Філософська лірика: ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВИДІВ і жанрова ІНТЕГРАЦІЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
Філософська лірика: ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВИДІВ і жанрова ІНТЕГРАЦІЯ
Альтернативное Название: Философская лирика: ДИФФЕРЕНЦИАЦИЯ ВИДОВ и жанровая ИНТЕГРАЦИЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У „Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано зв’язок роботи з науковими темами, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його теоретико-методологічну основу і застосовані методи, наукову новизну роботи та її практичне значення.


            У першому розділі – „Актуальні проблеми методології науки про літературу та теорії літератури. Передумови і перспективи сучасного літературознавчого дослідження філософської лірики” – обрана тема актуалізується на тлі органічного зв’язку з наявним станом літературознавчої науки, зокрема її методологічної та теоретичної сфер.


У підрозділі 1.1. „Методологія літературознавства як актуальна проблема” демонструється неможливість інертного підходу до визначення методологічних засад дослідження обраної теми. У зв’язку з цим у пункті 1.1.1. „Загальна постановка питання у контексті актуальної соціокультурної ситуації Постмодерну” розглядаються варіанти представництва методологічної сфери у літературознавстві радянських часів (О. С. Бушмін, Г. М. Фрідлендер, Г. М. Поспєлов, Є. Г. Руднєва, В. Є. Халізєв, М. М. Бахтін, В. В. Лесик та ін.), у новітньому українському (А. О. Ткаченко, О. А. Галич, Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів, В. І. Теремко, І. М. Дзюба, Г. М. Сивокінь, М. К. Наєнко, В. В. Федоров, С. Д. Павличко, Т. І. Гундорова, С. М. Андрусів, О. В. Домащенко та ін.) і російському (С. C. Аверинцев, Д. С. Лихачов, О. Дмитрієв, Д. Устинов) літературознавстві, найбільш показові тенденції розвитку західної філософії та літературно-критичної думки у ХХ ст. (В. Дільтей, Г.-Ґ. Ґадамер). У такий спосіб, а також через аналітичне висвітлення проблеми академізму в науці про літературу, зокрема таких його ключових засад, як об’єктивність та історизм, обґрунтовується думка про неможливість зведення методологічної сфери літературознавства виключно до філософії, якій так і не вдалося побудувати єдину картину світу і на цій основі здійснити синтез знань і діяльності. Так само і наука з її тотальною спеціалізацією теж не здатна забезпечити дійсну єдність наукової картини світу. Усе це зумовило суттєві зміни у власне методологічній сфері як такій, що сьогодні постає як ієрархічно влаштований різноплощинний простір, який утворюють щонайменше: загальна методологія, методологія науки як такої і методологія конкретної науки. І саме на перетині векторів їх дій і може реально розгортатися сучасна перспективна науково-дослідна робота у будь-якій конкретній ділянці.


У центрі уваги в пункті 1.1.2. „Структура сучасної методологічної сфери мислення і діяльності. Загальна методологія (проблематика, принципи й основні категорії)знаходиться загальна методологія як самостійна, відмінна від науки і відокремлена від неї галузь мислення і діяльності. На основі аналітичної систематизації праць Г. П. Щедровицького тут йдеться про особливості власне методологічної роботи з її принципово практичною спрямованістю, про специфіку її результатів, які не схожі на традиційні наукові знання. Власне методологічні знання – це знання про встановлення способів поєднання таких різнотипних знань, як знання про діяльність і знання про об’єкт цієї діяльності, причому такі, якими можна скористатися на практиці. А значить, продуктом власне методологічної роботи виявляється сукупність взаємопов’язаних застережень, приписів (а не аксіом чи постулатів, на яких вибудовується теорія), взаємоузгоджені базові регулятиви і норми, які перевіряються не на істинність, а виключно на можливість бути реалізованими. Серед таких основних нормативних приписів (застережень) загальної методології, що базується на діяльнісному (системомиследіяльнісному) підході, у цьому пункті першого підрозділу дисертації розглядаються: 1) принцип методологічної толерантності та гносеологічної повноти, 2) принцип синтезу знань, 3) принцип зняття гносеологічної опозиції „суб’єкт / об’єкт” і подолання наслідків породженого нею психологізму теорії пізнання, що фіксує залежність реальності від мислення і десуб’єктивізацію гносеологічного процесу, а також знімає лінійність у відношеннях між мисленням і чуттєвими формами сприйняття; 4) принцип розрізнення об’єкта як вторинної і предмета як первинної реальності світу мислення і діяльності.


Загальна методологія не заперечує існування методології науки. Розгляду цього присвячений пункт 1.1.3. „Методологія науки та проблеми статусу, обґрунтування специфіки і методологічної складової науки про літературу”. У сфері науки загальна методологія покликана забезпечити організацію і подальший розвиток дослідницької діяльності, дати загальну репрезентацію системи і створити поліпредметні загальні методи системної роботи. У свою чергу, сучасна методологія науки, не втрачаючи своїх традиційних функцій, повинна одночасно постати у цій сфері провідником загального методологічного мислення і цим суттєво сприяти подоланню тих розривів, які історично склалися, в тому числі між різними науками і різними галузями однієї науки. Водночас формування загальної методології як надпредметної самостійної галузі мислення і діяльності передбачає перерозподіл усього комплексу методологічної проблематики, який первісно зорієнтований на тісну кооперовану співпрацю між нею і методологією науки та методологіями конкретних наук. Стосовно літературознавства це означає вихід питання про його методологію з традиційної площини зіставлення з нормами природничої і математичної галузей. Новий – антисцієнтичний – розгляд методології літературознавства означає ідентифікацію науки про літературу не за принципом приналежності до природничо-центрованої науки загалом, а за принципом приналежності до самодостатньої автономної групи гуманітарних наук, яка і задаватиме параметри нового перегрупування методологічної літературознавчої проблематики, безпосередньо пов’язаної зі специфікою об’єкта, предмета, матеріалу, способів, форм і видів гносеологічного процесу в науці про літературу, зі специфікою художньої літератури як мистецтва слова і компетентних літературознавчих способів її аналізу. У цьому векторі роботи продуктивним видається синтез діяльнісного підходу Г. П. Щедровицького та філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера, досвіду студій В. Дільтея, Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера та О. О. Потебні, М. М. Бахтіна, М. К. Мамардашвілі, Ю. М. Лотмана. Загалом зміни у методологічній ситуації щодо гносеологічної сфери літературознавства примушують закцентувати на тому, що: 1) неможливими є не тільки механічне використання традиційних методів дослідження, але й повна відмова від їх певних складових; 2) так званий сукупний літературознавчий підхід є не статичним, а структурно динамічним та ієрархічно влаштованим, коли ця ієрархічність теж постає динамічною; 3) неможливою є абсолютна деконструкція способу дослідження; 4) теоретико-літературна проблематика, яка сконцентрувалася у площині розгортання різних філософських напрямів ХХ ст., набула принципово методологічного (з його суто практичним спрямуванням) значення.


Пункт 1.1.4. „Основні методологічні принципи наукового дослідження літератури: спроба систематизації та сучасної інтерпретації” присвячений аналітичній систематизації провідних з огляду на репрезентований вище підхід принципів літературознавчого дослідження мистецтва слова. Ґрунтом для такої систематизації виступають базові проблемно-тематичні полюси методології літературознавства, перший з яких визначається належністю науки про літературу до гуманітарних наук, другий пов’язаний з її ідентифікацією як науково-гносеологічної діяльності, третій – із сукупністю принципів методології концепції теорії літератури.


У підпункті 1.1.4.1. „Методологічні характеристики літературознавства як гуманітарної науки” на основі праць Г.-Ґ. Ґадамера йдеться про ті параметри і категорії сучасної гуманітарної сфери, відповідно до яких повинні формуватися внутрішні методологічні засади літературознавства. У центрі такого категоріального ряду, навколо якого групуються такі поняття, як освіта, досвід, мова, розуміння, естетичне переживання й ін., знаходиться поняття „дієво-історична свідомість”. Орієнтуючись саме на інтегруючу роль останньої, описується генеральна специфіка гуманітарних наук. Цей опис включає в себе такі проблемно-тематичні площини розгляду, як: 1) сфера базових чинників (історична рухливість людського буття; розуміння як злиття горизонтів; освіта з її відкритістю, почуттям міри, можливістю піднесення до всезагального; мовний характер буття як події розуміння; діалогічність); 2) площина методу та особливості гуманітарного знання; 3) співвідношення у гуманітарному знанні мети і засобу; 4) питання про об’єкт і предмет, особливості цілепокладання та опозицію „об’єкт / суб’єкт” в гуманітарних науках; 5) проблема об’єктивності та питання про істину в гуманітарних науках; 6) логіка гуманітарних наук; 7) питання „історії проблеми” та специфіки понять і категорій у гуманітарних дослідженнях; 8) специфіка гносеологічного процесу в гуманітарних науках, ролі традиції та розуміння прогресу в них. У галузі гуманітарних наук, які  вже мають найдавніші традиції, виявляється закономірно реабілітованою значущість поняття „класичного”; вивчення власної класичної давнини повертає собі належну об’єктну перевагу. Будучи історичною реальністю, класичне, як переконують міркування Г.-Ґ. Ґадамера, одночасно має невідчужуване і незалежне від часових обставин значення, виявляючись сучасним будь-якій добі.


Підпункт 1.1.4.2. „Проблема теоретико-літературного знання у структурі літературознавчого дослідження” присвячений перегляду питання про роз’єднаність в теорії літератури теоретичного й історичного начал, яке набуває методологічного значення у власне теоретичному літературознавчому дослідженні. Спираючись на сучасні загальні епістемологічні уявлення, можна стверджувати, що така роз’єднаність теорії літератури не може оцінюватися лише як негативна характеристика, бо абстрактність суто теоретичниго знання зумовлюється природою теорії як такої, що не передбачає обов’язкового звернення до спостережень чи експериментів і істини якої не підлягають безпосередній практичній перевірці. Звідси випливає самостійність теоретичної галузі літературознавства та опосередкованість її відношень з літературознавчою практикою. За таких умов зберігається потреба в існуванні певної перехідної ланки (компромісної зони) між загальною теорією та історією літератури. Ця ланка, яку можна назвати прикладною теорією літератури, повинна мати свій категоріальний апарат і загалом свою специфіку. Таку прикладну теорію літератури, функції якої тривалий історичний час виконували різноманітні „поетики”, репрезентує сьогодні дисципліна, яка називається „Історична поетика”. Відповідно: будь-який теоретичний розгляд проблеми передбачає розрізнення двох планів плану загальної теорії літератури та плану прикладної теорії літератури.


У підпункті 1.1.4.3. „Методологічні застереження до основних проблемно-тематичних рівнів теоретичної концепції літератури” провідними принципами літературознавчого студіювання літератури названі: 1) принцип циклічності руху мистецтва в історичному просторі й часі та нелінійності відношень між різними історико-літературними епохами; 2) принцип літературної спадкоємності, що традиційно формулюється через проблему традиції і новаторства як фундаментальний закон історичного розгортання світового літературного процесу; 3) базовий, вихідний принцип сучасної історичної поетики, з точки зору якого літературні явища повинні студіюватися з урахуванням складної єдності та діалектичного співвідношення в їх цілісності константного і динамічного, незмінного і мінливого, структурного й історичного, автоматизуючого і деавтоматизуючого, загального й індивідуального, текстового і позатекстового, інтегрального і диференціального; 4) принцип єдності вихідного теоретичного постулату літературознавчого дослідження мистецтва слова.


Саме останній – четвертий – принцип відіграє основну системно-організуючу роль. Він знаходиться у підвалинах „онтологічної картини” предмету науки про літературу„художньої літератури”. Зважаючи на те, що інерційне використання категорії „відображення” як вихідної у визначенні понять художньої літератури і літературно-художнього образу виявляє принципову конфліктність між відповідними теоретичними настановами та можливістю їх реального послідовного проведення у практичному аналізі художніх творів, а також на історію інтерпретації поняття мімесису, в дисертації пропонується замінити категорію „відображення” на категорію „буття”, роглядаючи останню як вихідний постулат сучасного розгляду художньої літератури. Досвід розробки категорії „буття” в історії світової філософської думки (Парменід – М. Гайдеґґер – Е. Фромм), як і аналіз філософсько-естетичного підґрунтя художньої практики і літературно-критичних поглядів видатних митців (напр., М. Цвєтаєвої, Й. Бродського й ін.), яскраво засвідучує, що саме у горизонті категорії „буття”, де основним чинником постає свобода, вільна (завдяки своїй компетентності) дія, можна органічно і концептуально поєднати такі категорії в характеристиці мистецтва, як-от: самопідставність, цілісність, структурність, повнота, тотальність поставання / становлення, творчість / співтворчість, діалогічність, розуміння як спосіб присутності, істинність, тріада текст  твір  художній світ, символічність і багатозначність образу тощо. Крім того, у горизонті розгляду словесного мистецтва як буттєвого явища: 1) знімається лінійність у зв’язках тексту з позатекстовою реальністю і при цьому остання не підлягає нігілістичному запереченню, а входить у дію методу реконструктивної редукції, який, на відміну від поверхово осягнутої деконструкції, передбачає фактор активної відтворюючої пам’яті; 2) ліквідовується тоталітарність у стосунках „автор / читач”, „інтерпретатор / читач”, а літературознавство, попри усі інші свої внутрішньогалузеві та загальнокультурні завдання, отримує змогу займатися не пошуком єдино правильних тлумачень художнього тексту, не реалізацією читання, так би мовити, замість самого читача, а забезпеченням належних інформаційно-аналітичних умов для самостійного, вільного і адекватного спілкування реципієнта з літературно-художніми творами.


Більше того, саме у топосі категорії „буття” літературознавство отримує можливість чітко визначитися у власних методологічних засадах як гуманітарної науки, не шукаючи еталонів у точних науках. Послідовне методологічне проведення у літературознавчих дослідженнях фундаментальних характеристик явищ буттєвого ґатунку, до яких належить мистецтво, дозволяє науці про літературу утримуватися в межах своєї автентичності, компетентності і завдяки цьому не втрачати своєї чинності, тому що не нав’язує вже готових висновків, до яких, незважаючи ні на що, повинні дійти майбутні дослідження, як це було у випадку марксистсько-ленінської методології, а дає ту необхідну предметну сітку, яка відкриває для цих досліджень продуктивний методологічний простір.


            Підрозділ 1.2. „Проблема внутрішнього стану теоретико-літературної галузі сучасного літературознавства” присвячений аналізу цієї галузі науки про літературу у тісному зв’язку з актуальною соціокультурною ситуацією Постмодерну, що своїми витоками сягає щонайменше критики засад західноєвропейської культури Ф. Ніцше. Враховуючи змістове наповнення цієї критики, а також антитетичні їй тенденції, що втілилися в підходах Х. Ортеґи-і-Ґасета, М. Гайдеґґера, М. Мамардашвілі, Е. Фромма та ін., зважаючи на неприродний (штучний, рукотворний) ґатунок культури як такої, тут здійснюється спроба спростування публічно проголошеної позиції, згідно з якою теорія літератури як самостійна дисципліна припинила сьогодні своє існування. Натомість окреслюється коло найбільш очевидних проблем, які доведеться вирішувати теоретикам літератури, а саме: реконструювати втрачене цілісне уявлення про предметну сферу літературознавства, теоретичні межі його гносеологічного об’єкта, тобто побудувати нову сучасну „онтологічну картину” власної діяльності; налагодити справжній і ефективний взаємозв’язок у власних межах між теоретичними і практичними галузями і дисциплінами; здійснити нову актуалізацію накопиченого світового і власного національного гносеологічного досвіду. Є усі підстави стверджувати, що теорія літератури як наукова дисципліна існує в парадоксальній ситуації, створеній вагомим зростом можливостей, які відкрив розвиток теоретико-літературних студій у ХХ ст., і проблемою шляхів продуктивного використання цих можливостей. Вихід з такого становища потребує не механічного застосування наявного досвіду і знань. На часі – проблемна актуалізація, мета якої – нове становлення теоретико-літературної галузі і науки про літературу загалом.


У підрозділі 1.3. „Теоретичні проблеми вивчення філософської лірики та необхідні передумови і шляхи пошуку сучасних підходів до її літературознавчого розгляду (варіант аналітики наявного евристичного досвіду)” підбиваються методологічні і теоретичні результати вже зробленого у сфері вивчення філософської лірики (на прикладі аналізу дослідницьких практик Є. О. Майміна, Ю. М. Тинянова, Л. Я. Гінзбург, С. Пратт, Н. Р. Мазепи, Т. С. Волкової, Р. С. Співак, Е. С. Соловей, Л. М. Щемелєвої та ін.) і на цій основі характеризуються перспективи її подальшого літературознавчого дослідження. Зокрема йдеться про необхідність зміни методологічних та теоретико-літературних орієнтирів, для чого потрібно здійснити цілеспрямовано-синтезуючий аналітичний перегляд низки традиційних для літературознавства питань, зорієнтований на дослідження конкретної внутрішньогалузевої літературознавчої проблематики (теоретико-літературної, історико-літературної тощо). У сфері вивчення філософської лірики подібна внутрішня літературознавча спеціалізація означає нову постановку самої проблеми – передовсім у теоретичному плані, – постановку, яка виведе її дослідження на методологічно вивірений (= методологічно перспективний) шлях, який відповідатиме сучасному рівню і уявленням про наукове знання і належним чином враховуватиме результати і логіку попередніх здобутків. Потребує актуалізації такий системний ряд питань:


– сучасні рівні теоретичного розгляду літературних явищ, взаємозв’язок і відношення між ними в методологічному і методичному плані;


– сутність, роль і функції теоретико-літературних категорій в історико-літературному аналізі;


– теоретична категорія „жанр”: сутність, специфіка, обумовлена особливостями літературознавства як гуманітарної науки, межі науково-доцільного застосування, зв’язок з іншими теоретико-літературними категоріями;


– специфіка жанрової упорядкованості, інтеграції та диференціації в еволюції ліричного роду літератури і місце жанрового аналізу серед інших рівнів аналітичного дослідження ліричних творів;


– філософська лірика як проблема жанрового вивчення поезії в аспекті теоретичного опису (моделі): загальне визначення, потенційні межі, критерії розмежування.


            Стає очевидним, що для нового наукового прочитання (дешифрування) філософської лірики необхідні зміни в методологічній сфері і теоретичних засадах її розгляду, які б дозволили аналізувати цей феномен на різних теоретичних рівнях. І тут знову ж таки очевидною видається потреба у теоретико-літературному синтезі низки таких ключових і функціонально-методологічних у межах літературознавства положень:


– бахтінська ідея про жанр як про носія найбільш стійких, віковічних тенденцій розвитку літератури і представника творчої пам’яті в процесі літературного розвитку;


– ідея Ю. М. Тинянова про автоматизацію і деавтоматизацію (підтримку динамізму) конструктивного принципу в процесі літературної еволюції (мінливості), про систему кореляцій літературного факту, про співвідношення „форма / функція” в процесі літературного розвитку;


– основні ідеї структурно-семіотичного підходу в тому їх оформленні, яке вони отримали в працях Ю. М. Лотмана, зокрема: про природу, функції та універсальні закони побудови художнього тексту; про опозицію „система / текст”; про співвідношення структурних і позаструктурних елементів, текстової і позатекстової частин поетичного твору і роль цих співвідношень у процесі дешифрування художніх феноменів як явищ вторинної моделюючої системи; про історичний рух художніх структур; про моделі комунікативних систем культури; про семіосферу (семіотичний простір);


– жанрова теорія С. С. Аверинцева, зокрема його ідеї: про жанр як абстракцію і жанри як реальності у зв’язку з періодизацією світової літературної еволюції; про специфіку і синтез в історичному розгортанні світового літературного процесу західної і східної культурних традицій і творчих принципів.


            З огляду на це необхідна чіткіша концепціалізація уявлень про методологічне і теоретичне наповнення в конкретному літературознавчому аналізі філософської лірики категоріальної тріади „рід  вид  жанр” і особливо при можливості її розпаду на опозиції „рід  вид”, „вид  жанр”, „рід  жанр”. Втілення філософської лірики в найрізноманітніших (класичних і некласичних, нормативних і ненормативних) поетичних формах з очевидністю показує необхідність чіткого розмежування понять жанру як виду, типу твору (власне, у цьому напрямі велись, як правило, дослідження, і саме з ним пов’язане наполегливе прагнення дати максимально узагальнений варіант жанрових ознак творів філософської лірики) і жанру як тенденції, що реалізується на великому історико-літературному (включаючи сьогодення) і різноманітному за своїм сукупним текстовим представництвом просторі (те, на чому, на мій погляд, варто зосередити увагу в майбутньому).


Така схема просторового представництва жанру мотивується, по-перше, тим, що будь-яке явище (тим паче в мистецтві, де часто-густо грані хиткі й умовні) для свого виокремлення вимагає того контексту, оточення, на тлі якого воно здатне проявити себе, власне, як самостійний феномен; по-друге, тим, що тематичний принцип диференціації лірики виявляється не таким вже й поверховим у цьому літературному роді. Адже якщо коректно обходитися з теоретичними категоріями і не ототожнювати тему (провідний організуючий художній сенс, що розгортається на всьому просторі ліричного твору) з предметом зображення, якщо врахувати, що так дефініційована тема постає внутрішнім двигуном ліричного сюжету, виявиться, що тематичний принцип нерозривно пов’язаний зі способом художнього втілення теми, а сама лірична тема як принцип класифікації не виглядатиме такою вже малопродуктивною.


Якщо розглядати жанр як тенденцію (а такий розгляд передбачає відоме бахтінське визначення жанру як пам’яті літератури), то однією з провідних цілей жанрового дослідження філософської лірики буде визначення внутрішньої мотивації і дінаміки форм її розгортання в конкретну історико-літературну добу чи період літературного розвитку, реконструкція того внутрішньолітературного контексту й інформаційно-комунікативного поля, які найбільш адекватні цим її конкретним формам, їх внутрішній заданості і на присутність яких у читацькій свідомості вона об’єктивно (тобто за зреалізованими в конкретній художній системі творчими принципами) розраховує. Адже саме за таких умов можливий більш-менш повноцінний дослідницький і загалом читацький діалог з художнім явищем, діалог, у якому пізнаване явище вільно розкривається перед перцептивною свідомістю, не боячись, що йому зараз же нав’яжуть чергову теоретичну схему й примушуватимуть попри все підтверджувати її правильність.


Необхідний у сфері проблеми жанру теоретико-літературний синтез неможливо здійснити належним чином, замикаючись лише в межах власне літературознавчих дисциплін. Навіть побіжний погляд на історію родо-жанрової диференціації як проблеми дослідження літератури виразно свідчить про те, що нове звернення до цієї проблеми і безпосередньо пов’язаного з нею сучасним теоретичним розглядом філософської лірики неможливе без нового звернення до питань філософської естетики, без погоджування у певній теоретичній послідовності різних концептуальних категорій власне жанрового вивчення літератури не тільки з ключовими літературознавчими, але й з філософсько-естетичними категоріями „мистецтво”, „образ”, „художня структура”, а через них далі з загальнофілософськими категоріями „буття”, „людського”, „свободи”, „мислення”, „творчості” й ін. – тими, на які звертали пильну увагу видатні представники філософсько-естетичної думки ХХ ст.


            Загалом неупереджена оцінка теоретичного рівня у дослідженнях філософської лірики, з чим безпосередньо пов’язане окреслення можливих перспектив її подальшого власне теоретичного дослідження, вихід на необхідність нового теоретичного синтезу і нового пошуку загальних дослідницьких засад – усе це залежить від вирішення проблем суто методологічного плану, які вимагають не принагідного (тобто у зв’язку з іншими локальними науковими питаннями), а самостійного спеціального розгляду. А що стосується конкретної наукової тематики даної роботи, то врахування вищесформульованих методологічних застережень перш за все передбачає складання методологічної „план-карти” теоретичного дослідження філософської лірики як художнього феномена.


Саме цьому і присвячений останій – четвертий – підрозділ першого розділу дисертації «Методологічна „план-карта” теоретичного дослідження філософської лірики в єдності її інтегральних чинників та внутрішньої видової диференціації”. Він базується на усвідомленні того, що вивчення філософської лірики в межах специфіки, компетенції та гносеологічного поля теоретичної галузі літературознавства принципово відрізняється від її ж вивчення у сфері, скажімо, історії літератури, хоча вони і не ізольовані одна від одної, а тісно взаємопов’язані між собою. Зокрема, у полі зору теоретика літератури нібито спільний з представниками низки інших літературознавчих дисциплін дослідницький об’єкт – філософська лірика – отримує свою репрезентацію з точки зору евристичних пріоритетів та предметної сфери теорії літератури.


Такий підхід до можливості суто теоретико-літературного дослідження філософської лірики передбачає і обумовлює необхідність її розгляду у двох взаємопов’язаних площинах, які відповідають структурним сферам сучасного теоретичного знання – у площині загальної теорії літератури і в площині прикладної теорії літератури.


Загальнотеоретичний розгляд проблеми (= наукової теми) покликаний передовсім створити (описати) „онтологічну картину” феномена філософської лірики. Такий загальний погляд має характеризуватися певною універсальністю – у тому сенсі, що він повинен мати двовекторну спрямованість: з одного боку, на весь завершений історико-літературний досвід, а з іншого – на актуальні літературно-художні практики, ще не завершені (а тому продуктивно провокативні), які існують у сьогоденні чи то у формі спорадичних проявів (окремих, поодиноких явищ), чи як тільки-но розпочаті тенденції. Крім того, така універсальна теоретична (теоретико-літературна) описова модель передбачає обов’язкову концептуальність, а остання – аналітику основних теоретичних проблем, пов’язаних з наявним досвідом дослідження філософської лірики, включаючи проблеми термінологічного забезпечення і термінологічних зобов’язань.


Загальнотеоретичний розгляд філософської лірики покликаний зосередитися навколо визначення і тлумачення внутрішніх інтегральних чинників, які дозволяють говорити про неї як про визначене, цілісне (тобто таке, яке має свої межі), сформоване і науково ідентифіковане утворення. Тобто йдеться про розгляд філософської лірики з урахуванням цільової та інструментальної специфіки загальної теорії.


Площина ж прикладної теорії літератури передбачає розгляд диференціальних розгалужень філософської лірики, які в різних варіантах існують (чи можливі) в усьому розмаїтті історико-літературного досвіду. Це сфера саме історичної поетики (у сучасному розумінні слова), яка дає змогу теоретичній рефлексії проявити всю можливу і необхідну гнучкість і максимально наблизитися до особливостей конкретного літературно-художнього та історико-літературного матеріалу. Загалом же студіювання філософської лірики у площині прикладної теорії літератури дозволяє зосередитися на питанні про диференціацію її видів і критеріях варіантів останньої.


Разом з тим розгляд філософської лірики у вказаних двох площинах має спільний внутрішній стрижень, пов’язаний з особливим практичним значенням теоретичного дослідження. Це специфічне практичне значення полягає, попри все інше, у його методологічних (тобто практичних з точки зору організації наукових досліджень) наслідках, зокрема у визначенні низки фундаментальних застережень, які виконують функцію внутрішнього регулятора при здійсненні найрізноманітніших студіювань філософської лірики в особливій сфері різних літературознавчих дисциплін з їх власними цілями, завданнями, евристичними засобами тощо.


Побудова другого розділу дисертації – „Філософська лірика в диференціальних сферах теоретико-літературної галузі літературознав­ства” – відповідає структурі теоретичного знання, яка і зумовлює прийнятий в роботі спосіб розгляду її об’єктно-предметного матеріалу. Підрозділ 2.1. „Філософська лірика в площині загальної теорії літератури” висвітлює найзагальніші теоретичні проблеми, з якими неминуче пов’язане літературознавче студіювання даного феномена. У пункті 2.1.1. «Категорія „філософська лірика” і наслідки її термінологічного прийняття» акцентується на тому, що визнання за словосполученням „філософська лірика” статусу одиниці наукової метамови неминуче тягне за собою низку наслідків і методологічних застережень. Зокрема, термін „філософська лірика” однозначно сигналізує про певний критерій відбору об’єктного матеріалу, і цим критерієм постає приналежність поетичного тексту саме до ліричного, а не до будь-якого іншого роду літератури. У такій ситуації a priori стверджується положення про домінанту родових, а не видових характеристик в обраних для аналізу художніх творах. Як наслідок, відразу втрачає свою чинність теза про те, що саме видові особливості філософської лірики (тобто в першу чергу як філософської, а не як лірики) зумовлюють специфіку евристичної роботи з нею. У практичному сенсі домінанта родових ознак поетичних творів, які об’єднуються у групу під назвою „філософська лірика”, означає те, що з такими творами треба поводитися саме так, як цього вимагає лірика як літературний рід, на відміну від інших літературних родів. Тому і конкретна методика аналізу поетичного тексту теж буде визначатися його субстанційно-родовими властивостями. Адже немає жодних принципових відмінностей в основних шляхах аналізу творів філософської лірики у порівнянні з методикою аналітичної роботи з творами іншої видової приналежності в межах ліричного роду літератури. Вибір певного шляху, способу, напряму аналізу конкретного поетичного твору залежатиме не тільки від того, чому приписується провідна смислотворча роль, але й від того, з якою метою цей твір підлягає аналізу.


            Така актуалізація літературного роду в методно-інструментальному плані, тобто з точки зору конкретних шляхів і прийомів практичного аналізу поетичного тексту, знаходить своє симптоматичне підкріплення у сферах іншої літературознавчої проблематики, де спостерігається звернення до цієї категорії. При цьому актуалізація саме родових атрибутів творів філософської лірики неминуче спонукає наново звернутися до традиційної родо-видової чи, в іншому формулюванні, родо-жанрової класифікації літературно-художніх творів, яка, сягаючи своїми витоками ще часів європейської Античності, найповнішу свою змістову інтерпретацію в філософсько-логічному та гносеологічному аспектах отримала в німецькій класичній філософії. У суто методологічному сенсі, як і з точки зору підвалин теоретико-літературної роботи, йдеться про таку інтерпретацію філософської лірики разом із актуалізованою цим поняттям родо-видовою (родо-жанровою) класифікацією, яка враховує взаємодію лінійних і нелінійних відношень, тобто знаходиться у площині перетину лінійної і нелінійної „систем координат”. До цього спонукає тенденція до нелінійного тлумачення поділу літератури на роди, види, жанри, в межах якої відкривається простір для реалізації підходу до жанру як до самостійної категорії, яка у своєму змістовому наповненні незалежна від літературного роду. З цього приводу розглядаються позиції Арістотеля, нормативної поетики класицизму, Ґ. В. Ф. Геґеля, В. Г. Бєлінського, ОМ. Веселовського, де присутність такої тенденції формування принципу перехресної (поліцентричної) класифікації творів є очевидною. Що ж стосується власне жанрового рівня у плані його нелінійних зв’язків з родовим і видовим рівнями класифікації літературних творів, то його розгляд в цьому аспекті так чи інакше зустрічаємо в роботах О. О. Потебні, М. М. Бахтіна, Ж. Жаннета, О. Ф. Лосєва, В. Ф. Переверзєва, М. Полякова, І. Смирнова, М. В. Строганова, Ц. Тодорова, М. П. Утєхіна, В. Л. Чернець, Р. Якобсона та ін.). А це, в свою чергу, свідчить про гносеологічну та евристичну продуктивність принципу перехресної (поліцентричної) класифікації літературних творів.


            Будь-яка переакцентація, перетлумачення категорії „жанр” і жанрового вивчення літератури, які неминучі у випадках дослідження літературознавчих проблем певного ґатунку (як у випадку, скажімо, з філософською лірикою), має здійснюватися на підставі конкретно спрямованого теоретико-аналітичного синтезу. Це, в свою чергу, дасть реальну можливість за будь-якого підходу не втрачати меж своєї компетенції і при цьому підтримувати продуктивні зв’язки з особливостями внутрішьогалузевої диференціації та загальною інтегральною структурою науки про літературу.


Саме з цим пов’язаний змістовий вектор наступного пункту 2.1.2. „Первісні методологічні застереження до жанрового дослідження філософської лірики в загальнотеоретичному аспекті (на матеріалі наявного досвіду вивчення проблеми жанру в літературознавстві)”, присвячений розгляду низки теоретико-методологічних застережень, що покликані скеровувати жанрове студіювання будь-якого літературно-художнього явища, в тому числі й філософської лірики. Таке студіювання так чи інакше первісно базується на переконанні, що жанровість літератури – це її об’єктивна, невід’ємна фундаментальна риса як вторинної моделюючої системи. У цьому відношенні розглядаються наскрізні проблемні питання, які потрібно постійно тримати в полі зору при власне жанровому вивченні літератури. Це питання про: жанрову типологію, можливості жанрової класифікації в літературі реалізму, жанрові ознаки та їх природу, функції жанру. Такий розгляд актуалізує думку про те, що науковому підходу, в тому числі і при вивченні жанру, необхідна продуктивна обмеженість (самообмеженість), яка означає виникнення завдяки прийняттю певної термінологізації категорії жанру окресленого дослідницького поля для визначеної за своїми векторами гносеологічно-евристичної діяльності.


Історія вивчення проблеми жанру засвідчує сталість тенденції, яка виникає на межі зіткення двох варіантів розгляду цієї категорії: 1) у лінійній площині (жанр як вид роду); 2) у площині перехресної класифікації, де жанрова типологія одержує самостійне щодо родового поділу літературних творів значення. У будь-якому разі присутність двох немонопольних площин інтерпретації категорії „жанр” не тільки вивільняє це поняття з зони категоричних концептуальних зазіхань і доктринальних прив’язаностей, але й, так би мовити, леґітимізує можливість утворення „третього” варіанта, органічно пов’язаного чільною проблематикою конкретного евристичного поля на зразок площини теоретичного студіювання філософської лірики як жанрового феномена.


На основі рефлексії основних векторів і проблемного кола традиційного студіювання філософської лірики у тісній прив’язці до категорії „жанр” і як її альтернатива вибудовується нова концепція жанрового вивчення філософської лірики на ґрунті принципового переосмислення самої базової категорії „жанр”. Цьому присвячений пункт 2.1.3. «„Онтологічна картина” філософської лірики: інтеграційні чинники жанрового феномена в горизонті просторового тлумачення категорії „жанр”», зміст якого зосереджений навколо таких взаємопов’язаних основних питань:


– в якому конкретному термінологічному значенні і чому до вивчення феномена філософської лірики в ролі визначальної інтерпретаційної категорії слід застосовувати саме поняття жанру?


– що дає в сенсі практичних наслідків жанрове визначення філософської лірики і в чому полягає специфіка філософської лірики в порівнянні з власне філософією та риторично забарвленими формами філософствування?


Виходячи з того, що визначення жанровості філософської лірики тільки через тлумачення жанру як виду роду чи як структури (типу твору, інваріанта тощо) не мають шансів бути визнаними за ефективні й продуктивні, в дисертації здійснена переінтерпретація самої категорії „жанр” у напрямі, який виходить за межі структурних ознак твору в „полісуб’єктну” зону активної міжтекстуальної взаємодії, де кожен твір як завершене ціле вступає у мотивовані смислові зв’язки з іншими цілими й лише на фоні цих взаємодій одержує свою „повну” завершеність і необхідну для свого власного самовиявлення (і відповідно – для адекватного сприйняття реципієнтом) сукупність умов. Саме для цього виводиться просторове тлумачення жанру, коли під жанром розуміється відносно визначений й одночасно відкрито-динамічний простір, який утворюється однорідними (щодо свого родового походження і вектора тематизації) поетичними творами і в межах якого вони можуть бути найбільш органічно й адекватно репрезентовані.


Таке визначення жанру дозволяє: а) не зводити його характеристику до якоїсь однієї „обов’язкової” моделі (типу, інваріанту, архетипу й т.і.) явища; б) повністю враховувати розмаїття наявних в історико-літературній скарбниці художньо-текстових даних; в) максимально зважати на все розмаїття стильових (у діапазоні від „стилів епохи” до індивідуальних стилів) виявів жанру і цим не тавтологізувати відношення між стильовим і жанровим рівнями художніх явищ; стиль у такому випадку виступить як останній, остаточно завершальний внутрішньоструктурний чинник твору, а жанр як чинник його функціонування як цілісності поза межами власної структури в поліструктурному жанровому просторі; г) у повному обсязі враховувати мистецьку природу художнього тексту та межі його аналізу у власне літературознавчій перспективі.


            У запропонованому просторовому тлумаченні категорії „жанр” жанровий аналіз передбачає перш за все визначення того художньо-текстового представництва, на тлі якого конкретний твір здатен повною мірою виявити свою жанровість. Причому саме такий представницький жанровий простір є одночасно сферою динамічної дії механізму спадкоємності, сферою, якій притаманні своєрідна упорядкованість і тенденція до цілісності як своєрідної визначеності. При цьому, зважаючи на закон художньої цілісності, згідно з яким мікро- і макрообраз підлягають дії єдиного структурного закону, можна стверджувати, що в жанрі як у певному художньо-текстовому просторі, де суб’єктами взаємодії виступають твори як цілісності, в ідеалі діють ті ж самі закони, що і в структурі художнього тексту, конструкція якого вибудовується як протяжна саме у просторі (механізми автоматизації і деавтоматизації, відношення зі-протиставлення (рос. со-противопоставления).


Виходячи з просторового тлумачення жанру, можна так визначити феномен філософської лірики: філософська лірика – це сукупність видів ліричного роду літератури, які для своєї ідентифікації вимагають відповідного однорідного за родовим походженням і вектором тематизації текстового простору. Відповідно до цього філософський ліричний твір – це такий вірш, який для адекватного сприйняття й аналізу вимагає свідомо реконструйованого жанрового простору філософської лірики. Дані визначення не делеґітимізують звичні (об’єктно-предметні чи проблемно-тематичні) визначення філософської лірики і філософського вірша, але на відміну від них мають перш за все практичний сенс, тому що відразу вказують на напрям дослідницької роботи, на основні методологічні застереження та характер практичних методик, у яких ця робота може реалізуватися.


            Вихід на визначення феномена філософської лірики на підставі просторового розуміння жанру дозволяє знайти продуктивніший, у порівнянні з традиційним, підхід до вирішення питання про філософічність красного письменства як такого, а також про його (а значить, і філософської лірики) кореляцію з власне філософією. Такий підхід: а) базується на розрізненні контекстів сприйняття та інтерпретації; б) уникає непродуктивних тверджень і проблемних категорій на зразок категорії „художнє відображення дійсності”. Він продуктивно обмежує простір вирішення вказаного питання можливостями опозиції „художнє / нехудожнє”, що сприяє визначенню найсприятливішого режиму сприйняття філософської лірики, коли вона найбільше відповідає сама собі і нічим іншим замінена бути не може.


            Разом з тим створення „онтологічної картини” філософської лірики вимагає врахування усієї сукупності основних аспектів її зв’язків з філософією, коли позитивне значення (з точки зору евристичних наслідків) мають як диференціальні, так і інтегральні риси, як відмінне, так і спільне. На підставі аналізу традицій поєднання художньої літератури з філософією (Псевдо-Лонґін, Давид Керікан, німецька класична філософія, Ж.-П.Сартр, Ж. Дерріда, Р. Рорті, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер, М. К. Мамардашвілі, Р. Р. Москвіна, Р. С. Співак, Е. С. Соловей та ін.) та їх розрізнення (напр., П. М.Медвєдєв), а також враховуючи відношення мистецтва і науки (на прикладі позицій Є. Г. Еткінда та Г.-Ґ. Ґадамера), обґрунтовується висновок: за всіх можливих умов філософія, наука та красне письменство – це різні гносеологічно-креативні діяльності, які не дублюють і не знецінюють одна одну: продукти однієї з них виступатимуть складовими того культурного і досвідного світу, в якому ця діяльність існує, який спонукає до неї і надає для цього необхідний матеріал.


            Запропонована в дисертації „онтологічна картина” філософської лірики як жанрового феномена реалізує найважливіші в межах наукової компетенції літературознавства розрізнення, про які, власне, і сигналізує в даному випадку головне слово „лірика”: з одного боку, воно вказує на методолого-регулятивне значення родової приналежності досліджуваного феномена у внутрішньому текстовому просторі художньої літератури, а з другого – актуалізує первісну значущість його приналежності до мистецтва слова загалом. Завдяки проведенню такого подвійного розрізнення літературознавча „онтологічна картина” філософської лірики отримує необхідну повноту та вичерпність і при цьому не заперечує можливостей розгляду філософської лірики в компетентних евристичних сферах іншої гносеологічної діяльності.


Підрозділ 2.2. „Філософська лірика в площині прикладної теорії літератури: характеристика можливих варіантів диференціації” присвячений питанням розмежування видів єдиного літературно-художнього явища філософської лірики. Тут, зокрема, розглядається перший – синкретичний у своїх початках – і тому найбільш концентрований цикл історико-літературної еволюції філософської лірики в літературах світу, якого і сягають своїм корінням самі ці процеси видового розмежування.


У пункті 2.2.1. „Проблема витоків філософської лірики та її представництво у текстовій спадщині словесності Давнини (часів до епохи європейської Античності)” розглядаються питання, пов’язані з концептуальною реконструкцією жанрового простору філософської лірики (цілепокладання, критеріальний спосіб підбору матеріалу, первісна точка відліку), яка покликана дати уявлення про основні лінії і видові форми розгортання в історичній еволюції мистецтва слова цього єдиного феномена. У зв’язку з цим в якості операційного принципу висувається герменевтичний принцип цілісності, проінтерпретований у порівнянні зі своїм традиційним тлумаченням (частина / ціле) з певним доповненням, яке стосується двоїстої приналежності структурної частини як до цілого художньої системи конкретного твору (локальний художній простір приналежності), так і до художньої літератури як такої (загальний художній простір приналежності). Така двоїстість приналежності надає частині певної свободи щодо конкретного цілого, а значить, і певної самостійності: частина може у цьому випадку будуватися за іншими родовими конструктивними принципами, ніж те ціле, куди вона входить. Завдяки цьому певні мотив, тема чи словесний образ у площині загального художнього досвіду можуть одержувати функцію жанрового представництва, несучи у собі ту „пам’ять жанру”, про яку, свого часу, говорив М. М. Бахтін. Усе це дає змогу більш цілеспрямовано знаходити витоки того чи іншого явища, включаючи феномен філософської лірики, використовуючи тексти певного (стосовно родового відношення) однорідного – у даному разі ліричного – ґатунку і зосереджуючись при цьому на видових формах, що реалізують спільну (єдину) жанрову інтенцію.


Такий підхід не заперечує можливості не тільки звертатися до власне ліричних творів, але й виокремлювати певні відносно закінчені ліричні за своєю суттю фрагменти з творів не-ліричної родової приналежності, надаючи їм самостійного значення поза структурою останніх. У такому разі в обраних фрагментах активізуються власне ліричні потенційні представницькі жанрово-структурні можливості, частково нівелюючи, безумовно, ті структурні функції, які реалізовані у тому творі, звідки такі фрагменти взяті. Із запропонованим тлумаченням принципу цілісності пов’язане і сприйняття так званої „точки відліку”, яку не можна однозначно кваліфікувати як „нижню генетичну межу” (Е. С. Соловей) явища, в тому числі і стосовно явища філософської лірики. Адже абсолютну нижню межу в еволюції філософської лірики (як і будь-якого іншого явища аналогічного ґатунку) неможливо встановити не через складність такого завдання, а через нелінійність самого процесу розгортання літератури в історичному часі і просторі, не кажучи вже про очевидний і нездоланний брак фактографічного і текстового матеріалу. При цьому початковий пункт як „нижня межа” завжди умовний тому, що ця межа не може бути у буквальному сенсі „генетичною”, а за своєю сутністю постає переважно прагматично-функціональною, бо за будь-яких умов належатиме в історії (у даному випадку філософської лірики) до певного еволюційного циклу, що зовсім не означає, що цей цикл є першим в точному сенсі цього слова. Крім того, вибір тієї чи іншої доби історико-літературної еволюції як часу, коли нібито відбулося народження філософської лірики, не в останню чергу залежить від змісту тієї концепції, яка обстоюється тим чи іншим дослідником.


            На таких засадах розглядаються форми представництва філософської лірики, починаючи з часів шумерської словесності, релігійні твори якої (культові гімни, молитви, псалми, похоронні пісні, заклинання тощо) можна вважати тим художньо-текстовим простором, якого сягають витоки історії власне філософської лірики. Далі з огляду на заявлену вище теоретичну проблематику у взаємозв’язках розглядаються: „Пісня арфіста”, фрагменти з „Розмови розчарованого зі своєю душею”, „Похвала смерті” (давньоєгипетська література); лірико-філософські медитації з аккадського епосу про Гільгамеша, фрагменти поеми „Вавілонська теодицея”; молитва Кантуциліса, прозова „Молитва під час чуми” (хеттська література); давньоіндійський „Гімн про створення світу” („Рігведа”,X, 129). Вирізнення в названих творах ключових векторних мотивів наскрізного тематичного кола філософської лірики та диференційованих її видів представництва довзволяє стверджувати, що так звані „початки” світової філософської лірики сягають часів ІІІ-ІІ тис. до н.е. і пов’язані, щонайменше, з художньо-текстовою спадщиною синкретичного ґатунку шумерської, давньоєгипетської, аккадської (вавілоно-ассирійської), хеттської та давньоіндійської літератур. У цьому відношенні є підстави стверджувати, що своїм корінням філософська лірика сягає давньої релігійної (культової) поезії, проявившись у ліричних формах похоронної пісні, пісні-гімну (заклинаннях-молитвах) і псалмах (покаянних і хвалебних молитвах), а також у ліричних медитаціях філософського мотивно-тематичного спрямування, які присутні в епічних поемах та поемах-діалогах. При цьому показово, що, попри увесь свій синкретизм, названі різновиди давніх творів репрезентують повноцінну семантичну структуру ліричного твору, принаймні цілком органічно піддаються повноцінній інтерпретації в її основних параметрах.


            Пункт 2.2.2. „Філософська лірика в літературах світу доби європейської Античності та періоду європейського Раннього Середньовіччя” присвячений розгляду видів та способів реалізації наскрізних складових мотивно-тематичного комплексу філософської лірики в літературах світу, починаючи з Х ст. – початкової хронологічної межі античної літератури загалом і архаїчного періоду в історії грецької літератури зокрема. У полі розгляду тут знаходяться: давньоіндійський космогонічний та філософський „Гімн часові” („Атхарваведа”, ХІХ, 53); окремі „пісні” з старозавітного Псалтиря, гата з Авести „Проповідь у формі питань” („Ясна”, 44); окремі ямби Архілоха, окремі вірші Семоніда Аморгського, елегії Мімнерма, фрагменти з творів Сапфо, Анакреонта, Івіка, Піндара, морально-філософські медитації Феогніда (грецька література архаїчного періоду); фрагменти з старозавітних „Книги Іова” та „Проповідника” (давньоєврейська література). Саме таким був текстовий фон і форми реалізації філософської лірики напередодні тієї фундаментальної події в історичній еволюції світового красного письменства, якою виявилася аттична інтелектуальна революція V-IV ст. до н.е., в результаті якої був подоланий попередній культурний стан дорефлективного традиціоналізму і почалася велика глобальна епоха рефлективного традиціоналізму.


Зі всіма еволюційними особливостями, викликаними зміною вказаних еволюційних циклів, тісно пов’язані і прояви елліністичної філософської лірики, яка через представництво певних філософських мотивів знайшла своє вираження у провідних для грецької літератури доби еллінізму поетичних жанрах – буколіці та епіграмі. Основне навантаження в олександрійській поезії взяли на себе різні типи епіграми. У цьому відношенні характеризуються: творчість Феокріта, Асклепіада Самоського, Каллімаха, Алкея Мессенського, Леоніда Тарентського, Аніти, Філета Косського, Посідіппа, Тімона Фліунтського, Архія Мітіленського, Антіпатра Сідонського, Біона Смірнського. Загалом розвиток філософської лірики в олександрійській епіграмі відбувався в умовах еволюціонування цього ліричного жанру, в межах якого філософська епіграма, з одного боку, утримувала певну традиційну філософську тематику, але, з другого боку, філософська епіграма про сенс життя могла перетворюватися в прославлення вина і кохання.


Симптоматика філософської лірики у римській літературі часу громадянських війн пов’язана з творчістю поетів „неотеричного” напряму (гр. neoteroi – „новітні поети”), яких ще називали „вченими поетами”. Наприклад, у творчості Гая Валерія Катулла Веронського певні мотивно-тематичні інтенції любовних віршів репрезентують лірику морально-філософського ґатунку. Пізніше філософське забарвлення властиве „Буколікам” або „Еклогам” Публія Вергілія Марона. Філософсько-моралістична лірика знайшла своє втілення у творчості Квінта Горація Флакка („Оди”, „Послання”, твори, що втілюють тему поезії). Говорячи про ступінь і форми присутності в античній ліриці філософської лірики, не можна оминути увагою і творчість третього представника великого поетичного тріумвірату, яким є Публій Овідій Назон (окремі фрагменти з поем „Фасти” та „Метаморфози”), у творчості якого спостерігаються симптоми діалогізації лірики, заснованої на здатності зрозуміти іншого.


Останнє століття старої ери і перші два століття нової ери відзначилися новими проявами філософської лірики і в азійському культурному регіоні. Йдеться про оформлення буддійської „Тіпітаки”, в яку входять лірико-філософські за своєю структурою „Сутта про стрілу” та „Гатха Тхери Бхути („Тхера-гатха”, 518-526), які детально аналізуються в аспекті проблематики дисертації. Нарешті, в межах першого – базового за своєю первісністю – циклу в еволюції філософської лірики у різних словесних культурах світу знаходяться і перші паростки філософської лірики в китайській літературі. Тут розглядаються симптоматика лірико-філософської тенденції в творчості Цюй Юаня, окремих ханьських піснях-юефу (на зразок пісні „Роса на листі”), в поетичному циклі „Дев’ятнадцять давніх поезій”.


У словесності Раннього Середньовіччя (ІІІ-IVVII-VIII ст.) безперечне лідерство в розвитку філософської лірики належить східним (у найширшому розумінні цього слова) літературам. Так, в класичній давньоіндійській літературі ІІІ-VII ст. активно присутня поезія прийняття світу (сансари), представлена в творчій спадщині таких поетів, як Хала, Калідаса, почасти Бхартріхарі, а пізніше в деяких течіях бхакті. Симптоматика філософської лірики простежується і в давньотамільській літературі (Каньян Пунгундран), а також у збірці віршованих афоризмів „Тіруккурал”. Панування „поезії думки” спостерігається і в китайській середньовічній літературі (Цао Чжи, Жуань Цзі, Тао Юань-мін, Сє Лін-юнь, Чень Цзи-ан), стосовно якої цілком доречно говорити про пейзажно-філософську лірику як основну форму філософської лірики. Філософська лірика функціонує і в арабській середньовічній літературі (Зухайр ібн Абі Сульма, Бді ібн Зайд, Лабід ібн Рабіа, Ан-Нббіг аз-Зуб’яні, Маджнун, Аль-Фарбздак й ін.). У свою чергу, філософська лірика у візантійській зоні зосереджується часто в сфері релігійної християнської творчості (напр., Григорій Назіанзін). Натомість в західноєвропейській культурній зоні філософська лірика існує винятково в ембріональних синкретичних формах.


Загалом є підстави стверджувати, що вже в межах першого – базового – циклу, наскільки дозволяє судити доступний нам емпіричний матеріал, філософська лірика проявила себе не тільки як певна складова в структурі синкретичних за своїми жанровими потенціями творів, але і як цілком розгорнуте явище, тобто знайшла своє втілення в ліричних творах, дешифрування яких у площині інших поетичних текстів аналогічного вектора тематизації входить до числа основних з можливих інтерпретацій. Більше того, саме перший еволюційний цикл розвитку філософської лірики сконцентрував основні потенції, основну, так би мовити, мотивно-тематичну „енергетику” її подальшого розгортання в історичному бутті мистецтва слова і загалом утворює той історико-літературний фундамент і фон, у зіставленні з яким тільки і можна говорити про значущість, новизну, художньо-естетичний рівень і загалом реальну якість її представництва в наступних еволюційних циклах.


Пункт 2.2.3. „Варіанти класифікації філософської лірики: їх критерії, категоріальне підґрунтя, призначення та аналітико-синтезуючий потенціал (на матеріалі літератур світу IX-XVIII ст.)” з’ясовує параметральні умови повноцінної і гносеологічно продуктивної класифікації диференціальних видів феномена філософської лірики. На підставі врахування наявного розмаїття форм представництва філософської лірики в літературах світу різних культурних зон, особливо зважаючи на: а) визначальність тематичного критерію в ліриці, б) можливість різної тематизації одного і того ж „предметного” матеріалу і в) те, що будь-який художній твір первісно орієнтований як мінімум на два, а не один жанрові коди дешифрування (а саме до такої думки приводить досвід і базова логіка теоретико-літературних студій з структурної поетики Ю. М. Лотмана), тут переоцінюється негативне ставлення до пізнавально-евристичних можливостей так званої тематичної класифікації філософської лірики. Зокрема, йдеться про те, що визнання можливості „тематичних” різновидностей в єдиному жанровому просторі не означає винятково однополюсної ідентифікації поетичного твору, коли, скажімо, можливість його розгляду в площині пейзажної лірики вже нібито не допускатиме (чи нівелюватиме) його інтерпретації в інших жанрових площинах. Адже тут визначальною є не тільки і не стільки теоретико-концептуальна (змістово-ідеологічна) сторона справи (хоча своє певне значення вона, безперечно, за собою зберігає), а сторона методологічна, яка зосереджується на з’ясуванні двох питань: по-перше, чи дозволяє обрана класифікація досягнути поставленої перед дослідженням мети і наскільки органічно (без насильства і штучної схематизації) вона дозволяє працювати з повним обсягом обраної емпіричної бази? В цьому сенсі той факт, що дослідники все-таки не відмовляються від тематичної класифікації лірики в межах її певного жанрового різновиду (особливо коли цей останній реалізується не в одній, а в багатьох типах структурних форм) красновомовно засвідчує таке: тематична класифікація попри всю свою неідеальність має свій продуктивний гносеолого-евристичний потенціал, свою внутрішню логіку, достатнім чином відповідає певному роду дослідницьких цілей і в ними окреслених межах дає реальну можливість ефективної роботи з великими емпіричними базами даних. Принаймні щодо характеристики філософської лірики в площині просторового тлумачення жанру такий висновок є чинним.


Підтвердженням сказаного про леґітимність і верифікаційність предметно-тематичних (з точки зору предметно-тематичного матеріалу) класифікацій є функціонування філософської лірики в літературах світу епох як дорефлективного, так і рефлективного традиціоналізму, зокрема періоду з європейського Зрілого Середньовіччя і аж до доби європейського Просвітництва включно. Далі, як підтвердження сказаного, емпірично реконструюються текстові простори таких різновидів філософської лірики, як релігійно-філософська лірика, любовно-філософська лірика, пейзажно-філософська лірика, морально-філософська лірика, соціально-філософська (чи філософсько-політична) та філософсько-патріотична (чи філософсько-громадянська) лірика. Крім цього, як ілюстрації різних за своїми параметрами диференціацій видів філософської лірики, розглядаються такі, які виокремлюються: а) на підставі стильових особливостей ліричної системи; б) в залежності від структурно-семантичного чи композиційного типу конкретної лірико-філософської поезії; в) на підставі належності творчості поета-філософа до конкретного відрізку в періодизації загального літературного процесу чи певного історико-літературного утворення (певної світової культурної зони, конкретної історико-літературної доби в межах глобальної епохи, конкретної національної літератури, певних літературних напрямів та течій як ідейно-естетичних систем тощо). І все це не просто групи творів – усе це різні відкриті (принципово незавершені) текстові простори, в межах яких конкретний твір демонструє різну „семантичну поведінку”, одержує різні коди для дешифрування, а значить, і різні інтерпретації. Більше того, будь-який повноцінний лірико-філософський твір, як і будь-який художній твір взагалі, не тільки може входити в різні текстові простори, а принципово є полем перетину незліченних текстових просторів, що і забезпечує йому фундаментальну багатозначність, яка має цілком конкретний семантичний „ґатунок” (так би мовити, яковістьвід слова „якийсь”) і не має нічого спільного з семантичною аморфністю (ніяковістювід слова „ніякий”). Тому знання диференціальних видів філософської лірики як єдиного (але не одиничного) літературно-художнього феномена не є якоюсь „схоластичною” вимогою, а пов’язане з практичними завданнями роботи літературознавця з основним об’єктом своєї науково-гуманітарної діяльності – текстом літературно-художнього твору.


            У „Висновках” представлені основні підсумки дисертаційного дослідження. Традиційний розгляд філософської лірики істориками літератури, методистами-словесниками чи літературними критиками тільки в зоні компетенції дисциплін практичного літературознавства аж ніяк не означає неможливості її вивчення у проблемно-тематичних сферах інших структурних груп науки про літературу. Більше того, наявний досвід літературознавчого студіювання філософської лірики в українській і в інших національних літературах яскраво засвідчує те, що подальші її евристично-пізнавальні перспективи окреслюються лише у векторі зміни площини розгляду.


            На перший план тут висувається власне теоретичний розгляд проблеми філософської лірики, який дає змогу належним чином проаналізувати існуючі на сьогодні напрацювання, чітко з’ясувати ступінь їх вірогідності, їх наукову – методологічну і концептуальну – леґітимність і верифікованість, а також закцентувати увагу на основних „проблемних точках”, без подолання яких неможливо говорити про визначення перспективного поля подальшого студіювання філософської лірики в межах зони компетенції науки про літературу.


            Досвід такого самостійного теоретичного дослідження філософської лірики, який втілився в реферованій роботі, дозволяє зробити такі висновки:


1. В умовах соціокультурної ситуації Постмодерну, яку переживає сьогодні європейська цивілізація, з’явилася цікава і разом з тим цілком закономірна обставина: до наявних в традиційній за своєю сутністю науці про літературу (такою ж традиційною є і філологія загалом) проблем виявилося неможливим, принаймні малоефективним, підступитися суто інерціально, тобто механічно чи автоматично застосовуючи сформовані у минулому методологічні та методичні напрацювання, цілі і схеми. Це ускладнює існування науки про літературу в сучасному гносеологічно-інтелектуальному просторі, ставить перед нею завдання зайнятися саморефлексією як у загальному плані, так і в сфері конкретної внутрішньої проблематики. І якщо в сцієнтичній парадигмі мислення, яка не одне століття панувала за доби Модерну, з його орієнтацією на каузальність, ця саморефлексія так чи інакше зводилася до питання „чому?”, то рішучі зміни у методологічному тлумаченні гносеологічної діяльності людини, що відбулися щонайменше за останні тридцять років (мається на увазі, по-перше, активне розгортання так званого діяльнісного підходу і методології системно-структурних досліджень, а по-друге, – розробка філософської герменевтики), спонукаються принципово іншим питанням – „навіщо?”. Сучасна свідомість не сприймає пасивної гносеологічної інформації. І якщо з якимись новітніми літературознавчими темами все більш-менш гаразд, тому що вони ще не „заїжджені” тиражуванням, то з традиційними для науки про літературу темами, де провідною залишається звична літературознавча термінологія, ситуація значно складніша.


Саме до таких традиційних сфер як в теорії, так і в історії літератури належить вивчення філософської лірики як наскрізного явища у світовій літературі. І піднятися на якісно інший рівень її дослідження можна лише за умови належного врахування сучасного стану науки про літературу і – особливо – в сфері нових методологічних шукань, через причетність до яких літературознавство і може, власне кажучи, вийти з інертної зони і долучитися до сучасної загальнонаукової динаміки, інтегрувати у наскрізні процеси сьогоднішнього розвитку наукового знання як такого і завдяки цьому отримати надійні стимули для власного розвитку.


2. Теоретичне дослідження філософської лірики не може сьогодні організуватися і здійснюватися без орієнтації на загальний стан справ у сучасній теоретико-літератуній галузі, особливо там, де теорія літератури має вихід у методологічну сферу, тобто в сферу тих найбільш загальних регулятивів (назвемо їх трансцендентами), які спрямовують літературознавчу роботу з текстами. Зокрема йдеться про питання вихідного інтегрального постулату літературознавчого дослідження як такого. Саме на ньому базується побудова сучасного дискурсу про мистецтво, тримається теоретична концепція дослідження і встановлюються необхідні межі її компетентності.


            Є всі підстави сформулювати такий вихідний інтегральний теоретико-методологічний постулат через категорію „буття”, яка покликана замінити в цій ролі звичну для минулої стадії розвитку вітчизняного літературознавства категорію „відображення”. Саме до цього спонукають, по-перше, зміни акцентів у розумінні мистецтва, що відбулися в напрямі принципової і послідовної відмови від рецедивів позитивізму та вульгарного соціологізму, по-друге, наскрізні ключові тенденції в історичному розвитку світової філософсько-естетичної думки, які своїми витоками сягають ще часів грецької античності. За таких умов мистецтво постає матеріалізацією певного іншого потоку існування, чимось таким, що живе „особливим життям, більш цілісним та осмисленим”, якимось іншим виміром, в якому немає, висловлюючись російською, „дурной бесконечности” (тобто такої, яка не пов’язана зі здобуванням сенсу та зі зміною свідомості), якимось переходом людської свідомості „в особливий регістр…, що трапляється з людиною після здобуття сенсу”. Саме таке буття греки називали особливим нескінченним – тим „Одним”, яке тільки і можливо людині зрозуміти так, „щоб про це можна було говорити, не руйнуючи мови самим цим висловлюванням”.


            У просторі категорії „буття / мислення” (якщо при цьому вважати чинною відому пізнішу тезу про мистецтво як образне мислення, а не мислення образами) художню літературу можна визначити як одне з самопідставних (буттєвих) явищ, які „завжди на початку самих себе” і тому відтворюються, повторюються, утримуються на власних і відмінних від природних буттєвих підвалинах. У цьому сенсі мистецтво є споконвічно іманентним, тобто:


– існує тільки у висловлюванні, має власну специфічну реальність, якої набуває тільки в акті розуміння і яка завжди знаходиться в становленні; як спосіб думки і висловлювання буття, які повинні постійно „відтворюватися людиною на свій власний страх і ризик”, мистецтво потрапляє в поле дії бахтінської категорії „відповідальний вчинок”;


– є опозицією емпіричної (не-буттєвої) реальності з її підкореністю матеріально-утилітарним потребам, з її лінійною причинністю і одночасно хаосом, пануванням законів розсіювання, розпаду і забуття; відрізняючись принциповою осмисленістю, упорядкованістю та відтворюваністю під знаком форми (структури), мистецтво втілює у собі світ буття як щось таке, що існує „саме по собі, ніби попри людину і є більшим, ніж сама людина”, підлягає визначенню в якості високого або святого життя, яке знаходиться в якомусь іншому часі і в іншому просторі;


– постає втіленням вічного (поки існує людина) акту самотворення, в якому реалізується незнищенне людське „бажання бути” і яке мусить постійно повторюватися і поновлюватися в кожній людській істоті;


– здійснюється як розігрування засобом художніх технологій для формування у реципієнтів структури пам’яті і загалом того типу людини, якого без художніх творів не було і не може бути.


3. Саме в запропонованій парадигмі розгляду постає очевидним реальний стан досліджуваності філософської лірики в сучасній науці про літературу, більше того – виникає дійсна можливість належним чином проаналізувати, систематизувати і репрезентувати в певній логічній зв’язаності актуальне проблемне коло даної предметно-тематичної ділянки літературознавства. Така аналітико-синтезуюча робота, варіант якої запропонований у дисертації, підвела до висновку про необхідність власне методолого-теоретичного (тобто  з повним усвідомленням методологічного значення теорії) дослідження ключових протиріч і розбіжностей, які присутні в наявному досвіді літературознавчого дослідження явища філософської лірики, де вони зосередилися навколо проблеми „жанру”. У зв’язку з цим виявилися очевидними дві основні речі: з одного боку, непродуктивність відмови від розгляду філософської лірики на основі категорії „жанр”, а по-друге, така ж неможливість збереження за цією категорією того звичного термінологічного значення, яке вона отримує в традиційному для масового літературознавства лінійному родо-жанровому поділі літературно-художніх творів. Адже дійсно, якщо під жанром розуміти тільки структурний тип літературного твору (те саме, що звичайне тлумачення поняття „вид роду”), то філософська лірика й аналогічні їй утворення це ніякий не жанр.


Але історія жанрового осмислення літератури переконливо засвідчує, що такі ключові традиційні літературознавчі категорії, як категорія „жанр”, мають не прагматично-результативний, а регулятивно-векторний характер і при цьому входять в різні (аж до протилежних) теоретичні концепції, неминуче диференціюючи і трансформуючи своє термінологічне наповнення. Зокрема, до аналізу філософської лірики може бути застосоване тільки таке тлумачення жанру, яке, по-перше, базується на усвідомленні родових відмінностей між творами як відмінностей не факультативних чи суто методичних, а відмінностей сутнісних, генетичних, базових; по-друге, дозволяє повною мірою враховувати специфіку філософської лірики як принципово поліструктурного утворення (інакше кажучи, яке існує виключно в умовах поліструктурної реалізації); по-третє, дає можливість розглядати поетичне явище в найбільш органічній для його природи площині – на перетині (або в зоні найтіснішої взаємодії) лінійних і нелінійних (таких, що накладаються ніби зверху – ортогональних) чинників і відношень. Завдяки цьому і можлива багатовекторна і багаторівнева дія закону культурної спадкоємності в сфері словесно-художньої творчості.


Термінологічною інтерпретацією категорії жанру щодо літературознавчого вивчення філософської лірики, яка б максимально відповідала вказаним умовам, є запропоноване в дисертації просторове тлумачення жанру як тієї іпостасі, в якій твір реалізується як певна цілісність в цілісності ж самої літератури як вторинної моделюючої системи загалом і літературного роду як певної генетичної спільноти поетичних текстів зокрема. Це дозволяє належним чином враховувати складну динаміку взаємодії як структурних, так і позаструктурних, як текстових, так і позатекстових чинників та складових елементів художнього твору. Саме розгляд філософської лірики в площині просторового тлумачення жанру дозволяє не здійснювати насильства над усім розмаїттям емпіричного матеріалу, який маніфестує цей наскрізний у розвитку літератур світу словесно-художній феномен.


4. Збереження неожанрового аспекту розгляду філософської лірики переводить основну увагу при аналізі ліричних текстів з предметно-тематичного матеріалу на художньо-змістовий вектор його тематизації. „Великі теми лірики”, які, за словами Л. Я. Гінзбург, не завжди „вічні”, але завжди екзистенційні в тому сенсі, що „стосуються докорінних аспектів буття людини й основних його цінностей”, як-от: життя і смерть, сенс життя, любов, вічність, скороминущий час, природа і місто, праця, творчість, доля і позиція поета, мистецтво, культура, історичне минуле, спілкування з божеством і невір’я, дружба і самотність, мрія і розчарування, – такі теми не обов’язково тематизуються в лірико-філософському напрямі. Лірична тематизація багата на напрями, і відповідно жодна з „екзистенційних” тем лірики не може мати обмежень у цьому напрямі. Та одна справа можливість конкретної тематизації, а інша – вже зреалізована можливість. У цьому відношенні термін „філософська лірика” якраз стосується другої ознаки.


Такий підхід дозволяє більш рельєфно розмежувати поняття „філософічність” та „філософська лірика”. „Філософічність” – це атрибут, ознака поетичного світу та ліричної системи певного автора. У цьому значенні вона співіснує з іншими його ознаками (пор.: поєднання філософічності та особливої символічності в суфійській ліриці, філософічності та панегіричності в ліриці традиційних східних літератур, філософічності та полемічності в окремих поетичних системах в українській поезії та ін.). Така філософічність, як і у випадку розуміння під цим терміном близькості поета до певних філософських (світоглядних у широкому сенсі слова) вчень чи концепцій, не обов’язково розвинеться до рівня філософської лірики у власному розумінні слова і тому, відповідно, не обов’язково вимагатиме аналізу в жанровому полі філософської лірики (що, наприклад, можна спостерігати у віршах ілюстративного ґатунку, які є практикою риторичного й факультативно-утилітарного вжитку художньої форми). Натомість поняття „філософська лірика” належить до ряду тих концептуально-термінологічних номінантів, які покликані позначити окремий літературно-художній феномен як такий з метою його розмежування з іншими літературно-художніми явищами. Звідси поняття „філософічність” та „філософська лірика” в теоретичному максимумі постають категоріями різнорівневими, хоча і такими, що за певних умов можуть бути взаємопов’язаними, можуть межувати і взаємодіяти між собою. Можливість останнього тим паче реальна, якщо враховувати, що одним із способів існування (присутності, розгортання, втілення) поетичної теми в ліричному творі є, за висловом Л. Я. Гінзбург, так зване „мерехтіння” (рос. „мерцание”), коли її словесна вираженість є гранично мінімальною. В такому разі жанрова ідентифікація ліричного твору ускладнюється, а його аналіз вимагає більш витонченої та гнучкої методики.


5. Жанрові модифікації філософської лірики часто виникають у суміжних предметно-тематичних сферах, але при цьому залишаються диференціальними видами одного роду. Досить зважити на те, що цариною, якої своїми витоками сягає філософська лірика, є релігійна свідомість, культова та релігійно-дидактична поезія, яка за своєю природою найбільш безпосередньо стосується онтологічної проблематики і первісно реалізується в синкретичних формах, внутрішньою складовою яких є також і лірико-поетичний елемент. Форми присутності філософської лірики з найдавніших часів і аж до кінця глобальної епохи рефлективного традиціоналізму (як в ембріональних формах, так і у відносно зрілих, диференційованих формах художньої словесності) показують, що вона реалізувалася не тільки (а може, на початках і не стільки) як власне філософська лірика, але й як лірика релігійно-філософська, морально-філософська, або філософсько-моралістична, любовно-філософська, пейзажно-філософська, соціально-філософська й ін., в формах (з різним ступенем присутності фольклорного елементу) панегірично-хвалебних, медитативних, молитовних, повчально-проповідницьких, буколічних, антологічних, епітафійних, епіграматичних, елегійних, монологічних, діалогічних, завершених і фрагментарних, синкретичних і сформованих, прозових і віршових, циклічних і нециклічних тощо. Причому жоден (а не тільки та, яку називають власне філософською лірикою) з вказаних різновидів не є якимось неповноцінним чи перехідним явищем: усі перелічені різновиди є різновидами саме філософської лірики як жанрового феномена, вимагаючи для свого адекватного дешифрування єдиного лірико-філософського жанрового простору в межах більш широкого за своїм складом, але спільного за жанровою в просторовому тлумаченні терміна приналежністю текстового поля.


Нарешті, будь-які варіанти реконструкції диференціальних проявів філософської лірики як жанрового феномена – як найбільш загальні, так і більш локальні – це один з ключових етапів у процесі її аналізу в напрямі просторового тлумачення категорії „жанр”. Причому така робота має універсально-обов’язковий характер, тобто вона необхідна у будь-якому випадку спеціального студіювання конкретних лірико-філософських творів тих чи інших поетів. Інша справа, що вона не тільки не виключає, але й передбачає здійснення певного „поділу праці” всередині „літературознавчого цеху” і орієнтована на таку внутрішньонаукову кооперацію.


            Вказані висновки базуються на емпіричній базі, яка охоплює глобальні епохи дорефлективного та рефлективного традиціоналізму. Якщо ж говорити про актуальну і ще не завершену посттрадиціоналістську глобальну епоху, яка включає в себе новітній стан розвитку словесного мистецтва в пост- та постпостмодерністській суспільно-культурній (в тому числі й ідеологічній) ситуації, то за всіх можливих випадків (включаючи розпочатий ще добою романтизму вторинний у порівнянні з архаїчним синкретизм жанрових форм, який на відміну від первинного синкретизму ранніх стадій розвитку словесного мистецтва має синтетичну основу) вона не здатна заперечити фундаментальних підвалин художньої еволюції, однією з яких є глибинна жанровість художнього твору. Тут питання в іншому – в конкретних формах присутності цієї жанровості та формах її реалізації як механізму роботи закону культурної спадкоємності, в актуальних на сьогодні умовах здійснення літературно-художньої діяльності. Дуже часто заперечення будь-якої жанрової орієнтації творчості нібито задля досягнення максимальної повноти реалізації „неповторної” творчої індивідуальності сучасного „постмодерністського” автора насправді (але цілком закономірно) обертається фактичним пануванням обмеженої кількості безособових „технологій письма”, які при цьому абсолютно не гарантують, а подеколи й первісно не налаштовані на досягнення хоча б якоїсь художньо-естетичної досконалості. Свідчення цього можна знайти не тільки в масовій літературі як одному з найбільш характерних для нашого сьогодення соціокультурних явищ, але й у художніх текстах, які претендують на певну знаковість і вартість. Та це вже складна і цікава проблема, яка вимагає спеціального самостійного дослідження.


            Запропонований варіант теоретичного дослідження філософської лірики не є єдиноможливим. „Реанімація” власне теоретичних досліджень традиційних літературознавчих проблем, спроба якої щодо однієї з них здійснена у реферованій дисертації, передбачає написання робіт, виконаних у межах конкретної структурної ділянки теоретичного знання чи то в галузі загальної теорії літератури, чи то в галузі прикладної теорії літератури, адже ці фахові сфери є достатньо самостійними, мають свою специфічну проблематику, цілепокладання тощо. Немає жодного сумніву і в тому, що системної розробки та постійної уваги вимагають і суто методологічні проблеми, які стосуються як дослідження конкретних наукових проблем або конкретних літературознавчих дисциплін, так і науки про літературу загалом, особливо в площині її інтеграції з іншими гуманітарними й загалом науково-пізнавальними діяльностями. У будь-якому випадку організація динамічної системи літературознавчих досліджень найрізноманітніших структурно-ієрархічних рівнів наукової проблематики, які б у своїй сукупності базувалися на органічній взаємодії та належній спрямовуючій кореляції інтегральних і диференціальних (спеціалізаційних) факторів, є базовою і домінантною передумовою подальшого розвитку українського літературознавства як однієї з національних складових світової науково-гуманітарної діяльності.


 








Див.: Тиханов Г. Почему современная теория литературы возникла в Центральной и Восточной Европе? // Новое лит. обозрение. — 2002. — № 53. — С. 75–88.




Слово „трансцендент” утворено з огляду на тлумачення атрибуту „трансцендентний”, як це робить Г. Патнем (див.: Патнем Г. Чому розум не може бути натуралізований? // Після філософії: кінець чи трансформація? / Пер. з англ.; Упоряд.: К. Байнес та ін. – К.: Четверта хвиля, 2000. – С. 198), в значенні „те, що має вигляд регулятивної ідеї”.




Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии / Под ред. Ю. П. Сенокосова. – М.: Аграф, 1997. – С. 45-46, 42.




Там само. – C. 33.




Там само. – C. 26.




Там само. – C. 17, 23, 16.




„Нео-” тому, що, з одного боку, в аналізі філософської лірики зберігається опора на категорію „жанр”, але, з іншого, сама ця категорія трактується по-новому.




Див.: Гинзбург Л. Я. Частное и общее в лирическом стихотворении // Гинзбург Л. Я. Литература в поисках реальности. Статьи. Эссе. Заметки. – Л.: Сов. писатель, 1987. – С. 88.




Див. про це: там само. – С. 89.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Атюнина Ирина Валентиновна. Реактивность и ауторегуляция церебрального кровообращения при разных вариантах ортостатических гипотензивных реакций у больных артериальной гипертензией старших возрастных групп с цереброваскулярной патологией
Аксенов Игорь Игоревич. Совершенствование решетного стана зерноочистительной машины
Авдеева Елена Юрьевна. Фармакогностическое исследование растений рода Saussurea Dc. флоры Сибири и разработка на их основе новых остеогенных средств комплексной терапии остеомиелита
Абасс Ахмед Зкеар Абасс. Исследование режимов гибридных систем электроснабжения с использованием возобновляемых источников энергии (на примере Республики Ирак)
Юрлов Иван Александрович. Спектроскопия и особенности широкополосного «белого» излучения наноразмерных диэлектрических оксидных и фторидных частиц, легированных редкоземельными ионами Pr3+, Dy3+, Er3+, Yb3+