РУССКАЯ ЛИТЕРАТУРА И ИМАГОЛОГИЧЕСКИЙ ДИСКУРС В РУССКО-ФРАНЦУЗСКОМ ЛИТЕРАТУРНОМ ДИАЛОГЕ ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ XIX ВЕКА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
РУССКАЯ ЛИТЕРАТУРА И ИМАГОЛОГИЧЕСКИЙ ДИСКУРС В РУССКО-ФРАНЦУЗСКОМ ЛИТЕРАТУРНОМ ДИАЛОГЕ ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ XIX ВЕКА
Альтернативное Название: РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І ІМАГОЛОГІЧЕСКІЙ ДИСКУРС У російсько-французькому ЛІТЕРАТУРНОМУ ДІАЛОЗІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У «Вступі» обґрунтовано вибір та актуальність теми, зазначені мета й завдання дослідження, його новизна, методологічна основа, визначено теоретичне й практичне значення роботи.


У першому розділі – «Російська література й літературна імагологія: пошук підходів і методів» – досліджуються історія й логіка наукового й літературного осмислення феноменів міжнаціональної рецепції, обґрунтовуються нові підходи й методи вирішенні історико-літературних і компаративістських питань, що потрапляють до сфери компетенції імагології; визначаються принципи, на яких будується структура подальшого дослідження, та терміни, які розширюють необхідний понятійний апарат. 


Еволюція громадського, наукового й літературного інтересу в першій половині XIX ст. до іноземних джерел, які присвячені Росії й Україні, простежується у першому підрозділі – «Спроби літературної імагології: ретроспектива й перспектива». Виходячи з того, що міжнаціональні імагологічні ситуації не імпульсуються окремим явищем (висловленням, текстом), а базуються на широкому тлі історичних і літературних інонаціональних текстів, що накопичуються й інтерпретуються національною літературою, необхідно врахувати досвід російських дослідників і літераторів у справі збирання, систематизації й інтерпретації іншомовних джерел про Росію й у зв'язку із цим:


-         позначити проблеми літературної й наукової систематизації іноземних імагологічних текстів про Росію;


-         виявити тенденції, якими зумовлюється відбір іноземних джерел для перекладу й оприлюднення;


-         фіксувати дискусійні моменти в інтерпретації інонаціональних текстів, що містять стереотипні уявлення про Росію й росіян, російську історію.


Із цією метою досліджується історія й принципи формування в XIX ст. найвідоміших книжкових зібрань «росіки» («ROSSICA» М.О. Корфа) в Імператорській публічній бібліотеці, а також зібрання книг О.Д. Черткова, О.С. Суворіна); аналізуються біобібліографічні огляди іноземних творів про Росію й Україну (Ф.П. Аделунга, В. Кордта), з'ясовуються принципи перекладу й коментування іноземних джерел (І. Штріттером, Ф.П. Аделунгом, М.Г. Устряловим); розглядаються перші історіографічні спроби реконструкції образу країни з іноземних творів (праці В.О. Ключевського, Л.П. Рущинського, В.Ю. Січинського). Для вивчення обсягів і принципів популяризації іноземних текстів про Росію здійснюється статистичний огляд найважливіших літературно-публіцистичних періодичних видань Росії («Современник», «Отечественные записки», «Библиотека для чтения», «Северный архив», «Русский вестник», «Журнал Министерства народного просвещения») у найбільш напружені періоди російської історії першої половини XIX ст., що дозволяє виявити характер і частоту звернення російської періодики до проблеми сприйняття іноземною літературою російських реалій, а на підставі цього зробити висновок про увагу до цієї проблеми російського читача. Досліджується принцип підходу російських літераторів (наприклад, О.С. Пушкіна з його перекладом «Записок...» французького офіцера Моро-де-Бразе) до проблеми осмислення іноземних джерел про Росію.   


Розпочатий екскурс дозволяє помітити, по-перше, прогресуючий інтерес російської громадськості, науки, публіцистики й літератури першої половини XIX  ст. до  іноземних творів  про  Росію, а  по-друге, – безперервний пошук методів осмислення «імагологічного матеріалу». Так, професійні історики (М.Г. Устрялов), коментуючи іноземні джерела, найчастіше використовували суто публіцистичні прийоми, і, навпаки, літератори (скажімо, Пушкін) прагнули до історіографічного дослідження зарубіжних нотаток про Росію. Періодичні видання активно популяризували переклади іноземних творів про Росію та досягнення вітчизняних бібліографів та істориків у галузі вивчення росіки.  


Важливо, що російські літератори і науковці XIX ст. протиставляли «погляду з боку» не лише наукові міркування щодо окремих фактів, а й своє власне, національне, всеосяжне уявлення про російську історію, що в ту епоху перебувало у стадії інтенсивного літературного, наукового, публіцистичного, громадського й державного обговорення. Дискусія з іноземними опонентами перетворювалася із полеміки щодо істинності окремих фактів у зіткнення двох моделей російської історії – вітчизняної й іноземної – та підносилася до рівня загальнокультурного завдання. Саме цим, на наш погляд, пояснюється те явище, що до наукових історичних розвідок долучалася нота публіцистичного суб'єктивізму, а публіцистика й література виявляли дедалі     більшу активність в інтерпретації іноземних джерел про Росію.


Зіставивши ці спостереження із сучасними (вітчизняними й зарубіжними) дослідницькими підходами до вивчення «імагологічних текстів», робимо висновок:


1)           основні сучасні тенденції у вивченні росіки, у тому числі й літературознавча імагологія, є логічним продовженням пошуків та експериментів, які було започатковано дослідниками й літераторами XIX ст.;


2)           у науковому й літературному опануванні росіки існує чітка парадигма: виявлення й опис джерел – їх переклад і адаптація в новому національно-культурному  середовищі – узагальнення фактів, що містяться в них, реконструкція образу країни і, нарешті, – пошук причинно-наслідкової обумовленості у специфіці реконструйованого образу;


3)           на сучасному етапі перед імагологією постає нове завдання: досліджувати функцію, яку виконують національні іміджі в процесі міжлітературного спілкування.


Розв’язання зазначеного завдання передбачає необхідність специфічної  теоретико-методологічної бази, що дозволяла б вивчати образ країни у цілісній структурі міжлітературного діалогу, простежувати причинно-наслідкову обумовленість його функціонування. Використані в роботі теоретичні досягнення у сфері комунікативно-рецептивних концепцій можуть утворити фундамент відповідної методологічної бази. Обґрунтуванню такої можливості присвячено другий підрозділ – «Імагологічний дискурс у світлі комунікативних теорій».


Узагальнення досвіду вітчизняних і зарубіжних вчених (О.І. Білецького, Г.М. Сивоконя, Н.А. Ігнатенка, О.В. Червінської, Г.-Р. Яусса, В. Ізера, М. Наумана та ін.) у сфері дослідження читацького сприйняття і застосування запропонованих авторитетними дослідниками методик при аналізі матеріалу нашої роботи, допомогло зробити висновок про те, що російсько-французький імагологічний діалог першої половини XIX ст. логічно відповідає схемі «читацької ситуації», де в ролі «автора» виступає, умовно кажучи, «сукупний автор» – французькі літератори, твори цього «автора» – французькі оповіді про Росію; «читач» – російська публіка, а «читацька реакція» – літературні відгуки на тексти про Росію, що акумулюють всі прояви громадської думки. Увагу логічно зосереджено передусім на дослідженні «читацької» реакції (тобто реакції російської літератури), що зумовлено метою роботи. 


Оскільки досліджуваний діалог між «автором» і «читачем» здійснюється в межах міжлітературних контактів, при його вивченні доцільно застосувати специфічні «настанови» теорії міжкультурних комунікацій. Перенесення імагологічної проблеми у площину функціональних досліджень передбачає створення спеціального понятійного апарату. Реакцію російської літератури на французькі уявлення про Росію пропонуємо називати «рецепцією-відповіддю», будь-які вербально зафіксовані уявлення національного взаємосприйняття – «імагологічним текстом», що у цьому випадку має бути поділеним на «французький текст про Росію» і «текст рецепції-відповіді».


«Імагологічний текст», розглянутий у його залежності від конкретної історичної, етнокультурної, біографічної ситуації, називаємо «імагологічним дискурсом». Під цим кутом зору мету подальшого дослідження можна сформулювати таким чином: довести, що імагологічні образи (образи Росії й росіян) ініціювали й підтримували процес циркулюючої комунікації між національними (російською й французькою) літературами. При цьому доцільно зосередити увагу на інтервалі «зворотного зв'язку», або «рецепції-відповіді» російської літератури, оскільки саме наявність зворотного каналу передачі інформації забезпечує виникнення діалогу.


Структура подальшого дослідження логічно постає з необхідності осмислити три основні чинники, поєднання яких визначає сутність і своєрідність реальної читацької ситуації (ситуація літературної рецепції французького тексту про Росію) та реального міжлітературного діалогу (російсько-французького літературного діалогу): 1) конкретно-історичні умови, 2) мотиви включення до діалогу, 3) тактика впливу на опонента. 


У другому розділі – «Умови функціонування російсько-французького імагологічного діалогу» – вивчається синхроністична обумовленість специфіки тексту «рецепції-відповіді» у російській літературі; на матеріалі творів російської літератури виявляються типові образи французів і простежується, як російські літературні уявлення про французький менталітет впливали на сприйняття російськими літераторами «французького тексту про Росію»; з'ясовується ступінь доступності для російської публіки «французького тексту про Росію» та позначаються традиційні світоглядні константи французької національної свідомості, що були сприйняті російською літературою й забезпечили російській публіці адекватне сприйняття «французького тексту про Росію».


У першому підрозділі – «Національний стереотип і “національна рецепція-відповідь”: історія й російська література» – аналізуються факти російсько-французького взаємосприйняття в їх зв'язку з історичними подіями першої половини XIX ст., що й дозволяє простежити логіку зміни суспільних настроїв щодо європейського погляду на Росію, а також осмислити процес національно-літературного самоуявлення в Росії, яке радикально змінювалося залежно від внутрішніх і зовнішньополітичних чинників та відповідно позначалося на принципах і способах формування тексту «рецепції-відповіді» у російській літературі.


Потужна актуалізація російсько-французького імагологічного діалогу у першому десятилітті XIX ст.  була пов'язана із загостренням міжнародних стосунків. Французька пропаганда наполеонівської епохи цілеспрямовано перетворювала Росію (і багато інших держав) на «образ ворога». Російська література й публіцистика шукали засоби спростування упереджених думок іноземних авторів: публікувалися спеціальні брошури, почалося видання патріотичного журналу С. Глінки «Русский вестник». Пізніше, під час європейських воєнних кампаній і взяття Парижа російське суспільство вчилося конструювати свій національний імідж «у безпосередньому контакті» з європейцями. Нотатки І.І. Лажечникова, Д.В. Давидова, листи К.М. Батюшкова та інших авторів свідчать про те, що російські військові не лише цікавилися французькою думкою про Росію, але й прагнули подолати негативні національні стереотипи. Подібно до того, як декабристи засвоїли за кордоном уроки лібералізму, освічена частина російської армії винесла з воєнних походів загострений інтерес до французької думки про Росію, впевненість у необхідності впливати на неї. Внаслідок цього в Росії: 1) активізувався інтерес до французьких творів про московський похід Наполеона; 2) незгода із цими творами народжувала потребу створення власних літературних інтерпретацій та історичних описів тих самих подій (Ф.М. Глінка, Д.В. Давидов, О.О. Гаряйнов та ін.); 3) у російській літературі сформувався традиційний образ – «захисник Росії від несправедливих європейських думок» («Записки» М.І. Лорера, «Росіянин у Парижі 1814 року» М.О. Бестужева, «Рославлєв, або Росіяни у 1812 році» М.М. Загоскіна і т.д.); 4) листи, спогади, патріотична поезія, а потім белетристичні зображення часів вступу російських військ до Європи й Парижа стали літературним «акумулятором» національного досвіду у справі реформації французького іміджу Росії (твори В.Ф. Раєвського, К.Ф. Рилєєва, К.М. Батюшкова та ін.); 5) російські літератори, учасники війни з Наполеоном (П.А. В'яземський, Д.В. Давидов, Ф.М. Глинка, О.О. Гаряйнов та ін.), будували подальший літературний імідж за аналогією до своєї військової біографії: захист російського престижу, але – у сфері літератури.


Негативні французькі стереотипи й міфи про Росію, скомпрометовані в 1814 – 1815 рр., знову набули права істини в епоху Миколи I. У французьких уявленнях Росія асоціювалася з деспотичними методами російського імператора й викликала неприховану ненависть, апогеєм якої стала Кримська війна. Політичне протистояння із Францією синхронно породжувало в російській свідомості трафарет, втілений в очікуванні таємних протидій російській політиці з боку Франції, які ефектно типізували М.В. Гоголь («Ревізор», «Записки божевільного»), І.І. Панаєв («Фат вищої школи»), І.П. Мятлєв («Сентенції й зауваження пані Курдюкової») та ін. Паралельно засвоювався й інший трафарет – «французьких заколотників» («Чотири нації» О.І. Полежаєва), «баламутів» уже за національним характером (повість «Великий вихід у Сатани» О.І. Сенковського) і т.д. Російська література шукала засоби реабілітації російського суспільства в очах європейців, однак, придушення волі у Росії обмежувало її можливості. Крім того, розчарування у вітчизняному життєустрої нерідко змушувало російських літераторів співчутливо сприймати чужоземну критику російської дійсності, і тому з критичними міркуваннями А. де Кюстіна у широковідомій книзі «Росія у 1839 р.» погоджувалася не лише революційно налаштована молодь, але й люди консервативних переконань. При цьому ставала дедалі очевиднішою різниця між двома негативними поглядами на Росію: європейським та вітчизняним. У Росії критичне ставлення до національної дійсності стимулювало продуктивний пошук нових форм суспільного існування. Європейські ж нападки на Росію і надалі залишалися прямолінійними деклараціями.


Уявлення російського суспільства про французький національний характер здійснили істотний вплив на текст «рецепції-відповіді». Питанню про те, якою мірою ці уявлення визначали «обрій очікування» у процесі рецепції французьких текстів про Росію, присвячено другий підрозділ –  «Образ “автора” французького тексту про Росію». Будь-яке оповідання про Росію французького автора сприймалося російськими літераторами як продукт французької культури, тому специфіку французького тексту про Росію намагалися пояснити особливостями французького національного характеру. Внаслідок цього в літературному образі «французького оповідача про Росію» узагальнюються риси французького національного характеру – у російській його транскрипції. Російська література прагнула скласти об'єктивне уявлення про «співрозмовника» у міжнаціональному діалозі і з цією метою створювала образи «типових французів», використовуючи різноманітні матеріали і способи: історичні й побутові факти, відгуки інших національних літератур та умоглядні теорії, при цьому російська література не могла уникнути впливу національних почуттів і стереотипів власної національної пам'яті.


Залежно від історичної ситуації відбувалася гіперболізація тих чи інших рис «типового француза». Після Великої французької революції поширювалася заохочувана офіційними інститутами думка про те, що французькому характеру притаманна жага бунтарства. Під час походу на Москву у 1812 р. французів стали презирливо називати «варварами» і порівнювати з племенами кочівників-завойовників (Г.Р.Державін, І.М.Муравйов-Апостол, П.А.В'яземський, В.Ф. Раєвський). Розчарування у недавніх кумирах зумовило те, що в літературі визначальними рисами французького характеру стали легковажність і національна пихатість (В.А. Жуковський, О.С. Пушкін, А.А. Дельвіг, Д.В. Давидов, С.Т. Аксаков, Ф.В. Булгарін та ін.). Уявлення про національний егоїзм французів спричинилося висновком про те, що французькі літератори не здатні адекватно розуміти чужу (у тому числі й російську) культуру (М.В. Гоголь, Ф.І. Тютчев та ін.).


Уявлення російських літераторів про французький національний характер складалися на основі подорожей Європою, зустрічей із французькими мандрівниками в Росії, але найбільш доступними для спостережень росіян представниками Франції виявилися французькі емігранти й гувернери. Тому в роботі зосереджено увагу на літературних типах «французький емігрант» і «французький вчитель» у творах М.М. Карамзіна, О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, П.А. В'яземського, В.О. Соллогуба, Ф.В. Булгаріна, В.І. Даля, О.І. Герцена, Л.М. Толстого. У цих типових образах також відбилися негативні стереотипи – «французьке національне марнославство» і «зневага до російської культури й історії».


Однак французька література залишалася для російських літераторів одним з найважливіших естетичних орієнтирів, французький соціальний устрій часто сприймався як еталон, елементи французької культури засвоювалися російським суспільством як взірцеві. Це призводило до ідеалізації французьких звичаїв, способу життя й мислення, але зіткнення з реальним французьким життям руйнувало ідеалізований імідж Франції й французів. Постійне коливання російського суспільства між пієтетом перед французькою нацією й розчаруванням у ній, між створенням і розвінчанням французького міфа змушувало російську літературу, з одного боку, цікавитися й зважати на думку французів про Росію, а з іншого боку, усвідомлювати відносну об'єктивність цієї думки й розуміти природу перекручувань у французькому образі Росії.  


Наведені спостереження враховано у третьому підрозділі – «Канал зв'язку і французький код» – при аналізі характерного явища в культурній ситуації Росії першої половини XIX ст., що визначає, по-перше, інтерес російського читача до французької літератури, а по-друге, ступінь її розуміння й засвоєння в Росії. Йдеться про так звану „російську галоманію”. З цим явищем боролися, воно слабшало на час воєнних конфліктів із Францією, але позбутися його зовсім не вдавалося: російське суспільство відчувало потребу і в універсальній для Європи французькій мові, і в правилах французького етикету, і в досягненнях французької літератури – «літератури здійснених зразків і фіксованих репутацій» (Б.В. Томашевський).


Відомості про Францію росіяни одержували частково з самої Франції, оскільки потік російських туристів, хоча й змінював свої масштаби, але залишався безперервним. Функцію найбільш доступного «каналу зв'язку» здійснювали французька література й публіцистика, французькі тексти про моди, поточні події, мистецтво, історію, а також і про Росію. Численні літературні досягненні французьких авторів першого ряду були забороненими в Росії саме за «невідповідний» текст про Росію. Так, у 1832 р. було заборонено книгу О. Барб'є «Iambes» через те, що в ній засуджувалась польська політика Миколи І, у 1852 р. «за різкі випади проти Росії» – книгу В. Гюго «Napoléon le Petit», у 1853 р. «за легковажні судження про можливості російської політики» – книгу Бальзака «Les fantaisies de Claudine» і т.д. Цензурні заборони спричинялися особливою популярністю книги; Герцен свідчив, що мати у себе заборонені книжки вважалося «зразком хорошого тону», і вбачав у цьому специфічну особливість післядекабристської епохи. Наведені в дисертації факти переконують у тому, що надходження французької літератури (у тому числі й нелегальної) до російського читача було регулярним і широким. Французька преса в російських столицях і провінції користувалася високим попитом, на відміну від російської, і значну частину інформації про Росію російський читач одержував саме із французької (європейської) періодики, що підтверджується  свідченнями Ф.І. Тютчева,  О.І. Герцена, родини  Аксакових  та ін. Ф.В. Булгарін у романі «Иван Выжигин» іронізував, що в Петербурзі «гарне виховання вбачається в тому, щоб судити про французьку літературу за курсом Лагарпа, за статтями з журналу дебатів (jou . des Débats)». М.В. Гоголь у «Вибраних місцях…» журився: «Все живе в іноземних журналах, а не в землі своїй».


Російська періодика, аби відповідати читацьким запитам, повідомляла публіці максимум європейських і передусім французьких новин. Здійснений у дисертації аналіз пушкінського «Современника» показав, що «французька інформація» складала значну частину видання і обов'язково містила елементи «французького тексту про Росію». Подальший перегляд «Современника» (за 1847 р.), що перейшов до М.О. Некрасова й І.І.Панаєва, дозволяє побачити: видавці  збільшили частку «французького тексту про Росію». «Французькі думки про Росію» потрапляли навіть на шпальти слов'янофільського «Москвитянина». Таким чином, можливість стежити за формуванням французького погляду на  Росію була однією з основних передумов безперервного російсько-французького імагологічного діалогу.


Отже, актуалізується питання про те, наскільки російські літератори володіли кодом розуміння французьких текстів. Оскільки цей код міститься не лише у лексичному складі французької мови, а й у стабільних структурах зберігання й передачі інформації, що мають національні особливості (стереотипи, символи тощо), у творчості російських літераторів (О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, П.А. В'яземського, Ф.І. Тютчева, І.П. Мятлєва, Д.П. Ознобішина, В.Г. Теплякова, С.Д. Нечаєва та ін.) можна виявити низку художньо-семантичних констант, запозичених із французької літератури: символічна роль Парижа як світового центру, ототожнення Росії з Північчю, а Сходу – з азіатською «нецивілізованістю», «татарщиною» тощо. Подібні стереотипи переосмислювалися російськими авторами з урахуванням власних ціннісних координат. Так, французьке уявлення про «російське варварство», трансформувавшись, набуло в російській літературі якісно іншого сенсу. У творчості Д.В. Давидова цей штамп у творах про героїчну епоху 1812 р. здобуває оновлений, патріотичний зміст. О.І. Герцен, звертаючись до європейського читача, підкреслював своє «варварське», «скіфське» походження і статтю «Росія», яку було надруковано в газеті Прудона «La Voix du Peuple» (1849), підписав: Варвар. Використання імагологічного образу ініціювало в інонаціональному просторі його деміфологізацію (Варвар, який вільно пише європейськими мовами) і наштовхувало вже на більш масштабні узагальнення, пов’язані з протиставленням характеру російського народу європейській цивілізації. Це імпонувало Прудону, оскільки він підхопив гру зі стереотипом, помічаючи у вдачі Герцена «варварський запал (verve barbare)»: «Так, Герцен, Бакунін, я вас люблю <…> У росіян, у козаків (вибачте на слові) – я знайшов більше душі, рішучості, енергії. А ми миршаві горлані». У роботах про Росію, написаних в еміграції,  Герцен постійно використовував відшліфовані французькою літературою формули оцінок російської дійсності «з погляду батога, снігу й поштової їзди»: наприклад, Росія – «імперія фасадів», – що, з одного боку, робило його тексти доступними європейському читачеві і «запрошувало» до діалогу, а з іншого боку, демонструвало «старому світу» об'єктивне уявлення про російські порядки і, відтак, породжувало позитивні думки про Росію. В інтерпретації Герцена образ «російського варвара» знову здобував той екзотичний і шляхетний ореол, який створив ще Вольтер у поемі «Росіянин у Парижі» (1760). Таким чином, гра чужою метафорою надовго стала для російської літератури джерелом експресивної образності, заснованої на стереотипному алогізмі інонаціональних уявлень. У літературній практиці ці процеси позначилися в активному використанні російськими авторами міфологізованих «французьких» кліше («Париж – столиця світу», «російські варвари», «татарщина», «козаки-флібустьєри», «північні дикуни», «Росія – країна вічних снігів і морозів» тощо) у новому, власне російському ментальному контексті, що припускає семантичне переакцентування, деструкцію міфів. Звідси – літературна гра «іншими смислами», що передбачає антиномічність розуміння, гротеск, гумор, іронію, сатиру. Наявністю різних мотиваційних настанов і індивідуально-авторських рішень зумовлено створення нових планів імагологічного дискурсу в межах російсько-французького літературного діалогу.


У третьому розділі – «Мотиваційна природа і структура  тексту  “рецепції-відповіді”» –  на основі аналізу фактів російської літератури виявляються причини створення, а також тематичні складові тексту «рецепції-відповіді»; з'ясовується, що було рушійною силою російсько-французького імагологічного діалогу й змушувало кожного окремого автора і російську літературу взагалі вступати у полеміку щодо російського іміджу у французькій літературі.


Роль «французького тексту про Росію» у процесі «самопізнання» і формування російською літературою стабільного, заснованого на реальності, різнопланового й підтриманого колективною свідомістю уявлення про Росію з'ясовується у першому підрозділі –  «Літературні пошуки “своєї” Росії». «Незнання Росії посередині Росії» (М.В. Гоголь) дивувало й ображало патріотичне почуття, ставало більше або менше розгорнутою, але постійною темою російської літератури («Російські путівці» П.А. В'яземського, «Біла гарячка» І.І. Панаєва, «Княгиня Ліговська» М.Ю. Лермонтова, «Петербург і Москва» В.Г. Бєлінського, «Тарантас» В.О. Соллогуба тощо). Теоретично можна припустити, що суб'єктивно-авторські уявлення про Росію («зі своєї «“призмочки”», за словами Л.М. Толстого) сумарно забезпечують об'єктивність у формуванні уявлення загальнонаціонального. Історично цей процес характеризувався постійним і гострим зіткненням думок у межах всіх літературних напрямків (яскравий приклад – протистояння «Беседы любителей русского слова» і «Арзамаса»). Російське суспільство XIX ст. зосереджено виробляло саме таке універсальне уявлення та намагалося осмислити його варіанти, запропоновані різними партіями й різними авторами. Література стрімко міняла свій профіль, романтичні умовності в описанні місцевого колориту витіснялися зацікавленістю у точності зображення, і абсолютизація цієї тенденції у творчості письменників натуральної школи сприяла створенню майже фотографічних портретів російських людей і сцен російського життя. Це стало усвідомленою програмою нового літературного часу. У формуванні реалістичних тенденцій «французький текст про Росію», по-перше, став джерелом фактографічної інформації про історію, культуру, географію, етнографію Росії (тому в Росії були поціновані «Подорож Кавказом…» Дюбуа де Монпере, «Путівник мандрівника Кримом» Ш. Монтандона, «Прикаспійські степи, Кавказ, Крим і південна Росія» А. Омер де Гелль тощо), а по-друге, російських літераторів цікавила інтерпретація вже відомих фактів і думок, що допомагали російському письменнику коригувати власне уявлення про Росію. Наскільки продуктивним видавався погляд на Росію крізь «чужу оптику», можна судити, наприклад, з того, що М.В. Гоголь у період роботи над «Мертвими душами» свідомо обрав позицію «стороннього спостерігача», поїхавши до Європи, й був переконаний, що звідти «мало знана нами Росія» («Театральний роз'їзд…») «з'являється у всій своїй величезності», що саме дистанція сприяє цілісності зображення російського життя. У дисертації розглядається еволюція уявлень В.Г. Бєлінського про об'єктивність і доцільність «чужого» погляду на «Росію нинішню»: від безумовної підтримки (в аналізі «Мертвих душ») – через болюче, суперечливе переосмислення (у характеристиці героїв «Тарантаса» В.О. Соллогуба) – до переконливого засудження точки зору з «прекрасного далека» (в оцінках «Выбранных мест из переписки с друзьями»).


В епоху, коли публічну критику вітчизняного життєустрою було припинено державними інституціями, французькі (європейські) твори про Росію стали чи не єдиним джерелом критики російських порядків. «Від суворих, але сумлінних спостережень стороннього могли б ми навчитися», – писав у 1827 р. П.А. В'яземський. Саме з такою метою використовували «французький текст Росії», наприклад, керівник бессарабської групи декабристів поет В.Ф. Раєвський, О.І. Герцен та ін.


Звернення до зарубіжних творів про Росію набувало послідовності, а відтак, активнішими ставали процеси розчарування російського суспільства у стані справ в державі. «Читаю Маржерета <...> багато в нього схоплено жваво. І після всього цього не бачити необхідності петровського перевороту?» – розмірковував О.І. Герцен у 1844 р. Поки Росія перебувала у стані відносного благополуччя, навіть справедлива зарубіжна критика сприймалася як наклеп. Напередодні й у момент поразки у Кримській війні упереджені судження іноземців сприймалися як справедливі вказівки на «суспільні рани».


Навіть лояльні російські літератори, свідомо налаштовані проти французьких оцінок Росії (слов'янофіли, М.В. Гоголь, Ф.І. Тютчев, О.В. Дружинін, О.В. Нікитенко), наполегливо шукали можливість познайомитися із французькими літературними «нападками  на  Росію».  Широкий резонанс  мала  книга А. де Кюстіна «Росія у 1839 році», в якій навіть «офіційний слов'янофіл» М.П. Погодін знаходив чимало «жорстокої правди», так що «мороз йде шкірою». Реакція російських літераторів на «французький текст про Росію» безпосередньо залежала від ідеологічного вододілу, що пролягав між західниками й слов'янофілами, радикальними демократами й «офіційними патріотами». Автори, які виражали офіційну позицію (як Ф.В. Булгарін в «Иване Выжигине»), використали негативну складову «французького тексту про Росію» з метою компрометації «прозахідницької» і радикальної частини суспільства: створювали образи «напівфранцузів», за словами Д. Струйського (Трилунного), у поемі «Картина» (1830), покірних європейським думкам про Росію. Західники (П.Я. Чаадаєв, О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський та ін.) прагнули знайти «в іноземці суворого спостерігача й судію нашого народного життя» (П.А. В'яземський), а в іноземних творах – об'єктивне описання фактів, що підтверджують необхідність для Росії європейських суспільно-культурних стандартів. Літератори слов'янофільської орієнтації (О.С. Хом’яков, М.М. Загоскін) шукали у «французькому тексті про Росію» природний дисонанс між слов'янським і західноєвропейським світобаченням, а тому акцентували увагу як на безумовних перекручуваннях («хуленьях»), що допускалися французькими авторами при описанні Росії, так і на «гордині» росіян-«західників», яким «безмовна й смішна своя земля». Красномовний приклад – віршоване звернення М.М. Язикова до «західників» («До ненаших»), з тексту якого і наведено останню цитату. Важливо, що гнів Язикова викликаний саме умовами імагологічного дискурсу. Поет вловив, що в російсько-французькій літературній полеміці щодо іміджу Росії беруть участь не дві сторони, а три. Західники й слов'янофіли перед судом європейських думок про Росію виявилися не союзниками, готовими протиставити європейській рецепції Росії єдиний вітчизняний фронт, а опонентами, кожний з яких створював власний образ Росії. Важливим є ще один висновок: критику галоманії, поширену в російській літературі, не можна розглядати поза мотиваційними характеристиками. «Викриття галоманії» перетворювалося в окремих авторів на засіб, опосередковано спрямований на боротьбу з літературними опонентами. 


У підрозділі «Патріотизм як літературно-громадська позиція» розглянуто індивідуально-психологічні й емоційно-ціннісні мотивації тексту «рецепції-відповіді». Усіма національними літературами патріотизм визнається найважливішим стимулом творчості. У межах проблеми, що вивчається у дисертації, патріотизм можна розглядати як мотив, що визначає напрямок та інтенсивність авторської «рецепції-відповіді», обумовленої відмінностями не лише у знаннях про Росію, але й у почуттях до неї. Російські літератори XIX ст. шукали формулювання, що виражають «відтінки» патріотизму. Патріотизм – не «безумовна похвала всьому, що своє», – наполягав В.Т. Наріжний у «Російському Жилблазі». «Мове, ме сє рюс…» («Погано, але це російське…»), – продовжував тему Мятлєв у «Сентенціях пані Курдюкової». Загальновідомі висловлювання В'яземського про «квасний патріотизм», Герцена про «неоднакову любов» до Росії західників і слов'янофілів, «дивна любов» Лермонтова до Вітчизни, формула Тютчева «Умом Россию не понять…», пушкінське зауваження «Я, звичайно, нехтую батьківщиною моєю з голови до ніг, – але мені прикро, якщо іноземець поділяє зі мною це почуття» і т.п. Тобто характер прихильності до батьківщини як важливий емоційно-психологічний чинник програмує текст «рецепції-відповіді». Так, у 1831 р. П.А. В'яземський, обурений віршами О.С. Пушкіна «Клеветникам России», дорікав автору за «верноподданничество», а в період Кримської кампанії сам виступив з віршами й статтями на захист російської політики. Подібний поворот можна пояснити лише психологічним ефектом: у 1831 р., знаходячись у мирній Росії, В'яземський співчував польській ідеї, а під час Кримської війни він перебував у ворожій Європі, і прихильність  до  батьківщини змушувала забути про недоліки російської дійсності й перспективи зажити слави казенного поета (поетична збірка «К ружью», а в 1863 р. – власна відповідь «наклепникам Росії» – вірш «Французькі журнали»). Найбільш показовою в цьому плані є діалектика зарубіжної творчості Герцена: поряд з відкритою й безкомпромісною критикою царського режиму засновник Вільної російської друкарні дедалі демонстративніше проповідує (в «Голосах з Росії», російськомовному «Колоколе», а потім франкомовному «Kolokol») ідею «захисту» російського народу від традиційної європейської упередженості.


«Патріотичне співчуття» (П.А. В'яземський) російських літераторів взаємодіяло або вступало у протиріччя з іншими мотивами й спонукало в ситуаціях історично загостреного діалогу з французькою літературою або ухилятися від обговорення очевидних недоліків батьківщини (О.С. Пушкін, П.А. В'яземський), або вступати «у союз» з офіційною позицією заради захисту російського престижу (Я.М. Толстой, Ф.І.Тютчев), або жорстко протиставляти себе російському офіціозу, що підривав європейський імідж країни (О.І. Герцен). До індивідуально-психологічних мотивів варто віднести й бажання використати «текст рецепції-відповіді» як знаряддя шантажу й помсти владі або співвітчизникам (П.В. Долгоруков, І.Г. Головін), як засіб отримати офіційні й комерційні преференції (М.І. Греч) тощо.


У цій доволі складній стратегії не можна не побачити наявність «особистих» (авторських) тактичних рішень, які ще більше ускладнювали структуру «тексту рецепції-відповіді». Як один з мотивів створення «тексту рецепції-відповіді» було розглянуто, зокрема, й прагнення російських авторів до європейської популярності. Підрозділ «Авторська репутація і національний престиж» присвячено проблемі залежності популярності літератора від його здатності виконувати роль літературного «представника» нації. Зарубіжний успіх російських літераторів сприймався як один зі шляхів ствердження російського національного престижу, і тому питання російських літераторів «За ким судить і знає нас Європа?» (П.А. В'яземський «Про дух партій; про літературну аристократію») і прагнення представити європейській публіці досягнення російської літератури можна розглядати як факт «рецепції-відповіді». 


Окремі твори російської літератури публікувалися у Франції ще у XVIII ст., однак, немає достатніх підстав говорити про їх європейську популярність, що, зокрема, пояснюється «учнівською» роллю російської літератури того періоду. У першій половині XIX ст. російська література вже мала зразки оригінальної творчості й могла претендувати на визнання за кордоном. Це висувало перед російською публікою й літераторами проблему відбору авторів і творів, здатних гідно представляти російську літературу перед європейським читачем. Особливість історико-літературного моменту полягала в тому, що необхідно було виробити критерії «літературного представництва», – проблема, над якою напружено працювали Пушкін, В'яземський, І.І. Дмитрієв та ін. На теоретичному рівні це питання було найбільш повно осмислене В.Г. Бєлінським. Бєлінський, вибудовуючи модель «руху» російської літератури «нового періоду» з урахуванням європейської запотребованості й визначаючи значущість авторів у межах цього розвитку, шукав зв'язок між національною значущістю літератора та його світовим значенням, між національною самобутністю художника та його правом на представництво у світовому літературному процесі. В.Г. Бєлінський вважав, спираючись на приклад «Мертвих душ», виданих у Парижі, що європейського визнання здатний домогтися лише дійсно самобутній російський автор, який зможе представити Європі світобачення російського народу і в такий спосіб вступити на світовій арені в «соперничество народными славами».


Концепція Бєлінського народилася в умовах процесу, що набирав силу, – виходу російської літератури на світову арену. Завоювання літератором світового престижу переростало у справу національного інтересу (Є.А. Баратинський закликав О.С. Пушкіна: «Зведи російську поезію <…> між поезіями всіх народів»). Російські літератори вважали обов’язком пропагувати в Європі (передусім у Франції) твори відомих співвітчизників, висуваючи в такий спосіб «депутатів» на «європейське віче» (С.П. Шевирьов). Так, у 1799 р. В. Жуковський і С. Родзянко переклали французькою мовою державінську оду «Бог», вбачаючи в цьому можливість прославити батьківщину. З тією же метою ліцеїст В.К. Кюхельбекер збирався видати німецькою мовою книгу «Про давню російську словесність», а М. Каченовський виступив з гострою статтею «Думка Левекова про російську словесність» (1807); С.Д. Полторацький в 1820-х рр. регулярно постачав французькому журналу «Revue Encyclopédique» матеріали про літературне життя Росії, а П.Я. Чаадаєв звертався до французького графа Сіркура з клопотанням про публікацію в Парижі статті Хом’якова тощо.


У російській публіцистиці й літературі точилася партійна боротьба за право репрезентувати російську літературу на Заході. Автори, «прийняті» за кордоном як «представники» російської літератури (М.В. Гоголь, І.С. Тургенєв та ін.), стикалися із проблемою «іноземного читача», оскільки з виходом до європейського читача створений ними образ Росії перетворювався на «текст рецепції-відповіді», причому такий, що «рецензувався» вітчизняною громадською думкою. Саме тому, наприклад, М.В. Гоголь не схвалив ідеї перекладу «Мертвих душ» європейськими мовами, оскільки побоювався, що сатиричну гіперболу буде сприйнято «як портрет Росії».


У кожному окремому випадку текст «рецепції-відповіді» створювався на засадах оригінальної й складної взаємодії низки мотиваційних начал, що й надавало будь-якому факту «рецепції-відповіді» індивідуальних рис. Четвертий розділ – «“Рецепція-відповідь” і авторська тактика» – пов’язаний з дослідженням прийомів і засобів, що використовуються при створенні «тексту рецепції-відповіді», його включенні у російський літературний процес і російсько-французький імагологічний діалог.  У  підрозділі  «Особисті  контакти як форма літературної полеміки» з'ясовується роль особистого спілкування між російськими й французькими літераторами в процесі формування «тексту рецепції-відповіді». З цією метою реконструйовано три історико-літературні ситуації, пов'язані з приїздом до Росії французьких літераторів Ф. Ансело, О. Дюма й К. Марм’є, які залишили нотатки про Росію. З'ясовано, що тон і зміст цих творів багато в чому визначалися впливом тих російських літераторів, які тісно контактували з авторами нотаток: М.І. Греч зміг переконати Ансело у власних та Булгаріна заслугах перед російською словесністю; з іншого боку, Григорович, Некрасов і Панаєв познайомили Дюма із творчістю Пушкіна, Лермонтова, Лажечникова, з журнально-літературним життям Росії, що незабаром і відбилося у «Подорожі…» французького романіста. Щоправда, П.О. Плетньов, взявши на себе місію ввести Марм’є до літературних кіл і постачати йому інформацією про Росію, був розчарований подальшими статтями француза про Росію. Але якщо врахувати, що згодом Марм’є став активним популяризатором російської словесності у Франції, то можна зробити висновок, що й у цьому випадку репрезентація російської літератури сприяла перспективному формуванню «французького тексту про Росію». Особисті літературні контакти зацікавлено спостерігалися оточуючими, «залицяння до іноземців» (М.Я. Данилевський), «плазування перед французами» негайно сатирично обігравалося в літературних сюжетах (у І.П. Мятлєва, Ф.В. Булгаріна, В.О. Соллогуба). Безпосередній діалог про Росію з іноземним опонентом (як «фрагмент» особистісних міжлітературних контактів) розглядається як акт «рецепції-відповіді», оскільки зміст діалогу-полеміки так чи інакше відбивався на концепції «тексту рецепції-відповіді», визначав його характер та форму.


У підрозділі «“Партизанська війна” російської літератури» тактика створення «тексту рецепції-відповіді» розглядається по відношенню, з одного боку, до «літературних» спроб офіційних установ зміцнити європейський імідж Росії, з іншого, – до прагнення російської літератури партизанськими методами (напівлегально) боротися з мінливим розумінням «надутої», «сповненої самолюбства» Франції. У той час, коли цензурне, жандармське, дипломатичне відомства широко використовували «свої» методи впливу на зарубіжні думки (заборонялися французькі твори про Росію, підкуповувалися французькі літератори й періодичні видання, у Париж направлялися таємні літературні агенти), «неофіційні» російські літератори – О.С. Хом'яков, П.А. В'яземський, Ф.І. Тютчев та ін. – виступали в зарубіжній пресі добровільно, але з певним ризиком («незаконно»), а тому – під псевдонімами. Подібний стан речей мав ту саму природу, що й патріотичний порив під час Вітчизняної війни. І невипадково, що літературні захисники російського престижу від французьких нападок підкреслювали свою причетність до подій 1812 р.: П.А. В'яземський підписував свої тексти «Російський ветеран 1812 року», а поет і публіцист О.О. Гаряйнов називав себе «людиною 1812 року». Коли у 1820-х рр. у французькій історіографії й публіцистиці активізувалася тема війни 1812 р., поет-партизан Давидов, виявивши, як і в 1812 р., особисту ініціативу («честь озброює мене»), виступив «проти дорікань жахливих» в «Записках» Наполеона, продовживши таким чином «партизанські подвиги проти Наполеона-завойовника» «подвигами проти Наполеона-оповідача» (П.А. В'яземський). А в 1835 р. у статті «Чи мороз винищив французьку армію у 1812 році?» Д.В. Давидов кидав виклик («відгукнися, хто хоче!») «тим, хто злословить про російський народ», пристрастю й риторикою виправдовуючи імідж легендарного партизана.


Наведені спостереження дозволили осягнути принципові закономірності, що спрямовували тактичні пошуки авторів «тексту рецепції-відповіді»: ці пошуки пов’язані з аналогіями з національної історії, стимулювалися щирими переконаннями, підтримувалися вітчизняною публікою й здійснювалися незалежно, а іноді й всупереч позиції офіційних інститутів влади. Аналітичний огляд паризького журналу «Revue Encyclopédique» за 1822 р. демонструє «середньостатистичні» результати подібної «партизанської» діяльності російських літераторів. Приховуючи власну причетність до французького видання, російські кореспонденти регулярно повідомляли французькому читачеві інформацію про російську економіку, культуру, літературу. «Перенесення» «тексту рецепції-відповіді» на європейську територію створювало умови для інтенсифікації безпосереднього літературно-імагологічного діалогу.


Однак основна частина текстів «рецепції-відповіді» з’являлася у вітчизняній пресі, тому й адресувалася російському читачеві, навіть якщо формально зверталася до читача іноземного («Наклепникам Росії» Пушкіна, «Французькі журнали» В'яземського, «До батьківщини й ворогів його» Бенедиктова та ін.). Це аксіоматично: національні проблеми є пріоритетними у будь-якому суспільстві, й саме література акумулює та осмислює громадську думку, виражає й витлумачує її, а також значною мірою визначає напрямок і зміст «рецепції-відповіді». Але зрозуміло й те, що «рецепція-відповідь» не трансформується у «відповідь», якщо не досягне читача іноземного. У третьому підрозділі – «Вибір адресата» – розглядається «стратегічна лінія» російської літератури у всенародному обговоренні питання, якою повинна бути «відповідь» на французькі твори про Росію. Історія російської літератури переконує, що в деяких випадках вибір між вітчизняним і закордонним читачем, тобто вибір адресата, перетворювався на предмет зосереджених пошуків і драматичних експериментів. В цьому плані показовою є діяльність О.І. Герцена в еміграції. Емігрувавши і втративши вітчизняного читача, Герцен змушений був «говорити із чужими», орієнтуватися на європейців, розповідаючи «про Росію й світ слов'янський». Лише через кілька років роботи, «не побачивши близького плода»,  після  цілеспрямованих спроб «друкуватися російською поза Росією» та заснування «Полярной звезды» і «Колокола» Герцену вдалося повернути собі російську аудиторію, «братів на Русі». «Російський верстат» був для Герцена «справою життя», «спроби ознайомити Захід з неофіційною Росією» не задовольняли. Цей настрій відбився у поєднанні критичного й ліричного начал в його текстах, передусім у «Былом и думах», де Герцен говорить читачеві-співвітчизнику правду про Росію російською, усвідомлюючи, що ця правда матиме подвійний ефект, якщо пролунає європейськими мовами. Письменник відчував нерозривну спорідненість з російським читачем, а європейському говорив: «Ви нас не знаєте й, ви нас заперечуєте. Ми протестуємо». Із Франції Герцен бачив власний текст про Росію в системі загального вітчизняного «тексту рецепції-відповіді», що підкреслюється вживанням займенника «ми» у найбільш значущих фрагментах тексту, а також полемічним використанням зрозумілих в Європі й неодноразово осмислених у Росії формул: «Європа – рай», «титул європейця», «ми з Азії», «ви нас заперечуєте», «ми протестуємо».


Форми внутрішньолітературного осмислення тексту «рецепції-відповіді» характеризуються історичною мінливістю. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. вітчизняна література була «підручником» норм поведінки, придатних у спілкуванні із західним світом. Тому закономірним було сприйняття карамзінських «Листів російського мандрівника»  як програми поведінки російського аристократа в Європі. «Зразковому» мандрівникові Карамзіна постійно доводилося розмовляти з іноземцями про Росію, а його витриманість, поінформованість, дотепність мали служити прикладом для співвітчизників. З тією ж самою метою – створити модель відповіді на французькі думки про Росію – К.М. Батюшков пише у 1816 р. «пиесу» «Вечір в Антіоха Кантемира». Імітуючи бесіду Кантемира з Монтеск'є, Батюшков вкладає у вуста французького філософа судження про Росію, вибрані з його творів, а вустами Кантемира послідовно розвінчує ці судження.


Наприкінці наступного десятиліття, за царювання Миколи I, стало ясно, що в нових історичних умовах недостатньо повідомляти європейцям про успіхи російської освіти, щоб відродити російський авторитет. У російській літературі продовжували створювати образи ідеальних захисників російського престижу від французької критики, підтримані офіційною позицією (у «Подорожніх листах з Англії, Німеччини й Франції» М.І. Греча, у романі «Петр Іванович Выжигин» Ф.В. Булгаріна та ін.), але такі образи вже не викликали довіри публіки. Російські літератори намагалися створити універсальний «рецепт» відповіді на європейський «текст про Росію». О.С. Хом'яков, зокрема, пропонував такий «рецепт» на основі слов'янофільської ідеології, закликаючи співвітчизників відроджувати повагу до джерел слов'янської культури.


Чим вищим ставав рівень російської самосвідомості і досконалішою російська література, тим більш напруженим і суперечливим виявлявся процес внутрішньолітературного обговорення «відповіді» на європейські думки про Росію. Найбільш гостре і відкрите протистояння позначилося між західниками та слов'янофілами. Вже відзначалося, що представники цих ідеологічних напрямків зверталися до «французького тексту про Росію» під впливом різних причин, продиктованих відмінностями світоглядних позицій. Це, у свою чергу, обумовило й відмінності у тактичних і стратегічних рішеннях при створенні «тексту рецепції-відповіді». Слов'янофіли, як правило, виявляли у французьких уявленнях про Росію споконвічну, непереборну упередженість, зумовлену протилежністю культурних засад слов'янського й західноєвропейського світу, внаслідок чого вони відмовлялися від полеміки з іноземними авторами про подробиці й деталі і прагнули протиставити французькому міфу про Росію свій слов'янофільський міф про Росію (наприклад, О.С. Хом'яков в «Семираміді»). Західники вбачали порятунок російського престижу в пропаганді волелюбних устремлінь російського народу, у загальноєвропейській критиці російського життєустрою. Таким чином, слов'янофіли й західники створювали в російській літературі два несхожих «тексти рецепції-відповіді», які врешті-решт зливалися в єдиний, хоча й  неоднорідний текст на захист європейського престижу Росії.


У четвертому підрозділі – «Імітація французького тексту про Росію» – йдеться про літературно-художнє втілення російсько-французького діалогу щодо іміджу Росії. Художня література, на відміну від публіцистики, історіографії і т.д., має розвинену здатність моделювати типові форми російсько-французького імагологічного діалогу, які, втілившись у художньому тексті, ефективно впроваджуються в читацьку свідомість як поведінкові й світоглядні канони. Але для того, щоб російська література могла відтворювати складний за структурою «французький текст про Росію», вона спочатку мала створити уривчасті етюди, «потренуватися» у відтворенні окремих елементів цього тексту. Такі численні замальовки-сюжети зустрічаємо у творчості О.І. Тургенєва, П.А. В'яземського, О.С. Грибоєдова, М.Ю. Лермонтова, В.І. Даля, Ф.М. Достоєвського та ін. Так, О.С. Грибоєдов в остаточній редакції «Горя з розуму» вважав за доцільне зробити розповідь французика з Бордо насиченою типовими деталями французького тексту про Росію: з'явилися мотиви «російського варварства», французького остраху перед «російською невідомістю» і, нарешті, ототожнення Росії з «Ельдорадо для француза». Яскраву інтерпретацію сюжету «як судять про нас іноземці» знаходимо у прозовому начерку М.Ю. Лермонтова «Я хочу розповісти вам» (1836).


Поступово російська література вдосконалюється у мистецтві імітації французького тексту про Росію. У 1880-х рр. П.П. В'яземський (син П.А. В'яземського) зумів настільки точно зімітувати листи французької мандрівниці й поетеси Аделі Омер де Гель (у тому числі й листи про Росію), що містифікації не відчули не лише сучасники, а й маститі літературознавці наступної епохи. Аналіз цих «листів» доводить, що П.П. В'яземському достатньо було майстерно ввести до тексту очікувані читачами мотиви (французької зарозумілості відносно Росії, авантюрності французького характеру), сюжети (типового знайомства француженки з Росією – за французькими книгами та світськими судженнями) і сцени (дорожні перипетії за участю ямщика), щоб підробка викликала абсолютну довіру публіки.


Російська література першої половини XIX ст. широко й неоднозначно використовувала прийом моделювання французького тексту про Росію. Для підтвердження цієї тези було досліджено твори, присвячені подіям 1812 р., в яких відтворювалися ситуації російсько-французького взаємосприйняття тієї доби. М.М. Загоскін у романі «Рославлєв, або Росіяни у 1812 році» (1831) у вуста майже всіх персонажів-французів (від Наполеона до рядових солдатів) вкладає зневажливі або образливі висловлювання про Росію й росіян, російські ж герої роману спростовують ці зауваження. У читача складається враження, що причиною навали французів була їх традиційна національна упередженість, а перемога Росії забезпечена прагненням росіян довести помилковість французьких уявлень про Росію. У такий же спосіб, хоча й з дещо меншою майстерністю, імітував французькі міркування про Росію й «зразкові» відповіді на них Ф.В. Булгарін у романі «Петр Иванович Выжигин» (1831). Більш вдало з тим же завданням упорався О.О. Бестужев-Марлінський в повісті «Лейтенант Білозір» (1831), оскільки у своєму «веселенькому рассказце» (В.Г. Бєлінський) сатирично гіперболізував міркування француза про Росію, тоді як у Загоскіна й Булгаріна імітація образливих зауважень наполеонівських військових про Росію відповідала історичній концепції й пояснювала причину французької навали впливом негативних національних стереотипів. Очевидно тому Л.М. Толстой, прагнучи до поміркованого, об'єктивно-аналітичного усвідомлення логіки подій, і в «Севастопольських оповіданнях», і у «Війні і мирі» уникав імітації «французького тексту про Росію».


У п'ятому підрозділі –  «Реалістичний метод у контексті імагологічного діалогу» – доводиться гіпотеза про те, що найбільш ефективним прийомом впливу російської літератури на французькі уявлення про Росію виявилося типізоване, орієнтоване на вірогідність зображення російського життя. Для російських літераторів стало очевидним, що не варто дискутувати з окремими французькими авторами з приводу окремих імагологічних міркувань, якщо можна запропонувати широкій французькій публіці власне зображення Росії, яке після адаптації у чужому культурному середовищі може бути засвоєним суспільною свідомістю Європи як цілісне й стійке уявлення.


Російським авторам слід було враховувати, що французький читач, позбавлений можливості спостерігати російське життя зсередини, не уявляє загальної тенденції російської літератури, внаслідок чого готовий будь-який вдалий типаж цієї літератури сприйняти як готове, цілком завершене узагальнення, що може бути застосованим до всіх росіян. У зв’язку з цим Багров-дід  російському читачеві здавався характерним, правдиво змальованим, але винятковим персонажем вітчизняного побуту, а європейському читачеві він міг уявлятися типажем, що символізує цілу епоху в Росії. Так само селяни з «Записок мисливця» постали перед французами лише заляканими знеособленими рабами, а тургенівський Базаров – втіленням цілого покоління росіян.


Російська реалістична література, зорієнтована передусім на об'єктивність відтворення дійсності, послідовно пропонувала французькому читачеві цілісний образ Росії, що заслуговував довіри і відчутно впливав на французьких авторів і читачів, руйнуючи стереотипні й міфологізовані уявлення. З виходом на європейську арену для російської літератури створюється нова «читацька ситуація», коли російські автори (І.С. Тургенєв, Л.М. Толстой, Ф.М. Достоєвський та ін.) писали твори, розраховані не лише на вітчизняного, а й на європейського читача, враховуючи, що втілена у творі Росія перетвориться для західного читача на психологічну реальність. Цей період майже повністю знаходиться поза хронологічними межами дослідження, а тому розглядається лише побіжно, як позначення принципово нового етапу в історії функціонування російсько-французького імагологічного діалогу.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины