РОЛЬ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ У ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
РОЛЬ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ У ПРОЦЕСІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ
Альтернативное Название: РОЛЬ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТРАНСТВА В ПРОЦЕССЕ СТАНОВЛЕНИЯ УКРАИНСКОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ НАЦИИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження; показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито методологічну основу дисертації; сформульовано наукову новизну роботи, визначено практичне значення отриманих результатів.


У першому розділі – Теоретико-методологічні засади дослідження культурного простору” розглядаються способи аналізу взаємозв’язку простору і культури у гуманітарних науках, зокрема концептуалізація часу і простору у філософський традиції (субстанційний, релятивний та інші підходи), “елітиське” та “антропологічне”  тлумачення культури; а також вивчаються проблеми впливу культурного простору на формування історичної пам’яті та ідентичності, зумовленості організації просторового середовища певними ідеологіями.


У підрозділі 1.1. – “Теоретичний аналіз культурної зумовленості простору у гуманітарних науках аналізується традиція використання терміну “культурний простір” у науковому (А. Бистрова, А. Букін, Є. Подольська) та політичному дискурсах. Зазначається, що через недостатню наукову розробку цей термін по-різному інтерпретується.


На основі аналізу та міждисциплінарного синтезу гуманітарних теорій, зокрема теорії мікрофізики влади М. Фуко, згідно якої організація простору має потенціал спонукати людину поводитись певним чином, та теорії тривимірності простору А. Лефевра (репрезентації простору, репрезентаційний простір, просторові практики), вибудовується авторський концептуальний підхід до культурного простору, згідно якого пропонується розглядати такі його рівні: а) процеси організації та реорганізації фізичного просторового середовища; б) означення (присвоєння назв та функцій) і репрезентація (надання культурних значень) простору; в) проживання й інтерпретація простору користувачами.


Таким чином, термін “культурний простір” ми пропонуємо тлумачити як сукупність процесів організації просторового середовища у культурі, як на фізичному (перебудови, реконструкції тощо), так і на символічному (означення, репрезентація та інтерпретація) рівнях.


На основі філософського узагальнення праць представників “культурної географії” (Ю. Веденін, С. Деніелс, В. Каганський, К. Сауер, О. Шлютер) “культурний ландшафт” визначається як територія, змінена внаслідок життєдіяльності людини, яка містить спадщину різних епох минулого. Це, перш за все, комплексні історико-культурні і природні утворення, що є носіями історичної пам'яті. Однак ландшафти не лише конструюються, але й сприймаються людиною в залежності від її культурної традиції. Тому у різні історичні періоди одні й ті ж об’єкти можуть сприйматись по-різному, а сам культурний ландшафт набувати іншого ідеологічного забарвлення завдяки специфічним стратегіям репрезентації та інтерпретації. Чітку межу між поняттями “культурного ландшафту” та “культурного простору” провести доволі важко. Фактично, це два виміри одного явища – освоєння простору культурою, які взаємодіють та накладаються одне на одне. Однак культурний простір є більш широким поняттям, яке позначає усі сучасні процеси організації просторового середовища у культурі. Представлена у ландшафті культурно-історична спадщина певних періодів може впливати на характер культурного простору, його ідеологічні координати, разом з тим, процеси організації культурного простору змінюють культурний ландшафт як на фізичному (перебудови, реконструкції), так і на символічному (репрезентаційний дискурс) рівнях.       


У підрозділі 1.2. – “Взаємозв’язок історичної пам’яті та культурного простору” розглядаються процеси конструювання історичної пам’яті спільноти та їх взаємозв’язок з просторовим середовищем. Організація культурного простору залучає особливий спосіб розповіді про власне минуле (адже слід вирішувати, яка саме спадщина зберігатиметься, і в який спосіб буде репрезентуватись).


Аналізуються концепції “колективної пам’яті” М. Гальбвакса та “місця пам’яті” П. Нора, їх інтерпретації (Х. Вельцер, С. Крейн, Є. Трубіна), а також висновки вітчизняних фахівців стосовно проблем формування історичної пам’яті (В. Вашкевич, Ю. Зерній, В. Карлова, І. Кресіна, О. Майборода, В. Масненко, А. Портнов, В. Середа, І. Юхновський та інші). Історична пам’ять концептуалізується як частина колективної пам’яті, яка відображає особливу значущість і актуальність інформації про минуле в тісному зв'язку з теперішнім часом і майбутнім. Разом з тим, історична пам’ять є в першу чергу реконструкцією та репрезентацією минулого.


Будь-яка нація здійснює вибір певних подій, які стають частиною історичної пам’яті, увіковічені у фізичних монументах та заходах вшанування. В такому процесі важливими стають ресурси, з яких черпається знання про минуле, а також уявлення про “правильну” інтерпретацію історичних фактів. Підручники та спеціальні дослідження з історії, публікації в мас-медіа, телепередачі, заяви відомих осіб, офіційні декларації є такими ресурсами. Поруч з названими є й інші, повсякденні, які існують поза межами спеціального історичного дискурсу, однак мають потенціал впливу на створення (підсвідомої) налаштованості інтерпретувати історію з тієї чи іншої позиції. Мова йде про ті сфери культурного простору, з якими громадяни стикаються щодня, незалежно від того, мають вони інтерес до історії чи ні. Так, туристичні путівники та розважальні заклади в історичному стилі, музеї, назви вулиць, монументи, пам'ятні дошки тощо містять нагадування про історичних осіб та минуле. Розташовані у культурному просторі, ці “місця пам’яті” (в термінології П. Нора) й їх актуалізація (покладання квітів, мітинги, відвідування), є однією з репрезентаційних форм, за допомогою яких конструюється історична пам'ять. Аналіз “місць пам’яті” є показовим стосовно панівної суспільної ідеології, а їх рецепція (інтерпретація, проживання) громадянами демонструє рівень соціальної консолідації та популярності певних ціннісно-світоглядних настанов у суспільній свідомості.


У підрозділі 1.3. – “Вплив ідеологій на формування просторового середовища розглядаються основні підходи до тлумачення ідеології, аналізується потенціал впливу ідеологій на культуру та її представників. На основі аналізу філософської дискусії стосовно поняття ідеології, концептів “хибної свідомості”, “бази” та “суперструктури”, а також “інтерполяції” (Л. Альтюсер, Р. Вільямс, А. Грамші, Дж. М. Декер, С. Жижек, Т. Іглтон, К. Маркс та інші), ідеологія тлумачиться як загальний процес створення ідей, уявлень та цінностей у соціальному житті, увесь комплекс означуючих практик та символічних процесів, які конституюють людей у соціальних суб’єктів, визначають їх уявний стосунок до реальних відносин, що існують у суспільстві. Таким чином, ідеологія не зводиться до певного набору закликів та гасел, а конституюється звичними засобами комунікації і формами повсякденного життя, в тому числі і організацією культурного простору, забезпечуючи механізм формування суспільної солідарності. Культурний простір набуває особливого значення у цьому процесі: адже сам спосіб організації простору, його репрезентації, практики його використання стають ідеологічно заангажованими. Така “ідеологізація” культурного простору є неминучим процесом, і питанням національної безпеки є контроль за присутністю (домінуванням) бажаної ідеології у культурному просторі держави.


Сформована методологічна схема застосовується для аналізу конкретного прикладу (радянський проект культурного простору у м. Львів). Звернення до локального емпіричного матеріалу дозволило прослідкувати, яким чином створюється та функціонує ідеологія як система ідей та їх репрезентацій у щоденному житті, як здійснюється вплив на ідентичність і формування соціальних суб’єктів. Приклад Львова демонструє стратегії організації просторового середовища, які використовувались радянською владою, характерні не лише для одного міста, але й для Радянського Союзу в цілому; їх вивчення допомагає краще зрозуміти сучасність, адже радянська спадщина залишається важливою (а у деяких регіонах – визначальною) для українського культурного простору.


 


Культурний ландшафт є нейтральним й лише містить потенційні знаки ідеологічних наративів. Натомість його сучасна організація та репрезентація, актуалізація спадщини може використовуватись як ресурс для популяризації та відтворення ідеології (так радянські ідеали, велич та історична зумовленість комуністичного проекту підкреслювались відповідною топонімікою, монументами, музеями, типом краєзнавчого дискурсу та туристичними маршрутами, характером статей в ЗМІ, організацією праці на заводах, побутом тощо). Якщо в УРСР культурний простір повністю зумовлювався комуністичною доктриною і лише рівень проживання простору користувачами залишав можливість для стратегій та тактик опору, то сучасний український простір є відкритим для ідеологічних конфліктів. Культурно-історична спадщина попередніх режимів, упредметнена в культурному ландшафті, зберігає потенціал продукування значень, пов’язаних із попередніми ідеологіями.


У другому розділі – Культурний простір як чинник становлення української політичної нації” розглядаються теорії зарубіжних (Б. Андерсон, Р. Брубейкер, Д. Гатчінсон, Е. Ґелнер, Л. Ґрінфелд, Г. Кон, Е. Д. Сміт) та вітчизняних (Г. Касьянов, В. Крисаченко, М. Степико, Р. Шпорлюк та інші) науковців стосовно різних аспектів націєтворення, зокрема ролі культурного простору у цьому процесі, аналізуються шляхи формування його регіональних рис, окреслюються можливі напрямки організації українського культурного простору в контексті гуманітарної безпеки держави.


У підрозділі 2.1. – “Роль культурного простору у націєтворенні: теоретичний аспект” обґрунтовується необхідність розробки нових стратегій управління культурним простором, які враховуватимуть різні рівні цього явища та відповідатимуть сучасним потребам української політичної нації. Важливість спільного культурного простору для будь-якого національного проекту неодноразово відзначалась теоретиками та істориками націоналізму. Культурний простір розглядається як спосіб формування гомогенної культури, яка базується на стандартизованій літературній мові, системі освіти, засобах поширення та зберігання інформації тощо (Е. Ґелнер). Б. Андерсон також називає друковані засоби масової інформації як один з основних чинників формування модерних націй (“уявлених спільнот”) в добу капіталізму, а урядові постанови, переписи населення, карти, локальні музеї, дослідження місцевих пам’яток тощо – як важливі фактори формування національних проектів. Теорії інших дослідників свідчать, що поняття культури і простору як складових націєтворчого проекту можна трактувати більш широко (“надсоціальна система”, спільний простір або ціннісне поле, яке може пов’язувати представників різних етнічних груп чи навіть держав у концепціях Л. Ґрінфелд, М. Степика та Р. Шпорлюка).


Формування нації (на будь-якому етапі) є ідеологічним процесом творення суспільної цілісності на основі широкої мережі певних ідей та уявлень, представлених у культурі. Культурний простір, як увесь спосіб організації просторового середовища є важливою складовою цього процесу, адже відображає на рівні повсякдення ідейну та ціннісну базу нації, створює мережу ресурсів для її відтворення.


У підрозділі 2.2. – “Вплив політико-історичних та соціокультурних факторів на розвиток регіональних рис культурного простору України” аналізуються основні етапи формування території України. Особлива увага приділяється періоду ХІХ – початку ХХ століття, історії українства у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Перебування українських територій у складі імперій з відмінним державним ладом та політикою стосовно українців призвело до витворення культурних особливостей регіонів, які проявлялись у специфіці розгортання історичних подій минулого, та продовжують бути відчутними у сучасності. Історичні особливості розвитку розглядаються як основа формування специфіки чотирьох макро-регіонів: Сходу, Заходу, Центру й Півдня України.


Досліджуються різні рівні культурного простору та їх локальні особливості. Аналізується вісь Схід-Захід та теза про “дві України” як основа інтелектуальної дискусії стосовно української культури та місця України на політичній мапі світу (О. Гнатюк, Я. Грицак, М. Рябчук, І. Шевченко, Р. Шпорлюк). Якщо стереотипний поділ “Схід-Захід” (який існує не лише на рівні інтелектуального дискурсу, але й активно дублюється у масових ЗМІ) є домінантою репрезентації загальноукраїнського культурного простору, то основою цієї репрезентації є різна культурно-історична спадщина регіонів України.


Сучасна організація культурного простору впливає на формування стереотипних образів регіонів, а також, що особливо важливо в процесі творення української політичної нації, на історичну пам’ять та ідентичність місцевого населення. Названі процеси досліджуються на основі кількох емпіричних прикладів: проекти реконструкції культурного ландшафту, пов’язані з ініціативами Президента України В. Ющенка (Батурин, Полтава, Конотоп, Крути, Корсунь, Пилявці); встановлення пам’ятників, які викликали бурхливі дискусії на загальноукраїнському рівні (пам’ятник Степану Бандері у Львові, “Жертвам УПА” в Сімферополі, Катерині ІІ в Одесі, реконструкція Майдану Незалежності в Києві, історія пам’ятників Донецька); процеси перейменування вулиць та площ українських міст.


Якщо названі приклади стосуються переважно впливу держави та регіональних політичних сил на формування культурного простору, то його проживання й інтерпретація громадянами залежить від особистих рішень і доповнює формування щоденного просторового середовища, у якому живуть українці. Досліджуються деякі повсякденні просторові стратегії, які є прикладом інтерпретації панівних культурних наративів – підтримка пам’ятників Невідомому солдату, встановлення пам’ятних знаків “Борцям за волю України” у селах, ритуали популярної культури тощо. Аналіз даних соціологічних опитувань останніх років дозволяє робити висновки про загальний характер цього виміру культурного простору.


У підрозділі 2.3. – “Особливості організації українського культурного простору у сучасному націєтворчому процесі” розглядається дискурсивний підхід щодо формування ідентичності, згідно з яким національна ідентичність не відроджується, а створюється в якісно нових термінах синхронно з процесом демократичного націєтворення (А. Астаф’єв, Т. Воропай, С. Гол, М. Розумний). Відповідно, пріоритетом національної безпеки держави у гуманітарній сфері є формування у суспільстві таких світоглядно-ціннісних орієнтацій, які створюють усталені мотивації для підтримки принципів української політичної нації. Аналіз соціологічних досліджень, профільних експертних доповідей, а також законодавчих актів, присвячених проблемам національної безпеки та формування української ідентичності вказує на необхідність розвитку громадянської ідеології, яка опиратиметься на однакові сучасні цінності усіх регіонів України та довіру до держави як гаранта соціально-економічного захисту населення й демократії.


 


Історична специфіка українських регіонів, традиція українського “культурного” націоналізму, а також трансформаційні процеси, характерні для українського суспільства, зумовлюють особливості організації українського культурного простору у сучасному націєтворчому процесі. Суперечності регіональної історії та історичної пам’яті різних соціальних груп утруднюють згуртування суспільства на основі спільних громадянських ідеалів. Наголошення на гуманістичних цінностях, єдиних для усіх регіонів, формуванням національного наративу та його репрезентації у культурному просторі на основі “включення” видатних діячів минулого (а не виключення за етнічною, мовною чи ідеологічною ознакою) є основою гуманітарної політики держави в сфері управління культурним простором України. Особливого державного контролю вимагають подолання радянської інерції у культурному просторі; впровадження компромісних стратегій інтерпретації історії; контроль за впливом економічних, політичних та релігійних організацій на формування культурного простору.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины