АНТИТЕРОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ (політологічний аналіз)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання дисертації, викладено методологічну основу та методи дослідження, відображено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ - “Національна безпека: теоретичні і нормативно-правові засади дослідження” - складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі - “Феномен національної безпеки: сутність, ознаки, нормативно-правові визначення” - визначається, що забезпечення національної безпеки є найважливішою функцією будь-якої держави і ключовою сферою діяльності її політичних та державних інституцій. Останні, ставлячи собі за мету реалізацію життєво важливих інтересів людини, суспільства та держави, захист їх від негативного впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, повинні гарантувати сприятливі для життя і розвитку умови існування усіх громадян країни, внаслідок чого національна безпека  виявляється базовою категорією державної політики, визначальним параметром державного управління, а також неодмінною умовою будь-якої економічної, суспільно-політичної, гуманітарної діяльності.

Одним із чинників забезпечення національної безпеки є подальша теоретична розробка цієї складної і багатогранної теми. Концептуальне осмислення цієї проблематики передбачає колективну працю дослідників з різних галузей знання, що дозволить оцінити і визначити перспективи удосконалення вже наявних і розробку та запровадження нових теоретичних і практичних положень. Водночас в сучасному світі поява нових загроз і викликів робить необхідним не тільки поточне удосконалення, а й регулярний перегляд концептуальних, організаційних та законодавчих підвалин діяльності в галузі національної безпеки.

Процес геополітичного перерозподілу світу робить необхідним перегляд і запровадження нових, порівняно з минулим, форм взаємодії і стандартів транскордонного співробітництва в межах нових наддержавних макрорегіональних єдностей. Оскільки міжнародний правопорядок не може існувати без правопорядку на національному рівні, роль держави в облаштуванні власного політичного простору залишатиметься головною.

Посилення ролі національних держав як гаранта політичної стабільності потребує нових міжурядових домовленостей, спрямованих на створення транснаціональних та регіональних систем безпеки. 

Другий підрозділ - “Національна безпека в умовах постбіполярного світу: геополітичні трансформації і національні пріоритети” - присвячений дослідженню поточних змін в структурах функціонування систем національної безпеки, викликаних як актуальними геополітичними трансформаціями, так і демократичними перетвореннями на постсоціалістичних теренах.

Одним з визначальних чинників трансформації систем національної, регіональної та міжнародної безпеки є поява транснаціональних суб’єктів застосування збройної сили і становлення глобальних терористичних мереж, що спричиняє принципові зрушення у системі забезпечення національної безпеки і робить необхідними  узгоджені та скоординовані зусилля національних держав щодо розробки і запровадження  адекватних сьогоденню механізмів забезпечення глобальної стабільності та безпеки. На українських теренах це призводить до переосмислення принципових засад механізмів забезпечення національної безпеки, перегляду й удосконалення вже існуючих нормативно-правових положень щодо даної проблематики. 

Актуальні геополітичні перетворення істотно вплинули і на інституційні зрушення у системі міжнародної безпеки. Роль головних суб’єктів міжнародної політики, що мають пріоритетні можливості застосовувати збройну силу і впливати на попередження й врегулювання збройних конфліктів, закріпилася за провідними міжнародними структурами (ООН, НАТО, ОБСЄ). Відповідно вплив національних урядів на міжнародній арені на політику у сфері забезпечення безпеки дедалі більше опосередковуватимуться їхньою участю у вищезазначених блоках.

Проте після “холодної війни” залишилися досить стійкі конфронтаційні стереотипи, що істотно розмежовують інтереси та цінності найпотужніших у військовому плані країн світу. До того ж сьогодні розширена європейська система націй не є однорідною, її “пронизують” розбіжності в інтересах. Шляхи подолання наявних суперечностей між країнами, що уможливить становлення на європейських теренах “спільноти безпеки”, можна репрезентувати у вигляді двох сценаріїв: 1) силового домінування однієї держави, найймовірніший варіант – м’яка гегемонія США в тій ситуації, коли слабкість Росії і добровільне підпорядкування інших держав створюватимуть, бодай тимчасово, мирну систему, учасники якої співробітничають між собою; 2) піднесення “демократичного світу” в розширеному європейському співтоваристві, тобто практичного втілення винайденого емпіричним шляхом висновку про те, що демократичні держави, зазвичай, не воюють між собою.

Головне стратегічне завдання України полягає в уникненні ситуації, коли вона перетвориться на предмет геополітичної гри у протистоянні Росії та Заходу. З огляду на це, для зовнішньої політики України набуває неабиякого значення південно-східний вектор (Індія, Китай, Пакистан, Іран, арабські країни тощо).  Разом з цим, виявляється доцільним і надалі розвивати євроінтеграційні процеси, беручи активну участь у формуванні європейських та удосконаленні євроатлантичних структур безпеки.

Формування спільноти безпеки залежатиме від розв’язання низки проблем і суперечностей, що існують між головними міжнародними акторами цього процесу. Водночас ця обставина робить необхідним,  під час розробки і запровадження Україною стратегії міжнародного співробітництва в області забезпечення національної, регіональної та глобальної безпеки,  врахування всієї множини чинників, що впливають на становлення спільноти безпеки в Європі.

Другий розділ - “Глобалізація світового розвитку і суспільно-політичні трансформації” - складається з двох підрозділів. У першому підрозділі - “Глобалізація і становлення мережевих структур“ - мова йде про актуальні трансформації соціальних структур у світі. Розвиток комунікаційних технологій та глобальної мережі опосередкованих комунікативними засобами взаємодій уможливлює принципову трансформацію просторової логіки, внаслідок чого скоординовані соціальні практики стають можливими й за відсутністю фізичної співприсутності. Водночас суспільні практики дедалі більше зорганізовуються навколо потоків: капіталу, інформації, технології, організаційної взаємодії, зображень, звуків і символів. Це породжує принципово нову просторову форму, властиву для суспільних практик розвинених суспільств – простір потоків.

Мережева структура являє собою комплекс взаємопов’язаних вузлів, які створюються перетинанням різних потоків. Конкретний зміст кожного вузла залежить від характеру тієї чи іншої мережевої структури. Приналежність до тієї чи іншої мережі чи її відсутність разом з динамікою одних мереж щодо інших постають як найважливіші джерела влади і змін у розвинених суспільствах, що дозволяє охарактеризувати їх як суспільства мережевих структур, характерною ознакою яких є домінування соціальної морфології над соціальною дією. Мережі є відкритими структурами, які можуть необмежено поширюватися шляхом залучення нових вузлів, якщо ті здатні до комунікації в межах цієї мережі, тобто використовують ті ж самі комунікаційні коди (наприклад, цінності чи виробничі завдання).

Нечуване зростання глобальних мереж і посилення необхідності прийняття рішень щодо процесів, які протікають у значній просторовій віддаленості,  суттєво обмежує державний суверенітет та ступінь контролю над комунікативними процесами будь-якої країни. Водночас поява транснаціональних суб’єктів та посилення впливу екстремістських політичних заходів спричиняє зміни і у власне соціальній структурі розвинених суспільств. Разом з державними апаратами, глобальними мережами та егоцентричними індивідами в ньому виникають спільноти, сформовані навколо самобутнього спротиву, які за умов доступу до зброї перетворюються на найнебезпечніших контрагентів систем безпеки.

Збереження функцій держав за умов глобалізації світових процесів пов’язане з   принциповою для процесу соціокультурного відтворення функцією – встановленням і підтримкою на належному рівні правопорядку і безпеки. Це викликано тим,  що  національна держава як джерело правопорядку на певній території водночас постає умовою і головним гарантом ефективного регулювання міжнародних законів, налагодження і підтримки функціональних можливостей комунікативних (як національних, так і транснаціональних) мереж. Тому здійснення територіального суверенітету державою залежатиме від того чи спроможна держава і надалі виступати як комунікативний вузол, що підтримує стабільність комунікативних ділянок на своїй території, дозволяючи в такий спосіб здійснювати глобальний обмін належної інтенсивності та швидкості.

Другий підрозділ - “Публічна політика і проблеми забезпечення політичної стабільності” - присвячено дослідженню посилення впливу публічної політики на облаштування і регуляцію суспільно-політичних процесів. Принциповою проблемою сьогодення, яка постає перед розвиненими національними державами, є не стільки відновлення чи посилення гомогенізаційних процесів, скільки створення належних умов для безконфліктного співіснування множини локалізованих, але пов’язаних завдяки глобальній комунікаційній мережі з іншими, схожими за соціокультурними ознаками,  осередками в різних регіонах світу. Внаслідок цього монолітність і гомогенність сучасних національних комунікативних просторів перебуває під загрозою, позаяк їхня самодостатність і автономність дедалі менше стає очевидною. А виникнення і розповсюдження в розвинених країнах множини незалежних і непідпорядкованих державі комунікативних і інформаційних засобів сприяє публічному позиціюванню альтернативних бачень світу, світоглядів, ідеологій.

Сучасний стан поля політики характеризується тим, що експерти, члени громадських організацій і комітетів, соціальні працівники, журналісти тощо виявляються важливими дійовими особами. Нові політичні агенти – експерти, що репрезентують себе як фахівців, що перебувають поза межами політичної боротьби – конкурують зі “старими” політичними агентами за нав’язування легітимних визначень актуальних соціокультурних категорій. Тому досягнення політичної стабільності як на глобальному, так і на локальному рівнях перебуває у принциповій залежності від винайдення оптимальних засобів організації публічного простору, дестабілізація якого виявляється потужним важелем тиску на процес прийняття рішень і на суспільно-політичну ситуацію загалом.

Становлення і розвиток поля публічної політики, сприяючи посиленню ролі засобів масової комунікації в розгортанні політичних процесів і загалом в  соціокультурному відтворенні, викликає потребу у розробці і постійному вдосконаленні стратегій стабілізації суспільно-політичного життя та нейтралізації чинників що його дестабілізують. Це передбачає виважену, розраховану на широкі верстви громадськості, стратегії  протидії  розповсюдженню проявів екстремізму і тероризму, у розробці і запровадженні якої мають брати участь усі фахові агенти поля публічної політики, а саме – політики, журналісти та експерти із суспільно-політичних питань.

Третій розділ - “Терористична загроза: генеза, стан і перспективи трансформації” - складається з двох підрозділів.

Перший підрозділ - “Теоретичні та нормативно-правові проблеми визначення і дослідження феномена тероризму” присвячений аналізу концептуальних і нормативно-правових питань, пов’язаних з цим суспільно-політичним феноменом. Концептуальному осмисленню такого суспільно-політичного феномену, як тероризм перешкоджає насамперед високий ступінь політизованості, що, вочевидь, віддзеркалює всю актуальність  цієї проблеми. До того ж конвергенція усіх наявних різновидів тероризму, що спостерігається в останні роки, ще більше ускладнює цю задачу.

З іншого боку, необхідність розробки і реалізації політики боротьби з транснаціональним, міжнародним тероризмом робить необхідним також і уніфікацію нормативно-правової бази щодо антитерористичної діяльності різних країн. Проте якщо уніфікації підлягає законодавство країн, національні та геополітичні інтереси яких не збігаються, єдиним виходом із ситуації є використання   характерних ознак тероризму, що мають узгодити позиції сторін, тих елементів, що позбавлені політичних оцінок і визнаються кримінальними у більшості національних законодавств.

Принциповою проблемою під час розробки і запровадження заходів антитерористичної діяльності є необхідність дотримання демократичних норм і збереження конституційно гарантованих свобод громадян. Традиційно заходи по боротьбі з тероризмом включають: комплекс організаційно-політичних заходів (розробка та реалізація державою політики в області боротьби з тероризмом); правові заходи (кримінально-правові, кримінально-процесуальні, адміністративно-правові); виховні, спеціальні.

Останній різновид - спеціальні заходи - передбачає надання особливих повноважень державним спецслужбам. В демократичних країнах розроблено два методи боротьби, покликаних гарантувати, що зусилля виконавчої влади щодо приборкання тероризму не вийдуть за межі законного прагнення убезпечити життя людей. Британська модель (прийнята в 1973 році, коли активізувалася терористична діяльність Ірландської республіканської армії – ІРА) дозволяє контролювати дії сил безпеки, щоб вони щорічно отримували новий законодавчий мандат від уряду. Керівники органів, що ведуть боротьбу з тероризмом повинні довести, що їх особливі повноваження виправдані і не вийдуть з-під контролю; якщо вони не зможуть це зробити, їхні “ліцензії” на ті чи інші дії автоматично анулюються.

На європейському континенті, навпаки, обов’язок стежити за діяльністю органів безпеки зазвичай покладений на судові органи, які аналізують заходи по боротьби з тероризмом, щоб гарантувати, що вони виправдані законною турботою про безпеку населення. Вимога періодичної пролонгації отриманого мандата в законодавчому порядку і перевірка судовими органами у чітко встановлені терміни дозволяє громадянам шляхом виборних представників та суддів контролювати діяльність органів безпеки. Закон України “Про боротьбу з тероризмом” також передбачає підзвітність органів антитерористичної діяльності судовій владі.

У другому підрозділі - “Феномен глобального тероризму: нові виклики національній безпеці” - аналізуються актуальні зміни, викликані глобалізаційними процесами, та їхній вплив на терористичну діяльність. Феномен глобального тероризму – є комплексним і системним, боротьба з ним поки що проводиться явно неадекватно, оскільки ведеться радше проти проявів тероризму, ніж проти нього самого. З іншого боку, поки що не вжито усіх необхідних заходів, спрямованих на підрив ідеології тероризму, хоча саме його ідеологія, набувши глобального розповсюдження, є  найважливішим чинником реанімації тероризму та регенерації терористичної мережі, що здатна пережити усі контртерористичні заходи, жертвуючи своїми окремими представниками і долаючи в такий спосіб вразливість і кінечність своїх складових.

Зазначено, що на сучасному етапі застосування насильства в рамках іррегулярних воєнних дій, тобто тероризм, викликає передусім необхідність нових підходів і нової політики безпеки. Вони передбачають відмову від традиційного розуміння політики безпеки з домінуванням воєнної складової. На перший план висуваються невоєнні аспекти політики безпеки.

Водночас, адекватна  актуальним викликам та загрозам антитерористична діяльність потребує не лише удосконалення наявних і створення нових структур і механізмів глобальної і, зокрема, національної безпеки, а й передбачає вирішення низки теоретичних і практичних завдань: аналізу причин та умов виникнення та розповсюдження глобального тероризму, розробки методології дослідження мережевих структур, удосконалення наявної нормативно-правової бази боротьби з тероризмом, винайдення шляхів реорганізації структур безпеки та заходів боротьби із сучасним тероризмом та ін.

Четвертий розділ дисертаційного дослідження - “Антитерористична діяльність: внутрішні та зовнішні умови і стратегічні орієнтири” - складається з двох підрозділів.

Перший підрозділ - “Нормативно-правові та організаційні засади антитерористичної діяльності. Міжнародний досвід” присвячений дослідженню міжнародного досвіду засад антитерористичної діяльності. Внаслідок відсутності адекватного транснаціонального механізму боротьба з міжнародним тероризмом призводить до односторонніх реакцій потерпілих держав, які іноді майже не відрізняються від засуджуваних актів терору. Проте національні держави повинні не лише реагувати на терористичні акції, а попереджати їх, проводячи послідовну антитерористичну політику. Національні держави повинні водночас спрямовувати свої дії проти обох аспектів тероризму: переслідувати його кримінально і оцінювати його політичний зміст.

На актуальному історичному етапі в основу урядової антитерористичної політики мають бути покладені два головні засоби: скорочення зисків, на які можуть розраховувати терористи, і збільшення, у порівнянні з передбаченими раніше, витрат на терористичну діяльність. Для цього стає необхідним встановити жорсткий контроль над розповсюдженням новин або вимагати самодисципліни від усіх, хто причетний до діяльності ЗМІ та до масового розповсюдження інформації.

При всьому розмаїтті й водночас унікальності національних державно-правових систем протидії тероризму кожна з них формувалася під впливом єдиного комплексу зовнішніх та внутрішніх чинників, до яких слід віднести: рівень та характер зовнішніх загроз, стан внутрішньополітичної, соціально-економічної та кримінальної обстановки, наявність й ступінь гостроти внутрішніх конфліктів довготривалого характеру і різного походження, національні та релігійні звичаї і традиції, рівень загальної юридичної культури населення, стан правових інституцій тощо. Тому, досліджуючи механізм впливу цих чинників на формування антитерористичної політики в окремих країнах, застосовувався комплексний підхід відповідно до зазначеного добору чинників, які характеризують обстановку в цих державах.

На національному та міжнародному рівнях адекватне протистояння тероризмові уможливлюється завдяки таким передумовам. По-перше, підтримка і довіра з боку населення і політичних лідерів антитерористичних структур. Це сприяє тому, що діяльність відповідних відомств розцінюється як здійснювана у рамках закону з ефективними конституційними гарантіями проти зловживання їх повноваженнями. По-друге, тісні та постійні контакти й співробітництво між воєнними і державними службами безпеки з питань антитерору. В цьому контексті набуває принципового значення доступ до новітніх технологій зі збору розвідданих, комунікацій і спостереження. По-третє, наявність тісного міжнародного співробітництва на рівні країн щодо обміну інформацією про терористичні рухи та їхню діяльність, про участь держав в них, а також іншими суттєвими для боротьби з тероризмом даними.

У другому підрозділі “Сучасна практика боротьби з тероризмом та перспективи її удосконалення” аналізується світовий досвід боротьби з тероризмом та заходи української держави, спрямовані на попередження його проявів на теренах України.  Розробка і запровадження нових та удосконалення старих механізмів антитерористичної діяльності постає як умова існування повноцінної держави, здатної проводити на своїй території легітимну державну політику, від якої залежить подальший поступ і розвиток всієї нації.

Тому для налагодження адекватної антитерористичної діяльності та розробки контртерористичних заходів необхідно брати до уваги суб’єктивну складову тероризму, а саме – виходити з того, що тероризм розраховує на довгостроковий політичний ефект, а терористичні акції постають як окремі елементи продуманої стратегії терористичної діяльності, взаємопов’язані між собою. Ця обставина робить необхідним під час розробки і запровадження системи боротьби з тероризмом брати до уваги специфічні особливості наявних терористичних угруповань, умови організації та спрямованість терористичних акцій.

Стратегія боротьби з тероризмом, яка має дістати вираження у вигляді довгострокової програми або концепції, покликана охопити всю сукупність можливостей держави з контролю над тероризмом і екстремізмом, орієнтуючись на основні форми контролю – превентивний контроль, регулятивний і репресивний контроль, а також на основи організації та координації, постійної оптимізації антитерористичної діяльності із урахуванням нових загроз та змін у внутрішньо- та зовнішньополітичній ситуації.

Вочевидь, посилення і повсюдність терористичної загрози вимагає від сучасної демократичної держави надзвичайно значних зусиль по створенню не менш розгалуженої і оперативної, ніж терористична мережа, системи, що складається з усієї сукупності уповноважених вести боротьбу державних інституцій. Ця обставина робить необхідним привертання уваги до проблем координації та субординації складових цієї системи, позаяк від цього залежать успіх антитерористичної діяльності як такої.

Втім, на сьогоднішній день вітчизняне законодавство щодо антитерористичної діяльності ще перебуває в стадії становлення та удосконалення. Лише нещодавно були прийняті найпринциповіші для забезпечення національної безпеки загалом і для боротьби з тероризмом правові акти, зокрема Закон “Про основи національної безпеки” (2003 р.) та Закон “Про боротьбу з тероризмом” (2003 р.).

Крім того зростання глобального фактора терористичної діяльності, передусім в сфері її фінансового забезпечення, вимагає термінової адаптації до нових задач – виявлення і попередження каналів такого фінансування. До того ж практика виявлення, попередження і розкриття фінансових операцій, пов’язаних так чи так із злочинною діяльністю, дедалі частіше демонструє необхідність використання фінансового контролю з метою превенції і кримінального переслідування фактів не тільки легалізації “брудних” грошей, а й фінансування тероризму, ухилення від оподаткування, різних фінансових зловживань. Тому міжнародне співтовариство сприяє розширенню функцій органів фінансової розвідки, для яких боротьба з відмиванням доходів є не єдиною функцією.

Однією з вимог, що висуваються фінансовій розвідці, здійснюваної з метою забезпечення національної безпеки, і зокрема для протидії терористичній загрозі – це збирання інформації лише за умов наявності конкретної загрози. Це виявляється важливим для отримання необхідної підтримки населення заходів, що в той чи інший спосіб пов’язані з певними обмеженнями демократичних свобод і прав людини.

Саме тому особливого значення набуває своєчасне визначення політиками пріоритетів та завдань суб’єктів, що здійснюють таку розвідку, а також налагодження контролю за загальною ефективністю і законністю дій цих органів – без втручання, втім, в оперативний процес. Цілям періодичного контролю за адекватністю розвідувальних заходів служать спеціальні інститути, утворені безпосередньо для даних цілей, а також для загальної координації дій різних розвідувальних агенцій, загального довгострокового аналізу і прогнозування.