СПІВАНКА-ХРОНІКА: СПЕЦИФІКА ФОЛЬКЛОРНОЇ ТРАДИЦІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
СПІВАНКА-ХРОНІКА: СПЕЦИФІКА ФОЛЬКЛОРНОЇ ТРАДИЦІЇ
Альтернативное Название: Песни-хроники: Специфика фольклорной традиции
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено стан вивчення проб­ле­ми, мету й завдання, об’єкт і предмет аналізу, розкрито наукову новизну дослід­жен­ня та практичну цінність одержаних результатів, подано інформацію про апро­ба­цію результатів дисертації.


Перший розділ роботи „Проблеми дослідження співанки-хроніки в кон­текс­ті української фольклористики” складається з двох підрозділів. У першому – „Історія збирання, публікації і дослідження співанок-хронік” – простежено перебіг процесу збирання і видання зразків цього жанру, охарактеризовано процес їх вив­чен­ня. Таке завдання передбачає вироблення принципів ідентифікації і класифікації опублікованого матеріалу.


Від початку ХІХ ст. – етапу становлення науки про усну народнопоетичну творчість – в Україні простежується помітна увага до хронікальних пісень як особливого явища української пісенної традиції, записано значну кількість текстів співанок-хронік, зафіксовано відомості про їхнє побутування. Перша така група визначила і спрямувала культурологічний інтерес у вивченні української усної поезії, через те увага до співанки-хроніки обмежувалась вкрапленням хронікальних пісень у публікації поряд з іншими поетичними жанрами фольклору. Уперше хро­ні­кальні пісні було опубліковано у збірниках Вацлава з Олеська „Pieśni polskie i ruskie ludu galicyiskiego” (1833), Жеготи Паулі „Pieśni ludu ruskiego w Galicyi” (1839). Упродовж наступних десятиліть продовжують з’являтися зразки співанок-хронік у нових виданнях – Я. Головацького „Народныя песни Галицкой и Угорской Руси” (1878), збірках О. Кольберга „Pokucie. Obraz etnograficzny” (1883). Пер­шо­чер­говим завданням збирачів фольклору була фіксація найрізноманітніших творів усної народної творчості. Записуючи українські співанки-хроніки, дослідники ХІХ ст. не відділяють їх від дум (О. Кольберг, Я. Головацький). У виданні „Народныя пес­ни Галицкой и Угорской Руси” (1878) Я. Головацький умістив співанки-хроніки в розділах „Думи про події звичайних осіб”, „Думи билинні козацькі”, Думи гай­да­мацькі”. Упорядник, уживаючи в „Русалці Дністровій” (1837) термін „співанка”, не використовуює його для означення епічних хронікальних пісень. У збірці О. Коль­берга було зафіксовано 11 хронікальних пісень з мелодіями. Пісні-хроніки про ре­во­люційний рух 1848–1849 рр. уміщено в збірці Г.А. де Воллана Угро-русские на­родные песни” (1885). Зразки епічних хронік наявні у збірці М. Врабеля „Угро-рус­с­ки народны спьванки” (1900) та ін.


Значна частина цього пласту народної поезії потрапила до записів відомих ук­раїнських збирачів і дослідників фольклору – В. Гнатюка, Ф. Колесси, Ю. Федь­ко­вича, М. Павлика.


Вагоме місце серед зібрань, у яких наявні співанки-хроніки, посідає фольк­лор­но-етнографічне видання Гуцульщина” (1902), підготовлене В. Шухевичем. У тр­етьому томі видання він здійснив спробу жанрової класифікації пісень, роз­міс­тив­ши тексти за розділами – коломийки, співанки, жовнірські співанки, поетичні оповідання. У розділі Поетичні оповідання” вміщено 48 співанок-хронік.


Нагромадження записів і публікацій співанок-хронік пожвавлювало їх дос­лід­ження. Велика група публікацій, у яких наявні тексти співанок, – це статті, праці фольклорно-етнографічного характеру, автори яких ставили собі за мету від­тво­ри­ти загальну історію культури українського народу.


Паралельно з процесом збирання співанок-хронік тривало їх наукове ос­мис­лен­ня. Одним із перших звернув увагу на оригінальну структуру та своєрідний сю­жет цих пісень Вацлав з Олеська („Pieśnie polskie i ruskie ludu galicyiskiego”, 1833). Але особливих критеріїв виокремлення цих пісень з-поміж інших жанрів він не за­зна­чив.


Згодом І. Срезневський у статті „Взгляд на памятники украинской народной словесности (письмо к профессору И.М. Снегирёву)” (1834) зробив спробу з’ясува­ти критерії виокремлення „нових пісень” серед інших жанрових груп. Більш роз­горнута аргументація хронологічного і жанрово-тематичного принципів диференці­ації хронікальних пісень пропонується М. Драгомановим („Нові українські пісні про громадські справи”, 1881).


Своєрідним підсумком цього етапу збирання і наукового осмислення „пісен­них новотворів” вже на етапі їх зародження стали студії І. Франка. У статтях „Жі­но­ча неволя в руських піснях народних” (1882), „Кошут і Кошутська війна” (1894), „Галицький селянський страйк у народ­ній пісні” (1905), „До історії коломийкового розміру” (1914) дослідницька увага зосереджена на реалістичності, „свіжості” ху­дож­ніх образів і картин, коломийковому розмірі епічних пісень історичного та по­бутового характеру як найхарактерніших ознаках цих творів.


Вагомим є внесок у збирання і вивчення „пісенних новотворів” В. Гнатюка, який у фольклористичних студіях над піснями про еміграцію, опришківський рух у Карпатах звернув увагу на чуткість пісень до нових явищ життя, на їх локальний колорит і характер, на роль авторства. У праці „Руські оселі в Бачці” (1898) В. Гна­тюк умістив тести новостворених пісень, які можуть становити джерело для по­даль­шого дослідження їх жанрових домінант.


Найбільш повно питання жанрової специфіки пісень-хронік розглядається у працях Ф. Колесси. Серед „нових пісень” учений виокремлює пісні суспільно-по­лі­тич­ного спрямування та твори „новелістичного характеру” з трагічними та коміч­ни­ми колізіями („Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку”, 1929). У виданні „Народні пісні з Галицької Лемківщини” (1929) Ф. Колесса друкує кілька пісень-хронік, які розповідають про еміграцію селян Західної України до Америки, Канади, Бразилії. Учений узагальнив досвід першого етапу вивчення „новелістичних співанок” і насамперед увиразнив прикметні ознаки новотворів − вказівка на авторство, хронікальність, достовірність фактичної основи, стрункість стилю, індивідуалізація персонажів, локальний характер, домінування коломий­ко­во­го розміру − як сукупності стійких поетичних елементів жанру.


Нові оригінальні записи співанок-хронік, які відображають і традицію, і певні новотвори, з’являються у другій половині ХХ ст. Лише 1972 року згідно з планом видання стотомника українського фольклору, запропонованого М. Рильським, ви­хо­дить окреме наукове видання цих пісень „Співанки-хроніки. Новини”, впорядко­ва­не О. Деєм та С. Грицою. До нього увійшло понад 250 пісенних сюжетів, при­чо­му майже дві третини збирачі фольклору та упорядники записали у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях. Публікуючи варіанти, упорядники використали хронологічно-тематичний принцип, завдяки чому є мож­ли­вість простежити історію розвитку жанру, його трансформації за різних епох, видозміни художнього та стилістичного елемента. За історико-тематичним прин­ци­пом виокремлено основні групи пісень цього жанру: співанки-хроніки з історичною підосновою; соціально-побутові та побутові новини.


Одиничні зразки співанок-хронік уміщено в збірках фольклору, зібраних у Карпатському краї: „Закарпатські народні пісні” (1962), „З гір Карпатських” (1981), „Ходили опришки” (1983), „Чарівна торба” (1988). Опубліковано тексти співанок-хронік і в періодиці. Так, М. Паньків у статті „Трагічні історії, оспівані в співанках-хроніках” опублікував дві хронікальні пісні „У Вербівцях дуже рано” та „Пісню про Захарова і Байду” („Берегиня”, 2001).


У другому підрозділі – „Жанрові особливості співанок-хронік. Визначення жан­ру” – розкрито суть і специфіку теоретичного дискурсу української фолькло­рис­тики від початку ХІХ ст. до сучасності, з’ясовано основні методологічні засади, теоретичні висновки щодо вивчення специфіки співанки-хроніки, її змістового на­пов­нення, вибудовується ієрархія характерних ознак хронікальних творів і виз­на­ча­ються універсальні параметри, за якими можна класифікувати матеріал і адекватно його описати. У зв’язку з цим одним із важливих питань, що їх вирізняє автор дослідження, є як проблема термінологічної невизначеності у фольклористиці жан­ру співанки-хроніки, так і масиву зразків, які до них зараховуються. У рефе­ро­ваній роботі конкретизовано різноманітні підходи до накреслення поетики жан­ру, його природи і закономірностей творчої динаміки, наведено приклади полеміки щодо розмежування жанрових особливостей співанки і співанки-хроніки.


Українська фольклористика ХІХ – початку ХХ ст., дослідивши змістові, ху­дож­ні, мовні особливості, досить чітко окреслила коло жанрових домінант співан­ки-хроніки. Для розрізнення пісенних жанрів фольклору визначальними вважають такі ознаки, як достовірність фактичної основи, деталізація описуваних подій, інди­ві­дуалізація персонажів. У співанці-хроніці простежується розуміння вели­ко­го зна­чення авторства. Цю особливу рису помітив уже Вацлав з Олеська, навівши прик­лад пісні „Czy czuly wy, dobri lude, taku nowynoczku”, яка містить вказівку на авторство у фіналі твору. В. Гнатюк теж торкається проблеми авторства „новостворених пісень”, тобто пісень-хронік, але з недовірою ставиться до зафіксова­них у кінці творів імен авторів. З іншого боку, Ф. Колесса наголошував на правдивості вка­зі­вок на авторів, котрих треба шукати безпосередньо в сільському середовищі.


Проблема авторства в хронікальній пісні переконує у необхідності звернення не тільки до фактів фіксації автора твору, а й до аспектів його побутування. Так, у фольклористичних працях ХІХ ст. знаходимо ряд цікавих спостережень щодо спе­цифіки цього жанру. Фольклорист О. Кольберг до деяких пісень-хронік із ви­дан­ня „Покуття” (1883) додав пояснення: де, ким і коли створена пісня. Нап­рик­лад, із додатку до пісні № 14 („Ta jak sobi zaspiwaju, – to shiwanka tenka…”) дізнаємося, що цю пісню склала Ганна Чартецька у 1873 р. одразу ж після трагічної смер­ті Юрченка1.


Поділяючи думку про живий процес творення народної пісні, сучасні укра­їнсь­кі фольклористи – О. Дей, С. Грица, Н. Шумада – визначають співанку-хроніку авторським твором. Так, Н. Шумада у статті „Сучасні слов’янські пісні-хроніки” (1983) наводить текст пісні Про Леся Лабудака”, яку склала сестра загиблого. Ана­ло­гічні явища, стверджує дослідниця, можна віднайти і в чеському фольклорі.


Уперше термін „співанка-хроніка” використав О. Дей у публікації 1966 року „Принципи жанрової класифікації пісень”. У статті „Співанки-хроніки як жанр на­род­ної поезії” (1969) він виокремив ці пісні як жанр і подав таке визначення: „Спі­ван­ки-хроніки”, яких нерідко й самі співаки звуть „великими гуцулками”, а в окре­мих районах – „новинами” – це довгі віршовані твори, виголошувані у формі реци­та­ції, які з усіма подробицями оповідають про конкретні місцеві події переважно трагедійного характеру, з точною вказівкою імен учасників, місця і в багатьох випадках часу події. Такі твори об’єднані спільністю поетичної системи, побутової функції, форми виконання і ритмо-мелодичного складу”2.


Поділяючи думку про локальний характер епічних пісень-хронік, сучасний дослідник фольклору Г. Сінченко детермінує співанку-хроніку не окремим жанром епічної поезії, а різновидом жанру співанки, близької до коломийки (Жанрова специфіка української народної пісні Карпат і Прикарпаття”, 1968).


Наукова концепція С. Мишанича, на противагу висновкам О. Дея, С. Грици, полягає в тому, що дослідник відносить більшість співанок-хронік до жанру ба­ла­ди, оскільки вони не обмежуються зображенням лише гостродраматичних і тра­гічних подій, серед них є співанки-хроніки гумористичного та сатиричного змісту. У виданні „З гір Карпатських” (1981) С. Мишанич умістив співанки-хроніки поруч із сучасними баладами, що побутують у Карпатському регіоні.












 
 

 


 


1 Kolberg O. „Pokucie. Obraz etnograficzny”. – Kraków, 1883. – T.2. – S. 13.


2 Дей О.І. Співанки-хроніки як жанр народної поезії // Розквіт економіки і культури Радянської Буковини: Матеріали конференції, присвяченої 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної рево­лю­ції. – Л., 1969. – С. 102.


Сучасний стан української фольклористики приводить до необхідності дос­лід­ження хронік для опису та прогнозування картини побутування пісенних творів українського етносу. С. Грица, досліджуючи співанку-хроніку, акцентувала увагу на тому, що створення зразків співанок-хронік вдається спостерігати і в наш час у Карпатах. На думку дослідниці, вже сам мелос так званих говіркових хронік веде до витоків епічного виконавства і дає своєрідний матеріал для безпосереднього дос­лідження онтогенезису.


Сучасний погляд на проблему потребує певних коректив у визначенні цього фольклорного жанру. У дисертації запропоновано таке визначення: „Співанки-хро­ніки – це твори специфічного жанру українського фольклору, які з усіма подро­би­цями зображують сенсаційні конкретні події живої дійсності. Їх іманентними ри­са­ми є: стрункість композиції, фактографічність, хронікальність, натуралістичність зображення, наявність локальних рис, домінування коломийкового розміру. Основ­ни­ми функціями цих творів є інформативна, комунікативна, естетична, психоло­гіч­на та практично-виховна”.


У другому розділі – „Поетика співанки-хроніки” – проаналізовано шляхи формування жанру співанки-хроніки як поетичної системи. Ця система виразно виявляє типологічні риси жанру, дає змогу визначити тип змістової структури, яку витворюють певний час і конкретні обставини і яка набуває позачасових меж і влас­тивостей. Тут підкреслюється, що жанровою домінантою в хронікальних піс­нях є прагнення авторів-виконавців до точного адекватного відо­бра­ження, тісний зв’я­зок із зображуваними явищами, що визначає не лише зміст, а й позначається на сти­лі цих творів, сукупності прийомів для вираження ху­дожніх цілей. Творці спі­ва­нок-хронік, що пов’язані з відтворенням конкретних фактів, не можуть звертатися до фігуральності, художньої узагальненості.


У підрозділі 2.1 „Походження співанок-хронік та їх основні функції” акцен­то­вано на тому, що співанки-хроніки, які почали створюватися в Україні вже у ХVI–XVII ст., вирізняються серед інших ліро-епічних жанрів фольклору хроноло­гіч­ною послідовністю викладу подій історичного і побутового характеру, деталізу­ючи їх. Для цих пісень щонайперше характерні точні вказівки в тексті місця події, на­явність справжніх імен, особлива композиційна структура з характерними за­чи­на­ми та фіналом. Особливо важливим чинником образної та стилістичної типізації в пісні-хроніці був їхній міцний зв’язок із традиціями творення давньоруського та українського героїчного епосу, їхня функціональна і структурна спорідненість з усією системою поетичного та музичного мислення Карпатського регіону, генетич­ний зв’язок із деякими локальними пісенними жанрами (народні вірші). Трансмісія фольклорної традиції виявилася також через циклізацію коломийок однотипної те­матики до виникнення співанок-хронік як епічного жанру.


Співанки-хроніки, які містять і елементи голосінь, можна вважати так зва­ни­ми відкритими системами, оскільки ці тексти мають здатність залучати до своєї структури й нові сегменти, відповідно адаптувавши їх до законів поетики цього жанру. З погляду змісту, форми, індивідуального і колективного начала, функ­ці­ональ­ної ролі, то співанки-хроніки мають багато спільного з думами. Процес транс­фор­мації жанру хронік дає можливість помітити, що за межами Карпатського краю ці пісні починають втрачати деякі риси чистого епічного стилю. Окремі зразки хро­нік, коротші за формою, без спеціального інформативного наповнення, наближа­ють­ся до балад. Аналіз об’ємного фольклорного репертуару переконує в тому, що функціональна специфіка і побутування визначають поетику жанру.


У підрозділі 2.2 Комунікативний аспект співанки-хроніки” арґументовано тезу, що всі художні засоби у співанці-хроніці підпорядковані певній меті – прав­ди­во і переконливо подати факт, винятковий за своєю суттю. Дії героїв твору завжди комунікативні, оскільки в центрі – суб’єкт, який стає ініціатором цих дій. Комуні­ка­тивні дії в співанці-хроніці стосуються кількох суб’єктів: оповідача та слухачів. Ця комунікативна тенденція простежується у манері оповіді хронікальних пісень, тоні голосу, інтенсивності рухів, експресивних елементах (вигуки, міміка) – нара­тив­на тенденція в ході фольклорної трансмісії, виникаючи і розвиваючись у зв’язку з необхідністю художнього осмислення дійсності, зумовлює перехід фактографіч­них, хронікальних, натуралістичних значень традиційного тексту в сферу впливу оповідача на аудиторію.


Особиста трагедія, описана в співанці-хроніці, подається у відповідному клю­чі. Зображуючи трагедію як факт, автор прагне піднести її до статусу соціаль­ної, змі­нити існуючу реальність. Разом з тим соціальна подія у пісні-хроніці стає ко­мунікативною, оскільки йдеться про норми поведінки, правила співжиття, а та­кож людські та суспільні цінності. Акт повідомлення у співанці-хроніці (і від­по­від­не йому референційне значення) спрямований на розуміння і сприйняття усіма його учасниками. Факт, який стоїть у центрі співанки-хроніки, перевтілюється із внут­ріш­нього сприйняття до зовнішньої взаємодії, виявляючись у мотивації вчинків го­ловних героїв.


З погляду естетичної налаштованості та ефекту емоційного впливу в мотивах та фабульних моделях хронікальної пісні можемо розглянути матеріал із дійсності в інтенсивному процесі виникнення тексту. Творець-виконавець в основу кладе ра­зю­чий факт-трагедію, яка сталася з близькою, рідною, шанованою усіма людиною. Розгортання сюжету в послідовному наростанні напруження своєрідно умотиву­ва­ло цю тенденцію, роблячи її рельєфнішою в пісні. Тому у пісні-хроніці епічний та ліричний елементи постають в органічній єдності, тут здебільшого переважає роз­по­відь, викладена від імені очевидця або учасника події, що досягається завдяки все­бічному розмаїттю присудкових синтаксичних конструкцій.


У підрозділі 2.3 Психологічний паралелізм у пісні” наголошується, що у хро­нікальних піснях своєрідне поєднання особистих емоційних переживань, осо­бис­того творчого досвіду та традиційних засобів поетичного стилю синтезує окре­ме і загальне, інтимне та загальнолюдське у своєрідний психологічний комплекс.


Одна з констант поетичної системи хронікальної пісні – психологічний па­ра­лелізм. Як засіб епічного гальмування, він має ознаки як стильового прийому, так і композиційного. Як показано в роботі, паралелізм із використанням традиційного фольклорного образу зозулі в жанрі співанки-хроніки використовується саме як ком­позиційний прийом. У співанці він повторюється через кілька рядків, щоб за­без­печити логічний перехід від однієї частини твору до іншої. Це можна прос­те­жи­ти на прикладі пісень-хронік Ой куєт ми зазулиця отам на смерічцї”, Ой ковала зозулечка, ковати забула” та ін. Використання образу-символу зозулі у співанці-хро­ніці зіставляється з побутуванням цього образу в інших жанрах фольклору – думах, голосіннях, соціально-побутових піснях.


У деяких співанках-хроніках образ зозулі наділений рисами безпосередньої учасниці події („Прилетіла зозулька тай йила кувати”). Проаналізовано й інші сим­воли співанки-хроніки, зокрема: сонце, гори, дорога, криниця, гуси, бук, береза.


Зі структурою мислення, нормами комунікації та художньої об’єктивації су­го­лосний діалог у співанці-хроніці (підрозділ 2.4 „Діалог у співанці-хроніці”). Вис­ловлювання інформативного типу у співанці-хроніці є своєрідним переходом від власного особистісного сприйняття або переконання до позиції зовнішньої взаємо­дії. У тексті пісні виникає певний механізм, який формує цілісну мотиваційну струк­туру фольклорного твору. Внаслідок такого мовленнєвого повідомлення слу­хач, до якого воно спрямоване, зрештою змінює своє ставлення до героїв, фабуль­них колізій, життєвих цінностей, – і в цьому вбачається головне завдання комуніка­тив­ного акту в співанці-хроніці. При цьому в акті творення у пісні фіксуються не тільки певні мотивації вчинків персонажів, перебіг подій, а й безпосередне часо-просторове їх сприйняття слухачем. Переконуємося: спосіб організації вислов­лю­вання у пісні-хроніці як специфічному жанрі визначається метою, яка закладена в цьому жанрі. Ідентифікація комунікативної події в співанці-хроніці на рівні мови часто виражена і синтаксично, і стилістично. Зокрема, це видно із форми побудови зачину, який часто розпочинається питальним зворотом („Ой ковала зазуленька на зеленомъ току”). Епічність зображення в співанках-хроніках здійснюється завдяки діалогізації. Діалог у співанці-хроніці, на відміну від інших старших епічних жан­рів – думи, балади, – не містить у собі елемента театралізації і підпорядкований од­ній меті – відтворенню достовірного обміну думками героїв. Текстуальний аналіз співанки „Про Томанюків і Бойчука” дає змогу виявити, що діалог тут безпосе­ред­ньо характеризує учасників мовленнєвого акту і автор завдяки його використанню намагається викласти мотивацію подальших дій описуваних персонажів.


У підрозділі 2.5 „Власні імена у структурі твору” розкрито інший складник прямої об’єктивації і прямої суб’єктивації: антропоніми. Індивідуалізація у спі­ван­ці-хроніці постає на початку твору у розгорненому біографізмі героя. Опис зовніш­нос­ті, фіксація конкретного імені, докладний опис виняткової події зв’язує склад­ни­ки твору в єдине ціле. Тому фабула і сюжет цілком близько стоять один до одного. У співанці-хроніці кожне конкретне ім’я для слухача має особливе значення – це односельчанин, давній приятель, друг, кохана людина, син, чоловік, хрещеник, сусід та т. ін. Тому використання антропонімів відіграє важливу роль у творенні психологізму, оскільки специфічною особливістю людської психіки є здатність відновлювати в пам’яті давно минулі події. Наприклад, у пісні-хроніці із видання В. Шухевича „Гуцульщина” (1902) „Року, братя, бо й семого вибори скликали” вказано конкретні імена та прізвища дійових осіб, зазначено рік подій, названо міста і села.


Порівняння текстів ліричних, родинно-побутових пісень із текстами співа­нок-хронік виявило, що їхні власні назви відрізняються прагматичною структурою. Використання антропонімів у співанці-хроніці нерозривно пов’язане з аспектом ідентичності як пізнавальної необхідності, що відбивається у функціональних та жан­рових особливостях твору. Прагматика жанру співанки-хроніки спрямована на ствердження споконвічної аксіоми: людина має зберігати власну ідентичність, незважаючи на вторгнення у її життєвий простір різноманітних, не властивих їй впливів, непередбачуваних кризових ситуацій, конфліктів. На відміну від інших жанрів, пісня-хроніка репрезентує модус суб’єкта, намагається виокремити кожну конкретну особистість, піднісши її над одноманітністю, недосконалістю.


У підрозділі 2.6 „Образи співанки-хроніки” акцентовано, що через сфокусо­ва­не зображення головних героїв у хронікальній пісні актуалізується структура творець-персонаж. Герої пісень-хронік – це звичайні люди, зображені у винятково важ­ливі періоди їхнього життя. Зіставлення текстів співанок з ліричними та родин­но-побутовими піснями показало, що особливу увагу в хронікальній пісні звернено на постать головного героя, тут наявна розгорнута характеристика персонажа. Так, у пісні „Були у нас колись воли та й тато продали”, у центрі якої – трагічна доля емігранта Івана Дуди, який вирушив до Америки, наявний детальний опис по­до­ро­жі, вражень, поневірянь у чужому краї. Зіставлення текстів балад із текстами пісень виявило, що у хроніках відсутні фантастичні елементи, гіперболізація.


Насамперед у трагічних образах героїв хронікальної пісні перемагає ідея життєствердження, безперервності роду, невичерпності життя. З одного боку, в них закладена ідея ворожості смерті всьому живому. Співанка-хроніка розкриває особ­ли­вий естетичний аспект – утвердження людського безсмертя в конкретній людині, співвідно­шення життя та смерті, смерті та безсмертя. З іншого – уникаючи містич­но­го, пісня з усією силою показує своєрідний перехід особистості, життя якої за­вер­шується трагічно, в пам’ять інших людей, в їхній досвід, життєве коло, чуттєвий світ. У образах співанок-хронік виявляється сфера естетики взаємовідносин лю­ди­ни і людського.


Своєрідне поєднання образів та подій у пісні здійснюється за принципом об’єк­тивно-логічної послідовності. Зміст твору пов’язаний із винятковими, суто трагічними подіями, сам по собі створює чуттєве коло, звернене до всіх учасників комунікативного акту, і сприймається з психологічної дистанції. У цьому виявля­єть­ся безпосередньо і ставлення авторів-виконавців до суті описуваної події, до героїв. Через сфокусоване зображення головних героїв можна простежити, який тип світогляду має автор, яку картину світу прагне відтворити, на яку систему цін­нос­тей він орієнтований, незважаючи на неупереджений, фактографічний характер оповіді.


У третьому розділі„Парадигма трагічного у співанці-хроніці”смис­ло­вим центром є теза про вплив цільового налаштування на смислову і структурну організацію текстів співанок-хронік; здатність домінантного мотиву трагічного ви­падку, викликаного несподіваним руйнуванням життєвої гармонії особистості у родині або колективі, бути найдоступнішим засобом до жанрової іденти­фі­ка­ції хронікальної пісні. Автори-виконавці епічних пісень особливу увагу звер­та­ють на морально-етичні аспекти описуваної події, спрямовуючи слухача на чітке роз­ме­жу­ван­ня в художньому світі співанки-хроніки об’єктивно-реального (трагіч­но­го) та суб’єктивно-ідеального (гармонійного) світу.


У підрозділі 3.1 „Філософське осмислення життя і смерті в співанках-хро­ніках” акцентовано, що зображення здійснення злочину (основне у творі) ви­яв­ляє ти­пологічні риси жанру, дає змогу визначити його як „тип змістової структури” (В. Анікін). Виділені теми, мотиви, образи, лексичні, контекстуально-синонімічні та смислові засоби вираження трагічного легко групуються. Вони пов’язані зі змістом та з відтворенням психічного стану героя і слухача, його емоційної пам’яті та складного процесу психологічного розвитку особистості. Здебільшого вся увага творців і виконавців співанок-хронік зосереджена на безневинно загиблих жертвах. Картини трагедії змальовуються лише в найнапруженіший момент – напередодні, у час смерті, під час похорону („Ци чули-сти, добрі люди, таку новиночку?”). Як пра­ви­ло, передісторію цього випадку не подано у тексті, оскільки вона й так досте­мен­но відома слухачам, для яких написана хронікальна пісня. Звичайно, основна роз­по­відь у співанці-хроніці зосереджена на кульмінації, яка глибоко вразила автора-виконавця та слухачів: жорстоко вбито жовнірами молоду дівчину Калиночку. Ав­то­ром показано безутішні страждання батьків, усіх рідних та близьких людей за­гиб­лої. Але парадигма трагічного присутня і у зображенні вбивць, оскільки в творі зрештою виявляється головне – хибність обраного в стані емоційної напруги шля­ху. Емоції, передуючи усвідомленому сприйняттю дійсності, стають наріжним ка­ме­нем трагічної ситуації.


Трагічне у співанці-хроніці виражається в складній поетичній структурі: роз­ду­ми і переживання головного героя поступово переходять до інших героїв твору. Реальний факт – основний в сюжеті пісні – дає імпульс до переплетення різних ду­мок, почуттів, роздумів, передається різними прийомами: завдяки вико­рис­тан­ню мо­нологів, діалогів, антитези, психологічного паралелізму, зображенню ге­роїв тво­ру в амбівалентному смисловому ключі.


Мистецтво трагічного у співанці-хроніці засноване на дисгармонійному спів­від­ношенні між одиничним та загальним. Життя трагедійного героя визначається взаємодією цілого ряду чинників, перед якими він стає безсилим. Наприклад, у співанці-хроніці „Ой кує ми зозулечка вілинула в вишню” очевидці подій вва­жа­ють, що першопричиною трагедії стала „дивна натура” Семена, який зважився на вбив­ство Андрія Угринця заради багатого вбрання. У складному переплетенні ре­аль­них переживань і реальних дій також простежується багатоплановість вира­жен­ня трагічного. Трагічне тут проходить випробування на різних рівнях його усвідом­лен­ня – філософського, емоційного. Смерть у співанці-хроніці – це достовірна опо­відь, яка передбачає особливі переживання активних носіїв: невідома людині час­ти­на світотворення стрімко входить у життєвий простір героїв та слухачів і перевті­люється структурно, приводячи його у відповідність з новоствореною картиною світу.


У підрозділі 3.2 „Феномен переживання у співанці-хроніці” на основі дос­лід­жень сучасних психологів (В. Френкеля, С. Чургомова, Є. Шепетька та ін.) з’ясову­ється особливість феномена переживання у цьому жанрі українського фольклору. Наголошено, що феномен переживання присутній у двох реальностях твору. Перша реальність – це, власне, його події, основні образи, їх дії, сюжет, який відтворює реальне життя. Друга реальність твору – особисті проблеми автора, його пережи­ван­ня, власне ставлення до героя, світосприйняття, прагнення зрозуміти сутність і дати оцінку життя і смерті, які несвідомо також відображуються в наративному оформленні. Зіставлення двох реальностей твору (вбивство в Мишині Шевчука Івана і сприйняття цієї трагедії його рідною тіткою Оленою) здійснюється під час аналізу пісні зі збірки О. Кольберга „Ро Pietnoczkaсh w ponegiwnok”. Проаналізо­ва­но особливості кризової ситуації, яка охоплює сюжет пісні-хроніки. Фінал твору містить вказівку на авторство: зазначено, що її склала Федунева Олена, рідна тітка загиблого парубка. Його доля дуже близька авторці, оскільки вона разом з ним переживала усі події дитинства, юності. У нарації відтворюється внутрішній світ героя в такому значенні, в якому творець пісні його усвідомлює.


Факт убивства у творі має реально-матеріальне втілення: він перестає бути лише ідеєю. У результаті факт, незвичайний за своєю суттю, виявляється ширшим, ніж значення, яке йому приписане, і, відповідно, залишаючись однаковим для ав­тора, він підлягає інтерпретації у сприйнятті аудиторією. Сприймаючи текст хро­ні­кальної пісні, слухач розуміє трагічність по-своєму. На прикладі пісні „Ой ходила Гафієчка, а все вишивала” показано, що основною є „мова реальної поведінки”, „мова вірша”, тобто первинні суттєві значення, які часто можуть виявитися лише у найважливіші, найкритичніші моменти життя. Співанка-хроніка, у якій йдеться про вбивство Семеном Тресюком своєї дружини Гафійки, дає змогу зрозуміти, що всі суспільні моделі є мірилами цінностей лише тоді, коли все це набирає особистого, приватного характеру, а стосунки є інтимними. Тому співанка-хроніка використо­вує відмінний від інших фольклорних жанрів прийом – конкретизацію власних імен, місцевих назв, хронології подій.


У підрозділі 3.3 – „Моральні цінності – основа концепції співанки-хроніки” – розглянуто співанки-хроніки як тип усвідомлення дійсності, як модель художнього відображення реальності, як особливий жанр фольклору, створений після певного випадку, і в якому образи цих пісень втрачають характер значних типових уза­галь­нень („Чи ви чули, люди добрі, в сорок першім році”). У результаті сприй­нят­тя спі­ван­ки-хроніки слухачем відбувається не звичайна переоцінка цінностей, а й склад­ніший процес – переоцінка життя, сутність же цінностей виявляється поза­ча­со­вою, навіть позаісторичною. Аналіз пісні „А пістинські легіники біди наробили” пока­зує, що особистість не просто проживає відведений їй проміжок часу, а ще й уні­каль­ним чином вбирає в себе всю життєву реальність у відповідному ра­курсі. У співанці-хроніці значною мірою сутність життя виражена сутністю життє­вих обра­зів. Емоційно-естетичний вплив трагічного у співанці-хроніці посилює по­єд­нання епіч­ності і драматизму. Увібравши в себе елементи традиції, пісні цього жанру у но­вому ракурсі показують особливі ідейні лейтмотиви епічних картин („Про Юрину Марічку”). Основним сегментом осмислення є входження в зміст та струк­ту­ру суб’єкта, наділеного свідомістю, активно діючого як визначального ком­по­нен­та досліджуваної соціальної реальності та світу людини.


У четвертому розділі„Трансформації реального факту у співанці-хроні­ці” – розглянуто форми трансформації реального факту: автор-виконавець, реаль­ний факт і сюжет твору, майстерність інтерпретатора. Особливу увагу звернено на традиційність творення і побутування співанки-хроніки, її позачасовий характер, роз­криті типи спілкування автора-виконавця і слухача.


У підрозділі 4.1 „Автор-виконавець співанки-хроніки” наголошено на специ­фі­ці творення співанки-хроніки, у якій важлива індивідуальна інтерпретація пере­да­чі інформації має вигляд ретіального комунікативного процесу, оскільки спря­мо­вана до всіх слухачів твору, що виконується. Пісня твориться як відгук на неорди­нар­ну, незвичайну подію або в момент дії, або одразу після неї. Автор співанки-хроніки не може творити за шаблоном, оскільки в центрі його уваги – конкретна по­дія – значна або часткова, але завжди не схожа на інші, вражаюча і незвичайна для громади. Це спостереження доводять і студії над хронікальною піснею („Ой в Рашковім, славнім селі, стала сі неслава”, „Послухайте, добрі люде, що хочу каза­ти”). Однак швидка реакція творців співанок-хронік на нове сприяла викорис­тан­ню стійких архаїчних, нерідко формульних одиниць варіативного фольклорного тексту в його побутуванні. Індивідуальна свідомість автора хронікальної пісні охоплює традиційний набір універсалій фольклорного тексту (мотиви, образи-сим­воли), які дещо переосмислюються, трансформуються і адаптуються для пере­да­чі цього нового в особистому і громадському житті.


Тут домінантні ознаки жанру знаходяться не в сфері поетики або структури текстів, а в контекстуально-ситуативних умовах їх побутування. Відтак важливого значення набуває визначення в поетичній структурі співанки-хроніки культурно-смислових функцій індивідуального авторства як формотворчого явища. Ця риса притаманна єдиному жанрові українського фольклору – співанкам-хронікам – і є їх визначальною домінантою. Аналіз зразків співанок-хронік показав, що найкраще передає процес творення пісні сам автор-виконавець.


У підрозділі 4.2 „Реальний факт і сюжет хронікальної пісні” про­аналі­зо­ва­но, що епічний стиль дає можливості для відступів або збагачення пісні. Вклю­чен­ня до наративу зауважень, коментарів або пропуск тих частин тексту, які здаються оповідачеві неважливими, – усе це підпорядковано єдиному завданню: перекона­ти слухача в достовірності описуваного факту. Аналіз архівних документів про Мирона Штолу, текстів народних переказів та текстів пісень-хронік дають підставу зробити висновок, що інтерпретація відіграє важливу роль у процесі виконання та побутування співанки-хроніки. Факти у судових документах про Штолу відріз­ня­ють­ся від їх інтерпретації у співанці-хроніці. Пісня, вміщена В. Шухевичем у роз­ділі „Поетичні оповідання” видання „Гуцульщина” (1902), описує головну роль Гер­лічки у страті Штолюка та його побратимів („Пісня про смерть Штоли”). Співанка, маючи на меті документально відтворити події, має хронікерський ха­рак­тер та живиться реальними фактами. В образі ватажка опришків Мирона Штолюка присутня амбівалентність. Відтак, на відміну від переказів про Штолюка, у спі­ван­ках-хроніках не знаходимо гіперболізації. Автор хронікальної пісні у творених ним образах намагається органічно і закономірно поєднувати традиційне, випробуване в процесі тривалої поетичної практики протягом століть, з фактографічністю, яка закладена законами жанру.


У підрозділі 4.3 „Роль автора-виконавця у процесі творення” наголошено, що своєрідна особливість співанки-хроніки полягає в тому, що вона є авторським твором людини, яка, переважно не вміючи ні читати, ні писати, але майстерно ви­ко­ристовуючи пісенно-образну фольклорну традицію Гуцульщини, емоційно про­мовляла безпосередньо до слухачів їхньою рідною мовою. На прикладі співа­нок-хронік про еміграцію можна простежити, що авторові співанки-хроніки не було потреби наділяти героя за допомогою фольклорної фантастики й домислу будь-яки­ми незвичайними ознаками сили, хоробрості, шукати виняткових обста­вин, адже вони були повсюди і повсякчас.


Творцями співанок були переважно самі емігранти або люди, які передавали почуте від своїх рідних. Автори співанок-хронік, йдучи за народнопісенною тра­ди­цією, використовували різноманітні моделі уснопоетичної техніки, і тому над­зви­чай­но важливою була майстерність творення тексту („Так кувала зозулиця ой на моемъ току”). Завдяки використанню набору універсалій фольклорного тексту пот­ріб­но було розповісти про щось абсолютно нове – про відмінний від усіх інших ви­падок, пропускаючи його через особистісне сприйняття.


Аналіз пісні про полк „Парма” із видання Я. Головацького „Народныя песни Галицкой и Угорской Руси” (1878) розкриває цінності особистісного начала, дає змо­гу охарактеризувати і образ автора новоствореної пісні, прізвище якого, на жаль, не збереглося.


Шляхом зіставлення тексту співанки про Марійку й Михайла і газетних ма­тері­алів про реальну життєву історію підтверджено думку про те, що повний збіг жит­тє­вої і художньої правди – одна із типових рис співанок-хронік. Однак зміст пісні не зводиться лише до фотографічного копіювання. Прагнучи правдиво від­тво­рити події, автор творчо опрацьовує побачене, вдаючись подекуди до художнього вимислу.


Змалювання авторами-виконавцями драматичних подій та конфліктів у пси­хо­логічно-побутовому ключі робить важливим дослідження співанки-хроніки із піз­навальною метою для вивчення історичних подій та інтерпретацію їх народом, а також і для вивчення етноментальності.


У Висновках викладено основні результати дисертаційної роботи.


Увібравши елементи традиції, синтезувавши нові підходи у показі особис­тос­ті та перипетій її складного буття, співанка-хроніка виокремлюється з-поміж інших пісенних жанрів. Безпосередня інформативність, реалістичність, іноді навіть нату­ра­лістичність зображення як основні ознаки цих творів мають свої специфічні про­яви. У стилі співанок-хронік, а також у їхньому змістовому наповненні прос­те­жується модус мислення представників конкретного середовища.


Проаналізовані теоретичні відомості дослідників кінця ХІХ – початку ХХ ст. та сучасних фольклористів дають змогу виокремити іманентні жанрові ознаки співанок-хронік. Серед них – злободенність змісту; натуралістичність; реалізм зо­бра­ження; певна індивідуалізація характеристики героя; вказівка на авторство; хронікальність; домінування коломийкового розміру; відсутність елементів фан­тас­тики; локальний характер; стрункість композиції; фактографічність.


Усі художні засоби співанки-хроніки підпорядковані певній меті: правдиво і переконливо подати факт, винятковий за своєю суттю. Конфлікт тут зображено не завжди однозначно. Часто через особисте, зокрема морально-психологічне зітк­нен­ня, через картини родинно-побутових взаємин, повсякденних негараздів опосеред­ко­вано зображується і соціальне.


Антропонімічні назви відіграють важливу роль у здійсненні інформативної функції пісень цього жанру, яка полягає у достовірному відтворенні фактичної основи, розкритті сутності конкретного випадку в житті конкретної людини. Вико­рис­тання антропонімів пов’язане з аспектом ідентичності як пізнавальної необхід­нос­ті, що втілюється у функціональних особливостях твору. Власне ім’я стає пев­ною ланкою лексико-семантичної організації тексту, тісно взаємодіючи з усією ху­дожньою композицією твору.


Поетична система пісні-хроніки показує, що своєрідне поєднання образів та подій здійснюється за принципом об’єктивно-логічної послідовності.


Трагічне у співанці-хроніці проходить своєрідний шлях на всіх рівнях його усвідомлення – філософському, емоційному. Характер трагічного у творах цього жанру безпосередньо пов’язаний із конкретно-історичними обставинами і перед­ба­чає сутність характеру героя.


Тріада „життя – смерть – життя” розкривається в співанці-хроніці як „теза – анти­теза – синтез”. Через пізнання духовного сенсу смерті здійснюється стверд­жен­ня сенсу життя.


Співанки-хроніки є авторськими творами людей, які, майстерно ви­ко­рис­то­ву­ючи фольклорну традицію, прагнули дещо трансформувати народно-поетичні еле­менти і пристосувати їх до передачі усього нового в житті людини і суспільства. Без­посередня вказівка на авторство – одна із специфічних жанрових ознак пісні.


Автори-виконавці співанок-хронік здебільшого були учасниками або свід­ка­ми описуваних подій. Через призму психологічного і пізнавального сприйняття тво­ру проступає і образ самого автора.


Особливо важливою є роль авторів-виконавців у відтворенні факто­гра­фічнос­ті, оскільки достовірність фактичної основи – це аксіома жанру.


Основні положення та результати дослідження відображено у публіка­ціях, уміщених у фахових виданнях, затверджених ВАК України:


а) основних:


1. Павлова А.К. Художня специфіка співанок-хронік: жанровий ра­курс // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – Випуск 22. – Частина 1. – Київ: Акцент, 2005. – С. 402–418.


2. Павлова А.К. Співанка-хроніка: поетика твору // Українська мова та літе­ра­тура. – 2006. – № 44 (492). – С. 14–17.


3. Павлова А.К. Співанка-хроніка: від традиції до новації // Літературознавчі сту­дії. – Київ, 2006. – Випуск 17. – С. 98–102.


4. Павлова А.К. Трагічне у співанці-хроніці // Актуальні проблеми слов’ян­сь­кої філології. Міжвузівський збірник наукових статей. Лінгвістика і літературо­знавство. – Випуск 12. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – С. 273–280.


б) додаткових:


1. Павлова А.К. Етнічна ідентичність як засіб інтерпретації усної культури на­роду // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2006. – № 10–11. – С.249–253.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины