| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми й наукову новизну одержаних результатів реферованого дисертаційного дослідження, визначено його теоретико-методологічні засади й конкретні методи, сформульовано мету й завдання роботи, окреслено її теоретичну і практичну цінність.
У першому розділі “Онтологічний вимір творчості Т.Зіньківського” розкриваються історичні й історико-літературні передумови становлення письменника, його світоглядно-етичні й естетичні засади. У підрозділі “Т.Зіньківський в оцінці сучасників та історико-літературній і філософській думці ХХ – поч. ХХІ ст.: ступінь вивчення проблеми” представлено весь спектр критичних оцінок багатоаспектної творчості письменника. Особливу увагу приділено роботі Б.Грінченка, який видав два томи “Писань Трохима Зіньківського” (1893, 1896) зі своєю передмовою і життєписом письменника. Хоча спогади, на яких в основному ґрунтується життєпис, надто суб’єктивні, все ж Б.Грінченкові вдалося представити Т.Зіньківського національно свідомим митцем і громадсько-культурним діячем, політологом, активна життєва позиція якого стала ідейною опорою українського національного руху 80 – 90-х рр. ХІХ ст.
Це був перший вагомий крок в осмисленні світоглядних позицій Зіньківського – крок, що став помітною подією в тогочасному українському громадсько-культурному житті. Про Т.Зіньківського заговорили: Ом.Огоновський у невеличкому розділі в “Історії літератури руської” (1893), М.Сумцов у ХІІ томі Енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона (1894), І.Франко в огляді “Українсько-руська (малоруська) література” (1898–1899), С.Єфремов в “Історії українського письменства” (1911). Письменника згадують у своїх працях В.Дорошенко, Д.Дорошенко, М.Возняк; у своїх мемуарах “Сторінки минулого” (1932) пише про нього О.Лотоцький. Збереглася невеличка біографія Т.Зіньківського, що її підготувала член постійної комісії для складання біографічного словника діячів України при Академії наук у 20–30-х роках ХХ ст. Г.Л.Берло. Стисла біографічна довідка про Зіньківського з його портретом уміщені у ІІ томі “Української загальної енциклопедії” (Львів–Станіслав–Коломия, 1920).
Після судилища над СВУ (1930) ім’я Т.Зіньківського згадувалося рідко. Аж у 1964 р., у період “хрущовської відлиги”, бердянський краєзнавець Павло Архипенко (1900–2000) домігся включення намогильного пам’ятника письменника до державного реєстру пам’яток культури, клопотався про видання його творів, та, на жаль, безуспішно. В періодиці з’явилися статті М.Тараненка (1966), В.Скрипки (1971) з коротким життєписом Т.Зіньківського та побіжною оцінкою його художньої діяльності.
Однак репресії проти “українського буржуазного націоналізму”, що посилилися на початку 70-х р. ХХ ст., знову призупинили повернення письменника в український літературний процес. Горбачовська перебудова (80-і рр. ХХ ст.) відкрила доступ до архівів Т.Зіньківського. Професор Дніпропетровського університету А. Поповський присвятив мові письменника окремий розділ у монографії “Мова фольклору та художньої літератури Південної України ХІХ – початку ХХ ст.” (Дніпропетровськ, 1987), високо оцінивши його творчість. Доробок Т.Зіньківського побіжно згадується у працях І.Денисюка, Б.Деркача, А.Животко, Н.Калениченко, В.Косяченка, М.Штепи, М.Яценка та ін. Актуальність ідей, проголошуваних Зіньківським, засвідчена також і тим інтересом, що виявляли до цієї постаті вчені вже в час незалежної України (90-і рр. ХХ ст.) – О.Забужко, В.Горський, М. Лук, А. й І.Бички, Вал. Шевчук та ін.
У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. творчість Т. Зіньківського вже входить у сферу постійної уваги науковців, свідченням чого є статті С.Болтівця, О.Ємця, С.Кіраля, Л. Костецької, А.Погрібного, П.Соколова, Г.Школи. Письменникові присвячено публіцистичний есей Б.Пастуха, кандидатську дисертацію Л. Костецької; його твори й статті включено до вузівських підручників з історії літератури та філософії тощо.
Епістолярій Т.Зіньківського залишається поза науковим обігом, не перевидані жодного разу його твори, не впорядкований архів – тим-то з “творчістю цієї неординарної особистості обізнане вузеньке коло фахівців, хоч за аналітичністю мислення, широтою поглядів та злободенністю Т. Зіньківський досі не має рівних собі”, – твердить В.Скуратівський і закликає всіх, “хто щиро вболіває за нашу незалежну Україну”, а надто сучасних інтелігентів, прочитати розвідку Т. Зіньківського “Молода Україна, її становище і шлях”.
У другому підрозділі реферованої дисертаційної роботи “Національно-політичні та онтичні витоки формування світогляду Т.Зіньківського” простежується еволюція естетичного світогляду Т. Зіньківського в тісному зв’язку з розвитком громадської думки у країні; відзначається вплив на письменника науково-громадського життя тих міст, де йому доводилося мешкати, – Бердянська, Житомира, Києва, Одеси, Петербурга, Умані, Харкова, Черкас, а також вплив особистого спілкування з Б.Грінченком, М.Комаровим, М.Лисенком, Ф.Лебединцевим, Оленою Пчілкою, М.Старицьким та зі старогромадівцями – В.Антоновичем, М.Беренштамом, О. Кониським. В цій сприятливій атмосфері відбувалося формування національної свідомості Т.Зіньківського, осмислення ним актуальних проблем часу, літератури.
Виявлені архівні матеріали й листи дали дисертантові змогу документально простежити “хронологію” розвитку й становлення Т.Зіньківського – письменника, публіциста, мовознавця, філософа, розкрити поліконтекстність (факти, процеси та явища) його загальнодемократичного й національного самоствердження. Здійснений аналіз різних контекстів (від домашнього оточення – до вибору репрезентативних осіб, подій і фактів, пов’язаних із цими контекстами) поглибив осмислення істотних буттєвісних (онтичних) витоків цілісного світосприйняття митця – “тієї сфери, де конкретно-історичний час втрачає дискретність, факти набувають смислу незавершеної “події”, цінності зміщуються, а конечне увічнюється”.
Досліджуваний період в Україні – час найглухішої реакції, в колах інтелігенції панували песимістичні настрої розчарування, зневіри. У такій несприятливій атмосфері найменша лепта в українську справу набувала непересічного значення. П.Куліш висунув ідею поступового переростання українського народу з “нації етнографічної” в “націю політичну”, яку підтримала молода українська інтелігенція, вихована на західноєвропейських ідеях народності й демократизму. Т.Зіньківський продовжив розвиток націєтвірної думки; свою цілісну концепцію політичного поступу української інтелігенції він виклав у статті “Молода Україна, її становище і шлях” (1890). Як сприймали тоді автора, засвідчує анонімний рецензент Грінченківського видання “Писань Трохима Зіньківського” (1893): “…бачимо молодого 30-літнього чоловіка, так глибоко переконаного і настільки послідовного в своїх переконаннях, що мимоволі хочеться зачислити його до людей шістдесятих років”.
Вроджене національне почуття та добрі вчителі (С.Чорнобаєв у Бердянську, а згодом в Одесі учитель історії юнкерського училища Л.Смоленський ) навернули Т.Зіньківського до читання творів Т.Шевченка, П.Куліша, І.Котляревського, “Дон Кіхота” Сервантеса. Любов до рідної мови, до України дедалі міцніше базувалася на принципових засадах. У 13 років Зіньківський студіює праці Д.Щеглова “Історія соціальних систем”, “Католицизм у Росії” І.Толстого, Сен-Сімона, Фур’є, Фіхте та ін., цікавиться вченням Платона про вільну державу.
Майбутній письменник виховувався у духовно здоровій родині, в атмосфері взаєморозуміння й любові, поваги до праці. Від батьків перейняв він рідну мову, народні пісні та обряди. Природа українського півдня, що залишила сильний відбиток у душі підлітка, зосталася в пам’яті назавжди. Волелюбність і демократизм, наполегливе прагнення до всебічної емансипації людини й нації – провідні риси світогляду Т.Зіньківського, ґенетично успадковані від батьків, від тітки – хрещеної матері, яка уособлювала “той лагідний та щирий тип жіночий український, що причаровував до себе дитячу й не дитячу душу, чулу і вразливу” [1, ХІІ]. Шляхетність, почуття самоповаги, непокора супроти долі, відраза до зла і брехні, невпинний потяг до пізнання й освіти сформували тип ідеаліста, що виріс на моральних максимах, заповідях добра й честі, тип людини, що визнає одну святиню і всім життям належить їй – Україні.
Т.Зіньківський успішно закінчив початкову приходську школу (1872–1873) і поступив у Бердянське двокласне училище (1873–1876), де одержав добрі базові основи знань і здобув право на третій розряд щодо військової повинності. Феноменальна пам’ять, працьовитість звільнили хлопця від проблем із навчанням. Похвальний лист після закінчення кожного класу – результат його сумлінності. Він вступає до Феодосійського учительського інституту (у Карасубазарі, 1877), але хвороба очей змусила перервати навчання. На зібрані викладачами гроші Зіньківський поїхав на лікування до Харкова, де жив на випадкові заробітки (після операції).
Про харківське оточення тих років (1877–1879) Т. Зіньківського знаємо мало. Враховуючи постійну спрагу юнака до освіти, припускаємо, що він намагався читати літературу, осмислював прочитане. У Харкові завершується процес самовизначення Зіньківського. Продовжувати навчання в учительському інституті Трохим уже не міг (за віком) і вирішив “поступить вольноопределяющимся” в Керч – цей план здійснює в жовтні 1879 року. 11 місяців військових тортур припинились після вступу до юнкерського училища в Одесі (1880). Талановитий учитель історії Л.Смоленський дав юнакові універсально-історичні поняття, що лягли в основу його розуміння українсько-російських відносин як протистояння колонії та метрополії.
Пробуджене Л.Смоленським національне самоусвідомлення Зіньківського уміло підтримав “адвокат української літератури” М.Комаров. Саме до Умані потрапив підпоручик Т.Зіньківський із своєю військовою частиною (1884). М.Комаров залучив молодого офіцера до укладання словника української мови, за його порадою перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича “Історія великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда”, статтю О. Пипіна “Епізоди з малорусько-польських літературних відносин” тощо, пробує сам писати. Визріває думка про необхідність поглиблення освіти, й Зіньківський, екстерном склавши іспити на гімназійний атестат “доспілости”, успішно вступає до Петербурзької військово-юридичної академії (1887).
У третьому підрозділі реферованої дисертаційної роботи “Ідейний концепт діяльності Т. Зіньківського у Петербурзі (на матеріалі листування)” досліджується подальше зростання письменника – поширення сфери інтересів, художня, наукова та літературно-критична творчість. Осмислюється становлення індивідуальності митця, публіциста, громадського діяча в усіх аспектах: особистість, світогляд, ідейна домінанта, вироблення стилю.
Як особистість, що зберегла власну “самість” від загрози “людиносамості” натовпу (за М.Гайдеґґером), Т.Зіньківський, хоча й знесилюваний недугами, переживав духовне піднесення, – потерпаючи від хвороб, він поринав у метафізичний світ духовного вдосконалення і саме його вважав домінантою своєї долі. Керувався завжди покликом сумління – першопоштовхом екзистенційного розвитку людини (М.Гайдеґґер). “Любов до краю і народу”, “ненависть до всього негативного, шкодливого і зрадливого” [1, ХLУ] кликала його до діла. Він торував українські стежки в різноманітних царинах культурного життя – у белетристиці, публіцистиці, видавничій, театральній справі. У Петербурзі Т.Зіньківський нав’язав тісні контакти з гуртком українців, де читав доповіді, провадив дискусії. Збереження й утвердження українства в європейському колі народів стало основною метою молодого петербурзького юриста. Наполегливо йдучи до цієї мети, він творив самого себе – ерудованого, працьовитого інтелігента, відданого українській справі.
Зацікавлення Т.Зіньківського – письменника, літературознавця, літературного й театрального критика – охоплюють античний світ (Вергілій, Горацій, Езоп, Овідій, Плутарх), латинських і грецьких авторів християнської доби, нової Західної Європи (Байрон, Бернс, Боккаччіо, Гете, Данте, Дефо, Ч. Діккенс, Петрарка, Шекспір, Шіллер та ін.). Ясна річ, пильну увагу привертало рідне письменство – давня шкільна драма (М.Довгалевський, Гр. Кониський, Г. Сковорода), нова й новітня література (В.Барвінський, Ганна Барвінок, М.Гоголь, М.Драгоманов, І.Котляревський, М. Кропивницький, П.Куліш, І. Манжура, Олена Пчілка, В.Самійленко, М. Старицький, І.Франко, Леся Українка, Т.Шевченко та ін.). Цей ряд продовжують імена простудійованих фольклористів, мовознавців, літературознавців, філософів, істориків – П.Валері, О. Веселовський, Д.Дідро, Ф.-К.Міклошич, Ф.Ніцше, О. Огоновський, М. Петров, Платон, О. Потебня, М. Сумцов, Й.-Г.Фіхте-старший, Ціцерон та ін. Їхні праці юнак вивчав, перекладав, використовував у своїх науково-публіцистичних статтях; незрідка давав цим авторам влучні характеристики в листах. В епістолярії Т. Зіньківського вживаються латинські, німецькі, французькі фразеологізми, зустрічаємо імена Геракліта, Демокріта, Епікура, Платона, Орфея, Гомера, Гесіода та ін., роздуми, сповнені рефлексій, навіяних прочитаним, проводяться аналогії між подіями в Україні та Європі.
У другому розділі “Творчість Т.Зіньківського в європейському контексті філософських та естетичних змагань доби” з’ясовано співвіднесеність творчої самобутності Т. Зіньківського із загальноєвропейським культурно-мистецьким процесом. Підвищення уваги письменників досліджуваного періоду до внутрішнього життя людини, її психології, змістило й естетичні орієнтири. Змінилися уявлення про прекрасне й корисне, про сам предмет і функції мистецтва, модифікувалися зображальні засоби, покликані відтворити психологічні аспекти людської поведінки. Відбувся поворот у світоглядно-філософській картині світу. Аналогічні процеси відбувалися й в українській літературі, розширювалися можливості художнього слова, удосконалювався його суспільно-естетичний діапазон.
Автор реферованої дисертаційної роботи виокремлює фактори, які справляли вплив на тодішню українську літературу:
1) функціонування кількох неусталених напрямів і стилів (романтизм, реалізм, натуралізм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм тощо), їхня взаємодія;
2) переважання російських впливів на літературу Наддніпрянщини, західноєвропейських – на літературу Галичини.
У першому підрозділі “Творча аксіологія Т. Зіньківського в західноєв-ропейському контексті” висвітлено зацікавлення Зіньківського зарубіжною літературою. З’ясовано різні типи міжнаціональних літературних зв’язків (зовнішньо-конктактні, ґенетичні та історико-типологічні, аналогії, подібності, зближення); наголошено саме на творчому використанні традицій світової культури, на прагненні Т.Зіньківського якомога ширше ознайомити українського читача із творами кращих зарубіжних письменників у перекладах рідною мовою.
Засвоївши в Одеському училищі кілька іноземних мов, зокрема грецьку й латину, Зіньківський вже на вступних іспитах в академію бездоганно впорався з перекладом прози Саллюстія й поезії Овідія, з грецької – Геродота; робив спроби перекласти поеми Гомера, що зачаровували юнака мудрістю і простотою. Для класичної Греції, роздробленої на численні міста-держави, Гомер був символом культурної та духовної єдності, свідком спільного минулого і, найголовніше, речником, провідником загальнолюдських ідеалів. Проекція на розділену трьома імперіями Україну з її кобзарями-рапсодами проглядала цілком прозоро. Т.Зіньківського захоплювала міфологічна старовина, архаїчні вірування, стародавні форми суспільного життя, що дивовижно вписувалися в нову суспільну свідомість.
Зіньківський невтомно працював над тим, аби здобутки світової літератури зробити духовним надбанням рідного народу, перекладав твори з античної, французької, німецької, англійської, російської літератур. З великою радістю зустрів він появу “Одіссеї” Гомера в українському перекладі П.Ніщинського в 1889 р. і відгукнувся на неї схвальною рецензією у “Правді”.
В одній із статей Т. Зіньківський розгортає образ матері-України, забутої Богом, покинутої синами (“потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою… І тепер, як колись, і ще надовго Україні зостається тільки нарікати: “Сини мої на чужині, На чужій роботі” [2, 83–84]), який кореспондує з образом скривавленої і зганьбленої матері-Італії Джакомо Леопарді з поезії “Spora il monumenta di Dante”, сини якої б’ються і помирають не за свою батьківщину, а за її тирана.
Добре знання іноземних мов, особисті контакти з діячами літератури і мистецтва відкрили Т. Зіньківському доступ до зарубіжної літератури й науки, насамперед французької. У його листах і публіцистиці зустрічаємо прізвища Вольтера, Золя, Беранже, Барб’є, Бальзака, Жорж Санд. Зіньківський захоплювався Віктором Гюго. Гуманізм французького письменника, його ідеї морального вдосконалення людини відповідно до християнських заповідей, обстоювання патріотичного обов’язку митця знайшли палкий відгук у Зіньківського, що яскраво виразилось у листах до Г. Сервичківської, майбутньої дружини. З В.Гюго та Францією частина молодої ґенерації пов’язували надію на свободу України (лист до Б.Грінченка від 10 лютого 1887 р. з Черкас) ще на початку 80-х рр., коли став відомий проект окремого українського князівства, розроблений Бісмарком. Ідея автономності України захопила Зіньківського, для якого проблема піднесення національної свідомості й українців була найживотрепетнішою. У цьому сенсі суголосність філософсько-естетичних концептів Т.Зіньківського і В.Гюго видається закономірною.
Іноземні мови прислужились Зіньківському при студіюванні наукових джерел із юриспруденції в ході підготовки дисертації, при вивченні фольклористики, філософії та літературознавства, написанні публіцистичних і наукових праць (“Тарас Шевченко в світлі європейської критики”, “Національне питання в Росії”, “Молода Україна, її становище і шлях”, “Штунда, українська раціоналістична секта”, “Фіхте-старший”). Так, готуючи реферат для шевченківських читань (“Тарас Шевченко в світлі європейської критики”), Зіньківський залучив до аналізу першоджерела, написані французькою, німецькою, польською (Батталія, Дюран, Каверау, Обріст, Равіта, Францоз) і російською (Бєлінський, Добролюбов, Пипін). Заслуговує на увагу те, що в шовіністичних випадах В.Бєлінського проти Шевченка та української культури назагал Зіньківський слушно вбачав певну тенденцію. Гносеологічний та аксіологічний підходи в інтерпретації літературних явищ дали змогу Зіньківському виразно схарактеризувати ставлення переважної більшості росіян до проявів ідентичності українців – від зверхньої поблажливості, упередженості, зневаги й аж до фанатичної ненависті.
Літературно-критичні оцінки Зіньківського ґрунтовані на діалектиці пізнавального і ціннісного підходів, спростовували культивовану концепцію меншовартості української мови, літератури й культури та конкретних письменників, насамперед Т. Шевченка. Скажімо, міркування М.Петрова стосовно того, що вся українська література, навіть “вся Шевченкова поезія не що, як тілько слідкування, убоге шкандибання за російською…” [2,48], Зіньківський вважав приниженням українців узагалі.
Доповідач висловлює захоплення австрійським критиком Францозом, який підкреслював уміння Шевченка природно відтворити селянську душу, зачаровувався Шевченковою “Мар’яною-черницею”, називаючи її “гомерівською працею в сценах”. Не оминає критичних зауваг Обріста, який вважає неприйнятним, неестетичним використання жахів і потворної жорстокості в епосі, але визнає Шевченків геніальний талант [2,72].
Сам реферат і дискусія навколо нього (дізнаємося про неї з листів Т.Зіньківського до Б.Грінченка, В.Кравченка) свідчать про належну зорієнтованість доповідача на перспективи розвитку української літератури в європейському культурному контексті. Вже доконаний Зіньківським вибір праць про Шевченка, їх системний аналіз характеризують його як доброго знавця проблеми, здатного схопити й синтезувати квінтесенцію першоджерела, варту уваги й популяризації в Україні; як талановитого аналітика, майстра історико-порівняльного методу, яким натоді оперували хіба що М. Драгоманов та І. Франко.
До критичної аксіології Т.Зіньківського, спрямованої на висвітлення прогресивних тенденцій світового мистецтва через феномен європейських літератур, долучені були також праці польських і чеських письменників, про що йдеться у другому підрозділі реферованого розділу “Контакти Т.Зіньківського зі cлов’янськими літературами”. Деякі матеріали про поляків, чехів, словаків, болгар Зіньківський використовував при складанні російсько-українського словника; багату наукову інформацію давали йому праці О.Потебні, О.Пипіна про слов’янський фольклор і літературу, україно-слов’янські взаємозв’язки (одну з яких – працю Пипіна “Эпизоды изъ малорусско-польских литературных отношений” – Зіньківський почав перекладати ще в Києві). Значну роль у вивченні польської мови та ознайомленні з доробком польських письменників і вчених відіграв однокурсник по військово-юридичній академії Б.Кутиловський. Обидва побратими цікавились літературою, історією, філософією, обмінювалися думками про прочитані твори, брали участь у заходах, організованих на відзначення важливих подій, літературних дат своїх народів. Б.Кутиловський вивчив українську мову, підтримував намагання української інтелігенції піднести престиж рідної мови, культури, поліпшити стосунки між українцями і поляками, українцями, поляками й росіянами. Сталі зв’язки з поляками для Зіньківського були своєрідним виходом у світ західноєвропейської літератури.
Проблему українсько-польських зв’язків Зіньківський розглядав на широкому історичному тлі, з урахуванням становища й розвитку національної мови, літератури, перспектив для національно-культурної автономії України. Чітко усвідомлював, яку велику “вагу в історії народу” має інтелігенція, її інтелектуальний рівень, національна свідомість. Із сумом відзначав поступову втрату “в своїм народі кореня” і фатальне поглиблення прірви між народом та інтелігентською верствою, яка, “починаючи з московської доби України”, намагається “стати поверх народу, загнуздати його і панувати через його криваву працю” [2, 84–85]. Після Люблінської унії 1569 р. українська інтелігенція “дуже швидко польщиться навіть”, занедбала інтереси України, а внаслідок “ласкавої московської протекції” взагалі відцуралася свого народу й стала швидко “московщитись”, “гальмувала поступ культури в рідному краї, занапастила політичну, а з тим і громадську волю свого народу і довела до того, що після 1000 літ культурного життя український народ … йде навмання без освічених поводирів, покинутий на поталу усякому хижому звірові-птиці” [2,85].
Т.Зіньківський закликав молоде покоління інтелігенції стати на шлях служіння своєму народові, взірець якого бачив у поляків і чехів. Не ідеалізуючи складні українсько-польські взаємини, бачив трагічність, несприйняття поляками українського питання, коли йшлося про державну самостійність України, але був далекий від думки переносити на польських письменників відповідальність за дії і вчинки можновладців. До того ж, українсько-польські стосунки в час особливо важкий для обох держав досягали певної солідарності (як це було на початку 60-х рр. після поразки польської революції і циркуляру Валуєва про заборону української мови).
Позбавлені державної самостійності, Польща й Україна зазнавали жорстокого обстрілу московської преси. Але тоді, як Г. Сенкевич видає роман “Вогнем і мечем”, пройнятий ворожим ставленням до українців, Є. Ожешко вивчає українську, перекладає оповідання “Два сини”, “Сон” Марка Вовчка і “Лірник” М. Старицького, залучає до перекладацької роботи польську молодь й проявляє незмінну увагу до літературного життя в Україні.
Т.Зіньківський відзначає й інших популяризаторів української літератури, простежуючи інтерес поляків до творчості Т. Шевченка. Так, у рік смерті Кобзаря з’являються чудові переклади “Гайдамаків” та ряду інших його творів, а також студія про Шевченка Л.Совінського (1831–1887) “Тарас Шевченко. Студія Леонарда Совінського з додатком перекладу “Гайдамаків” (Вільно, 1861). Син польського шляхтича і українки-кріпачки, випускник історико-філологічного і медичного факультетів Київського університету, Л.Совінський став першим і найкращим перекладачем Т.Шевченка на польську мову і популяризатором його творів.
В авторефераті відзначено, що Л.Совінський не тільки переклав найбільш одіозні, з погляду феодально-шляхетської ідеології, твори Т.Шевченка. (“Гайдамаки”, “Тарасова ніч”). У своєму критичному розборі він по-новому представив польській громаді справжнього Шевченка-поета, в словах якого промовила душа, “заворожена колись в історичному організмі польському, і що, власне, з того минулого снує думи, овіяні попелом спільних руїн”. Л.Совінський закликав польського читача без упередження прочитати твори українця й завважити його “чудову й молодечу потужність” [2, ІІІ–ІУ].
Написана з любов’ю до Кобзаря, книжка Л.Совінського сприяла популяризації творчості Шевченка серед широких кіл читацької Польщі. За його прикладом пішли А. Гожалчинський (р.н. і см. невід), який в 1862 р. в друкарні Київського університету видав книжку перекладів Шевченка з передмовою, В.Сирокомля (1823–1862) – зробив, за винятком поеми “Гайдамаки” та кілька пропусків у поемі “Тарасова ніч”, переклад “Кобзаря” 1860 р., Г.Батталія (1846–1913). Монографія Г.Батталія польською мовою “Тарас Шевченко. Його життя і твори” (Львів, 1865) зацікавила Т.Зіньківського як найповніше узагальнення матеріалів про життєвий і творчий шлях Кобзаря, що мала велике значення для поляків.
Літературні контакти Т.Зіньківський розглядає на широкому політичному тлі. Він завважує, як у середині 80-х років ХІХ ст. якісно змінилася політика Росії щодо Польщі. Російські панславісти підносили гасло про звільнення “братів-слов’ян”, розуміючи під цим збереження кріпосницько-самодержавного ладу й посилення імперського впливу на інші слов’янські народи, які не входили до складу Росії. Європейські держави, що брали участь у поділах Польщі (Росія, Австрія, Прусія) вважали за самозрозуміле існування окремої польської національності й робили політичні та культурні поступки полякам. А українців царська Росія трактувала як нібито племінне відгалуження росіян, не допускаючи думки про існування окремої української нації. Він пише Б. Грінченкові, що “інтелігенція наша була покацаплена, така вона й тепер є, і не вона може видержувати пасивну борню, що спасає в люті часи народність – се не про неї писано. Поляки можуть спокійно ждати, але не ми – далеко куцому до зайця. Та й те сказати – хіба ж обставини для польського письменства і нашого можна рівняти?” Аналіз взаємин Росії, Польщі та України виявив неабиякі здібності Зіньківського як політолога, його добру обізнаність в історії, чітку позицію українського патріота.
У статті “Національне питання в Росії” (1888) Т.Зіньківський розкриває репресивну політику царської Росії стосовно України, закликаючи слов’янські народи “на нашій тяжко сумній долі... збагнути, що то значить – “Славянские-ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вапрос”. Треба зауважити, що цей “вапрос” поставлено в 1831 році над домовиною сплюндрованої Польщі, котра як не як, а все слов’янський потік” [2, 21].
З чеською літературою та народною творчістю Зіньківський познайомився в Умані під час праці над словником під керівництвом М.Комарова. У 80-х роках ХІХ ст. численні періодичні видання Чехії друкували твори Шевченка, передусім такі поеми, як “Ян Гус (Єретик)”, “Кавказ”, “Сон”, “Наймичка” та ін. З листування довідуємося про контакти письменника з чехами за посередництвом членів петербурзького гуртка українців. Т.Зіньківський цінив високу культуру чехів, волелюбний нескорений дух, активну протидію гнобленню. Пояснюючи у листі до нареченої своє розуміння людського щастя, громадянського обов’язку, він бере за взірець чеського героя Яна Гуса.
Український мислитель не тільки декларує свою громадянську позицію, а й висловлює філософську думку, яка дивовижно перегукується із значно пізнішим твердженням засновника європейського екзистенціалізму М.Гайдеґґера: “Повернення себе з людей, тобто екзистенційне модифікування людино-самості у власне буття-самістю, має відбуватися як надолужування вибору. Але надолужування вибору означає обирання цього вибору, рішучість і здатність бути зі своєї самості”. Рішучість бути самим собою, коли натовп вимагає підкоритися його волі – вибір і чеха Яна Гуса, й українця Т.Зіньківського, який осмислив цю рішучість, як філософську позицію.
Знаючи про славістичні інтенції Т.Зіньківського, Б. Грінченко запропонував йому “написати і у Галичині видати книжку, де була б виложена історія слов’янських надій на Р[осію] і щоразове фіаско усіх сподіваннів”. Книжка ця, вважав Грінченко, справила б “вплив і не тільки на наших галичан, а може й далі, бо чехи і ляхи починають цікавитися нашою літературою, а з їх чехам особливо потрібна була б така книга. То я оце й думаю, що нікому як тобі личить сюю книжку скомпонувати, бо: а) маєш кебету, б) маєш змогу здобути усі джерела і в) не лінивий, яко же прочії человецы (розумій: земляки)” [Лист до Т. Зіньківського (кін. серп. – поч. верес. 1889 р.). – Ф.ІІІ.– Од.зб. №40803].
Т.Зіньківський не встиг написати такої книжки, але його розвідка “Національне питання в Росії” – результат глибокого осмислення проблеми російсько-українсько-слов’янських зв’язків. Автор чітко сформулював свій висновок про деспотичність московської імперії: “Історія може зломити сей народ, але прогрес єго вдачі не змінить, сподіватись іншого – нехтувати тисячолітню історію і науку історичну світову” [2, 37].
Письменник виробив тверду позицію в цьому питанні. Знаменно, що він, на відміну від молодого І.Франка та М. Драгоманова, не бачив великої різниці між прихильниками старого царського режиму й російськими “лібералами”, адже ті й ті ніколи не бачили Україну в аспекті національної незалежності. Сміливо й переконливо Зіньківський опонував таким загальновизнаним в Європі авторитетам, як М. Драгоманов, І. Франко, О. Пипін. Йому не бракує їдкої іронії, сарказму й сатири для створення типу українофоба, коли в листі до Г.Сервичківської він дає нищівну характеристику статті Д.Піхна на сторінках “Киевского телеграфа”. Іронія, народні прислів’я, біблійні та античні образи, метафорика й “гоголівська” конкретність, – все це допомагає аргументувати чітку оцінку й складає зримий образ невтомного стража імперії, махрового патріота – за плату, інквізитора правди – за покликанням.
Літературознавчі критерії Т.Зіньківського – єдність художності й ідейного концепту, історичної правди й мистецького вимислу, як вони проявилися в його оцінках, висловлюваннях, аналітичних розборах, оглядових статтях, ґрунтувалися на діалектиці пізнавального та аксіологічного підходів. Письменник розвінчував філософію прагматизму з її протиставленням аксіологічних категорій пізнавальним. Можна виявити різні форми “присутності” немалого ряду європейських діячів літератури в художньому, критичному й публіцистичному доробку Зіньківського: принагідні, але продумані висловлювання в епістолярії; ремінісценції з творів зарубіжних письменників; типологічний підхід у зіставленні французької, німецької, польської та російської критики стосовно висвітлення наукових проблем; історичні та літературні аналогії; міні-рецензії, есе з приводу художнього твору, окремого образу; конкретного письменника чи державного діяча.
Т.Зіньківський системно аналізував спосіб мислення російських письменників, трактування ними загальнолюдських проблем, зокрема ж – українських. Останнє чітко простежується в його публіцистичних працях (“Тарас Шевченко в світлі європейської критики”, “Національне питання в Росії” та ін.), публічній полеміці з опонентами (“Лист до О. Пипіна”) та усних дискусіях. Об’єкт критичної мислі Зіньківського – М.Гоголь і М.Салтиков-Щедрін, Л. Толстой і Ф.Достоєвський, О.Пушкін і М.Некрасов та багато ін. Дотримуючись національно-демократичних поглядів на суспільне призначення літератури, Зіньківський вважав участь митця в національно-визвольному русі суспільним обов’язком, потребою духовного розвитку. Він не допускав зневаги до інших націй. Вимогливий до художнього рівня твору, до українських авторів ставився так же критично. Молодий український літератор осмислює художні явища в річищі порівняльно-історичного та культурно-історичного методів, відповідно до яких вивчення художнього явища здійснюється в широкому контексті національного й світового розвитку, конкретне дослідження пов’язується із соціологічним виміром тієї ідеологічної атмосфери, в якій з’явився художній твір, діяла певна літературна постать. Концепція зумовленості світогляду письменника його середовищем, що її дотримувався Зіньківський – як реаліст у художній творчості й переважно позитивіст у критичній, – чітко виявляється в аналізі проблеми нової людини І. Тургенєва. В образі Базарова Зіньківський вбачав художню непереконливість, а водночас відчуженість від свого Я. На думку дисертанта, у своїй прозі письменник поєднував реалізм із романтизмом, а в літературній критиці дотримувався культурно-історичного методу.
І.Тургенєв – один із небагатьох провідних російських письменників, який співчував українській інтелігенції у прагненні розвивати мову своєї нації, культуру й літературу, досягти рівноправності на всіх рівнях спілкування з росіянами. Згадаймо хоча б сприяння празькому виданню творів Т.Шевченка (1875). Саме він надихнув Е.-А. Дюрана (1838–1903), як твердив М.Драгоманов, написати статтю про Т.Шевченка в журналі “Revue des Deux Mondes” (1876, Т.15), уривки з якої переклав Т.Зіньківський у згадуваному рефераті про Тараса Шевченка.
Із листів Т. Зіньківського 1884–1886 рр. видно, що він був добре обізнаний з творами І. Тургенєва. Відомо, що ідеї та образи Тургенєва знайшли своє продовження в українській літературі (“Лихі люди” Панаса Мирного, “Хмари” І. Нечуя-Левицького, “Семен Жук і його родичі” О. Кониського, “Сонячний промінь” Б. Грінченка та ін.) і мали відгук серед читачів, особливо молодих. Зокрема, яскравою ілюстрацією є листи закоханого Трохима до дівчини з частими “виходами” на тургенєвські образи, назви творів або їх оцінку.
Критик-початківець виявив визначеність і незалежність позиції, лаконічність, аргументованість оцінки, опертої на власне розуміння тексту, – це виявляється при зіставленні епістолярних зауваг Т.Зіньківського з критичними аналізами образу Базарова, що належать перу таких метрів критичного цеху, як Д. Писарєв та І. Франко. Перший захоплювався Базаровим, а І.Франко бачить у цьому образі героїко-революційну міцну натуру з повною гармонією між думкою і ділом, ба навіть зразок суспільного служіння і подвигу. Т.Зіньківський трактує Базарова як тип виключно російський, вважаючи, що людина, котра відкидає будь-який ідеал, не пропонуючи взамін нічого, крім матеріального, не може слугувати взірцем для наслідування.
Критичне осмислення дійсності, знайомство з кращими здобутками світової літератури, ґрунтовне опанування базових – сприяло становленню національно-творчої позиції Т.Зіньківського стосовно шляхів розвитку української мови й літератури з орієнтацією на західноєвропейську культуру.
Дослідивши творчу аксіологію Т.Зіньківського та його тексти літературознавчого й художнього (епічного і ліро-епічного), політологічного й філософського характеру, дисертант доходить висновку про те, що система цінностей письменника включає західноєвропейські принципи демократизму, обстоювання гідного місця українців в колі народів, розуміння літератури як художнього вияву індивідуальної особистості, в її зв’язках зі спільнонаціональним та загальнолюдським.
Оцінки художніх творів і літературно-критичних праць, висловлені Т.Зіньківським, витримали перевірку часом і збігаються з багатьма сучасними засадничими науковими поглядами. Ніби наш сучасник, автор “Молодої України” виступив і в тлумаченні діалогу, що веде Україна з іншими слов’янськими народами. Утвердження рівноправності націй, необхідності порозуміння між слов’янами ґрунтується на знанні історії, політичних реалій. Т.Зіньківський прагнув долучити Україну до здобутків західноєвропейської літератури – і залучаючи, і використовуючи їх інтертекстуально.
У третьому розділі “Жанрово-стильові особливості творчості Т. Зіньківського в естетичному контексті доби” досліджуються жанротвірні й жанрово-стильові чинники прози, а також байкарського спадку Т.Зіньківського. Його художні тексти, створені здебільшого в малих прозових жанрах, складає високохудожню струнку цілісність, пройняту патріотичним пафосом, що є проявом екзистенційної сутності особистості автора. у витоках відчутна його мистецька своєрідність, орієнтація на найвищі літературні зразки. Творам Т.Зіньківського притаманна філософічність; він сформував свої філософські погляди, базуючись на багатьох джерелах, і осмислював буття саме української людини. Проза митця органічно поєднала реалізм і романтичну мрію, насиченість розповіді конкретними, інколи документальними деталями й фактами, і художню узагальненість створюваних картин; втілила оригінальність відображення й животворний зв’язок з фольклорними, давньоруськими та іншими національно-історичними джерелами.
Реалістичне дослідження глибинної правди народного життя й пошуки ідеалу були характерними для української літератури у 80-х роках. А водночас поширилися настрої розчарування, особливо, коли М. Костомаров повторив своє твердження про непридатність української мови для перекладу Г.-Х.Андерсена, Дж.-Н.-Г.Байрона, А.Міцкевича, В.Шекспіра та ін. Т.Зіньківський не прийняв такого висновку й наполегливо працював над перекладами з німецької, польської, французької, російської та інших мов, прагнучи передусім донести до читача демократичні ідеї, національну спрямованість твору у доступній для простого народу формі. Художньою вартістю, ідейним спрямуванням оригіналу і, звичайно, власними симпатіями до М. Салтикова-Щедріна пояснюється вибір казки для перекладу, яким Зіньківський дебютував у львівській “Зорі” (1885, №14 – “Заєць, що себе жертвує. Казка Н. Щедріна – переклав Т. З.”). Уже заголовок визначає суть рабської психології, вихованої віками, окреслюється психологічний зріз суперечливих властивостей раба, потворності суспільства, основаного на насильстві.
у тоталітарну добу з її всеохопним конфліктом між особистістю та режимом література втілювала трагедійно-філософські рефлексії про час і про людину. Байка ставала легальною формою самовияву авторської свідомості митців, котрі з допомогою алегоричних образів та езопівської мови підводили читача до висновків про існуючий стан речей.
Звідси вибір Зіньківським творів для перекладу: казки М.Салтикова-Щедріна, байки Езопа (їх переклав близько ста), переспів з В.Жуковського (“Мишачі пригоди з котом”), Г.Гайне, Ж.-Б.Мольєра, переробки казок Г.-Х. Андерсена, братів Грімм, що ввійшли до зб. “Бджола. Пучечок казочок та оповіданнів для народного читання. Переробки” (1889).
Щоби оживити античну схему, Т.Зіньківський у своїх байках порушує здебільшого побутову тематику, в гумористичному тоні висміює загальнолюдські вади – заздрість (“Ненажерливість собача”), хвалькуватість (“Драбина”, “Два Півні”, “Кобила та Свиня”), нерозумність (“Догадливі наймички”, “Невдаха чабан”, “Чабан та Вівця”), брехливість (“Брехливий мужик”, “Брехня”) тощо. Байки Т.Зіньківського, хоча й поступаються творам попередників (Є.Гребінки, Л.Глібова), проте лишили слід в історії української віршованої і прозової байки, перекладів, переспівів і обробок. У листах до Б.Грінченка Т.Зіньківський постає як добрий знавець історії розвитку світової байки, як вдумливий, кваліфікований літературний критик та історик літератури. Знаходимо тут цікаві теоретичні зауваги, й докладний аналіз твору, і влучні оцінки окремих письменників, а також спостереження й зауваження стосовно поточного літературного процесу конкретного рукопису.
Т.Зіньківському не завжди вдавалося належно відтворити український колорит, хоча він прагнув передати зміст у народнопоетичних формах. Своє завдання письменник передусім вбачав у втіленні ідеї доступно для широкого народного читача.
У зб. “Бджола” ввійшло 17 творів: “Колумбове яйце”, “Хто щасливий” (Казочка), “Собачий розум” та ін. У казках Т.Зіньківський окреслив соціальну анатомію суспільства, вони порушують низку загальних ідей і тем, що дозволяє розглядати весь цикл як певною мірою цілісний, охоплений єдиною ідейно-художньою концепцією. Письменник зумів підхопити якусь живу, характерну рису, штрих суспільного життя, й тому його образи становлять живий інтерес і дають матеріали для історії розвитку суспільних поглядів і національно-визвольного руху доби. Кожен окремий твір пов’язаний з іншими своїми мотивами, традиційним сюжетом – тим універсальним культурним кодом, що існує у позачасовій і позанаціональній площині як усталена структурно-семантична система. У сфері конкретної авторської свідомості ця система, завдяки здатності до реінтерпретації, включається в складний механізм засвоєння – як сприйняття-осмислення. Одним із важливих рівнів такої реінтерпретації є включення традиційно сюжетно-образного матеріалу до нового національно-історичного контексту.
У байкарському доробку Т.Зіньківського відзначаємо кілька аспектів:
- авторська інтерпретація – зовнішнього та внутрішнього, повного або часткового (контамінованого) засвоєння (“Од смерті вістовці”, “Вовк та чоловік”, “Свійська худоба”) ;
- обробка на різних рівнях осмислення традиційного сюжету – ремінісценції, алегорії, власне сюжету, топосу чи архетипу (“Хто щасливий”, “Славетні одмови”, “Хто гнеться, тому легше”, “Іржа та залізо”, “Пропав ні за цапову душу”, “Се лев, а не собака”);
- повне запозичення сюжетно-ситуаційного каркасу традиційного матеріалу (персонажі, час, місце, обставини дії; мотив без зміни його основних параметрів). Традиційна система наповнюється новим значенням (“Оповідання про осику”, “Колумбове яйце”, “Невірний товариш”, “Облудна умова”).
Сюжети байок слугували письменникові “рамкою” для відображення життєво переконливих характерів, а казкові події відтворювались героєм, людиною 80-х років, що прагне в біблійних чи античних переказах висловити своє розуміння доби й сенсу життя взагалі. Якщо у казкових переробках Езопа, Грімма та ін. ставала у нагоді історична форма оповіді, народна фантастика, то в казках, націлених безпосередньо на політичну злобу дня, Т.Зіньківський вдавався до складнішої системи художнього маскування.
Працюючи над байками (перекладами, переспівами, оригінальними), письменник мобілізує езопівський арсенал, удосконалюючи і збагачуючи його. Майстерне інакомовлення в байці “Геракло, Добрість та Негожість” демонструє моральну перемогу патріотизму над ренегатством, зрадою, справедливості – над кривдою, добра над злом, людської гідності над ганьбою. Реальний і алегоричний світ виступають в органічній єдності. Його байки і казки відзначаються філософською мудрістю, пройняті гуманістичним пафосом. У казці “Од смерті вістовці” прочитується екзистенційна сутність концепції смерті, зафіксованої у двох позиціях: людина – істота, підвладна миті, і тому її реакція і погляд на смерть є реакцією і поглядом не на sub specie aete itatis, a sub specie temporis.
Етико-антропологічна концепція Т.Зіньківського охоплює загальне розуміння сутності й призначення людини, сенсу життя, смерті і безсмертя, осмислення реальних суспільних типів та їхніх стосунків. Значний вплив справили такі соціально-біологічні чинники, як дитинство та юність у провінційних містечках. світоглядна сфера Т.Зіньківського включає, зокрема, знання в галузі одержаної юридичної та військової освіти, обізнаність у психологічних науках, інформативно-образний комплекс предметно-просторового ареалу тих міст, де доводилося йому мешкати. Все це доповнювали враження від театру, музики, образотворчих мистецтв, одержані, зокрема, в Петербурзі. Зазначимо, що в його понятті нормативно-регламентуючих систем людського співіснування (моральний кодекс, громадська думка, право) завжди присутній національний аспект. Так складалася особистість Т.Зіньківського з її конкретно-біографічними особливостями і всією сукупністю інтелектуально-психологічних якостей – особистість, яку можна вважати типом української інтелігенції нової формації. Риси, що стали визначальними в модифікованому типі художнього мислення, увиразнилися в прозових творах письменника – “Історична казка”(1888), “Сидір Макарович Притика” (1888), “На вулиці” (1888), “Сон (Мрія)” (1889), “Кудою йти? (Різдвяна повістка)” (1889), “Моншер-козаче” (1890), про що йдеться у наступному підрозділі реферованої дисертаційної роботи “Проза Т.Зіньківського: традиції і новаторство”.
Цей доробок проаналізовано в контексті конкретно біографічних рис, з урахуванням сукупності тих інтелектуальних і психологічних особливостей, що стали визначальними у відчутті світу як предметно-географічного та антрополого-біологічного феномена. Відтак відбулося формування нового типу літературного мислення, збагачувалися способи художнього моделювання й відтворення. У Т.Зіньківського помітно посилені аналітичне й синтетичне начала, психологічний аналіз. Цікавою є особа оповідача – це інтелектуально розвинена, яскраво окреслена індивідуальність, за світовідчуттям близька авторові.
Художній світ Т.Зіньківського поєднав традиційну й модерну манери письма, найвиразніше оприявнені в урізноманітненні типів оповідача (наратора), у своєрідно розроблених формах оповіді (нарації), зокрема змішаної, багатоваріантної монологічності, що розвивалася у трьох напрямах:
1) поглиблення внутрішнього монологу, коли оповідач дедалі більше занурюється в глибини свого Я і через рефлексії розкриває глибини людської душі (“Сон”, “Кудою йти?”). Суб’єктивізується мова, набуває більшої інтимності, долається книжна штучність. Така змішана монологічність представлена прозою інтровертного типу. Завдяки поглибленому психологізму реципієнтові розкривається внутрішній стан оповідача, мова набуває витонченості, точності;
2) порушення літературної норми в монолозі оповідача дає змогу передати мовну органіку дійових осіб, наблизитися до реальної мовної ситуації. Вплітаючи в оповіді голоси різних персонажів, письменник для більшої переконливості застосовував діалект, суржик, розмовну мову тощо (“На вулиці”, “Сидір Макарович Притика”, “Моншер-козаче”);
3) уникнення інших голосів, коли оповідь від третьої особи не допускає включення інших монологів чи діалогу (“Кудою йти?”).
одним із перших письменник перейнявся проблемою змішаного мовлення для втілення стихій міського середовища. Розуміючи, що українське прозове письмо повинно освоїти мовлення багатоликого міста, він виробив три правила, які згодом оформилися як естетичні принципи прози й допомогли сформувати мову інтелігента-інтелектуала: уникнення пасивної української просторічної лексики; органічне й тактовне введення до художнього тексту слів іншомовного походження; пошуки мови, яка характеризувала би різні прошарки суспільства й найповніше відповідає настроям доби.
Розкриття “духу часу” вимагало життєвої достовірності, поєднаної з художнім домислом, всебічного знайомства з історичними джерелами. умовно-романтична “Історична казка” написана із залученням матеріалу української історії. Історична й філософська аргументація порушеної проблеми викладена в оповіді автора-інтелектуала, але так, щоби досягти загальнодоступності. Наратор дуже близький до персонажів, але чітко виявлені його суспільна позиція, обстоювання національної єдності, інтелектуальна вищість. За алегоризмом персонажів, сюжетних ходів і ситуацій вгадуються перипетії та реалії української історії часів Руїни.
Традиційні засади моральності тут зазнають випробування не тільки в збройних сутичках із бандитськими ватагами, у протистоянні протилежних характерів чи грізної стихії, а в обставинах повсякденного життя, складного й драматичного, сповненого особистих психологічних колізій і конфліктів, що сублімуються в конфлікти соціальні (закріпачення і зубожіння народу) й політичні (ущемлення прав народу на свободу, на вільне користування Богом даною рідною мовою). характери, обставини, сам історичний процес, природні стихії, постають у творі як узагальнене, концептуальне відображення дійсності. Т.Зіньківський утверджує: участь окремої людини у творенні історії разом із народом є неодмінною; так утверджується самоцінність і національна зорієнтованість особи.
Т.Зіньківський добре розумів необхідність відходу літератури від побутовізму й хуторянства, потребу моделювання життя інтелігента. Вже в першому оповіданні “На вулиці” помітно, що письменник уникає традиційних способів обробки подібного сюжету, – він не хотів повторювати опис вулиці, започаткований М.Гоголем у “Вечорах на хуторі біля Диканьки” і підхоплений українською побутовою драмою кінця ХІХ ст. Він не сприймає ідилії українського села та його мешканців, нібито заклопотаних тільки танцями, співами, варениками і горілкою.
Риси нової манери письма проявляються в оповіданні не у віковій зміні учасників дійства (замість молоді – баби), не в локалізації місця (замість вулиці – “призьба”), а в “малюнках”, взятих із справжнього життя. Оповідна форма (я-оповідання) з визначальним суб’єктивним началом нагадувала манеру Г.Квітки-Основ’яненка: оклики, риторичні питання, різні звертання до читача, самохарактеристики, багатослів’я, перебивання оповіді (загальна риса у творах письменників різних стилістичних орієнтацій). Але підхопивши традиційну манеру, Т.Зіньківський переорієнтовує її на інше світобачення і змістові параметри; у тип наратора внесено нові риси з метою розширення способів моделювання дійсності.
Традиційна оповідь мудро-лукавого бесідника-оповідача (пасічник Панько у М.Гоголя, Грицько Основ’яненко у Г.Квітки, дівчина чи молодиця у Марка Вовчка) була адресована таким же селянам, як і оповідач, мова оповідача й мова слухачів не потребувала індивідуалізації, бо використовувалась ними як специфічна локальна сфера, відтак не осягала художнього відображення буття і свідомості, відтворення життя в його цілісності. Оповідач Т.Зіньківського – інтелігент-письменник – адресує свою розповідь городянам, письменним читачам. Він – інтелектуал, наділений автобіографічними рисами: високоосвічений, начитаний, добре зорієнтований у питаннях міжнародної політики, державного устрою, у суспільній атмосфері краю. Він володіє письменницьким хистом, стежить за літературою. Пізнавши село та його проблеми зсередини, він описує кілька цікавих епізодів із життя селян й адресує свою розповідь городянам, сподіваючись зацікавити тим, що привернуло його увагу.
Безфабульний автобіографічний твір “Сон” з авторським підзаголовком “Мрія” – це психологічний етюд, висвітлення переживань героя із приводу нерозділеного кохання, – своєрідне “Зів’яле листя” у прозі. Художній виклад об’єктивізований – від третьої особи, з погляду всеобізнаного автора, який спроможний глибоко зазирнути в душу героя. Василь Піддубний після бурхливих любовних переживань знаходить заспокоєння, збагнувши, що існує у світі інша, вічна любов: “матірня любов свята” (за словами І.Франка) і синівська любов до матері. Емоційні стани героя показано через сприйняття наратора, який описує й коментує плин свідомості юнака. Автор залучає й засоби екстервентного психологізму. У цьому творі Т.Зіньківський вміло залучає засоби фольклорної поетики, аби глибинно розкрити складний перебіг емоцій героя. Народна лексика гармонійно поєднується зі словами інтелігентського вжитку, з “чужим словом” німецької та французької поезії. Численні інверсії епітетів, ампліфікації надають викладові своєрідного ритму й тональності, що наближує твір до поезії в прозі.Т.Зіньківський одним із перших серед українських письменників звернувся до цього жанрового різновиду, який розроблявся згодом багатьма, він наближається до творів наступної генерації письменників, – тих, котрі, за спостереженням І.Франка, неначе засідають магічною лампою в душу героя й освітлюють її зсередини.
Психологічний етюд “Кудою йти? (Різдвяна повістка)” був одразу помічений читачами після його появи в “Зорі” (1891). М.Коцюбинський, М.Комаров, Ом.Огоновський, О.Кониський, В.Прокопович та ін. зачисляли цей твір до кращих надбань не лише Зіньківського-прозаїка, а й української літератури загалом.
Кульмінація сюжету “повістки” – психологічний злам у душі яничара, котрий вирішив повернутися до свого народу й служити своїй країні. У жодному прозовому творі Т.Зіньківського національна ідея не виражена так пристрасно, як у “різдвяній повістці”. Це – чи не найоригінальніший твір у типологічному ряду святочних оповідань Панаса Мирного, Олени Пчілки, М.Коцюбинського. Незвичайний тут легендарно-казковий матеріал. Як і в попередньому психологічному етюді “Сон (Мрія)”, наратор передає внутрішнє мовлення героя, пульсацію його палких роздумів, озвучених у формі патетичної публіцистики. Автор, як і в “Історичній казці” вдається до умовності (діалог героя з Римом, з ангелом біля ясел новонародженого Ісуса). Але в основі твору закладено історичні факти. Тло сюжету – Рим і Германія часу народження Христа – зорієнтоване на історію України, поневоленої “третім Римом” – Московською імперією. Літературна умовність твору розшифровується так же легко, як і в драмі “Оргія” Лесі Українки.
У зображенні ментальності римлян часів первісного християнства Зіньківський попередив пізніші твори – драму Лесі Українки “Руфін і Прісцілла”, роман “Quo vadis?” Г.Сенкевича. Автор аналізує особистість гладіатора – того, здавалось би, бездушного ката, патологічного вбивцю. Як і І.Франко (“На дні”), М.Коцюбинський (“Persona grata”) Т.Зіньківський “викрешує” іскру людяності в найзапеклішого злочинця. Письменника цікавить, з яких глибин душі в безжального гладіатора-яничара виринуло співчуття до власноруч зарізаного. “Зримщений” (неологізм автора за моделлю слова “зросійщений”) германець під впливом психологічного стресу прозріває, згадавши раптом, хто він є і звідки.
Ця центральна психологічна подія є пуантом, і власне з неї починається твір. У внутрішньому монолозі гладіатор усвідомлює своє ганебне яничарство, у споминах про дитинство бачимо, як формувався його національний менталітет. Засада вишколу манкуртів – денаціоналізація: свої боги, міфологія, релігія замінюються римськими, питоме ім’я – чужим (юнака назвали по-римському Люціюсом). У перекинчика виховують погорду до всього рідного – як до варварського, примітивного, утверджують поняття по вищість культури імперського язичницького Риму.
Юнак стає римським легіонером і підкоряє для імперії інші країни. У формі внутрішнього монологу, чи скоріше діалогу, прозрілий Люціюс полемізує із самим собою, із Римом – імперією зла. Люціюс як римський легіонер опиняється в містечку Вифлеємі і поклоняється новонародженому Богові. Переосмислюючи біблійний мотив, Т.Зіньківський надає йому апокрифічного тлумачення: вищою правдою є національна ідея. В оповіданні “Кудою йти?” Зіньківський одним із перших безстрашно й пристрастно порушив тему яничарства. Тут помітні й ті стильові ознаки, що з’явилися у “Сні (Мрії)”, але автор пішов далі у пошуках нових наративних нюансів.
Два його прозові твори з життя військовиків – оповідання “Сидір Макарович Притика” і повість “Моншер-козаче” – це своєрідна дилогія, характеристика військовослужбовців, їх психологічні портрети. Тогочасна критика зрозуміла й гідно оцінила новаторство Т.Зіньківського. Художній світ в обох творах побачений, так би мовити, “примруженим оком”, з гумористично-іронічного погляду.
Найдосконалішим художньо серед прозових творів Зіньківського є “Моншер-козаче” (заборонений цензурою), який відносимо до жанру повісті, хоча сам автор у підзаголовку визначив його як “гумористичне оповідання”. У повісті розвивається тема, порушена в оповіданні “Сидір Макарович Притика” – недостойна поведінка офіцерів, відсутність інтелектуальних інтересів, пияцтво, жорстокі жарти, які принижують колегу. В основі сюжету комедійні мотиви й ситуації, в комедійних аспектах висвітлено й характери. Повість має міцний, добре розвинений сюжет із несподіваними ходами, винахідливою інтригою. Комедійний мотив, який ліг в основу сюжету повісті, згодом був розроблений М.Рудницьким в оповіданні “Як я писав листи до себе самого” (збірка “Дев’ять любовних історій”). У підґрунті гумористичних колізій закладено мотив амбівалентності почуттів. За З.Фрейдом, почуття любові, дружби можуть переходити у свою протилежність – ненависть і ворожнечу. В повісті Т.Зіньківського й показано цей перехід у стосунках двох приятелів-офіцерів. Аналогічний мотив по-своєму пізніше опрацює В.Винниченко в оповідання “Щось більше за нас”. Завважимо, що Т.Зіньківський взагалі звертається до деяких тем і мотивів, сюжетів раніше, ніж інші письменники.
Тло повісті “Моншер-козаче” – це середовище військовослужбовців нижчого рангу, які претендують на вищий ранг, і своєю малоосвіченістю всіляко декорують, підфарбовуючись у “підпанковий колір”. Ця ерзацкультура найяскравіше виявляється в мові персонажів – українсько-російському суржикові, подекуди “присмаченому” претензійними полонізмами та франкізмами.
У повісті “Моншер-козаче” Т.Зіньківський, як, мабуть, ніхто в українській літературі, тонко зобразив психологію заздрощів. Наратор з одного боку усвідомлює глибину своєї підлості, зради приятеля, а з другого боку якась непереможна підсвідома сила штовхає його на цей моральний злочин. Після його скоєння наратор виявляє каяття, але читач не схильний в це вірити. Комедія набула рис трагікомедії. Крах ілюзій Яся – глибокий психологічний стрес – наратор описує вже без іронії і злорадства. Психологічний стан Яся змальовано реалістично, без перебільшення, по-мистецьки лаконічно й витончено. Залучивши прийом екстервентного психологізму – зображення внутрішнього стану людини через деталі зовнішнього вияву – через рухи, жести, вираз очей, через закам’янілість, тощо, письменник зумів відтворити стан приголомшення героя раптовим, несподіваним повідомленням, котре перекреслило всі плани, надії, мрії.
Підсумовуючи аналіз твору, дисертант відзначає, що повість “Моншер-козаче” – визначний художній здобуток Т.Зіньківського. Це твір скомплікованого жанру, з гумористично-комедійними ситуаціями і характерами, з ефективними прийомами новелістичної поетики, зі складною системою засобів нарації та стильовими модифікаціями. Белетрист досягнув високого рівня, і хоч життя його обірвалося на найвищій ноті, він дав ряд творів, в яких можна спостерегти новаторські тенденції. Недаремно І.Франко зарахував Зіньківського до когорти молодих талановитих українських письменників того часу.
Художній світ Т.Зіньківського видимий і пластичний. Письменник відчув нові віяння, пов’язані з тими змінами, які заходили у прозових жанрах світової літератури. Він зробив чималий внесок у проблему модифікації жанрів малої прози. Передісторії, широкі описи зовнішності персонажів, розгорнуті побутові й пейзажні малюнки поступаються місцем психологізованим способам зображення. Здобутки попередників засвоєні й збагачені Зіньківським у сюжетиці, динаміці образної системи, в манері викладу, яка іноді набувала патетико-публіцистичного забарвлення. Художні принципи Т.Зіньківського стали здобутком українського оповідання 80-х рр. ХІХ ст.
Зіньківський передчував естетичний досвід нової доби, незрідка розробляв мотиви й сюжети, які згодом відкривали для себе й інші українські митці. Інтерес до відтворення екзистенційної сутності людини зорієнтував письменника на художнє дослідження буття української людини.
У четвертому розділі реферованої дисертаційної роботи – “Фольклористичні, публіцистичні та філософські праці Т. Зіньківського в контексті національних змагань останньої чверті ХІХ століття” – розглядаються не вивчені аспекти діяльності Т. Зіньківського як фольклориста, мовознавця, публіциста в тісному зв’язку із суспільно-політичними та культурними процесами того часу.
У першому підрозділі “Фольклористична спадщина Т. Зіньківського у контексті актуальних завдань українського народознавства” досліджено шлях становлення Т. Зіньківського-фольклориста – від збирання й записування фольклору (одеський період, Умань), спроб характеризувати народнопоетичні твори з погляду їх суспільної значущості до трактування фольклору як феномену національного духу та історичної пам’яті народу, як комплексу суспільних, етико-виховних, історичних, політичних, правових норм і принципів, індивідуальних вражень і переживань.
На основі архівних матеріалів, більшість з яких уперше вводиться в науковий обіг, характеризується фольклористичний спадок Т.Зіньківського, умовно поділений нами на три групи: 1) зібрані та публіковані першоджерельні матеріали, 2) дослідження їх, 3) оцінки та проблемні інформації з питань народознавства.
Особливу увагу приділено висвітленню моментів, які органічно вписуються в сучасну проблематику українознавства, екстраполюються на актуальні проблеми. Автор реферованої роботи розглядає ряд істотних положень, пов’язаних із загальною ситуацією українського народознавства кінця ХІХ ст., наголошуючи на тому новому, що вніс Т. Зіньківський в цю галузь. За широтою і глибиною розуміння естетичних засад і художніх особливостей фольклору, його внутрішніх закономірностей, цілей і призначення, Т. Зіньківського можна поставити поряд з П. Кулішем і Б. Грінченком.
Т. Зіньківський був добре обізнаний з національною та зарубіжною методологією дослідження фольклору. Так, він знав праці англійських учених Тейлора і Ленга, зокрема теорію самозародження сюжетів та образів на основі спільних особливостей людської психіки, що прийшла на зміну “теорії запозичень”. Він стежив за успіхами компаративістики, вітав методику О.Веселовського, поділяв погляди О.Потебні. Добру орієнтацію в новинах європейської фольклористики засвідчують листи Т.Зіньківського до В.Кравченка. Рецепція західноєвропейської традиції у свідомості письменника відбувалася під потужним впливом національної школи. Фольклорно-етнографічні студії дослідник вважав тим ембріоном, з якого виростає наука про поезію й літературу в цілому, мав намір створити бібліографічний покажчик фольклору на кшталт літературного покажчика М. Комарова. У колі наукових інтересів Т. Зіньківського – студіювання духовної культури народу, обрядів, звичаїв та зв’язаних з ними пісень, приповідок, замовлянь, оповідань, казок. Він ретельно виписує тематичну програму збирацької роботи й радить товаришеві звернути особливу увагу на календарно-обрядові матеріали і зізнається: “Я хотів би скласти український календар, але ті матеріали, які можна уже знайти в друкованих уже працях, не повні далеко й можна багацько чого ще бажати. Цікаво б записувати легенди про святих, св. Петра, Богородицю тощо, яких ще немало ходить між народом нашим”.
У піснях він бачив джерело натхнення, яке наснажувало народ на протистояння ворогам. Фольклористичні студії Т. Зіньківського невіддільні від його громадсько-політичної, освітньої, публіцистичної та загальнокультурологічної діяльності. Студіювання етнографії він уважав неодмінним громадянським обов’язком. Дослідник не залишив спеціальної теоретичної праці з фольклористики, проте висловив цікаві думки про методи дослідження, особливості розвитку етнографії, намагався дати характеристику основних віх в історії етнографічної науки в світі. Так, у листі до В.Кравченка він писав: “Я почав з того, що то таке є наука етнографія, які потреби її породили, її вага і прочеє. Потім кинув історичний погляд на стан сеї науки у різні доби, у греків, у римлян, в середні віки і в теперішні часи. Притягнув сюди і Геродота, і Тацита, і Тейлора, і Леббока, а потім уже коротенько списав племена, де живуть і які”.
Виразно проглядаються симпатії Зіньківського до еволюційно-психологічного напряму, що виробився в західноєвропейській етнографії завдяки працям Бастіана, Тейлора, Леббока, Мак-Ленана, а в російській – Кулішера, Смирнова, Шашкова та ін. Прихильники цієї школи ставили за мету об’єктивно пізнавати дійсність, з’ясовували загальні закономірності в історії культури людства. Розуміючи значення наукового методу у фольклористиці, український автор старанно вивчав і критично розглядав існуючі на той час у гуманітарних науках теорії, методи і школи. В ІР НБУВ зберігається “Прошеніє” від 13 травня 1889 р. Т. Зіньківського до голови Управління у справах друку про дозвіл видавати 6 разів на рік “повременный южнорусский” збірник під назвою “Слово”, який охоплював би етнографію Південної Росії, вміщував пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали в автентичному вигляді й у науковій обробці. Але навіть такий обмежений напрям журналу не дістав дозволу цензури. У студіюванні етнографічного матеріалу Т.Зіньківський суворо дотримувався історичного методу. Діяльність у галузі народознавства він підпорядковував головній меті – боротьбі за соціальне й національне визволення та широкий культурний розвиток українського народу.
Другий підрозділ “Концепція національного питання в публіцистиці Т.Зіньківського” присвячений розглядові публіцистики письменника, пафос якої визначають два фактори: необхідність викриття репресивних дій царської влади проти українства; нагальна потреба виробити програму захисту національних соціальних і культурних інтересів за умов імперського гніту.
Публіцистична спадщина Т.Зіньківського невелика за обсягом, але дуже важлива своєю концептуальною цілісністю, глибиною аналізу порушених проблем, пристрасною відданістю українській справі, утвердженням української національної ідеї. У статті “Молода Україна, її становище і шлях” (1890) Т.Зіньківський на широкому історичному тлі аналізує становище української мови, літератури, перспективи національно-культурної автономії, порушує актуальну проблему української інтелігенції. Він твердив: від інтелектуального рівня, національної свідомості й діяльності інтелігенції залежить шлях політичного та культурного розвою України.
У тогочасній українській інтелігенції Т.Зіньківський вирізняє чотири групи:
1) псевдоінтелігенцію, яка вбачає “в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові – мову інтелігенції і єдиний орган культурного життя… Звідси усе московське – ознака культури, усе українське – мужицтва… ” [2, 92–93];
2) “інтелігенцію українську на московський кшталт” – “в літературі... москалі, думками москалі, в житті теж”; “се сміття, бур’ян, курай колючий “на нашій не своїй землі” – посіяний і викоханий московською рукою” [2, 95];
3) групу “гармонійних інтелігентів”, котрі намагаються поєднати в собі “заразом і москаля, і українця”.
4) “химерна категорія української інтелігенції, що признається … до свого українського коша, але в практичному житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну”. Деякі з них твердили, що українська мова не надається до серйозної літератури, отож, служити Україні можна, будучи російським письменником. “Правда, та не вся: хоч би по-московськи, чи хоч по-якому – робота мусить бути на користь України, діти її повинні заплатити за її хліб – се право її домагатися сього” – заперечує Зіньківський і доходить невтішного висновку: “Бідна Україно, стоптана, понівечена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдків, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть Україна сліпцеві, що його зрадливий поводир веде в яму, в пащу голодному, лютому звірові...” [2, 96 – 97].
Розробка Т.Зіньківським таких засадничих понять як національна ідея, нація, націоналізм, космополітизм, відкриває ще одну грань вченого як глибокого й самобутнього українського філософа ХІХ ст. Ґрунтовно обізнаний із філософією національної ідеї Руссо, Фіхте, Мадзіні, Гердера, Міцкевича, Шевченка, Зіньківський трактує національність як природжену колективну одиницю – народ, а не окрему особистість, як “твір історії, а не волі одиниць”, відтак, твердить філософ, “європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей”, а тому світ би багато втратив, якби запанувала в ньому якась одна нація.
Націоналізм не може зневажати вищі гуманні ідеї людства, бо це буде “варварство, що прикриває свою погану й мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму”. Зіньківський засуджує тих, хто зве себе космополітом, закликає працювати “для світового добра”, але “цурається позитивної праці для свого народу”, бо лише щира праця на рідній ниві веде до здобутків загальнолюдських, і це є “найпродуктивніша дорога сій світовій праці” [2, 107].
Справжній, благородний націоналізм, твердив Зіньківський, співіснує зі справжнім, благородним інтернаціоналізмом, бо це природжені почуття людини. Рецепцію націоналізму та космополітизму філософ розглядає співмірно з рівнем культури народу, його історичним минулим, з тими політичними обставинами, в яких сформувалися його свідомість, менталітет.
Т.Зіньківський умів глибоко розкрити суть порушеної проблеми, показати її злободенність. Хід його міркувань, висновки, узагальнення вирізняються новизною, сміливістю, доказовістю. Принциповість, ерудиція, широкі знання історії та філософії доби, блискучий стиль – все це дало підстави С.Єфремову зачислити письменника до найобдарованіших українських публіцистів останньої чверті ХІХ ст. Публіцистика Т.Зіньківського сприяла формуванню світогляду, орієнтованого на історичні й національні традиції українського народу.
У третьому підрозділі “Мова й нація в системі культурологічних поглядів Т.Зіньківського” дисертант розглядає комплекс питань мови й нації в аспекті світобачення Т.Зіньківського й на тлі тих національно-мовленнєвих процесів, які були характерні для України наприкінці ХІХ ст. За відсутності національної держави, чи етнічної автономії, єдиною альтернативою культурно-політичній асиміляції українського народу стало зміцнення, всебічний розвиток літературної мови.
Після І.Котляревського завдяки титанічним зусиллям Т. Шевченка було витворено принципово нову національну доктрину протиставлення імперській політиці денаціоналізації. Українська культура, література і мова заявили себе як самодостатні й потенційно незалежні. Пильну увагу питанням функціонування мови приділяють не тільки вчені-мовознавці, а й письменники – І.Нечуй-Левицький, І. Франко, О.Кониський, А.Кримський, М. Старицький, Олена Пчілка, І.Франко. М.Комаров з ентузіазмом продовжував роботу над укладанням російсько-малоросійського словника. До підготовки словника був залучений і Т. Зіньківський. В ході цієї роботи він осмислив значення мови як фактора національного розвитку, утвердження самостійності народу. Письменник прагнув публічно викривати імперську політику заборон української мови, сценічного мистецтва, історії України, намагався утвердити й збагатити можливості функціонування української мови, пробиваючи дорогу в Європу українському слову своїми публіцистичними статтями, публічними виступами, зверненнями до відомих учених. Цій же меті служать його рецензії, переклади, підготовка російсько-українського словника, створення граматики української мови, відомої сучасникам і позитивно оціненої (на жаль, не виданої).
У публіцистичних працях та листах Т.Зіньківського міститься цікавий багатий матеріал, що дає змогу простежити, як письменник оцінював тенденції розвитку й функціонування української літературної мови, як прагнув вплинути на процеси, пов’язані з використанням її у сфері тогочасної української літератури. Листи також засвідчують особливу зацікавленість Т.Зіньківського проблемами сутності історії української літературної мови, усталення її норм, правопису. Цілком заслужено Б.Грінченко серед видатних публіцистів і науковців з Наддніпрянської України, які збагатили українську мову (П. Куліш, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Комаров, І. Білик, Д. Мордовець-Сліпченко) називає й Т.Зіньківського; згадане його ім’я і в переліку славетних перекладачів. У рецензії на граматику В.Науменка “Обзор фонетических особенностей малорусской речи” він докоряє ученим-філологам за байдужість до мовної проблеми в Україні. Незнання рідної мови, відчуження від неї, Зіньківський пов’язує, зокрема, й з відсутністю авторитетних наукових праць з українського мовознавства: “…мова багатомільйонного народу з багатими духовними засадами, із загальновизнаною багатою й оригінальною народною поезією, мова, що виховала одного із найбільших поетів Слов’янщини, писемність, що займає не останнє місце між слов’янськими літературами і що звернула на себе увагу цивілізованого світу, зостається в такій зневазі, що ще й тепер у Росії буквально ні з чого познайомитися з нею”, бо “майже одиноку капітальну річ в галузі власне граматики сучасної малоросійської мови написав іноземець Міклошич” [Ф.112. – Од.зб. №46].
У полеміці стосовно утвердження єдиної української літературної мови, як і з ряду інших лінгвістичних питань, Т. Зіньківський повністю солідаризувався з І. Франком, послідовно відстоюючи науково обґрунтовану думку, що мовні й національні проблеми в цілому повинні підпорядковуватися загальнодемократичному визвольному рухові, боротьбі за соціальні й національні права народу. Його тривожило нерозуміння окремими “українофілами” тієї простої істини, що першою і найживотворнішою ниткою між інтелігенцією та народом є мова – не тільки як засіб розмови, а і як всенародний витвір, в якому, як у дзеркалі, відбита душа, думки й погляди нації.
Підпорядкувавши питання національне (а отже, й лінгвістичне) загальнодемократичному рухові, завданням поліпшення економічного й політичного становища народу, письменник ставив функціональний статус української мови в залежність від політичної свободи нації. Українська мова – не етнічний, а культурний спадок, репрезентантка надбань цивілізації, твердив Т.Зіньківський, і бачив її в історичній перспективі та в уселюдському контексті.
Рецензуючи поезії Б. Грінченка, Т. Зіньківський порушує низку питань граматики, семантики слів, територіальних особливостей усного мовлення, орфографії, історії формування української, російської та інших слов’янських літературних мов. У листах майже до всіх адресатів Т.Зіньківський нарікає на цензурні утиски, указ 1876 року й заборону друкування творів української літератури, вистав. Зусилля Т.Зіньківського, спрямовані на те, щоби збагатити українську літературну мову, зокрема й через переклади наукової літератури – “Історія великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда” В.Антоновича (1887), праці Фіхте-старшого (1890), французьких, німецьких, польських, російських літературних критиків (1889), – заслуговують на увагу не тільки як вагомий чинник поширення просвіти та підвищення загального культурного рівня народу, а і як певний етап розвитку української мови в галузі наукового викладу й термінології.
Власною перекладацькою практикою Т.Зіньківський спростовував культивоване натоді твердження про нібито непридатність української мови для наукового вжитку. Послуговуючись українською, Т.Зіньківський висловив чимало глибоких думок із питань пізнання, теорії й логіки науки, походження мови, розвитку та її функції, взаємодії мови та мислення, що й на сьогодні не втратили свого значення. Комплекс питань з історії формування української мови, її стильову розбудову Зіньківський розглядав як закономірну еволюцію, долучаючи аналіз творчості ряду українських письменників – М. Старицького, В. Самійленка, Б. Грінченка та ін.
Письменник розумів складність історичних перехрещень своєї нації зі шляхами інших етносів, знаходив певні паралелі з долями народів, віддалених у часі й просторі. Право свого народу на рідну мову він виборював, долучившись до розробки її унормованої, спільної для Сходу й Заходу літературної форми. Він прислужився цій справі і своїм художнім доробком, і науковою та публіцистичною творчістю, і діяльністю в галузі прикладної лінгвістики, а також редагуванням та аналізуванням текстів інших авторів. Писемна практика й усне мовлення Т.Зіньківського стали помітним щаблем у висхідному русі української мови. Цей рух мав здійснюватися не тільки через мовлення простих трудівників, а й, вважав Зіньківський, цілеспрямованими зусиллями національної інтелігенції з метою збагатити й шліфувати мову для нащадків. Письменник бачив численні загрози для існування української нації, відтак продумав і розробив стратегію й тактику протистояння денаціоналізації.
У “Висновках” реферованої дисертації формулюються підсумкові положення роботи; окреслюються художньо-естетичні принципи Т. Зіньківського як результат його оригінальної творчості на засадах класичного українського письменства з урахуванням досвіду зарубіжних літератур.
Письменник формувався у складний суспільно-політичний час, коли зростали національні утиски – аж до мовного геноциду, посилювалися політичні переслідування національно свідомих діячів української літератури та культури. Т. Зіньківський один із перших утілив у літературну практику філософію української ідеї, розробляв її в контексті європейської філософії, проголошував сміливо й послідовно. Його програма утвердження національної свідомості охоплювала всю Україну. Залучені численні архівні матеріали та листи письменника до Б. Грінченка, О. Кониського, В. Кравченка, В. Лукича, Г.Сервичківської-Зіньківської лягли в основу портрету цієї непересічної особистості, дали змогу окреслити її переконання, творчі задуми, моральні спонуки, ставлення до актуальних питань доби; поглибили розуміння тих засад, на яких виріс і утвердився Трохим Зіньківський – письменник, публіцист, перекладач, мислитель, літературний критик, фольклорист, мовознавець.
Виходячи із засад рівноправності й національної специфіки культур, розкриваючи можливості їх взаємозбагачення через контактні зв’язки та розвиток у спільному художньому річищі, дисертант прагнув показати особисте спілкування Т.Зіньківського з багатьма письменниками. Проаналізовано його переклади, літературно-критичні оцінки іншомовних авторів, простежено типологічні аналогії з російською, польською, чеською, німецькою, французькою, англійською літературами. Розкрито інтертекстуальність його прозового, перекладацького, публіцистичного доробку.
Оповідання Зіньківського та його повість витримані в об’єктивно нейтральній манері повістування; письменник урізноманітнив форми вираження авторської позиції: від суто ліричної й лірико-філософської, підкреслено співчутливої – до об’єктивно-іронічної, відверто саркастичної. До прозового доробку письменника дисертант підключив і епістолярні тексти – як ліричні мініатюри з сильним філософським і публіцистичним началом.
Т. Зіньківський ще у 80-х роках відчув зародження нового естетичного світобачення в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст У центрі його прози – особистість людини, її психологія, душевні порухи, відчуття, емоції. Був новатором у зображенні інтелігенції, зокрема верстви військовослужбовців. Письменник еволюціонував від побутово-етнографічної прози до психологічно-інтелектуальної, філософської, залучав алегорично-казкові контаміновані різноманітні форми оповіді.
Йому належить поважний внесок у модифікацію жанрів малої прози: прозаїк звів до мінімуму передісторії, розлогі портретні характеристики персонажів, відмовився від докладних побутових і пейзажних описів, відчутно оновив засоби і способи вираження авторської позиції. Одним із перших він увів у виклад змішане мовлення, застосувавши ефектний прийом – багатоголосся персонажів. Спираючись на традиції попередників і художні здобутки сучасників (вітчизняних і західноєвропейських), Т. Зіньківський збагатив зображальні засоби української прози, публіцистики, розробляв мову наукового вжитку.
У площині націєтвірної концепції Т.Зіньківський важливе місце відводив мовним питанням. Його листи, публіцистичні статті й доповіді (відчити), ремінісценції з творів зарубіжних письменників, історичні та літературні аналогії, міні-рецензії, відгуки з приводу художнього твору чи окремого образу, есе про конкретного письменника чи державного діяча містять багато цінних думок про історичну місію Слова. Митець переконаний, що саме рідна мова спроможна врятувати український народ від небуття. Завдяки мові Україна стала об’єктом зацікавлення інших народів, саме вона, твердив Зіньківський, здатна зв’язати почуттям єдності розділені українські землі, наблизити інтелігенцію до народних мас, відродити культурні, національні й державницькі інтенції.
У такому ж плані розвивався посилений інтерес ученого й до рідного письменства, яке він розглядав у контексті всієї історичної еволюції народу; до видавничої справи як вагомого чинника у державотвірній та націєтвірній сфері. Ініційовані Зіньківським спроби заснування осередків спільної духовної праці для галичан, буковинців, наддніпрянських українців (газети, журнали, видання альманахів, літератури для народу) мали служити об’єднавчим фактором для українського народу, поділеного між сусідніми державами, схиляти до компромісу й примирення нечисленну українську інтелігенцію, розмежовану й зусиллями влади, і власною незгідністю та чварами.
У публіцистичних творах Т. Зіньківський прагне аналізувати складнощі й реалії українського життя. Завважуючи індивідуалізм, орієнтацію на екзистенційні мотиви, що наростали в європейській культурі, мистецтві, літературі, філософії, письменник зіставляє їх із тим потягом до екзистенційного бачення, який споконвіку був притаманний українській ментальності, спростовує нав’язувану імперську концепцію меншовартості, марґінальності української мови, літератури й культури. Українську мову Т.Зіньківський бачив репрезентанткою надбань цивілізації, у перспективі зростання, в загальнокультурному контексті.
Аналітичне дослідження багатогранної спадщини Т.Зіньківського, здійснене дисертантом, дало змогу з’ясувати, завдяки яким внутрішнім і зовнішнім збудникам виходець із простої селянської родини, мешканець зрусифікованих міст, військовий службовець став активним діячем національно-культурного відродження України, особистістю загальноєвропейського виміру. Самобутній митець, він сприяв піднесенню інтелектуальних обріїв, європеїзації рідної літератури, розширенню її проблематики в соціальній, етичній, філософській сферах, відстоював духовні цінності, обстоював авторитет національної складової в суспільній ролі української інтелігенції.
Творчість Т. Зіньківського стала потужним імпульсом в ролі інтелігенції в соціальному та національно-визвольному русі, розуміння покликання й ролі митця. Менше десяти років служив Т.Зіньківський рідній літературі, багато задуманого не пощастило здійснити. Глибоко демократичний митець, справжній гуманіст, він віддав своє коротке життя плідній праці для відродження, розвитку та свободи нації. Письменник вибудував себе за умов несвободи, явив світові високі зразки інтелекту й вийшов на обшири європейської культури. Його доробок посів помітне місце в тогочасному літературному процесі.
Писання Трохима Зіньківського / Зредакт. та життєпис написав В.Чайченко. – Львів, 1893.– Кн.1.– 247 с.; Кн.2.– 1896. – 324 с. Далі цитуємо твори письменника за цим виданням, зазначаючи в тексті лише том і сторінку. Скуратівський В. Що являє собою українська інтелігенція // Берегиня.– 1993.– № 2/3.– С.5. Козьмук Я. Леся Українка: Філософія творчості // Леся Українка і національна ідея: Зб. наук. пр. – К., 1997.– С.3. Див.: Библиографический отдел // Русская мысль. Ежемесячное лит.-полит. изд.– 1894.– Кн.2.– С.59. Зіньківський Т. Лист до Б. Грінченка від 18.09.1889 р. // Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В.Вернадського. – Ф.ІІІ.– Од. зб. № 38193. Далі вказуємо у квадратових дужках номер фонду та одиницю збереження. Хайдеггер М. Бытие и время: Пер. с нем.– М.: Ad Marginen, 1997. – С.268. Зіньківський Т. Лист до В. Кравченка, 1899 р. // Неопалима купина. – 1995. – №5/6. – С. 71–72. Зіньківський Т. Лист до В. Кравченка від 15.10. 1887 р. // Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Рильського НАН України. – Ф.15–4 / 264-а. |
