НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ МАЛОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ) : Нарративные стратегии малой прозы (На материале УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ Конца XIX - начала ХХ ВЕКОВ)



Название:
НАРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ МАЛОЇ ПРОЗИ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ)
Альтернативное Название: Нарративные стратегии малой прозы (На материале УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ Конца XIX - начала ХХ ВЕКОВ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 


У Вступі обумовлена актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, сформульована його концепція;  визначені мета і завдання роботи, об’єкт і предмет вивчення. Обґрунтована наукова новизна дослідження, вказані перспективи теоретичного та практичного використання його результатів, з’ясовані теоретико-методологічні засади дисертації, аргументовано застосування комплексу методів у процесі роботи над проблемою. Зазначено також форми апробації результатів дисертаційного дослідження, охарактеризована його структура.


У першому розділі роботи «Контекст нарації: теоретичні аспекти літературознавчої методології» розглядається проблема формування концептуальних засад наратології як одного із продуктивних напрямів новітнього літературознавства, що засвідчує можливість значного розширення простору вивчення літературного твору.  Заявивши про себе на початку ХХ ст. (принципи формалізму В. Шкловського, Б. Томашевського; ідеї В. Проппа, М.Бахтіна, В. Волошинова; дослідницькі концепти Московсько-тартуської школи: Ю. Лотман, Б. Успенський)  і набувши теоретичного обґрунтування в другій його половині (праці К. Фрідеман, О. Вельзера, Ц. Тодорова, В. Шміда, Ж. Женетта та ін.), наратологія виявила одночасно гнучкість щодо засвоєння попередньої літературознавчої традиції та відкритість до введення нових констант для комунікування читача із текстом.


Злам світогляду, стереотипів світосприймання і самоусвідомлення, які стали характерною ознакою формування культурологічної парадигми кінця ХІХ – початку ХХ ст., викристалізували потребу словесно оформити пошуки точок дотику «тієї ж» людини до ціннісних пріоритетів кардинально іншого світу. Герменевтична спорідненість читача початку ХХІ ст. із художнім світом тексту початку ХХ ст. визначається принаймні подібними тенденціями особистісно-суспільної комунікації. Тематичне, проблемне, образне наповнення літературно-художнього твору з позиції читача, який перебуває на значній дистанції, відмінне від традиційного підходу до конкретних аспектів літературознавчого аналізу. Наратив є тією категорією, що дає можливість зробити цілісним системний аналіз не лише безпосередньо художнього тексту, але й широкого мистецького, індивідуально-психологічного контексту частини літературного процесу (обмеження стосується формальних ознак – дослідження має на меті зосередитися на малій прозі). Прочитання творів у системі сукупних координат герменевтики, феноменології, структуралізму, семіотики, соціолого-літературознавчих і психоаналітичних поглядів, а також з позицій етико-критичного (моралістичного) і когнітивно-креативного підходів дає підстави сподіватися на глибоке методологічне дослідження значного масиву української літератури.


Три складові естетичної комунікації – автор, твір, читач – є об’єктом спостереження та дослідження у багатьох методологічних підходах. Зміна кута зору чи введення певної смислотворчої категорії в розуміння суті їх взаємної опозиційності й взаємовпливу здатна істотно змінити конфігурацію теоретичного дискурсу. Таким чином, не втрачає актуальності питання про співвідношення цих компонентів спочатку у процесі від задуму до написання, далі у форматі існування тексту і, зрештою, на шляху від першого прочитання до інтерпретації. І саме тому на пильну увагу заслуговує теоретичне дослідження смислоутворювальної та функціональної ролі кожного з них.


Пошуки найбільш виправданої теоретико-методологічної бази літературознавчих досліджень постійно коливаються між усталеними принципами сприймання та інтерпретації художнього твору і новітніми відкриттями переважно на зближенні власне літературознавства з філософією, естетикою, соціологією тощо. Кожен випадок аналітичного синтезування має дослідницьку перспективу, оскільки намагається застановити процес студіювання твору на цілком виправданих і доречних засадах. Одним із напрямів, що потенційно засвідчує можливість значного розширення простору вивчення літературного твору, є наратологія.  Поставши як самодостатній дослідницький напрям в другій половині ХХ ст., вона виявила одночасно гнучкість щодо засвоєння попередньої літературознавчої традиції та відкритість до введення нових констант для комунікування читача із текстом.


Важливими для розуміння суті та прикладної вартості наратологічних принципів у цій роботі є такі проблеми: окреслення термінологічних контурів у процесі дослідження наративної природи твору; визначення основних концепцій наратології, що формують її як самодостатню методику літературознавства; встановлення парадигми погодженого літературознавчого дискурсу, який був би спроможним синхронізувати традиційний, структуралістський та семіотичний підходи, а також категорії герменевтики та рецептивної естетики до тексту в його наративній парадигмі, вивчення проблематики та формальної модифікації малих прозових форм української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контурах наратологічної методики.


Одним із ключових параметрів пропонованого дослідження є питання часового сусідства літературного тексту і його реципієнта-інтерпретатора, оскільки увага акцентується на значному триванні художнього явища, що пов’язується як із константними чинниками літературного процесу, так і з фактами ідеологічної, суспільно-світоглядної, особистісно-ціннісної трансформації, які є невід’ємними атрибутами мистецької еволюції. У цьому контексті розповідна манера набуває важливості у комунікуванні попереднього досвіду, будучи осередком збереження традицій, а також виступає в ролі «естетичного диктатора», акумулюючи певні цінності та закорінюючи їх у свідомість читача. Таким чином, художній виклад стає означником естетичного сусідства у найширшому семантичному тлумаченні цього поняття. Для осмислення стратегії значеннєвих  утілень за посередництва певної манери презентації художнього матеріалу введена категорія наративу.


Важливим для здійснення наратологічного дослідження літературного твору є розуміння специфіки наратора, який опиняється на перетині всіх суб’єктивованих інстанцій розповідного чи оповідного літературного твору і природа якого в сучасному літературознавстві зазнає деякої синонімії, зближуючись відповідно то з розповідачем, то з оповідачем. На матеріалі літературних творів кінця ХІХ – початку ХХ ст. запропонована методика розпізнавання розповідача й оповідача на рівні стилістичних вказівників, адже мовлення розповідача вирізняється своїм характерним забарвленням, тяжінням до позиції одного із персонажів.


Здійснена спроба осмислити духовну сутність наратора. Духовний світ автора значною мірою моделюється для текстового оформлення, до нього додаються контекстуальні чинники, він заздалегідь проектується на очікувані реакції читача (читачів) та літературного процесу загалом. Тому духовність наратора має всі ознаки «вторинної моделюючої системи»: створений за певними канонами та правилами, наратор починає функціонувати як самодостатній організм із властивими для нього важелями переконання реципієнта. Читач здебільшого ідентифікує психологічну сутність автора саме через дозволену наратором призму, під його кутом зору розгортається інтерпретаційна проекція літературного твору.


Проблема актуалізації наратологічного дискурсу в літературознавчих студіях виникає невипадково – контури методології синтетичного дослідження викладової природи прозового твору малої форми значною мірою зумовлюються можливістю множинних теоретичних модифікацій сучасного дослідницького процесу. Здобутки основних шкіл та напрямів свідчать як про потребу іншого прочитання відомих та маловідомих текстів, так і про гнучкість літературно-художнього матеріалу щодо застосування до нього розмаїтих аналітичних процедур. Чільні концепції наратологічного напряму в літературознавчій думці другої половини ХХ – початку ХХІ ст., встановлення аспектів  сумісності наратологічного інструментарію з текстовим масивом української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть представлені у пропонованому дослідженні у зв’язку з актуальною потребою вироблення системної термінології, деталізації наявних класифікаційних моделей наратора.


Формат сучасних наратологічних студій переконує радше у спробах встановлення деякого методологічного компромісу, ніж у прагненні запровадити вичерпну дефінітивну парадигму фокусування наративу як центру дослідницького процесу, адже в обіг винятково структурального аналітичного процесу включаються численні поняття суміжних дисциплін. Герменевтична категорія горизонту значною мірою змодифікувала модерне сприйняття літературного твору, що знайшло своє втілення на етапі термінологічного оформлення наратології.


Пильна увага до розповідної чи оповідної інстанції у художньому тексті, здавалося б, відвернула погляд дослідників від традиційних для   літературознавства проблем диференціації змісту й форми, виведення проблематики творчості конкретного письменника на рівень дослідження глобальних стильових закономірностей як у межах деякого напряму, так і на рівні онтологічних узагальнень. Однак глибинне наратологічно оформлене простування до смислу твору в підсумку дає можливість з’ясувати всі звичні питання літературного процесу з урахуванням специфіки їх розповідного формату, з виявленням рівня суб’єктивності автора та здатності до адекватного проникнення читача у простір іншого інтелектуально-емоційно-естетичного світу. Фактично наратор однаково належить усім складовим сфери розуміння. Тобто до мовлення автора та мовлення персонажів додається особлива мова інтерпретатора, для якої координуючим центром також стає наратор. Він як джерело знання про текст і його смислову мотивацію відсилає читача однаково до авторської інтенції і стає означником стилю та апелює до реального досвіду читача, який дає можливість вводити індивідуальний стиль у невідому авторові історичність.


У контексті встановлення термінологічних констант наративу як літературознавчого дискурсу осмислені передумови виникнення самої потреби ідентифікувати, а далі класифікувати характерні ознаки розповіді в структурі літературно-естетичної комунікації. Як зауважив Дж. Ділі, «першою з оповідних універсалій, які нам треба розглянути, є власне універсальна роль оповіді [narrative] як основи передавання культури – основи […] суто людського семіозису, за допомогою якого біологічна спадковість переходить у кумулятивне передавання навчання, що уможливлене єдино завдяки оповіді».


Наративна площина тексту досліджена як ідентифікатор змісту: для передання досвіду авторові важливо дистанціювати зображений світ від себе особисто (від власної біографічності, за винятком творів специфічного жанру), натомість для читача істотним психологічним чинником є розуміння свого домінування над смислом, оскільки сприймання твору через посередництво не-автора знімає відповідальність за розуміння первинного змісту «неправильно». З другого боку, читач пізнає якщо не цілком новий фікційний світ, то пробує виявити невідомі його особливості чи закономірності, а процес шукання для самого читача є автономним завдяки формальному відчуженню автора.


Наратор у дослідницькій парадигмі дисертації постає як складноорганізований суб’єкт з багатьма способами свого оприявнення, як посередник між:


а) реальним світом, до якого належить біографічний автор, та фікційним світом художнього твору;


б) зображеним символічно значущим світом літературного твору та пізнавальною компетентністю читача;


в) інтелектуальним, світоглядним, естетичним, моральним досвідом автора та рецепційною готовністю читача до специфічного, одностороннього діалогу;


г) природними для дійсного автора мовленнєвими конструкціями, тенденційно змодельованим мовленням персонажів та відгуком читача іншої культурно історичної реальності на вербалізацію духовної сутності віддаленої епохи.


Проблема наратора в літературознавчому дискурсі не викликає принципових дискусій щодо термінології, розбіжності радше стосуються підходів до типології наративної парадигми тексту, а також узгодження у текстологічному застосуванні запропонованих методик дослідження. На дещо відмінних термінологічних позиціях щодо вивчення наративної специфіки тексту засновані, зокрема, праці І. Денисюка, Р. Гром’яка, М. Ткачука, М.Кодака, І.Папуші, М. Руденко та інших представників наратологічного напряму в сучасному українському літературознавстві.


Дослідження наративної конфігурації прозового твору малої форми у пропонованій дисертації спирається на ключову концептуально значущу домінанту – категорію часу: кінець ХІХ – початок ХХ століть. Період, який позначився в історії української літератури знаковими відкриттями у царині форми та змісту, у форматуванні нового інтелектуально-світоглядного та психологічно-настроєвого типу літературного персонажа, у важливих трансформаціях канонічних жанрів та введенні до мистецької практики цілком нових сюжетно-композиційних модифікацій осмислення світу в собі та власного життєвого та естетичного досвіду в категоріях розповіді.


На переконання Т. Гундорової, собливо активним у звільненні читача від тиску авторської інтенції є саме літературний період модернізму, що «руйнує, розбиває, диференціює картину замкненого світу, накладає кілька суб’єктивних перспектив, повертає відчуття свіжості того, що вже стилістично оброблене і створює ілюзію спонтанності того, що стилізується. У такий спосіб він активізує процеси сприйняття, конструює «інакшість» самого читача / глядача. Тобто комунікативна утопія модернізму проектує, трансцедентує читача / глядача поза замкнуті межі буденного і традиційного, відкриваючи перспективу іншого сприйняття, а отже, й іншого буття».


Тобто увага зосереджена на своєрідності того періоду, коли художньо-естетична практика стала частиною глобальної теоретико-методологічної трансформації, спричиненої кризою світогляду попередніх епох, розвитком антипозитивізму як інтелектуального руху. Дільтеєва тріада «переживання – експресія – розуміння» була оптимальною відповіддю на шляху від типологізації до індивідуалізації особистості. Проблема типовості, взаємозумовленості, об’єктивного детермінізму поступилася розумінню пізнання унікальної природи кожного індивідууму не лише в контексті суспільно значущих впливів, але й у комплексі власних характерологічних чинників. Таким чином, на передній план літературознавчого дискурсу дедалі активніше виходить психологічна складова дослідницького інструментарію. Водночас літературно-художня практика в пошуках естетичного канону синтезує реалістичне відображення з різноманітними новаторськими техніками. Саме тому важливим видається панорамний погляд на систему образотворення одного із достатньо знакових текстуальних комплексів української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. – її малої прози. 


            У підрозділі 1.1. «Інтенційність: автор як основа цілісності твору» проблема авторства розглядається в проекції на три ключові тези: автор як центр твору, автор як функція в дискурсі літературної комунікації; автор як складова дискурсивно-аналітичного компромісу. Однією з важливих проблем сучасного літературознавства є питання про роль автора в літературі, рівень його оприявнення в художньому світі, можливості – гіпотетичні та реальні – знайти чи бодай окреслити «авторський силует» у матриці твору. Як спосіб знайти порозуміння між прихильниками інтенційності, функціональності чи інтерсуб’єктивності автора запропонована наратологічна концепція авторської комунікації, що передбачає можливість систематизувати й гармонізувати стосунки творця з його твором та читачем. Таким чином, дискусія щодо місця авторської інтенції у творі–тексті не представлена у широкому теоретико-філософському осмисленні.


            У підрозділі 1.2. «Суб’єктивність: право та обов’язок читача» досліджені аспекти оприявнення читацької співучасті в існуванні літературно-художнього явища. Адже читачеві належить досить важливе місце в естетичному полілозі. Його роль, вплив на історичне тривання тексту, а також відповідальність за збереження інтенційності досліджені в комплексі питань: перше прочитання літературного твору; рецепція літературного твору як безпосередня артикуляція естетичного діалогу; інтерпретація літературного твору з погляду інтелектуального чи естетичного змагання читача з автором; основні читацькі стратегії; аспекти рецептивно-інтерпретаційної перспективи. Комунікація втілює не лише перше і теперішнє прочитання твору та реакцію на нього, але і весь континуум здобутих і примножених цим текстом значень. Теперішній читач стає інтерпретатором великої кількості позатекстових чинників, що впливають на цілісне сприймання твору, а також його окремих частин. Часова перспектива по-новому форматує комунікацію. Ідеальне читання – така ж аморфна і невловима категорія, як і все, що стосується діалогу психологічно унікальних сутностей. Фундаментальна позиція розуміння літератури загалом та кожного контакту читача з текстом зокрема скеровує стратегію сприймання всіх складових літературної комунікації. Перебування літературного твору у процесі формування, розвитку та реалізації художньої комунікації безпосередньо корелюється з основними способами вияву читача. Пошук можливих значень та відгадування прихованих символів становить чи не найбільш істотну інтригу перспективного читання. Адже чим далі перебуває читач стосовно твору в історико-культурному поступі, тим складнішою і багатограннішою стає та призма, крізь яку заломлюється первинний смисл твору.


            Підрозділ 1.3. «Інтерсуб’єктивність: наратор у матерії тексту» зосереджений на введенні наратора в художньо-естетичний простір літературного твору, що дає можливість вивчити параметри інтерсуб’єктивності тексту, його здатність до смислових та формальних модифікацій. Тому увага акцентована на окресленні термінологічних контурів у процесі дослідження наративної природи твору, на визначенні найбільш помітних концепцій наратології, що формують її як самодостатню методику літературознавства, на встановленні парадигми погодженого літературознавчого дискурсу, який був би спроможним синхронізувати традиційний, структуралістський, семіотичний, феноменологічний тощо підходи до тексту в його наративній парадигмі.


Кожна наративна стратегія проектує комунікативний дискурс, встановлює правила гри автора з читачем за посередництва художнього тексту. «Голосна» позиція наратора чи затемнення її, фізична присутність в матерії твору чи перебування поза текстовим простором, наявність чи відсутність контактів наратора з персонажами – це глобальна проекція змісту твору на рецептивні можливості читача або читачів. Функціональне розщеплення текстів та голосів автора, наратора, нарататора, персонажів дає можливість вичерпно щодо первинного задуму окреслювати контури фікційного світу, надавати йому впізнаваних ознак, робити естетичну комунікацію якомога більше  мотивованою психологічно та довершеною естетично. Наратор не лише функціонально впорядковує текстову структуру твору, але й виявляється як спроба досягнути внутрішньопсихологічного порозуміння спочатку автора з його історичністю, а згодом читача – з цілісним культурним середовищем.


Ускладнення наративної структури прозового твору передусім диференціює виявлення автора та читача. Наратор встановлює поле для знаходження значення твору, запрошує читача до порозуміння. При цьому кожне відкриття в царині смислу неминуче супроводжується новими запитаннями, які персоніфікують читацьку реакцію, роблять її більш динамічною та взаємозрозумілою. Важливу роль відіграє мова наратора, яка дистанціює позицію автора, у такий спосіб зближуючись із власним голосом читача. Мовленнєва рівність чи емоційна забарвленість окремих частин тексту визначає розвиток наративу: або з позиції всезнання, або як форматування уявного діалогу автора через наратора із читачем. З’ясування того, «хто говорить» у тексті, становить предмет читацького зацікавлення і забезпечує рецепційну цілісність самого процесу трансформації фікційного світу твору у нову (іншу) свідомість.


Наративна типологія форматує досить цікавий та продуктивний для літературознавчих досліджень інструментарій. Вона дає можливість максимально синтезувати особливості реалізації у фікційному світі літературного твору глобальних світоглядних проблем, побачити особистісні проекції характерів, витлумачити складні комплекси закодованих значень, а також зробити процес читання якомога більше досконалим з позиції погодження горизонтів авторської інтенції та читацької компетентності. 


Центральна проблема другого розділу дисертаційного дослідження «Художній світ літературного твору і нарація: жанрово-композиційний аспект» – особливості художнього світу літературного твору в контексті жанрово-композиційного форматування наративу.


Серед важливих проблем сучасної літературознавчої науки особливе місце належить теоретичному осмисленню специфіки наративної організації  художнього тексту. Звернення до творчих біографій українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століть та способів авторської самопрезентації, до ретельного аналізу художніх текстів з позицій наратології передусім пов’язане зі зміною концептуальних настанов літературознавства, однак значно узалежнюється від трансформації засадничих позицій гуманітарного знання загалом. Відомо, що хронологічна зміна століть активізувала значні суспільно-економічні, філософсько-світоглядні, морально-естетичні катаклізми та спричинила важливі перетворення у царині індивідуальної свідомості й самоутвердження особистості. Цілком закономірним було й те, що якісне оновлення дійсності зумовило творення мистецтва нової якості, відмінної від попереднього часу естетики художньої творчості. Активізація наукового зацікавлення літературною еволюцією саме зазначеного періоду пояснюється тим, що новітнє літературознавство переживає період активного методологічного переформатування: вироблення базових підходів до осмислення та аналізу художнього тексту намагається максимально згармонізувати як артикульовані досягнення попереднього часу, так і ті принципи й теоретичні міркування, що перебувають на етапі становлення. Тому, з одного боку, спостерігаємо розмаїту в сенсі методологічної основи та методичного інструментарію палітру дослідження тексту, а з другого – зауважуємо актуальність та своєчасність перепрочитання класичної української літератури у контексті синтезу аналітичних принципів різних дисциплін, зокрема найбільш дотичних до проблем наратологічного дискурсу.


Суміжність історичних епох визначає домінанту переходовості для осмислення специфіки не лише літературно-художніх явищ, але й культурологічного контексту загалом. Зокрема, українська мала проза кінця ХІХ – початку ХХ століть засвідчує потребу і можливість встановити відповідність між гостротою суспільного моменту та способами адекватного реагування на виклики часу засобами мистецької виразності.


Основою наукової концепції, обґрунтованої та аргументованої поетикальним аналізом художнього тексту, є модель типології наратора, що спирається на диференціацію рівня особистої присутності викладового центру в межах нарації та граматичний спосіб артикуляції цієї присутності. Тому для вивчення специфіки викладової стратегії української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть застосовані поняття гетеро- та гомодієгетичного наратора, які представляють екстра- чи інтрадієгетичну ситуацію (на основі класифікацій Ж.Женетта, В. Шміда). Водночас під наративною стратегією розуміємо певну інтенційну настанову щодо цілісного форматування естетично вартісного матеріалу, що рецептивно визначається комплексом індиціальних знаків, які, по-перше, забезпечують адекватність сприймання чужого досвіду, а по-друге, призначені для активізації читацької співтворчості на етапі його привласнення. Викладова стратегія є тим атрибутивним простором, у якому впорядковуються усі смислозначущі елементи розповіді чи оповіді, а тому розглядається у пропонованому дослідженні як одна із поетикальних констант художнього тексту. При цьому йдеться не лише про способи встановлення вказівників формальної схожості в межах одного твору чи ряду творів певного автора, але й про системні закономірності розгортання нарації у художньому масиві однієї з літератур (української) в межах деякого історичного періоду (кінця ХІХ – початку ХХ ст.) з метою дослідити особливості становлення новітньої культури на рівні стратегії словесного позначення естетично вартісної дійсності. 


Художній текст зламу ХІХ – ХХ ст. виразно артикулює новий формат мислення та світосприймання, набуває ознак активного посередника між об’єктивними реаліями психологічної, інтелектуальної, естетичної та комунікативної самоідентифікації особистості. Тому нового прочитання потребує як добре знана літературна класика, так і літературно-художня спадщина недостатньо досліджених авторів. Оскільки звичні текстові форми набувають більш чіткого смислового окреслення, видається, що часова ретроспекція виконує надзвичайно важливу роль концентрації змісту, висвітлення ключових оповідних моделей, яскравих особистісних портретів. Отже, панорамний погляд на тенденції розвитку малої прози в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть видається перспективним і продуктивним.


Підрозділ 2.1. «Український літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ ст. в теоретико-методологічному осмисленні» зосереджений на теоретичних аспектах вивчення українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. Звернення до творчих біографій українських письменників зазначеного періоду та способів авторської самопрезентації, а також до ретельного аналізу художніх текстів з позицій наратології передусім пов’язане зі зміною концептуальних настанов сучасного літературознавства, водночас потребуючи розуміння параметрів трансформації засадничих позицій гуманітарного знання загалом. Активізація наукового зацікавлення літературною еволюцією саме зазначеного періоду пояснюється тим, що новітнє літературознавство переживає період активного методологічного переформатування: вироблення базових підходів до осмислення та аналізу художнього тексту намагається максимально згармонізувати як артикульовані досягнення попереднього часу, так і ті принципи й теоретичні міркування, що перебувають на етапі становлення. Тому, з одного боку, спостерігаємо розмаїту в сенсі методологічної основи та методичного інструментарію палітру дослідження тексту, а з другого – зауважуємо актуальність та своєчасність перепрочитання класичної української літератури у контексті синтезу аналітичних принципів різних дисциплін, зокрема найбільш дотичних до проблем наратологічного дискурсу.


Українська мала проза кінця ХІХ – початку ХХ століть переконливо демонструє, що значні зміни відбуваються у традиційному словесному мистецтві, що внутрішньостильові авторські системи перебувають у процесі істотних смислотворчих трансформацій. Зокрема, йдеться про трансформації наративних стратегій тих авторів, які визначально належали до епохи класичного реалізму – М. Коцюбинського, О. Маковея, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, В. Стефаника, А. Тесленка, С. Васильченка тощо. Описово-показова манера викладу художнього матеріалу набула довершеної конфігурації реалістичного відображення і впливу імпресіонізму та експресіонізму. Якщо для української літератури ХІХ ст. провідною викладовою формою була нарація = презентація нарації, то період кінця ХІХ – початку ХХ століть засвідчив формування нової викладової стратегії.


Ототожнення самої «історії» з розповіддю про неї (із домінуванням описовості) спричинилося до однакового віддалення біографічного автора від обох чинників тексту. Зумисне стирання відмінностей між об’єктивною подією зовнішнього стосовно тексту світу та її художнім осмисленням зумовило розвиток того способу розповіді, який дистанціює наратора від смислу твору. Тому дослідницький процес мав підстави розгортатися у двох рівноважливих площинах – як вивчення авторської інтенції у кожному акті індивідуального творчого процесу і як знаходження змістозначущих констант безпосередньо у тексті. Інтерпретація художнього твору мала підстави вважатися вичерпною при фокусуванні приватного життя автора із чинниками ситуативного впливу на творчий процес загалом та певний момент у ньому, а також при гіпотетичному моделюванні творчого задуму. Інтенційність твору вважалася вихідною позицією для рецепції і подальшого читацького привласнення смислу твору. Отож паралелізм зовнішніх щодо матерії тексту чинників та його змістової конфігурації зумовлював синхронність розгортання розповіді без розмежування фактологічної основи зображуваної події (історії) та її художнього втілення. Основні константи реалістичного художнього часопростору визначалися домінуванням категорії «загальне»: соціальне середовище зумовлювало напрям розгортання індивідуального характеру, масштабна міметична картина складалася із мозаїчних, часом химерно сплетених, зображень приватного життя особи, щоразу в контексті зовнішніх впливів.


Натомість кінець ХІХ – початок ХХ ст. актуалізує нову наративну стратегію, що полягає у чіткій диференціації учасників комунікативного акту. Достатньо показовим аргументом на користь здобування новими викладовими манерами чільного місця в літературному процесі є кардинальна зміна аспектів образотворення, зокрема на підставі нових засад психологізації зображення. Поняття одиничності, окремішності, винятковості становлять основу для втіленої в художньому тексті автономності автора та читача.


Наративний дискурс української малої прози початку ХХ ст. дає значний простір для створення узагальненої схеми формування і функціонування в літературі найбільш завершених типів формально-змістового оформлення якісно нової естетичної комунікації. Розрізняючи світ автора та світ героя у тексті художнього твору, маємо зважати на специфіку презентації суб’єктів авторської та наративної (мікронаративних) структур. Водночас кінець ХІХ – початок ХХ століття для художньої літератури був засновком нових технік психологізації зображення. Іван Франко пояснював своєрідність художньо-естетичної практики в новітній українській літературі особливостями комунікативного дискурсу, стверджуючи, що «наш новочасний діалог – се гра питань і відповідей, діалог, взорований на новочасних драмах і комедіях, у певній мірі завсіди зворушливий, емоціональний і направлений просто «до речі». Це засвідчують знакові для утвердження нового літературно-художнього стилю твори О. Кониського, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, М.Яцківа, В. Винниченка, О. Кобилянської, Л. Мартовича та інших авторів. Характеризуючи другу половину ХІХ ст., Д. Наливайко, зокрема, вказує на основну відмінність психологізації впродовж кількох періодів і диференціює психологізм як «типологічний» (ХІХ ст.) та  «індуктивний чи «індивідуалізуючий» (початок ХХ ст.). Таким чином, наратологічний підхід дав можливість встановити основні тенденції розвитку новітньої української літератури в параметрах формування та текстового вирішення як цілком нових, так і значно оновлених порівняно із традиційними формами викладу художнього матеріалу.  


            Підрозділ 2.2. «Жанрово-тематична і стильова конфігурація української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть» розглядає художньо-образний простір української малої прози вказаного періоду як один із найбільш показових об’єктів для спостереження за тематичними, стильовими, жанрово-композиційними трансформаціями тексту.


Одним із важливих, на наш погляд, рівнів існування естетично значущої інформації у конфігурації художнього твору є його наративна структура. Особливості форматування викладової манери виразно співвідносяться з ключовими принципами творення фікційного світу й способів запрошення читача до комунікативного порозуміння. Тому розрізняємо світ автора та світ героя у тексті художнього твору і пропонуємо дослідження специфіки презентації суб’єктів авторської та наративної (мікронаративних) структур.


У площині наратологічного дискурсу проаналізовано жанрово-тематичні  та стильові особливості української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть. На матеріалі прозових творів малої форми М. Коцюбинського, О.Кобилянської, Л. Мартовича, О. Кониського, М. Черемшини, В. Винниченка, М. Яцківа, С. Васильченка, Г. Хоткевича та інших авторів досліджені аспекти активного оновлення форми та змісту художньої творчості, що виразно спроектовані на диференціацію основних типів наратора, переосмислення традиційних засобів відображення дійсності у форматі втілення ключових наративних концептів, розширення кола літературного аналізу. Доведено, що злам стереотипів втілився у підходах до створення конкретних образів як індивідуальних типів, до вибору тем і сюжетів, до стильового оформлення творів, а також до системи зображувальних засобів. Зясовано, що наративна природа літературного твору кінця ХІХ – початку XX ст., зокрема малої прози, вирізняється зображенням людини не з позиції стороннього спостерігача, а як центру художньої системи. Не навколишній світ породжує певний особистісний тип і спрямовує фокус зору митця, а навпаки, окремий герой, посідаючи визначене місце у наративній структурі і будучи активним учасником комунікативного процесу, визначає рецепцію та інтерпретацію  світу – за суттю своєю фікційного, за суб’єктивним чинником ілюзорно об’єктивним. Функціональне призначення оповідного чи розповідного центру поступається персоніфікації «того, хто говорить» або «того, хто знає». Наратор у просторі художнього твору «розщеплюється» на кілька компетентністних рівнів: він концентрує події і формує структуру розповіді; він володіє контекстним тлом для розгортання фікційного світу; він настільки асимільований у життєвий простір свого персонажа, що сприймається читачем і як учасник зовнішньоописового малюнка, і як частина характеротворчого процесу.


Водночас увага звернена на жанрово-композиційне оновлення прози переходової доби, що виявляється також у формальному зближенні оповідання та новели як епічних жанрів. Передусім це засвідчує текстове втілення єдиного чи основного мотиву твору. Якщо класичне оповідання мало перспективу «розщеплення» основної сюжетної лінії без втрати цілісності викладу, то новітнє оповідання демонструє домінування центрального мотиву твору, який пронизує всі структурні елементи.


У координатах наративного дискурсу встановлено, що процес поглиблення психологічного аналізу в прозі початку XX ст., який зумовив істотні зміни в сюжетно-композиційній структурі твору, передусім позначився на своєрідності викладової структури прозового тексту. Мала проза засвідчує значне звуження зовнішньоподієвого кола зображення, зменшення числа дійових осіб. Натомість розвиток засобів художнього відтворення скеровується в бік різноформного відтворення внутрішнього стану особистості, напруження сюжету полягає у передачі найменших людських почуттів, настроїв, емоційних станів. Особливого значення в естетиці зламу ХІХ ХХ ст., а тому – в наративній конфігурації тексту – набуває підтекст, відкритий простір для читацького аналізу. Тому прозові твори позбавлені категоричності, змістової замкненості. Епічна об'єктивність поступається новій описовій манері: через наратора автор дистанціюється від свого персонажа, створює всебічну внутрішню характеристику, проте лише інколи задає певні оцінні орієнтири. Людина показується «зсередини», літературний герой має свій голос, що відокремлений від позиції письменника.


Під кутом зору жанрово-композиційних особливостей досліджена наративна структура малої прози в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Зокрема, встановлено, що опозиція дієгетичного та екзегетичного (недієгетичного) нараторів починає конкретизуватися вже на етапі вибору матеріалу. Поняття «масштабу події» розширено й уточнено в параметрах організації художнього викладу, у диференціації наративного дискурсу оповідання та новели як основних жанрових форм малої прози. На рівні реалізації індивідуально-авторської викладової стратегії встановлені особливості текстового втілення єдиного чи основного мотиву твору. Наративна специфіка прозового твору малої форми дала підстави дослідити  моделі способів розкриття характеру персонажа.


На основі концептів наратологічної методології через пропозицію оптимального способу вчитування у текст (максимальне зближення авторської інтенції з конкретно-історичною інтерпретацією деякого твору, диференціація події та історії, відмежування нарації та її презентації) досліджено  психологічно мотивовані категорії, питомо структуралістські категорії введені в систему смислоутворювальних чинників, які зумовили становлення та формування саме тієї індивідуально-стильової наративної стратегії, що репрезентована цілим рядом творів окремого автора. Доведено, що з одного боку, текст, віддаляючись від власної історичності, з зовнішньою атрибутивністю втрачає і своє первинне значення, з другого – читацьке знання про епоху творення. Критичне її сприймання в значній перспективі додає цьому текстові нових відтінків значення, виявляють образотворчі константи, які доповнюють стильовий портрет письменника. Тому синтетичні можливості наративного дискурсу забезпечують якомога більш адекватне дослідження літературно-художнього твору.


Розглядаючи наративну стратегію письменника як адекватне втілення його особистісних якостей, в тому числі власне самоусвідомлення в контексті культури, можемо дійти висновку про більш ніж суто текстову чи конкретно-смислову функціональність наративу. Таким чином, є підстави вважати наративну площину певного твору відповідальною за виявлення позаособистісних чинників розвитку літератури на всіх рівнях асиміляції культурного контексту з творчо-рефлексійними потенціями окремої особи.


Наратор є результатом інтелектуальних зусиль автора, він виявляє формальне домінування в процесі літературної комунікації, проте специфіка її визначається своєрідністю концентрації естетично вартісного матеріалу. Далі на розуміння двох рівнозначних площин твору – автора і тексту – нашаровується поняття рівнів чи світів: світ автора та світ героя. Суб’єктивність автора затемнюється присутністю індивідуалізованої позиції персонажа і знаходить спосіб своєї реалізації через текст.


Структурна типологія наративних типів загалом виглядає як мотивована психологічними чинниками: знанням чи незнанням автора, делегуванням автором частини власного досвіду нараторові, вибудовування складних ієрархічних стосунків між світом справді фікційним та уявно чи навмисно змодельованим як фікційний. Значна текстова свобода наратора дає йому можливість проникати у внутрішній світ персонажів, прямо чи опосередковано звертатися до читачів, вступати в полеміку з автором. Можливість змінювати точку зору на описувану історію чи її фрагменти сприяє поглибленню сюжету, а також ускладнює психологічний портрет персонажів – таким чином світ літературного твору стає об’ємним, цікавим для спостереження та «вживання» у нього. Розпізнавання у такому випадку голосів автора та наратора дає можливість акцентувати провідні ідейно-тематичні горизонти, наближатися до об’єктивної оцінки втіленого змісту. Отож функція наратора розповсюджується і на очікування певної реакції читача, тому інстанційно мусить відбуватися зміна викладової манери.


Отже, будь-яке ускладнення наративної структури прозового твору передусім диференціює виявлення автора та читача. Наратор встановлює поле для знаходження значення твору, запрошує читача до порозуміння – при цьому кожне відкриття в царині смислу неминуче супроводжується новими запитаннями, які персоніфікують читацьку реакцію, роблять її більш динамічною та взаємозрозумілою. Важливу роль відіграє мова наратора, яка дистанціює позицію автора, у такий спосіб зближуючись із власним голосом читача. Мовленнєва рівність чи емоційна забарвленість окремих частин тексту визначає розвиток наративу: або з позиції всезнання, або як форматування уявного діалогу автора через наратора із читачем. З’ясування того, «хто говорить» у тексті, становить предмет читацького зацікавлення і забезпечує рецепційну цілісність самого процесу трансформації фікційного світу твору у нову (іншу) свідомість.


Таким чином, наративна типологія форматує досить цікавий та продуктивний для літературознавчих досліджень інструментарій. Вона дає можливість максимально синтезувати особливості реалізації у фікційному світі літературного твору глобальні світоглядні проблеми, побачити особистісні проекції характерів, витлумачити складні комплекси закодованих значень, а також зробити процес читання якомога більше досконалим з позиції погодження горизонтів авторської інтенції та читацької компетентності. Водночас категорії наративу увиразнюють контури цілісного літературного напряму, даючи підстави проводити узагальнення щодо способів сприймання та відображення світу, вибору техніки певного художнього методу, формування нових жанрових контурів у межах епічної літературної системи.


Третій розділ дисертації «Наративна структура малої прози в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть» пропонує теоретичне обґрунтування дослідження прозових творів малої форми в напрямі  синтезування двох основних напрямів сучасної наратології: вивчення специфіки природи викладової інстанції як центру оповідного тексту і спостереження за особливостями власне оповідного чи розповідного тексту, принципово відмінного від описового.


Зокрема, у підрозділі 3.1. - Наративна структура малої прози в українській літературі зламу ХІХ –  ХХ століть – доведена важливість та актуальність термінологічного дослідження значного текстового масиву української літератури на основі принципів, обгрунованих Ж. Женеттом, розглянуто дихотомійні пари за ознакою або присутності наратора в презентованій текстом історії або наявності його як універсальної змістотворчої основи твору, яка відмежована від простору тексту. Водночас врахована диференціація понять дієгетичний – недієгетичний наратор, які становлять основу наратологічної концепції В. Шміда. Доповнення термінології префіксами «гетеро-» / «гомо-» та «екстра-» / «інтра-» здатні спричинити певну складність для дослідницького процесу, однак художній дискурс своєю чергою пропонує  непрості комбінації як моделювання фікційного світу, так і форматування ланцюга естетичної комунікації, тож явна термінологічна синонімія може стати запорукою якнайдетальнішого прочитання твору саме в контексті виявленості місця наратора та рівня його впливу на композиційну структуру всього літературно-комунікативного акту. Крім того, подвійна диференціація дає можливість систематизувати рівні описовості та форми викладу певної історії. Як видається, запропонована для аналізу схема із застосуванням кількарівневої класифікації загалом відповідає потребі цілісного та системного дослідження літературного тексту.


Термінологічна база пропонованої праці семантично визначена так:


1) гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації (за моделлю В. Шміда – первинний недієгетичний наратор) – наратор, який перебуває поза межами викладеної історії як її учасник, однак присутній в розповіді про неї, будучи співрозмовником чи спостерігачем; граматично виявляється як виклад від 1-ої особи;


2) гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації (за моделлю В. Шміда – вторинний недієгетичний наратор) – наратор репрезентує історію, у якій його немає у будь-якій формі; граматично виявляється як виклад від 3-ої особи;


3) гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації (за моделлю В. Шміда – первинний дієгетичний наратор) – наратор розповідає історію, в якій сам виявляється двояко: і як персонаж, і як викладова субстанція, що прагне до максимального відсторонення від безпосередньої подієвості задля створення враження цілковитої об’єктивності розповіді «про себе»;


4) гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації (за моделлю В.Шміда – вторинний дієгетичний наратор) – наратор впізнається за ототожненим виявом своєї приватної історії з максимальною самопрезентацією та індивідуалізованим втіленням певної емоційності.  


            Наративна специфіка прозового твору малої форми також дає можливість змоделювати спосіб розкриття характеру персонажа. Самопрезентація наратора не як учасника в плані оповідної історії вносить у розгортання сюжетної лінії значні елементи суб’єктивності, артикуляції емоційного ставлення до події того, хто для реципієнта тексту видається стороннім спостерігачем. Досліджені найбільш показові зміни наративної конфігурації оповідності / розповідності з позицій активізації тих засобів відображення дійсності, які давали можливість проникнути в психіку людини, вивчити основні мотиви почуттів і поведінки. Зокрема, вивчені особливості текстового втілення традиційного для класичної української літератури типу гетеродієгетичного наратора (передусім в екстрадієгетичній ситуації), а також простежені закономірності ускладнення наративної організації прозових творів малих форм: конкретизація інтрадієгезису в межах гетеродієгетичного викладу та значну варіативність гомодієгетичного наратора в просторі літературного твору.


Літературним матеріалом (творами М. Коцюбинського, В. Стефаника, О.Кобилянської, Г. Хоткевича, В. Винниченка, С. Васильченка, Л. Мартовича, М. Яцківа та інших письменників) доведено, що характерною ознакою наративної конфігурації неореалістичного спрямування малої прози є розширення і поглиблення розповідної тематики, а також вибір для мистецького спостереження явищ, нерівнозначних за подієвим оформленням та змістом. Інколи досить складно визначити, який із критеріїв покладений авторами в основу вибору сюжетних ситуацій. Одні твори присвячені зображенню типових картин з традиційним сприйняттям деталей побуту і поведінки людей, інші – розкривають надзвичайно напружені перипетії внутрішньопсихологічної драми персонажа у винятковому зовнішньому чи внутрішньому середовищі. Наратор засвідчує власну позицію в тексті формальними вказівниками, які акцентують оцінну парадигму твору. Загалом прозові твори зазначеного періоду репрезентують історію сформованої особистості, яка постає в усій неповторності індивідуального характеру, має здебільшого певний світогляд і по-своєму розуміє та сприймає навколишній світ.


Наступні підрозділи дисертації конкретизують і деталізують чотиричленну типологію наратора в українській малій прозі кінця ХІХ – початку ХХ століть. Так, підрозділ 3.2. «Авторська розповідь першого рівня (гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації)» представляє дослідження фрагменту чималого текстового масиву із самопрезентацією наратора як джерела викладу, який наполягає на автономності самої історії від його знання про неї. Суб’єктивність викладової манери цього типу виявляється передусім граматично, у категорії 1-ої особи, і частково індиціально, через окремі прийоми концентрації художнього матеріалу. Особа наратора має перспективу двоякого втілення – він може максимально суб’єктивувати саму презентацію історії і постійно нагадувати читачеві про власну позицію щодо зображуваного, або намагається підкреслити лише знання про подію чи її фрагменти, але право оцінки та акцентування смислових стрижнів віддає читачеві.


Гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації переважно підкреслює деяку обмеженість власного знання про описувану історію, часто мотивує це обмеження важливими для нього чинниками (найчастіше – фізичною відсутністю між окремими епізодами). Тому зображення персонажів позначене фрагментарністю, недовисловленістю. Експліцитність наратора сприяє встановленню комунікативних обмежень: читач пізнає художній світ за активного посередництва того, хто про цей світ знає, але перебуває поза ним. Тобто емоційне та конкретно-описове тло, будучи до певної міри обєктивізованим, постає у контексті задуму та загальної тенденційності твору.


Для текстового аналізу обрано окремі твори Тимофія Бордуляка («Мати», «Дід Макар», «Нічний привид», «Самітна нивка», «Дяк Гриць», «Галилеївський війт»), Архипа Тесленка («Хуторяночка, «За пашпортом», «У городі», «Мати»), Олександра Кониського («Дід Євмен», «Старі люди», «Хоча б була постаті дожала!»), Олени Пчілки («Артишоки», «Пожди, бабо, нових правів», «Півтора оселедця»), Осипа Маковея  («Нові часи», «Стара мадярка», «Туга»), Гната Хоткевича («Потомок Довбушів», «За Юріштаном»), Ольги Кобилянської («Банк рустикальний»), М. Коцюбинського («Посол від чорного царя» «По-людському»), Марка Черемшини («Карби»), М. Яцківа («Серп», «Дитина»), Володимира Винниченка («Дим»), Модеста Левицького («Законник»), Леся Мартовича («Іван Рило»), Якова Жарка («Пташки»), Сильвестра Яричевського («Дев’ята симфонія»).


Дослідження української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть дало змогу зробити висновок про початок формування викладової стратегії, центром якої є гетеродієгетичний наратор, зокрема в дискурсі екстрадієгетичної ситуації. Серед найбільш промовистих його ознак: наративна компетентність (рівень проникнення в суть наратованої історії), світогляд і загальний кругозір, соціально-побутовий статус, а також частково окреслене географічне походження. Так, наративна компетентність наратора позначається на переважанні в більшій частині художніх текстів чітко вираженої його всюдисущості та всезнання, одночасне перебування як на місці безпосереднього розвитку подій, так і за межами його, що дає змогу надати текстові переконливості та життєподібності. Якщо граматична форма оприявнення наратора переважно є епізодичною (починає твір або завершує його), то втілення світоглядно-ціннісних пріоритетів щоразу є конкретним та персонально адресованим. Саме така форма викладу – поєднання аперсоналізації з максимальним сугестуванням настрою чи враження – є оптимальною на початковому етапі формування типу гетеродієгетичного наратора в його експліцитному форматі. Також світоглядна роль забезпечує нараторові можливість тенденційної самопрезентації як іронічного, співчутливого, зацікавленого, сатиричного або ж як цілком об’єктивного джерела знання про події, що становлять цінність для наративної історії чи важливі риси персонажів.


Висловлене запрошення читачеві до співтворчості у моделюванні фікційного простору та оцінюванні персонажів поєднується із свідомим виходом за межі оцінного дискурсу – тоді читач самостійно повинен «надбудувати» значення окремих елементів тексту. Інколи наратор послуговується формами «кажуть», «всі знають», «всім відомо» для своєрідного виправдання власного всезнання, ніби звільняє себе від відповідальності за достовірність подальшої історії, але тим самим переконує читача, що і він має знати те, що «відомо усім». Розширена анонімно-персоналізована комунікація також сприяє встановленню так званої рецептивної довіри між центром викладу та адресатом.


Підрозділ 3.3. «Авторська розповідь другого рівня (гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації)» присвячений вивченню важливої ролі іншого типу організації наративу, який за посередництва комплексу індиціальних знаків форматує часопростір художнього світу таким чином, щоби в уяві читача створити ілюзію його саморозвитку, а самому читачеві цілком довірити право рецепції та інтерпретації. Панорамне зображення картин художнього світу, незалежно від їх фактичної, реальної передісторії, насичене рядом різноманітних оцінок, зауважень, коментарів тощо, однак немає одного домінуючого акценту для визначення загального сприймання твору. Читач самостійно повинен знайти змістову кореляцію, що дасть йому змогу пізнати сенс твору та узгодити всі наявні у ньому композиційні елементи.


«Винесення» наратора за межі дієгетичного простору сприяє моделюванню співвідношення самостійності рефлексій тексту із принципово важливими його змістовими чи формальними елементами. Позиція «поза дієгезисом» важлива у структурі викладу також і тим, що читач не потребує синхронізації переконань чи думок розповідача з думками чи настроєм самих персонажів, тому ставлення в процесі читання може довільно змінюватися і набувати самодостатності. З другого боку, відсторонення розповідача від безпосереднього сюжетного розвитку дає йому право на узагальнення, відтворення усіх можливих розгалужень певної ситуації. Наративна історія набуває ознак універсального знання та одночасного перебування наратора не лише «тут – і – тепер» стосовно фікційного світу твору, але й у багатьох місцях («всюди – і – завжди»), що в конкретний момент твору не є актуалізованими. Так стають зрозумілими та доречними відступи та коментарі, авторські характеристики та зауваження. Розповідач своєю одночасною присутністю в різних місцях текстового простору не порушує композиційної стрункості твору, але сприяє її логічності та завершеності. Щодо вичерпності психологічного аналізу, то гетеродієгетична позиція наратора, який непричетний до описуваної ним історії, надає характеристиці внутрішнього світу особистості глибини та переконливості.


Категорія гетеродієгетичного наратора в інтрадієгетичній ситуації є моделлю імпліцитного зображення наратора, тобто зображення, цілісність якого досягається поєднанням ряду текстових вказівників. З рецептивної точки зору позиція вторинного недієгетичного наратора максимально утруднює сприймання тексту, оскільки інтелектуальні зусилля читача мають диференціювати ті формальні ознаки, що призначені для ідентифікації самого наратора, і ті, чию змістову роль автор, ймовірно, не усвідомлював.


Українська мала проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. пропонує широку проблемно-тематичну палітру для спостереження за текстовими модифікаціями імпліцитно зображеного наратора, передусім формально репрезентованого 3-особовою формою викладу. Тенденції модернізму, переформатування художнього відображення на поглиблену психологічну характеристику, актуалізація новели як жанру та новелістичної структури як універсального чинника композиційної структури прозового твору загалом – ці та деякі інші риси змінили наративну конфігурацію тексту. Параметри художнього втілення гетеродієгетичного наратора в інтрадієгетичній ситуації представлені текстовим дослідженням прозових творів малої форми Михайла Яцківа («Собака», «Недоумна», «Що ж робити?», «Затроєна шпилька», «Шкапа», «Diva», «Весняний захват», «Біла квітка»), Василя Стефаника (у контексті проблемно-тематичних особливостей: «Синя книжечка», «У корчмі», «Лесева фамілія», «Осінь», «Новина», «Засідання», «Святий вечір», «Май»;  «Виводили з села», «Стратився»,  «Лист», «Камінний хрест», «Сама-самісінька», «Лан», «Вечірня година», «Скін», «Кленові листки», «Похорон», «Ангел», «Діти», «Майстер», «Сон»), Леся Мартовича («На торзі», «Булка», «Перша сварка»,  «Ян», «Хитрий Панько», «Кадриль», «Прощальний вечір»), Михайла Коцюбинського («Пе-коптьор», «В путах шайтана», «Лялечка», «На камені», «Відьма», «Поєдинок», «Він іде!», «У грішний світ», «Сміх», «В дорозі», «Persona grata»), Володимира Винниченка («Краса і сила», «Біля машини», «Роботи!», «Заручини», «Контрасти», «Раб краси», «Темна сила», «Студент»).


Доведено, що значна частина прозових творів української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. демонструє продуктивні варіації гетеродієгетичного наратора залежно від проблемно-тематичної спрямованості авторського задуму та комплексу художньо-стильових засобів. Завдяки одночасному дистанціюванню викладового центру від безпосереднього розгортання історії та емоційній включеності його у презентацію досягається рецептивна ілюзія саморозвитку сюжету, читач моделює інтерпретаційний простір з огляду на власний інтелектуально-етичний досвід.


Підрозділ 3.4. «Персонажна розповідь першого рівня (гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації)» конкретизує художні особливості того типу викладової організації тексту, який репрезентує історію, в якій сам наратор виявляється двояко: і як персонаж, і як викладова субстанція, що прагне до максимального відсторонення від безпосередньої подієвості задля створення враження цілковитої об’єктивності розповіді «про себе». На думку Ю. Лотмана, характерною ознакою події в художньому творі є «переміщення персонажа через межі семантичного поля». Присутність наратора-персонажа  спроможна диференціювати узвичаєне, нормативне у фікційному часопросторі художнього твору та погляд «стороннього зацікавленого» у перипетіях розгортання сюжету. В єдиному розповідному малюнку синтезуються і взаємодіють як фактичні події, так і їх рецепція та інтерпретація. Адже учасник сприймає «зсередини» контекст наративної історії, далі для нього самозрозумілим є згромадження подій та їх осмислення. З позиції відстороненого пізнання оцінний дискурс втілюється значно більше, ніж особистісно-дієвий. Тому функція наратора розщеплюється на безпосереднє відображення та опосередковану комунікативну адресацію, де актуалізується позиція читача.


Гомодієгетичний наратор забезпечує фікційному світові збереження суб’єкта дії, внутрішній контраст змін, які відбуваються з цим суб’єктом, а також хронологічний порядок розгортання нарації. Окреслення фізичної присутності викладового центру в художньому часопросторі проектує рецептивну ілюзію цілковитої реальності наративної історії, додає окремим подіям конкретики і переконливості. Для української малої прози зламу ХІХ – ХХ ст. характерна фактичність подієвості, оскільки всі персоналізовані суб’єкти відображення здійснюють здебільшого певні вчинки, змінюється їх позиція стосовно інших учасників нарації. Інакше кажучи, на відміну від гетеродієгетичного, гомодієгетичний наратор переважно артикулює реальну, а не психологічну подієвість. Тому результат події як один із чільних її атрибутів виявляється насамперед на рівні тексту і форматує рецепцію. Читачеві віддане право емоційного сприймання і вибору оцінної позиції чи то наратора, чи то персонажа. Рівень завершення події може вплинути і на рецепцію, і на інтерпретацію: чим більше явним є форматування хронотопу з усіма можливими його трансформаціями (як реальними у фікційному світі, так і уявними на рівні свідомості або підсвідомості наратора і персонажа), тим меншою є рецептивна довільність. Адже читач перебуває в конкретизованому дискурсі певної життєвої біографії, фрагмент якої представлений у калейдоскопічному фокусі. Незначна «лакуна» смислу допускає лише деякі спроби самостійності читання та розуміння. Натомість текстово оформлений початок події або завершення нарації в кульмінаційний момент історії визначатиме досить великий рецептивний простір, причому він збільшуватиметься пропорційно до часу дистанціювання моменту читання від моменту історичності автора.


Позиція гомодієгетичного наратора істотно впливає на рівень релевантності нарації події, центральної в презентації. Зосередження оцінного ставлення чи фокусування окремих моментів історії виявляє її значущість. Водночас варто диференціювати фактичний виклад історії зі згромадженням деяких її внутрішніх змін та рецептивно-інтерпретаційні можливості, які реалізує читач за посередництва даного тексту. Гомодієгетичний наратор як центр екстрадієгетичної ситуації, представлений прозовими творами малої форми в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст., забезпечує пізнавальний дискурс художнього твору, відтворюючи реальні події, а також виконує роль посередника в особистісно-оцінному просторі читацької самоідентифікації, адже надає викладові власні акценти щодо значущості окремих елементів наративної історії. Літературним матеріалом для спостереження за особливостями розгортання зазначеного типу наративу є окремі твори Тимофія Бордуляка («Гаврило Чорній»), Осипа Маковея («Нещасна пригода»), Ольги Кобилянської («Жебрачка», «Мужик», «Поети»), Л. Мартовича («Грішниця»), М. Яцківа («Красуня», «Звела з дороги», «Полк Ойзієна»), Архипа Тесленка («Любов до ближнього»), Володимира Винниченка («Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Малорос-європеєць»,  «Уміркований» і «щирий», «Зіна», «Момент»), Михайла Коцюбинського («На крилах пісні», «Як ми їздили до Криниці», «Дебют»).


Українська мала проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує активізацію наративної стратегії, пошук нових форм викладової структури. Гомодієгетичний наратор переважно зосереджує погляд на перипетіях власного емоційного стану, на ситуативних враженнях і переживаннях. Однак самопрезентація на тлі інших персонажів виконує важливу рецептивну роль: залучення читача до активного співтворення сугестивного поля тексту, форматування ним особистої оцінки прочитаного. Пропорційна рівність часток «своє» та «чуже» у викладовому просторі більшої частини творів дає підстави для поглибленого психологічного аналізу та практичної реалізації модерністських художньо-стильових прийомів. 


Підрозділ 3.5. «Персонажна розповідь другого рівня (гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації)» фіксує особливості втілення ототожненого вияву приватної історії наратора з максимальною самопрезентацією та індивідуалізованим утіленням певної емоційності. Введення вторинного наратора у матерію тексту може відбуватися одночасно з презентацією первинного наратора різним обсягом художнього часопростору або з формальним окресленням його відсутності. Центром смислотворення є біографія оповідача, а в малій прозі – її фрагмент.


Саме гомодієгетична конфігурація інтрадієгезису найбільш повно репрезентує авторську інтенційність. Читач мимоволі пізнає «я-виклад» з голосу автора, тому ілюзія його присутності в нарації посилює комунікативну складову рецепції. Переконливість викладу полягає у точності подробиць описового плану, а також у намаганні втілити відтінки психологічного стану, зумовлені перебігом його контексту. На відміну від гомодієгетичного наратора, що кореспондує екстрадієгезис, тут відбувається активніше дистанціювання наратора, який розповідає, від автора, який пережив певну ситуацію. Ситуативна, часто підсвідома емоційність трансформується у синтезовану її рефлексію, де поєднуються як первинні враження, так і наступні міркування, роздуми та аналіз. Читач стає не стільки співавтором наративного дискурсу, скільки спостерігачем внутрішньої трансформації джерела викладу.


У дослідницькому колі дефініювання названого типу наратора заслужено викликає чимало суперечностей. З одного боку, викладова інстанція репрезентує ту саму особу як належну до фікційного світу тексту, як першого інтерпретатора описаних чи відтворених обставин наративної історії, а також як джерело оцінного ставлення до проблемно-тематичного і особистісно-персонажного дискурсу твору. З другого боку, слід зауважити низку факторів, що дають можливість дистанціювати біографічного автора від «я»-оповідача. Передусім, як справедливо зазначає В. Шмід, «для автобіографічного наратора характерна тенденція до деякої стилізації свого колишнього «я». Цією тезою дослідник підтверджує думку В. Кайзера про те, що «наратор від першої особи не є прямим продовженням розповідної фігури».


Намагання наратора відтворити певну ситуацію якомога більше переконливо та аргументовано, зазвичай, розширює компетентнісні межі викладу, тому трансформація інтрадієгетичного викладу в екстрадієгетичний видається майже неминучою. Власне процес творчого самообмеження автора і приховування наратором частини історії супроводжує розгортання сюжету як на подієвому, так і на психологічному рівнях. Зосередження в характеристиці автобіографічного наратора на психофізичній єдності також потребує корекції, оскільки незаперечною видається лише фізична єдність двох викладових сутностей: «я» в історії та «я» в розповіді історії. Психологічна ідентичність порушена саме часовим аспектом – погляд наратора на фрагменти згаданої ним ситуації, а також сприймання та осмислення ним цієї ситуації загалом відрізняються емоційними засновками, зумовлюються змінами світоглядних пріоритетів та особистісно-етичних принципів. Отож, гомодієгетичний текст синтезуватиме відтворення фактичного перебігу подій та мимовільний автокоментар викладу. Позиція читача у процесі проникнення в матерію тексту зазнає впливу авторської інтенції, рівно ж як і впливу тенденційно присутнього наративного задуму. Диференціація факту явного та домисленого залишається у компетентності читацької активності та готовності до порозуміння з дискурсом художнього тексту.


Формування нової для української белетристики викладової стратегії через гомодієгетичного наратора, який представляє інтрадієгетичну ситуацію, відбувається в контексті значного переважання традиційної техніки з елементами модерністського відображення. Тяжіння до класичних прийомів самопрезентації виявляється, зокрема, у фактичному зближенні автора та наратора, в досить тісному зв’язку подробиць приватної біографії із обставинами фікційного світу й наративної історії загалом. Частина прозових творів позиціонує «я»-оповідача, який послідовно дистанціюється від самого себе і намагається встановити бодай ціннісні межі часу розгортання історії та часу її повторного переосмислення й відтворення. Зокрема, представлений аналіз деяких творів Ольги Кобилянської («Він і вона», «Impromptu phantasie»), Осипа Маковея («Як я видавав газету», «Як я продавав свої новели», «Мій прапрадід», «Самота»), Михайла Коцюбинського («Цвіт яблуні», «З глибини», «Невідомий», «Intermezzo»), Леся Мартовича («Нічний гість»), Василя Стефаника («Моє слово», поезії в прозі «Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «В воздухах плавають ліси», «Городчик до Бога ридає», «Вечір»),  Архипа Тесленка («Дід Омелько», «Поганяй до ями!», «Немає матусі!», «Прощай, життя!»), Михайла Яцківа («Білі вівці», «З монастиря»).


Дослідження української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст.  в параметрах наратологічної термінології дало можливість виокремити у текстовому масиві групи творів, що представляють нову викладову стратегію, центром якої є гомодієгетичний наратор, зокрема в дискурсі інтрадієгетичної ситуації. Серед найбільш промовистих його ознак: тяжіння до автобіографічного відтворення фактів та подій особистого життєвого досвіду, переконлива компетентність, самопрезентація світогляду, окремі подробиці соціально-побутового статусу. Так, ситуативна компетентність наратора позначається на переважанні в більшій частині художніх текстів чітко вираженої його «тут-присутності» й «тут-знання», одночасне перебування як на місці безпосереднього розвитку подій, так і на значній часовій відстані від них, що  надає текстові емоційної переконливості та життєподібності.


            Таким чином, становлення новітньої української літератури пов’язане з численними варіантами та модифікаціями наративного дискурсу (твори, не представлені детальним текстовим аналізом, систематизовані за ознакою домінування певного типу наративу). Поряд із окресленням нових тематичних горизонтів, з персоніфікацією актуальних психологічних типів вивчені параметри розширення розповідних та оповідних можливостей тексту. Викладові стратегії авторів демонструють формально-змістову гнучкість, готовність до комунікації як у межах власної історичності з проектуванням інтерпретації навколо певних смислотворчих констант, так і з настановою на майбутнього, віддаленого в часі читача, пропонуючи цілісний морально-етичний та образно-символічний простір.


            У Висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження. Представлені аналітичні концепти дають підстави ввести пропоновану роботу в контекст новітнього українського літературознавства, характерною тенденцією якого є виразне синтезування традицій та новаторства. Доведено, що наратологічний підхід у наукових студіях відкриває простір для поглибленого вивчення природи прозового твору малої форми. Посередництво викладової інстанції сприяє, з одного боку,  ретельному та обережному дослідженню художнього тексту: ретельному – з огляду на поетикальні особливості твору, на його жанрово-композиційну та стильову своєрідність, обережному – з огляду на виняткове право автора бути почутим та зрозумілим; з другого – активному залученню в термінологічний обіг досягнень філософії, культурології, психології тощо.


У наративному дискурсі досліджена українська мала проза кінця ХІХ – початку ХХ ст., яка виразно артикулює новий формат мислення та світосприймання, переконливо втілює ознаки активного посередника між об’єктивними реаліями психологічної, інтелектуальної, естетичної та комунікативної самоідентифікації особистості.


На матеріалі художнього тексту доведено, що завдяки розгортанню розповіді стає можливим рух твору в площині специфічних координат: зображений світ переміщається з уявної довільності автора в особистісне сприймання читачем. Ставлячи в центр дослідження поетикальних характеристик літератури природу художнього викладу (нарацію), засвідчуємо, що в найширшому розумінні наратологія відкриває універсальні, загальні структури стосовно оповідних творів будь-якого жанру і будь-якої функціональності. Запропонована типологічна модель наратора через спосіб представлення ним наратованої історії чи ситуації та рівень його особистісної причетності до презентованого наративу дала підстави диференціювати приватне всезнання автора та прагнення читача знайти максимально можливу кількість аналогій до свого життєвого досвіду. Доведено, що «посередник» певним чином згладжує інтерпретаційний конфлікт між писанням і читанням, дає можливість кожному процесові виявитися якнайповніше, заявити про себе і сподіватися на активний діалог.


Викладова площина досліджена як ідентифікатор змісту. Розповідна чи оповідна матриця прозового твору представлена у способах чіткого виявлення як особистості творця, так і унікальних ознак його творчого становлення. Загалом наратологічний підхід до літературного твору дав підстави підтвердити подвійність усього, що має в семантиці поняття «літературного».


Наратологічний формат дисертаційного дослідження уможливив комплексне вивчення літературного масиву: з позицій феноменології доведено існування й активне функціонування реального світу в межах «інтенційних» (мистецьких) творів; засади літературної герменевтики дали підстави з’ясувати специфіку втілення онтологічного феномену через посередництво мовно-мовленнєвого контексту з присутністю в ньому деякого компетентного джерела викладу; через категорії рецептивної естетики увага зосереджена на особливому значенні читацької співучасті у процесі творення та існування художнього часопростору; теорія діалогізму в комплексі ідей поліфонічності, двоголосся та хронотопної організації художнього викладу дала можливість ввести прозовий текст у координати калейдоскопічної складності буття літературного твору; структуралістський та семіотичний підходи до літературознавчого дискурсу уможливили концептуальну структуризацію системи формальних позначень (стилістичних фігур) наративної конфігурації літературно-художнього простору; зрештою, принципи постструктуралізму прислужилися як засіб відшукати «фундаментальні коди культури» для максимального зближення словесно-естетичного світу із індивідуальним світом реципієнта художнього твору.


У дисертації здійснено системний аналіз української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. (до 1910-их років) з погляду реалізації наративних стратегій як у межах індивідуального стилю, так і в координатах єдиної поетикальної моделі. Комплексне дослідження наратологічних концепції у літературознавстві ХХ – початку ХХІ ст. створило підґрунтя для концепції узгодження термінологічної системи наратології з базовими принципами суміжних літературознавчих методик (структуралізму, семіотики, рецептивної естетики, герменевтики тощо). Обґрунтована і практично апробована схема наратологічного дослідження художнього тексту на основі теоретичної моделі класифікації наратора як смислоутворювального чинника.


У дисертації з’ясовано, що специфіка наративної природи літературного твору кінця ХІХ – початку XX ст., зокрема малої прози,  полягає у зображенні людини не з позиції стороннього спостерігача, а як центру художньої системи. Функціональне призначення оповідного чи розповідного центру поступається персоніфікації «того, хто говорить» або «того, хто знає». Наратор у просторі художнього твору «розщеплюється» на кілька компетентнісних рівнів  (концентрація події, формування структури розповіді, наявність контекстного тла для розгортання фікційного світу, рецептивне ототожнення основних форм наратора в тексті).


Дослідження тексту прозових творів малої форми представлене у синтезі двох основних напрямів сучасної наратології: дослідженні як специфіки природи викладової інстанції як центру оповідного тексту, так і особливостей власне оповідного чи розповідного тексту, принципово відмінного від описового. Термінологічно класифікація спирається на принципи, обгруновані Ж. Женеттом, розглянуто дихотомійні пари за ознакою або присутності наратора в презентованій текстом історії або наявності його як універсальної змістотворчої основи твору, яка відмежована від простору тексту. Врахована диференціація понять дієгетичний – недієгетичний наратор. Доповнення термінології префіксами «гетеро-» / «гомо-» та «екстра-» / «інтра-» дало можливість детально прочитати літературний твір саме в контексті виявленості місця наратора та рівня його впливу на композиційну структуру всього літературно-комунікативного акту, а також систематизувати рівні описовості та форми викладу певної історії.


Наративна типологія прозового твору малої форми дала підстави змоделювати спосіб розкриття характеру персонажа. Досліджені найбільш показові зміни наративної конфігурації оповідності / розповідності з позицій активізації психологічних засобів зображення особистості, зокрема в координатах жанрово-стильової трансформації української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть. Особливості форматування викладової манери представлені у параметрах ключових принципів творення фікційного світу й способів запрошення читача до комунікативного порозуміння. У дослідженні розрізнені світ автора та світ героя у тексті художнього твору і запропоновано вивчення специфіки презентації суб’єктів авторської та наративної (мікронаративних) структур.


Під кутом зору на жанрово-композиційні особливості досліджена наративна структура малої прози в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і представлена наратологічна концепція вчитування у текст з метою максимального зближення авторської інтенції з конкретно-історичною інтерпретацією деякого твору, з вивчення закономірностей формування системи смислотворчих чинників, які витворили індивідуально-стильову наративну стратегію, репрезентовану цілим рядом творів окремого автора.


На матеріалі української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. досліджені особливості презентації гетеро- та гомодієгетичного наратора у двох видах ситуацій: екстрадієгетичній та інтрадієгетичній. З позицій наратології вивчені художні особливості окремих творів Т. Бордуляка, А. Тесленка, О.Кониського,  Олени Пчілки, О. Маковея, Г. Хоткевича, В.Стефаника, О.Кобилянської, М. Коцюбинського,  М. Черемшини, М. Яцківа, В.Винниченка, М. Левицького, Л. Мартовича, Я. Жарка, С. Яричевського та інших письменників.


Проблема становлення новітньої української літератури досліджена у варіантах та модифікаціях наративного дискурсу. Поряд із окресленням нових тематичних горизонтів, з персоніфікацією актуальних психологічних типів розширюються оповідні можливості тексту, що позначаються на змінах жанрово-композиційної структури малої прози. Викладові стратегії авторів демонструють формально-змістову гнучкість, готовність до комунікації як у межах власної історичності з проектуванням інтерпретації навколо певних смислотворчих констант, так і з настановою на майбутнього, віддаленого в часі читача, пропонуючи цілісний морально-етичний та образно-символічний простір.


На матеріалі значного літературного масиву творів виявлені особливості формування нових наративних стратегій у контексті оновлення змісту літератури та її формальної організації, систематизовані індивідуальні стилі письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. за домінуючими викладовими моделями. У комплексі наратологічної термінології визначені й охарактеризовані внутрішньотекстові аспекти оприявнення авторської свідомості за посередництва різних категорій (артикульованих та інтертекстуальних). Текстуальний аналіз малої прози дав можливість спроектувати наративну площину тексту на рецептивний рівень і визначити закономірності функціонування художнього світу з позицій викладової специфіки твору. Дисертація висвітлює особливості художнього світу епічного літературного твору малої форми в контексті зміни жанрово-тематичної, стильової конфігурації української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ століть, а також поглиблення психологізації зображення. 


 








Ділі Дж. Основи семіотики / Джон Ділі. – Львів : Арсенал, 2000. – С. 39.




Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Тамара Гундорова. – Львів : Літопис, 1997. – С. 290.




Франко І. Ber parlar gentile / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наук. думка, 1981. – Т. 37. – С. 8.




Лотман Ю. Структура художественного текста / Лотман Ю. – М. : Искусство, 1970. – С. 282.




Шмид В. Нарратология / Вольф Шмид. – М. : Языки славянской культуры, 2003. – С. 94.




Kayser W. Wer erzählt den Roman // Zur Poetic des Romans / Ed. V. Klotz. Darmstadt, 1965. – S. 209.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины