ПОЛІТИКО-КОМУНІКАТИВНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ КОНТЕКСТІ



Название:
ПОЛІТИКО-КОМУНІКАТИВНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ У ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ КОНТЕКСТІ
Альтернативное Название: ПОЛИТИКО-КОММУНИКАТИВНАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ УКРАИНЫ В ЕВРОИНТЕГРАЦИОННОМ КОНТЕКСТЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет, мету і завдання дисертаційної роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення.


У першому розділіТеоретико–методологічні основи політико–комунікативної безпеки держави та наддержавних утворень” досліджено поняття «політична комунікація”, проаналізоване його тлумачення різними дослідниками (Н.Вінер, К.Бьорк, Р.–Ж.Шварценбергом, Л.Пай.).


Шляхом аналізу комунікативних моделей (Г.Ласуел, К.Шенон–У.Уівер, М.Дефльор, Дж.Гербнер) виявлено їхні переваги та недоліки (лінійність, односпрямованість і відсутність зворотного зв'язку) для опису процесів політичної комунікації. Акцентовано, що комунікативні моделі жорстко імперативного характеру (до яких тяжіють моделі Г.Ласуела, Дж.Гербнера, К. Шенона–У. Уівера) неприйнятні на рівні глобальних систем політичних відносин “Держава–Громадянин”, “Держава – Неурядові організації”, “Держава–Держава”. Моделі
М. Дефльора, М. Денса дозволяють певною мірою подолати виявлені недоліки шляхом доповнення моделі політичного комунікативного процесу петлею зворотного зв'язку.


Зроблено висновок, що моделі політичної комунікації, які зазвичай є результатом екстраполяції загальних комунікативних моделей на політичні процеси, мають один спільний недолік: позиціонуються канали передачі інформації, але не диференціюються за видами політичної активності конкретні способи здійснення комунікації.


Серед розглянутих моделей комунікації виокремленні ті, які відображають специфіку політичних комунікацій (модель Ж.–М. Котре, яка акцентує увагу на відносинах керуючих та керованих у комунікативному плані, модель К. Сінна,
у якій привернена увага до ролі еліт). Виявлені недоліки розглянутих моделей, зокрема неврахування у них комунікативних “шумів” та засобів їх “гасіння”.


Дисертантом окреслені основні види “шумів”, що спотворюють політичну інформацію на кожному етапі її проходження в комунікативному акті. До них віднесено: групи впливу, особисті погляди адресата, що заважають об’єктивному сприйняттю повідомлення від політичного адресанта, створення опонентами (супротивниками) контрповідомлень, спотворена інформація, що спричинилася до створення нового повідомлення, неадекватна діяльність прес–служб державних установ, представників ЗМІ тощо.


Для подальшого теоретико–модельного опрацювання сучасних форм політичних комунікацій дисертантом вибрана, як засаднича, модель комунікації Ж.–М. Котре. (із урахуванням її зазначених недоліків) Відповідно до особливостей формування інформаційного суспільства, акцентовано на необхідності переходу до моделі комунікації, спрямованої на перерозподіл руху інформації від моделі мовленнєвої до моделей діалогової та консультативної (Й. Боровик і Б. ван Крамом). Ці моделі більшою мірою відповідають вимогам належного забезпечення політико–комунікативної безпеки в сучасному світі в межах демократичного суспільства без грубих порушень основних громадянських свобод і за умов максимально можливого сприяння розвитку громадянського суспільства.


Сформульовані дві основні вимоги, дотримання яких є необхідним для ефективного функціонування політичної комунікації в межах зазначеної узагальненої моделі із елементами “зворотного зв’язку”:


        мінімізація обсягів спотвореної (“викривленої”) інформації, яка передається каналами комунікації;


        доступність зворотного зв’язку для всіх суб’єктів політичної комунікації.


Виокремлені основні причини та різновиди політико–комунікативних криз:


        загальна політична криза, що характеризується послабленням комунікативних зв’язків між всіма суб’єктами та об’єктами політики;


        відсутність повноцінного зворотного зв’язку від керованих до керуючих у відповідь на повідомлення керуючих;


        неможливість громадян донести свою позицію до керівників, якщо вона суперечить офіційній позиції влади;


        значна кількість «шумів» в загальній системі політичної комунікації;


        зовнішні втручання в політичні комунікації певної суверенної країни.


Зауважено, що створення штучних політико–комунікативних криз набуло виняткового значення за можливостей, пов’язаних із побудовою інформаційного суспільства. Розглянуто основні цілі та методи політико–пропагандиської діяльності стосовно системи політичних комунікацій в державі, проти якої ведеться пропаганда. Відповідно, виокремлено основні різновиди подібної пропаганди та контрпропаганди.


Зроблено висновок про активне впровадження в умовах загострення політичного протиборства сукупності методів ініціювання штучних політико–комунікативних криз. Виокремлені основні компоненти цих методів, які зводяться переважно до створення альтернативних джерел комунікації (частіше – неформальних), що повинні користуватися більшим рівнем довіри (легітимності), аніж загальнонаціональні ЗМІ та відображені у них повідомлення урядових інституцій. Доведено, що у більшості подібних випадків йдеться про «рейдерські» атаки на інформаційний суверенітет та політико–комунікативну модель держави із подальшим перерозподілом інформаційних потоків.


Можливими наслідками політико–комунікативних криз є зміни керівництва держави, зростання протестного електорату, послаблення позицій держави на міжнародній арені, посилення сепаратистських рухів усередині держави, загострення економічних кризи тощо.


Досліджено системний взаємозв’язок ефективної системи політико–комунікативної безпеки із “народним суверенітетом”, який реалізується через такі елементи як вибори та інститути громадянського суспільства. Водночас, із загрозами цим формалізованим інститутам демократії, виникають нові виклики й загрози безпеці політичних комунікацій, що актуалізує проблему забезпечення політико–комунікативної безпеки у процесі реалізації “народного суверенітету”.


На основі аналізу понять “національна безпека”, “система національної безпеки” запропоновано визначення політико–комунікативної безпеки як такого стану, за у мов якого ефекти взаємодії в процесі політичної комунікації не спричинюють негативного деструктивного впливу на соціально–політичну систему.


Розглянуто питання взаємозв’язку понять “інформаційної безпеки” та “політико–комунікативної безпеки”. На основі аналізу широкого спектру визначень поняття “інформаційна безпека” і завдань, вирішення яких здійснюється в межах забезпечення інформаційної безпеки держави, зроблено висновок, що забезпечення інформаційної безпеки є імперативним по відношенню до політико–комунікативної безпеки.


Проаналізовані проблеми, які виникають у політико–комунікативній сфері внаслідок становлення та розвитку інформаційного суспільства, а також характер відповідних змін у функціонуванні інститутів влади. Досліджені зміни політичних комунікацій, спричинені розвитком мережі Інтернет.


Доведено, що у соціально–політичній сфері розвиток інформаційного суспільства спрямований на якісну зміну можливостей зворотного зв’язку між основними акторами політичної комунікації у форматі “Держава – Громадянин”. Показано, що завдяки новітнім інформаційно–комунікаційним технологіям з’являються нові форми практичної реалізації цього обов’язкового елементу демократичної політичної комунікації. Наголошено на проблемах, що виникають внаслідок нерівного доступу до інформаційних технологій. Визначено критерії, за якими можна вимірювати масштабність “інформаційного розриву”. Наголошено, що в Україні особливі зусилля слід спрямувати на вирішення соціальних та гуманітарних аспектів даної проблеми шляхом забезпечення більш якісної освіти в сфері інформаційно–комунікативних технологій (ІКТ), розширення та доповнення нормативно–законодавчої бази, впливів на стан суспільної думки з метою подолання негативних стереотипів відносно ІКТ, посилення мотиваційного чинника у використанні ІКТ всіма верствами суспільства.


Зроблено висновок про необхідність зменшення негативних впливів на систему політичних комунікацій за рахунок подолання “інформаційного розриву” шляхом максимального залучення населення до системи “електронних політичних комунікацій” та пошуку нових ефективних форм подібного політичного залучення, що є провідним завданням забезпечення політико–комунікативної безпеки в інформаційному суспільстві.


У другому розділіБезпека європейських політичних комунікацій в процесі становлення та розвитку європейського інформаційного суспільства” розглянуто питання еволюції та сучасного стану спільноєвропейської політики в сфері комунікативної безпеки, євроінтеграційні виміри політико–комунікативної безпеки України на сучасному етапі та проблеми і безпековий вимір євроінтеграційної політики України. Акцентовано увагу на тому, що забезпечення комунікативної безпеки у ЄС є одним з найважливіших завдань, що постає перед керівництвом цього міждержавного об’єднання. Наголошено на симптомах, які засвідчують існування багатовимірної та багатоаспектної комунікативної кризи у ЄС.


Розкрите основне завдання у сфері забезпечення політичної безпеки Об’єднаної Європи: забезпечення суверенітету народу та шляхів його зміцнення, оскільки реалізація такого права народу як його невід’ємне право бути сувереном (тобто використовувати державу у власних інструментальних цілях) можна забезпечити лише у демократичному суспільстві із відповідними механізмами інформаційної прозорості та підзвітністю органів державної влади розвиненим інститутам громадянського суспільства, здатних ефективно контролювати державні органи влади.


Розглянуто проблему формування “європейської ідентичності”, спрямованої на виявлення спільних політичних цінностей, які, за принципом “ціле більше/менше суми його частин”, не заперечували б національних особливостей кожної зінтегрованої в ЄС країни, але, разом з тим, засвідчували б існування спільноєвропейських цінностей, зінтегрованих у принципову нову цілісність.


Розкриті основні перепони, що виникають на шляху формування подібної зінтегрованої цілісності у процесі розширення ЄС та необхідності визначення нових “кордонів Європи” та пов’язані із такими джерелами формування нової спільноєвропейської ідентичності як легітимізуюче, протестне та проективне.
В результаті аналізу комунікативної ситуації в ЄС зроблено висновок про переважання серед зазначених джерел формування нової європейської ідентичності “легітимізуючого” як такого, що запроваджується панівними інститутами суспільства для розширення і раціоналізації влади над соціальними акторами, але водночас спричинює формування та посилення протестної ідентичності.


 Вказано, що будь–яка ідентичність (а особливо – національна) є суперечливою практикою інклюзії й ексклюзії (залучення / вилучення), зорієнтованою на формування політичних переконань лояльності стосовно панівних політичних інститутів та водночас нелояльності до інших інститутів.


Встановлений зв’язок між проблемою формування спільноєвропейської ідентичності й наднаціональних інституцій ЄС. Посилення ролі подібних інституцій на тлі несформованої спільноєвропейської ідентичності громадянами країн ЄС розглядається як обмеження їхніх прав та повноважень (дискримінація). Зроблено висновок, що формування спільноєвропейської політичної ідентичності у контексті проблем забезпечення європейської політичної безпеки наштовхнулося на нерозв’язаність проблеми забезпечення основного права громадян країн ЄС бути “єдиним носієм суверенітету”. Одним із напрямів розв’язання цієї проблеми є здійснення таких форм політичної комунікації, за яких етнонаціональна ідентичність не гальмувалася б і не пригнічувалася б, а активізувалася б як джерело формування громадянської політичної ідентичності “європейця”.


Зроблено висновок, що проблема європейських політичних комунікацій пов’язана із відсутністю в межах ЄС інституту політичних комунікаторів, спроможних виконувати роль медіаторів між керівництвом ЄС та громадянами. Зазначено, що таку роль доцільно відвести інститутам громадянського суспільства (політичні партії, НДО та інші громадські об’єднання), які за своєю сутністю є представницькими інститутами, покликаними виражати й реалізувати політичні інтереси народу–суверена. Зазначена багатоаспектна комунікативна криза в ЄС засвідчує, що подібні інститути не справляються достатньо ефективно зі своїми медіативними (комунікативними) обов’язками.


Виявлено вплив мережі Інтернет на демократичні інститути та процеси крізь призму трьох основних теоретичних моделей – “популістської”, “комунітаристської” та “прискореного розвитку (плюралізму)”. Підкреслено, що становлення “електронної демократії” в Європі дозволить вирішити низку завдань, пов’язаних із функціонуванням в європейській політичній практиці політико–комунікативних моделей та трансформацією їх у моделі, більш органічні для інформаційного суспільства.


Окреслено позитивний         вплив “електронної демократії” на сферу політичних комунікацій в інформаційному суспільстві, пов’язаний із можливостями залучення кожного громадянина до участі в політичному процесі не лише у період виборів та референдумів, а також із політичною активністю у структурах громадянського суспільства.


З точки зору сучасного стану та перспектив розвитку інформаційної безпеки розглянуто розвиток нових форм електронного урядування як специфічної інформаційно–управлінської діяльності у системі державного управління, виникнення і розвиток якої пов’язаний із інформаційно–телекомунікативними технологіями


Електронне урядування визначено як комплексна сукупність державних інформаційних систем, інформаційно–технологічної інфраструктури у їхній взаємодії разом із інфраструктурою доступу до них населення, що забезпечує якісно новий рівень інформаційної відкритості, результативності і ефективності діяльності органів державної влади для найбільш повного задоволення прав громадян.


Описана та проаналізована, стосовно української специфіки державотворення, діяльність систем електронного урядування.


Визначено низку проблемних застережень стосовно процесу здійснення політичної комунікації в умовах електронного урядування, тісно пов’язаних із проблемами національної безпеки та її невід’ємною складовою – безпекою політичних комунікацій, які полягають у наступному:


·          сфера державної безпеки намагається домінувати над сферами безпеки людини та суспільства;


·          функціонування адміністративної влади, покликаної висловлювати волю громадян, наштовхується на намагання представників цієї влади уникнути контролю з боку публічної сфери і відкритого обговорення взаємовідносин між державою і громадянським суспільством;


·          інтереси прискореного демократичного державотворення можуть зумовлювати не зовсім демократичні варіанти втручання у сферу громадянського суспільства;


·          невідповідність задумів модернізувати інститут громадських зв’язків державної влади та управління через впровадження системи електронного урядування реальним потребам, інтересам та можливостям громадян, що може спричинитися до кризи “пенетрацї” нових форм комунікацій у життя політичне суспільства із–за невідповідного освітнього рішення або ж рівня демократичної політичної культури;


·          виникає розрив між завищеними очікуваннями та фактичними результатами впровадження елементів електронного урядування.


Система електронного урядування як чинник, який          вирішальним чином впли­ває на систему політико–комунікативної безпеки, значною мірою визначаючи вимоги до її об’єктів, суб’єктів, принципів забезпечення, джерел небезпеки, відіграє позитивну роль у контексті якісної трансформації впливу сучасних глобалізованих ЗМІ на систему політичних комунікацій, що означає перехід цих ЗМІ від ролі комунікативного елементу як “каналів комунікації” до рольової функції “псевдосуб’єктів комунікації”. Показано, що саме впровадження електронного урядування дозволяє значною мірою диверсифікувати суспільно–значимі канали інформації


Акцентовано увагу на амбівалентності процесу розвитку інформаційних технологій. З одного боку, удосконалення засобів обробки і передачі інформації створює умови для розвитку демократичного суспільства, участі громадян у прийнятті найважливіших рішень, подолання відчуження тощо. З іншого – існує загроза, що інформаційні технології можуть бути використані для створення системи всеохоплюючого тотального контролю над суспільством взагалі та кожним його членом зокрема.


У третьому розділіБезпека політичних комунікацій в сучасній Україні в її євроінтеграційному вимірі” досліджено практичні форми реалізації народного суверенітету і виявлено проблеми у становленні основних інститутів громадянського суспільства:


·          окреслено основні причини, що зумовлюють кризу комунікацій у становленні основних інститутів громадянського суспільства;


·          визначено причини відносної неефективності політичних партій традиційного типу як одного з елементів демократичного та громадянського суспільства, пов’язані із їхньою неспроможністю виконувати роль комунікатора–медіатора у стосунках держави із громадянами;


·          зазначено й проаналізовано феномен низького рівня довіри громадян до державних інституцій.


Досліджено місце та роль регіональних розбіжностей (регіональних ідентичностей) у виникненні та поглибленні подібної комунікативної кризи у незалежній Україні, що стає підставою для характеристики українського суспільства як “розколотого” (С. Хантінгтон). Акцентовано увагу на проблемі визначення української загальнонаціональної ідентичності у вимірі її “європейськості”. Досліджено вплив євроінтеграційних процесів на національну “українськість” та причини появи низки нових викликів політико–комунікативній безпеці України внаслідок євроінтегрційних процесів.


Визначено перспективні шляхи євроінтеграційного процесу та актуалізовані ними внутрішньоукраїнські проблеми у сфері політичних комунікацій:


1.       Гармонізація законодавства України та ЄС – передусім у сфері забезпечення прав людини.


2.       Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки й актуалізація питання щодо вибору системи колективної безпеки.


3.       Політична консолідація, яка базується на виборі громадянами України євроінтеграційного напряму зовнішньої політики та європейського вектору зміцнення демократії.


Акцентовано увагу на відсутності серед українських державних чи недержавних інституцій тих, що можуть взяти на себе роль політичного комунікатора (медіатора) та відігравати роль посередників між протилежно зорієнтованими політичними силами у процесі розв’язання важливих суспільно–політичних проблем.


Досліджено проблему “м’якої десуверенізації” в процесах європейської інтеграції й розглянуто трансформацію підходів до державного суверенітету, обумовлену контекстами інтеграційних процесів та становлення інформаційного суспільства.


Зроблено висновок, що процес євроінтеграції характеризується поступовою втратою суверенітету держав, що відбувається на тлі поступового «одержавлення» самого ЄС. Розглянуто основні напрями здійснення цих процесів – федералізації в рамках ЄС, створення “євробюрократами” власного “апарату примусу” та спроби створення власне спільноєвропейської Конституції та спільних зовнішньополітичних інституцій, набуття ЄС “символьної” атрибутики, характерної для суверенних країн.


Визначено “компенсаторну” роль іміджу ЄС в процесах європейської інтеграції з точки зору феномену добровільної “відмови” держав, що інтегруються, від частки власного суверенітету. Сформульовані три основні складові принадливого образу ЄС – фактор “забезпечення стабільності та безпеки”, фактор доступу до “рогу достатку” та фактор “залучення до еліти”.


Розглянуто роль інформаційних технологій у процесі трансформації політичних комунікацій в Україні та подоланні існуючих викликів політико–комунікативній безпеці України, проаналізований стан впровадження елементів електронної демократії в Україні. Окреслено напрями роботи недержавних організацій щодо активізації впровадження інформаційного суспільства в Україні.


 


Досліджено роль мережі Інтернет у виборах 2004 року та зроблено висновок про результативність зусиль державних інституцій на шляху впровадження ними систем електронного урядування, як практичного механізму модернізації відносин “Держава–Громадянин”, “Держава–Держава” та “Держава–Бізнес”. Зазначено недоліки цього процесу, пов’язані із значним “інформаційним розривом” в Україні, недосконалістю нормативної бази, нестачею фінансування, нерозвиненістю інституту фахових політичних комунікаторів–медіаторів, недостатньою увагою сторін до відносин у трикутнику “Держава–Громадянин–Бізнес”.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины