“Красное Колесо” А.И. Солженицына в литературно-философском контексте ХХ века : \"Червоне Колесо\" А.І. Солженіцина в літературно-філософському контексті ХХ століття

Краткое содержание

У першому розділі “Своєрідність архітектоніки й особливості морально-філософського імперативу роману-епопеї “Червоне Колесо” відзначається, що доля такого грандіозного твору складається не одразу після виходу в світ, а з плином часу, в міру поступового входження до художньо-культурної свідомості соціуму. Роман-епопея “Червоне Колесо” націлений на майбутнє, і його автор передбачає проникнення принципів нового морального імперативу в усю інфраструктуру сучасної цивілізації.

Події, що відбувалися в Росії у ХХ столітті, можна усвідомити тільки в контексті метаісторії. У структурі даного дослідження метаісторія – фундаментальна смислова історична єдність буття, в якому зосереджено всю повноту трансцендентної екзистенції народу. Письменником, що в своїй творчості зумів торкнутися  витоків формування метаісторичних процесів у Росії й розкрив їх глибинний смисл, на думку дисертанта, є О.Солженіцин. Його “Червоне Колесо” – це високохудожнє відбиття живого зв'язку історії та метаісторії Росії, величного багатоликого історичного дійства, що поєднує в цілісному метаісторичному просторі минуле, сьогодення й майбутнє.

Деякі критики творчості Солженіцина вважають, що роман-епопея “Червоне Колесо” хаотичний, величезний, він начебто  поховав автора своїм громаддям. Проте літературознавчий аналіз, здійснений в реферованій роботі, показує, що в цьому масштабному творі все вивірено й розраховано з притаманною математикові точністю. О.Солженіцин усе величезне фактологічне багатство соціально-історичного й життєвого матеріалу пов'язує з аналізом динаміки людської душі. Письменник розглядає історію Росії і в аспекті сучасних наукових методик, і з христологічної, православної точки зору. В його творчості гармонійно поєднуються науковий і христоцентричний погляди на історичний процес і роль людини в ньому. “Червоне Колесо” підводить до необхідності перегляду світоглядних, філософських основ буття, концепції людини.

Розповідь О.Солженіцина орієнтована на вищі моральні цінності православ'я; письменник продовжує на цьому духовному рівні традиції російської класичної літератури. Своєрідність і постійну ротацію протягом тривалого історичного періоду христоцентричного, а також міфоцентричного, народоцентричного, естетикоцентричного типів художнього й філософського світогляду відзначають і філософи (В.Зеньковський, В. Вернадський, А.Гулига, С.Кримський, Ю.Павленко), і літературознавці (С.Аверінцев, Ю.Ковалів, Б.Байтц, М.Микулашик), й екологи (М.Мойсеєв, М.Реймерс, С.Казначеєв, Є.Спірін, І.Бистряков). І, напевне, в минулому лишаться атеїстично-соціологічні твердження про іманентний поділ розвитку художньої творчості й релігійно-філософської свідомості – цих двох галузей духовної культури людства.

Оцінка автором подій, що розгортаються в епопеї “Червоне Колесо”,  поліфонічна й поліхроматична й тим самим, на думку дисертанта, унікальна для російської літератури кінця ХХ століття. Письменник здійснює дослідження на всіх соціокультурних рівнях, прагнучи максимальної універсальності й всеохопності. І головне для нього в розгляді цієї проблеми – аспекти морального порядку. Герої твору О. Солженіцина, а разом із ними й автор роману-епопеї, відстоюють право особистості на моральний опір злу як визначальну мету людської історії. Коли це право не реалізується, настає духовна й соціальна деградація особистості та суспільства. Реалізація ж етичних цінностей надає людській історії творчого смислу.

“Червоне Колесо” присвячується подіям особливо трагічним і складним в історії Росії. Ретельно простежуючи події цих років, О.Солженіцин, здається, охопив своєю просторою й багатолюдною розповіддю мало не всі значні державні явища, помітні історичні постаті, що вплинули на долю Росії. Показано й величезні військові з'єднання, що рухаються шляхами війни й ведуть кровопролитні бої, й запеклу боротьбу в політичних партіях, незгоду й суперечності в Думі та уряді. Розглянуто втрачені можливості столипінської реформи, науково не обґрунтовану віру В.Ульянова-Леніна в ідеї соціалізму та його, по суті, фанатичне прагнення до влади й перебудови світу насильницьким шляхом. Розкрито інтимний, внутрішній світ героїв – од родини імператора Миколи II  до родини селян Благодарьових, описано побут і звичаї столиці й провінції. Москва, Київ, Женева, Берлін, Лондон, великосвітські салони й життя політичної еміграції, військові паради й санітарна землянка з помираючими пораненими, революційний Петроград – усе це висвітлене в незвичному ракурсі бачення. Художню тканину роману складають різні типи авторської розповіді: розділи-монологи, документально-публіцистичні розділи, синкоповані розділи, розділи-монтажі, розділи-екрани й т.п. Роль автора-розповідача й автора-дослідника набуває визначальних синтезуючих функцій.

Майже в усіх творах О.Солженіцина події розгортаються в замкненому, штучно обмеженому просторі: селянська хата Матрьони Василівни Григор'євої, барак у концтаборі  Івана Денисовича Шухова, раковий корпус, в якому лікується Олег Костоглотов, особлива в'язниця, де перебуває Гліб Нержин, територія Архіпелагу Гулаг, чітко відмежована колючим дротом і сторожовими вишками. І лише в епопеї “Червоне Колесо” відбувається вихід у широко відкритий життєвий простір – історичний і географічний. Важко перелічити події й учасників подій цієї грандіозної епопеї, але всі вони важливі, оскільки саме всі разом виражають авторський задум: показати Росію від верху до низу в її русі до фатальної межі своєї історії – до революції. Багатьом мільйонам судилося зникнути, загинути, бути знищеними Червоним Колесом російської історії. І в цьому невідворотному історичному плині деякі персонажі набувають кенотичної здатності добровільного зречення всього сущого, досягаючи духовного через відмову від матеріального. Кенозис, як і антиномія, стає одним з основних прийомів солженіцинської розповіді, продовжуючи цю характерну особливість російської поетичної традиції.

Своє завдання автор вбачає не тільки в тому, щоб виявити механізм і рушійні сили Червоного Колеса революції, його стрімкий страшний біг, а й показати, як спроба встановити рай на землі шляхом насильства призвела до створення пекла на землі.

З внутрішнього змісту роману-епопеї викристалізовується і надзавдання, чи метазавдання твору: ввести в художню структуру “Червоного Колеса” зустрічний діалог російської художньої, релігійної, наукової, філософської думки в часі й просторі російської й загальнолюдської культури. Це діалог про моральність і духовність, основу яких було проголошено ще в Нагірній проповіді; до них повертає читача в своєму творі О.Солженіцин, підносячи їх у ранг морального імперативу загальнолюдського розвитку. Цей високогуманний імператив письменника вистражданий і розп'яттям на хресті Гулагу, й усією суворою дійсністю ХХ століття. У відкритому діалозі здійснюються пошуки нової моделі буття й для Росії, і для всього людства в нинішньому ХХІ столітті, з урахуванням трагічного історичного досвіду Росії.

Під колосальними склепіннями роману-епопеї “Червоне Колесо” чується трепетне серце трансцендентної Росії, виразно простежуються роздуми й сподівання її кращих мислителів: Л.Толстого, Ф.Достоєвського, В.Соловйова, П.Флоренського... Їхні ідеали й пошуки, сумніви й надії як естафету продовжують герої солженіцинської розповіді. Тим самим “Червоне Колесо”, на думку дисертанта, заповнює той моральний вакуум, що утворився в російській культурі з 1917 року; твір постає як складник і поєднувальна ланка у процесі формування морального імперативу людської спільноти XXI століття.

У I розділі докладно простежується історія створення й аналізуються сюжетно-композиційні особливості “Червоного Колеса”. Розповідь охоплює майже десятирічне історичне дійство – від 1914 до 1922 року. Крім того, в окремо виділених ретроспективних розділах автор занурюється в XVIII і XIX століття, висвітлюючи витоки всіх трьох російських революцій. Роман-епопея “Червоне Колесо” побудовано, як визначив сам О.Солженіцин, за принципом Вузлів – “суцільного густого викладу подій у стислі відрізки часу, але з повними перервами між ними”.

Найбільший за обсягом художній твір в історії російської літератури, своєрідний епос новітнього часу, “Червоне Колесо” має складну композиційно-жанрову структуру, якою охоплено двадцять розділів – Вузлів. Градацію розділів уточнює ряд авторських підзаголовків: розповідь у визначених термінах, Вузли, Дійства.

Дійства складаються з Вузлів, час яких визначений коротко й чітко:

Дійство перше. Революція.

Вузол I. Серпень Чотирнадцятого (10 - 21 серпня 1914 року).

Вузол II. Жовтень Шістнадцятого (14 жовтня - 4 листопада 1916 року).

Вузол III.  Березень Сімнадцятого (23 лютого - 18 березня 1917 року),

Дійство друге. Народоправство.

Вузол IV. Квітень Сімнадцятого (12 квітня - 5 травня 1917 року).

В історичну основу перших чотирьох Вузлів уведено вигадані персонажі й сюжетні лінії.

Подальші Дійства та Вузли, що їх складають, об'єднані заголовком “На обриві розповіді”. Ці Вузли – з V по XX – містять стисле, концентроване документальне дослідження подій від 1917 по 1922 рр. Сюжети з вигаданими персонажами до цих Вузлів не включені; обсяг кожного документального Вузла не перевищує кількох сторінок. Унікальне художньо-документальне дослідження новітньої російської історії, в якому висвітлено шляхи Росії до революції, займає кілька тисяч сторінок. У романі-епопеї діють сотні персонажів. Письменник прагне відтворити розмаїте багатоголосся всіх верств російської держави.

Особливо чітко виділяються три основні групи. По-перше,– це реально існуючі історичні постаті, по-друге, персонажі уявлювані, які є цілком художніми, по-третє, – персонажі, що мають реальних життєвих прототипів, про яких говорив сам автор (так, Ф.Д. Ковиньов – це донський письменник Ф.Д.Крюков, П.А. Ободовський – відомий інженер П.А. Пальчинський, Захар Томчак – Захар Щербак, дід письменника по матері, Саня Лаженіцин і Ксенія Томчак – батько й мати письменника).

У свою чергу, з різним ступенем художності в романі зображено історичні постаті, які дійсно існували:

а) реальні особистості, відтворені у формі історико-документального нарису (Д.Шипов, О.Гучков, П.Милюков, О.Керенський, В.Маклаков, О.Протопопов та ін.);

б) реальні особистості, відтворені з великою художньо-документальною силою (генерал Самсонов, Микола ІІ, імператриця Олександра, В. Ленін, революціонер О.Шляпников та ін.).

Ступінь художності й документалізму варіюється письменником залежно від поставлених ним завдань.

До того ж, існує ще один, моральний критерій для всіх без винятку персонажів “Червоного Колеса”. На одному боці виявляються творці народного життя – від Захара Томчака до П.А. Столипіна, а на другому, – енергійні реформатори народного життя, готові новий світ збудувати, зруйнувавши старий дощенту. До останніх належить інженер П.Ободовський, поручик О.Ленартович, токар О.Шляпников і найенергійніший реформатор – В.Ленін зі своїми соратниками. Проте в “Червоному Колесі” є персонажі, які начебто зреклися активної дії й такі, що у внутрішніх монологах засуджують себе за це. До таких найтрагічніших персонажів належить генерал Самсонов і цар Микола ІІ. Є в творі ще одна група персонажів, які намертво стоять на шляху Росії вперед, до економічного й соціального прогресу, – це потужний поміщицько-бюрократичний прошарок. “Лід стомлених душ” – так характеризує їх письменник і додає: “думати про Росію – серед них було майже винятком, думати про крісло – майже правилом”.

Дисертант відзначає появу ще одного героя (крім головного – Росії) – образ автора-розповідача. Роль автора-розповідача в цій поліфонії як концентруючої поєднувальної ланки є винятковою й своєрідною. Образ автора-розповідача представлено в дисертації як синтезуючу категорію поетики, єдиний організуючий центр художнього тексту; це – індивідуальна словесно-мовна структура, що пронизує весь лад художнього твору й визначає взаємозв'язок усіх його елементів.

Універсум “Червоного Колеса”, поєднуючи романну й документальну розповідь, сміливо порушив звичні канони, стереотипи. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що О.Солженіцин по-новому дивиться на проблему часу, конструктивно, з метафізичної точки зору. Час у нього не тільки векторна (тобто спрямована), а й скалярно-безкінечна величина. І в цьому виявляється оцінка розгортуваних подій: час  у “Червоному Колесі” (зокрема, в розділах про Самсонова, Столипіна) триступеневий. Це й історичний час Росії, й особистий, біографічний час персонажа, й час автора, що формує в своїй творчій лабораторії метафізичне розуміння епохи. Хронотоп у “Червоному Колесі” відмінний від того, що був властивий літературі ХІХ – початку ХХ століть, – стисліший, спресований, динамічний. Час у Солженіцина максимально сконцентрований; просторова й часова стиснутість подій загалом характерна для цього письменника. Він створює таку художньо-документальну реальність, де минуле, сьогодення й майбутнє начебто поєднуються в одному історичному часопросторі. Відповідно до концепції хронотопу М.Бахтіна, відбувається ніби “стягнення минулого й майбутнього в даному моменті”. У своєму творчому осягненні історії О. Солженіцин відмовляється від механістичного, лінійно-площинного бачення, - коли минуле розглядається не в його неповторній самоцінності, а в зв”язку з підсумком історичної еволюції. Час у романі-епопеї  має об”єм, щільність, свою неповторну енергетику, що виявляється як на рівні всього твору, так і в світовідчутті провідних персонажів, яким притаманний власний просторово-часовий континуум. У художньому концептуальному полі твору О. Солженіцина об”єкт зображення  - не віджила, напівзабута дійсність, яка очікує на воскресіння під пером письменника, а діалог між сучасністю і минулим. І автор у цьому діалозі виступає посередником, що охоплює буття в його пластичній об”ємності, просторово-часовій протяжності й подійній насиченості.

Романний простір “Червоного Колеса” охопив величезний історичний зміст: Перша світова війна, революція, громадянська війна... І головним було для О.Солженіцина – досягти повного злиття історичної масштабності з художньою, зберігаючи при цьому об'єктивний погляд  автора, якому відомий фінал історії.

Документальний виклад політичних акцій, цитати з маніфестів, указів, фрагменти з виступів міністрів і діячів Державної Думи, добірки газетних відгуків на різні події й факти життя Росії, а також висвітлені особистим поглядом письменника відомості, здобуті ним під час багаторічної роботи в архівах, – усе це створює живу атмосферу тих років. Актуальний історизм, документалізм поєднуються із майстерним художнім узагальненням у зображенні фактів державного життя й внутрішнього світу персонажів.

Заглиблюючись у саму суть, живу тканину досліджуваного об'єкта, О.Солженіцин розкриває душу й серце своїх персонажів, поєднуючи в зображенні інтимне особисте з історичним, державним значенням подій, що відбуваються. Саме внутрішній монолог, розширюючи й поглиблюючи психологічний аналіз, надавав можливість висловити весь спектр щиросердечних прагнень людини. Майстерність психологічного аналізу особливо яскраво виявилася при створенні таких образів, як  останній російський імператор – Микола II, В.І.Ульянов-Ленін, П. Столипін та ін.

Неперевершений майстер внутрішнього монологу в російській літературі – Лев Толстой, один із творців цієї вільної, емоційної й глибокої форми зображення духовного життя людини. Художні відкриття Л.Толстого вплинули на всю подальшу російську літературу. Хоч який своєрідний і вільний талант О.Солженіцина, але й у “Червоному Колесі” відчутний толстовський вплив, зокрема в характері внутрішньої монологічної мови героя, що свідчить про наявність високої літературної школи в письменника.

Багатьом героям Солженіцина доводиться пройти свій вирішальний кенотичний час, коли події перевершують можливості людей правильно їх сприймати й ідентифікувати своє місце в соціумі. Тема кенозису – зречення, набуття через віддачу – простежується в усій давньоруській і російській літературі: і в “Слові о полку Ігоревім”, і в творчості О.Пушкіна (“Станційний доглядач”), М.Гоголя (“Шинель”), Ф.Достоєвського (“Зневажені й скривджені”, “Злочин і кара”), Л.Толстого (“Війна і мир”, “Воскресіння”). У творчості О.Солженіцина кенозис походить не тільки від російської класичної літературної традиції, а й від глибинного особистого переживання. Таким чином, кенозис є християнською трагедією, коли жертва в пориві спокути завжди відновлюється в сущому й бажаному.

У “Червоному Колесі” історично правдиво відтворений російський характер в сміливому поєднанні, здавалось би, важко зіставлюваних стихій – матеріального й духовного; письменник пропонує поетичний ключ до розгадки таємниці характеру російської людини. Життя за велінням серця створює унікальну й неповторну особливість, відвертість, чарівливість душі російської людини,  яка відображена в прозі Л.Толстого, Ф.Достоєвського, притаманна й творам О.Солженіцина. Письменник прагне показати людину, її серце в гармонійній єдності всіх зв'язків із навколишнім світом –  суспільством, природою, Богом.

Кожний з провідних героїв “Червоного Колеса” – своєрідна й неповторна особистість. Серед невід'ємних її рис на перше місце Солженіцин ставить унікальність, неповторність. Особистість у його розумінні – це неповторно-індивідуальна сутність, незалежно від походження й соціального стану персонажа, – будь то солдат, селянин, офіцер, генерал, революціонер-терорист. Особистість, за Солженіциним, – це творець, а не виконавець, не слухняне знаряддя якихось земних чи небесних сил, що маніпулюють свідомістю. Таким трактуванням письменник наближається до позиції М.Бердяєва, який, розглядаючи співвіднесеність людини й Абсолюту, на перше місце поставив проблему творчої активності людини – антроподицею. Надалі в своїй творчості М.Бердяєв доповнив антроподицею ідеєю теоандрії, що виражає зацікавленість абсолютного начала (Абсолюту) у вільному розвиткові людини.

Герої Солженіцина всіх соціальних верств і рівнів у будь-яких ситуаціях завжди прагнуть до вищих духовних цінностей життя, до змісту буття. Маятник на шкалі їхніх духовних пошуків розхитується до неймовірності: толстовство (Саня Лаженіцин), революційний максималізм (Сашко Ленартович), релігійно-патріотичні ідеали (Самсонов, Столипін), проблеми космогонії та ноосфери (суперечка Нечволодова зі Смисловським). Лейтмотив міркувань героїв Солженіцина – нерозривність взаємозв'язку людини зі світовим цілим, з Космосом. Вони відчувають нерозривний зв'язок макрокосму (Універсуму, Абсолюту) й мікрокосмосу (людини).  Їх хвилюють не лише традиційні питання: як, чому зародилося життя на планеті Земля, а й для чого вона з'явилася в цьому єдиному космічному моноліті. Слід зазначити, що міркування О.Солженіцина про домінуючі духовні цінності, про нерозривний, універсальний зв'язок людини зі світовим цілим (Абсолютом) сягають глибинних пластів української та російської духовно-академічної загальнокультурної традиції, філософської системи всеєдності. Філософські системи Г.Сковороди, В.Соловйова, М.Бердяєва, М.Лосського, О.Лосєва дали потужний поштовх багатьом, у тому числі й сучасним, соціально-духовним пошукам у сфері філософії, мистецтва, художньої літератури.

На передній план О.Солженіцин висуває духовно-ціннісні світоглядні проблеми людського буття. Що чекає на героїв Солженіцина в майбутньому? Які риси характеру російської людини переможуть у важкій, суперечливій і все-таки великій історії великої держави? Якими були росіяни? І якими стануть? Але це – завдання письменника ХХІ  століття. І він зможе опертися на означені Солженіциним корінні, морально-психологічні риси народної духовності, сформовані складним і багатим історичним досвідом російського етносу.

Внутрішній світ героїв О. Солженіцин описує з глибоким психологізмом, захоплюючи читача владною силою співпереживання. Словесна тканина, добір мовних засобів, використання матеріально-трансцендентної енергеми художнього слова в характеристиці персонажів створюють певний емоційний підтекст, неповторність стилю письменника.

Мова Солженіцина – одне з унікальних явищ російської літератури кінця ХХ століття – визначається особливою лексикою, синтаксисом, інтонацією та поглибленим аналітизмом. Це продовження традицій Пушкіна, Гоголя, Толстого; їх висока літературна культура яскраво відчувається в образному ладі солженіцинської прози. Водночас Солженіцин, – можливо, перший у російській літературі кінця ХХ століття, – так широко почерпнув із народнопоетичної скарбниці живої розмовної мови російського народу. Російська літературна мова уявляється О.Солженіцину як глибоке живлюще джерело, як глобальний культурний космос, котрий постійно оновлюється  і розширюється завдяки словам, народженим у народній свідомості, що виражають  характерні особливості нової соціальної дійсності. Мова роману-епопеї “Червоне Колесо” особливо відзначається  славетним  солженіцинським лексичним “розширенням”, збагаченням з корінного народного струменя   російської  мови.      У цьому творі О.Солженіцин максимально використовує всі можливості  російської мови в багатоплановому, глибинному, структурно-функціональному аспектах – і на рівні універсальних національних концептів, і на семантичному, морфологічному, стилістичних рівнях. Збагативши семантико-стилістичні  можливості російської мови індивідуальними концептами та неологізмами, письменник розгорнув національно-культурну мовну картину світобудови в актуальному часі – просторі Росії.  Народний світогляд був покладений в основу авторської художньої розповіді,  що й підсилило епопейну потужність розповіді. Не тільки прислів'я й приказки, а й солженіцинський епітет, метафора, порівняння в “Червоному Колесі”, як правило, тісно пов'язані з народнопоетичною традицією.

Так, Червоне Колесо в десятитомній епопеї – художньо-узагальнений символ невідворотності війни, прийдешньої революції, символ величезних соціально-політичних і моральних колізій, які знівечили долю мільйонів і вигубили мільйони людей. Червоне Колесо трагічного періоду історії Росії знищує всіх на своєму шляху, не оминає нікого: і тих, хто стоїть на шляху, і тих, хто зачаївся осторонь, у потаємному місці, – для Червоного Колеса немає потаємних місць. Це Червоне Колесо сприймається вже як всесвітній символ.

У другому розділі “Синтез документалізму й художності. Особистість у потоці історії” центрувальними є проблеми: еволюція образу  В.Ульянова-Леніна в російській і зарубіжній літературі ХХ століття, деміфологізація й десакралізація образу вождя революції в епопеї “Червоне Колесо”, міф як соціально-історична категорія. Ці проблеми постають у взаємодії з головним персонажем “Червоного Колеса” – революцією, що й визначає жанрово-стильові особливості твору. У цьому розділі дисертантом 1) досліджується філософська сутність соціально-історичного поняття міф, його втілення в реальне життя, 2) визначається термін історико-дослідницький роман-епопея.

У структурі розгорнутої багатопланової розповіді, якою є історична епопея “Червоне Колесо”, сюжетна лінія, пов'язана з образом В.Ульянова-Леніна, -одна з домінуючих. На думку О.Солженіцина, Ленін – центральна фігура російської історії ХХ століття, і в “Червоному Колесі” це один із головних персонажів.

Щоб уявити цілковито новий підхід О.Солженіцина до висвітлення цієї теми, розглянемо кілька історико-літературних аспектів радянської ленініани, особливе місце в якій займають твори М.Горького й В.Маяковського. М. Горький і В. Маяковський абсолютизували й міфологізували образ Леніна та його ідеї, що втілювалися в життя словом, вогнем і мечем. О.Солженіцин у “Червоному Колесі” показав, до яких соціальних катаклізмів призвело втілення ідей Леніна, й аргументовано, спираючись на документальну основу, здійснив деміфологізацію й десакралізацію ідеалізованого образу вождя. Таким чином, письменники початку й кінця ХХ століття дали можливість бінокулярного погляду на роль і місце цієї особистості в історії Росії. Відбулася своєрідна трансформація сприйняття образу Леніна в суспільній і художній свідомості.

М.Горький і В.Маяковський відповіли на естетичні й соціально-політичні запити свого часу в освоєнні ленінської теми. Вони зосередилися на розкритті моральних і класово-політичних аспектів образу Леніна й представили його як ідейно-моральний еталон для сучасників і майбутніх поколінь. Щирість помилок і трагізм  долі цих митців – загальновідомі.

Літературна ленініана перейшла кордони колишнього СРСР; зарубіжна літературна ленініана включає імена всесвітньо відомих майстрів слова: Б.Шоу, Р.Ролана, А.Барбюса, Г.Манна, Л.Арагона, Б.Брехта, Ю.Фучика, П.Неруди... Ленінська тема розроблена ними на широкому історичному тлі в прозі, поезії, мемуарах, нарисах. Помітна подібність способів заданого художнього й політичного мислення, збіг ідеологічних та естетичних настанов у одній площині. Письменники втілювали в літературі ідеальний образ великого вождя й “найлюдянішого з усіх людей, що пройшли по землі”. Створений ними соціально-історичий міф був запроваджений у свідомість суспільства і закріплений надовго.

Фетишизовані, міфологізовані ідеї та особистості, введені в масову свідомість з допомогою засобів художньої літератури, кіно, театру й т.п., можуть змусити ціле суспільство десятиліттями жити за законами міфотворчості. Соціально-політичні міфи, аналіз яких провів О.Лосєв на початку ХХ століття, не зникли й продовжують існувати сьогодні, у ХХІ столітті, проймаючи всі форми людського існування, що викликає постійний інтерес дослідників (таких, як К.Хюбнер, К.Керені, М.Еліаде, Р.Барт та ін).

Тимчасом життя вимагало розширення обрію художніх пошуків, подолання застарілих політичних стереотипів і штампів. Саме такий, якісно новий, прорив був здійснений О.Солженіциним у трактуванні В.Леніна, його ролі й місця в російській історії. Письменник прагнув  відійти від лінійного бачення історії й особистості Леніна й дати об’ємне зображення доби. Звільнившись од міфів, Солженіцин намагається максимально пізнати істину і спрямувати читача до неї, даруючи прозріння, перекриваючи шлях до сакралізації й канонізації образу Леніна.

Уперше в російській літературі так багатогранно й об'єктивно показано образ Леніна, розкрито механізм й історію формування ортодоксальної непересічної особистості. Трагічна ж сутність цього політичного феномену полягає в тому, що ідеї Леніна три чверті століття вели Росію в безодню.

Роман “Червоне Колесо” побудований на сміливому поєднанні й зміні не тільки смислових, психологічних, мовних відтінків та інтонацій, а й різних жанрових форм (зокрема таких, як документальні новели). Лірика, сатира, гумор, іронія, сарказм у неповторному сплаві відбивають революційну дійсність квітня 1917 року. Розмаїття художніх прийомів сприяло надзвичайній соціально-естетичній місткості викладу. З кожним Вузлом епопея набуває дедалі складнішої структурної й стильової багатошаровості; сцени побутового, філософсько-символічного, соціально-політичного характеру природно поєднуються в композиції твору.

У складній монументальності суміщаються велике й мале, філософське й життєве, трансцендентне й історичне, буття і побут, художній вимисел і конкретна реальність.

Саме у Вузлі III “Березень Сімнадцятого” головна дійова особа – революція аналізується й розглядається протягом чотирьох томів і 656 розділів, що й дозволяє нам назвати III Вузол центральною ланкою епопеї. Під пером О.Солженіцина Лютнева революція постає як грандіозна людська трагедія, що розігрується (як не дивно) на тлі загальної радості, особливо в середовищі творчої інтелігенції.

Завдання, поставлені письменником, продиктували форму й зміст головного – III Вузла розповіді. Вузол I “Серпень Чотирнадцятого” і Вузол II “Жовтень Шістнадцятого” –  історичні романи в класичному й традиційному розумінні жанру. В цих Вузлах розповідь зосереджено на долі цілого ряду особистостей у процесі їхнього становлення й розвитку, дано поглиблену психологічну мотивацію характерів, розгорнутих у художньому просторі й часі. Всебічно розкриваються образи Георгія й Аліни Воротинцевих, Сані Лаженіцина й Ксенії Томчак, Федора Ковиньова й Зіни Алтанської, Миколи II й Олександри, В.І.Ульянова-Леніна та ін., що проходять потім через усю розповідь і досягають свого кульмінаційного моменту розвитку. На погляд дисертанта, кульмінацією образу Миколи II стало його зречення, кульмінацією образу Леніна – взяття влади.

Слід також зазначити, що коли в першому томі “Серпня Чотирнадцятого” й в двотомному “Жовтні Шістнадцятого” розділи з вигаданими персонажами займають половину розповіді, то в другому томі “Серпня Чотирнадцятого”, що був задуманий і створений після “Жовтня Шістнадцятого”, кількість розділів із вигаданими героями, порівняно з розділами історико-документальними, зменшується приблизно в пропорції: один розділ на три. А у Вузлі III “Березень Сімнадцятого” розрив ще більший: один розділ з вигаданими героями на десять з історичними персонажами й документованими описами. У Вузлі IV  “Квітень Сімнадцятого” – ця тенденція зберігається. Подальші Вузли – від V до XX – містять концентрований документальний виклад.

Твір, в якому так своєрідно й гармонійно синтезувалася художня образність із глибоким історичним дослідженням, у світовій літературі з'явився вперше. Очевидно, поява цього складного, синкретичного дослідницько-художнього тексту зумовлена й унікальністю аналізованих епохальних подій, і завданнями, що поставив собі автор, понад п'ятдесят років працюючи над головним твором свого життя: “Я вмістив у ньому все, про що думав, про що зумів довідатися, все, що переробив мій мозок”.

“У мене зовсім незвичайний матеріал, що потребує свого власного жанру й художніх прийомів”, – констатує О.Солженіцин. Саме в “Березні Сімнадцятого”, унікальному за формою й змістом, відбувається народження нового жанру – історико-дослідницького роману-епопеї. Головна дійова особа – революція – для свого повного й об'єктивного зображення вимагала злиття в єдиному  художньому тексті й наукового дослідження, й публіцистики.

У “Березні Сімнадцятого” й “Квітні Сімнадцятого” – вісімсот сорок два розділи. Це й розділи-екрани, й розділи-“крихітки” (давно знайома читачам солженіцинська жанрова форма), й розділи історико-ретроспективні, й розділи – газетні монтажі, й розділи аналітико-документальні. Розповідь активно динамізується, насичується  документами, стиль викладу нагадує історичні хроніки, внаслідок чого романні образи відходять на другий план. У цих Вузлах представлені й блискучі зразки художньої прози, й елементи наукового історичного дослідження, відшліфована публіцистичність і глибока філософсько-етична насиченість.

Значення автора-розповідача й автора-дослідника ще більш поліфонізується, він виступає як романіст, історик, хронікер, літописець.       Письменник цілеспрямовано залучає читача до грандіозного історичного дійства, висвітлюючи події з різних точок зору: то ретроспективно, то стереоскопічно, то крізь призму вимальовує деталь, що запам’ятовується, чи образ. Це може бути й застиглий погляд імператора над повідомленням про бунт солдатів Павлівського полку, й своєрідний голос Леніна, який виступає з балкона особняка Кшесинської, й бурхливе людське море на Невському проспекті.

В оживленому автором історичному просторі задіяно сотні різноманітних персонажів і документів, що активно впливають на читача. І від вчинку, чи од бездіяльності кожного персонажа залежить доля революційних подій в їх стрімкому розвитку. Кожний відповідає за все й несе свою частку відповідальності. Це особливість творчої манери автора: в його полі зору перебувають усі учасники подій – від імператора до простих солдатів Павловського, Волинського, Московського запасних батальйонів Петроградського гарнізону. Письменник знайшов їхні імена в архівах і, відтворивши їхні почуття, думки, мотиви дій, змушує вийти з історичного небуття.   

Отже, сама Лютнева революція стала головною дійовою особою в “Березні Сімнадцятого” – “Квітні Сімнадцятого”. Автор із максимальною повнотою представив її творців, учасників, супротивників. По годинах розраховано її появу й усі форми вираження. Письменник переконливо довів, що революцію не можна спрогнозувати і нею не можна керувати. Непрогнозована, революція виходить з-під контролю і прирікає на загибель своїх творців.

Революція й громадянська війна червоним колесом пройшли по живому тілу Росії, руйнуючи її державну основу, знищуючи генотип нації. Усвідомлюючи й пізнаючи це, читач, якому Солженіцин довіряє таємниці своєї творчої лабораторії, долучається до прагнення письменника сформувати нову модель суспільного устрою, без воєн і революцій.

Усебічна документована інформація про життя країни, на основі якої подається глибокий політичний аналіз подій, інтегрується в “Березні Сімнадцятого” – “Квітні Сімнадцятого” з розділами, де представлена найбагатша художня палітра письменника. Саме в “Березні Сімнадцятого” – “Квітні Сімнадцятого” з особливою чіткістю виявляються ознаки нового виду історичного роману – історико-дослідницького роману-епопеї.

Дисертант убачає головну жанрову особливість “Червоного Колеса” в його унікальній синкретичності, широкі можливості якої  дозволяють, відповідно до авторського завдання, переходити від одного жанрового різновиду до іншого, від художнього вимислу – до історичного документа.

Документи й свідчення історії органічно вплітаються  в тканину художнього твору. А  всі разом  –  і художні розділи роману, й історико-документальні – складають грандіозну мозаїку, в якій кожна частина невіддільна від цілого й додає до нього свої неповторні барви. Об'ємна багатовимірна стереоскопічність солженіцинського епосу дає змогу довідатися про героїв більше, ніж вони самі знають про себе,  – практично все, аж до їхнього трагічного фіналу. Читач дізнається про розстріл царської родини, про болісне помирання Леніна під жорстким контролем Сталіна, і про невідворотне наростання трагізму революційних подій. І це дозволяє читачеві стати рівноправним співучасником письменника в його творчому осягненні історичної реальності, збагнути в усьому обширі подійний й психологічний матеріал.

Революція для Росії була не фатальною неминучістю, а трагічною можливістю, – стверджує автор у всіх чотирьох Вузлах розповіді, аналізуючи монументальне розгортання революційних подій. Не розділяючи своїх героїв тільки на правих і винуватих, показуючи дійсність в її об'ємній реальності, Солженіцин у своєму точно документованому творі досліджує всі упущені, нереалізовані можливості відвернути революцію.

І суспільство, і людська душа в зображенні Солженіцина – не застигле ядро твердого кристалу, це субстанція, здатна змінювати свої характеристики, здавалось би, найстабільніші. І письменникові важливо показати всі грані цього феноменального пульсуючого кристалу – “...170-мільйонність істоти, яку називають Росією”. З безпристрасною об'єктивністю розкриває Солженіцин всю амплітуду політичного життя революційної Росії. Погляд із самої її глибини в бесіді з Воротинцевим виявляє письменник Федір Дмитрович Ковиньов: Росію стрімко мчить у прірву запряжка ошаленілих коней. В останньому, 186 розділі “Квітня Сімнадцятого”, перед мисленним поглядом Воротинцева Росія постає в образі  гоголівської трійки, що скотилася в глухий і крутий яр. Чи винесе Русь-трійка на широкий і вільний простір? Коли й як? Цим сакраментальним запитанням завершується Вузол IV десятитомної епопеї О.Солженіцина.

Третій розділ “Особливості художньої екстраполяції російської літературно-філософської думки Х1Х–ХХ століть у “Червоному Колесі” О.Солженіцина” присвячено місцю й ролі досліджуваної епопеї в системі морально-духовних цінностей  російської літератури ХІХ–ХХ століть. Установлюється наступність традицій і своєрідність художньої онтології в творах Л.Толстого, Ф.Достоєвського, О.Солженіцина. У процесі дослідження з’ясовується спільність морального імперативу й особливості розв’язання проблем  війни й миру, коеволюції Природи й Людини в романах-епопеях “Війна й мир” Л.Толстого та “Червоне Колесо” О.Солженіцина.

Художній аналіз соціально-психологічного механізму Червоного Колеса революції дозволив письменнику виявити й показати тип людей, які розкручують страшне колесо. Це – Ленін,  його попередники, соратники, послідовники. Але перші ознаки такого загрозливого явища в Росії були помічені Ф.Достоєвським і відображені в філософсько-психологічному романі “Біси” (1872), що викликав гостру тривалу полеміку.

ХХ століття до краю загострило питання, що були ключовими в творчості Достоєвського, збулися й деякі його пророцтва. Зараз, на початку ХХІ століття, вже ніхто не заперечує геніально-пророчі прозріння Достоєвського, те соціальне зло й смертельна небезпека, що несуть “біси”, стали дійсністю; дедалі більше сповнюючись лиховісною силою, памфлетизовані персонажі перетворилися на реальних людей, які перевернули всю Росію. Шлях Росії до зцілення пролягав через революції, громадянську війну, кров і знівечені долі мільйонів людей.

Що ж буде, якщо Верховенські, Ставрогіни та їм подібні біси дорвуться до влади? – ставив питання до всієї Росії своїм романом Достоєвський. Сучасники не могли дати відповідь, на це питання відповіла історія Росії й інший письменник – Солженіцин.

І якщо в Достоєвського біси – це дещо схематичний, памфлетизований образ, образ духовної смути – смертельно-небезпечної хвороби, що вразила певну частину російського суспільства, то у творчості Солженіцина біси революції матеріалізувалися й стали соціально-політичною категорією, вони, їхні діяння – це вже документована дійсність. “Біси” – роман-провіщення, роман-попередження, “Червоне Колесо” – документально-художнє дослідження процесу втілення в життя згубних ідей Шигальова–Верховенського. Напряму зіставляється страшний історичний досвід Росії з пророчими відкриттями в “Бісах”; Солженіцин розщеплює й аналізує модель зла, що працює в деяких країнах і зараз.

Зустрічний діалог художньо-філософської поетики Достоєвського, його художньої онтології й російської релігійно-філософської думки початку ХХ століття продовжився в просторі російської культури і, зокрема, в творчості Солженіцина. У “Червоному Колесі”, що відбиває пророцтва Достоєвського як до, так і після втілення їх у життя, порушено всі ті ж вічні проблеми – боротьба світла й пітьми, добра й зла в живому просторі людської душі, сповненої болю, любові, щастя й горя.

Центрами багаторічної полеміки стали міркування князя Мишкіна, Родіона Раскольникова, Івана Карамазова, богословські одкровення отця Тихона, з одного боку, – і суперечливі пошуки Сані Лаженіцина, Кості Гулая, Павла Івановича Варсоноф'єва, священиків Север'яна й Алонія, з другого боку; вони охоплюють широкий спектр проблем людського буття й небуття, від християнського всепрощення до сатанинського титанізму. Невипадково, що навколо творчих пошуків Солженіцина, як і навколо творчості Достоєвського, точаться запеклі суперечки: художня онтологія цих письменників дуже близька.

Майже через сто років після появи роману “Біси” відповіді на соціально-політичні запити часу пробивають дорогу в прозі А.Платонова (“Чевенгур” і “Котлован”), Ю.Домбровського (“Факультет непотрібних речей”), Б.Можаєва (“Мужики й баби”), В.Бєлова (“Кануни”), а також у творчості В.Шаламова, А.Жигуліна та багатьох інших письменників, серед яких осібне місце посідає О.Солженіцин. Прикметно, що й М.Горький, який постійно виступав проти “достоєвщини” й намагався позбутися “хворобливих ідей Достоєвського” (цього, як йому здавалося, “злого генія”), в екстремальних умовах революційних подій 1917–1918 років виступив проти більшовиків, звинувачуючи їх у “бісівщині”. Письменник уподібнив вождів більшовизму до персонажів роману “Біси” – Верховенського, Ставрогіна, Шигальова, Липутіна, Лямшина та інших змовників, бісів революції, що задумали вчинити в Росії таку смуту, такі “хитання..., яких ще світ не бачив”.

Для М.Горького однаково трагічною виявилася і віра в успіхи побудови соціалізму в Росії, й відхід од цих ілюзій. Але так склалася доля письменника – сучасника й учасника переломних історичних подій. А жорна історії обертаються повільно, але правильно, і час кожному призначає певне місце, в тому числі й багатогранній, складній особистості Горького – митця й людини.

Пошуки загальнолюдського морального імперативу, соціально-етичних домінант взаємодії індивідууму й соціуму, насильство й моральність, революція й культура, – ці проблеми хвилювали видатні уми всіх часів, болісно й важко розв'язувалися вони й класиками російської літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть, в тому числі й найближчими попередниками М.Горького – Ф.Достоєвським і Л.Толстим. Ще більше загострилися ці проблеми в творчості самого М.Горького в зв'язку із суворими уроками революційної практики ХХ століття; визначають вони й центральну проблематику найбільшого роману-епопеї кінця ХХ століття – “Червоного Колеса”.

Незважаючи на розбіжності в трактуванні деяких релігійно-моральних поглядів, творчість Ф.Достоєвського, Л.Толстого, О.Солженіцина зближує неперевершена глибина людяності, спрямованість у майбутнє,  які й повинні становити основу морального імперативу ХХІ століття.

Солженіцин продовжує творчі традиції Толстого в зображенні війни й миру, життя й смерті, проникливо аналізуючи історію людської душі. "Загадкової" російської душі – з її невтоленною жагою справедливості, пошуками смислу життя, пристрастями й помилками, терплячою вірою в добро; тієї російської душі, про яку стільки писали в світі і до Толстого, і до Солженіцина, й пишуть тепер, але вже посилаючись і на Толстого, і на Солженіцина.

Два видатних твори – “Війну й мир” і “Червоне Колесо” – найперше зближує думка про те, що звичайна людина включена в історію не тільки тоді, коли бере безпосередню участь в історично значимих подіях – війнах, революціях, – усім життям вона несвідомо, але повсякчасно творить історію свого народу. Дослідити характер російського народу, характер, що з однаковою силою виявляється й у мирному, повсякденному житті, і в етапних історичних подіях, під час військових поразок і під час соціальних зрушень, – таке було найважливіше художнє завдання “Війни і миру” й, у подальшому, “Червоного Колеса”.

Усі позитивні герої Л.Толстого й О.Солженіцина привабливі по-своєму, проте завжди – в міру своєї здатності до духовної еволюції, до самовідданості, до щиросердної віддачі у прагненні змінити світ на краще. І Л.Толстой, і О.Солженіцин неодмінно дають моральну оцінку всіх без винятку своїх персонажів, яка визначається насамперед тим, чи притаманна кожному з них жага справжнього повнокровного життя, чи не втратили вони прагнення вдосконалювати буття. Особливо чітко це виявляється у “Війні і мирі” в образах Андрія Болконського, П'єра Безухова, у “Червоному Колесі” – в образах Георгія Воротинцева й Сані Лаженіцина. І обидва письменники виводять своїх героїв у широко відкритий світ усього життя, всієї земної цивілізації, стверджують єднання всіх людей земної кулі. Толстовське ставлення до людини стане основою морального імперативу російської літературно-філософської думки ХІХ–ХХ століть. І велич літератури в тому, що, викриваючи властиві людині вади, вона стверджує: кожна людина заслуговує на любов, взаєморозуміння й співчуття. Люди повинні навчитися жити мирно – це основоположна засада нової моралі. Дотримання принципів морального імперативу: повага до чужого духовного й фізичного життя, вміння шукати й знаходити компроміси, вміння цінувати природу й  черпати в неї моральну силу, – необхідні умови для реалізації планетарної єдності, без якої в людства немає майбутнього.

Взаємопроникнення –  коеволюція Людини й Природи в творчості Л.Толстого й О.Солженіцина пройняте очищувальним, радісним прагненням до оновлення життя, усвідомленням його безперервності. Коеволюція Людини й Природи в творчості цих письменників має життєстверджувальний, гуманістичний, загальнопланетарний характер. Природа, як і людське серце, протестує проти війни й смерті. Для героїв Толстого, Солженіцина вища цінність буття – мир на землі й у людських серцях.

Образ природи зливається в “Червоному Колесі”, як, утім, і в “Війні і мирі”, з образом Росії. А в “Війні і мирі” рідна земля, на думку багатьох літературознавців (Б.Бурсова, Д.Благого, П.Палієвського, Л.Опульської, І.Потапова та ін.), – одна з основних ідейно-художніх домінант роману-епопеї.

Важливу змістово-естетичну функцію образ рідної землі виконує й у романі-епопеї О.Солженіцина. Природа Росії показана як прекрасна земна обитель народу, живе довкілля, що тремтливо відгукується на соціальні катаклізми. Вона така ж добра й велична, чуйна і відкрита, як душа народу, що живе на цих просторах. Одухотворені пейзажі постають уже на перших сторінках епопеї і супроводжують героїв протягом усієї грандіозної розповіді.

Трагічно гірка доля героїв О.Солженіцина, та й самого автора, і всієї Росії ХХ століття. Але як відповідь на сумну констатацію звучить в автобіографічній сповіді “Билося теля з дубом” зізнання – жити й бути щасливим можна лише в Росії. І в творчості М.Ломоносова, Г.Державіна, О.Пушкіна, М.Гоголя, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, А.Чехова образ Росії це й об'єктивна епічна стихія, і суб'єктивний глибоко ліричний пафос. Росія бачилася провісницьким поглядам митців як центр світових духовних і моральних пошуків, як творче начало.

Російські письменники прагнули розширити духовні обрії особистості, збагачуючи індивідуальну свідомість досвідом національного й усього світового цілого. Відомо, що найголовніша особливість російської філософії – в її історіософічності, під якою розуміється посилена увага до теми Росії. Це відзначали М.Бердяєв, В.Зеньковський, М.Лосський та інші відомі філософи. Відтак тема Росії стала основним художнім, філософським, метафізичним об'єктом і в російській літературі. Зображення Росії як головного художнього об'єкта в “Червоному Колесі” є продовженням незмінної генетичної особливості російської літератури й філософії.

Видатний англійський історик А.Дж. Тойнбі вважав Росію самостійною цивілізацією. Докази на підтримку цієї думки можна знайти в працях Л. М. Гумільова й М.М.Моїсеєва. Л.М. Гумільов називає Росію “самостійною цілісністю” (тобто цивілізацією), яка є спадкоємицею “суперетнічної культурної цілісності православного світу”. Ця православна цивілізація сягає, на думку багатьох учених, часів Київської Русі, яка, в свою чергу, прийняла духовну спадщину Візантії. Історична доля дала можливість Росії, розташованій між заходом і сходом, створити власну цивілізацію. Л.М. Гумільов припускав, що під впливом зовнішніх і внутрішніх умов ця цивілізація (як, зрештою, й інші) може зникнути безповоротно. Саме цю цивілізацію, може, нині вже втрачену, проте ще живу на початку ХХ ст., до Першої світової війни, Лютневої й Жовтневої революцій, до громадянської війни, відтворює О. Солженіцин у своїй монументальній розповіді. Завдання письменника не лише зберегти всю можливу память про цю цивілізацію, а й передати краще з її духовного спадку, мов естафету, від покоління до покоління, у ХХІ століття.

На погляд дисертанта, Солженіцин вважає Росію в майбутньому лідером конвергентного духовного розвитку людства, своєрідним містком між двома глобальними цивілізаціями – західною (технократичною) і східною  (духовною). Росія в “Червоному Колесі” – це особлива частина землі, в духовному просторі якої визрівають нові моделі людської спільноти ХХІ століття, що передбачають коеволюцію різних цивілізацій і культур.

О.Солженіцин – художник великої внутрішньої пристрасті. Його увагу привертають найсильніші, споконвіку властиві людині почуття – любові, радості, страждання. Колосальна історико-соціальна проблематика “Червоного Колеса” простежується й крізь призму вічного кола людського буття – народження, життя, смерть. О.Солженіцин у своєму романі-епопеї зрівнює не тільки історичні події, а й власне життя своїх персонажів. Для письменника немає ні станових, ні соціальних, ні расових, ні інтелектуальних обмежень. Перед життям і смертю, любов'ю і ненавистю, вірністю і зрадою рівні всі: імператор Микола II і солдат Арсеній Благодарьов, політик Володимир Ульянов і полковник Генерального штабу Георгій Воротинцев, письменник Федір Ковиньов і філософ Павло Варсоноф'єв. Проникливо й схвильовано передає Солженіцин почуття любові, правдиво відтворюючи “діалектику душі” своїх персонажів. Іноді любов приносить щастя й радість, а іноді – страждання й болісну втрату. Але письменник стверджує: смерть не є небуттям, адже за християнським віровченням смерть не є повним зникненням людини, тому що душа людська безсмертна. Душа полишає тільки тлінне тіло, тлінну оболонку, але не світ, не буття, не оточуючий її космопланетарний простір. Абсолютне небуття, абсолютне зникнення – нігіляція – вічній людській душі не властиве й не загрожує. І в цьому полягає космопланетарний феномен людини, гармонійна завершеність творіння.

Жіночі образи не привертали значної уваги О.Солженіцина. Лише один образ Матрьони Василівни (з оповідання “Матрьонин двір”) посів осібне місце в його творчості. З появою в “Червоному Колесі” жіночих образів цю лакуну можна вважати заповненою. Всі жіночі образи роману-епопеї, такі несхожі, єднає споконвічне глибоке почуття: вони прагнуть кохати й бути коханими. Імператриця Олександра, Катьона Благодарьова, Аліна Воротинцева, Ніна Ободовська, Зіна Алтанська, Ірина Томчак утілюють одну з головних ідей роману-епопеї:  саме любов дає справжнє відчуття щастя й повноти життя. Щастя в розумінні героїнь Солженіцина милосердне й людяне, воно виключає можливість зла, війни й смерті не тільки для їхніх родин, а й для всіх навколишніх. Щастя для героїв солженіцинської розповіді полягає не в тому, щоб володіти матеріальним земним добром – будь то велика імперія, чи невеликий хутір; щастя – це особливий щиросердечний стан, а дарує його любов, що облагороджує світ.

У четвертому розділі “Червоне Колесо” О.Солженіцина в контексті христоцентричної моделі буття” досліджуються витоки христоцентризму в художній структурі роману-епопеї, аналізуються й формулюються провідні принципи антиномії й аритмології, покладені в основу архітектоніки твору.

Як показує величезний історичний досвід, час обирає краще з духовної спадщини минулого, на чому тримаються в майбутньому народи й держави. Закономірно, що культура Київської Русі стала невичерпним джерелом усього подальшого духовного розвитку трьох східнослов'янських народів.

В ідейно-духовній спадщині наших предків височіють “Слово про закон і благодать”, “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”, собор Софії Київської, твори Симеона Полоцького, рубльовська “Трійця”, філософські системи Григорія Сковороди й Володимира Соловйова. До них примикають “Війна і мир”, “Архіпелаг Гулаг”, “Червоне Колесо”. Кожен із цих творів охоплює фактичний матеріал, трансформований у століттях і синтезований у своєрідній творчій манері, у даному разі – в христоцентричній художній моделі буття.

Дисертант звертається до джерел христоцентричного художнього й філософського типів мислення, адже саме завдяки християнству відбувся принципово новий поворот в осмисленні людини та її місця в світобудові. На відміну від слов'янського язичництва, де основними світоглядними домінантами були антропоморфізація Природи й натуралізація Людини, й еллінізму, де мірилом усіх речей була героїзована й міфологізована людина, прийняття Київською Руссю християнства дало могутній поштовх для формування нової концепції людини. Християнство сприймає особистість як своєрідну святиню, як абсолют, що містить не тільки тварне, а й божественне начало. Після прийняття християнства в Київській Русі антропологічний напрям філософської думки став одним із основних. Людина, створена за образом і подобою Творця, для якої Бог сотворив світ, розглядалася як вінець творіння, як поєднувальна ланка між Абсолютом (Творцем) і світом. Вона поєднує в собі і божественне, і тварне начало, здійснюючи тим самим єдність буття космічного й феноменального. З'явилося нове релігійно-філософське поняття – єдина трансцендентна субстанція, вищий духовний першопочаток – Творець Всесвіту.

Філософсько-антропологічним поглядам у Київській Русі періоду раннього християнства притаманний пафос утвердження нової свідомості. Найяскравіше це виявилося в творчості Київського митрополита Іларіона.

Видатні мислителі Київської Русі (митрополит Іларіон, Володимир Мономах, митрополит Никифор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Ніл Сорський, Максим Грек та ін.) зверталися до складної діалектики людського буття, розкривали невпинну боротьбу добра й зла в людській душі, спонукаючи особистість іти тернистим шляхом духовно-морального вдосконалення. Вони створили неповторну, гармонійну філософську цілісність з чітко вираженою екзистенціально-антропологічною спрямованістю. В їхніх творах пристрасно звучали заклики до милосердя, добра, самопожертви, моральної досконалості. Духовність стає центром особистісного самопізнання, людина починає усвідомлювати своє особливе призначення – вона є відбиттям абсолютної особистості Творця.

Ця духовно-моральна оптимістична домінанта христоцентричного бачення світу відчутна протягом століть – у творчості Г. Сковороди, П. Юркевича, втілюється в цілісній системі філософії всеєдності у В.Соловйова, розробляється далі у філософських системах С. Булгакова, М. Лосського, О.Лосєва, П.Флоренського, С.Франка та ін. Плеяда цих філософів справила значний вплив на видатних східнослов'янських письменників ХІХ–ХХ століття, в тому числі й російських.

У реферованій роботі зазначено, що в усій історії філософії простежуються спроби побудови метафізичної всеєдності, дедалі уточнюючись та ускладнюючись в основних поняттях і визначеннях. Своїми коренями ці пошуки сягають середньовічної українсько-російської духовно-академічної традиції, візантійської онтології, античних уявлень – починаючи від ранніх стоїків та античної філософії Плотіна й Прокла. Тяжіння до світоглядного синтезу –  найприкметніша риса пошуків філософсько-релігійних мислителів  всього ХХ століття. Ця тенденція виявнюється й у західній традиції (К.Барт, Е.Бруннер, Р.Бультман, П.Тілліх, П.Тейяр де Шарден, Ч.Хартсхорн та ін.), і в східній (Кан Ювей, Р.Тагор та ін.).

У  працях християнських мислителів (К.Барт, Я.Барбур, Е.Бруннер, І.Іллієс, І.Чандерсон, Л.Гілкі, У.Гербер, Ч.Хартсхорн) розвивається напрям теологічної методології релігії й науки, започаткований ще на початку століття. В наш час цей напрям досить вагомий і репрезентативний. У новій цілісній картині світобудови закономірність і випадковість являють собою лише те, що є необхідним для реалізації всіх потенційних можливостей створеного Богом  еволюціонуючого універсуму.

Проведений ретроспективний історико-філологічний огляд виникнення, розвитку й особливостей христоцентричного типу мислення в релігійно-філософській  і художній сферах дає підстави вважати, що христоцентрична модель бачення світу включає й урочистий пафос утвердження нової свідомості, розкриття метаісторичного змісту хрещення Русі (“Слово про закон і благодать” Іларіона), і духовно-інтелектуальні феномени Ф.Достоєвського, Л.Толстого, О.Солженіцина як результат морально-загостреного ставлення людини до життя й самої себе, що йде від покоління до покоління. Великі художники слова фокусують увагу на вічній проблемі людини й соціуму, на їхній співвіднесеності зі світовим цілим (Абсолютом), на активності людини в боголюдському процесі. Їх поєднує філософська думка, що випливає з христоцентричних принципів, але є вільною в своїй творчості й у пошуках істини. Їх поєднує і метазавдання – пересотворення світу, осягнення людством духовної досконалості. 

Концентруючи  в часі й просторі основні аспекти буття, ці мислителі  проголошують ідею духовно-морального вдосконалення людини, заперечують нездоланність кордонів між людьми й народами й утверджують уявлення про єдиний потік всесвітньої історії, про єдність людства. Їхні твори – це історичні ступені морального розвитку суспільства, прекрасне й хвилююче, вічно живе явище шукаючого людського духу.

У ході дослідження дисертант дійшов висновку, що художня система образів і композиційна структура "Червоного Колеса"  вибудована за принципами антиномії та аритмології. Антиномізм сприймається О.Солженіциним як необхідний елемент у пізнанні істини. І тут творчі погляди автора епопеї близькі до поглядів П.Флоренського, який вважав, що ознакою істини є антиномія,  тобто напружене протистояння протилежних тез.  Наближення до істини характеризується поглибленням антиномії. Де немає сумнівів і напруженого протиставлення, там немає й антиномії, немає й істини. У "Червоному Колесі" принцип антиномізму є провідним – і на рівні створення художніх образів, і на рівні відтворення історичного процесу.

Антиномічно постають образи Миколи ІІ й Ульянова-Леніна. Микола ІІ готовий віддати своє життя, якщо ця жертва буде потрібна Вітчизні, Ленін –                                                                         для втілення своїх ідей готовий жертвувати мільйонами співгромадян. Образ Миколи ІІ є антиномічним не лише по відношенню до Леніна, а й за своєю внутрішньою структурою, що з більшою художньою силою і глибоким психологізмом показано в ряді сцен (прийняття рішення про війну з Німеччиною, зречення тощо). Але тільки такий шлях веде через катарсис до вдосконалення, до злиття з Абсолютом. Образ Леніна занурений у стихію зовнішніх антиномічних відношень, проте внутрішньо цей образ позбавлений антиномізму, він є монолітним, він знає лише одну всепоглинаючу мету. Ленін, відзначає Солженіцин, діє як машина, як механізм. Жоден персонаж у “Червоному Колесі” не набув такої технологічної характеристики. Кожен з цих двох провідних антиномічних персонажів відтворює певний тип людей, адже, за В.Соловйовим, “суспільство – це  додаткова чи розширена особистість, а особистість – це стисле або зосереджене суспільство”.

Створюючи образи двох центральних персонажів своєї грандіозної епопеї – Миколи ІІ й Леніна, автор відтворює крайні, протилежні полюси концентрованого духовного життя Росії початку ХХ ст. І письменнику вдалося домогтися художньої гармонії, врівноважити в складній поліфонії роману-епопеї ці образи. Надалі їх протистояння призведе до трагічного зіткнення двох полярних соціально-політичних угруповань в середині однієї нації.

Другим, як показано в дисертації, в основі архітектоніки “Червоного Колеса” закладено принцип аритмологізму, тим-то й композиція твору є монтажною. Термін аритмологія був уведений математиком Н.В.Бугайовим; у вузькому смислі аритмологія – це теорія переривчастих функцій, у ширшому, філософському, аритмологія характеризує світогляд, в основі якого принцип переривчастості.

Аналітичний світогляд часто не спроможний пояснити такі категорії, як творчість, віра, воля, краса. Застосування аритмологічних законів мислення сприяє осягненню складного й суперечливого змісту цих категорій, науковому й художньому відкриттю, розвиткові оригінальних підходів до нових явищ.

О.Солженіцину – письменнику-філософу й математику, безумовно близькі принципи аритмології. Непередбачувані багатоманітні складні зміни в соціальному житті письменник задумав відобразити в художньому творі, побудувавши його архітектоніку за принципами аритмологізму. Композицію “Червоного Колеса”, згідно з цими принципами, вибудовано з художньо завершеної системи Вузлів, в яких синтезуються історія, філософія, етика, публіцистика, трагедія, епос. Такий своєрідний синтез художньої й наукової творчості покликав до життя новий різновид жанру – історико-дослідницький роман-епопею. Композиція “Червоного Колеса” з притаманною математикові точністю ретельно продумана та відповідає жанровій структурі твору й художньо-дослідницькому метазавданню автора: пошуки моральних засад нової моделі буття для людства ХХІ століття, формування моральної парадигми на крутому зламі століть.

Історичний час Росії відтворено у глибоких й об'ємних ретроспективних розділах – морально-філософських, історичних, публіцистичних, аналітично-психологічних. Саме вони становлять у розповіді Солженіцина цілий духовний континент вітчизняної культури.

Проте цей духовний простір не тільки не суперечить, а навпаки, підкреслює аритмологічні принципи, покладені в основу архітектоніки твору. Архітектоніка роману-епопеї визначалась ідейно-філософським аспектом, особливостями авторської розповіді та її розумінням розгортуваних історичних подій. Без урахування етико-філософської основи “Червоного Колеса” неможливо зрозуміти прийомів його будови. Архітектоніка роману визначається значною мірою прагненням письменника художньо обґрунтувати свій погляд на розвиток суспільства й природу історичних катаклізмів.

Моральні пошуки центральних героїв “Червоного Колеса” – Георгія Воротинцева, Олександра Лаженіцина, отця Север'яна та ін. мають свою особливу закономірну логіку розвитку і свій завершений сюжет, який створює особливий духовний простір, включений у рамки й межі розповіді. Кожний Вузол “Червоного Колеса” має завершену композиційну структуру; і через систему провідних персонажів, які є наскрізними сюжетними образами, поєднуються всі чотири Вузли розповіді, народжується єдина композиційна цілісність епічної розповіді.

Глибоко продуманою й широко розмаїтою експозицією “Червоного Колеса” є І і ІІ Вузли розповіді, в них показано життя Росії до потрясінь Першої світової війни, формування й становлення тих соціально-історичних подій, які зробили Лютневу революцію неминучою. В надрах експозиції народжується й зав'язка епопеї – початок Першої світової війни, яка стала фатальною для російської державності. Вузол ІІІ, присвячений динаміці миттєвої руйнації імперії, – вищий кульмінаційний момент всієї епопеї, саме тут особливо яскраво виявляється сюжетний конфлікт, кінцева мета провідних героїв та їх внутрішні якості. Вузол ІV – це розв'язка: політика кадетів, які становлять більшість Тимчасового уряду, зазнає поразки, більшовикам відкритий шлях до влади. Ніхто не може утримати Росію від падіння в безодню жовтневого перевороту. За першими чотирма Вузлами основної художньої розповіді йдуть V – ХХ Вузли – короткий концентрований документальний виклад подій аж до 1922 року. Наприкінці роману-епопеї розташовані епілоги; кожний – лише один рядок, в якому зафіксований рік – 1928, 1931, 1937, 1941, 1945. Такими пятьма датами Солженіцин вважав за потрібне завершити своє дослідження.

Проте фінал твору – відкритий. Ряд епілогів з чітко визначеними датами – це творче завдання й літературний заповіт майбутньому спадкоємцю. Хто продовжить Солженіцинську розповідь у ХХІ столітті, – ми ще не знаємо. Але цей письменник обов'язково зупиниться біля пам'ятника Солженіцину зі словами визнання й вдячності, як у свій час майбутній автор “Червоного Колеса” зупинився біля пам'ятника Пушкіну.

О.Солженіцин розгорнув психологічно складні й неоднозначні антиномічні характери своїх персонажів на тлі трагічних аритмологічних  подій, які визначили обличчя епохи. І кожен елемент цієї художньої картини є необхідним для завершення епічної цілісності. Така структура екстенсивної епічної цілісності й утворює живий потік історичної дії (дійства). А переплетіння безлічі сюжетів у кожному з чотирьох Вузлів складають загальний сюжетний рух роману-епопеї й визначають її композицію.

У цьому унікальному художньому творі здобули повноцінне художнє втілення моральні історіософські спрямування О.Солженіцина, який ввібрав релігійно-філософські пошуки російського культурно-духовного ренесансу (В.Соловйов, П.Флоренський, М.Лосський, Л.Франк, І.Ільїн, О.Лосєв та  ін.), традиції філософсько-публіцистичного роману (О.Герцен), глибоко психологізовані інтроспекції Ф.Достоєвського, епопейність художнього мислення Л.Толстого.