| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та її наукову новизну, з’ясовано стан опрацювання проблеми в науково-критичній літературі, визначено мету і завдання роботи, теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження та його практичне значення.
При обговоренні літературознавчих концепцій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. авторові доводилося виходити за суворі рамки означеного періоду, оскільки деякі літературні явища, властиві для нього, своїми коренями сягали першої половини ХІХ ст., інші проявлялися лише як тенденція, що сформувалася як певна закономірність уже в ХХ ст. У зв’язку з необхідністю показати розвиток українського літературознавства як процес безперервний, складний, опосередкований, виникла потреба певним чином розширити хронологічні рамки аналізу, зробити екскурси ретроспективного чи перспективного характеру. При цьому у кожному конкретному випадку автор обґрунтовує таку потребу аналізованим матеріалом, показуючи при цьому спадкоємність і безперервність, характерну для будь-якої галузі людського знання.
У першому розділі “Методологічні пошуки в українському літературознавстві першої половини ХІХ ст.” розкрито суть і специфіку теоретичних дискурсів українського літературознавства згаданого періоду, теоретичні та естетико-філософські засади виникнення різноманітних засобів аналізу літературних явищ у європейському літературознавстві, зокрема в українському. У зв’язку з цим однією з важливих проблем, що їх вирізняє автор дослідження, є проблема періодизації літературознавства. Дисертант наводить ряд прикладів, коли періодизація, і не тільки в умовах тоталітарного суспільства, але й вільного розвитку думки, базувалася на соціологічних підходах. Не ігноруючи соціологічного підходу до періодизації науки про літературу, автор вважає за потрібне пов’язувати періодизацію українського літературознавства з різними способами наукового осмислення літератури, які започатковані ще у першій половині ХІХ ст. Саме з цим періодом ми пов’язуємо зародження різних літературознавчих шкіл, які як окремі наукові напрями сформувалися у другій половині ХІХ ст. При цьому дисертант виходить з Франкового трактування цієї проблеми, обґрунтованої у ряді його теоретичних та історико-літературних праць.
Автор дослідження звертає увагу на особливості зародження першого етапу культурно-історичного підходу до аналізу, який витворився як певна система у 50-х роках ХІХ ст. У роботі обґрунтована думка, що у працях українських фольклористів та літературознавців (на той час ще не було усвідомлення чіткого поділу на окремі галузі науки) на базі міфологічного та культурно-історичного підходу були закладені основи української науки про літературу. Автор відстоює думку, що філософською передумовою згаданого періоду розвитку науки про літературу була філософія позитивізму. Водночас дисертант вважає, що не можна відкидати значного впливу на українське літературознавство того періоду міфологічних підходів до аналізу твору, базованих на естетиці Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів.
Домінантною у розділі є концепція, згідно з якою традиційні моделі ідейно-образної свідомості, базовані на традиціях міфологічного літературознавства, започаткованого братами Я. та В. Ґрімм, поєднувалися з першим етапом культурно-історичної школи, яка народжувалася у цей час в українському літературознавстві. На цій основі визначено провідні тенденції, характерні риси розвитку культурно-історичних підходів до аналізу твору, розкрито самодостатність і самоцінність літературознавства, специфіку і своєрідність творчого буття.
У першому підрозділі “Кристалізація наукових шкіл у фольклористиці та літературознавстві” на великому теоретичному та історико-літературному матеріалі з’ясовано джерела та витоки культурно-історичного аналізу літературного твору, які поруч з міфологічним принципом дослідження мистецьких явищ становлять основу естетичної та світоглядно-філософської бази зарубіжного і українського літературознавства. Автор аналізує зв’язок цих шкіл з деякими тенденціями таких літературних напрямів, як романтизм, реалізм; конкретизує зміст особливостей функціонування кожної зі згаданих літературознавчих шкіл. Такий підхід зумовлений тим, що тільки сьогодні науковці починають доходити спільної думки про суголосність тих чи інших пошуків до певного типу художнього мислення. Водночас, незважаючи на часову відстань з моменту виникнення міфологічної школи та етнографічного етапу культурно-історичного методу дослідження, у зв’язку з браком у сучасній теорії основних принципів існування наукових літературознавчих шкіл виникає проблема хронологічного окреслення цього існування. Якщо виникнення міфологічного літературознавства, яке пов’язують зі школою братів Ґрімм, найяскравіше проявилося у працях М. Максимовича та О. Бодянського, то зародження культурно-історичної школи у європейському літературознавстві хронологічно відносять до другої половини ХІХ ст. Дисертант схильний вважати, що елементи культурно-історичного підходу до аналізу літературного твору, які деякі дослідники вважають етнографічним етапом культурно-історичної школи, в Україні започаткувалися у працях відомих фольклористів та етнографів: Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Ізмаїла Срезневського (Я. Гарасим). Водночас аналіз фольклористичних та літературознавчих праць згаданих дослідників дозволяє стверджувати, що у їх текстах тісно переплелися елементи міфологічного та культурно-історичного підходів до аналізу літературних творів.
За своєю естетичною програмою це був переворот у розвитку гуманітарної науки, позначений переходом від класичної естетики до міфологічного мислення у фольклористиці та літературознавстві. Цей етап у розвитку науки цілком спирався на романтичні тенденції у літературі та мистецтві, що стають панівними у європейських культурах того часу, українській зокрема.
Елементи еклектизму (поєднання різноманітних підходів до аналізу літературного твору) трапляються у працях Я. Головацького. Нечіткість теоретичних концепцій цього вченого, неможливість національного усвідомлення значення окремого твору, як вважав І. Франко, породила слабкість галицько-руського руху, що привело до ігнорації вченим чисто теоретичних завдань літературознавства.
Такий підхід до розуміння природи етнографічного етапу культурно-історичної школи дає можливість не тільки конкретизувати зміст цього поняття, а й максимально уточнити саму суть етнографічного етапу культурно-історичного літературознавства. Як засвідчує аналіз, саме зародження цього етапу тісно пов’язане з особливостями існування певного типу наукової свідомості (намагання відійти від однозначного міфологічного трактування літературного твору і звернутися при аналізі до залучення впливу на художнє полотно позалітературних чинників). Саме такі принципи аналізу твору все активніше починають проявлятися у працях П. Куліша, М. Костомарова та ін.
Незважаючи на очевидну багатоманітність прояву існування першого етапу культурно-історичної школи, дисертант схиляється до думки, що українські літературознавці та критики другої половини ХІХ ст. намагаються відійти від усталених принципів аналізу літературних творів, від запрограмованих засобів поетики. Літературознавчий досвід М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша заклав ті підвалини, на яких визріли нові умови для розвитку української науки про літературу.
У другому підрозділі “Літературні дискусії 70-х років ХІХ ст.” основним завданням дослідження є аналіз тих маніфестів і програм, які з’явилися у той час і які знаменували собою новий етап українського наукового літературознавства. Як вихідний пункт взято дискусію, розпочату на сторінках журналу “Правда” (І. Нечуй-Левицький “Сьогочасне літературне прямування” – І. Франко “Література, її завдання і найважніші ціхи”). Дисертант вважає, що згадана дискусія започаткувала глибоке наукове осмислення проблем української літератури. Матеріали згаданої дискусії неодноразово розглядалися в українському літературознавстві. Автор дисертаційного дослідження схильний вважати, що значення цієї дискусії можна з’ясувати, тільки враховуючи теоретичні позиції європейського, у тому числі слов’янського, літературознавства 70-х років ХІХ ст.
Заперечуючи тенденційність радянського літературознавства в осмисленні цієї дискусії, акцентуємо увагу на її загостреному характері, оскільки навіть хибні думки дискутанта дали можливість привчатися до більш точного наукового мислення обох учасників дискусії: І. Франка та І. Нечуя-Левицького. Автор дослідження намагається уточнити широко розповсюджену ще з ХІХ ст. у нашій науці про літературу думку, що літературознавчі, як і етнографічні, праці І. Нечуя-Левицького не мали важливого значення. Специфіка і характер позитивістського мислення, яке яскраво виявилося у його працях “Сьогочасне літературне прямування”, “На літературних позвах з Московщиною”, як і відомі статті М. Драгоманова, готували ґрунт для остаточного утвердження в українському літературознавстві принципів культурно-історичного аналізу літературних творів.
Специфіку позитивістського мислення українських літературознавців 70-х років ХІХ ст. визначала інтелектуальна, філософська та соціокультурна атмосфера українського літературознавства, що творилася в умовах драконівських законів про заборону української мови у царській Росії, дещо ліберальнішої атмосфери Австро-Угорщини, політичної еміграції. Така соціокультурна ситуація спричинилася до шліфування наукового мислення різних учених, зокрема М. Драгоманова, О. Котляревського, М. Петрова, М. Дашкевича, О. Огоновського, О. Барвінського, І. Франка та ін. Відмежовуючись від поширених у літературознавстві того часу ідей “літератури для домашнього вжитку”, які, на жаль, і у 70-х, і у 80-х, а у поодиноких дослідженнях ще й у 90-х роках тяжіли над українською літературою, прихильники культурно-історичного методу у літературознавстві успішно долали їх. Виходячи з постулатів культурно-історичного етапу літературознавства, яке ґрунтувалося на впливі на літературний твір позалітературних чинників (раса, середовище, момент), наша наука про літературу скеровувала літературні дискусії у напрямі глибшого наукового осмислення проблем української літератури, в якій вони вбачали частину загальнокультурного національного процесу.
Дисертант наголошує на тому, що в останні десятиліття ХІХ ст. постала проблема творення не просто історико-літературних досліджень, а праць нового типу, серед них – історій національної літератури. Таким чином, одне з основних завдань, що їх висунула культурно-історична школа, – написання історій національних літератур – стало особливо актуальним для української науки про літературу.
У третьому підрозділі “Проблема корпусу історії української літератури” розглядаються різноманітні підходи до створення історії української літератури, проблеми, вирішення якої було започатковане в Україні ще у першій половині ХІХ ст. (М. Костомаров, М. Максимович). Розвиток естетичної свідомості українського суспільства другої половини ХІХ ст. з усією гостротою висунув важливу проблему створення праці, яка б, враховуючи досвід попереднього критичного прочитання окремих літературних творів, дала цілісну картину історико-літературного процесу в Україні. При цьому акцентується увага на тому, що положення, висловлені раніше в окремих історико-літературних працях М. Костомарова, М. Драгоманова, П. Куліша, в яких розглядалися окремі аспекти історії літератури, знайшли своє втілення у працях з історії літератури, укладених О. Барвінським, пізніше О. Огоновським. Написані відповідно до вимог культурно-історичного літературознавства, ці історії літератури мали помітні сліди спочатку бібліографічного, а потім біографічного методів аналізу твору. Найяскравіше, як вважав І. Франко, біо-бібліографічний принцип аналізу твору виявився у праці О. Огоновського “Історія літератури руської”. Невиробленість методів аналізу, яких вимагала історія національної літератури, пов’язана не тільки із слабкістю українського літературознавства, але і з тогочасною невиробленістю методики історико-літературних досліджень у європейських науках про літературу.
Дисертант вважає, що сам методологічний аспект згаданої праці спричинив наукову дискусію, яка сприяла утвердженню методологічних концепцій історії української літератури.
Для корпусів історій літератури, які з’явилися у той час, характерною була та риса, що українська наука про літературу, долаючи бібліографічний, пізніше біографічний підхід до аналізу, намагалася використати досвід культурно-історичної школи у літературознавстві, яка стала панівною у європейських науках про літературу. Культурно-історичний підхід до аналізу літературного твору найрельєфніше виявився у відомій праці М. Петрова “Очерки из истории украинской литературы ХІХ века”, а пізніше у широковідомій рецензії М. Дашкевича на цю працю. Автор дисертації вважає, що нариси історії літератури М. Петрова і рецензія на них М. Дашкевича, виходячи з панівної на той час культурно-історичної тенденції у європейському літературознавстві, значною мірою, як на це звернув увагу І. Франко, пов’язували українську духовність і з російською, і з польською. Проте, як зазначав І. Франко, з цих досліджень випливає необхідність рівнозначного трактування трьох літератур, а у працях М. Петрова і М. Дашкевича був зроблений аналіз “не з огляду на ступінь досконалості, якого досягла в історичному розвитку кожна з них (російська, українська, польська)”.
У дисертації наводиться аргументація, яка свідчить про концептуальність підходу І. Франка до планованого у 80-х рр. німецькомовного видання історії української літератури. У роботі обґрунтовується думка, що план історії літератури, запропонований І. Франком спільно з М. Драгомановим, виходив з традицій культурно-історичної школи у літературознавстві. Водночас у планованій праці пропонувалися й інші методи аналізу окремих літературних творів (порівняльно-історичний, біографічний і т. ін).
На жаль, задумана історія літератури залишилася тільки у рукописних планах, що не сприяло дальшому розвиткові історіографії українського літературознавства. У роботі наголошується, що ідеї, закладені І. Франком, М. Драгомановим у плані “Історії української літератури”, свідчили про зрілість української національної культури як повноцінного національного організму. Ці ідеї остаточно втілилися згодом у відомих працях І. Франка з історії української літератури, поява яких на початку ХХ ст. знаменувала собою новий період у історіографії українського літературознавства.
Запропоновані І. Франком на зламі ХІХ – ХХ ст. історико-літературні статті “З останніх десятиліть ХІХ віку”, “Южнорусская литература”, які враховували найновіші досягнення європейської теоретичної думки, підготували ґрунт для створення корпусу історії української літератури, видання якої міг здійснити тільки І. Франко. На жаль, хвороба письменника і вченого на початку ХХ ст. спричинилися до того, що реалізація такого видання не стала новим кроком у розвитку української науки про літературу. “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” (1909) і за своєю методологічною концепцією, а головне за принципами реалізації, значною мірою поступався тим принципам, що були закладені у історико-літературних працях рубежу ХІХ – ХХ ст.
Отже, українське літературознавство другої половини ХІХ – початку ХХ ст., реалізуючи свої настанови, засвоюючи досвід західноєвропейських учених, торувало шлях до творення науки про літературу. Виходячи в основному з позицій культурно-історичного літературознавства, наша наука про літературу реалізувала основний постулат культурно-історичної школи – створення корпусу історії національної літератури. В умовах бездержавності реалізація цієї ідеї сприяла б більш повноцінному функціонуванню національної культури.
У другому розділі “Іван Франко і утвердження літературознавчих шкіл в Україні” з’ясовано філософсько-світоглядні, теоретико-літературні та історико-літературні основи утвердження академічних шкіл в українському літературознавстві в останні десятиліття ХІХ ст. У роботі наголошується на тому, що передумови, які були закладені в українському літературознавстві М. Костомаровим, М. Петровим, М. Дашкевичем, О. Котляревським, М. Драгомановим ще у другій половині ХІХ ст., найсуттєвіше реалізувалися в останні десятиліття ХІХ ст.
Саме з творчою діяльністю спочатку М. Драгоманова, а пізніше І.Франка в українському літературознавстві почали реалізовуватися ті принципи аналізу, які у стихійному вигляді існували в літературознавстві попередніх десятиліть. Типологічне зіставлення принципів українського літературознавства з пошуками у літературознавчих працях найближчих сусідів (поляків та росіян), ширше європейських дослідників, дозволяє дисертантові стверджувати, що процес народження нових засобів літературознавчого аналізу відбувався синхронно в різних європейських країнах, у тому числі й в Україні. Уточнення потребує поширена в сучасному літературознавстві думка, що значна кількість шкіл, які виникали в західній Європі на зміну одна одній, взаємодіяли між собою, в Україну потрапляли з запізненням, через посередників, і тому слід говорити про те, що концепції цих шкіл виявлялися не в чистому вигляді, а у переплетінні елементів різних шкіл. У роботі відстоюється позиція, що українська наука про літературу не завжди припізнено сприймала все витворене у Європі. Автор схильний вважати, що українське літературознавство, особливо другої половини ХІХ ст., реалізуючи свої принципи аналізу, водночас каталізувало теоретичні набутки зарубіжних літературознавчих шкіл. Переплетіння різних елементів літературознавчого аналізу характерне було у цей час не тільки для українського літературознавства, але й для науки про літературу інших європейських народів. Визначення приналежності дослідника до тієї чи іншої школи повинно базуватися не тільки на інтуїції, а й на існуючих уже нормах.
У першому підрозділі “О. Потебня та І. Франко: психологічна школа” зосереджено увагу на основних ідеях психологічного літературознавства, зокрема психологічної школи О. Потебні. У роботі підтримується думка попередніх дослідників (І. Фізер), що І. Франко у своїх студіях ішов від соціологічної до психологічної концепції літератури. Його психологічна концепція базувалася на даних експериментальної психології В. Вундта, психолінгвістики Г. Штайнталя та психоестетики М. Дессуара. На думку дисертанта, саме ідеї психологічного літературознавства В. Вундта, Р. Мюллера-Фрайенфельса, естопсихології Е. Еннекена найбільше позначилися на психологічній концепції літератури І. Франка. З іншого боку, І. Франко не міг не враховувати оригінального психологічного підходу до аналізу літературного твору, що його розробив О. Потебня.
На основі ряду типологічних зіставлень автор дисертації доходить висновку, що ряд важливих положень психологічного літературознавства О. Потебні є близькими до тих ідей, що їх виклав І. Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості”. Дисертант на основі зіставлення вчення про внутрішню форму літературного твору О. Потебні та Франкової концепції підсвідомого, закону асоціації ідей вважає, що вони були тією базою, на якій в українській науці про літературу відбувалися дальші дослідження. Психологічний аналіз творчості Т. Шевченка, що його здійснив І. Франко у трактаті “Із секретів поетичної творчості”, дає підстави твердити, що такий метод дослідження був перспективним для українського літературознавства. Водночас у роботі відстоюється думка, що абстрактний характер психологічної школи у літературознавстві хоч і спричинився до поширення психологічного літературознавства у європейській науці про літературу, однак не увійшов у щоденну практику як літературно-критичного прочитання окремого твору, так і історико-літературного аналізу.
Ідеї психологічного літературознавства, що їх опрацьовував І.Франко як теоретик, втілювалися і в інших його літературознавчих працях, що стосувалися творчості Т. Шевченка.
У другому підрозділі “Біографічний метод у літературознавстві та І.Франко” аналізується ставлення І.Франка як дослідника до біографічного етапу у розвитку літературознавства, яке насамперед увиразнюється у працях “План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви” та “Етнологія та історія літератури”, “Теорія і розвій історії літератури”. Для І. Франка-дослідника біографічний метод у літературознавстві пов’язаний з іменами Ш. Сент-Бева та Г.Брандеса. Вважаючи, що біографічний метод літературознавчої науки розвивався у надрах культурно-історичної школи, український дослідник наголошує на принциповій різниці між культурно-історичним та біографічним літературознавством. Так, Ш. Сент-Бев не був прихильником детермінування художнього твору (впливу позалітературних факторів – раси, середовища і моменту). І. Франко наголошує на позиції Ш.Сент-Бева, що “письменник – людина “одинокості й усамітнення”, працює окремо, тому не можна говорити про вплив середовища на людину. У роботі доводиться, що культивоване біографічним літературознавством написання добрих біографій знайшло своє втілення у працях українських літературознавців цього часу (О. Барвінський, О. Огоновський).
У працях згаданих учених, передусім у багатотомній “Історії літератури руської” О. Огоновського, зібрано великий фактичний матеріал, який пізніше став основою для різних підходів до аналізу твору, у тому числі і для біографічного літературознавства. Слабкість методи дослідження у праці “Історія літератури руської” полягала, за словами
І. Франка, у браку підготовчих праць, якими б міг користуватися автор. Зокрема, було опубліковано мало спогадів, листів та документів, які в інших літературах відігравали важливе значення для історико-літературознавчих досліджень.
Торкаючись літературознавчої методології данського вченого Ю.Брандеса, І. Франко відзначає намагання автора намітити собі у кожному письменникові, у кожній постаті якусь одну рису характеру, навколо якої дослідник групує інші риси. “У біографічній методі Ю.Брандеса багато деталей біографії письменника відпадає, інші ледь зазначені, але цілість сильно осідає у пам’яті читача. Зате Тенову доктрину, що кожний чоловік являється витвором осередка (milieu), серед котрого він живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами, він показує, як великі люди силою свойого генія перетворюють осередок, з якого вийшли, з одержаних вражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою”.
Теоретичні засади, на яких І.Франко будував своє розуміння біографічного методу у літературознавстві, втілилися у його історико-літературних та літературно-критичних працях. Дисертант вважає, що підвищена увага І. Франка до біографічного літературознавства стимулювалася і загальноєвропейською тенденцією зацікавлення жанром романізованого життєпису, і тими дослідженнями, які, незважаючи на новомодні віяння у науці, проводили прихильники біографічного методу у літературознавстві. У роботі наводиться ряд прикладів, які дозволяють стверджувати, що у своїх літературознавчих працях український дослідник, не абсолютизуючи засад біографічного методу, вміло його використовував.
У третьому підрозділі “Філологічна школа у літературознавстві” аналізуються два шляхи, якими проникали ідеї філологічного літературознавства в Україну. Принципи філологічного трактування літературного твору, започатковані Віденською школою (В. Ягич), знайшли своє втілення у працях С. Смаль-Стоцького, І. Франка, пізніше В. Сімовича, найяскравішим виявом якого була “теорія внутрішньої інтерпретації літературного твору”.
По-іншому поширювала ідеї філологічного літературознавства школа київського професора Володимира Перетця, яка хронологічно пізніше (перші десятиліття ХХ ст.) враховувала досвід філологічного літературознавства при інтерпретації творів давньої української літератури.
Іван Франко ще у 90-х роках ХІХ ст. використовував досвід філологічного трактування літературних творів у окремих своїх розвідках, зокрема у роботі “Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія”. За словами В. Ягича, цю студію “слід розглядати як самостійне, сповнене великої проникливості, дослідження докторанта, в якому автор дає зважену оцінку притчі про однорога”.
Дисертант вважає, що для І. Франка однією з мотивованих ідей філологічного прочитання літературного твору стали педагогічні завдання при спробі одержати працю у Львівському університеті. Започаткована дослідником ще на початку 80-х років ХІХ ст. (“Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах”) традиція філологічного прочитання літературного твору як окрема концепція найяскравіше виявилася у 90-х роках ХІХ та на початку ХХ ст. На основі аналізу дослідницьких праць І. Франка 90 рр. ХІХ – початку ХХ ст. автор роботи доходить висновку, що принципи філологічного відчитування літературних творів, поруч з іншими методами дослідження, стають особливо актуальними на той час, виражаючи таким чином загальноєвропейську тенденцію уваги до філологічного відчитування літературного тексту.
Дисертант заперечує глибоко вкорінену в літературознавстві тезу про те, що після 1908 року І. Франко уже нічого не міг створити. У ряді своїх праць, зокрема у статті “Про друковане і живе слово”(1911), учений аналізує проблему рецепції читачами усного і друкованого слова – проблему, що її активно розробляє теорія рецептивної естетики (В. Ізер,
Г. Р. Яусс). Для згаданих представників напряму характерне зміщення уваги з проблем творчості та літературного твору на проблему його рецепції. Художній твір, на думку представників рецептивної естетики, стає фактом життя тільки після того, коли набуває ознак літературного тексту у читацькій свідомості. При цьому один і той самий текст може мати багато тлумачень.
Дисертант вважає, що проблеми, які сьогодні розробляє рецептивна естетика, ставилися ще наприкінці ХІХ ст. у теоретичних працях О. Потебні та історико-літературних дослідженнях І. Франка. Не оминаючи суто теоретичних проблем сприймання художнього твору, І. Франко, спираючись на власний досвід, осмислює роль філологічного коментування літературних творів. При цьому дослідник аналізує вплив на читача не тільки писаного, але й усного слова, яке базується на власному досвіді читання перед аудиторією своєї поеми “Мойсей”.
У підрозділі “Франкова теорія культурно-історичної школи” доводиться теза, що І. Франко вперше в українському літературознавстві створив оригінальну теорію культурно-історичної школи. Враховуючи досвід своїх попередників (І. Тен, Г. Лансон та ін.), вчений вважав, що “духовне життя народу в усіх його верствах – ось та широка основа, на якій будується нова концепція історії літератури. Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи”.
Прихильники культурно-історичного літературознавства, приділяючи значну увагу історичному вивченню літературних явищ, збирали багатий емпіричний матеріал, ставлячи собі за мету відтворити загальну історію культури.
Ставлячи перед дослідником завдання вивчати і національну, і світову літературу, І. Франко наголошує на необхідності для літературознавства показати, як національне письменство засвоює інонаціональний матеріал та інонаціональні форми і що свого вносить воно у загальнолюдську скарбницю літературних тем і форм. Літературознавець мусить показати, що значать для національної літератури літератури сусідніх народів, і чим є національна література для них.
У трактуванні концепцій культурно-історичного підходу до аналізу літературних творів І. Франко враховував досвід не тільки І. Тена та Г. Лансона, але й досвід німецьких літературознавців В. Шерера та Е. Шмідта, російських учених О. Пипіна та М. Тихонравова, які трактували поетичну творчість, ширше художню літературу, як здобутки духовної праці цілих поколінь.
Альтернативою культурно-історичній школі І. Франко вважав критично-естетичну школу, яка, суттєво доповнюючи культурно-історичні підходи до аналізу, “признає одним творам високу, другим меншу стійність в міру того, чи вони більше чи менше відповідають ідеї і видедукуваним і з неї естетичним правилам; вона в кінці виключає від своєї уваги множество творів письменських, котрі хоча служать або служили колись до заспокоєння чисто духовних, не фахово вчених або практичних потреб людських, та проте формою своєю не відповідають усвяченим традицією правилам естетики”.
На прикладі ряду теоретичних положень та історико-літературних праць І. Франка дисертант доводить оригінальність концепції вченого про те, що культурно-історична школа у літературознавстві відіграла позитивну роль як альтернатива психологічній, філологічній школам чи біографічному літературознавству, які схилялися до більшої ізольованості історико-літературного процесу від інших аспектів суспільно-історичного руху.
У рамках культурно-історичного підходу до аналізу літературної творчості І. Франко вирішує і важливе методологічне та теоретичне положення – концепцію “національної літератури”. Позалітературні фактори (раса, середовище, момент), відіграючи значну роль в історико-літературній концепції І. Франка, спричинилися до глибокого розуміння ученим національної ідентичності літератури. Вважаючи, що національна специфіка української літератури значною мірою формувалася за рахунок усної традиції, І. Франко зазначає, що “і писемні пам’ятки української літератури з найдавніших часів, незважаючи на деяку не народність їх мови, мають більше або менше яскраву закваску народного українського елементу. З часом це зближення і взаємоділання обох галузей літератури робиться все тісніше і живіше”.
У роботі обґрунтовується думка, що І. Франко значно чіткіше, ніж його попередники (М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський), визначив поняття “національна література”. Франкове трактування цього поняття мало вирішальний вплив на його тлумачення у історико-літературних дослідженнях М. Грушевського, С. Єфремова, М. Возняка, Б. Лепкого – працях, які визначали рівень теоретичного мислення української науки про літературу початку ХХ ст. Франкова теорія культурно-історичної школи, будучи значним досягненням методології літературознавства, є важливим етапом у вивченні теорії літературознавчих шкіл.
У підрозділі “Іван Франко і компаративістичні студії кінця ХІХ – початку ХХ ст.” вказується на те, що українська наука про літературу останніх десятиліть ХІХ – поч. ХХ ст. стала активно займатися зіставленням багатьох літератур, вивченням багатовікової історії їх зв’язків, поясненням рис подібності, що виникли незалежно від психологічних подібностей та національних відмінностей. Такі риси були передумовою виникнення порівняльно-історичних студій. У результаті подібних суспільних відносин у різних народів у розвитку національних літератур в одній історичній епосі можуть спостерігатися історично-типологічні аналогії.
У роботі наголошується, що порівняльно-історичне літературознавство було наслідком теоретико-літературного мислення другої половини ХІХ ст. Дисертант дотримується думки, що у рамках традиційної для ХІХ ст. культурно-історичної школи у літературознавстві (розгляд літературного твору в умовах суспільно-культурного розвитку народу) виникає тенденція розглядати літературний твір як особливу сферу, що розвивається за своїми іманентними законами.
Історико-порівняльне літературознавство, намагаючись вирішити загальнолітературознавчі проблеми, долало ті суперечності, які виникли у той час між біографічним методом Ш. Сент-Бева та культурно-історичною школою І. Тена. Біографічний метод, успішно досліджуючи художню специфіку літератури, залишав поза увагою проблему суспільної зумовленості появи художнього полотна. Тим часом культурно-історична школа, певним чином ігноруючи художню специфіку літературного тексту, запроваджувала в науку суворий детермінізм появи того чи іншого літературного твору.
У роботі наводиться ряд прикладів, які дозволяють стверджувати, що в Україні новий етап історико-порівняльного літературознавства пов’язаний з іменами М. Дашкевича, М. Драгоманова, О. Котляревського. Значною мірою утвердження історико-порівняльного методу дослідження належить І. Франкові.
Виходячи з відомої теорії М. Драгоманова про три напрями порівняльно-історичних досліджень у літературі (міфологічно-племінна теорія, літературно-інтернаціональна теорія Т. Бенфея, антропологічна школа Ланга-Тейлора), І. Франко звертає увагу на певну обмеженість кожної зі згаданих теорій. Так, для І. Франка міграційна теорія своїми коренями сягає не тільки стародавньої Індії, але й європейської цивілізації, зокрема грецької. Тому, на думку вченого, теорія Т. Бенфея мусить бути змодифікована. Певного уточнення, за І. Франком, потребує і антропологічна теорія Ланга-Тейлора, яка намагалася заперечити позиції міграційної школи.
“Схожість організму, інституцій, вірувань, звичаїв і зацікавлень у різноманітних первісних племен ці вчені (Лебок, Тейлор і Спенсер – М. Г.) пояснюють монолітністю людської природи, яка на певній ступені розвитку виливається саме в такі форми існування, - подібно до того, як, наприклад, з куль тільки таку, а не іншу можна скласти піраміду. Щоправда, найобережніші вчені з тієї школи Тейлор і Спенсер ставили досить широкі межі тієї монолітності, визначаючи значну дозу різновидності в тих принципово однакових формах”.
Відкидання міграційної теорії і водночас усього, що з нею пов’язане, веде за собою необхідність припущення, що подібні міфи і легенди виникли незалежно одні від одних у різних місцевостях і у різні часи. Але припущення, що в найбільшій частині випадків така легенда мусить бути вилучена з цілого того цивілізаційного русла, школа Е. Ланга намагається не зауважувати.
І. Франко у порівняльно-історичних студіях вважав необхідним комбінувати три згадані напрями. Найвищим досягненням ученого у методології порівняльно-історичних студій став, за словами Г. Вервеса, власний, цілісний метод дослідника, який він сам називав історико-психологічним, протестуючи при цьому проти спроб обмежити цей метод рамками соціології і психології, частиною якого був і порівняльний підхід до вивчення літератури. Досліджуваний у другому розділі дисертації матеріал дозволяє дійти висновку, що І. Франко, будучи добре обізнаним з основними досягненнями європейських літературознавчих шкіл, активно впроваджував їх у наукову практику, вносячи при цьому і свої зауваження, зумовлені специфікою української літератури. Теоретичні висновки І. Франка, які стосувалися окремих методів дослідження літературних творів, стали важливим надбанням не тільки українського, але й європейського літературознавства.
Останній, третій розділ дисертації “Літературознавчі концепції в Україні початку ХХ ст.” розкриває специфіку функціонування різних підходів до оцінки літературних творів початку ХХ ст. Особлива увага звернута на теоретичні та філософсько-естетичні засади тогочасної науки про літературу, які були зумовлені потребою оновлення старих традицій. У роботі аргументується розширення дослідницького інструментарію та термінології українського літературознавства, поглиблення обґрунтування та уточнення оцінок окремих явищ і цілого процесу. При цьому дисертант переконаний, що вплив теоретичного мислення І. Франка на рівень літературознавчих пошуків українського літературознавства означеного періоду був визначальним.
Перший підрозділ “Традиції порівняльно-історичного літературознавства” присвячено виявленню характерних рис пізнього компаративізму в українській науці про літературу окресленого періоду. Пізній компаративізм, як підкреслюється у роботі, характерний передусім тим, що відбувався відхід від спільного вивчення багатьох літератур до окремого спеціального вивчення лише однієї національної літератури. Саме така тенденція, на думку сучасних дослідників (І. Папуша), обмежила предмет порівняльно-історичного літературознавства, звівши його до реєстрації літературних контактів і взаємин. Спростовуючи положення деяких дослідників, автор дисертації схильний вважати, що пізній компаративізм в Україні, поступово трансформувавшись у літературознавчу компаративістику, не обмежувався з’ясуванням контактів, запозичень, впливів, взаємовпливів і т. ін.
На прикладі ряду компаративістичних праць українських учених початку ХХ ст., зокрема О. Колесси, дисертант доводить, що при певних слабкостях (штучне вишукування слідів впливів слов’янських поетів на українських) український компаративізм початку ХХ ст., засвоюючи уроки М. Драгоманова, М. Дашкевича та І. Франка, тільки в деяких випадках відступав від теоретичного рівня класичного літературознавства. Добре обізнані з європейськими літературознавчими школами, українські компаративісти не ігнорували національної специфіки української літератури. О. Колесса бачить основну динамічну пружину літературної еволюції певного народу у взаємодії “між місцевою культурною, суспільною та національною сферою і посторонніми течіями загальноєвропейських чи світових літературних прямувань і визначних літературних витворів особливо сусідніх і споріднених народів, – взаємоділаннє між елементами традиційними того ж народу, його літературної й колективної людової творчості та особистими індивідувальним імпульсами, помислами й прикметами творчого таланту поодиноких письменників”.
Компаративістичні студії в Україні початку ХХ ст., продовжуючи традиції своїх попередників, наповнювали їх конкретним змістом. Зрозуміло, що у цей час дослідники приділяють менше уваги теоретичним проблемам, при цьому значно більша увага відводиться практичному літературознавчому аналізові. Такий підхід не міг не позначитися на дальшому розвиткові літературознавства, коли з кінця 20-х років ХХ ст. на радянській Україні теоретичні дискусії з проблем компаративізму переносяться в цілком іншу площину (вишукування впливу російської літератури на українську літературу).
У підрозділі “Літературознавчі концепції С. Єфремова та М. Грушевського” дисертант на основі зіставлення літературознавчих праць С. Єфремова та М. Грушевського намагається з’ясувати своєрідність використання набутків літературознавчих шкіл у підході до аналізу твору. У роботі наводяться думки різних дослідників, які, намагаючись оцінити літературознавчі концепції С. Єфремова, трактували їх то як “ідеологічні”, то як суб’єктивно-соціологічні. Дисертант вважає, що сам термін “соціологічне літературознавство”, широко культивовуваний у сучасних дослідженнях у зв’язку з творчою практикою С. Єфремова, є неточним. Представники “соціологічного літературознавства”, начебто звертаючи увагу передусім на відображення у художньому тексті суспільно-політичних подій, ігнорують при цьому суто мистецькі особливості художнього твору. На основі аналізу літературознавчої спадщини С.Єфремова дисертант доходить висновку, що автор “Історії українського письменства” в першу чергу аналізував літературні твори як мистецькі полотна. У роботі наголошується, що такий підхід був продовженням теоретичних засад аналізу, започаткованих І. Франком. Саме такий спосіб аналізу літературного твору свідчив про глибокі традиції культурно-історичного підходу в українському літературознавстві.
Аналіз ряду літературознавчих праць С. Єфремова, зокрема його досліджень творчості І. Франка, дають підстави зробити висновок, що для С. Єфремова найважливіше значення мало втілення у художньому творі національної ідеї та суспільних обставин, хоча С. Єфремов ніколи не ігнорував художніх особливостей мистецьких творів. Виходячи з більш як 20-літнього осмислення Франкової творчості, С. Єфремов водночас вважав, що тільки естетичний аналіз при ігнорації суспільного елементу є звуженим та дещо суб’єктивним. Такий спосіб аналізу є складником комплексного студіювання літературного твору, яке виявилося на початку ХХ ст. найяскравіше у працях С. Єфремова. У роботі наголошується, що таку позицію абсолютно не можна пов’язувати з концепціями звульгаризованого соціологічного літературознавства, яке буйно розцвіло в умовах радянської України у 30-х рр. ХХ ст.
На основі аналізу літературознавчої спадщини М. Грушевського дисертант виявляє, що позитивістські концепції М. Грушевського-історика позначилися і на його літературознавчих працях, які розвивалися в основному у рамках культурно-історичного підходу до аналізу твору. Водночас вміння М. Грушевського використовувати різні методи дослідження (культурно-історичний, філологічний, психологічний, порівняльно-історичний) дозволило йому якнайглибше оцінити кожен аналізований художній текст. Це дало можливість Д. Чижевському, характеризуючи основні риси “Історії української літератури” М. Грушевського, насамперед відзначити її “європейськість”. “Як і в “Історії України-Руси”, так і в “Історії української літератури”, Грушевський – вчений європейський, обізнаний з європейською літературою, що для дослідження на полі української літератури та фольклору є необхідною передумовою”.
На основі аналізу літературознавчих праць М. Грушевського дисертант робить висновок, що вчений у перші десятиліття ХХ ст. продовжував методологічні традиції української науки про літературу, культивовані І. Франком, пізніше С. Єфремовим та іншими дослідниками. Особлива заслуга М. Грушевського-методолога літературознавства у використанні досягнень найновіших літературознавчих шкіл та їх вмілому застосуванні до аналізу конкретного літературного твору. Важливою рисою М. Грушевського-літературознавця було з’ясування іманентних пружин літературного розвитку від зародження аж до відмирання того чи іншого літературного явища.
Підрозділ “Іван Франко і модерністські концепції у літературознавстві” присвячений аналізові філософських основ тих літературознавчих дискусій, що відбувалися на початку ХХ ст. в українській науці про літературу. У дисертації доводиться, що важливою передумовою виникнення цих дискусій був антипозитивістський переворот у філософії та участь у засвоєнні нових ідей філософії та науки початку ХХ ст. Тісно пов’язані з дискусіями навколо проблем дальшого розвитку літератури антипозитивістські ідеї у філософії сприяли виникненню модерністичного мислення і в літературі, і у літературознавстві. Не ставлячи собі за мету дати картину становлення і розвитку модерних тенденцій літературної еволюції, дисертант торкається тільки деяких контроверсійних моментів у стосунках І. Франка з модернізмом, з іншого боку С. Єфремова та модерністів, які, зрештою, відображали дискусійні питання історії української літератури початку ХХ ст.
У роботі підкреслюється, що особливістю літературознавчого дискурсу в Україні початку ХХ ст. була турбота про подальший розвиток усіх сфер української культури, в тому числі і науки про літературу. Активну участь у теоретичних дискусіях, крім літературознавців, брали письменники (Леся Українка, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, О. Кобилянська та ін.). Літературні організації “Молода муза” (1906–1909), як і письменники та дослідники, що гуртувалися навколо журналу “Українська хата”(1910–1914), якраз і були виразниками модерних концепцій у літературному процесі в Україні початку ХХ ст.
У роботі акцентується на методологічному значенні нечисленних літературно-критичних виступів Лесі Українки, які порушували важливі проблеми літературного розвитку в Україні. Особлива увага звернута на те, що феміністична проблематика, започаткована в українській науці про літературу ще І. Франком, знайшла своє продовження у літературно-критичних текстах Лесі Українки. У зв’язку з літературними дискусіями, які велися на початку ХХ ст., автор дисертації торкається проблеми народництва у літературі того часу. Зокрема, відстоюється позиція
І. Франка, який систематично спростовував погляд на українську літературу як на простонародну, плебейську (І. Денисюк). Ця Франкова позиція, що найяскравіше виявилася у його статті “Старе й нове в сучасній українській літературі”, зустріла опір критиків-модерністів початку ХХ ст. На думку дисертанта позиція критиків-модерністів тісно пов’язана з антипозитивістським переломом у філософії – загальноєвропейським процесом заперечення старого, традиційного у літературі. Одним з яскравих представників такого оновлення був Микола Євшан. Як і інші критики “Української хати”, він уособлював в Україні одну з великої кількості течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерній літературі, які неможливо звести до одного художньо-стильового знаменника.
У роботі проводиться думка, що критики “Української хати” завершили перед першою світовою війною розвиток тих тенденцій оновлення літератури, що народилися в Україні з початком ХХ ст. Дещо пізніше тенденції модерного підходу до аналізу творів знайшли продовження у творчості неокласиків. На основі аналізу ряду літературознавчих праць дисертант доходить висновку, що на початку ХХ ст. дискусії з приводу дальшого розвитку літератури продовжувалися у руслі літературознавчих пошуків І. Франка.
Дисертант підкреслює, що ряд українських критиків-модерністів (Микола Євшан, Микита Сріблянський) на початок ХХ ст. не усталили своїх ідейно-естетичних позицій. Їх творчість перебувала у процесі формування, а передчасний відхід від літератури критиків-модерністів відкинув ті пошуки, які після невдалої спроби утвердження української державності або зовсім припинилися, або, короткий час проіснувавши, були обірвані тоталітарним суспільством.
У загальних висновках дисертації підкреслюється, що розвиток теоретичних концепцій українського літературознавства другої половини ХІХ – початку ХХ ст. переконливо засвідчує: аналізований період є феноменом теоретико-літературознавчого та історико-літературного процесу, який значною мірою активізувався в реальних знакових текстах.
Вивчення літературознавчих текстів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дає можливість по-іншому, ніж це було раніше, розглядати питання про співвіднесеність позитивістських передумов у розвитку літературного процесу та антипозитивістського перелому у філософії, який значною мірою позначився на існуванні різноманітних підходів до аналізу твору. Досліджуваний матеріал, який ґрунтується на філологічному коментуванні, ламає твердження російської та русофільської науки про брак ідентичності української культури, а отже і заперечення існування української нації.
Важливою умовою функціонування літературознавчих текстів є те, що у працях українських літературознавців аналізованого періоду відбувається виокремлення українського елементу з філологічної думки в Росії, наголошується на внеску українських учених у розвиток літературознавчої науки, вказується на потребу побудови української науки на власній традиції (М. Ільницький).
Українське літературознавство ще з першої половини ХІХ ст. використовувало елементи культурно-історичного аналізу літературних творів, які на той час тісно переплелися з традиціями міфологічного літературознавства, зокрема у працях М. Максимовича та О. Бодянського. Продовжуючи ці традиції, українське літературознавство у другій половині ХІХ ст. розвивало теоретичні засади культурно-історичної школи (історико-літературні праці П. Куліша, теоретико-літературознавчі розвідки М. Драгоманова, М. Петрова, М. Дашкевича).
Дисертант вважа, що при вивченні літературознавчих концепцій ХІХ ст. науково необґрунтованими є намагання ігнорувати праці галицьких літературознавців народовського спрямування (О. Барвінський, О. Огоновський та ін.), без аналізу яких є неможливим осмислення панорами літературного життя в Україні. У висновках наголошується, що їх погляди на літературу розвивалися у рамках культурно-історичного підходу до аналізу твору. Історико-літературні дослідження О. Огоновського та О. Барвінського сприяли засвоєнню та реалізації літературознавством нових творчих методів та ідей, які були зумовлені передусім реалізацією їх у практиці вивчення літератури у вищій та середній школі.
Літературознавчі концепції в Україні 70-90-х рр. ХІХ ст. спричинилися до становлення та розвитку сучасних їм методів дослідження літератури, які виробила на той час європейська літературознавча наука. Незважаючи на складні умови розвитку (відсутність державних наукових інституцій, які б піклувалися про розвиток саме української літературознавчої думки на Наддніпрянській Україні, кволість теоретичного мислення у Галичині), саме з середини 70-х років ХІХ ст. українська наука про літературу цілковито орієнтувалася на принципи і методи європейських літературознавчих шкіл.
М. Драгоманов, а найбільшою мірою І. Франко, вивели українське літературознавство на новий теоретичний рівень. Аналіз літературознавчих концепцій І. Франка дає підстави констатувати, що вчений продовжив в українській гуманітарній науці традиції європейського культурного та літературного досвіду. У висновках підкреслюється, що у своїх літературознавчих працях І. Франко враховував не тільки європейський, а й досвід східних літератур. При цьому вчений осмислює новітні літературознавчі тенденції не як кінцевий пункт дослідження, а як той теоретичний матеріал, який мусить опанувати українська наука про літературу, зберігаючи при цьому свою національну специфіку.
У висновках наголошується, що важливі на той час ідеї культурно-історичної і критично-естетичної шкіл не відображали всього спектру літературознавчих ідей, необхідних при аналізі творів української літератури. У теоретичних працях і в щоденній літературознавчій практиці
І. Франко намагався враховувати європейський досвід, при цьому не дотримуючись сліпо наперед визначених методів аналізу, звертаючи увагу на специфіку функціонування тих чи інших методів аналізу на українському ґрунті.
Своєю письменницькою та літературознавчою практикою І. Франко утверджував “українську літературну цивілізацію” (О. Пахльовська). Від захоплення соціальним моментом у літературі до глибокого розуміння естетичних та психологічних проблем цієї літератури – ось шлях, що його пройшов І. Франко, який вимагав від українського літературознавства послуговуватися науковим методом.
У висновках відзначається роль І. Франка у науковому обґрунтуванні специфіки літературознавчих шкіл в Україні: міфологічної, біографічної, культурно-історичної, психологічної; а також історико-порівняльного та філологічного методів у літературознавстві. На основі аналізу Франкових літературознавчих текстів дисертант робить висновок про те, що вчений не абсолютизував якогось одного методу, використовуючи навіть у рамках однієї літературознавчої праці ті засоби, що їх культивували різноманітні літературознавчі школи. Аналіз літературознавчої діяльності І. Франка у творчому, науковому, суспільному та політичному плані дає можливість побачити сутність завдань європеїзму І. Франка як основної наскрізної літературознавчої концепції, яка полягала в інтелектуалізації української літератури.
Реалізуючи теоретичні постулати українського літературознавства, І. Франко опрацьовує завдання, принципи і методи літературної критики у працях “Теорія і розвій історії літератури”, “Задачі і метод історії літератури”, “Слово про критику”, “Із секретів поетичної творчості”, в яких учений обґрунтував поняття “наукової критики”, що опирається на закони психології та естетики, не відкидаючи при цьому глибинної соціальної опосередкованості критичного аналізу.
І. Франко був першим українським ученим, який зробив значний внесок у розвиток науки про літературу інших народів: поляків, австрійців, росіян. Таким чином, у висновках обґрунтовується роль
І. Франка – письменника та ученого не тільки у всеслов’янському, але й загальноєвропейському літературному процесі (участь дослідника у літературних дискусіях, учасниками яких були В. Ягич, Т. Масарик, А. Черни, О. Веселовський, О. Пипін, А. Брікнер та ін). На переломі сторіч І. Франко був “найвідомішим і найактуальнішим критиком та полемістом на віденській культурній арені” (Г. Витженс). Ідеї цього культурного життя І. Франко переніс на український ґрунт.
У висновках наголошується, що у теоретичній практиці І. Франка вперше в українській науці про літературу висловлена думка про виокремлення літературознавства на межі ХІХ і ХХ ст. Трактуючи літературну критику як первісну оцінку літературного твору, вчений вимагав від неї орієнтації на наукові критерії. Своїми теоретико-естетичними працями І. Франко заклав методологічні основи українського літературознавства і критики, увівши в науковий обіг низку нових
понять.
Представлена у роботі проблема впливу літературознавчих концепцій І. Франка на теоретичне мислення сучасної науки про літературу свідчить про вплив теоретичного мислення І. Франка на термінологічний апарат українського літературознавства. Саме участь І. Франка у розпрацюванні проблем літературознавства у зв’язку з бурхливим розвитком естетики і психології “свідчить як про далекоглядність, так і про сумірність формування національної естетично-літературознавчої думки з європейським контекстом”(Р. Гром’як).
У висновках наголошується на необхідності об’єктивно-наукового з’ясування ідейного та естетичного впливу І. Франка на літературний процес в Україні останніх десятиріч ХІХ – початку ХХ ст. з огляду на перспективність багатьох його настанов для входження української літератури у європейський контекст.
|
