| Краткое содержание: | У вступі мотивується вибір теми, визначається її актуальність, формулюються мета і завдання дослідження, обґрунтовується наукова новизна, характеризується її науково-теоретичне і практичне значення.
У першому розділі реферованої дисертації “Творчість Річарда Уїлбера в історико-літературному контексті” визначається місце і роль творчості поета в літературному процесі США, проводиться зіставлення лірики Уїлбера у вертикальному контексті з творами попередніх літературних епох, зокрема з метафізичною поезією і поезією романтизму, а у горизонтальному контексті – з американською поезією 1950-1970-х років.
Річард Уїлбер належить до плеяди так званих “університетських” поетів. В основі визначення “університетська” лежить суто зовнішня деталь – належність цих поетів (Дж. Ренсома, А. Тейта, Р. Лоуелла та ін.) до університетської професури. Однак це визначення має також і внутрішній смисл, який виявляється в особливому світовідчутті, що характеризується осмисленням досвіду свого покоління в ширшому історико-культурному контексті, виходом за межі безпосереднього гострого емоційного переживання соціальних і психологічних проблем свого часу.
“Університетська” поезія характеризується передусім філософською спрямованістю, інтелектуалізмом, інтертекстуальністю, використанням тем та образів, що традиційно не підлягають художньому відображенню. Саме через ці якості лірика “університетських” поетів не набула масштабної популярності. Їхня творчість орієнтована на наявність у читача глибокої ерудиції, без будь-яких поправок на смаки та інтереси широкої публіки.
Свої естетичні орієнтири “університетські” поети бачать передусім у літературі бароко і романтизму. Їхня поезія позначена прагненням осмислити основні універсальні закони буття і спробувати з'ясувати становище та місце людини в ієрархії систем – від мікрокосму індивідуальної свідомості до макрокосму всесвіту. У поезії Річарда Уїлбера системотворчі принципи мислення цих двох напрямів виявляються найбільш яскраво: інтелектуалізм, філософічність роздумів, релігійна спрямованість, алегоризм, зіткнення уяви й реальності; пристрасть до антитез, складного метафоризму; антиномічне, внутрішньо суперечливе сприйняття і відображення світу, здатність “поєднувати непоєднуване”; пошуки шляхів до впорядкування світу, прагнення створити свою модель світу, що ґрунтується на єдності наукового і художнього пізнання; драматизм світовідчуття.
Уїлбер широко використовує цитати, образи, ідеї, запозичені в англійських поетів XVII століття. У його віршах часто звучить популярний мотив бароко “лови день” (carpe diem): “Нічого не можна зробити з днем, хіба що тільки прожити його” (вірш “До-мінор” (С Minor)). Художній стиль поета відрізняється особливим інтелектуальним підходом – він намагається пробудити думку читача, створюючи при цьому характерний для метафізичної поезії сплав думки і почуття, що призводить, зрештою, до своєрідної інтелектуалізації емоцій (вірші “Думка” (The Mind), “Розвиваючи Ламарка” (Lamark Elaborated)).Остання риса стає визначальною для розуміння своєрідності поетичної системи Уїлбера і академічної поезії в цілому.
Вірші Уїлбера відтворюють атмосферу релігійно-етичних пошуків, поетичного самозаглиблення. Звернення до тематики богошукацьких настроїв, відчуття залежності людини від могутності всесильного божества зближує творчість Річарда Уїлбера з поезією Джона Донна (вірші Уїлбера “Любов закликає нас до земного” (Love Calls Us To the Things of This World), “Прекрасні метаморфози” (Beautiful Changes)). Подібні мотиви звучать у поемі англійського метафізика “Мандри душі" (The Progress of the Soul), у “Благочестивих сонетах" (Holly Sonnets), у циклі “Річниці" (The Anniversaries).
У ліриці Уїлбера простежується також типова для метафізичної поезії контрастність – як формальних елементів (побудова тексту, конструкція окремих фраз (вірші “Осика і струмок” (The Aspen and the Stream), “Два голоси в лузі” (Two Voices in а Meadow)), так і семантичних – миті і вічності (вірш “Час оселедця” (Shad -Time)), величі і простоти (“До-мінор” (С Minor)), життя і смерті (“Зупинка” (А Stop)). Образна думка поета рухається між двома протилежностями: тлінність і вічність, теперішнє і минуле.
Характерне для поетів бароко і романтизму звернення до поетики контрастів виявляється в текстах Уїлбера у використанні принципу двосвіття – різкого протиставлення світу реального, де людина відчужена від себе самої, та світу ідеального, що втілює гармонію. Дуалістичний поділ світу у творах поета часто реалізується у зіткненні двох стихій – дня і ночі. Так, центральна антитеза вірша “Поринаючи у царство сну” (Walking into Sleep) “неспання – сон” є ослабленою формою глибшого і трагічнішого протиставлення: “життя – смерть”. Інтерес до внутрішнього життя людини, до “нічного” його боку, тяжіння до інтуїтивного й несвідомого зумовлює специфіку естетики Уїлбера. Його поезії притаманна підвищена активність ліричного начала, що походить від романтизму. Поет прагне до вираження свого власного духовно-емоційного стану, ставлення до навколишньої дійсності та її оцінки. Його поетичному баченню світу властивий універсалізм, прагнення охопити буття в усій повноті, що надає творам яскраво вираженого філософського забарвлення. Для нього людина – малий всесвіт, мікрокосм, в якому він відкриває надзвичайну складність, глибину і антиномічність.
У віршах Уїлбера простежуються численні описи природи, які відповідають романтичній спрямованості естетики поета. Він тонко передає невловимі зміни природних явищ, відтворює своєрідність краси кожної пори року. Природа в Уїлбера зображена у всьому її барвистому різноманітті, втім насамперед через призму переживань ліричного героя. Вірші “Чебрець, що росте серед скель” (Thyme Flowering Among Rocks), “Зимовий сад” (Orchard Trees, January), “Струмок” (Hamlen Brook) постають перед читачем як своєрідний ліричний діалог зі струмком, деревами, квітами.
В улюбленому пейзажі Уїлбера простежуються поетичні образи Фроста, в яких також відтворений “милий світ” Нової Англії з її суворою зимою, бурхливою весняною повінню, спекотним літом (вірші “У кінці року” (Year's End), “Березень” (March), “Зимова береза” (А Black Birch in Winter)). Однак світ природи Уїлбера дуже специфічний і відрізняється від концепції природи Фроста. В поетичному просторі Фроста між людиною і навколишнім світом існує певне розмежування, тоді як Уїлбер дотримується швидше емерсонівської позиції у ставленні до природи, згідно з якою людина і природа нерозривно пов'язані. На думку Емерсона, природа невідривна від моралі: “моральне настільки проникає в природу до самих її глибин, що, здається, в цьому і полягає її мета, заради якої природа була створена”. Уїлбер прагне до злиття цих двох сфер – духовної і матеріальної, народження єдиної “одухотвореної реальності”. Природа не є чимось зовнішнім для ліричного героя Уїлбера. В його поетичній системі людина, птахи, дерева також є частинами одного цілого. Людина не відділяється від природи, не протистоїть їй, а органічно злита з нею як її невіддільна частина. Ідеалом Уїлбера залишається глибока співзвучність людини і світобудови, єдність універсуму, пронизана високим духовним началом. Більшість ключових образів лірики Уїлбера походять зі сфери природи: ліс, річка, небо, листя, зірки. Найпоширенішою метафорою поета є образ осіннього листя (вірші “Осінні клени, Портленд” (October Maples, Portland), “Сезон елегій” (In the Elegy Season), “Тоді” (Then)). Ключовий образ акумулює найважливіші константи життєвої позиції художника, його головні ціннісні орієнтири. Тож, прочитання етичного кодексу поета потрібно починати саме із цих понять-орієнтирів, насамперед із самої назви збірки – “Земне”, що є основоположним поняттям етики Уїлбера.
У 50–70-ті роки ХХ сторіччя виникають численні поетичні напрями, з особливою інтенсивністю йде процес їхнього взаємовпливу і взаємозбагачення. Хоч Уїлбер і заперечує вплив сучасної поезії на формування його художнього стилю, в його творчості простежується певний зв'язок з сучасними літературними тенденціями. Насамперед потрібно відзначити паралель між поезією Уїлбера і “сповідальною” школою. У зарубіжному літературознавстві його інколи навіть відносять до “сповідальних” поетів. Проте ця думка, що базується на основі того, що у віршах Уїлбера простежується елемент автобіографічності, видається необґрунтованою. Його поезії часто відображають особистий досвід, переживання, враження. Ліричний герой часто гранично зближений з самим автором. Такий спосіб розкриття авторської свідомості подібний до романтичного “відкриття особистості”. Однак, якщо романтичному авторському образу притаманна особлива щирість і “документальність” ліричного виявлення почуттів, в якій саморозкриття і сповідь переважають над вимислом, то ліричний герой Уїлбера – це “я” створене. Емпіричні факти естетично переосмислюються й узагальнюються. Такий підхід характерний для “сповідальної” поезії. Втім, на відміну від поетів цього напряму, Уїлбер не афішує інтимні факти свого життя. Поезія для нього – це насамперед саморозкриття, проте воно докорінно відрізняється від сповідального “самовибуху”.
Хоч у поезії Уїлбера присутній мотив пошуку смислу життя, в ньому немає сповідального трагізму і відчуття безвиході, немає антагонізму між сферою особистого і суспільного життя. Якщо поет і розмежовує соціальну та духовну сторони життя людини, то робить це для того, щоб підкреслити їхній взаємовплив. Головним завданням своєї поезії він вважає встановлення гармонійних відносин між зовнішнім середовищем і внутрішнім світом – сферою духовного. Вирішення конфлікту між довколишнім життям і творчою свідомістю є центральною темою віршів Уїлбера (“Ясновидець” (The Mind-Reader), “Обман” (Lying) та ін.). І якщо “сповідальні” поети намагаються оновити свідомість американців шляхом “самовибуху”, зриваючи маску із святенництва і лицемірства, то Уїлбер пропонує заглянути в “глибокий світ інтимного”, усамітнившись у відокремленому куточку незайманої природи. Це і є його “живий світ”. У поетичних збірках “Прекрасні метаморфози” і “Земне” заглиблення в самоспоглядання має на меті дослідження духовного світу особистості, при цьому акцент робиться на усвідомленні недовговічності людини на землі.
Поезія Уїлбера зрілого періоду творчості – 1970-1980 рр. – стає менш догматичною, “чистота стилю” поступається місцем еклектичності: нарівні з традиційними формами (римованим чотиривіршем, сонетом, баладою) як експеримент поет використовує верлібр (вірші “Ясновидець” (The Mind-Reader), “Поринаючи в царство сну” (Walking into Sleep)), хокку (“Чебрець, що росте серед скель” (Thyme Flowering Among Rocks), “Алятус” (Alatus)), англо-саксонський алітераційний вірш (“Лілії” (The Lilacs), “Дурниця” (Junk)). Він заявляє: “Як поет, я дивлюся на революцію в поезії на початку століття очима нащадка, вдячного за все отримане… однак я не визнаю ніяких обмежень чи заборон, або відмови від чого б то не було заради чистоти мистецтва”.
Така багатоплановість художнього стилю Уїлбера – вірність традиції й одночасне використання експериментальних моделей – ґрунтується на складних переживаннях, суперечливих ідеях, притаманних естетиці поета.
Другий розділ дисертації “Категорія часу в філософській ліриці Річарда Уїлбера” присвячений дослідженню образності творів, у яких порушується філософська проблематика, а також аналізу творчих пошуків митця і джерел його поетики.
В американській філософській традиції, що набуває особливої сили у другій половині ХХ століття, поезія Річарда Уїлбера становить важливий етап. Вже в його ранніх віршах привертають увагу роздуми про смисл життя, тяжіння до широко узагальнюючих і абстрактних понять, таких як час, смерть, які поет виводить на рівень філософсько-поетичних узагальнень. Характерною рисою філософської лірики Уїлбера є антитетичний спосіб мислення. В його віршах виділяється константна антитеза – протиставлення “цього” і “того” світів, що у свою чергу визначає розвиток двох філософсько-поетичних тем: теми часу і теми смерті.
Друга половина ХХ століття в американській поезії позначена безперервними пошуками шляхів вирішення конфлікту людської свідомості як в історичному, так і в загальнолюдському, позачасовому плані. Поетичну категорію часу прийнято розглядати як систему, що може бути представлена у двох вимірах: час історичний і час як філософська категорія. Перший можна визначити як певне середовище, в системі координат якого існує людина (мається на увазі традиційне уявлення про минуле-теперішнє-майбутнє). На противагу історичному часу, який сам по собі є предметом зображення, категорія філософського часу є засобом вираження якихось інших ідей. Для поета це передусім ідея вічності всесвіту і тлінності земного, залежності людської долі від “всесвітньої волі”.
Дослідження засобів зображення часу в історичному і філософському аспектах у творчості Р. Уїлбера дозволяє простежити особливості уявлень автора про концептуальні моделі світобудови. У його творах світ постає яскравим, кольоровим (поет надає великого значення епітету), іноді романтично химерним, екзотичним, але дуже конкретним у часі й просторі. Тема часу знаходить вираження в назвах віршів, які асоціативно пов'язані з колом ідей, що складають філософію часу: “Погляд в історію” (Looking into History), “Березень” (March), “У кінці року” (Year's End), “Прекрасні метаморфози” (The Beautiful Changes), а також у деяких образах, які виступають метафорами часу.
Для філософської лірики Уїлбера характерна особлива світобудова: художній час тут тяжіє до вічності, а простір – до максимального розширення. У вірші “В полі” (In the Field) перетворення просторово-часових зв'язків дозволяє поетові вирватися за межі земних уявлень і втілити в художніх образах свої ідеї про космічну модель всесвіту. Ліричний герой твору відкриває недосконалість і ефемерність земного існування порівняно з космічною величчю. У вірші звучить характерний для метафізичної поезії мотив смиренності людини перед всемогутньою зовнішньою силою, що визначає долю людини.
Поет підкреслює відносність земного літочислення. Космічна точка зору, переміщення оповідача в центр метагалактики дозволяють йому передати своє уявлення про великомасштабну структуру всесвіту. “Планетарна” тематика визначає характер поетичних міркувань про місце людини у світобудові, закономірності людської долі, історії і цивілізації. Планетарно-космічний час/простір дають художнику ключ до вічних цінностей, до злиття іманентного і трансцендентного. Час і простір у творах Уїлбера є універсальним засобом для формування онтологічних висновків. Так, неосяжний простір передає уявлення автора про велич світобудови. І створена в тексті ієрархія часу ілюструє авторську модель світу.
Категорія філософського часу у творах Уїлбера часто реалізується в протиставленні “життя – смерть”. Проблема смерті є однією з домінантних у системі світової літератури взагалі і особливо у філософській ліриці. Онтологічні сюжети в поезії Уїлбера зумовлені її “християнізмом”, зокрема уявленням про короткочасність земного життя людини, яке є лише випробуванням для її душі. Тема смерті є однією з ключових констант поетичного світу Уїлбера. Розуміння цієї події поетом відповідає екзистенціалістському і сформоване філософією Гайдеггера, де на перший план висувається її позитивне значення: можливість через переживання пограничної ситуації осягнути істинну суть життя. У зображенні Уїлбером смерті немає печалі й трагізму, що помітно відрізняє його від сучасників, зокрема “сповідальних” поетів. У своєму уявленні про смерть він близький до Емілі Дікінсон, для якої смерть – “не кінець, а лише зупинка на шляху, поріг життя, в якому, у свою чергу, зачаїлася смерть, і так безкінечно”. Смерть представлена у творах Уїлбера як суто духовна лірико-філософська колізія (вірші “Сезон елегій” (The Elegy Season), “Тоді” (Then)).
Реалізуючи онтологічну проблематику в традиційній системі буттєвих опозицій (“життя – смерть”), Уїлбер істотно розширює, збагачує досвід їх лірико-філософського осмислення. Етичний і гуманістичний зміст цього досвіду в багатьох аспектах унікальний: так, згідно з уявленням Уїлбера, втрата близького друга є більш значущою, ніж усвідомлення власного майбутнього небуття (вірш “Прощення” (Pardon)).
Категорії філософського та історичного часу в ліриці Уїлбера тісно взаємопов'язані. Ідеал поета одночасно локалізований як у внутрішньому світі особистості, так і у зовнішньому, об'єктивному світі природи і суспільства, його теперішньому і минулому, його матеріальному і духовному житті. У творчості Уїлбера реалізований характерний для літератури романтизму принцип історизму, який передбачає не тільки сприйняття життя в його русі, але й загострену увагу до своєрідності етапів і форм цього руху.
Історичний час виходить на перший план у вірші “Погляд в історію” (Looking into History). Уїлбер зображує історію як легко доступну для огляду єдність за допомогою стягання в одній точці різних історичних епох (сучасність і подію часів Громадянської війни в США). Це стягання досягається за рахунок фантастичного перетину в одному часовому плані атрибутів різних епох, їхнє зближення за допомогою зіставлення аналогічних явищ, а також через введення специфічної лексики. Вивчення історичного минулого у вірші пов'язане з уявою, яка легко перетинає межі часу і простору.
За проблемою історичного часу у певному ракурсі постає питання про співвідношення людини й історії. Друга світова війна визначає одну з провідних тем в американській поезії кінця 1940-х – початку 1950-х років. Р.Уїлбер у своїй першій збірці, до якої увійшли вірші, написані переважно під час війни, порушує і трактує найактуальніші проблеми сучасності як вічні, існуючі поза часом. Своєрідність його ставлення до історичного матеріалу полягає в тому, що він безпосередньо зображає не бойові дії, а скоріше роздуми, викликані особистими спостереженнями і спогадами про війну.
Ліричним тлом творів воєнної тематики часто виступає природа. У вірші “Замінована країна” (Mined Country) ліричний герой екстраполює внутрішню, майже драматичну напруженість почуттів на сприйняття довколишнього світу: заміноване поле, густо вкрите квітами, здається ліричному героєві сірим. Оманливість краси, що приховує смерть, підкреслюється зміною змісту образів-символів. Так, береза, символ краси і жіночності, своїми гілками нагадує ліричному героєві голки дикобраза. У вірші “Перший сніг в Ельзасі” (First Snow in Alsace) природа в символічному образі снігу, навпаки, зупиняє розвиток агресії. Перший сніг, що випав на зруйноване війною місто, ховає свідчення насильства і створює видимість мирної тиші серед хаосу розрухи. Сніг тонким шаром покрив блок снарядів, і той став схожим на медові стільники, білим саваном огорнув трупи солдатів.
У повоєнні роки, коли на літературну авансцену висувається проблема окремої особистості, в американській поезії з’являється образ аутсайдера, “стороннього”. У вірші “Плас Пігаль” (Place Pigalle) поет порушує цю проблему на метафоричному рівні. Розчарованість, відчуження, яке відчувають американські солдати, що повернулися додому із зруйнованої війною Європи, знайомі Уїлберу із власного досвіду. У меркантильному суспільстві їм немає місця. Тому “юнаки з обличчями старців” (boys with ancient faces) стають у своїй країні “втраченим” поколінням.
Поняття історизму в Уїлбера пов'язане з однією з основних ідей філософського світосприйняття романтиків – ідеєю нескінченного. Однак вічність, яка для романтиків є вищою реальністю, в поезії Р. Уїлбера здобуває нових обрисів: час міфологізується, а вічність наповнюється земними суперечностями. Час і вічність не протистоять одне одному, а взаємно відображаються.
Історичного часу в традиційному уявленні для Уїлбера не існує, він не намагається розкрити причинно-наслідкові зв'язки між історичними подіями і сучасністю. Фактично в текстах переважають квазічасові відношення: рух у часі стає метафоричним, тобто виражає не послідовність елементів, а їхню ієрархію (в цьому випадку це елементи філософського часу). Так, свідомість і світосприйняття людини фактично повертаються до міфологічних уявлень. Це можна вважати специфічною рисою поетичного мислення Уїлбера, в якому відображене прагнення до універсалізму і створення цілісної картини світу.
У третьому розділі “Інтелектуалізм як художня основа поезії Річарда Уїлбера” досліджуються образи, теми, поетичні прийоми, використані автором у творах, в основі яких лежить інтелектуальне начало.
Одним з проявів інтелектуалізації в літературі стає поширення прийому цитатності, яка є невід'ємним конституюючим елементом уїлберівської поетики. За допомогою інтертексту поет створює емоційну й інтелектуальну атмосферу твору, надає текстові поліфонічності. Цитатність лежить в основі вірша “Розвиваючи Ламарка”. Вельми показово, що вже назва й епіграф вірша, який відноситься до еволюційної теорії Ж.-Б. Ламарка (1744-1829) про вплив навколишнього середовища на формування людини, передбачає наявність у читача певної компетенції.
Поруч з цитатами та ремінісценціями, що відсилають читача до наукових теорій або відкриттів, у поезіях Уїлбера зустрічається велика кількість невербальних алюзій. Так, живопис визначає характер інтелектуального начала у багатьох його творах. Вірш “П'ять жінок, що купаються в місячному світлі” (Five Women Bathing in Moonlight) – є транскриптом полотна Пікассо. У вірші відбувається характерне для творчого методу художника розчинення образів купальниць в абстрактну форму і далі – просто в колір. Вода і берег при цьому зливаються в єдине ціле. Жінки перетворюються на русалок, а їхнє волосся – на водорості. Потім і їхня мова стає мелодією, в якій неможливо збагнути слова, згодом вони самі зливаються з пейзажем, стають його частиною. У спробі синтезу різних видів мистецтва, які раніше набагато більшою мірою залишалися замкнутими межами власної специфічної сфери, полягає головна риса поезії Уїлбера – універсалізм.
Інтелектуальна лірика Річарда Уїлбера позначена також широким використанням образів давньогрецької і біблійної міфології, що пояснюється напрямом естетичних пошуків поета. Міф для Уїлбера є джерелом знань про людську природу. Серед міфологічних мотивів, до яких звертається поет, найпоширенішими є біблійні сюжети. Хоча у творчості Уїлбера не часто зустрічається відкрите, пряме звернення до християнської теології, в його віршах чітко виражені уявлення про людину і навколишній світ – людина слабка і недосконала, але гідна слави як боже творіння; людина має два начала – тварне і божественне (тіло і дух); божественне вічне й незмінне. Інтелектуальні поезії Уїлбера, в яких він використовує біблійні алюзії, різноманітні за своєю художньою структурою і образністю. Це і євангельські сюжети, що оповідають про земне життя Ісуса Христа і діяння святих апостолів, і старозавітні перекази про створення світу. Нарівні з апокрифічними творами, конгеніальними першоджерелу (вірш “Петро” (Peter)), в яких зберігається місце дії (Іудея), час (початок першого сторіччя), головні персонажі тих давніх подій (Ісус, апостоли), Уїлбер звертається також і до міфотворчості – він реконструює давні міфологічні сюжети, інтерпретуючи їх з тією або іншою часткою “осучаснення”. Сам Ісус або апостоли в таких віршах вже не є дійовими особами, зате ліричний герой за допомогою певних ситуативних алюзій і символів проектується на образ Месії чи його учнів. У метафоричних образах віршів “Матвій VIII, 28” (Matthew VIII, 28) і “Той, що йде по воді” (Water Walker) автор зображує Ісуса і його апостолів. Ці твори ґрунтуються на принципі метатекстуальності – біблійні образи подаються в сучасній трактовці, відбувається їхня модифікація. У віршах Уїлбера простежується ще один вид інтертекстуальності – архітекстуальність як жанровий зв'язок текстів – “крос-жанрова гра”. Так, у творах, основаних на біблійних сюжетах, автор поєднує елементи притчі (зокрема характерну для цього жанру композиційну побудову) і сучасні реалії.
У вірші “Світ без речей – пустота свідомості” (А World Without Objects is а Sensible Emptiness) Уїлбер, виражаючи своє уявлення про свідомість як джерело і вмістилище духовності, зіштовхує раціональне світосприймання ліричного героя з оманливістю існування, міражем пустелі. У його поетичному світі образ пустелі уособлює нескінченну порожнечу і забуття (the long empty oven) а, отже, вступає в суперечність із семантикою біблійного образу пустелі, яка через фізичні і духовні випробування несе очищення і наділяє пророка благодатною силою. Мотив відлюдництва, найширше представлений у поезії англійських метафізиків, у вірші Уїлбера набуває прихованого містичного значення. Так, якщо метафізики протиставляють світу земних пристрастей напружене споглядання, молитовний екстаз, християнську самооцінку, у світлі якої марнотою і обманом видається земне життя, то ліричний герой Уїлбера знаходить радість у спілкуванні з Богом.
З особливим сакральним відтінком звучить у нього мотив “вічного повернення”. Однак Уїлбер пропонує своєрідний і незалежний від уявлень попередників варіант цієї давньої концепції. Він намагається оптимістично підійти до теми “вічного повернення”, вбачаючи в повтореннях можливість ствердження особистості під знаком вічності. Причому його емоційне ставлення до самої концепції циклічності має складний характер. “Повернення до вічності” осмислюється Уїлбером як благо, але в цьому поверненні він бачить не безкінечність емпіричних повторень земного життя людини, а їхню нескінченність у народженні нових поколінь.
Біблійна образність віршів Уїлбера тісно пов'язана з філософським складом мислення поета. Зміст своїх творів він прагне виразити засобами асоціативної, метафоричної мови.
Уїлбер не намагається будувати на біблійному матеріалі які-небудь концепції, але в його характеристиках простежується основне для творчості поета уявлення про божественну одухотвореність усього сущого, про близькість містичного перетворення. Його творам притаманний безперервний пошук істини, пошук смислу життя. Цей пошук поет здійснює через звернення до релігії. За допомогою християнського віровчення Уїлбер намагається вирішити головну проблему сучасності – проблему духовності.
В інтелектуальній ліриці Уїлбера яскраво виділяється тема уяви, яка є своєрідним відкриттям поета. Його незмінно приваблює контраст між сухою реальністю і тим, на що може її перетворити уява. Це ріднить поезію Уїлбера з творчістю романтиків, у яких поетична уява перевершує інші форми мислення і є конструюючою рисою романтичної особистості: “Тим, хто бачить сни наяву, відкрито те, що вислизає від тих, хто бреде лише вночі уві сні” .
Примат уяви визначає характер художнього мислення Уїлбера, його індивідуального авторського світобачення, особливе естетичне ставлення до дійсності, спосіб її осягнення і відображення. Поет бачить світ як складний синтез двох взаємопроникаючих сфер реальності – логічного мислення й уяви. В естетиці Уїлбера відбувається відродження універсального мислення. Не протиставлення логіки й уяви, раціонального й міфологічного, а їх синтез як двох важливих форм свідомості.
“Уявний” епізод має в текстах Уїлбера ряд характерних особливостей: він ніколи не буває послідовно розгорнутим; у ньому, як правило, немає ні початку, ні кінця – оповідь завжди здається читачеві уривком випадково підслуханої розмови. У поетичному світі Уїлбера уява нерозривно пов'язана з процесом підсвідомості і найяскравіше виявляється в сновидіннях. У вірші “Поринаючи в царство сну" (Walking into Sleep) поет використовує форму зображення підсвідомості через сон – гру уяви, де повсякденна, матеріальна дійсність змішується з гротескними видіннями, уривками спогадів, зміщеннями часу і простору. Тема сновидіння є поетичною константою творчості Уїлбера, який перетворив формулу бароко “життя – це сон” на універсальний принцип. Сон стає для поета сферою, в якій потенціал уяви розкривається найповніше.
Поет не приймає теорію мімесису, яку розуміє як необхідність підпорядкувати живий світ мистецтва сухій і повсякденній реальності. Раціональності нормативного мистецтва він протиставляє ідею мистецтва як живого організму. Творчий процес для нього - не відображення реального світу, а, насамперед, уявлення про ідеальне.
Головним прийомом, використаним Уїлбером у творах, де він досліджує процес уяви, є композиційні “розриви”, що можна розглядати як спробу створення “просторової форми” в поезії. В основі вірша не фабула, тобто потік подій, які відбуваються протягом якогось часу. Всі події, всі частини вірша потрібно сприймати так, неначе дія в них відбувається в один час, співіснуючи у просторі. Фантастичні видіння є не просто словесним епатажем. Чергування непов'язаних епізодів, фрагментів вражень, пережитих вдень, дозволяє Уїлберу досягнути повної ілюзії засинання. Сюрреалістичні картини служать для глибшого розкриття внутрішнього світу людини через несвідоме, яке у свою чергу виступає джерелом уяви, таємничою духовною енергією.
Якщо у вірші “Поринаючи в царство сну” ряди образів, за допомогою яких Уїлбер зображає процес підсвідомості, є образною моделлю хаотичного, то в “Ясновидці” (The Mind-Reader) подібні асоціативні зв'язки створюють складну, але цілісну картину, передають не хаос дійсності, а навпаки, взаємозв'язок явищ в ній. Автор намагається пояснити природу ясновидіння. Сповідальна відкритість ясновидця, елементи самоаналізу служать засобом розкриття найсокровеннішого у свідомості ліричного героя.
Основну увагу Уїлбер приділяє зображенню потоку свідомості ясновидця, в якому думки, почуття, випадкові асоціації, постійно переплітаються. Форма внутрішнього монологу дозволяє поету показати зв'язок зі світом реального. Він відтворює емоційно-розумову діяльність свідомості в її безпосередньому перебігу. Так, граматично неоформлені речення створюють ефект повної довільності і свободи. Випадково зафіксований потік думок ясновидця робить цей внутрішній монолог лапідарним, непоширеним і одночасно багатозначним. Ясновидець зізнається, що іноді його “передбачення” інсценовані. Коли дар прозріння покидає його, персонаж вдається до вигадки і дивується, коли його хибне пророцтво справджується. Таке бачення суті у вигадці характерне для романтиків, які вважали уяву найкоротшим шляхом до істини. У вірші Уїлбера дар ясновидіння є метафорою творчого процесу.
У вірші “Око” (The Eye) представлена опозиція “уява – реальність”. Якщо в попередніх творах, написаних у кращих традиціях романтизму, Уїлбер уникає безпосереднього викладення “голої правди”, необлагородженої естетично, то в останніх віршах перебільшено страхітливий світ дійсності постає з усією натуралістичністю. Відмова від романтичного принципу зображення дійсності пов'язана з пошуками нових методів, становленням індивідуального поетичного стилю, новими естетичними відкриттями поета.
У висновках узагальнюються результати дослідження.
Творчість Річарда Уїлбера позначена прагненням з'ясувати становище і місце людини в ієрархії систем – від мікрокосму індивідуальної свідомості до макрокосму всесвіту.
В його поезії яскраво виявляються системотворчі принципи мислення епохи романтизму й бароко: інтелектуалізм, пристрасть до антитез, складного метафоризму; антиномічне, внутрішньо суперечливе сприйняття і відображення дійсності; прагнення створити свою модель світу, що ґрунтується на єдності наукового і художнього пізнання.
Поетичному світобаченню Уїлбера властивий універсалізм, прагнення охопити буття в усій повноті, що надає творам яскраво вираженого філософського характеру. Головна антиномія лірики Уїлбера – протиставлення “життя-смерть” – дає художнику ключ до вічних цінностей, до злиття іманентного і трансцендентного.
Ці особливості визначають місцеі і роль творчості поета у розвитку американської поезії другої половини ХХ століття.
Публікації за темою дисертаційного дослідження:
1. Єрко О.К. Особливості категорії часу у творчості Річарда Уїлбера // Гуманітарний вісник Черкаського інженерно-технологічного інституту. Серія: іноземна філологія.– Черкаси, 1999. – Число 3. – С.15-20. (0,3 др.арк.)
2. Єрко О.К. Концепція уяви в поетичній системі Уїлбера // Гуманітарний вісник Черкаського інженерно-технологічного інституту. Серія: іноземна філологія.— Черкаси, 2000. – Число 4. – С. 31-35. (0,25. др.арк.)
3. Єрко О.К. Мотив “вічного повернення” в поетичних текстах Річарда Уїлбера // Гуманітарний вісник Черкаського інженерно-технологічного інституту. Серія: іноземна філологія.– Черкаси, 2001. – Число 5. – С. 42-45. (0,25 др.арк.)
Додаткові публікації:
4. Єрко О.К. Своєрідність поетичного стилю Річарда Уїлбера // Тези Всеукраїнської наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної англо-американської філології. Лінгвістичні та літературознавчі аспекти”. — Черкаси, 1998. – С. 13-14.
5. Єрко О.К. До питання про тематику поезії Річарда Уїлбера // Тези Всеукраїнської наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної світової літератури”. – Черкаси, 1999. – С.7-8.
Эмерсон Р.-У. Природа // Эстетика американского романтизма: Пер. с англ. – М.: Искусство, 1977. — С.178-224. – С.45. Уилбер Р. О моей работе // Писатели США о литературе: Пер с англ. – М.: Прогресс, 1982. – С. 282-286. – С. 285. Анастасьєв М. Етюди про американську літературу // Вікно у світ.– 1999. – №4. – С. 6-110. –С.92. По Э. Marginalia // Эстетика американского романтизма. – М.: Искусство, 1977. – С. 153-172. – С.163. |
