Форми інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона : формы интертекстуальности в восточных поэмах Дж. Г. Байрона

Краткое содержание

У вступі визначено проблематику дослідження, обґрунтовується актуальність, визначається мета, завдання, методологія, наукова новизна дисертації, теоретичне і науково-практичне значення роботи, окреслюється об’єкт і предмет дослідження, а також визначено склад і структуру роботи.

Перший розділ “Архетип у структурі інтертекстуальності” висвітлює основні теоретичні засади сучасної архетипної критики у її зв’язку з теорією інтертекстуальності.

Інтертекстуальність сьогодні не зводиться лише до з’ясування джерел і впливів, відтак, виокремлення суто міжтекстових конструкцій. Вона має ієрархію різнорівневих структурних форм, охоплюючи, фактично, текст у цілому, виявляючи в ньому не лише можливу інтертекстуальність, контекстуальність, метатекстуальність, а й характеризуючи текстові стратегії оповіді від найменших до складних конструктів. У теорії інтертекстуальності частіше спостерігається тенденція до оприявлення її змістовних та формотворчих кореляцій, тому на межі століть вчені говорять як про архетипи інтертекстуальності у сенсі стійких конструктів смисловтілення, так і про значеннєвість самобутності інтертекстуальності в залежності від її природи, а отже, і зокрема, від смислопороджуючих чинників, якими є насамперед архетипи. У літературознавстві, так само як і в психології, архетип співвідноситься з універсальним сюжетом (В. Пропп, Є. Мелетинський, І. Сілантьєв) або ж образом (В. Марков, Ю. Доманський, Е. Едінгер, Дж. Хіллман, Н. Фрай) чи жанром (Дж. Фроу, Н. Фрай). Кореляції інтертекстуальність – сюжет, інтертекстуальність – образ, інтертекстуальність – жанр поповнились ще однією: інтертекстуальність – архетип. Таке поєднання ґрунтується насамперед на структурованості тексту (Р. Барт) та його архетиповій природі (К. Г. Юнг), оскільки усі твори відзначаються присутністю онтологічних образів, частіше неусвідомлених. Останні і покликають до життя схожість творів, яка пізніше також реалізується у присутності великої кількості текстуальних зв’язків, як от ремінісценції й алюзії. А також, за Ю. Крістевою, інтегрує усі тексти у єдину культуру. Таким чином, ми можемо говорити про несвідомий, втім, присутній зв'язок між усіма текстами культури і, зокрема, про їх онтологічну природу, тобто безпосередній зв'язок із архетипами. Виокремлення останніх, за Н. Фраєм, допомагає уніфікувати й інтегрувати літературу, а отже, добитися її структурованого змісту й оприявлення смислопороджуючих чинників, трансформувавши образи у традиційні архетипи літератури й отримавши, відтак, деякий екстратекст. Про присутність останнього йдеться у праці Дж. Фроу “Інтертекстуальність і онтологія”. Дискутуючи щодо впливу теорій інтертекстуальності на бачення “Реального” (або “текстуального на противагу соціальному”), Дж. Фроу спирається на Ж. Дерріда та Л. Алтуссера, щоб довести існування “екстратекстуального”. Вчений навіть пропонує замінити термін “інтертекстуальність” термінами “артикуляція” та “дискурс”, оскільки інтертекстуальність краще розкриває проблеми соціального, і соціальної причинності.

Онтологічна природа тексту, втілена у архетипах, незрівнянно збагачує текст міфологічними темами, мирський простір, за М. Еліаде, відповідно, сакралізується й здійснюється його проекція на трансцендентний простір, а конкретний час перетворюється на міфічний час. Читач стає співтворцем космогонії й антропології. Більше того, виходячи на змістовний рівень поетичних конструктів, він виокремлює архетипи як змістопороджуючі чинники, а отже, уподібнюється літературному аналітикові, чиїм завданням, вважає К.Г. Юнг, є виокремлення та аналіз генези образу, розгорнутого у художньому творі. Літературний аналіз співвідноситься з психоаналізом. Текст порівнюється зі свідомістю, а його зміст – з несвідомим. Останнє, за О. Леонтьєвим, оприявлюється на мові “колективного несвідомого” й позначається за допомогою його конструктів, тобто архетипів, а отже колективне несвідоме стає провідником архетипових образів з несвідомого рівня об’єктивно-психологічного буття до сфери художньої реальності. Проте сам архетип ще не має конкретного втілення. Він є провокуючою субстанцією, з якої й народжуються всі наступні літературні форми, починаючи від тропіки і завершуючи філософемами та символами. Чільне місце у процесі втілення архетипу посідає інтертекстуальність як структурний абстрактно-логічний текстовий принцип, навіяний провокуючою змістотворчою присутністю архетипу. На архетипну природу тексту та його співвіднесеність зі сферою колективного несвідомого виводить нас також М. Бахтін, який ввів до літературознавчої критики поняття “діалог” та “амбівалентність” тексту.

У другому розділі “Архетипна зумовленість форм  інтертекстуальності в східних поемах Дж. Г. Байрона” аналізується архетипна природа байронівської інтертекстуальності, яка визначається такими архетипами, як от: часопросторовий архетип, архетип житла, шляху, руху, смерті, народження та відродження, а також імагологічні архетипи.

Підрозділ 2.1. “Часопросторовий архетип в структурі інтертекстуальності” присвячено розгляду часопросторового континууму у двох інтерпретаціях: природнонауковій і культурній. Такий підхід ґрунтується на дослідженнях Ю. Крістевої, яка виокремлює дві часові категорії: темпоральність нарації та темпоральність готового висловлювання. Наративний аспект представлений природнонауковим потрактуванням категорії часу, за яким останній розглядається як прогресуючий рух й сприяє становленню ентропійної концепції часу на противагу есхатологічній концепції, з новітнім поціновуванням світу демонічного, світу пекла. Його поезія, східні поеми зокрема, є нестримним прагненням здійснити реверсію апокаліптичних бажань, ввести до поем демонічну образність, покласти за взірець бажання, далекі від прийнятих людських норм на кшталт помсти, перелюбства, кровозмішування, смертельних сутичок.

Культурна інтерпретація часу співвідноситься з текстопороджуючою міфологічною свідомістю. У такому потрактуванні час зачіпає спаціалізований, тобто, просторовий образ, – східна нарація Дж. Г. Байрона долає власну просторову обмеженість і перетворюється на модель просторових зв’язків, східний дискурс. Закцентована циклічність часу дублюється вступом та виходом з простору, і так ad infinitum. Якщо розвинути думку про зазначену інтеграцію, людське життя матиме циклічну природу. У літературній практиці такий крок є відходом від звичних есхатологічних зразків. Яскравий приклад – центральний сюжет у поемі Дж. Г. Байрона “Мазепа”.

Підрозділ 2.2. “Архетипи системи “великого світу”: ліс, рух, морок, вогонь, осінь” присвячено аналізу інтертексту, спровокованого архетипами “великого світу”. Умовно виділяючи цю групу форм інтертекстуальності  в східних поемах Дж. Г. Байрона, наголошуємо на їхній родовій властивості характеризувати навколишній світ через універсальні поняття, найбільш загальні властивості світобудови. З точки зору неоміфологічної свідомості, переміщення в ліс і повернення або ж вихід з нього – традиційна міфологічна формула вмирання та воскресіння. Тому байронівський ліс у нашій роботі, насамперед, асоціюється з міфом проведення ритуальних дійств або міфом про Велику ініціацію, де йдеться про те, що юнак може стати чоловіком лише після низки випробувань, через які йому доводиться пройти у буші, тобто лісі або густому чагарникові. Окремішнє силове поле створює й архетип руху – внутрішня характеристика простору. По-перше, упродовж усього руху, ми напевне знаємо, що один простір змінюватиметься іншим. По-друге, цікавий сам лейтмотив руху як інтертекстуальна форма. На початку поеми безперервний рух є символом життя. Відтак, припинення руху означає смерть. Динамізація сюжету досягається через переплетення двох лейтмотивів смерті. Це призупинення руху та ліс, який обмежений площиною. Ще одне прочитання маємо у розповіді Мазепи. Лейтмотив руху на початку монологічного дискурсу стишується: рух – смерть. Негативне архетипне значення реалізується у часових мотивах. Битва під Полтавою (“Мазепа”) відбувалася 8 липня. Втім, зображення природи є осінньою палітрою. Архетип осені має амбівалентне значення. Позитивна семантика означеного архетипу реалізується у змалюванні ворожого табору, оскільки їхня осінь осяяна золотом багать і відповідає багатству природи, щедрості життя (перемога й є щедрим подарунком життя, власне, перемога – це життя), на відміну від табору Карла ХІІ, де панує холод та морок – суто кліматичне значення – й щохвилини чигає смерть. Природа вогню у Дж. Г. Байрона теж амбівалентна й співвідноситься з Гераклітовою ідеєю вогню як руйнуючої та водночас породжуючої стихії. Подвійна природа вогню вказує на фундаментальний дуалізм людського становища.

У підрозділі 2.3. “Архетипи системи “малого світу”: хатина, житло, шлях” умовно виділені нами архетипи “малого світу” характеризують внутрішній предметний світ людини та становлять основу для відповідних форм інтертекстуальності. Визначає структуру усього семантичного поля – як наративного, так і дискурсивного – найвагоміший сакральний локус – хатина. У подорожі Мазепи маємо зразок відродження онтологічного міфу про “Велику Ініціацію” – хатина на шляху Мазепи (хоча й за межами лісового простору) і є площиною, де відбувається повне відродження байронівського неофіта та повернення до життя у вже новому образі існування. Житло відображає також одне з традиційних містичних уявлень про жіночий аспект створення світу. Актуалізується компаратив житла й материнського лона. Безпека демонструється не лише описом житла, а й структуризацією його простору. У міфологемі шляху акцентується насамперед неоднорідність. Також наголошуються “терміни сюжетного руху” – початок шляху, кінець шляху, й кульмінаційний момент шляху. Сюжетне виокремлення початкового й кінцевого простору виражене предметно: рідна місцина, де жив Мазепа – хатина на чужині; а також – “імагологічно”: подорожуючий, який досяг сакрального центру, здобуває вищий статус у порівнянні з тим, що він мав на початку шляху. Кінець шляху як мета руху утворює основне смислове поле простору, де знаходяться вищі сакральні цінності. У міфопоетичних та релігійних традиціях архетип шляху також прочитується метафорично – поведінка, сув’язь законів та категорій, вчення, релігійні догми тощо. Життя Лари, Гяура й Конрада змальоване метафорично як шлях Агасфера та Сізіфа.

У підрозділі 2.4. “Архетипи життя/смерті” розкривається архаїчний символізм смерті. Смерть – різка зміна онтологічного рівня, водночас – ритуал переходу. Зв’язок смерті як переходу від одного онтологічного рівня на інший, з ритуалом ініціації настільки міцний, що він спрацьовує і у реверсії. Співвідноситься з ритуалом ініціації та архаїчним символізмом смерті доля Лейли (“Гяур”). Дівчина не вмирає, а проходить традиційний ритуал Великої Ініціації. Такі міркування також підсилюють семантику світовідчуття окремих байронівських героїв, яке за своєю природою близьке онтологічним носіям міфологічної свідомості, а також чи не найкраще розкриває перед нами ідею нової романтичної міфології, запропоновану Новалісом, у якій йдеться про те, що смерть – це життя після смерті. У сенсі байронівського світобачення яскравого семантичного забарвлення набуває також ентропія – смерть є остання і кінцева стадія життя. Цікавою, відтак, у байронівській традиції є концепція кохання. Спершу здається, що вона нічим не відрізняється від романтичної традиції стилізації: серця усіх героїв пройняті несамовитим коханням. Проте це любов із демонічним модусом у своїй незалежній егоцентричній самотності. Центральні персонажі східних поем помирають або ж, як Конрад, зникають назавжди. Навіть останніми хвилинами свого життя вони кидають виклик Божественному, не бажаючи примирення зі світом Вищого Духу. Есхатологічний хронос зникає в яскравому полум’ї фрайївського досвіду, час позбавляється онтологічного статусу, трансформується у категорію історичного та міфологізує романтичне у річищі традиції Дж. Г. Байрона.

Підрозділ 2.5. “Імагологічний архетип як основа інтертекстуальності” є свідченням того, що хронотоп художнього тексту як смислова категорія провокує часто й імагологічний образ. Чільне місце у східних поемах відводиться архетипу сироти. У Дж. Г. Байрона прочитується традиційний хід семантичної думки такого архетипу: спершу сирота – нещасний, друга сема – сироті потрібна допомога, третє архетипне значення – сирота повертає втрачене волею фатуму щастя. Втім, у Дж. Г. Байрона оприявлюється інверсія третьої семи досліджуваного архетипу – його сирота (“Абідоська наречена”) гине у глибинах водяного простору. Образ сироти з’являється також у поемі “Лара”. Центральний персонаж, втративши батьків, втратив і спокій, а з ним і своє щастя. Ніхто його не ображав, хіба що доля, яка покинула малого хлопця напризволяще. Інверсія архетипу сироти викликає інверсію архетипу житла – рідної домівки. Паралельно розкриваються й інші архетипи. Наприклад, образ Каїна та мотив братовбивства. Простежується “комплекс Едіпа” – усе таємне стає явним, у кожного сина є біологічний батько. Спостерігаємо й повторення едіпового сюжету – малюка від смерті рятує раб. Яфар прагне позбутися “сина” з тієї причини, щоб самому не загинути від його руки. Втім, за сюжетом архетип інверсифікується: “син” гине, а батькові дістаються “Едіпові страждання”.

Підрозділ 2.6. “Своєрідність відтворення архетипів через текстовий конструкт інтертекстуальності” розглядає романтичну семантику у сенсі психологічного. Психоаналіз й аналітична психологія для кращого розуміння структури психіки зайнялися компаративним вивченням різноманітних типів цивілізацій та релігійних ідеологій, оскільки людська психіка теж має свою історію й не може вивчатися без огляду на її минуле. Вивчення людської психіки часто відбувається у процесі психологічної смерті, яку людина сприймає як цілком ймовірну та реальну, коли відключається свідомість, і відбувається перехід за межі природного стану “звичайної” людини. Психологічна смерть й відродження як символізм ритуалу ініціації, відчуття космічної єдності, архетипові образи й події минулих епох дозволили С. Грофу розглянути свідомість і психологію людини як вираження й відображення космічного розуму. Яскравим зразком трансперсональної активності є природа оніричного. Онірична образність імітує архетип; людина (у нашому випадку зі статусом сновидця), яка відтворює дію-архетип, образ-архетип, переноситься у міфічний час та у міфічний простір. Оніричний хронотоп Дж. Г. Байрона набуває нових характеристик – мирський простір проектується у простір трансцендентний, конкретний час трансформується у час міфічний. Трансцендентний простір і міфічний час з’являються у холотропних станах, періодично відтворюючи “міфічний прачас”. За такого підходу, часопросторові характеристики оніричного матимуть власну теорію: 1) архетип анулює “історичний” час, натомість вводить поняття часу “атемпорального”, “міфічного”; 2) час має здатність зникати – відрізок міфічного існування, коли світ зруйнований і створюється спочатку; 3) час – дискретна, а не константна категорія – мирський час розривається і вривається міфічний час; 4) міфічний час анулює профанний час, коли вступає у контакт з “сучасним” часом, а також теорію про безперервне оновлення світу; 5) міфічний час має початковий час, у початковий час можна повертатися постійно, таким чином відтворюючи космогонію, та для відродження; 6) жодна дія у часі не відбувається без залучення просторових значень. Хронотоп сакралізується як єдина інтеграція. У спектрі романтичних рис “східних поем” також яскраву присутність засвідчує дуалістичний елемент, який створюється завдяки відомій незалежності ментального світу, а саме його несвідомій частині.

Третій розділ “Онірична інтертекстуальність у східних поемах
Дж. Г. Байрона” присвячений домінуючій формі інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона, якою є онірична. Спостерігається зв'язок романтичної художності та підсвідомого, формою якого є насамперед сон. Аналізуються марення, химери, ретроспективні та перспективні екстатичні екскурси як фрагменти ірреального. Принагідно виокремлюються такі форми інтертекстуальності як сповідь, міф, легенда.

Підрозділ 3.1. “Мотиваційні засади оніричного тексту у романтиків” розкриває загальну тенденцію романтичну доби до зосередженості на внутрішньому світі людини, людській підсвідомості й різноманітним перевтіленням особистого “я”. Наводяться погляди Руссо, Блейка, Шатобріана, Новаліса, Гофмана, Шеллінга. Зацікавленість у романтизмі перцептуальним досвідом людства пояснює присутність оніричного у творах митців. Оніричне у традиції романтиків спричинене двома аспектами сну: 1) сон як невизначеність, неокресленість; 2) сон як романтична незвичайність. Якісні характеристики сну викликали у романтиків інтерес до досвіду дитинства.

У підрозділі 3.2. “Природа оніричного у Дж. Г. Байрона” йдеться про становлення та розвиток оніричної поетики Дж. Г. Байрона, що відбувалися частково у річищі провіденціальної традиції, частково – як світоглядна форма підсилення протистояння сильної особистості реальному світу. Байронівська онірична поема провокує дискусію вже про природу та процеси сну. Відверту екзегетику сну спостерігаємо, зокрема, у творі “Сон”. Сон у англійського поета має інтертекстуальні потрактування та набуває характеристик дискурсу. По-перше, сон розглядається як друга реальність, що й проходить крізь усю творчість Дж. Г. Байрона. Ще однією семантичною площиною інтерпретації видіння у автора є припущення, що не все уві сні є власне сном. Його сни характеризуються специфічною космічністю, планетарним баченням сутнісного. Захоплення оніризмом знайшло відбиток не тільки у рядках поезії чи то уривках, але й у творах, стрижневий мотив яких проглядає вже у самій назві: “Валтасарове видіння”, “Видіння суду”. Багата онірична інтертекстуальність зреалізована у східному доробку Дж. Г. Байрона. Поетика сну вражає різноманітністю експресивних фарб та відтінків, що заповнюють оніричний простір. Сон східних поем має такі характеристики: 1) сон рефлектує простір реального; 2) сон стає власне реальністю; 3) сон постає також як інша реальність; реальний та оніричний простір утворюють асиметричну цілісність на зразок “реальний світ” – “світ жаданий”; 4) має місце сон як міфологема кінцевого апокаліптичного, трансформація смерті; 5) романтичне світовідчуття також ілюструється через оніричне; 6) сон має провіденціальну властивість.

Підрозділ 3.3. “Кінематографічні” ознаки оніричної інтертекстуальності у Дж. Г. Байрона” засвідчує широке використання “кінематографічних” прийомів утілення сновидіння, насамперед властивість переноситися в просторі, стискати чи навпаки розпорошувати цей простір у залежності від духовних потреб персонажів. У поемі “Сон”, наприклад, принцип раптового перенесення у просторі та часі вживається неодноразово. Онірична фрагментарність є усталеною ознакою поетики такого типу. Дж. Г. Байрон побудував на використанні цього принципу своєрідний лейтмотив перенесення у часі та просторі, використавши його сім разів. У поемі “Гяур” у такій проекції розглядається перебування оповідача-рибалки у всіх представлених полюсах та часових площинах. Фрагментаризація оповіді є яскравою ілюстрацією лотманівської автокомунікації, яка у холотропному стані трансформується у власне комунікацію. Реальні події, описані рибалкою, є лише видінням, яке наснилося чи то цьому рибалці, а чи можливо самому авторові, у якому він і є рибалка. Тільки у сенсі останнього можна пояснити прискорений рух очевидця у просторі й у часі, пояснити його переміщення та можливість потрапити до всіх зазначених у поемі як просторових, так і часових площин.

Підрозділ 3.4. “Провіденціальні властивості оніротексту Дж. Г. Байрона” розкриває телепатичну сутність видінь у творчості Дж. Г. Байрона, яка є проекцією минулих переживань і ґрунтується на фантасмагоричних властивостях людської свідомості, коли підсвідоме, свідоме, ірреальне й реальне сплітаються, перетворюючи сон на видіння, видіння на марево, а марево на ірреальність. Присутність оніричного у поемах Дж. Г. Байрона дозволяє злиття сновидця та реципієнта. Видіння з провіденціальним тлом наділяють читача містичним баченням, оскільки сон у тексті перетворюється з власне літературного зразка вже на психоаналітичний, і є стрижневим засобом проникнення дослідника у минулий, а також майбутній досвід героя. При провіденціальному прочитанні байронівський сон постає “віщим”, богоспричиненим, відлунюючи протестантську інтерпретацію видінь, архетипну психологію, а також романтичне світовідчуття Новаліса та “озерної” школи.

У підрозділі 3.5. “Сон як витіснене любовне почуття/бажання” звертаємося до видіння як фройдівської реалізації бажань. У байронівському випадку несвідоме потрапило у свідоме у видінні, де наснилося вже у здійсненому вигляді. Опис сновидця (Гяур, Парізіна) свідчить, що підсвідоме бажання, яке з’явилося уві сні, не було закодоване мовою символів, і не потребує складного, часом варіативного, тлумачення. Окрім того, видіння Парізіни нам уявляється як втілення “карнавального дискурсу” М. Бахтіна, який порушує окрім норм мовного коду – норми суспільної моралі. Теоцентричне відкидається. Бажання суперечать законам. Карнавальне дійство заперечує “Істинне”, щоб ввести власні діалогічні закони і неминуче натрапляє на базисне несвідоме літературної продуктивності – секс, смерть. У кореляції останніх, за Ю. Крістевою, провокується діалог, що покликає до життя структурні діади карнавалу: верх і низ, народження і агонія, їжа і екскременти, хвала і лайка, сміх і сльози. Відтак, у дискурсі мають місце як заборона, так і порушення, і відображається тенденція співвіднесення протилежностей, що теж є очевидною властивістю несвідомого.

У підрозділі 3.6. “Інтертекст як площина енергетичної напруги між статями” розглядається площина енергетичної напруги між чоловічим і жіночим.  Найдоцільніші принципи тлумачення гендерних стосунків були висунуті, на наш погляд, у контексті релігійної доктрини. Остання складає основу для системи інтерпретації та, з залученням синтезу законів алхімії – виведення загальної ідеї. Аналіз отриманої інформації допомагає створити чітку модель релігійної амбівалентності та алхімічне потрактування “жіночого питання”, розкритого Дж. Г. Байроном. У річищі релігійної метафізики, наприклад, як для християнських, так і для мусульманських цінностей у цілому характерна “психологія домінування” і андроцентрична схема стосунків між статями. Дослідження у сфері психоаналізу доводять, що гендерна проблема має онтологічний сенс й увиразнюється у колективному несвідомому. К.Г. Юнг якось зауважив про те, що людина з самого початку свого існування веде боротьбу з власною душею та її демонізмом. Душа в алхімії позначається як Аніма. Образ Аніми, як правило, проектується на жінок. Проте та ж Аніма трактується в алхімії і як ангел світла або ж “психопомп”, а її функцією є оприявлення шляху до вищого сенсу буття.

Підрозділ 3.7. “Онірична інтертекстуальність з ознаками потойбіччя” вказує на роль оніричної образності у проекції потойбічного світу та наголошує на її універсальності у його віддзеркаленні. Варто зазначити, що онірична образність Дж. Г. Байрона суголосна оніричній символіці, де розкривається асоціативний внутрішній зв’язок між матеріальним і духовним, індивідуальним свідомим та “колективним несвідомим”. Наприклад, образ Тіні є уособленням юнгіанського архетипу Тіні – Темних Сил. Тінь як архетипне явище є демонстрацією проникнення потойбічного світу у світ реальний, живий, і за такої логіки – втіленням природи дуалізму з інтегрованою справжністю і несправжністю. Ніч через сон, марення, сомнамбулізм приводить у рух потойбічний світ, коли темрява сприяє оживанню душ померлих.

У четвертому розділі “Периферійні форми інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона” виокремлюється ієрархія байронівських форм інтертекстуальності, де домінують метатекстуальні форми, як от: архетип, кенотип, стереотип. Контекстуальні форми посідають маргінальне місце і виражаються у східних поемах Дж. Г. Байрона переважно у соціокультурному, літературному, міфологічному, психологічному та (авто)біографічному контекстах. Не є формами першого ряду, проте присутні, алюзії та ремінісценції, що представлені як текстуальні зв’язки інтертекстуальності.

У підрозділі 4.1. “Західна інтертекстуальна аналітика творчості Дж. Г. Байрона” представлені результати розвідок творчості англійського поета, проведених з урахуванням новітніх теорій літературознавства, які здійснювалися такими вченими як Б. Бітті (“Байрон і XVIII ст.”), Е. Бартон  (“Байрон і Шекспір”), Ф. Мартін (“Героїзм та історія: перша та друга пісні “Паломництва Чайльд Гарольда” та повісті”), Н. Ліск (“Байрон і Східне Середземномор’я: Чайльд-Гарольд ІІ і “полеміка оттоманської Греції”) та ін. Новий підхід у західній байроніані до вивчення добре відомих творів Дж. Г. Байрона, а також доби Романтизму у цілому, зініціював їхнє потрактування у річищі форм інтертекстуальності. Були задіяні такі контексти як політичний, історичний, культурний, внаслідок чого виокремлюється важливість подій та ідей для творів Дж. Г. Байрона, а також даються відповіді на такі питання у літературі, мистецтві, релігії, філософії та політиці, які найчастіше ставилися наприкінці XVIII ст.

У підрозділі 4.2. “Типи текстуальних зв’язків у східних поемах Дж. Г. Байрона” дослідження видів і функцій ремінісценцій і алюзій, а також ремінісцентних і алюзивних включень у східному доробку Дж. Г. Байрона передбачає тематичну класифікацію таких одиниць, а також з’ясування впливу їх присутності в цих творах. Ремінісценція у байронівському контексті є історичним та літературним текстом. У першому випадку як першоджерело розкриваються історичні події, проводиться періодична класифікація історичних ремінісценцій. У другому випадку покликається до життя літературна спадщина. В усіх без винятку східних поемах Дж. Г. Байрона згадується велика кількість літературних, історичних, легендарних імен, що посвідчують ремінісцентну структуру нарації. Наприклад, у поемі “Абідоська наречена” переплітаються такі контексти як міфологічний, релігійний, літературний. У залученні ремінісцентних включень помітний творчий вплив німецьких романтиків, а також маємо вплив байронівського сучасника В. Скотта.  Байронівські алюзії мають мікроструктурну та макроструктурну форму, імпліцитну й експліцитну природу. Розглядається, наприклад, семантичне розгортання шекспірівських цитацій із монологу Гамлета про природу сну та його асоціації зі смертю у поемі “Гяур”. Доводиться не пряме наслідування англійського барда Відродження, а навпаки, оприявлюється розходження напрямів гіпотексту та гіпертексту.

У підрозділі 4.3. “Типи контекстуальних зв’язків у східних поемах Дж. Г. Байрона” контекстуальний аналіз ґрунтується на аналітиці байронівського тексту як з художньою, так і з нехудожньою сферою, що передбачає звернення до широкої амальгами різновекторних джерел, внаслідок чого уможливлюється реконструкція таких контекстів східних поем, як а) контекст як конкретний підтекст, з котрим грає твір, де, наприклад, простежуючи розвиток процесу утворення прецедентного тексту, знаходимо нові зв’язки й паралелі між змістом поеми Дж. Г. Байрона “Мазепа” й твором Вольтера “Історія Карла ХІІ”; б) контекст як втілення історичної епохи та літературної традиції – творчість Дж. Г. Байрона досліджується за умовним поділом на два періоди: 1807-1816 рр. і 1817-1824 рр.; в) контекст як реалізація первинної семантики, де ми приділяємо значну роль поетиці міфологізму, зокрема міфологемі чисел, вбачаємо прихований енергетичний потенціал східних поем Дж. Г. Байрона у психоаналітичних мотивах і проблемах насамперед оніричної природи, розглядаємо ключові формули та ліричні мотиви східних поем, на які надихнули автора його ж власні поеми “Сон” і “Темрява”; г) автобіографічний контекст – зголошується ідея об’єднання східних поем у деяку над текстову інтеграцію з увиразненням особливої редакції авторського біографічного тексту; д) контекст, сучасний досліджуваному тексту – про глибоку інтеграцію східних поем в складний культурний контекст епохи романтизму свідчать 1) запозичені сюжети з давньої культури, 2) “демонічна модуляція”, 3) помітна схожість автора та його героїв.

У підрозділі 4.4. “Метатекстуальні зв’язки в східних поемах Дж. Г. Байрона” розглядаються такі зразки втілення метатексту як архетипи, кенотипи, стереотипи. Байронівський кенотип розкривається, наприклад, у поєднанні зовнішньої дискретності – низка оприявлених ситуацій, із внутрішньою дискретністю – лірика переходить в дискурс з його характерною невизначеністю. Стереотипом є для Дж. Г. Байрона романтичний індивідуалізм. Для останнього властивий культ неземних пристрастей, екстремальних ситуацій, а також поєднання лірики з філософією. Власне, філософія й становить певним чином романтичну лірику. Стереотипи вилилися у Дж. Г. Байрона в адекватні літературні новообрази, тобто кенотипи, як от: вершинна композиція, фрагментарність нарації, криптика, поєднання драми та лірики. Має місце висока семантична інтегрованість авторського метатексту – байронівський персонаж вперше з’явившись у “Паломництві Чайльд Гарольда”, поступово переходить до східних поем, а далі й до італійського циклу. На образ центральних персонажів східних поем накладається образ Каїна/Люцифера – архетиповий за своєю природою. Зазначений архетип набуває у Дж. Г. Байрона позитивних характеристик. Відповідно, має місце переоцінка цінностей та реверсія первинного значення архетипу.

У висновках подається стислий виклад результатів роботи. Архетип зумовлює форму інтертекстуальності, є її несвідомою мотивацією, а отже ми пропонуємо таку систему форм інтертекстуальності східних поем Дж. Г. Байрона, яка мотивується присутністю в текстах відповідних архетипів. Запропонована нами система має ієрархічну природу та за результатами аналізу поетичної структури тексту домінуючими формами інтертекстуальності є ті, що визначають самобутність інтертекстуальності Байронового тексту. Онірична інтертекстуальність в системі романтичного світобачення відіграє провідну роль, зумовлена культурно-історичним тлом, має філософське підґрунтя, й характеризується провіденціалізмом, паралогічною каузальністю, “кінематографічними” властивостями, просторово-часовими модифікаціями, присутністю потойбічної образності. Зразки поетики ночі, місяця, темряви доповнюють і збагачують оніричний дискурс. Насамперед, сон представлений поетом як інша реальність, по-друге, автор натякає, що не все уві сні є власне сном. Снам Дж. Г. Байрона властива ще й особлива космічність і планетарне світовідчуття. Характеристики сну східних поем: 1) відображення реального простору; 2) сон стає власне реальністю; 3) сон постає як інша реальність, реальний і оніричний простір поєднуються у асиметричній інтеграції на зразок “дійсність” – “бажане”; 4) сон як романтична міфологема апокаліптичного, трансформація смерті; 5) провіденціальні властивості сну; 6) через оніричне у східних поемах подається ілюстрація романтичного світовідчуття. Окрім того, онірична інтертекстуальність Дж. Г. Байрона існує як система: “кінематографічна” онірична інтертекстуальність, оніротекст з провіденціальними властивостями, сон як “фройдівське” витіснене бажання й втілення “карнавального дискурсу” М. Бахтіна; оніричний інтертекст як площина енергетичної напруги між статями; онірична інтертекстуальність Із ознаками потойбіччя.

 Друге місце за частотою вживання посідають форми інтертекстуальності, покликані до життя іншими архетипами, зокрема, часопросторовим архетипом; архетипами системи “малого світу”, як от: хатина, житло, шлях; та системи “великого світу”, як от: ліс, рух, морок, вогонь, осінь; імагологічним архетипом, архетипом життя/смерті. Всі вони мають такі спільні характеристики як реалізація первинного значення архетипу, провокування міфологічної свідомості, перебування у структурі колективного несвідомого, часопросторова глобалізація. Чільне місце у проведеному дослідженні відводиться змістовному рівню часопросторового конструкту. Застосувавши теорію інтертекстуальності Ю. Крістевої та її розмежування часової категорії на темпоральність нарації і темпоральність готового висловлювання, ми актуалізуємо текстове повідомлення як проекцію двох аспектів інтерпретації несвідомого – об’єктивної (нарація) та суб’єктивної (дискурс), які корелюють між собою. Об’єктивна інтерпретація категорії часу зводиться до задіяння природознавчого потрактування, де час розглядається як лінійний рух уперед, прогресуючий рух, а отже, у такому сенсі він сягає  філософського рівня, зокрема ентропії. Циклічний час у текстах Дж. Г. Байрона з’являється, коли ми звертаємося до культурної інтерпретації часу, де останній співвідноситься з текстопороджуючою міфологічною свідомістю. Відтак, архетипна модель байронівського часу відроджує ще й оригінальний міфопоетичний текст. Оскільки архетип як праформа визначає інтертекстуальність, то “міжтекст” Дж. Г. Байрона набуває у такому сенсі міфологічних характеристик, й прочитується як вияв онтологічної природи буття. Так, через проекцію архаїчної міфології у Дж. Г. Байрона втілюється архетип часу, зачіпається просторовий образ. Закцентована циклічність часу дублюється вступом та виходом із простору. Відтак, у міфопоетичному хронотопі спостерігається часова “спаціалізація” і просторова “темпоралізація”, коли, за М. Бахтіним, прикмети часу розкриваються у просторі, а простір у свою чергу осмислюється і вимірюється часом. Знаковою у цьому аспекті є поема “Мазепа”. Байронівська інтертекстуальність стає втіленням “колективного несвідомого”, що у нашому дослідженні зумовило особливу зацікавленість у виявленні зв’язку глибинної психології, архетипу та структури літературного тексту.

Байронівські інтертекстуальні форми становлять ієрархію, де домінують метатекстуальні зв’язки, оскільки архетип є метатекстом. Він відіграє провідну роль, тому саме метатекст є домінантою східних поем. Втім, головним результатом проведеного нами аналізу є не проста констатація домінанти архетипу, який у Дж. Г. Байрона породжує, наприклад, оніричну форму інтертекстуальності, а виявлення мотиваційних структур її породження та принципів інтеграції у текст. Фактографічні описи фрагментів сновидінь у Дж. Г. Байрона були здійснені задовго до нас, ми ж спробували теоретично обґрунтувати їх структурне смисловтілення, засноване на кореляції архетипу й відповідної щодо нього форми інтертекстуальності, більше того, саме архетип визначає змістовне наповнення відповідного фрагменту. Тож інтертекстуальність є не суто структурним принципом, а й принципом змістопородження водночас.

Периферію байронівських текстів складає контекстуальний і текстуальний тип інтертексту, провідними формами яких є а) контекст як конкретний підтекст, з яким грає твір; б) контекст як втілення історичної епохи та літературної традиції; в) контекст як реалізація первинної семантики; г) автобіографічний контекст; д) контекст, сучасний досліджуваному тексту та алюзії і ремінісценції відповідно. А отже, ми можемо говорити про глибоку інтеграцію східних поем Дж. Г. Байрона в складний культурний контекст епохи романтизму, про що свідчить: 1) запозичені сюжети з давньої культури (народна творчість, міфологія тощо); 2) “демонічна модуляція” або свідома зміна напряму моральних мотивацій архетипів – кожен символ набуває власного сенсу залежно від контексту; 3) помітна схожість автора та його героїв.

Загалом, ієрархія форм інтертекстуальності у східних поемах Дж. Г. Байрона уклалася несвідомо, що мотивується самою природою романтичного тексту, орієнтованого на трансцендентне, інтуїцію, автономне життя душі. У поета відсутня постмодерна гра інтертекстуальністю та свідоме ставлення до фрагментації тексту. Всі форми інтертекстуальності, які ми спостерегли в його творчості, проявилися стихійно, і не зазначені ні в творчих принципах, виголошених самим автором, ні в традиції романтичної свідомості. Очевидно, несвідоме використання міжтекстових вкраплень притаманне всім романтикам. Така орієнтація посприяла актуалізації самого принципу  проникнення трансцендентного в суще, а отже, й архетипів, які у даному разі сприймаються письменниками як розвинуті універсалії світу, що існують незалежно від усвідомлення їх людиною. Те, що в добу романтизму актуалізується саме цей пласт змістопородження не є ані випадковістю, ані письменницьким експериментом, а становить наслідок закономірного розвитку ідеології тексту у романтиків, своєрідність їхньої поетики інтертекстуальності.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ:

1.Онірична інтертекстуальність у східних поемах Дж. Г. Байрона // Онірична парадигма світової літератури. – К.: КНЛУ, 2004. – №1. – С.115-125.

2.Алюзивна інтертекстуальність у східних поемах Дж. Г. Байрона // Літературознавчі студії. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2004. – Вип. 11. – С. 327-332.

3.Поема Дж. Г. Байрона “Мазепа”. Архетипні характеристики інтертекстуальності // Київська старовина. – К.: КСУ, 2004. – № 4. –
С. 86-96.

4.Оніричний хронотоп східної поезії Дж. Г. Байрона // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. – К.: КНЛУ, 2004. Сер. Філологія. – Т. 7. – № 2. – С. 175-182.

5.Оніричний феномен у романтичному світі Дж. Г. Байрона // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка. – Полтава : АСМІ, 2005. Сер. Філологічні науки. – Вип. 1 (40). – С. 39-47.

6.Особливості часопросторового вирішення оніричної інтертекстуальності (на матеріалі східного циклу Дж. Г. Байрона) // Літературознавчі студії. – К.:  Видавничий дім Дмитра Бураго, 2005. – Вип. 12. – С. 376-379.

7.Кембриджський інтертекстуальний підхід до потрактування східних поем Дж. Г. Байрона // Літературознавчі студії. – К.:  Видавничий дім Дмитра Бураго, 2005. – Вип. 14. – С. 256-260.

Додаткові публікації:

8.Контекстуальні зв’язки як явище інтертекстуальності у поемах
Дж. Г. Байрона “Мазепа” та “Корсар” // Вісник Київського славістичного університету. – К.: КСУ, 2004. –  № 17. – С. 95-101.

АНОТАЦІЯ

          Пашняк Т.Г. Форми інтертекстуальності в східних поемах Дж. Г. Байрона. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури. – Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2008.

У дисертації розмежовано форми інтертекстуальності в залежності від її природи та функціонування у східних поемах Дж. Г. Байрона. Застосовуючи теорію інтертекстуальності, онірокритику та архетипну критику, дисертант виокремлює домінуючі та периферійні форми інтертекстуальності. Домінуючою формою інтертекстуальності у Дж. Г. Байрона є онірична. Друге місце займають форми інтертекстуальності, викликані присутністю систем архетипів “малого” та “великого” світів, імагологічним архетипом, архетипом життя/смерті, часопросторовим архетипом. Серед периферійних форм інтертекстуальності виокремлюються текстуальні, контекстуальні та метатекстуальні зразки. Досліджено та доведено присутність такої структури форм інтертекстуальності у інших творах Дж. Г. Байрона. Отже, роль інтертексту, зокрема оніричного, була значною, хоча він і мав несвідому природу дорівнювану в часи романтиків до особливої форми світовідчуття, імперативом у якій постає трансцендентність.

Ключові слова: інтертекстуальність, метатекст, контекст, інтертекст, інтертекстуальні зв’язки, алюзія, ремінісценція, архетип, час і простір, оніризм, видіння, сон.