| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну теми дисертації, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету і завдання, схарактеризовано методологічні засади і методи вивчення проблеми, розкрито теоретичне і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію та можливість застосування отриманих результатів.
У першому розділі “Життєвий і творчий шлях І.О.Родіонова” на основі узагальнення розпорошених у періодиці даних і власних пошуків дисертант висвітлює життя і творчість письменника, надаючи головної уваги його світоглядним позиціям і творчій еволюції. Літературна діяльність Родіонова припала на один із найдраматичніших періодів в історії Росії, позначених трьома революціями, першою світовою і громадянською війнами. Письменник зайняв крайню праву позицію захисника самодержавства і противника революційних потрясінь. Як потомствений козак він вважав Донське козацтво опорою Росії і покладав на нього великі надії в збереженні державних основ. Саме козацтву були присвячені його перші нариси, опубліковані в 1894 році.
У ранній період своєї літературної діяльності Родіонов зазнав впливу Л.М.Толстого, виступав з позицій “кающегося дворянина” як заступник народу і критик уряду. Справжню славу письменника приніс йому роман “Наше преступление (Не бред, а быль)”, що з’явився 1909 року і викликав широкий громадський інтерес. Тогочасна критика ставила роман в один ряд з творами про життя села Чехова, Буніна, О.Толстого, а відомий юрист А.Ф.Коні висунув його на Літературну премію ім. О.С.Пушкіна.
Передчуття світової війни примусило Родіонова знову звернутися до теми козацтва: 1914 року він опублікував великий історико-публіцистичний нарис “Тихий Дон”, у якому на основі історичних джерел висвітлював історію Донського козацтва і доводив його визначальну роль у боротьбі з зовнішніми і внутрішніми ворогами Росії.
Коли розпочалася перша світова війна, Родіонов у чині єсаула командував ротою при штабі генерала Брусилова, а згодом був призначений редактором військової газети “Армейский вестник”. В цій газеті він систематично виступав з публіцистичними статтями та нарисами, в яких закликав народ до єдності в боротьбі проти ворога, викривав зрадницьку політику більшовиків. Після Лютневої революції він бере активну участь у політичному житті Петрограда, спілкується з силами, які намагалися зупинити розвиток революційних подій. Коли відбулася Жовтнева революція, він виїхав на Дон і вступив до Добровольчої армії генерала Корнілова, в рядах якої воював проти радянської влади. З 1918 року і до дня своєї смерті в 1940 році перебував в еміграції. Жив у Югославії, Франції, Німеччині, входив до політичних об’єднань Донських козаків. Друкувався в журналах “Казачий сборник” (Берлін) та “Атаманский вестник” (Париж). Подіям громадянської війни присвятив роман “Жертвы вечерние” (1922), в якому зображено один із трагічних епізодів громадянської війни – “льодовий похід” армії Корнілова, учасником якого був письменник. Це був один із перших творів російської літератури, в якому громадянська війна показана очима учасника білого руху. Під впливом пережитої трагедії посилюються релігійні настрої Родіонова, і він намагається осмислити те, що відбулося, за допомогою Біблії. Останні його твори – романи “Сыны дьявола” та “Царство сатаны” – пронизані містикою і злобною ненавистю до радянської влади.
Другий розділ “Сільська тема в російській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть і роман І.О.Родіонова “Наше преступление” присвячено аналізу роману “Наше преступление” в контексті літератури тієї доби. У першому параграфі розділу зроблено огляд творів провідних російських письменників про життя села – Л.М.Толстого (“О голоде”, “Голод или не голод”, “Страшный вопрос”), А.П.Чехова (“Мужики”, “В овраге”, “Новая дача”), І.О.Буніна (“Деревня”, “Антоновские яблоки”, “Суходол”), письменників-народників та ін. Автор робить висновок про те, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть у російській літературі були три основні тенденції в зображенні села. Перша – суто реалістична, що представлена творами Л.Толстого, Чехова, Буніна, О.Толстого та інших. В них правдиво, з глибоким співчуттям до долі народу зображувалась бідність, темрява, дикість сільського життя. Друга притаманна творчості письменників-народників, які ідеалізували селянство як носія споконвічних національних рис і пов’язували соціальну перебудову життя з сільською громадою (М.М.Златовратський, Ф.Д.Нефедов та ін.). Нарешті, третя тенденція представлена творчістю Горького, зокрема його повістю “Лето”, для якої характерне перебільшене уявлення про свідомість селянської маси, втілення більшовицької ідеї про селянство як союзника пролетаріату в майбутній революції.
Роман Родіонова “Наше преступление” розглядається в контексті реалістичного напрямку, водночас відзначається особливий підхід письменника до теми, який дозволив йому показати життя села в новому ракурсі. У своєму творі Родіонов зображує село після революції 1905 року, акцентуючи увагу на посиленні руйнівних процесів в економіці і моралі. Він уперше показує масове пияцтво як національну трагедію Росії і звинувачує в цьому свій клас і уряд, а також соціалістів, які розхитують моральні підвалини суспільства.
У другому параграфі розділу аналізуються відгуки критики на роман. Твір письменника викликав великий інтерес і досить суперечливі оцінки. Критики правого спрямування гаряче вітали роман і порівнювали його з “Воскресением” Л.М.Толстого за силою правди у зображенні життя. Критик газети “Новое время” М.Меншиков дав твору дуже високу оцінку і пророкував його авторові долю славетного в майбутньому письменника. “Книга захоплює і хвилює як рідкісна книга в наш занепадницький вік, - писав він. – Перегортаєш жадібно сторінку за сторінкою, слідкуєш за яскравою, широко розгорнутою панорамою, наповненою живими обличчями, і говориш: правда! Свіжа правда! Істинна правда!”. К.Чуковський в газеті “Речь” назвав роман найбільш страхітливою, найбільш хвилюючою, найбільш талановитою із сучасних книг.
Негативно оцінював роман народницький журнал “Русское богатство”. Рецензент П.Якубович, відзначаючи талант автора, вважав, що він спотворює факти, використовує шарж і карикатуру. Ще гостріше писала про твір марксистська критика, звинувачуючи письменника в тому, що він звів наклеп на селянство і революцію 1905 року. Такої думки дотримувався і Горький, який замовив О.Амфітеатрову критичну рецензію на роман і в листі до нього виклав основні її тези. У журналі “Современник” Амфітеатров опублікував велику статтю “Литературные впечатления”, в якій піддав суворій критиці твори “земского начальника” Родіонова, “барина” Буніна і “графа” О.Толстого, в яких, на його думку, сільське життя змальоване безнадійно чорними фарбами. “Почитаєш панів Родіонових і компанії, - робить він висновок, - і здається шабаш! Пропало село!”.
У дисертації розглянуто весь спектр критичних виступів від крайніх правих до крайніх лівих і обґрунтовано причини суперечливих оцінок. Підсумовуючи їх, автор робить такі висновки: 1) роман став подією в літературному житті, оскільки на нього відгукнулися всі провідні періодичні видання; 2) той факт, що і в позитивних, і в негативних відзивах роман “Наше преступление” зіставлявся з творами Л.Толстого, Чехова, Буніна, О.Толстого, засвідчував визнання його високих художніх достоїнств.
Основна частина розділу – системний аналіз роману з метою визначення його ідейно-художніх особливостей. Сюжет твору досить характерний для російської літератури – злочин і покарання: п’яні парубки забили до смерті свого односельця, чесну і працьовиту людину Івана Кирильєва. Сімейний побут, п’яна бійка, лікарня, суд – основні вузли сюжету, в процесі розвитку якого побутовий конфлікт набуває соціального звучання: в центрі уваги постають питання “хто винен?” і “що робити?”. У романі йдеться про два злочини: злочин п'яних молодиків і злочин вищого суспільства, що нехтує інтересами народу, прирікаючи його на безправ'я та злидні.
Аналізуючи систему образів, автор дисертації виділяє в ній три групи: селяни-трудівники, морально розбещені молодики і представники привілейованих верств суспільства. З великою симпатією змальовано образи Івана Кирильєва, його матері Акулини, дружини Катерини та інших селян. Вони, на думку письменника, є носіями кращих рис національного характеру. На противагу їм сільські парубки Сашко, Лобов, Горшков, Рижов, Дьомін під впливом горілки дійшли до крайньої моральної деградації: відвернулися від Бога, втратили совість і честь, свідомо стали на шлях злочину.
Третя група персонажів представлена людьми, які, згідно з концепцією письменника, несуть головну відповідальність за той стан, у якому перебуває народ. Одні з них – лікар, товариш прокурора, полковник у відставці – усвідомлюють свою відповідальність, інші – молодий слідчий, старий юрист Бушуєв, адвокат – своєю діяльністю ускладнюють ситуацію, оскільки заграють з ідеями соціалізму і заохочують народ до боротьби з владою.
Ідейно-образна концепція твору виявилася неадекватною задуму, бо головна причина здичавіння народу не у відриві від нього класу освічених людей, як вважав автор, а в соціальних умовах життя. Не випадково критик журналу “Исторический вестник” писав: ““Наше преступление” Родіонова – “страхітливе звинувачення талановитого прокурора, яке він кидає в обличчя російського суспільства, звинувачення дуже сильне своїми фарбами, своїм фактичним змістом, яке потрясає своїх слухачів і викликає в них справжній жах і страждання, страждання за народ, за сучасну Росію”.
Аналізуючи поетику роману, дисертант визначає як найхарактернішу рису творчого методу письменника настанову на достовірність, реалістичну точність зображення, що підкреслено в самій назві твору: “Наше преступление (Не бред, а быль). Из современной народной жизни”. В основу сюжету покладено дійсні події, свідком яких був автор. Настанова на достовірність характеризує і хронотоп роману. Художній час максимально наближений до історичного: конкретні дати, згадувані історичні події вказують на те, що дія відбувалася в межах 1907-1908 років. Завдяки побутовим картинам і пейзажам в художньому просторі постають реалії конкретного географічного регіону – Новгородської губернії. Хоч населені пункти мають вигадані назви або не називаються, “прототипи” їх легко вгадуються: повітовий центр Боровичі та прилеглі до нього села.
З етнографічною точністю змальовано у романі картини селянського побуту, сільських звичаїв, свят, а також державного судочинства. Деякі критики звинувачували письменника в “бытописательстве”, проте воно не було самоціллю. Зображуючи релігійні свята чи народні звичаї, Родіонов фіксує увагу на тому, що відноситься до головної проблеми твору – проблеми пияцтва. Так, на поминках Івана Кирильєва підкреслюється така деталь: за загальною згодою горілку розливає батюшка – “румяный, сытый мужчина лет 35-ти”. Письменник цим самим хоче сказати, що в загальному споюванні народу в Росії винна і церква.
Сторінки роману, присвячені судовому процесу, своїм критичним пафосом нагадують роман Л.Толстого “Воскресение”. У дисертації зіставлено сцени суду в цих творах і показано сильні і слабкі сторони творчого методу Родіонова.
Своєрідність таланту будь-якого письменника визначається передусім мистецтвом характеротворення. У романі “Наше преступление” представлена велика кількість персонажів різного ступеня типізації, однак усі вони в належній мірі індивідуалізовані. Родіонов виявив себе справжнім майстром портретування. Як художник, він прибічник докладного, розгорнутого портрету і за своєю манерою стоїть ближче до Гоголя, ніж до Л.Толстого, хоч останнього глибоко поважав і намагався його наслідувати.
З великою майстерністю передається мова персонажів – селян, п’яниць-молодиків, представників інтелігенції. М.Бахтін вважав, що в художній літературі велике значення має не тільки використання лексики, але й здатність письменника відтворювати різні мовленеві жанри. В них учений виділяв дві сторони: значення і експресивний момент, тобто суб’єктивно-емоційне відношення того, хто говорить, до змісту його висловлювання. Останнє є важливим засобом розкриття психологічного стану персонажа. Роман “Наше преступление” свідчить про те, що автор володіє різноманітними мовленевими жанрами і уміло використовує їх для характеристики героїв. В ньому представлені: репліки, діалоги, побутові оповідання, сни, публіцистичні есе, судові допити, промови судочинців тощо. Важливо підкреслити, що, характеризуючи мову морально деградованих людей, Родіонов додержується принципів російської класичної літератури, котра уникала вживання ненормативної лексики.
Значне місце в художній структурі твору посідають пейзажі. Вони, як правило, не мають психологічного підтексту і символічного значення, а виконують функцію фону дії. Картини природи свідчать про спостережливість автора, про реалістичну точність зображення, але позбавлені ліризму, почуття захопленості природою, що було притаманне, наприклад, пейзажам І.Буніна.
Важлива риса поетики твору – публіцистичний пафос. Значну роль відіграє образ автора, який не “розчиняється” в оповіді, а постає як активний учасник того, що відбувається. Авторська позиція виявляється в публіцистичних відступах, у вираженні суб’єктивного ставлення до персонажів, а також у тому, що письменник виводить образи своїх однодумців, які активно пропагують його ідеї (лікар, товариш прокурора).
Незважаючи на певні вади, відзначені критикою, – зловживання описовістю, “розтягнутість” сцени суду (Л.Толстой), – роман “Наше преступление” посів помітне місце в російській літературі реалістичного напрямку.
У третьому розділі “І.О.Родіонов – воєнний публіцист” висвітлюється діяльність письменника як редактора військової газети “Армейский вестник”, яку він редагував з 1915 по 1917 рік і в якій систематично виступав зі статтями та нарисами. У всіх своїх виступах письменник закликав до боротьби з ворогом, до захисту віри, царя і вітчизни. Така позиція в радянські часи засуджувалася як шовіністична, оскільки більшовики керувалися лозунгами Леніна: “Домагатися поразки свого уряду”, “Перетворити імперіалістичну війну у війну громадянську”. “Більшовики вважали, - читаємо в короткому курсі “Історії КПРС”, - що найменшим злом для народу в імперіалістичній війні була б воєнна поразка царського уряду, бо вона полегшила б перемогу народу над царизмом і успішну боротьбу робітничого класу за звільнення від капіталістичного рабства і імперіалістичних війн”. Така настанова на революцію будь-якою ціною, на розвал армії несла в собі, як показав час, численні страждання і втрати. Як відомо, війну Росії нав’язала Німеччина, тому патріотизм багатьох російських письменників, у тому числі й Родіонова, на той час був виправданим.
Основна тема статей і нарисів Родіонова – війна, героїзм російських солдатів і офіцерів (“Озорство”, “Черный ворон”, “Боевые впечатления” та ін.). Усі вони написані на основі особистих спостережень або розповідей учасників бойових дій. Друга тема – життя тилу, настрій мешканців міст і сіл. Провідна ідея творів на цю тему – єдність фронту і тилу, зростання самосвідомості народу. Так, в нарисі “Впечатления о деревне” він висловлює думку про те, що люди повинні забути про ворожнечу і об’єднатися.
Одна з кращих статей Родіонова – “Не трогайте армию”, в якій він закликає не розкладати армію, не втягувати її в політику, щоб не позбавити її боєздатності. Друкуючи документальні матеріали про прибуття більшовиків на чолі з Леніним в Росію, газета викривала їх зрадницьку політику. Родіонов критикує Тимчасовий уряд за нездатність керувати державою, приборкати більшовиків, зупинити розвал країни. Згодом погляди на ситуацію в Росії редактора “Армейского вестника” і головнокомандуючого генерала Брусилова, який підтримав революцію, стали несумісними, і останній увільнив Родіонова з посади редактора.
Армійська публіцистика Родіонова – яскрава сторінка не лише в творчій спадщині письменника, але й в історії російської журналістики в цілому. Цінність її полягає в тому, що в ній відобразилися буремні події першої світової війни і передодня Жовтневої революції. Їх можна розглядати як своєрідний літопис, що створювався по гарячих слідах подій і зафіксував чимало таких фактів, які замовчувалися або спотворювалися радянською історіографією.
Як правило, патріотичні ідеї розкриваються в художній формі – в образах персонажів, а також в образі самого автора – ліричного героя багатьох нарисів. Проте слід відзначити, що трагічних сторін війни Родіонов не торкається. В його нарисах немає крові, сліз, голоду, прокляття війні - всього того, що бачили в ній письменники іншої політичної орієнтації (О.Толстой, О.Серафимович та ін.). Деякі його нариси звучать квазі-патріотично, закликають "лихо умирать" за царя і за Росію ("Впечатления о городах", "Три момента" та ін.).
У четвертому розділі дисертації “Роман “Жертвы вечерние”( Не вымысел, а действительность)” у контексті радянської літератури про революцію та громадянську війну” аналізується роман, написаний Родіоновим в еміграції і присвячений подіям громадянської війни, учасником яких був письменник. У цьому творі розповідається про один із трагічних і героїчних епізодів громадянської війни – "льодовий похід" Добровольчої армії в оточенні червоних військ від Ростова до Краснодара і назад.
Роман був одним із перших творів у російській літературі, де події громадянської війни зображувалися учасником білого руху, представником табору, що протистояв революції. У посвяті Родіонов писав: “Посвящаю незабвенной памяти великих страстотерпцев и мучеников русской земли – жертвенной военной и учащейся молодежи, пролившей потоки своей невинной крови и усеявшей своими благородными костями поля Дона и Кубани, отстаивая обманутую, поруганную и ограбленную Родину…”. У назві твору і посвяті визначено його головну ідею: уславлення героїзму російської молоді, яка принесла себе в жертву в ім’я вітчизни в боротьбі з більшовиками.
Основу сюжету і образну структуру твору визначає конфлікт між білими і червоними, між захисниками Росії, як їх розуміє автор, і її руйнівниками. З одного боку – учасники Добровольчої армії, з другого – більшовики і одурманений ними народ. Головні герої роману – юнкери, кадети, студенти, гімназисти – представники привілейованих класів, яких революція позбавила майна, прав і фактично поставила поза законом. Типовим представником цієї молоді є Юра Киреєв, син високопоставленого московського сановника. На відміну від роману “Наше преступление”, в якому характери персонажів видаються статичними, в цьому творі письменник розкриває “діалектику душі” героя, висвітлюючи найважливіші етапи його внутрішньої еволюції. Із наївного хлопчика Юра в процесі боротьби перетворюється в мужнього солдата, свідомого бійця за Росію і царя. Перенісши нелюдські тяготи, Юра гине в бою “с душою мужчины и гордым сердцем героя”. Не так ґрунтовно, але досить виразно змальовує автор і інших учасників походу – Волошинова, Нефедова, Клушина, сестер милосердя. Усі вони показані чемними, людяними, справжніми патріотами Росії. В ідеалізованому світлі зображуються в романі й історичні особи – єсаул Чернецов, генерали Марков, Денікін і особливо Корнілов. Волошинов, Нефедов, Чернецов і Корнілов намальовані письменником з великою симпатією, оскільки вони втілюють, на його думку, кращі риси Донського козацтва – його бойовий дух і глибинні станові якості.
Зовсім іншими видаються представники революційного табору. Автор не шкодує чорної фарби, використовує засоби сатири і гротеску, щоб показати їхню антигуманну сутність. Наголошуючи на жорстокості червоних, він малює натуралістичні картини знущань із полонених офіцерів. Як символи жорстокості виступають комісар Гольдштейн і безіменний кат-садист.
Роман “Жертвы вечерние” аналізується в контексті творчості письменника і в контексті російської літератури 20-х років про громадянську війну. Додержуючись настанови на фактологічну точність, письменник поглибив реалізм у відтворенні картин війни і психології героїв. Саме в тій частині роману, яка написана на основі баченого і пережитого, виявилися кращі риси його творчого методу. Намагання ж Родіонова змалювати те, що не пройшло через його особистий досвід, призвело до втрат художника-реаліста. Так, він виявився неспроможним правдиво показати те, що відбувалося в протилежному, революційному, таборі.
У романі “Жертвы вечерние” публіцистичність посіла ще більше місце, ніж у романі “Наше преступление”, що зробило твір занадто політизованим і тенденційним. У цьому розділі дисертації проведено паралелі в зображенні подій громадянської війни в творах Родіонова, Серафимовича і Шолохова. “Железный поток” Серафимовича і "Жертвы вечерние" Родіонова близькі за тематикою і за зображуваними подіями. Серафимович розповідає про героїчний перехід Таманської армії в умовах, подібних до тих, в яких перебувала Добровольча армія Корнілова. Відомо, що громадянська війна, особливо на Дону і Кубані, була вкрай жорстокою і кривавою. Звертають на себе увагу різні підходи Серафимовича і Родіонова до відтворення картин жорстокості. Автор “Железного потока”, виразник інтересів революційних мас, не приховує фактів жорстокості з її боку. Він об’єктивно показує, що жорстокість була обопільною. Родіонов же, перебуваючи в рядах білогвардійців, не показує жодного епізоду їх жорстокості, проте дає волю своїй фантазії в зображенні страхітливих звірств червоних. Політична тенденційність, намагання ідеалізувати білогвардійський рух негативно позначилися на ідейно-художніх достоїнствах цього твору.
Більш широко зіставляється роман “Жертвы вечерние” з романом Шолохова “Тихий Дон”. Це пояснюється не лише тим, що в цих творах зображуються деякі спільні події і спільні історичні персонажі, а й тим, що дехто із дослідників продовжує бачити в Родіонові співавтора “Тихого Дона”. Порівнявши творчі манери письменників за трьома позиціями – зображення людини, зображення природи і образ автора, - дисертант дійшов висновку про те, що вони зовсім різні творчі особистості. Мистецтво зображення людини Шолохова близьке Л.Толстому. Змальовуючи героїв, автор “Тихого Дону” акцентує увагу на їх психології, на динаміці їх внутрішнього стану, створює характери-типи широкого узагальнюючого значення. Такий психологізм не характерний для творчості Родіонова.
Пейзажі Родіонова докладні, живописні, реалістично виразні, однак, як відзначалося, статичні, позбавлені внутрішнього підтексту. Пейзажний живопис Шолохова пронизаний ліризмом, особистісним сприйняттям природи героями, часто є засобом їх психологічної характеристики.
Що ж стосується автора і авторської позиції, то Шолохов відноситься до того типу письменників, які віддають перевагу об’єктивному показу життя, коли ідеї автора не відкрито декларуються в творі, а випливають із логіки його образної системи. Родіонов же відкрито і занадто емоційно висловлює свої погляди, надмірно політизуючи свою позицію.
Проведений порівняльний аналіз творчих манер двох письменників дав підстави зробити висновок про неправомірність постановки питання щодо Родіонова як співавтора Шолохова.
Політична тенденційність завадила Родіонову об’єктивно показати народ і зрозуміти причини його ненависті до Добровольчої армії, проте безперечним художнім достоїнством роману було зображення людини часу. Як відомо, в 20-і роки в радянській літературі панувала теорія “масового героя”, яка ігнорувала зображення особистості і тим самим справила негативний вплив на творчість радянських письменників першої хвилі (Вс.Іванов, А.Веселий, О.Малишкін, О.Серафимович та ін.). Творчий метод Родіонова не зазнав тиску вульгарно-соціологічних догм, відтак письменник зумів розкрити особистість учасника білого руху в дусі традицій російської літератури. Роман відкривав нове бачення громадянської війни і правдиво відтворив типові характери тих, хто боровся проти радянської влади.
Глинский Б. И.А.Родионов. Наше преступление // Исторический вестник, 1910, № 5. – С. 733. История Коммунистической партии Советского Союза. Краткий курс.- М., 1975 – С.161
|
