ЭСТЕТИКА И ПОЭТИКА МОДЕРНИЗМА В РУССКОЙ ПИСАТЕЛЬСКОЙ КРИТИКЕ КОНЦА XIX – НАЧАЛА XX ВЕКОВ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЭСТЕТИКА И ПОЭТИКА МОДЕРНИЗМА В РУССКОЙ ПИСАТЕЛЬСКОЙ КРИТИКЕ КОНЦА XIX – НАЧАЛА XX ВЕКОВ
Альтернативное Название: ЕСТЕТИКА І ПОЕТИКА модернізму в РОСІЙСЬКОЇ письменницький КРИТИЦІ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну базу дисертації, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.


Перший розділ дисертації “Феномен письменницької критики на межі XIX-XX століть” присвячений визначенню специфічних особливостей цікавого явища в історії російської літератури – літературно-критичної творчості письменників-модерністів. У розділі уточнено поняття “письменницька критика”, визначені методологічні підходи до його вивчення.


Починаючи з другої половини XVIII століття літературна критика в Росії створювалася, як правило, письменниками, отже, їхні літературно-критичні праці зазнали значного впливу з боку художньої літератури. Виступаючи як критики, письменники користувалися принципами та прийомами, якими вони керувалися й при створенні художніх творів. А звідси у їх літературно-критичних працях була значно посилена роль авторського начала, зменшено (або відстутнє) теоретичне обґрунтування позиції чи оцінки, нерідко виявлялися елементи сюжету та інші специфічні художні засоби. Виклад  думки був огорнений серпанком художньості, що було прикметною особливістю письменницької критики. Літературно-критичні оцінки ставали результатом читацьких запитів, а роль читачів перебирали на себе в даному випадку самі митці.


Можна стверджувати, що в історії російської літератури впродовж тривалого часу сформувалася потужна традиція рецептивного прочитання художніх творів письменниками, котрі перебували в “надрах” самого літературного процесу й тому їхні оцінки вкрай важливі для розуміння перебігу літературного процесу, його загальних тенденцій та окремих явищ.


Літературна критика доби модернізму стала закономірним продовженням літературно-критичної традиції у Росії. Разом з тим письменницька критика епохи модернізму має ряд специфічних особливостей, що дозволяють розглядати її як феномен російського літературного життя. Ключовим для письменників-критиків того часу було поняття “традиція”. Відповідно до свого ставлення до традиції, вони визначалися стосовно необхідності збереження загальнокультурної пам’яті, національних засад чи, навпаки, відмови від культурної спадщини. Традиція в письменницькій критиці відіграє роль дешифровки тексту, а звернення письменників-критиків до літературної традиції минулих епох сприяло широкому тлумаченню творів сучасників.


У своїх літературно-критичних працях письменники-модерністи зосередили увагу на питаннях призначення митця й мистецтва в нову добу, специфіки художнього мислення, своєрідності творчого процесу загалом. У російській письменницькій критиці доби модернізму обґрунтовано ідею підвищення концептуальних можливостей мистецтва і його впливу на духовний розвиток світу, розширення всезагальних масштабів культури. Літературна критика доби модернізму відзначається схильністю до філософських та естетичних міркувань, широких узагальнень.


Звернення до спадщини минулого призводило письменників-критиків до необхідності переосмислення історії літератури, дослідження глибинних зв’язків між різними епохами, моделювання етичних та естетичних настанов, творчого самоусвідомлення. У письменницькій критиці межі XIX-XX століть знайшла підтвердження думка Т.С. Еліота про необхідність набуття художником особливого відчуття приналежності до світової культури та її вільного втілення у творчості з допомогою “креативної пам’яті”  (Ю. Лотман).


Письменницька критика посідає не периферійне місце на узбіччі культурного життя, вона є важливою складовою художньої культури. Порівняно з професійною критикою, вона не має того ступеня науковості чи об’єктивності в дослідженні фактів і явищ, але її історико-літературне значення напрочуд велике. Письменницька критика дозволяє простежити рух літературного процесу, розвиток естетичної та філософської думки доби, формування певних тенденцій, а також художню самобутність митців, етапи їх творчого пошуку.


Літературну критику митців варто розглядати як акт творчості. Критика письменників, безперечно, є творчим актом, а погляд автора літературно-критичної праці в цьому випадку – це погляд передусім митця, котрий емоційно “вживається” в ті образи й теми, що стають предметом його роздумів. Говорячи про іншого творця, письменник-критик свідомо (чи несвідомо) висловлює й свої художні принципи, ставлення до завдань сучасного мистецтва, до власної творчості. Яскраво виражена суб’єктивність є характерною особливістю критики, створеної письменниками.


Письменницька критика доби модернізму розвивалася в контексті “онтологічної поетики”  (Л. Карасьов), коли текст розглядається у співвіднесенні буття автора із загальним космічним буттям, а творчість письменників-критиків у всьому своєму різноманітті відображає сутнісні ознаки світу, людини, людства й реалізує смисловий шар “другого життя”, тобто художнього твору.


Феномен письменницької критики визначає її літературність. Письменник у літературно-критичній праці перетворює відгук на “побратима по перу” на майстерно зроблений витвір, що підпорядковується літературним законам. На відміну від професійного критика, письменник-критик виходить далеко за межі науки про літературу, перетворюючи тим самим науку на особливе мистецтво слова.


Письменницька критика повинна розглядатися не окремо, а в тісному зв’язку з художньою творчістю письменника. У критичних роздумах письменників-модерністів нерідко виявляються теми, образи, мотиви, що розробляються в його художніх творах. Тому “віддзеркалення” художніх творів (чи їх компонентів) у літературно-критичних працях відображає рух творчої думки, еволюцію митця.


Зацікавленість “чужою” творчістю письменниками-критиками нерідко виявляється у відкритті нових принципів художньої організації тексту, творчо опанованих з “чужого” досвіду. Тексти письменників-критиків рясніють ремінісценціями, алюзіями, прихованими та явними цитатами, що значно розширюють загальний контекст творчості письменників-критиків. У письменницькій критиці відбувається не тільки розгляд, а й творче переосмислення “чужих” ідей, образів, мотивів, тем, які виконують роль своєрідного ключа (чи то коду) до того, що осмислюється, і до спадщини того, хто осмислює. З допомогою творчої рецепції письменники-критики не лише визначали, але й художньо опановували естетичні прийоми та функції “чужих” текстів.


Своєрідність письменницької критики доби модернізму, крім визначених особливостей, полягає ще й у підкресленій апеляції до культури XIX століття, яку модерністи значною мірою “міфологізують”. Міф у письменників-модерністів діє як “тлумач змісту”, а “текст-міф” сприймається як “література про літературу”, тобто відбувається не стилізація старих міфів, а творення нових. “Полісемія” і “полікультурність” у розумінні письменників-критиків доби модернізму позначається на творчості митця, що обумовлено необхідністю осмислення “чужого” досвіду, “вживання” в нього і творче “переживання”. 


Поняття “письменницька критика” на сьогодні не має чіткого визначення в сучасній науці. Подеколи письменницьку критику розглядають у тому ж ряду, що і “звичайну” (неписьменницьку) літературну критику, й застосовують до письменницької критики традиційні підходи. Утім, зважаючи на своєрідність письменницької критики як специфічного явища художньої культури, на наш погляд, поняття “письменницька критика” містить у собі не тільки певні критичні тексти (виступи, рецензії, статті, огляди і т.ін.), а ще й багатство вираження письменником свого ставлення до літературного явища, розмаїття міжлітературних зв’язків, “діалог” текстів, ідей і культур, а також результат творчих контактів різних суб’єктів літературного процесу. У зв’язку з цим  семантичний ореол поняття “письменницька критика”, порівняно з традиційною літературною критикою, значно ширше. Критичні думки письменника “проростають” в образній тканині тексту, знаходять відгомін в художніх образах, темах, мотивах, тобто отримують інше художнє життя. А тому дослідження власне “письменницької критики”  має свою специфіку. Перед дослідниками “письменницької критики” постає завдання вивчити не тільки оцінки об’єкту критичної праці, але й осягнути рух естетичної думки автора, розвиток його творчих принципів, особливості стилю письменника – усе, що розширює уявлення про художній світ митця та його творчі взаємозв’язки.


Письменницька критика стала прикметною особливістю літературного життя доби модернізму. Багато письменників-модерністів відомі передусім як поети, прозаїки чи драматурги, нерідко брали на себе роль критиків, а тому дослідження їхніх критичних праць сприяє об’єктивному й всебічному вивченню їхньої спадщини. Однак письменницька критика – це не додатковий матеріал до вивчення творчості митців, а це великий і ще не осягнутий повною мірою сегмент модернізму як художньої системи. Тому вивчення критики письменників-модерністів сприятиме розширенню уявлень про своєрідність розвитку й складові російського модернізму.


У другому розділі “Становлення і розвиток літературної критики російського модернізму” визначені історико-культурні, філософські й власне  літературні передумови виникнення письменницької критики межі XIX-XX століть, розглянуті філософсько-естетичні стратегії критики письменників-модерністів та провідні теми й проблеми їх літературно-критичних праць.


У підрозділі 2.1. “Історико-культурні та літературні передумови виникнення письменницької критики межі XIX-XX століть” простежується процес формування та розвитку письменницької критики перехідної доби, на який вплинули різні чинники.


Ідейні та художні пошуки на межі XIX-XX століть засвідчують перехід від одних канонів мислення до інших, що визначає і перехідність епохи загалом. У цей час відбуваються спроби осмислення культури в руслі соціокультурної методології через існуючі дуальні опозиції, логіку переходів поміж її полюсами, взаємопроникнення полюсів опозиції, наслідком чого стали нові елементи культури. У філософії, літературі й культурі здійснюється активний пошук сфер медіативної діяльності, що полягає у прагненні синтезувати нове і старе, поєднати протилежні полюси. Притаманна російській культурі бінарність (Ю. Лотман, І. Кондаков  та ін.) знайшла своє вираження в медіації, яка реалізована на рубежі століть у відмові від перманентно-латентного стану вибуху й тяжінні до синтезу.


На розвиток письменницької критики російського модернізму мали вплив  кризові явища в суспільстві та культурі, що викликали до життя активні пошуки подолання кризи, виходу на нові рубежі мислення. Варіанти розвитку суспільства, представлені за способом розв’язання бінарних опозицій (О. Ахієзер ), формували коло проблем, що порушувалися в літературно-критичних працях письменників-модерністів. Еволюціоністський підхід до вивчення розвитку культури поступився циклічному підходу розвитку суспільства (Ф. Шпенглер, А. Тойнбі). Вельми популярною є синергетична теорія І. Пригожина та І. Стенгерса, яка знайшла відбиток у літературознавстві (теорія “вибуху” в культурі).


У письменницькій критиці межі XIX-XX століть творчо переосмислені ідеї впливу (етичного, ідеологічного, суспільно-політичного) літератури на розвиток російського суспільства. Демократичні традиції сприйняли професійні критики нового часу, а також російські письменники-модерністи.


У підрозділі відзначено вплив на становлення модерністської критики “психологічного” методу А. Горнфельда та праць одного з провідних представників психологічної школи Д. Овсянико-Куликовського. Цим пояснюються прагнення Д. Мережковського створювати не професійну, а “свою”, авторську, письменницьку критику. Д. Мережковський апелює до “біографічного” методу Ш.О. Сент-Бева, суголосний методам психологічної школи, підкреслює перспективність суб’єктивно-художнього підходу до вивчення літературних творів. Подібні позиції обстоює М. Мінський (“Старовинна суперечка”). Таке розуміння специфіки письменницької критики, в якій яскраво виявляється психологія автора та його суб’єктивні оцінки й міркування, сприяло формуванню засадничих принципів модерністської критики й відповідало прагненням представників російської літератури кінця XIX – початку XX століть.


Відмовившись від утилітаризму й шукаючи новий містичний зміст літератури, письменники-модерністи намагалися розширити сферу художньої “вразливості”, а це неминуче призводило їх до розширення меж поняття “прекрасне”. Про своєрідність художньої “вразливості”, що є, на думку модерністів, культурною потребою часу, йдеться у працях В. Брюсова, З. Гіппіус, К. Бальмонта, М. Мінського та ін. Літературно-критичні праці модерністів були спрямовані на пошук нових засобів художньої виразності, пошук краси у галузі оновленої свідомості, оновленої релігії, оновленого духовного буття.


Однією з форм розвитку нової художньої “вразливості” стало переосмислення модерністами класичної російської літератури. Спираючись на принцип медіації, що реалізується у синтезі старого й нового, письменники-модерністи прагнуть знайти точку опори в попередній літературі, яка усвідомлюється одночасно і як перехрестя різних полюсів, культур та епох, і як вихідна точка для подальшого розвитку російської літератури. Для всіх, без винятку, модерністів важливою мірою оцінки нової художньості стала творчість О. Пушкіна, яка виконувала в системі модернізму бінарну функцію. Безперечно, досвід О. Пушкіна давав імпульс для медіаційної діяльності письменників-модерністів.


Інтерес письменницької критики до класичної літератури не обмежувався особою О. Пушкіна. У колі уваги критиків-модерністів були й М. Гоголь, М. Лермонтов, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, І. Тургенєв, І. Гончаров та ін., які сприймалися як “духовні стояки”, опори для подальшого розвитку російської літератури.


У літературно-критичних статтях письменників-модерністів, присвячених стану тогочасного суспільства, культури, літератури, містяться роздуми про інкорпоративне входження російської літератури у світовий контекст. Д. Мережковський обстоював думку про те, що художники повинні відчувати свою причетність до світової культури. А. Бєлий закликав до поєднання різних “світовідчувань”, тобто збагачення російської літератури шляхом долучення до культурного спадку різних народів. Одночасність культур і епох, вміст у сучасній добі духовних переживань різних часів – таке нове розуміння літератури й культури приніс російський модернізм, передусім письменницька критика (Д. Мережковський, А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок, М. Гумільов, О. Мандельштам та ін.). Обґрунтована в літературно-критичних працях думка про відновлення зв’язків зі світовою культурою знаходила реалізацію в художній практиці символістів, акмеїстів та ін.


Витоки відмови модерністів від утилітаризму мистецтва полягають не лише в полеміці з демократично налаштованими митцями й критиками. Велику роль у формуванні такої позиції відіграла популярна в 1850-1860-х роках концепція А. Григор’єва – так звана “органічна критика”, згідно з якою життя, мистецтво і художня критика тотожні й водночас автономні. Творчу рецепцію ідей А. Григор’єва знаходимо в працях В. Брюсова, А. Бєлого та ін. Відштовхуючись від “органічної критики” А. Григор’єва, модерністи шукали нові шляхи мистецтва – засоби мимовільного відтворення культурних шарів через особистісне, безпосереднє сприйняття художником (критиком) нової епохи, поєднання різних стилів чи “суверенних культур” (А. Бєлий) не в раціональному синтезі, а через культурну символіку, через нову “чутливість”.


Підрозділ 2.2. “Філософсько-естетичні стратегії письменницької критики межі століть” присвячений розгляду письменницької критики модерністів у контексті коцепції В. Соловйова.


Значний вплив на становлення модерністської естетики мали праці філософів З. Фройда, К. Юнга, А. Бергсона, Ф. Ніцше, С. Трубецького, Е. Трубецького, М. Лосського, С. Франка, М. Бердяєва, П. Флоренського, С. Булгакова, В. Ерна. У цьому ряду вирізняється концепція В. Соловйова, що визначила філософсько-естетичні стратегії російського символізму й вплинула на розвиток письменницької критики. В. Соловйов створив учення, в якому органічно поєдналися елементи різних філософських систем, що зумовлює особливу роль концепції В. Соловйова в художній системі модернізму.


Романтичний естетизм визначав творчі пошуки представників Срібного століття, котрі творчо переосмислили релігійні ідеї В. Соловойова та його поклоніння Софії як вічній жіночості. Ідея “всеєдності”, що стала центром концепції В. Соловйова, спонукала до світоглядних шукань письменників-модерністів. Згідно з твердженням В. Соловйова, істина є “суще всеєдине”, яке визначає абсолютну неподільність, єдність буття. Виходячи з ідеї “всеєдності”, буття Бога не можна осягнути розумом, а лише вірою.


Теорія “позитивної всеєдності” була своєрідно інтерпретована російськими релігійними філософами. А російські письменники Д. Мережковський, З. Гіппіус, мислитель Д. Філософов здійснили спробу реалізувати на практиці ідеї В. Соловйова, обґрунтувавши стратегію “нової релігійної свідомості”, що викликала не тільки підтримку в колах інтелігенції, але й полеміку (наприклад, з боку С. Франка). Утім, ідеї В. Соловйова, безперечно, позначилися на виробленні нових художніх стратегій, що знайшли відбиток у літературно-критичних працях письменників.


Прагнення поєднати релігійне мислення з антирелігійними стремліннями російського суспільства, ідея створення нової церкви – Християнства Третього Завіту, релігія “нової закоханості”, думка про боротьбу з “бездушною плоттю матеріалізму” і з “бесплотним духом” ідеалізму – усі ці теми, що розроблялися в працях письменників-критиків, мають витоки в концепції В. Соловйова.


Суттєвою для формування естетики російського модернізму стала думка В. Соловйова про ідеал особистості як двостатевої істоти  – чоловіка-жінки. Ця ідея стала предметом роздумів у літературно-критичних працях З. Гіппіус. У роботах В. Розанова порушуються проблеми статі, а також співвіднесення статевого й духовного, “позитивного” й “містичного”.


Письменники-модерністи у своїх літературно-критичних працях розмірковували про сутність нових стосунків поміж людьми, про нову “всеєдність”, що має ґрунтуватися на “новій закоханості”, “новій любові”. Праця В. Соловйова “Смисл кохання” мала виключне значення для естетики російського символізму й модернізму загалом, знайшовши відгомін у письменницькій критиці.


Характерною особливістю творчого опанування ідей В. Соловйова письменниками-критиками є звернення митців до художнього досвіду класичної літератури, зокрема О. Пушкіна, Л. Толстого, Ф. Достоєвського.


Д. Мережковський, В. Розанов, М. Бердяєв, З. Гіппіус, Д. Філософов слідом за Ф. Достоєвським і В. Соловйовим стверджували неможливість розбудови суспільства “без Бога”, “поза Богом”. Заклик Ф. Достоєвського до “вільної всесвітньої єдності, всесвітнього братерства в ім’я Христа” був підхоплений В. Соловйовим у концепції “всеєдності” й дав імпульс світоглядним шуканням модерністів, виробленню нових художніх стратегій, що мали місце не тільки в літературній практиці, а й у письменницькій критиці. Захоплення символістів ідеями Ф. Достоєвського і В. Соловйова знайшло відбиток у працях “Достоєвський” Д. Мережковського, “Легенда про Великого інквізитора Ф. Достоєвського. Спроба критичного коментаря” В. Розанова, “Достоєвський і роман-трагедія” В’яч. Іванова та ін.


Д. Мережковський, Ф. Сологуб, З. Гіппіус, В’яч. Іванов, К. Бальмонт, В. Брюсов убачали в особі В. Соловйова духовного провісника “нового мистецтва” й “нової свідомості”, того, хто кличе до істини, яка не може бути надбанням тільки однієї людини, а має стати підставою для духовного возз’єднання людства, встановлення “всеєдності” у світі.


Молодші символісти О. Блок, А. Бєлий, С. Соловйов вклонялися чистій красі та її небесному втіленню – Софії. Вважаючи своїми наставниками Ф. Тютчева, А. Фета, Я. Полонського, вони визнавали незаперечним високий авторитет В. Соловйова з його ідеалом Краси, що символізує новий світ.


Наслідуючи й творчо розробляючи ідеї В. Соловйова, письменники-модерністи висловили необхідність духовного перетворення людства та дійсності, а також стверджували ідею синтезу християнства й культури, що стала прикметною особливістю російського модернізму.


Довкола філософії В. Соловйова об’єдналися потужні сили російської інтелігенції, яка відчула небувале піднесення, підйом творчої думки, прагнучи сприяти оновленню суспільства й мистецтва.


У підрозділі 2.3.  “Тематика і проблематика літературно-критичних праць представників модернізму” окреслено провідні теми й проблеми, що порушувалися в літературній критиці письменників-модерністів й широко обговорювалися на сторінках тогочасних видань. Важливі питання сучасності знайшли відбиток у працях модерністів: розвиток “нової свідомості” суспільства, функції літератури й мистецтва, призначення художника, ставлення до класичної спадщини, шляхи розвитку мистецтва та ін. Ці проблеми висвітлювалися в різних аспектах: філософському, релігійному, соціальному, естетичному. Отже, літературна критика письменників-модерністів не обмежувалася суто літературними питаннями. Розмірковуючи про ті чи ті літературні факти та явища, письменники виходили на широкі обрії осмислення проблеми, формуючи нову культурну парадигму.


Про нові принципи розвитку художньої думки писав Д. Мережковський у праці “Про причини занепаду й про нові течії сучасної російської літератури”. Відзначивши роздрібненість літературного життя, відсутність єдності поміж окремими течіями, він запропонував новий вектор спрямування російської літератури. Звертаючись до досвіду Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, автор розрізняє поняття “геній” і “літератор”, наголошуючи на тому, що потрібні чималі духовні зусилля, а головне – встановлення зв’язків поміж “протилежними полюсами”, щоб спалахнула іскра генія, яка б освітила народну свідомість впродовж віків.


В. Розанов у статті “Три в розвитку російської критики” зауважив на першочерговому завданні тогочасної критики – “пояснювати і витлумачувати” літературні твори, визначати їхні зв’язки з попереднім і наступним розвитком мистецтва, отже, враховувати традицію, яка, на його думку, набуває великого значення на межі віків. Завдяки праці В. Розанова “Легенда про Великого інквізитора. Спроба критичного коментаря” сучасники побачили нову інтерпретацію творчості Ф. Достоєвського як актуальної проблеми критики.


Статті В. Брюсова і Д. Мережковського засвідчують розмежування релігійно-світоглядного і феноменологічно-естетичного напрямків у символістській критиці. Д. Мережковський обстоював релігійно-містичне прочитання класичних творів (Л. Толстого, І. Гончарова, Ф. Достоєвського), а В. Брюсов, навпаки, боровся з релігійними концепціями символізму й висунув нове завдання мистецтва – “шукати справжні імена для предметів і явищ світ”, оскільки, на його переконання, “художник не може зробити більшого, аніж правильно відтворити дійсність, хоча б і в нових, фантастичних поєднаннях її елементів”.


Проблема співводношення християнських цінностей і язичництва визначала шукання багатьох письменників-модерністів. У працях “Гоголь і чорт”, “Л. Толстой і Достоєвський” Д. Мережковський писав про художника нового типу, котрий має синтезувати християнські та язичницькі начала. З погляду ідей неохристиянства він розглядав (а слідом за ним З. Гіппіус, Д. Філософов) творчість А. Чехова, М. Горького, Л. Андреєва. Згідно з містично-філософською концепцією розвитку культури, Д. Мережковський акцентував  проблему боротьби добра і зла, яку, на його думку, геніально розкрив М. Гоголь, борючись із чортом у собі й у світі протягом усього творчого життя.


На літературно-критичних працях К. Бальмонта позначилися захоплення митця ідеями О. Уайльда, У. Уїтмена. Він обстоював ідею індивідуалізму, що знайшла відбиток у прозовій та поетичній спадщині письменника. Розуміння слова як містичного явища обґрунтовано в трактаті “Поезія як чародійство”.


Подальший розвиток теургічної концепції мистецтва, викладеної у працях В. Соловйова “Краса в природі”, “Загальний зміст мистецтва”, простежується у критиці В’яч. Іванова і А. Бєлого. Естетику неоплатонізму, на яку спирався В.Соловйов, В’яч. Іванов поєднав з ідеями Ф. Ніцше (“Ніцше і Діоніс”). В’яч. Іванов висунув ідеї “подолання індивідуалізму”, “міфотворчості”, “соборності”, “діонісійства” як бази для нового символістського мистецтва (“Криза індивідуалізму”, “Дві стихії в сучасному символізмі”).


А. Бєлий наголошував на виключному значенні “душевного подвигу художника”, його індивідуальної духовної творчості. Спираючись на неокантіанство, він закликав до об’єднання “просвітлених особистостей”, здатних, на його думку, перетворити життя. На прикладі творчості Ф. Достоєвського А. Бєлий показав, у чому полягає істинний шлях мистецтва. Згідно з його уявленнями, митець має йти від психологізації до символізації (“Історія становлення самосвідомої душі”, “Гоголь”).


У центрі уваги І. Анненського як критика були проблеми “прекрасного”, “морального”, “просвітленості”, “краси думки” (“Книга відображень”, “Драма на дні”, “Драма настрою «Три сестри»”, “Бальмонт-лірик”).


Про важливість дослідження суб’єктивного світу письменника писав О. Блок. Його статті відзначаються також пильною увагою до суспільної та культурологічної проблематики. О. Блок порушував питання особистої відповідальності митця, співвідношення “слова” і “діла”, взаємин інтелігенції та народу, “корисного” в мистецтві, пошуку “свого читача” та ін.


М. Волошин здійснив цікаву спробу в історії літературної критики створити творчі портрети письменників, художників, театральних діячів. Авторська інтерпретація ґрунтувалася не тільки на парадоксальних оцінках, але й на тонкому психологічному аналізі, висвітленні постаті митця в незвичайному ракурсі. М.Волошин визначив специфіку неореалізму, що вплинуло на світогляд К.Бальмонта, С. Городецького, М. Кузьміна, М. Зенкевича, А. Ахматової, О.Мандельштама.


М. Кузьмін виступив з ідеєю кларизму, що передувала формуванню акмеїстичної концепції мистецтва, а також з ідеєю індивідуалізації творчої позиції (концепція “емоціоналізму”).


Маніфести акмеїстів М. Гумільова (“Спадщина символізму й акмеїзм”), С. Городецького (“Деякі течії в сучасній російській поезії”), О. Мандельштама (“Ранок акмеїзму”) сприяли переосмисленню засад символізму й виробленню нових концепцій мистецтва. Звернення до “речового” світу, заміна поета-теурга поетом-ремісником, “туга за світовою культурою” – ці проблеми розроблялися у літературно-критичних працях акмеїстів.


Ідея діяльного мистецтва й активної ролі творця  визначає специфіку літературної критики й програм футуристів (І. Северянін, І. Ігнатьєв). В. Хлєбников і В. Маяковський обіймали особливі позиції у футуризмі. У статтях В. Хлєбникова висловлено необхідність звернення сучасного мистецтва на міф, на фольклорні джерела, на традицію (“Учитель і учень. Про слова, міста й народи. Розмова”, “Закон поколінь”). Незважаючи на заклик звільнитися від тягаря минулих епох, В. Маяковський визнавав здобутки класики, хоча й у футуристичній інтерпретації (“Два Чехови”).


Письменники-модерністи зверталися не тільки до досвіду своїх попередників, але й намагалися осмислити стан сучасної літератури, досягнення своїх сучасників – і модерністів, і реалістів. У підрозділі висвітлені оцінки й роздуми О. Мандельштама з приводу творчості В’яч. Іванова, О. Блока, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака та ін. Розглянуто творчу історію стосунків митців, “діалог” поміж ними, котрий тривав не тільки у житті, а й на сторінках літературно-критичних праць. Показано, як “чуже” слово, “чужий” досвід опановував О. Мандельштам і як “чуже” згодом давало поштовх його естетичним пошукам, знаходячи відгомін у художніх творах письменника.


Отже, коло проблем і тем, що порушувалися в працях письменників-модерністів було напрочуд широким, воно не обмежувалося галузями художньої творчості й свідчить про активну взаємодію літератури й філософії, літератури й релігії, літератури й культури, літератури й інших видів мистецтва. Знаходячись всередині літературного процесу, письменники-критики чутливо сприймали нові тенденції літератури та мистецтва й прагнули осмислити їх у загальному контексті розвитку духовної свідомості.


Третій розділ “Жанрова специфіка літературної критики модернізму” містить шість підрозділів, у яких висвітлено своєрідність жанрів літературної критики модернізму – літературної рецензії, літературно-критичної статті, літературного портрета, щоденника письменника, циклу статей і книги критики, а також розглянуто літературно-критичні елементи в тексті художніх творів.


У підрозділі 3.1. “Літературна рецензія письменника: спроба осмислення власних творчіх принципів” розглянуто основні різновиди літературної рецензії: коротка рецензія (В. Брюсов, О. Блок, Б. Пастернак), монорецензія (В. Брюсов, Б. Пастернак), оглядова рецензія (М. Гумільов), рецензія-стаття (А. Бєлий, В. Ходасевич) та ін. У літературній рецензії інформаційне начало поступається аналітичному й оціночному началам, які припускають можливість різного прочитання художнього твору критиками. Специфікою літературної рецензії доби модернізму є те, що рецензії митців на “чужі” твори відбивають етапи творчого зростання авторів і дають цінний матеріал про їх естетичні підходи. Критичні виступи письменників у рецензії розкривали їхні погляди на сенс і завдання мистецтва, програмні засади власної творчості (“Олександр Блок” В. Брюсова, “Сергій Городецький. Сергій Кречетов” О. Мандельштама та ін.). Тобто рецензії сприяли формуванню парадигми російського модернізму.


У підрозділі проаналізовано не тільки зовнішні, а й внутрішні рецензії письменників-модерністів, що призначалися для видавництв, тобто виконували функцію естетичного відбору текстів й визначення переспективних напрямків розвитку літератури.


Особливу увагу приділено авторецензіям як способу інтерпретації власного твору. Автореференційність означає цікаве явище, коли автор і його поетика стають предметом власного тексту. Як свідчать критичні твори пьсменників-модерністів, автореференційність виявляється на естетичному, поетикальному і біографічному рівнях. 


Крім літературної критики, письменники-модерністи нерідко займалися кіно- і театральною критикою, що значно доповнює уявлення про творчі принципи митців. У своїх кіно- і театральних рецензіях (“Татарскі ковбої”, “Шпигун”, “Про п’єсу А. Чехова “Дядя Ваня” та ін.) О. Мандельштам успішно поєднував аналіз авторського і режисерського задуму із характеристикою самого твору й викладом власної естетичної позиції. У роботі відзначений великий інтерес О. Мандельштама до української культури, зокрема діяльності Леся Курбаса та театру “Березіль”, у якому критик убачав витоки майбутнього українського театру.


У підрозділі 3.2.  „Літературно-критичні статті письменників як відображення естетичної програми митців слова” проаналізовано розмаїття різновидів літературно-критичних статей у творчості письменників-модерністів: настановчі, проблемні, теоретичні, оглядові, інформаційні, вступні (передмови), заключні (післямови), ювілейні статті та ін.


Одним із найпопулярніших критичних жанрів модерністів була оглядова стаття, що містила оцінку стану сучасної літератури й культури, характеристику певних тенденцій у мистецтві, а також визначення митцями (авторами) не тільки “чужого”, але й свого місця в загальному потоці. До оглядів часто зверталися такі визнані майстри модернізму, як Д. Мережковський, В. Брюсов, О. Блок, М. Гумільов, М. Цвєтаєва, М. Кузьмін, Г. Адамович, М. Волошин, Б. Пастернак, О. Мандельштам та ін. У підрозділі визначені сутнісні риси оглядової статті доби модернізму – інтегративність, системність, концептуальність, естетизм, сюжетність. Серед композиційних принципів побудови оглядової статті виділені індуктивний і дедуктивний принципи, значення яких розкрито на матеріалі статей О. Мандельштама, В. Ходасевича.


Оглядові статті В. Брюсова розглянуті в контексті його діяльності в журналі “Весы”, який виконував важливу для символізму роль обґрунтування й захисту принципів нового напряму. Отже, літературно-критичні огляди В. Брюсова сприяли розробці й утвердженню символістської теорії та художньої практики.


Хоча автори оглядових статей прагнули бути якомога об’єктивнішими, утім, їхні оглядові статті мають відбиток суб’єктивності, що визначає високий ступінь емоційності у викладі літературно-критичного матеріалу. Письменники у літературно-критичних оглядах пізнавали й себе як творчих особистостей, а, за словами М. Бердяєва, “творчу таємницю не можна пізнавати пасивно, її можна пізнати лише активно, в атмосфері творчого акту”.


У ювілейних статтях Д. Мережковського (“Свято Пушкіна”, “Пам’яті Тургенєва”), О. Блока (“Доля Аполлона Григор’єва”, “Володимир Соловйов і наші дні”), Б. Пастернака (“Поль-Марі Верлен”, “Микола Бараташвілі”), А. Ахматової (“Слово про Данте”, “Лозинський”), О. Мандельштама (“До ювілею Ф.К. Сологуба”) порівняно з іншими різновидами літературно-критичних статей ширше представлений контекст і інтертекст. Говорячи про значення того чи іншого митця, письменники-модерністи вводять його у контекст сучасної їм епохи, відзначають роль його ідей і художнього доробку для розвитку літературного процесу, актуалізують певні аспекти його творчості з огляду на власні естетичні орієнтації.


У дисертації розглянуто своєрідність структури літературно-критичних статей письменників-модерністів (В. Брюсова, В. Ходасевича, О. Блока та ін.), у якій виявилися особливості їх індивідуального стилю, авторської позиції, мови. Письменницька оцінка “чужої” творчості розкриває механізми й секрети творчої лабораторії письменника-критика.


Створення статті про інших митців ставало для письменника-модерніста приводом для розмови про “найважливіше” для нього самого, про мистецтво і про свій шлях у ньому. Тому літературно-критичні статті письменників-модерністів є цікавою сторінкою в історії розвитку не тільки літературної критики, але й в історії російської літератури загалом.


У підрозділі 3.3. “Жанр літературного портрету” розглянуто жанрові особливості літературного портрета, який часто використовували письменники-модерністи у своїй літературно-критичній творчості.


Відкритий для російських читачів М. Карамзіним жанр літературного портрета посів важливе місце в системі жанрів російської критики. До цього жанру зверталися представники різних напрямів і течій. Утім, до сьогодні історія розвитку літературного портрета в російській критиці не відтворена цілісно й системно. Теорія жанру літературного портрета теж є одним із дискусійних питань літературознавства. У зв’язку з цим досвід російських письменників-модерністів у галузі літературного портрета є важливим для вирішення питань історії й теорії цього жанру.


У дисертації детально розглянуті такі жанрові різновиди літературного портрета, як біографічний нарис, критико-біографічний нарис, нарис творчості (за А. Бочаровим, Б. Єгоровим). Деякі дослідники (В. Перхін) доповнюють жанр літературного портрета такими різновидами, як силует, мемуарний нарис, які, на наш погляд, мають надто розмиті жанрові критерії.


На підставі вивчення тематики, проблематики, структури літературних портретів зроблено висновки про своєрідність жанру літературного портрета доби модернізму: глибокий психологізм, опис зовнішніх та внутрішніх рис особистості на соціально-політичному тлі епохи, актуалізація важливих питань розвитку суспільства й культури.


Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено літературним портретам, створеним О. Мандельштамом і які раніше не були об’єктом глибокого наукового аналізу. У літературно-критичній творчості О. Мандельштама немає суто біографічних праць, як і праць, присвячених суто художній спадщині митця. Літературні портрети О. Мандельштама є синтетичними за своєю структурою, у них поєднуються біографічні елементи з аналізом творчості митця, що стало характерною особливістю жанру літературного портрета доби модернізму.


У літературних портретах О. Мандельштама (“Петро Чаадаєв”, “Франсуа Війон”, “Пушкін і Скрябін”) подано образ художника в сукупності його рис з акцентуацією світоглядних позицій і морально-психологічного складу особистості. Приділяючи увагу художнім особливостям творів митців, О.Мандельштам висловлює судження про загальний стан літератури й культури, розмірковує про стратегії художньої творчості (у тому числі й власної).


Літературні портрети О. Мандельштама відзначаються широтою й панорамністю зображення особистості митців чи мислителів. Особи, що яскраво та емоційно змальовані автором, постають багатогранно, у всій своїй складності та суперечливості. Риси їх творчої індивідуальності та художньої спадщини О.Мандельштам намагається пояснити не тільки через особистісне, а й через історичне, соціальне, культурне тло. Згідно з концепцією О. Мадельштама, кожен митець чи мислитель є виразником духовного стану доби, вірувань, філософських та естетичних прагнень. Так, у праці “Пушкін і Скрябін” О. Мандельштам визначає життєві, соціологічні та християнські  чинники розквіту геніїв. А в літературному портреті “Франсуа Війон” він підкреслює необхідність для Франції XV століття і Європи загалом духовного подвигу й “нової енергії” Ф. Війона.


Жанрові особливості літературного портрета виявилися й у літературно-критичних працях О. Мандельштама, присвячених діячам мистецтва (“Жюль Ромен”, “Міхоелс”, “Яхонтов”).


Розмаїття творчих портретів у спадщині О. Мандельштама класифіковано в дисертації відповідно до форм вираження авторської позиції: аналіз морально-філософського змісту творчості (“Петро Чаадаєв”), аналіз життєво-соціологічних витоків творчості митців (“Пушкін і Скрябін”, “Франсуа Війон”), аналіз біографічних та психологічних передумов творчої діяльності (“Нотатки про Шеньє”), аналіз художньої своєрідності спадщини (“Жюль Ромен”, Міхоелс”, “Яхонтов”). У літературних портретах О. Мандельштама виявилися риси творчої індивідуальності самого автора, його неповторний стиль і тонке розуміння майстром духовно-естетичних шукань інших митців.


У підрозділі 3.4.  “Літературний щоденник письменника” розглянуто специфіку жанру, який сформувався протягом XIX-XX століть. Труднощі вивчення жанру літературного щоденника викликані тим, що цей жанр межує з іншими жанрами, перебираючи на себе їхні риси (біографія, мемуари, нарис, літературний портрет, літературно-критична стаття та ін.).


Актуалізація жанру щоденника на межі XIX-XX століть зумовлена духовною ситуацією епохи, якій властиві фрагментарність, відсутність цілісності, а також прагненням митців віддзеркалити життя через власний світ, власну індивідуальність.


Літературний щоденник є джерелом біографічних відомостей про митця, при йьому варто враховувати, що мова йде не тільки про життєві факти, а й про факти творчого зростання художника, його духовну біографію.


Літературному щоденнику письменника як жанру притаманні такі риси, як довільність викладу, спонтанність думок і вражень, використання елементів потоку свідомості, автокомунікативність, відкритість тексту, ескізність, вільні переходи у просторі й часі, культурні зсуви, монтажність побудови тощо. Суб’єктивність, щирість, довірливість є жанротвірними категоріями для літературного щоденника, оскільки вони визначають композицію, сюжет, рух образів, авторську позицію.


Деякі дослідники говорять про те, що в літературному щоденнику відсутній сюжет, що бессюжетність виявляється на всіх рівнях тексту. На нашу думку, сюжет літературного щоденника особливий, він полягає у відтворенні творчої еволюції митця, найменших порухів його думок, емоцій, вражень. Сюжет у літературному щоденнику розгортається здебільшого в психологічній площині, а це не означає, що його немає як такого. Жанр літературного щоденника доби модернізму значно розширює усталені уявлення про сюжет твору, змінюючи його звичні характеристики.


На підставі аналізу “Літературного щоденника” З. Гіппіус розглянуто наративну структуру цього жанру. Автор щоденника, розповідаючи про себе, поступово перетворюється на розповідача. “Я” письменника отримує різні форми вираження, взаємодія між якими визначає емоційну напругу щоденника.


У дисертації проаналізовано різні засоби створення художнього образу в щоденнику – деталізація, “чужі” рецепції, розгорнута характеристика, некрологічна характеристика.


Мотивна структура “Літературного щоденника” З. Гіппіус відображає життєві та естетичні шукання письменниці. Провідними мотивами “Літературного щоденника” З. Гіппіус є мотив історії, мотив життя і смерті, мотив мистецтва, мотив духовного пізнання. Звернення до образів і сюжетів Святого Письма, до язичницьких міфів визначає неповторність стилю З. Гіппіус, в якому інтертекстуальність є невід’ємною складовою.


У контексті дослідження викликають інтерес фрагментарні жанри (нотатки, афоризми, сентенції, записи окремих думок). У дисертації розглянуто  працю В. Ходасевича “Фрагменти про Лермонтова”, в якій розкрито трагізм долі поета. Оцінюючи постать М. Лермонтова з певної часової дистанції, В. Ходасевич співідносив свій шлях із лермонтовським, що засвідчує процес самовизначення й самооцінки письменника-модерніста.


Підрозділ 3.5.  “Цикл статей і книга критики у контексті творчості письменника” присвячений розгляду тематичних циклів літературно-критичних статей модерністів і книгам критики, що з’явилися в результаті об’єднання статей.


Статті про класиків російської та західноєвропейської літератури поєднані І. Анненським у книгах “Книга відображень” і “Друга книга відображень”. У передмові до першої книги автор наголосив на специфіці такого поєднання різноманітних праць, відзначивши їх загальну рису – вони відображають особливий погляд художника на “чужу” творчість: “Критик знаходиться поза твором: він його розбирає й оцінює. Він не тільки поза ним, але й десь над ним. А я писав тільки про те, що мене полонило, що я наслідував, чому віддавався, що хотів зберегти у собі” . Важливою є думка І. Анненського про те, що саме читання творів митця теж є творчістю, активною і складною творчою діяльністю є й фіксація вражень про нього.


Цикл статей В. Брюсова “К.Д. Бальмонт” став основою для створення книги “Далекі й близькі”. Окремі спостереження над своєрідністю гоголівського стилю згодом утворили відому книгу А. Бєлого “Майстерність Гоголя”. Із низки статей сформувалася книга М. Волошина “Лики творчості”. Ці критичні праці стали предметом докладного аналізу в дисертації.


“Лики творчості” М. Волошина являють собою зібрання статей, у яких здійснено зріз культурного життя російського та французького народів. У книзі не просто порівнюються ті чи ті факти розвитку мистецтва Росії та Франції. М. Волошин своєю книгою зробив літературу й культуру Франції частиною російського духовного життя, й навпаки. Новаторство письменника-модерніста полягає у формуванні з допомогою критики єдиного культурного простору. Стильовою особливістю книги “Лики творчості” є підкреслена об’єктивна позиція автора, котрий не прагне вповні розкрити себе, а дати можливість “говорити за нього самому матеріалу”, утім, сам вибір матеріалу, його розташування, аргументи в інтерпретації виражають авторську позицію. М. Волошин убачає своє завдання як критика в тому, щоб допомагати входженню літературного твору в життя: “Для того, щоб літературний твір увійшов у життя, замало творчості одного митця – потрібно, щоби воно було сприйнятим і зрозумілим”. Отже, роль критика, як вважає М. Волошин, є визначальною на етапі входження літературного твору в культурний і суспільний простір.


М. Волошин обґрунтував принципи літературної критики, згідно з якими художній твір має оцінюватися з естетичних, філоcофських позицій самого творця. У зв’язку з цим книга “Лики творчості” має значення не тільки для історії, але й для теорії літературної критики.


У книзі “Лики творчості” йдеться про “вічні” константи культури. Припускаючи крайні форми в мистецтві, М. Волошин шукає “справжнє мистецтво” поміж вічно повторювальних, але таких, що переживаються щоразу заново, образів і сюжетів. Як бачимо, літературно-критичні роздуми М. Волошина передували теоріям циклічності мистецтва, що актуалізувалися протягом XX століття.


Книга А. Бєлого “Майстерність Гоголя” містить роздуми й спостереження митця, зроблені протягом тридцяти років, тому вони, безперечно, відображають творчу еволюцію самого автора. Один із сучасників А. Бєлого М. Валентинов зазначав, що коли А. Бєлий говорив про М. Гоголя, “важко було зрозумітити, чи-то він коментує Гоголя, чи-то сам хоче відповісти на питання: “Русь, куди ти несешся?..”  М. Гоголь був улюбленим художником А. Бєлого, котрий потрапив під його сильний вплив у процесі формування світоглядної позиції й стилю.


У дисертації розглянуто розділи книги А. Бєлого “Майстерність Гоголя”: “Творчий процес Гоголя”, “Сюжет Гоголя”, “Виражальність Гоголя”, “Стиль прози Гоголя”, “Гоголь у XIX і в XX століттях”. У своїй сукупності ці розділи сприяють створенню складного, але цілісного образу митця, значення якого А. Бєлий не обмежує гоголівською епохою, а поширює і на сучасність. А. Бєлий прагне зацікавити читача, він надає йому певну самостійність в оцінках, спонукає до роздумів за допомогою цілої низки стильових прийомів. Таким чином, читач неначе залучається до процесу створення книги, що було новим для літературної критики. А. Бєлий майстерно працює з деталями, які для нього (і для читачів) стають ключами до секретів гоголівської творчості. Деталі гоголівських творів постають у книзі А. Бєлого в незвичайному (подеколи парадоксальному) ракурсі, що стимулює читацьку рецепцію.


А. Бєлий привертає увагу читачів до багатошарової структури гоголівських образів, але й сам нерідко використовує нанизування різних смислів і значень в одному образі. Для стилю А. Бєлого-критика притаманні такі особливості, як повтори, варіації теми й мотиву, деталізація зображення, підтекст, зіставлення й протиставлення, монтаж тощо. Розглядаючи характерні для М. Гоголя прийоми письма (звукопис, колір, гіперболу, гротеск, ритміку тощо), А. Бєлий акцентує думку про гоголівський текст не як копіювання життя, а як процес творення нового життя. Ця думка була співзвучною й художній практиці самого А. Бєлого і модернізму загалом.


У підрозділі 3.6 „Літературно-критичні елементи в тексті художніх творів” розглянуті приклади використання літературно-критичних елементів у художній творчості російських письменників доби модернізму.


Літературно-критичні елементи, вміщені в художній твір, являють собою засіб творчого переосмислення “чужої” спадщини. Форми вияву літературно-критичного мислення в художньому творі різноманітні: застосування стильових прийомів, характерних для іншого митця; образи, що виникають в результаті згоди/незгоди з іншою позицією; полеміка; самоцитування; самоцінка тощо. Загалом критика в художньому творі може бути відкритою чи прихованою.


На прикладі оповідань В. Брюсова розглянуто розвиток ідей і оцінок митця, висловлених у його літературно-критичних працях. В. Брюсова цікавила проблема фантастики в творчості М. Гоголя. Свої міркування стосовно специфіки художньої реальності, створеної М. Гоголем, В. Брюсов виклав у доповіді для Товариства любителів російської словесності (1909). Згодом ці думки знайшли художнє вираження в оповіданні “Сестри”, де міститься чимало алюзій та ремінісценцій на “Портрет” М. Гоголя. У дисертації докладно проаналізовано поетику оніричного в оповіданнях В. Брюсова “Тепер, коли я прокинувся…”, “Її рішення”, “Менует” та ін. у зіставленні з досвідом М. Гоголя та Ф. Достоєвського, творчість яких завжди цікавила митця і як літературного критика.


Яскравим прикладом використання літературно-критичних елементів у художньому творі є книга Б. Пастернака “Охоронна грамота”, про яку автор писав, що в ній він “не зображує, а думає і розмірковує”. Одним із центральних образів цієї книги став В. Маяковський, з яким Б. Пастернак мав тісне спілкування й вступав у творчу полеміку, яка знайшла продовження й на сторінках “Охоронної грамоти”. Написана після смерті В. Маяковського книга Б. Пастернака містить оцінки творчого спадку загиблого поета, а також причини трагедії митця. Літературно-критичний аналіз творів В. Маяковського поєднаний із ліричною оповіддю, що створює неповторний настрій книги, в якій Б. Пастернак осмислює й свій шлях у мистецтві. Говорячи про життєву драму В. Маяковського, Б. Пастернак розкриває своє ставлення до влади й до суспільства, наголошуючи на необхідності “не жертвувати обличчям заради положення”.


В “Охоронній грамоті” містяться оцінки, характеристики й висловлювання щодо творчості М. Цвєтаєвої, яку Б. Пастернак вважав великим поетом і другом.


Б. Пастернак сприймав свою книгу як “живу істоту”, тому процес створення “Охоронної грамоти” став для нього “живою розмовою” з різними митцями своєї доби й минулих епох. Разом з тим “Охоронна грамота” була й розмовою поета із самим собою, тому у творі зустрічаємо приклади самоцитування й коментування Б. Пастернаком своїх художніх творів. Письменницька критика, спрямована на власну творчість і вміщена в літературний твір, виконує функцію додаткового вираження естетичної позиції. Автореференційність у тексті художнього твору розширює уявлення про естетичну програму письменника, сутність його мистецької позиції, своєрідність творчого методу. Великий інтерес в “Охоронній грамоті” викликають міркування Б. Пастернака щодо природи символу, психології творчості, проблем поетики у зв’язку з філософією тощо.


У жанровій системі доби модернізму виявилися найкращі традиції російської літературної критики, а також активне новаторство митців, що шукали нових засобів осмислення ролі мистецтва й митця в складну добу. Значне розширення тематики й проблематики літературної критики, введення історичного, соціального, філософського й культурного контексту, посилення образності, відкриття нових жанрових різновидів, дифузія різноманітних компонентів у жанрах літературної критики, а також використання літературно-критичних елементів у художніх творах – усе це, безперечно, збагатило історію літературної критики, що в добу модернізму сягнула небувалих висот.


Четвертий розділ дисертації “Стильові особливості літературної критики модернізму” містить чотири підрозділи й присвячений розгляду своєрідності стилю літературно-критичних праць модерністів. 


У підрозділі 4.1. “Поетика модерністської літературної критики в контексті епохи” визначені програмні завдання модерністської літературної критики в контексті перехідної доби. Д. Мережковський у статті “Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури” закликав митців шукати зв’язки між собою, літературними епохами, минулим і сучасним. Подолання “роздрібненості” літературного процесу критик убачав не тільки у розширенні тематики й проблематики творів, але й у пошуку нової виражальності й засобів “самоусвідомлення”.


Поетика модернізму знайшла вияв у літературно-критичних працях письменників, яскравим прикладом чого може слугувати творчість М. Волошина. У критичних статтях М. Волошина, які увійшли до його книги “Лики творчості”, а також щоденнику письменника виокремлено ознаки імпресіоністичного стилю: плинність образів, настанова на відтворення миттєвих вражень, контурність та ескізність зображення, фрагментарність, асоціативність тощо. Захоплення технікою імпресіонізму позначилося не тільки на поезії М. Волошина, але й на його літературно-критичних працях, які стали цікавим явищем в історії літературної критики з погляду стилю.


У своїх літературно-критичних статтях М. Волошин використовує елементи “потоку свідомості”, а також вводить категорії “інстинктивної пам’яті” та “психологічного часу”. На стилі літературно-критичних праць М. Волошина позначився вплив живопису й музики (деталізація, ритмічність фрази, гра світла й кольорів, відсутність чітких переходів поміж думками й образами, пріоритет нюансів та ін.). Взаємодія видів мистецтва, що стала прикметною особливістю доби модернізму, виявилася й у літературно-критичній спадщині М. Волошина.


Підрозділ 4.2. “Інтертекстуальність як спосіб організації літературно-критичного тексту” присвячено аналізу міжтекстових зв’язків у критиці письменників-модерністів.


Модерністська гра смислами виявляється в інтертекстуальних зв’язках, що наявні не тільки в художніх творах, але й у літературній критиці. Кожний текст містить у собі елементи інтертексту, який є складовою загального “культурного” тексту і передається адресатові як результат засвоєння і трансформації іншого тексту, що визначає постійний діалог, взаємодію різних “голосів”  у структурі тексту (М. Бахтін).


У дисертації розглянуті форми вияву інтертекстуальності в літературній критиці: цитування, алюзії, ремінісценції та ін. У літературі XX століття, в тому числі й літературній критиці, актуальним стало цитатне мислення, яке відобразило “прагнення світової культури XX століття до духовної інтеграції”  (І. Ільїн). У процесі цитування в літературно-критичних творах важливим є нарощування смислів, складний діалог і полілог поміж текстами.


Джерелами предтекстів у письменницькій критиці були міфи різних народів, Святе Письмо, житія святих, фольклорні твори, твори російської та зарубіжної літератур, твори інших видів мистецтва.


Поетика неоміфологізму, що виявилася в художній літературі, вплинула й на російську літературну критику. Міфологічні структури (сюжети, образи, мотиви та ін.) органічно увійшли в твори літературної критики, ставши точкою відліку для роздумів й оцінок авторів. Творче опанування міфу дозволяло письменникам-критикам привертати увагу до універсальних проблем, говорити про вічне, встановлювати зв’язки поміж духовним досвідом різних поколінь. Міфологічні структури у своїх літературно-критичних творах часто використовували О. Мандельштам, В. Хлєбников, М. Цвєтаєва та ін.


Гостро відчуваючи духовну кризу на межі XIX-XX століть, письменники-модерністи активно зверталися до ідей та образів Біблії (Ісус Христос, Іуда, Понтій Пілат, Марія Магдалина, Варрава та ін.). У літературній критиці простежується авторська інтерпретація відомих сюжетних та образних схем Святого Письма, наповнення їх актуальним філософським, мистецьким чи психологічним змістом, контамінація біблійних структур з національно-історичним і культурним досвідом. Д. Мережковський, З. Гіппіус разом з М. Мінським та Д. Філософовим розробляли “неохристиянську” платформу “релігійної спільності”. У статтях В. Брюсова та О. Блока постійно зустрічаються біблійні образи, автори звертаються до старозвітних і новозавітних часів, проводячи паралелі із сучасністю. У статті “Стихія і культура” О. Блок переосмислює легенду про Миколу Чудотворця, яка довозволяє митцеві обґрунтувати думку про стан тогочасної культури та перспективи її розвитку.


Творче засвоєння фольклору в літературно-критичних творах відбувалося в різних формах: сюжетне запозичення (переказ), структурне запозичення, мотивне запозичення, образне запозичення, цитування, переробка фольклорного тексту, використання прийомів поетики фольклору (тропів, символів тощо). Праці О. Блока  дають цікавий матеріал для дослідження форм і функцій опанування фольклору в літературно-критичній спадщині модерністів.


У літературній критиці модернізму має місце явище полігенетичності (перехрещення різних першоджерел), що, в свою чергу, призводить до перехрещення смислів й полісемантичності нових структур (образів, мотивів, символів та ін.), які виникають на цій підставі. Наприклад, в образі Вершника зі статті О. Блока “Поза часом” схрестилися традиції фольклору, О. Пушкіна, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, внаслідок чого образ набуває багатозначності й може розглядатися в різних площинах.


У дисертації розглянуто різноманітні способи та функції інтерпретації в літературній критиці художніх текстів, створених авторами літературно-критичних праць або їхніми друзями, рідними. Такий “рідний”, “домашній” контекст сприяє створенню атмосфери особливої довірливості, живого діалогу, щирості в літературно-критичних творах М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака, О. Мандельштама та ін. Очевидним є постійний процес переходу образів (мотивів, ідей, тем і т.ін.) художніх творів у літературну критику, і навпаки.


Шлях “чужого” слова в літературно-критичній спадщині модерністів відкриває нове життя цього слова в контексті образного мислення письменника, а також дозволяє “декодувати” художню систему того чи іншого автора.


У підрозділі 4.3.  “Критична проза: ритміко-інтонаційний аспект” розглянуто своєрідність ритміко-інтонаційної структури  літературно-критичних текстів на матеріалі статей М. Цвєтаєвої (“Світлова злива”, “Мій Пушкін”), В.Маяковського (“В.В. Хлєбников”), В. Брюсова (“Олександр Блок”).


В дисертації простежується вплив ритмо-інтонаційного малюнку на зміст літературно-критичного тексту, на втілення авторського задуму. Використовуючи методику вивчення ритму, запропоновану В. Жирмунським (аналіз художнього впорядкування синтаксичних груп – повторів, паралелізмів та ін.), у роботі визначено своєрідність ритміко-інтонаційної побудови статей письменників-модерністів.


Для літературно-критичної творчості М. Цвєтаєвої характерним було використання складних речень із паралельним нанизуванням підрядних складових або однорідних членів, що створювало особливий ритмічний малюнок. Ритмізація прози письменниці досягається завдяки поступальному руху й нарощуванню енергії синтаксичних повторів (паралелізмів). Задля увиразнення думки й образу М. Цвєтаєва у своїх літературно-критичних працях звертається до використання різноманітних зачинів (переважно у фольклорному стилі), лексичних та синтаксичних повторів, “підхватів”, синонімічних пар, звукових повторів, метричного членування фрази тощо.


У праці В. Маяковського про В. Хлєбникова смислове навантаження мають засоби ритмізації прози: граматичні й синтаксичні паралельні конструкції, антитези, декларативні речення, форми заперечення.


Для стилю В. Брюсова притаманні, крім видів паралелізму, різні форми уточнення, в яких додаткові члени речення перебирають на себе значення й функції основних.  


У підрозділі 4.4.  “Своєрідність композиційної структури літературно-критичних творів” розглянуто особливості композиційної будови літературно-критичних статей О. Мандельштама, В. Брюсова, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака, В. Розанова.


На композиції творів критики позначилося художнє мислення митців, які висловлювали свої погляди й оцінки переважно в емоційно-образній формі, що потребувала особливої композиції. У своїх літературно-критичних працях письменники-модерністи нерідко вдавалися до яскравого, захоплюючого зачину, метою якого було заінтригувати читачів, привернути увагу до певного факту чи явища, спонукати до спільних роздумів чи полеміки. Зачини в літературно-критичних статтях модерністів будувалися у формі опису, декларативної заяви, проблемного питання, ствердження чи заперечення тощо.


Кожний письменник-критик має свій арсенал аргументації, вираження власної позиції, оцінки й активізації читацької думки. Для стилю М. Цвєтаєвої характерне ствердження через заперечувальні форми, для стилю В. Брюсова – поступальний розвиток ідеї, для стилю О. Мандельштама – зіставлення образів (ідей, цитат і т.ін.), висвітлення їх у різних культурологічних контекстах.


У дисертації детально проаналізовано статті В. Розанова про М. Гоголя, в яких яскраво виявилася прикметна риса поетики літературно-критичної спадщини В. Розанова – постійна зміна “точки зору”, зіставлення, перехрещення й розвиток різних “точок зору”, що дозволило авторові всебічно висвітлити постать і творчість М. Гоголя.


Дисертацію завершують висновки, в яких підбито підсумки дослідження.


Історія літературної критики, створеної професійними критиками, в сучасному літературознавстві висвітлена глибоко й всебічно. Разом з тим письменницька критика до сьогодні залишалася на периферії наукових досліджень. Літературно-критичні праці письменників-критиків виконували переважно допоміжну роль при вивченні творчої діяльності митців. Сьогодні є актуальним зміна підходу до письменницької критики кінця XIX – початку XX століття, яка є важливою складовою літературного процесу доби й сприяла формуванню художньої парадигми модернізму. Письменницька критика має посісти чільне місце в художній системі модернізму.


Специфічною особливістю літературної критики письменників-модерністів є те, що їхні критичні праці зазнали впливу з боку художньої літератури. При висловленні своїх думок, поглядів, оцінок митці-критики користувалися методами й прийомами, якими вони керувалися при створенні художніх творів. Літературно-критичні праці модерністів ставали продовженням читацьких запитів, а роль читачів перебирали на себе самі майстри слова.


Починаючи з XVIII століття в історії російської літератури склалася традиція рецептивного прочитання художніх творів письменниками, безпосередніми учасниками літературного процесу. Цю традицію підхопили,  якісно розвинули, зробили потужнішою модерністи. На інтерпретації розвитку літературного процесу вплинуло ставлення письменників-модерністів до культурної спадщини, національних джерел і новацій у галузі мистецтва. З одного боку, традиція в письменницькій критиці відігравала роль дешифровки тексту, а звернення письменників-критиків до літературної традиції минулих епох сприяло розширеному тлумаченню текстів сучасників. З іншого боку, письменники-модерністи поєднали традицію, закладену митцями-попередниками, і зумовлені новим часом уявлення про специфіку художнього мислення, призначення митця і своєрідність творчого процесу загалом.


Звертаючись до культурної спадщини минулого, письменники-критики по-новому поглянули на історію літератури, змоделювали етичні й естетичні орієнтації різних часів, визначили нові тенденції літературного й культурного руху, переосмислили роль художника в перехідну добу. У письменницькій критиці російських модерністів актуалізовано думку Т.С. Еліота про необхідність вироблення у митців особливого відчуття причетності до світової культури та її вільного втілення через “креативну” пам’ять (Ю. Лотман) у чужій творчості. 


Письменницька критика не має тієї міри науковості й об’єктивності, як критика професійна, оскільки митці користуються методами не наукового, а художнього дослідження. Утім, історико-літературне значення письменницької критики, а також її значення для розуміння творчості й еволюції митця напрочуд велике.


Письменницька критика є актом творчості. Обираючи об’єктом критики спадщину іншого митця, письменник-критик “вживається” в його образи, вступає у творчий діалог із собратом по перу, прагне висловити й самого себе через прямі суб’єктивні оцінки. Предметом творчого діалогу між різними митцями, що відбувався на сторінках літературної критики, були проблеми сучасного мистецтва, естетичні принципи, підходи до зображення дійсності. Творчість письменників-критиків реалізує “друге життя”, яке є важливою складовою художнього твору. Письменницьку критику варто розглядати в контексті “онтологічної поетики” (Л. Карасьов), коли критик співвідносить буття автора й оцінюваного ним тексту із загальним буттям.


Важливою ознакою феномену письменницької критики є акцентована літературність. На відміну від професійного критика, критик-митець виходить за межі науки про літературу, перетворюючи її на мистецтво слова. Письменницьку критику варто вивчати у зв’язку з художньою творчістю митців, щоб краще зрозуміти їх естетику й поетику. У художній системі модернізму простежується явище “внутрішнього діалогізму”, коли в літературній критиці митців розроблялися теми, образи, мотиви і т.і., що прийшли з їхніх художніх творів, і навпаки.


Термін “письменницька критика” має два значення: вузьке (сукупність літературно-критичних праць письменника чи групи письменників) і широке (творча діяльність письменника-критика, його естетика, діалог митців, текстів, культур, літературне й позалітературне відлуння ідей, висловлених у літературно-критичних працях, рецепція письменницької критики сучасниками й наступниками). Письменницька критика є суттєвою особливістю й важливою складовою творчості російських митців доби модернізму.


Формування проблематики письменницької критики модерністів відбувалося з урахуванням варіантів розвитку суспільства шляхом розв’язання бінарних опозицій (О. Ахієзер). На зміну еволюціоністському підходу до вивчення розвитку культури приходить принцип ціклічності розвитку суспільства (Ф. Шпенглер, А. Тойнбі). Особливої популярності набуває синергетична теорія (І. Пригожин, І. Стенгерс), втілена в літературознавстві як лотманівська теорія “вибуху” в культурі.


Великий вплив на становлення модерністської критики справив “психологічний” метод А. Горнфельда і праці одного з провідних представників психологічної школи Д. Овсянико-Куликовського.


Крім відмови від утилітаризму й закликів до пошуків містичного змісту, передумовою створення нової літературної критики стає розширення художньої “вразливості” (Д. Мережковський, К. Бальмонт, В. Брюсов, З. Гіппіус та ін.).


Прагнення перечитати і переосмислити класиків російської літератури перетворюється на форму пошуків нової художньої “вразливості”. Використовуючи принцип медіації, письменники-критики шукають точку “серединності”, що з’єднала б протилежні полюси російської культури. Для модерністів такою точкою, що виконує бінарну функцію, стала творчість О. Пушкіна, яка асоціювася з ідеєю гармонії буття. Медіаційна інтерпретація стосунків Бога й людини призвела російських митців XIX століття до обґрунтування релігійно-етичних засад розвитку лібералізму в Росії.


Міркування в статтях модерністів про інкорпоративне впровадження російської літератури в контекст світової були ініційовані інтенсивними дискусіями, присвяченими стану сучасного суспільства і культури (Д. Мережковський, А. Бєлий). Ідея “одночасності культур і епох” завдяки модерністам (В. Брюсов, О. Блок, М. Гумільов, О. Мандельштам, А. Ахматова) входить у культурну парадигму на межі століть.


Російська письменницька критика модерністів розвивалася під впливом концепцій З. Фройда, К.Г. Юнга, А. Бергсона, Ф. Ніцще, С. Трубецького, Е. Трубецького, Н. Лосського, С. Франка, М. Бердяєва, П. Флоренського, С. Булгакова, В. Ерна. Але багато в чому визначила вектори естетики символізму і модернізму загалом творчість В. Соловйова.


Російські модерністи творчо сприйняли релігійні пошуки В. Соловйова, його поклоніння Софії як ідеї вічної жіночності, теорію “позитивної всеєдності”. Письменники Д. Мережковський, З. Гіппіус, мислитель Д.В. Філософов запропонували й обгрунтували стратегію “нової релігійної свідомості”, зробивши спробу реалізувати на практиці ідеї В. Соловйова і з’єднавши релігійне мислення з антирелігійним світоглядом російської інтелігенції.


Думки В. Соловйова про ідеал особистості, кохання, проблеми статі, возз’єднання людства у “святу спільноту”  знайшли відбиток у літературно-критичній творчості З. Гіппіус, Д. Мережковського, В. Розанова та ін.


Заклик Ф. Достоєвського до “вільного всесвітнього єднання, всесвітнього братерства в ім’я Христа” розвинутий у “метафізиці всеєдності” В. Соловйова. Ідея перетворення храмового і домашнього християнства на вселенське християнство, а також думка про “всеєдність” як про єдність людства в Богові, тобто Боголюдство, була реалізована російськими символістами, котрі  спробували побудувати “нову релігійну свідомість” і вселенську теократію.


Письменники-модерністи Ф. Сологуб, Д. Мережковський, З. Гіппіус, В’яч. Іванов, К. Бальмонт, В. Брюсов у своїх критичних працях сприймали В. Соловйова як духовного провісника людства, тому що соловйовський культ краси був заснований на розумінні краси як сутності самого світу, а це відповідало настановам митців. Про це ж писали й молодші символісти (О. Блок, А. Бєлий, С. Соловйов), вклоняючись чистій красі та Софії як її небесному втіленню. Вони вірили, що “вічна краса” отримає перемогу над хаосом, злом і тьмою. На межі XIX-XX століть творчість видатного філософа В. Соловйова сприяла небувалому підйому художньої та філософської думки.


Багато важливих питань сучасності було порушено в літературній критиці модерністів. У працях письменників-критиків йшлося про подальші шляхи російської літератури, відповідальність митця, нове призначення художнього слова, проблеми вивчення класики й сучасної літератури, співвідношення традиції і новаторства тощо. Проблематика літературно-критичних творів письменників-модерністів є напрочуд широкою і не обмежується суто літературним контекстом. Митці розглядали актуальні питання літератури в  тісному зв’язку з розвитком людської свідомості, філософських концепцій перетворення суспільства, культури й мистецтва.


В умовах інтенсивного становлення модернізму, активної взаємодії літератури й філософії, а також різних видів мистецтва в Росії склалися сприятливі умови для плідного розвитку літературно-критичної творчості письменників, котрі у своїх працях прагнули дати відповіді на актуальні виклики часу.


Жанрова палітра літературної критики доби модернізму є надзвичайно багатою. У творчості письменників-критиків отримали нові імпульси для розвитку традиційні жанри критики (рецензія, стаття, літературний портрет, щоденник критика). Разом з тим у критичній спадщині модерністів з’явилися й нові жанрові утворення – цикли статей і книги критики. Крім того, елементи критики органічно входили в тканину художніх творів, створених письменником-критиком.


Жанровий зміст літературно-критичних праць модерністів виходить за межі об’єкту розгляду – “чужого” тексту. У творах письменників-критиків містяться не тільки оцінки “чужого” слова, але й роздуми автора про свою творчість, розвиток мистецтва й культури загалом. Неприхована суб’єктивність є характерною особливістю всіх жанрів письменницької критики модернізму.


У жанровій системі письменницької критики відбувалися активні процеси взаємодії між різними жанрами (жанрова дифузія), що впливало на розширення жанрового змісту, внаслідок чого виникали синтетичні жанри літературної критики, які не можна кваліфікувати однозначно. У межах одного літературно-критичного твору могли поєднуватися елементи різних жанрів.


Скорочення дистанції між автором-критиком і читачем, перехід суб’єкта в об’єкт, активна авторська рефлексія, взаємодія слова “чужого” і “свого”, багатошаровість змісту, образність мислення, настанова на відтворення багатоголосся культури – усе це жанротвірні механізми розвитку літературної критики доби модернізму.


Для жанрів літературної критики кінця XIX – початку XX століть притаманні певні проблемні “вузли”, мотивні комплекси, наскрізні теми, що розроблялися з різних позицій і в різних аспектах у працях багатьох митців. Згодом це призвело до створення циклів статей і книг критики, що стали своєрідним засобом подолання “роздрібнених”, “уривчастих” оцінок. У літературній критиці модерністів здійснювався пошук магістральних шляхів розвитку літератури й культури, що зумовлювало тяжіння до циклізації критичних праць.


Використання засобів і прийомів художньої літератури збагатило всі жанри критики доби модернізму. А застосування елементів критики в літературних творах дало цікаві явища в галузі літератури й стало новим кроком у розвитку “діалогізму”.


На стиль письменницької критики кінця XIX – початку XX століття великий вплив мали стильові тенденції модернізму. Письменники, які шукали нових шляхів у художній літературі, використовували набутий  творчий досвід у літературно-критичних працях, що вирізняє письменницьку критику модернізму з-поміж інших періодів літературної критики. У критичних творах письменників-модерністів виявилися елементи імпресіонізму, символізму, футуризму, акмеїзму та інших течій і напрямів. Взаємодія загального та індивідуального в стилі літературно-критичних праць є цікавою в контексті дослідження парадигми модернізму.


Для стилю творів письменницької критики доби модернізму характерні поетика неоміфологізму, використання полісемантичних і полігенетичних структур, “перехідність” образів (ідей, мотивів), творче продовження і “декодування” художнього слова, зростання ролі ритміко-інтонаційної організації тексту, гра сенсами, переключення й перехрещення “точок зору” та ін.


На межі XIX-XX століть інтертекстуальність стала провідним способом організації літературно-критичного твору, виявляючись на його різних рівнях: композиційному, образному, мотивному, мовному і т.д. Форми прояву інтертекстуальності (алюзія, ремінісценція, “вторинна” образність, цитування, коментар тощо) сприяли складному діалогу й полілогу між різними текстами, що тривав на сторінках письменницької критики.


Отже, письменницька критика кінця XIX – початку XX століття опинилася не на узбіччі, в самому центрі літературного, культурного й суспільного життя. У ній знайшли відображення складні процеси розвитку літератури, естетичної та філософської думки. Разом з тим письменники-критики не тільки констатували певні факти та явища, а й брали активну участь у виробленні стратегій нового мистецтва. Літературно-критичні твори письменників того часу є важливою складовою парадигми модернізму.


 








Элиот Т.С. Назначение поэзии. Статьи о литературе. – Киев: AirLand, 1997. – С. 160.




Лотман Ю.М. Память в культурологическом освещении // Лотман Ю.М. Семиосфера. – СПб.: «Искусство – СПБ», 2000. – С. 673-676.




Карасёв Л.В. Онтологический взгляд на русскую литературу. – М., 1995. – С. 7.




Лотман Ю.М. Культура и взрыв // Лотман Ю.М. Семиосфера. – СПб.: «Искусство – СПБ», 2000. – С. 147.




Кондаков И.В. Между «хаосом» и «порядком» (О типологии пограничных эпох в истории мировой культуры). // Кануны и рубежи. Типы пограничных эпох – типы пограничного сознания: В 2 ч. – Ч. I. – М.: ИМЛИ РАН, 2002. – С. 59-93.




Ахиезер А.С. Категория «между» в социокультурной динамике // Кануны и рубежи. Типы пограничных эпох – типы пограничного сознания: В 2 ч. – Ч. I. – М.: ИМЛИ РАН, 2002. – С. 164-181.




Лотман Ю.М. Культура и взрыв // Лотман Ю.М. Семиосфера. – СПб.: «Искусство – СПБ», 2000. – С.12-148.




Белый А. Символизм как миропонимание. – М.: Республика, 1994. – С. 212.




Брюсов В. Собр. соч.: В 7 т. - М.: Худож. лит., 1975. – Т. 6. – С. 127.




Бердяев Н.А. Смысл творчества: Опыт оправдания человека. – Харьков: Фолио; М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. – С. 139.




Анненский И. Избранные произведения. – Л.: Худож. лит., 1988. – С. 374.




Волошин М. Лики творчества. – Л.: Наука, 1988. – С. 596.




Воспоминания об Андрее Белом. – М.: Республика, 1995. – С. 119.




Пастернак Б. Собр. соч.: В 5 т. – М., 1991. – Т. 4. – С. 812.




Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979. – С. 373.




Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. – М.: Intrada, 2004. – С. 165-166.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины