КОНЦЕПЦИЯ ЛИЧНОСТИ В ДРАМАТУРГИИ Л. АНДРЕЕВА



Название:
КОНЦЕПЦИЯ ЛИЧНОСТИ В ДРАМАТУРГИИ Л. АНДРЕЕВА
Альтернативное Название: КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ У ДРАМАТУРГІЇ Л. АНДРЄЄВА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується стан її вивчення,  формулюються мета і завдання дослідження, визначається його предмет та об’єкт, теоретико-методологічна основа і методика, наукова новизна і теоретико-практична цінність, дається інформація про публікацію результатів роботи, її структуру і об’єм.


У першому розділі “Концепція художнього світу та людини в драматургії Л. Андреєва”, що містить три підрозділи: “Світ людина в стилізованій драмі Л. Андреєва 1900-х рр.”, “Особливості зображення особистості в символіко-психологічній і соціально-психологічній драмі Л. Андреєва”, “ Психологічна складність характеру в драматургії 1910-х рр. (“Думка”, “Самсон в оковах”, “Той, хто одержує ляпаси” та ін.)”, розглядаються способи і прийоми ідейно-художнього зображення образу світу та його структура в п’єсах драматурга в контексті розвитку російської та європейської драматургії кін. ХІХ – поч. ХХ століття.


Для творчості Л. Андрєєва характерною є  нерозривна єдність персонажа і навколишньої дійсності. Особистість дається вже сформованою, зануреною в певне середовище, сприйняття й осмислення якого відбувається переважно через особистісну свідомість: реальне й метафізичне бачаться передусім як факт раціоналістичної свідомості при філософському поясненні буденного, що зумовлює можливість психологічного поглиблення, проникнення у підсвідому сферу. Закони світовлаштування, образи трансцендентного світу розглядаються письменником у відповідності з людською долею.


Проблема вивчення концепції зображення особистості в драматургії Андреєва передбачає початок аналізу з концептуального, раціоналістичного аспекту художнього образу світу, оскільки для творчості драматурга характерний інтерес до вічних, філософських питань. Прагнучи реформувати драму,  Андреєв у першу чергу приділяв увагу ідейному змісту майбутніх п'єс, намагався ставити в них світоглядні питання, які хвилювали його сучасників. Він планував написати цілий цикл філософсько-драматичних творів, що обумовило превалювання концептуальної сторони художнього образу світу в п'єсах “До зірок”, “Сава”, “Життя Людини”, “Цар Голод”, “Анатема”, які належать до жанру стилізованої драми. У цих драмах персонажі не є життєвими типами: Л. Андреєв зображує не конкретну особистість, а людину “взагалі”, використовуючи прийоми стилізації (у дусі умовного театру) і символізації.


            Надалі, в символіко-психологічній і соціально-психологічній драмі, посилюється інтерес до процесів, які відбуваються в середині людської свідомості. Більше значення для  драматурга набуває не відбиття подій, а емоційно-суб'єктивне ставлення до них героїв, занурених у свій внутрішній світ.                                                  


Показова в цьому відношенні п'єса “Анфіса”, у якій емоційний ракурс розкриття явищ людського життя має переважаюче значення. Тут дії виступають, головним чином, зовнішніми проявами душі героїв, а простір і час являє собою зміну психічних актів персонажа.


Можна сказати, що три сестри в п'єсі символізують три сфери концептуальної реальності у відношенні людської свідомості, які мають кілька умовних значень: Олександра Павлівна уособлює той рівень реальності, який є звичним, усталеним, сприймається і приймається усіма: вона господиня пристойного будинку з добропорядним чоловіком і дітьми, де в певні дні і свята збирається звичний склад гостей. Її молодша сестра, Анфіса, – символ внутрішнього життя цієї реальності, символ глибинного, несвідомого, щодо якого загальноприйнятий порядок речей є лише видимістю, яка не відповідає суті, викриває ілюзорність моральних цінностей. Ніночка – також символ прихованої відносно видимості реальності, але вона уособлює ідеальний її бік, кращі поривання людської душі.


Тріаді жіночих персонажів у цьому відношенні відповідають чоловічі: Костомаров, Розенталь і Татаринов. Між чоловічими і жіночими персонажами в п'єсі періодично виникає протистояння, що розкриває міру їхньої причетності до тієї чи іншої символізованої ними сфери ментальної реальності, але виступає не в настільки явному вигляді, як між сестрами і товаришами Костомарова по службі.


Характери героїв на рівні словесного ряду твору розкриваються не тільки характеристиками, що даються їм іншими дійовими особами (причому про того самого персонажа висловлюється декілька героїв п'єси), але й за допомогою внутрішньогрупового і міжгрупового зіставлення.


Інший композиційно-сюжетний ряд, що співвідноситься з концептуальним хронотопом, у якому розвиваються міжособистісні стосунки, представлений вчинками персонажів, обумовленими свідомими й несвідомими факторами.


Підкоряючись несвідомим пориванням пристрасті й розпачу, Анфіса і Костомаров протистоять один одному протягом усієї п'єси, міняючись ролями. Гнітючу владу несвідомого символізують у фіналі п'єси дії Федора Івановича, що випиває отруєний лікер, поданий Анфісою.


Аналіз композиційно-сюжетного ряду в аспекті свідоме - несвідоме дозволяє виявити авторську концепцію особистості, за якою в несвідомому шарі людської психіки знаходяться не тільки темні ірраціональні сили, але й ті елементи, що протистоять злу. При цьому слід мати на увазі різницю в психічній організації чоловіка і жінки: у чоловічому варіанті, за Андреєвим, свідоме панує над підсвідомим, а в жіночому – найбільш сильною стороною виявляється внутрішня, інтуїтивна сутність.


Концептуальний хронотоп у творі має ще дві пересічні і взаємопроникні системи: космос (нескінченність – вічність) і реальний, земний простір – час, у якому розвиваються події повсякденного життя героїв.


У п’єсі “Анфіса” зовнішній конфлікт поступається місцем внутрішньому, і драматизм створюється поступовим загостренням боротьби пристрастей, які призводять до злочину.


У драмі великого значення для опису психологічного стану персонажів набуває побудова реплік і ремарок, їх напружений, схвильований ритм, рухи і жести героїв, які несуть сильне емоційне навантаження і розкривають зміст того, що відбувається.


Автор яскраво описує вираз облич і емоційний стан героїв у репліках, використовуючи алегоричну, колірну образність, що дозволяє зрозуміти їхню внутрішню сутність. Створенню напруженої, тривожної, лиховісної атмосфери сприяють перипетії сюжетних образів (ставлення один до одного Федора Івановича й Анфіси), мотиви самітності, мовчання, суму, неправди, сюжетні деталі, порівняння, що дозволяють передбачити трагічну розв'язку.


Образ персонажа в п'єсах “Анфіса”, “Професор Сторицин” і “Катерина Іванівна” виявляється за допомогою двох континуумів, які паралельно розгортаються: відкритого діалогу і зміни станів душі героя. На тому чи іншому етапі дії персонаж зосереджений на одному переживанні, й епізоду передається забарвлення емоційного стану дійової особи. Так, наприклад, події у четвертій дії “Анфіси” відбуваються в атмосфері тривоги й страху перед чимось непорушним і страшно сумним, що обумовлено внутрішнім станом головної героїні; у другій дії “Професора Сторицина” навколишнє оточення передає радісний, світлий і піднесений настрій Сторицина. Перцептуальна сторона художнього образу світу в цих п'єсах формується світосприйманням і світовідчуттям персонажа.


В символіко-психологічній і соціально-психологічній драмі (“Чорні маски”,  “Океан”, “Анфіса, “Катерина Іванівна, Професор Сторицин”, “Не вбивай”) герої виступають схематизованими типами, характерними для свого часу.


У цих п'єсах драматург уперше використовував художні принципи, які розвинув потім у драмах-“психе”: “Думка”, “Самсон в оковах”, “Той, хто одержує ляпаси”, “Собачий вальс”, “Реквієм”, “Милі примари”. У психологічній драмі 1910-х рр. Л. Андреєв розвиває також і принципи  чеховської драматургії. Тут драматург прагне показати людину у всьому багатстві її натури і психологічній складності, якомога повніше відтворити психологічний вигляд сучасної особистості.


У зв'язку з охарактеризованою концепцією зображення світу та людини в п'єсах драматурга в другому розділі дисертації – “Самореалізація особистості в драматургії Л. Андреєва”, до якого входять три підрозділи: “Ніцшеанський індивідуалізм героїв у п'єсах “Анфіса”, “Океан”, “Думка”, “Не вбивай”, “Собачий вальс””, “Проблема прав і достоїнства особистості в п'єсах “Сава”, “Життя Людини”, “Чорні маски””, “Альтруїзм як основна тенденція самореалізації особистості в п'єсах “До зірок”, “Анатема”, “Той, хто одержує ляпаси”, “Самсон в оковах”, “Милі примари”” - проводиться аналіз типів самореалізації особистості, головним критерієм класифікації яких є ставлення особистості до світу і методи перебудови недосконалої дійсності.


Концепція абсолютної дуальності розуму й матерії у процесі механістично-матеріалістичного розуміння філософії Декарта на межі XIX - XX століть привела до позитивізму, і Всесвіт і людина стали розглядатися суто емпірично. Це обумовило протест метафізично настроєних мислителів проти матеріалістичного розуміння особистості, що найбільш яскраво виразилося в такому напрямку суспільної думки, як індивідуалізм, який визнавав автономію й абсолютні права особистості в суспільстві. Піднесення людини як особистості стало головною умовою духовного відродження країни в уявленні прогресивної частини російської інтелігенції.


Це викликало в російському суспільстві інтерес до теорії “сильної особистості” і стало однією з головних причин, які визначили популярність ідей Ніцше в Росії. Вчення його розумілося по-різному, що обумовило розвиток ідеї індивідуалізму у двох напрямках: нігілістичному і релігійному.


  Внаслідок втрати віри в Бога нігілістичний  індивідуалізм нерідко вдається до свавілля за принципом все дозволено”, особистість, яка відкинула моральні норми,  обожнює саму себе. Мета ж релігійного індивідуалізму, який визнає субстанцію душі, полягає в розвитку духовності в особистості.


 В російському суспільстві початку XX століття у процесі розвитку індивідуалістського світогляду поступово виявляється неспроможність  егоїстичного індивідуалізму, особливо нігілістичного типу, оскільки особистість не може розвиватись у відриві від безпосереднього  спілкування  зі  світом.  Це  нерідко  призводить  до  її знеособлення і саморуйнації.


Герої Л. Андреєва виражають тенденцію до розвитку індивідуалістського світогляду початку XX століття. Але він не має релігійного відтінку, оскільки надія самотньої страждаючої людини на допомогу з неба у творчрсті драматурга бачиться базплідною.


  Дослідники, які писали про індивідуалістську ідею у творах Л. Андреєва (Г. Прохоров, М. Рейснер, В. Брусянин) часто зіставляли його героїв із надлюдиною Ніцше. Але варто відзначити, що у творчості письменника можна виділити кілька типів самореалізації особистості героїв, які не приймають світ у тому або іншому відношенні і виражають це неприйняття у  певному аспекті.


  Дві концепції індивідуалізму, характерні для протилежних типів самореалізації особистості, знайшли найбільше яскраве вираження в трагедії “Анатема”, у якій безсмертя досягає Давид Лейзер, йдучи шляхом самовідданої  любові до стражденного людства, на противагу Анатемі, що прагне  довідатися істину для егоїстичного самоутвердження.


Анатема, безсумнівно, належить до героїв, головною відмінною рисою яких є наявність психологічного комплексу надлюдини.


Справжні наміри Анатеми розкриваються вже в пролозі твору: він хоче довідатися істину, яку, на його  думку, охороняє Хтось, що обгороджує входи, який украв її у світу, для  того, щоб стати Богом. Але якими засобами він намагається досягти своєї мети і яким же він бачить своє правління? Упевнений, що переміг, Анатема гордовито вигукує над трупом Давида Лейзера: “Хто вирве перемогу з рук Анатеми? Сильних я вбиваю, слабких я  змушую кружляти в п'яному танці – у божевільному танці – у  диявольському танці. (Ударяє ногою по землі.) Упокорся, земле, і дарунки принеси мені покірно: убивай – пали – зрадствуй, людино, в ім'я  пана твого. Морем крові, що пахне так солодко, на червоних  вітрилах, що виблискують так жарко, спрямовую я мого човна ...”. 1


В основі його ставлення до світу – непомірна гординя і  самозвеличування, зарозуміле презирство до людини, егоїстична спрага самоутвердження над юрбою “рабів”, для  виголошення правди про долю яких він обрав Давида Лейзера.


У наявності психологічний комплекс надлюдини Ф. Ніцше з його  “волею до влади” і впевненим правом сили, прагненням встати “по той бік добра і зла”.


Образ Анатеми, диявола, генеалогічно бере свій початок від образа чорта в   народній    міфології  і  християнському догматі (сатана – мавпа Бога): йому властиві сумнів і роздвоєність, облуда і святість навиворіт. Князь пітьми являється у світ під виглядом творця добра, переслідуючи свої цілі: адвокат Нуллюс виглядає урочисто і  благопристойно і не раз гудить Давида Лейзера за його  боговідступництво.












 
 

 


 


1Андреев Л. Н. Собр. соч.: В 6-ти т. – М.: Худож. лит., 1993. – Т. 3: Рассказы; Пьесы 1908 - 1910. – С. 466


Світ, у якому діє Анатема, є прообразом пекла: він  насичений убогістю і стражданням, неправдою і ненавистю, у ньому люди вбивають своїх благодійників і пророків, він є результатом утілення тих  законів, що затвердив Бог, який ховається за залізними вратами, – Бог-істина, Бог-любов, Бог-вічність, у якого наївно повірив Давид Лейзер, Бог, що показав своє справжнє обличчя: “брехуна – ошуканця – убивці”.1


Але чи дійсно світ такий, яким виставляє і визначає його Анатема? Ні. Він  бездуховний, брехливий і жорстокий лише для Анатеми, який не має душі і який  намагається визначити вищу істину і закони вічного життя  механічною сумою знань, виражених у мірі, числі і вазі. Для  Давида Лейзера, що живе заради людей і здійснив подвиг самопожертви з любові до них, світ наповнений істиною, красою і  духовністю, які він, нещасливий старий єврей, намагається запровадити  в життя.


Умираючи, Давид досягає безсмертя і “живе безсмертно в  безсмерті світла, яке є життя”2, тому що жив і  діяв за тими законами, що не мірою вимірюються, не числом  обчислюються і не вагами зважуються, а є нескінченними і вічними у вогні  всеосяжної любові до людей, на страждання яких відгукнувся він.


Разом з тим у “Анатемі” не можна вбачати ні утвердження життя на  релігійній основі, оскільки християнство було неприйнятним  для Л. Андреєва насамперед через свою втішливість і пасивність, ні розвінчання християнської моралі,  а  утвердження   героїчного   подвигу   особистості,  яка   на   противагу егоцентристському індивідуалізму пожертвувала собою з альтруїстичних переконань.


Поряд з Анатемою психологічним комплексом надлюдини наділені й Хаггарт (“Океан”), Яків (“Не убий”), Генріх Тілє, Карл, Феклуша (“Собачий вальс”), Анатема (“Анатема”),  Костомаров (“Анфіса”).


Людина (“Життя Людини”), Сава (“Сава”), герцог Лоренцо (“Чорні маски”) утверджують свою особистість у героїчній боротьбі з роковими силами буття, усвідомлюючи її високі права і чесноти. Цих героїв відрізняє інший тип самореалізації особистості.


 


Так, незважаючи на залежність від жорстокої ірраціональної сили, Людина виходить духовним переможцем у боротьбі з неминучим роком. Сава жертвує собою й іншими людьми заради звичайної  людини, для створення нового, справедливого життя.  У героїчній боротьбі з темними силами гине і герцог Лоренцо ди-Спадаро у символічній трагедії Чорні маски.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины