| Краткое содержание: | У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання й методологічні засади дослідження, окреслено предмет і об’єкт літературознавчого пошуку та наведено дані про апробацію основних положень дисертації. Також подано інформацію про стан вивченості проблеми та систематизовано біографічні й історико-літературні відомості про Генрі Робертса, які дозволяють створити загальне уявлення про його життєвий і творчий шлях.
Перший розділ дисертаційної роботи – “Теоретичні аспекти вивчення романного жанру” – покликаний створити належне теоретико-літературне підґрунтя та необхідний історико-літературний фон для аналізу романістики Генрі Робертса. У підрозділі 1.1 (“Специфіка рецепції романного жанру від витоків до сьогодення”) представлений огляд дослідницьких суджень щодо роману. Систематизація спостережень над романною природою, що містяться в працях літературних критиків, письменників і філософів XVI–XIX ст. (В.Белінський, Х.Ф.Бланкенбург, Г.В.Ф.Гегель, Й-В.Гете, П.–Д.Гюе, Дж. МекКензі, Дж.Пінья, Ф.Сідні, Дж.Чінтіо, Г.Філдінг, Г.Форстер, І.Франко та ін.), а також наукових здобутків вітчизняних та зарубіжних теоретиків літератури, які вивчали романний жанр (М.Бахтін, Н.Бернадська, Т.Бовсунівська, О.Веселовський, Г.Косіков, А.Есалнек, Т.Іглтон, Н.Копистянська, Д.Лукач, М.МакКеон, В.Кожинов, Є.Мелетинський, Дж.Шнайдер, та ін.), дозволила запропонувати періодизацію романознавчого дискурсу. В історії вивчення роману можна виокремити три періоди:
- кінець XVI ст. – перша половина XIX ст. – формування уявлень про специфіку романного жанру в лоні літературно-критичної думки (у цей час роман ще не було вписано в систему жанрів);
- друга половина ХIX ст. – друга половина XX ст. – найбільш продуктивне осмислення специфіки романного жанру, визнання роману найвпливовішим літературним жанром;
- кінець XX ст. – до наших днів – переосмислення інтелектуального досвіду в лоні романознавства, період “культурного перелому”, коли роман фактично витісняється із системи жанрів, натомість у науковий обіг вводиться термін “антижанр”.
Аналіз дефініцій терміну “роман” засвідчив, що в сучасному літературознавстві все більшої популярності набуває теза про те, що роман слід розглядати не стільки як жанровий різновид епосу, скільки як універсальну структуру, сферу, систему. У такій візії історико-діахронічний підхід до розуміння жанру органічно поєднується з типологічним. Вироблення універсальної дефініції згаданого терміну дещо ускладнюється через наявність в англомовній літературній традиції двох термінів (“romance” і “novel”), неканонічність самого жанру та через його здатність постійно змінюватися в процесі розвитку й утворювати найрізноманітніші романні модифікації.
З-поміж численних спроб аналітичного осмислення романного жанру найбільш переконливою і продуктивною видається ідея використання діахронічного ракурсу (Г.Косіков, Л.Потьомкіна, Н.Копистянська), який передбачає врахування специфіки історико-літературних модифікацій жанру та дозволяє створити стереоскопічну картину його розвитку.
Оскільки при висвітленні специфіки історико-літературних модифікацій романного жанру необхідно враховувати генетичні процеси, у підрозділі 1.2 (“Ґенеза роману як об’єкт наукових дискусій”) розглядаються провідні аспекти полеміки стосовно походження роману. Ця проблема, на думку багатьох теоретиків літератури (Д.Затонський, Дж.Каддон, Т.Іглтон, Дж.Гоуторн, Б.Іванюк), ще й досі не має однозначного рішення.
На сьогодні у літературознавців не існує загальноприйнятої думки щодо часу зародження романного жанру. Одні (П.Грінцер, Є.Мелетинський, І.Рудницька, І.Толстой) відносять початок цього процесу ще до античності, інші – до Середньовіччя (В.Жирмунський, А.Михайлов, А.Есалнек) або Відродження (М.Бахтін, В.Кожинов), а дехто – навіть до Новочасся (В.Аллен, Е.Бейкер, А. Ватт, Т.Іглтон, Л.Стівенсон, Ж.-П.Хантер, Дж.Шнайдер). При цьому прибічники останньої концепції, вибудовуючи загальну картину жанрової ґенези, змушені оминати увагою таку фазу розвитку, як ренесансний роман. Проте, саме ця історична модель жанру, що представлена низкою національних модифікацій, відіграла надзвичайно важливу роль в процесі становлення роману. Адже в художньому просторі ренесансної романістики не тільки трансформувалися елементи поетики “romance”, але й зароджувалися риси “novel” (або, за термінологією П.Грінцера, роману “другої” епохи), тобто започатковувалися певні тенденції розвитку роману Новочасся (приміром, пригодницька, любовно-авантюрна, пікарескна).
У підрозділі 1.3 (“Специфіка розвитку романного жанру в західноєвропейських літературах Середньовіччя та Ренесансу”) показано рух романних форм у західноєвропейських літературах в Середні віки та добу Відродження. Саме в цей час на теренах західноєвропейської літератури розгорталися жанротворчі процеси, які окреслили подальші шляхи розвитку романного жанру. Доведено, що вплив континентальних творів Середньовіччя та Ренесансу (французький рицарський роман, іспанський шахрайський роман) відчувається в художньому просторі такого конгломеративного жанрового утворення як англійський пізньоренесансний роман. В ньому не тільки переосмислюються провідні топоси, мотиви та ідеї літератури Середньовіччя, але й окреслюються абриси роману Нового часу (пригодницька, любовно-авантюрна, шахрайська лінії розвитку жанру), що незмінно свідчить про перехідний характер цієї жанрової форми та її автономність у рамках розвитку роману як жанру.
Другий розділ – “Англійський пізньоренесансний роман у світлі традиційних та новітніх наукових інтерпретацій” – має на меті створення цілісної візії жанрової типології англійського пізньоренесансного роману. У підрозділі 2.1 (“Стан вивченості та перспективні напрямки дослідження англійського пізньоренесансного роману”) йдеться про ступінь вивченості єлизаветинської романістики та окреслюються перспективні напрямки її дослідження. Відзначається, що до 70-х років минулого століття англійський пізньоренесансний роман не викликав особливої уваги у літературознавців, більш того, сам факт його існування нерідко ставився під сумнів (В.Аллен, Е.Бейкер, А.Кеттл, Дм.Урнов, Дж.Хантер, А.Есалнек, В.Кожинов, Є.Мелетинський). Однак у останні десятиліття в українській та західній англістиці з’явилася низка наукових досліджень, у яких на основі детального і поглибленого аналізу здійснюється естетична реабілітація цього літературного феномену (Н.Власенко, Т.Власова, А.Гамільтон, О.Гутарук, О.Лілова, Л.Нікіфорова, Л.Потьомкіна, Л.Привалова, О.Склярова, Н.Торкут, М.Шлаух, А.Штефан).
Сучасні науковці розглядають єлизаветинський роман як конкретно-історичну форму романного жанру та досліджують його не з орієнтацією на жанрові критерії більш пізніх епох, як це робили їхні попередники, а насамперед з урахуванням історико-літературного та соціокультурного контексту пізньоренесансної Англії. При цьому окрім жанрово-стильової палітри та проблемно-тематичного спектру того чи іншого твору все частіше враховується також і характер реципієнта, на якого орієнтувався письменник та чиї читацькі очікування детермінували як ідейно-художні пріоритети, так і вибір певних наративних стратегій.
У підрозділі 2.2 (“Жанрово-стильова типологія єлизаветинського роману: “romance” (Дж. Гасконь, Дж. Лілі, Ф. Сідні) та “novel” (Т. Неш, Т. Делоні)”) увага концентрується на ключових поетологічних ознаках двох популярних у ті часи романних модифікацій – “romance” і “novel”. Продемонстровано, що характерними ознаками “romance” виступають зображення ідеалізованого світу придворних, рицарів або пастухів, низка авантюрних епізодів і ситуацій випробувань, наявність рівнодостойних шляхетних героїв, а також часте використання геліодорівських кліше і стереотипних сюжетних схем. “novel”, який здебільшого орієнтувався на широку читацьку аудиторію, нерідко порушував актуальні соціальні і політичні проблеми, зображуючи реалії життя тогочасного англійського суспільства. На перехресті “romance” і “novel” формувався специфічний соціокультурний феномен – масова, або формульна література, творці якої не дуже переймалися проблемами новаторства й пошуками естетичної досконалості, а намагалися насамперед відтворити добре відомі шаблони й усталені кліше, щоб догодити невибагливому реципієнтові – представникові “третього стану”. Саме до цієї категорії письменників належав і Г.Робертс, творчість якого досліджується в даній дисертації.
Адекватне розуміння сутності творчих інтенцій і надбань таких авторів як Г.Робертс можливе лише за умов реконструювання загальної літературної панорами тогочасся, виявлення провідних художніх тенденцій, ключових персоналій та модних віянь.
Однією з найвпливовіших фігур на єлизаветинському літературному Олімпі був Дж.Лілі – автор “Евфуес. Анатомія розуму” (1578), мовна організація якого не тільки на довгі роки стала взірцем для наслідування, але й сприяла появі своєрідної культурної практики – евфуїзму, який в 80-90 роки XVI ст. виступав стильовою домінантою англійської літератури. Орієнтація на евфуїстичну манеру письма спостерігається у більшості пізньоренесансних романів, як елітарних, так і тих, що адресовані демократичній читацькій аудиторії. Законодавцями мод у царині сюжетотворення були такі романісти, як Ф.Сідні, Р.Грін, Т.Лодж, Т.Неш та Т.Делоні, чиї твори мали у єлизаветинців великий успіх і слугували своєрідним джерелом романічних колізій, топосів і мотивів для менш відомих авторів (Е.Манді, Б.Річ, Г.Робертс, Е.Форд). Твори останніх, що мали здебільшого епігонськи-наслідувальний характер і відзначалися сюжетно-тематичною калейдоскопічністю, репрезентували новий шар літературної продукції – так звану популярну романістику, орієнтовану на смаки і очікування нового реципієнта – неелітарного читача. Тож, при вивченні творчості цих авторів доцільним видається застосування дослідницьких стратегій рецептивної естетики і “нового історизму”, які дозволяють здійснювати реконструкцію читацьких запитів та виявляти контекстуальні детермінанти художньої творчості.
На реалізацію цієї мети і спрямований підрозділ 2.3 (“Англійська популярна романістика доби Ренесансу (Е. Манді, Г.Робертс, Е. Форд, Б. Річ): парадокси рецепції”), у якому англійська популярна романістика розглядається крізь призму новітніх методологій. З’ясовано, що автори подібних романів (Е.Манді, Б.Річ, Е.Форд, Г.Робертс), котрих сьогодні прийнято називати письменниками “другого” і навіть “третього ряду”, опікувалися здебільшого позаестетичними цілями. Прагнучи насамперед популярності й визнання у широкої читацької аудиторії та враховуючи смаки “нових” споживачів друкованої продукції (купців, торговців, ремісників), вони змушені були приділяти підвищену увагу розважальному компоненту та подієвій динаміці. При цьому розважальність втрачала те інтелектуальне забарвлення, яке вона мала в романах Дж.Лілі, Ф.Сідні і Дж.Гасконя, і набувала суто фабульного характеру. Широко використовувалися популярні мотиви, усталені сюжетні кліше, стереотипні образи та традиційні поетичні засоби і прийоми. Тобто, пересічному неелітарному читачеві пропонувався художній продукт саме такого інтелектуально-естетичного рівня, який був йому цілком посильний. Подібні романи єлизаветинських “men of letters”, що відповідали “горизонту сподівань” читача, якраз і створювали той “літературний ряд”, який слугував підґрунтям для нових, більш значущих в естетичному і художньому плані творів.
Аналіз популярної романістики ренесансної доби, здійснений крізь призму методології “нового історизму” (С.Грінблатт, Л.Монроз, О.Еткінд), дає підстави стверджувати, що вона виконувала здебільшого функцію стримування культурних кордонів (“constraint”). Орієнтуючись на естетичні потреби представників “третього стану” тогочасного суспільства, вона рідко виходила за межі репрезентації “готового”, добре відомого літературного матеріалу і намагалася уникати кардинальних художніх новацій. Водночас, єлизаветинські популярні романи слугували своєрідним рупором ідеологічно детермінованих соціально-політичних установок, забезпечуючи соціалізацію тих нових суспільних прошарків, які виходили на історичну арену в епоху первинного накопичення капіталу.
Третій розділ дисертації – “Поетика роману Генрі Робертса „Виклик Фортуні” (1590)” – складається із п’яти підрозділів, в кожному з яких аналізуються окремі аспекти поетики роману з урахуванням як літературного, так і соціокультурного контексту доби. Використовуючи методологічний арсенал рецептивної естетики, у підрозділі 3.1 (“Поетика заголовку роману в світлі методології рецептивної естетики”) продемонстровано, що назва твору містить адресований читачеві своєрідний “месидж”, який демонструє готовність автора до інтелектуального діалогу, обіцяє цікаве обігравання модних ідей, понять і колізій. Усе це неодмінно мало заінтригувати пересічного англійця. Детальний аналіз поетики заголовку в тій системі координат, яка задається парадигмою формульної літератури, показав, що Генрі Робертс, добре усвідомлюючи реальний інтелектуально-естетичний рівень своїх потенційних читачів, свідомо намагався підлестити їм, створивши у них ілюзію, ніби їм цілком під силу прочитати і зрозуміти справжній “високий” роман. Тож назву свого твору він структурує у повній відповідності з тогочасною літературною модою, законодавцями в якій були такі популярні автори “високих” романів, як Дж.Лілі, Ф.Сідні, Т.Лодж, Р.Грін. Заголовок Робертсового роману є розгорнутим і містить назви екзотичних країн, італізовані імена та згадку про благородне походження героїв. Усе це мало переконувати пересічного англійця, який брав книгу в руки, що йому пропонується інтелектуальне і високохудожнє чтиво. Після прочитання роману подібна переконаність могла породжувати в свідомості такого читача ілюзію причетності до високого елітарного мистецтва, що піднімало його у власних очах. У назві роману Г.Робертс оригінальним чином поєднує амбівалентні концепти Фортуни, що дозволяє йому не тільки підвищити власний рейтинг в очах читача, але й, заінтригувавши, спонукати того до рефлексій на “високу” тематику і, що найголовніше, до придбання книги.
У підрозділі 3.2 („Сюжетно-композиційні особливості роману в контексті англійської ренесансної традиції”) показано, що структурна організація цього твору є цілком традиційною для єлизаветинської романістики. Як і більшість романів інших тогочасних письменників (Дж.Лілі, Т.Лодж, Р.Грін, Е.Манді, Е.Форд), твір Г.Робертса містить і присвяту, і передмову, і звернення до читачів, і жанрове самоназивання, і елементи літературної містифікації.
Перша частина роману “Виклик Фортуні” вибудовується навколо магістральної сюжетної лінії, яка висвітлює мандри і поневіряння головного героя – Андруджіо. Цей високородний герой, син герцога, покинув батьківський дім заради навчання, але знання і життєвий досвід йому прийшлося здобувати не навчаючись в університеті, а долаючи численні перешкоди, створювані примхливою і непередбачуваною Фортуною. Описуючи пригоди свого героя, автор використовує традиційний набір стереотипних для єлизаветинської романістики мотивів і сюжетних колізій: напад розбійників на Андруджіо, зустріч з чарівною дівчиною, яка зцілює його рани і в яку він закохується, напад піратів, полон, підступний наклеп ворогів, несправедливе звинувачення шляхетного героя в ганебних вчинках та ін. Усе це мало викликати інтерес у тогочасного читацького загалу і складало іманентну сутність тогочасної “формульної літератури”. Втім, Г.Робертс не просто комбінував властиві згаданому різновиду літератури мотиви і сюжетні кліше, а намагався дещо оживити текст роману за рахунок введення нових нетрадиційних колізій, зокрема таких, як кохання високородного героя (сина герцога) до простолюдинки (доньки мельника), зрада шляхетного героя (Андруджіо) своїй коханій (Сюзанії).
У другій частині роману Г.Робертс торкається декількох політико-правових питань життя суспільства. Однак, на відміну від єлизаветинських “university wits”, він уникає при цьому серйозних філософських розмислів, не використовує будь-яких історичних паралелей та не звертається ні до біблійних, ні до античних сюжетів. Можна сказати, що він намагається скоріше констатувати ту чи іншу проблему, ніж проаналізувати її, скоріше заінтригувати і розважити читача, ніж спонукати його до роздумів і аналізу. Така художня спрощеність другої частини роману “Виклик Фортуні” цілком корелюється із законами формульної літератури та творчими установками автора, який прагнув викликати у своїх читачів характерні для популярної літератури ескапістські переживання. Тож, змальовуючи, приміром, атмосферу небезпек, що супроводжують друга головного героя – Галастино в його боротьбі за відновлення справедливості, Г.Робертс прагне насамперед досягти миттєвої реакції реципієнтів, породити в їхніх душах гострі почуття. Тому він і апелює здебільшого до почуттєвої сфери, майже не переймаючись сферою мисленнєвою.
Романові Г.Робертса значною мірою бракує притаманної найкращим зразкам пізньоренесансної романістики фабульної завершеності та композиційної збалансованості. Однак причини цього, як думається, могли бути більш глибокими, ніж просто брак художньої майстерності автора. І тогочасні маньєристичні тенденції (намагання у доволі категоричній манері висловити власне “я” та схилити читача на свій бік), і зумовлене характером популярної літератури прагнення письменника будь-яким чином стимулювати читацьку зацікавленість, цілком вірогідно, могли підштовхнути Г.Робертса до своєрідного письменницького рекламного трюку: за рахунок певної дисгармонійності привернути увагу до цього твору, щоб, “підігрівши” інтерес читача, спонукати того до ознайомлення з наступними.
Підрозділ 3.3 має назву “Проблемно-тематичний комплекс роману”. У цьому романі Робертса широко представлена любовна тематика, що подається на фоні авантюрних епізодів, пов’язаних з мандрами протагоніста, окреслено ряд суспільно-політичних конфліктів та змальовано деякі форми міжлюдських стосунків (дружба, кохання, зрада, помста тощо). На проблемно-тематичному рівні цей твір значною мірою відповідав естетичним уявленням і інтелектуальним потребам пересічних англійців, яких здебільшого цікавили доволі приземлені проблеми і прагматичні питання: приміром те, як має людина протистояти вищим силам, як треба обирати життєві стратегії і чи варто при цьому намагатися протистояти Фортуні, як поводитися у тих або інших скрутних ситуаціях, як зберегти дружбу і кохання, чи можливий щасливий шлюб між представниками різних соціальних станів. Ці й подібні їм питання більш або менш детально розглядалися практично в усіх єлизаветинських романах, тож можна стверджувати, що Г.Робертс виступає продовжувачем літературної традиції та апологетом усталених суспільних цінностей.
Втім, попри очевидну ординарність сюжетно-тематичного комплексу роману, необхідно відзначити доволі оригінальну інтерпретацію автором теми Фортуни. Ця інтерпретація ґрунтується на комплексному осмисленні інтелектуального досвіду італійських гуманістів (Н.Макіавеллі, М.Фічіно, К.Ландіно, Л.Альберті) та англійських пізньоренесансних романістів (Т.Лодж, Р.Грін). Причому, автор по-різному трактує згаданий концепт у різних частинах твору. Зокрема, у першій частині усі примхи злодійки-Фортуни подаються як щось цілком належне, визнається її безмежна влада і всі життєві негаразди головного героя слугують яскравою ілюстрацією її непереборної сили. У другій же частині роману, навпаки, говориться про можливість перемоги над Фортуною, але для цього не треба кидати їй виклик, треба бути доброчесним, смиренним, благочинним і щиро вірити в Бога, тільки це й допоможе протистояти цій ірраціональній силі.
Спектр мотивів, що допомагають Г.Робертсу актуалізувати необхідну проблематику, є не дуже широким, до того ж більшість із них відбивають авторську орієнтацію на смаки й уподобання неелітарного читача, який віддавав перевагу банальностям та легко упізнаваним шаблонам і кліше. Тож можна стверджувати, що за своїм проблемно-тематичним комплексом роман “Виклик Фортуні” повністю вписується у загальну парадигму формульної літератури.
У підрозділі 3.4 (“Система образів персонажів роману та культурні коди єлизаветинського сприйняття”) розглядаються особливості структурування образів головних героїв роману “Виклик Фортуні”, які співвідносяться із провідними культурними практиками тогочасся. Показано, що образ головного героя (Андруджіо) виконує в романі функцію деміфологізації куртуазного ідеалу. Взяті у сукупності художні образи Андруджіо, Сюзанії та Мелісіни відображають тогочасні ґендерні стереотипи, в основі яких лежали патріархальні уявлення про відносини чоловіка й жінки, коли жіноча смиренність, покірливість і терпіння вважалися запорукою щасливого сімейного життя. Такі уявлення добре відчуваються і на образному, і на сюжетному рівні твору. Більш того, виникає враження, що Робертс своєрідним чином проектує їх і на відносини людини з вищими силами, намагаючись переконати читача, що саме смиренність, покірливість, терпіння і щира віра в Бога можуть допомогти людині гармонізувати своє існування.
У романі представлено доволі широкий спектр інтерпретацій жіночої та чоловічої природи. При цьому героїні цього твору втілюють два основні тогочасні стереотипи: патріархальний ідеал покірної дружини, що гармонізує життя чоловіка (Сюзанія), та культивований ренесансною новелістикою (Дж.Боккаччо, М.Наваррська) і єлизаветинською комедією (Дж.Лілі, В.Шекспір) тип активної і дієвої жінки, вільної особистості, яка має право на волевиявлення й ініціативу (Мелісіна). Високородні герої-чоловіки в романі також є різними за своїм типажем: якщо Андруджіо наділений доволі суперечливими якостями (сміливий, шляхетний і винахідливий, але нерішучий, зрадливий і невдячний), то його друг Галастино – виключно позитивними (відважний, мужній, рішучий, вірний і безкорисливий). Говорячи про ці чоловічі образи, необхідно зазначити, що при їх створенні Г.Робертс намагався певним чином адаптувати до уявлень і смаків неелітарної читацької аудиторії стереотипи “високих” героїв, популяризовані рицарським романом.
У підрозділі 3.5 (“Жанрово-стильова своєрідність роману “Виклик Фортуні”) продемонстровано, що цей твір, як і більшість тогочасних зразків романічної прози, представляє собою конгломеративну структуру. Використовуючи традиційні романічні колізії і кліше, автор кардинальним чином змінює їхню ідеологію: авантюрні пригоди головного героя та основні події роману розгортаються в художньому просторі, який з легкістю ідентифікується англійським читачем як простір знайомий, як світ, схожий на повсякденну реальність. При цьому письменник відмовляється від елементів екзотики, фантастично-казкового та ірраціонального і апелює до більш актуальних мотивів, що призводить до суттєвої трансформації романічного (“romance”) компоненту під впливом нової жанрової ідеології, ідеології, яка властива романному (“novel”) началу. Твору Робертса притаманний певний ескапізм, однак він далекий від тих авторських намагань увести читача від дійсності, що були характерні для геліодорівського і рицарського (як середньовічного, так і ренесансного) романів.
“Виклик Фортуні” є типовим зразком пізньоренесансного формульного роману, у художньому просторі якого елементи романічної (“romance”) поетики, потрапляючи в силове поле романного (“novel”) начала, змінюють свою іманентну сутність та перетворюються на шаблони, позбавлені традиційної семантики і аксіології. Стилістична палітра цього твору, яка характеризується поєднанням двох антиномічних манер – евфуїстичної та “plain common style”, не є досконалою в естетичному плані. Щоправда, формульна література ніколи особливо не переймалася естетичними пріоритетами, крім того, орієнтуючись головним чином на пересічного, неелітарного читача, вона завжди надавала перевагу більш зрозумілому для свого реципієнта простому і шаржованому стилю.
У четвертому розділі дисертації – “Поетика роману Генрі Робертса “Феандер” (1590)” – розглядаються поетика заголовку, сюжетно-композиційні та жанрово-стильові особливості твору, а також досліджується аналіз рицарського коду роману. У підрозділі 4.1 (“Поетика заголовку роману Генрі Робертса “Феандер. Цнотливий лицар”) аналізуються такі обов’язкові для єлизаветинського роману компоненти як заголовок, присвята та звернення до читачів. Цього разу Робертс відкрито заявляє про себе, задекларовує нову авторську позицію стосовно поетики роману: “це не для мене – писати тільки про перипетії кохання, як роблять прихильники старих милих традицій, і в цьому їх увага вичерпана; мій суворий стиль розповідає про славу солдата, принца за походженням і великого полководця…”.
Використовуючи традиційну двокомпонентну назву роману, автор орієнтується на літературні традиції свого часу (винесення імені головного героя у заголовок твору, екзотичність, фіксація авантюрно-пригодницької та любовної сюжетних ліній на рівні заголовку твору), що, безперечно, викликало певні читацькі очікування, і сприяло успіху продажу твору, у результаті чого він неодноразово перевидавався у 1607, 1617 та 1661 роках.
Підрозділ 4.2 має назву “Сюжетно-композиційні особливості та проблемно-тематичний комплекс роману”. В ньому показано, що композиційна побудова твору тяжіє до екстенсивного типу, оскільки структурування художнього простору відбувається за рахунок нанизування одноманітних епізодів, які і за характером подій, що в них змальовуються, і за способом презентації є подібними. Композиція роману є більш логічною та структурованою, аніж у попередньому творі, а фінал “Феандера. Цнотливого лицаря” є завершеним та по-ренесансному оптимістичним.
Наслідуючи національну літературну традицію, Робертс звертається до прозометричної організації художнього твору, випробовуючи себе у царині поезії. Він також звертається до використання у художній структурі твору інтимного любовного листа, що згодом стане популярним у XVII-XVIII ст. (С.Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Ж.Руссо).
Як і його сучасники (Дж.Лілі, Р.Грін, Е.Манді), Робертс обирає об’єктом художнього осмислення провідні для ренесансної свідомості концепти: доля, кохання, держава і влада, релігія, соціальний устрій. Письменник опікується проблемами дисгармонії між індивідуальним почуттям та служінням суспільству. Його цікавлять відносини між представниками різних релігій (християни та мусульмани) та соціальних верств суспільства (дворянство та буржуазія). Вже сам вибір тем та сюжетів, наративних стратегій та письменницьких технік переконливо демонструє орієнтацію автора насамперед на неелітарного читача.
У підрозділі 4.3 – “Концепт рицарственності як культурний код та його репрезентація в романі” – представлено аналіз специфіки художнього втілення рицарської тематики, який здійснюється із залученням методології “нового історизму”. Головний герой твору, Феандер, є уособленням багатьох рицарських чеснот: вірність своєму сюзеренові, служіння головного героя Прекрасній Дамі (Нутанії), апологетичне ставлення до християнства, проявлення відваги у турнірах. Все це мало б характеризувати його як ідеального рицаря. Втім, Робертс додає до портрету свого протагоніста ще одну рису, яка не тільки не суголосна лейтмотивам рицарського роману, але й певною мірою дисонує з аксіологічними приписами рицарського етикету. Йдеться про концепт багатства, неодноразова актуалізація якого зміщує ідеологічні акценти магістральної сюжетної лінії з апологетики протагоніста у бік його критики та ставить під сумнів внутрішню відповідність Феандера статусу справжнього рицаря. Наявність грошей, коштовностей дозволяє героєві завжди досягати поставленої мети. Лише для одруження з коханою, крім рицарських достоїнств, слави і багатства, необхідним виявляється ще й статус, королівське походження. Така розстановка акцентів відбиває існуючі в єлизаветинському суспільстві соціальні культурні практики і водночас слугує інструментом регламентації соціальної поведінки. У такий спосіб єлизаветинський владний дискурс “промовляє” до читача, закріплюючи в його свідомості непохитність станової ієрархії: не просто шляхетне походження, а “королівська кров” виступає обов’язковим атрибутом особи, яка претендує на шлюб з вінценосною коханою. Попри наявність в єлизаветинські часи великої кількості вискочнів і нуворишів, новоявлених дворян і грошових мішків, статус правителя залишається абсолютною величиною, увінчуючи суспільну ієрархію.
Отже, правомірним буде припущення, що ідеологія “Феандера” є художньою репрезентацією протестантської етики, зокрема доктрини багатства як знака угодності Богові. Тож не дивно, що і любовна проблематика, і владно-політичний дискурс роману мають прочитуватись крізь призму нових ціннісних уявлень: на зміну “virtu”, апологетизованому гуманістами і ренесансним рицарським романом, приходить концепція багатства як необхідної (хоча поки що недостатньої) передумови успішної реалізації життєвої програми індивідуума.
У підрозділі 4.4 (“Жанрово-стильова своєрідність “Феандера”) продемонстровано, що у творі письменник не пориває із романічною письменницькою технікою, широко використовуючи і геліодорівські мотиви, і дидактично-моралізаторський компонент, і елементи шахрайської прози і пасторального роману, і джестовий компонент. Відчувається також і вплив середньовічного роману, що дозволяє вести мову про характерний для єлизаветинської доби жанровий синтез. Тож “Феандер” правомірно вважати експериментальною жанровою формою, конгломеративним жанровим утворенням, у якому тісно переплелися різножанрові художні тенденції.
У “Феандері” маємо ефект перекодування ключових романічних, зокрема рицарських, міфологем. Герої живуть у конвенційно романічному світі, а їхня поведінка детермінується не стільки романічним каноном, скільки буржуазними уявленнями про успішність, яка завжди корелюється з концептом багатства. У художньому просторі роману збільшується питома вага романного компоненту (“novel”): події, які описує автор, є результатом осмислення проблем соціального характеру.
Стильову палітру твору навряд чи можна назвати оригінальною: роман представляє собою типовий зразок єлизаветинської прози із характерною для неї ускладненістю наративу, евфуїстичним стилем, чисельними риторичними прийомами, властивим для письменника-маньєриста суб’єктивізмом та інколи поєднанням антиномічних стилістичних прийомів.
Думається, що жанрово-стильове рішення твору є результатом маньєристичного прагнення письменника запропонувати власну форму нарації, стилістичний малюнок твору та представити на суд невимогливого читача динамічну інтригу, стереотипний набір сюжетних ходів, жанрових кліше, які унаочнюють смаки неелітарної читацької аудиторії кінця XVI – початку XVII століть.
У ВИСНОВКАХ запропоновано стислий виклад результатів дослідження.
Англійський роман доби Відродження, який існував у вигляді декількох оригінальних модифікацій, репрезентує цікаву фазу жанрового розвитку, тож урахування його специфіки є обов’язковим кроком на шляху створення цілісної стереоскопічної візії ґенези романного жанру.
В лоні єлизаветинської романістики чітко простежується співіснування і взаємодія двох магістральних ліній – “romance”(Дж. Лілі, Ф. Сідні, Дж. Гасконь) та “novel” (Т. Неш, Т.Делоні). Наприкінці XVI століття на перехресті цих двох ліній формується специфічний соціокультурний феномен – масова або “формульна” література, представники якої не дуже переймалися проблемами новаторства й пошуками естетичної досконалості, а намагалися головним чином відтворити добре відомі шаблони й усталені кліше, щоб догодити невибагливому реципієнтові – представникові третього стану. Ці автори опікувались здебільшого позаестетичними цілями і пропонували літературний продукт такого інтелектуально-естетичного рівня, який був доступним широким масам: він характеризувався високим рівнем стандартизації звичних формул, орієнтацією на розважальність, відсутністю складної проблематики, спрощеною стилістикою тощо.
Одним із найяскравіших представників такого виду літератури є Генрі Робертс, вивчення романістики якого здійснювалося з урахуванням історико-літературного контексту єлизаветинської доби (твори Дж.Лілі, Ф.Сідні, Р.Гріна, Т.Лоджа, Е.Манді, Е.Форда, Б.Річа) та застосуванням новітніх методологій літературознавчого аналізу, зокрема рецептивної естетики (Р.Яусс, В.Ізер) та “нового історизму” (С.Грінблатт, К.Галахер, Л.Монроз). Аналіз поетики романів Робертса крізь призму вищезгаданих дослідницьких методологій показав, що його твори виконували здебільшого функцію стримування культурних кордонів (“сonstraint”).
Проза Генрі Робертса (“Виклик Фортуні”, 1590; “Феандер. Цнотливий лицар”, 1595) не виходить за межі тогочасної літературної традиції, його романи актуалізують теми, мотиви та ідеї, що виправдовували жанрові очікування представника “третього стану” єлизаветинського суспільства. Жанрова калейдоскопічність, ускладненість нарації, динамічна інтрига, велика кількість сюжетних перипетій визначають обличчя романістики Робертса.
Цього єлизаветинського письменника навряд чи можна назвати новатором, втім, і оригінальність інтерпретації концепту Фортуни (“Виклик Фортуні”, 1590), і своєрідність інтерпретації сутності чоловічої та жіночої природи („Виклик Фортуні”, 1590), і актуалізація нагальних для єлизаветинця онтологічних проблем (“Феандер. Цнотливий лицар”, 1595), і художня репрезентація доктрини багатства (“Феандер. Цнотливий лицар”, 1595) дають підстави вважати його суто ренесансною особистістю, яка націлена на експериментаторство та творчий пошук.
Романістика Генрі Робертса, яку правомірно віднести до вельми потужного та специфічного шару “формульної літератури”, слугувала своєрідним засобом формування ідеологічних установок, естетичних смаків та світоглядних орієнтацій пересічного (неелітарного) читача і становила органічну ланку в розвитку історико-літературного процесу.
Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях автора:
1. Тарасенко К.В. Особливості рецепції та художньої репрезентації доктрини Макіавеллі в ренесансній Англії / К.В. Тарасенко // Вісник Запорізького державного університету: збірник наукових статей. Серія: “Філологічні науки” / ред. кол.: В.О.Толок (гол. ред.) [та ін.]. – Запоріжжя, 2002. – №2. – С. 116-118.
2. Тарасенко К.В. Письменник-єлизаветинець Генрі Робертс: спроба реконструкції біографії Генрі Робертса) / К.В. Тарасенко // Вісник Запорізького державного університету: збірник наукових статей. Серія: “Філологічні науки”/ ред. кол.: В.О. Толок (гол. ред.) [та ін.]. – Запоріжжя, 2002. – №3. – С. 131-133.
3. Тарасенко К.В. Специфіка наукової рецепції романного жанру в літературознавстві кінця ХХ – початку ХХІ століття: стан вивченості, дискусійні аспекти, перспективи дослідницького пошуку / К.В. Тарасенко // Держава та регіони: науково-виробничий журнал. Серія: “Гуманітарні науки” / ред. кол.: В.Д.Буряк (гол. ред.) [та ін.]. – Запоріжжя. – 2006.– №3. – С. 4-9.
4. Тарасенко К.В. Ґенеза романного жанру як об’єкт наукових дискусій / К.В.Тарасенко // Гуманітарний вісник: зб. наук. праць. Серія: “Іноземна філологія” / ред. кол.: В.К. Шпак (гол. ред.) [та ін.]. – Число 11. – Том 1. – Черкаси, 2007. –
С. 150-155.
5. Тарасенко К.В. Специфіка рецепції романного жанру в літературно-критичному дискурсі XVI-XVIII століть / К.В. Тарасенко // Держава та регіони: науково-виробничий журнал. Серія: “Гуманітарні науки” / ред. кол.: В.Д. Буряк (гол. ред.) [та ін.]. – Запоріжжя. – 2008. – №2 – С. 11-14.
Додаткові публікації:
6. Тарасенко К.В. Специфіка інтерпретації та функції мотиву фортуни у романі Генрі Робертса “Виклик Фортуні” (1590), / К.В. Тарасенко : Тези 9-ої Всеукраїнської наукової філологічної конференції [“Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики”], (Черкаси, 31 травня – 1 червня 2002 р.), ред. кол.: В.К. Шпак (відп. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Черкаський державний технологічний університет – Черкаси: ЧДТУ, 2002. – С. 45-46.
7. Тарасенко К.В. Специфіка жанрового синкретизму англійського пізньоренесансного роману (на матеріалі “Виклику Фортуні” Генрі Робертса) / К.В.Тарасенко : Матеріали ІІ міжвузівської конференції молодих учених [“Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур”], (Донецьк, 12-13 лютого 2004 р.), ред. кол.: В.Д. Каліущенко (гол. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Донецький національний університет – Донецьк: ДНУ, 2004. – С. 301-303.
8. Тарасенко К.В. Поетика заголовку романа Генрі Робертса “Виклик Фортуні” (1590) як об’єкт герменевтичного аналізу / К.В. Тарасенко: Тези науково-практичної конференції [“Дні науки в Гуманітарному університеті “ЗІДМУ””], (28-29 жовтня 2004 р.), ред. кол.: В.М. Огаренко (гол. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Гуманітарний університет “ЗІДМУ” – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2004. – Т.3. –
С.183-184.
9. Тарасенко К.В. Заголовок роману Генрі Робертса “Виклик Фортуні” (“A Defiance to Fortune”): в лабіринті перекладацьких пошуків / К.В. Тарасенко // Тези наукової конференції [“Переклад у XXI столітті”], (11 березня 2005 р.), відп. ред. С.А. Бабак: / М-во освіти і науки України, Військовий інститут внутрішніх військ МВС України. – Харків: Військовий інститут ВС МВС України, 2005. – С. 45-46.
10. Тарасенко К.В. Специфіка наукової рецепції романного жанру (діахронічний аспект) / К.В. Тарасенко // Тези науково-практичної конференції [“Дні науки в Гуманітарному університеті “ЗІДМУ””], (27-28 жовтня 2005 р.), ред. кол.: В.М.Огаренко (гол. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Гуманітарний університет “ЗІДМУ” – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2005. – Т. 3. – С. 265-266.
11. Тарасенко К.В. Магістральні напрями і тенденції наукових пошуків в площині теорії роману / К.В. Тарасенко // Тези науково-практичної конференції [“Дні науки в Гуманітарному університеті “ЗІДМУ””], (5-6 жовтня 2006 р.), ред. кол.: В.М. Огаренко (гол. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Гуманітарний університет “ЗІДМУ” – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2006. – Т. 4. – С. 265-266.
12. Тарасенко К.В. Англійський пізньоренесансний роман у світлі традицій та перспектив жанрового розвитку / К.В. Тарасенко // Тези XV Міжнародної наукової конференції молодих науковців [“Наука і вища освіта”], (17-18 травня 2007 р.), ред. кол.: В.М. Огаренко (гол. ред.) [та ін.]. / М-во освіти і науки України, Гуманітарний університет “ЗІДМУ” – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2007. – С. 42-43.
13. Тарасенко К.В. Романістика Генрі Робертса як об’єкт літературознавчого аналізу: стан вивченості та дослідні перспективи / К.В. Тарасенко // Тези науково-практичної конференції [“Дні науки в Гуманітарному університеті “ЗІДМУ””],
(11-12 жовтня 2007 р.), ред. кол.: В.М. Огаренко (гол. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Гуманітарний університет “ЗІДМУ” – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2006. – Т.2. – С. 35-36.
14. Тарасенко К.В. Поетика заголовку роману “Феандер. Цнотливий лицар” Генрі Робертса крізь призму рецептивної естетики / К.В. Тарасенко // Тези науково-практичної конференції [“Дні науки в Класичному приватному університеті”], (11-12 жовтня 2007 р.), ред. кол.: В.М. Огаренко (гол. ред.) [та ін.] / М-во освіти і науки України, Класичний приватний університет. – Запоріжжя: КПУ, 2006. – Т. 2. –
С. 33-34.
АНОТАЦІЯ
Тарасенко К.В. Романістика Генрі Робертса в контексті англійської прози пізнього Ренесансу. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 – література зарубіжних країн. – Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. – Дніпропетровськ, 2009.
Дисертація є першим у вітчизняному літературознавстві комплексним дослідженням романістики англійського пізньоренесансного письменника Генрі Робертса. Аналіз поетики творів Робертса крізь призму новітніх методологій літературознавчого аналізу (рецептивна естетика, “новий історизм”) показав, що автор віддає перевагу популярним літературним конвенціям, використовує стандартні технології зацікавлення читача, орієнтуючись насамперед на неелітарну читацьку аудиторію, смаки якої формувались під впливом творів більш талановитих письменників (Дж. Лілі, Ф.Сідні, Р.Грін, Т.Лодж). Дисертант доводить, що романи Робертса належать до так званої масової літератури. Автор уникає інтелектуалізму, складної проблематики і філософічності, не приділяє великої уваги художньо-естетичним аспектам, а опікується здебільшого ефективністю використання “літературних формул”. Комплексний аналіз романістики Робертса у системі координат “формульної літератури” дозволив продемонструвати суголосність творчих пошуків цього літератора із запитами та смаками “нової” читацької аудиторії – представників третього стану єлизаветинського суспільства та сприяв уточненню уявлень про шляхи розвитку пізньоренесансної романістики.
Ключові слова: поетика, англійський пізньоренесансний роман, рецептивна естетика, новий історизм, формульна література.
Дранов А.В. Горизонт ожидания / А.В. Дранов //Современное зарубежное литературоведение. Страны Западной Европы и США. Концепции, школы, термины. – М.:Интрада, 1996. – С.31-32.
|
