ПСИХОЛОГІЗМ РОМАНІВ ІВАНА ФРАНКА СЕРЕДИНИ 80-х – 90-х РОКІВ : ПСИХОЛОГИЗМ РОМАНОВ ИВАНА ФРАНКО СЕРЕДИНЫ 80-х - 90-х годов

Краткое содержание

У Вступі окреслено основні відправні позиції дослідження, аргументовано його актуальність, визначено об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, розкрито її методологічне підґрунтя, висвітлено практичне значення та наукову новизну, подано основні відомості щодо апробації результатів дослідження. 

У першому розділі „Теоретичні засади художнього психологізму романів Івана Франка” обґрунтовано методологічні засади художнього психологізму, окреслено основні його перспективні аспекти. Зважаючи на контроверсійність деяких положень теорії психологізму, зроблено необхідні термінологічні уточнення, обґрунтовано доцільність багатоаспектного підходу до її розкриття.

1.1. Теоретико-методологічні підходи до проблеми художнього психологізму. Відзначено, що розгляд проблеми психологізму ускладнюється її міждисциплінарним статусом, багатоаспектністю самої категорії, термінологічною полісемією, а також недостатньою дослідженістю в українському літературознавстві. Психологізм розглядається в дисертації у двох значеннях: 1) як методологічна засада, психологічний підхід до тлумачення текстів, образів, уявлень, переживань, емоційних станів, особливостей мислення автора та персонажів, взаємин людей тощо; 2) як художній засіб відображення широкої палітри явищ психічної активності автора, персонажів, персоніфікованих субстанцій та ін., вираження автором його чуттєвої моделі твору, що разом зі свідомісним чинником складає основу його структури. Визначено центральний аспект літературного психологізму – психологічне зображення персонажів у художньому творі. Відтак обґрунтовано доцільність здійснення дисертаційного дослідження у трьох ракурсах – з погляду: 1) поставлених у творах психологічних проблем; 2) поетики психологізму; 3) авторської художньої психографії. Останній аспект визначено як вихідний для двох попередніх. Термін „психологічне зображення” кваліфіковано як відповідніший для авторського психологізму порівняно з терміном „психологічний аналіз”. Останній співвідноситься з дослідницьким психологічним інструментарієм. Психологічна ж презентація персонажів письменником не завжди здійснюється через аналіз, часто у творі може виступати і „психологічний синтез” (синтезований образ). Виявлено, що своєрідним індикатором появи у творі психологізму слугують колізії внутрішнього плану – саме вони мотивують потребу зазирнути у приховані від зовнішнього ока думки і почуття героя, розкрити його складний, незрідка суперечливий внутрішній світ, світоглядні засади особистості. З’ясовано, що наявні у творах Франка художні засоби і прийоми доцільно класифікувати як специфічні, властиві кожній – інтервентній та екстервентній – формі засоби психологічного зображення.

1.2. Психологізм у теоретико-літературному та літературно-критичному дискурсі І.Франка. Розкрито міркування митця щодо літературного психологізму, роззосереджені в доробку Франка – критика і теоретика літератури. Показано, що Франкова ідейно-естетична концепція синтезувала психологічний та соціологічний підходи. Аналіз літературно-критичної та теоретичної спадщини письменника засвідчив тенденцію поступового посилення психологічного первня. Літературно-критичні статті Франка, написані після трактату „Із секретів поетичної творчості”, відбивають авторський поглиблений інтерес до „психофізичних” основ творчості митців, розвивають та ілюструють окремі положення трактату, не виявляючи, таким чином, розходжень із його теоретико-літературними міркуваннями. Виявлено оригінальне метафоричне осмислення Франком основних форм психологічного зображення. Шевченків „правдиво поетичний спосіб малювання чуття живими образами”, що його відзначає Франко, співвідносний з екстервентним психологізмом. А осмислення Франком-критиком нової художньої манери молодшої генерації прозаїків як „магічної лампи” апелює, на думку дисертантки, до психологізму інтервентного зі зміненим ракурсом зображення подій – крізь суб’єктивну призму бачення їх героєм. Констатовано, що такий принцип психологічного зображення не був чужий і самому письменникові, яскраво виявившись уже в другій частині роману „Лель і Полель” і ставши провідним у „Перехресних стежках”. І.Франко, хоч і не відносив себе до послідовників психологічної школи в літературознавстві, проте численними літературно-критичними і теоретико-літературними розвідками сприяв опануванню психологічної методології українським літературознавством, залишив низку цікавих спостережень і висловлювань щодо оперування психологічним інструментарієм у літературно-критичній діяльності, які не втратили своєї актуальності й у зародку містили ті основні аспекти, якими оперує сучасна теорія літературного психологізму: рецептивно-комунікативний, аспект психології творення, аналізу внутрішнього світу героя, зрештою, поетики художнього твору та художньої психографії (Т.Пастух). З’ясовано, що визначальне місце у Франковому теоретико-літературному і літературно-критичному дискурсі посідає рецептивно-комунікативний аспект художнього психологізму та питання психології творення.

1.3. Літературний психологізм у романному дискурсі письменника. Особлива увага до людини, її внутрішнього світу, різноманітних її зв’язків зі світом визначає художнє зображення, що відбиває романістика І.Франка середини 80-х – 90-х рр. Особливе місце психологізму в ній мотивується композиційними особливостями романів письменника, які випливають з ідейно-естетичної концепції митця. Характерно, що вже рання прозова творчість Франка репрезентує його увагу до психологічного зображення героя, відтворення порухів його душі за посередництвом різноманітних художніх засобів. Помилковими, отже, видаються спроби однолінійно прикладати до Франка мірку „від соціології до психології”, визначену ним самим для характеристики магістралей розвитку західноєвропейської літератури. Середина 80-х – 90-х рр. виокремлюється як етап вдосконалення майстерності Франка-психолога, період його творчої зрілості.

Предметом психологічного зображення в романах І.Франка „Не спитавши броду”, „Лель і Полель”, „Перехресні стежки” стає, головним чином, індивідуальна психологія людини, що зумовлює увагу до найінтимніших переживань героя, прискіпливе спостереження його душевних порухів, орієнтоване на відтворення складної динаміки перебігу думок і почуттів. Психологічна мотивація образів у романах Франка зумовлена також соціальними обставинами, особливостями ментальних характеристик героїв, їхніх темпераментів тощо. Його художні типажі віддзеркалюють соціальні та національні психотипи. Подієвий та психологічний пласти зображення у структурному розтині романістики Франка виступають відносно врівноважено, в окремих місцях домінуючи один над одним і створюючи таким чином взаємодоповнюючу рівновагу: гостра сюжетна динаміка змінюється не менш напруженим зображенням почуттів, переживань героя, що становить одну з характерних особливостей психологізму романів письменника. Наявність подієвого та внутрішньо-психологічного зображення формує жанр соціально-психологічного роману. У художній творчості Франка, зокрема його романістиці, психологізація посилювалася залежно від проблематики творів, міри заангажування у них авторського особистого досвіду, етичних домінант його концепції людини і світу. У композиційних, стильових особливостях творів це відбилося як зміщення планів зображення – подієвого та психологічного.

Діапазон душевних станів героїв у романах Франка надзвичайно широкий. Письменник відтворює динаміку складних психічних процесів, перебіг яких ілюструє єдність раціонального та емоційного первнів. У психологічному висвітленні подано небагатьох героїв, і це завжди вмотивовано художньо. Привертає до себе увагу зображення людини в переломні, загострено-критичні моменти життя (стани душевного розпачу, безвиході, внутрішньої конфліктності, моральної кризи, останніх годин перед самогубством тощо), що виявляє типологічну близькість до принципів психологічного зображення людини Ф.Достоєвським. Творчий відбір конструктивного досвіду зарубіжних літератур для власної художньої практики Франко здійснював через „екзаменування” відповідністю національній літературі, таким чином конструюючи оригінальний варіант романного жанру в дусі своїх попередників – І.Нечуя-Левицького і Панаса Мирного.

У другому розділі „Ідейно-художня концепція людини і світу в романістиці Івана Франка середини 80-х – 90-х років” психологізм романів письменника розглянуто у функціональному аспекті. Основну увагу спрямовано на проблемно-тематичні „вузли” як об’єкти психологізації у вимірі індивідуальному та інтерперсональному – конфлікти внутрішнього плану, що відбивають складні взаємини людини з довкіллям. Оскільки в центрі інтроспективного психологічного зображення опиняється герой-інтелігент, виразно окреслюються риси його психічної організації, крізь які зчитано етико-антропологічний ідеал письменника.

2.1. Філософсько-психологічна візія міжособистісних взаємин („Не спитавши броду”, „Лель і Полель”, „Перехресні стежки”). Стверджується, що психологізацію визначає ядро проблематики Франкової романістики, уявлення письменника про складність внутрішнього світу людини, неоднозначність її мотивацій і ціннісних настановлень. Серед основних аспектів міжособистісних взаємодій, функціональних психологічно у романістиці Франка, вирізнено: висвітлення любовно-психологічних колізій (психологія кохання); психологія виховних впливів (у тому числі й у родині); психологія лицемірства, в межах якої виокремлюється злочинна психологія (останній аспект досліджено А.Швець); психологія суспільної праці, ідеологічно-політичних дискусій (найдосліджуваніші аспекти в радянському франкознавстві). Відзначено поліфункціональність психологічного зображення в аналізованих романах письменника, виокремлено його інспіруючі сили: введення любовної колізії і викликаний нею конфлікт у душі героя-інтелігента між суспільним покликанням і особистим щастям, в інтерперсональному аспекті – морально-етичний підтекст взаємин людей.

2.1.1. Художньо-психологічна концепція кохання (діалектика індивідуального та міжособистісного). Визначено, що питома вага психологічного зображення в романістиці І.Франка середини 80-х – 90-х років фокусується на інтроспективному висвітленні „драми почуттів” героя-інтелігента – чи то у презенсному часі викладених у романі подій, чи то у ретроспективному об’єктиві свідомості героя. Почуття кохання в авторській концепції утверджується як онтологічна необхідність, що інспірує суспільну діяльність особистості, має потужні імпліцитні можливості у набутті нею морально-емоційного досвіду, у процесі її етизації. Письменник не приймає таких почуттів, які виявляють деструктивні інтенції для героя-інтелігента, відбирають у нього психічні сили, які мали би бути скеровані у річище суспільної діяльності. Суперечність між особистими і суспільними інтенціями, неможливість їхнього поєднання у реальному житті для Франкових героїв межує з порушенням гармонії зі світом, постає дисбалансуючим чинником. З’ясовано динаміку розгортання почуття кохання, що проходить кілька етапів у інтроспективному вимірі психіки головних героїв, її закономірності в кожному з романів: зародження почуття, що за своєю емоційною амплітудою межує з пристрастю; винесення його на „суд розуму” (апробація на „справжність”); розгортання почуття у часі й просторі; кульмінаційно-доленосна „розв’язка”. Виявлено, що художній пошук формули кохання покликає до життя декілька її варіантів: 1) цілковита  віддача суспільній праці плюс надія на кохання жінки, яка може звести цю працю у подвійний ступінь („Не спитавши броду”); 2) складники формули кохання розсипаються, коли з неї вилучено суспільний компонент, коли немає єдності між громадським і особистим („Лель і Полель”); 3) компенсація неможливості втілення кохання – любов’ю до народу і почуттям обов’язку щодо нього („Перехресні стежки”). Лише перший і третій варіанти виявляються „життєздатними”, за Франком, де домінують суспільні, громадські інтенції особистості, наснажені почуттям любові – чи то до жінки, чи то до рідного народу. Показано, що оригінально-неповторне вирішення проблеми Франком, запропоноване своєму поколінню інтелігенції, виростає з авторського особистісно-біографічного контексту, живиться його власним чуттєвим досвідом, здобутим найбільшою мірою у часи першого, не здійсненого у шлюбі, кохання до Ольги Рошкевич. Такий висновок провокує психологічний аналіз динаміки думок і почуттів письменника, висловлених у збережених листах до неї, який виявляє типологічну і генетичну тотожність із думками і почуттями головних героїв його романістики. Власне, цей досвід великою мірою ліг в основу „внутрішнього” сюжету любовних колізій у романах, зумовив психодинаміку їхнього перебігу, відбився на художньому відтворенні почуттів і переживань героїв-інтелігентів через авторське психологічне зображення, внутрішнє та зовнішнє мовлення тощо.

Герої Франкової романістики не підлягають загальним міркам людського щастя. Здається, сама Доля „береже” їх від обивательського трибу життя, гартує для вищого Призначення. Життєва драма героя може бути деструктивним чинником (Начко Калинович) або ж постає стимулом суспільної діяльності (на такий рівень виходять Борис Граб і Євген Рафалович). Автор проводить своїх героїв крізь горнило випробувань особистими „покусами”, перемігши які, вони сміливо можуть протистояти суспільним несприятливим обставинам. Самі ж герої духовно вивищуються через страждання, навіть через смерть. Письменник шукає такий шлях у почуттєвому лабіринті, яким може пройти герой, не руйнуючи себе і не жертвуючи своїм суспільним покликанням. Це виявляється можливим лише через підпорядкування особистісних інтенцій суспільним. У такий спосіб письменник намагається мінімізувати почуття онтологічної трагічності й безвиході („екзистенційного вакууму”, за В.Франклом), пропонуючи свій варіант ціннісної ієрархії як найдоцільніший спосіб існування особистості у світі.

2.1.2. Психологічна „анатомія” міжсуб’єктних взаємодій. Франкова людина виписана у складних взаєминах із довкіллям, іншими людьми, у внутрішніх суперечностях і конфліктах власної душі як відбитті цих взаємин. Чітко простежується комунікативний (діалогічний) аспект її буття, який, проте, не заперечує її індивідуальної цінності й самодостатності. Засвідчено інтерес письменника до морально-етичної підоснови взаємин людей, життєві настановлення яких контрастно стикаються в опозиціях, що мають позачасову антропологічну актуальність: щирості – лицемірства, вірності – зради, людяності – жорстокості, добра – зла, альтруїзму – корисливості.

З’ясовано міру висвітлення феномену щирості людських взаємин, яким переймався Франко-письменник. Не випадково усі проблемно-тематичні „вузли” аналізованих романів проймає розкриття психологічної „анатомії” лицемірства. Характерно, що свої уявлення про норму міжособистісних взаємин письменник утілює переважно за принципом „від зворотнього”, тобто показує, якими вони „не мають бути”, що цілком узгоджується з Франковим способом творення – обертанням ідеями „à rebоurs” (М.Мочульський). Ознака лицемірства в романах письменника стійко закріплена за етнічними типами поляка і, особливо, єврея. У Франковому баченні – її  всотано в кров на генетичному рівні, підживлювано всією ідеологією виховання, соціалізуючими впливами середовища. Для представників цього типу характерна мисливська атрибутика. Вона показується чи то опредмеченою („звірині” риси фізичного портрету і „повадки” братів Діамантенбаумів, Валеріана Стальського, крило сойки на капелюсі Едмунда Трацького, пряжка з ведмедями у Густава Трацького), чи то через вербальні відавторські характеристики („ловці”, „засідка”, „сіть”, „добича” тощо). Ці персонажі є чи не найбільшими психоманіпуляторами з-поміж усіх персонажів романістики, вміють знайти уразливе місце в душі інших людей і вправно грають на слабких регістрах психіки своєї жертви, часом навіть найближчої людини (Едмунд Трацький). Ще одна іпостась лицемірства – „самовільний обман”, якому піддається герой, утративши контроль над своєю волею і розумом. У таке поле „мимовільної брехні” потрапляють почергово всі головні герої романістики Франка. Саме нещирість між братами Калиновичами, Густею Трацькою та Борисом Грабом стає першопоштовхом до зникнення гармонійної тональності їхніх взаємин, до фатальної роз’єднаності, а отже, перебуває у мінусовому аксіологічному полі авторської концепції людини і світу.

Виявлено ще один змістовий аспект міжособистісних взаємин – виховання творчих здібностей дитини, психологічну візію феномену дружби. Франкова концепція виховних впливів, що її розкрито в рамцях жанру роману виховання („Не спитавши броду”) в парах Міхонський – Борис Граб, Борис – Тоньо, Евзебій Трацький – Тоньо, – передбачає паралельне гартування духових і фізичних якостей вихованця, його психосоматичних характеристик. Вагомими передумовами виховних впливів постають позитивна харизма вчителя, активність особистості, її внутрішні потенції до самовиховання, що передбачає високорозвинену волю. У психології виховних впливів та дружніх взаємин (Тоньо – Борис Граб, Владко – Начко Калиновичі) незмінно провідними виступають засади абсолютної щирості, відвертості, відкритості як необхідні передумови взаємного розуміння.

Різні потенціали життєвих настановлень моделюють відмінне ставлення людей до світу. У міжособистісному аспекті вони часто перехрещуються на амбівалентній осі „егоїзм – альтруїзм”. У дихотомічно розітненому світі герой неминуче опиняється перед проблемою вибору між цими двома полюсами. Із нею тісно пов’язана сенсобуттєва проблема. Сутність і сенс буття письменник бачить в альтруїстичному самовідданому служінні народові, праці для його піднесення. Проблему альтруїзму у дисертації потрактовано з огляду на її сучасну філософську рецепцію як амбівалентну і мінливу категорію, що одним зі складників передбачає „раціональний мотив як підставу для очікування зворотної дії до себе” (Б.Головко).

Часто письменник зображає суперечності внутрішнього світу героїв, які вагаються між полюсами Добра і Зла, що є відбиттям складної дихотомії людського буття, затиснення у рамки одвічних онтологічних антиномій („екстрем”). У вимірі індивідуальному Зло „прописане”, як правило, у несвідомій психічній сфері персонажа, отже, часто людина стає жертвою руйнівних сил, що живуть у ній самій. Тільки єдність свідомої і несвідомої сфер психіки забезпечує безперебійне існування „подвійної єдності” (Ф.Лерш) людської душі і світу, відбиває всю повноту людської екзистенції. „Чоловіколюбіє”, діяльна любов до людей є тим генератором, який приводить у рух усю систему буттєво-світоглядних настанов автора. Часто у його творчості це почуття інспіроване природним довкіллям, життям людини в гармонії з природою, естетизуючим та етизуючим її впливом. Потужну життєвоскеровуючу й оптимізуючу роль у Франковій концепції людини і світу відіграють віра, надія. Саме вони допомагають вистояти Франковим героям серед життєвих бур, зберегти ясний погляд на світ, додають імпульсів суспільній діяльності. У дослідженні доводиться, що інтерперсональні взаємини в романах І.Франка проектуються на контекст міжнаціональний, зокрема українсько-польський, де відповідником міжособистісної гармонії виступає міжнаціональна консолідація.

2.2. Етико-антропологічний ідеал та його модифікації у прозі І.Франка. Розум, почуття і воля постають як основні психічні скрижалі у характерології Франка, перевага тієї чи тієї компоненти визначає психічну структуру його героя-інтелігента, відбиває розуміння письменником особливостей українського національного характеру: апелюючи до постулату органічної цільності психіки, він відчутно наголошує на потребі посилення вольового первня, „самоактуалізації” особистості (А.Маслоу), а отже, діяльнісних інтенцій українця. Розвиток волі у психічній структурі героїв романістики І.Франка відбувається через загартування в горнилі страждань особистого і суспільного плану. Внутрішня перемога людини, за Франком, – це перемога свідомого, раціонального. Світоглядна настанова письменника щодо актуалізації внутрішніх зусиль героя-інтелігента для осягнення суспільних цілей, не змінившись від середини 70-х років („Петрії і Довбущуки”), у 90-ті („Перехресні стежки”) долучає компонент „сродності праці” (Г.Сковорода) у плані постановки питання про відповідність покликання героя й „одноцілості” поступу. „Цілісність” мислиться автором як єдність зусиль усієї інтелігенції, повноти реалізації її „ділання” на всіх полях – просвітницькому, правничому, економічному, культурному, а метафорично – як єдність психічних процесів, що приводяться в рух через вольовий імператив обов’язку.

Специфіка самосвідомості Франкового покоління інтелігенції визначила і психологічне зображення героя-інтелігента у його творах. Майже всі вони позначені діагнозом „половинчатості”, „нецілісності”, що викликає або двоплановість психологічного зображення (наявна у всіх трьох романах), або бінарні моделі, мотив двійництва („Лель і Полель”). Колізію роздвоєння і специфіку побудови бінарних моделей в останньому романі потрактовано у філософсько-психологічному ключі. Брати-близнюки Владислав і Гнат Калиновичі уособлюють двоєдність людської психіки: ratio (Владко) та emotio (Начко). Нав’язливо повторювана екзистенційна необхідність спаяності братів апелює до концепту єдності – психічних процесів, раціонально-емоційної сфери, свідомого і несвідомого. „Ідеальний” тип „цілого” героя-інтелігента постане чи не єдиний раз у всій своїй повноті в романі „Перехресні стежки”, інкарнувавшись у постать Євгена Рафаловича, хоча й надалі письменник апелюватиме до нього („Сойчине крило”, „Хома з серцем і Хома без серця”). Герой останнього роману Франка теж не позбавлений внутрішніх сумнівів і суперечностей, проте завдяки сильніше розвиненому вольовому первню долає їх. Його перспективу може мати й Борис Граб, проте вона окреслюється тільки на останніх сторінках незавершеного роману.

Третій розділ „Художня система засобів і прийомів психологічного зображення в романах Івана Франка” присвячено поетикальному аспектові проблеми літературного психологізму. Визначено ієрархію засобів психологізації, їхню підпорядкованість двом формам – екстервентній та інтервентній, місце засобів фольклорної поетики у системі психологізму романів І.Франка.

3.1. Засоби екстервентного психологічного зображення. Екстервентна (непряма) форма психологічного зображення відтворює думки й емоції персонажів, динаміку їхніх внутрішніх змін шляхом змалювання душевних порухів через зовнішні візуалізовані й озвучені вияви: мову міміки і жестів, зовнішній мовленнєвий дискурс, змалювання довколишнього середовища тощо. У романах І.Франка їй належить пріоритетне місце, коли йдеться про відтворення емоційних станів: внутрішнього зворушення, хвилювання героя, яке адекватно відбивається у зовнішніх проявах. Як найвідповідніша форма екстервентний психологізм виявляє себе за неспроможності героя у стані психічного збудження або приголомшеності пояснити, що з ним відбувається. Форма екстервентного психологізму функціональна у низці засобів психологічного зображення, як-от: психологічний портрет, пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, зовнішній дискурс мовлення персонажів.

3.1.1. Портрет як психологічний засіб характеротворення. Показано, що портрет є вагомим засобом вираження внутрішнього світу героя, ситуативного розкриття його почуттів. Зображення портретних рис персонажів поряд зі збільшенням ваги психологічної деталі у романістиці Франка засвідчило прямування до поглиблення індивідуалізації. Психологічні портрети персонажів у романах письменника часто складаються через їхнє зіставлення з іншими персонажами за принципом контрасту. Розгорнутий синтетичний портрет мірою дозрівання авторської психологічної майстерності поступово відмирає, його функції перебирають інші засоби психологізації, орієнтовані не так на „зримість” образу, як на вчування в нього „активним” реципієнтом. Портретний опис редукується, натомість насичується психологізмом – у полі зору читача залишається найістотніше, що визначає внутрішній „вигляд” героя. Опертя на створену І.Страховим методику психологічного аналізу характерів дало змогу виокремити декілька різновидів портретів у романістиці І.Франка 80-х – 90-х років: 1) за показником статики-динаміки: статичний (константний) і динамічний (ситуативний); 2) за способом зображення: одиничний, спарований (дзеркальний), узагальнений; 3) за джерелом інформації про зовнішність персонажа: поданий через авторське психологічне зображення, через сприйняття іншим персонажем, виснуваний через самоспостереження; 4) за структурою: цілісний і мозаїчний; 5) за внутрішньою експресією: психологічно-нейтральний, психологічно-оціночний і експресивно забарвлений.

3.1.2. Зовнішній дискурс мовлення персонажів. З’ясовано, що одним із найпоширеніших способів безпосередньої психологічної презентації персонажів у романістиці І.Франка є діалог. Значення його мотивоване ідеологічною наснаженістю романного простору: у драматичних діалогах між головними героями романів і представниками різних кіл польської інтелігенції змагаються протилежні погляди, підходи, позиції, виявляючи, крім національно-ідеологічних, розбіжності індивідуального й морально-етичного планів. Особливе місце діалогу серед інших засобів мотивоване і психологічною проблематикою творів з її акцентуванням на аспекті міжособистісних взаємин, уявленням письменника про діалогічність людського буття, персонально – особистим драматичним контекстом його життя. Діалог у романах Франка, крім того, – один із найвідповідніших способів утілення його улюбленого прийому – подавати своїх персонажів у зіставленні чи протиставленні. Зрештою, саме через діалоги у романістиці Франка втілюється аспект міжнаціональних (українсько-польських та українсько-єврейських) взаємин: із контексту міжособистісного вони проростають у контекст культурологічний і розуміються, відповідно, як діалог культур. У романістиці Франка середини 80-х років простежено чітку закономірність: ідеологічний аспект свідомості героїв висвітлюється переважно через екстеріоризацію. Така форма психологічного зображення виявляє себе як найвідповідніша, адже саме на зовнішній світ, на перетворення дійсності проектуються ідеологічні інтенції героїв. Зовнішнє мовлення Франкових персонажів індивідуалізоване, диференційоване за їхнім психічним станом, соціальною та національною належністю. У зовнішньому дискурсі мовлення нерідко відбувається саморозкриття персонажів через автохарактеристику (Едмунд Трацький, Валеріан Стальський), на тлі якої додатково увиразнюються особливості їхніх вдач, етичний підтекст ставлення до інших людей. Своєрідне місце у зовнішньому мовленнєвому дискурсі персонажів посідає прийом замовчування (внутрішнього життя, емоційного стану персонажа), що містить латентний психологізм і функціонує як засіб мисленнєвого діалогу з читачем, незважаючи на формальну відсутність у тексті психологічного зображення.

3.1.3. Психологічне довкілля як засіб екстеріоризації. Продуктивними засобами екстервентної психологізації постають психологізований пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, що розкривають внутрішній світ людини через змалювання довколишнього середовища. Поряд з іншими засобами (психологічний портрет, пряма авторська характеристика тощо) вони виконують характерологічну функцію. Так, облаштування кімнат, які займають Тоньо та Едмунд Трацькі, відбиває рівень ціннісних домагань братів, спрямування їхніх інтересів, ступінь відкритості до світу. Предмети інтер’єру персонажів несуть на собі відбиток їхніх індивідуальностей, „заангажовані” у систему психологізму як посилюючі ретранслятори їхньої духовної сутності. У романі „Лель і Полель” виокремлено психологізований екстер’єр міста (вулиці), яке видає поліції своїх заручників – братів Владка і Начка Калиновичів. Він вимальовується персоніфіковано як ворожий щодо дітей, і це контрастно відтінено попереднім описом природного довкілля біля лісового вогнища, в якому відчутно тугу за втраченою єдністю з природою.

Психологічний пейзаж розкриває внутрішній світ людини через змалювання природного довкілля. У романістиці Франка виявлено кілька способів художнього подання пейзажу: об’єктивно-авторський (безсторонній), суб’єктивно-авторський (містить власне авторське ставлення до зображуваного), пейзаж у світлі суб’єктивного бачення його героєм. Зміна ракурсу оповіді у відтворенні пейзажів (картини природи постають не у призмі авторського бачення, а через відбиття у свідомості героя) психологізує художній виклад (антропологізований пейзаж під час поїздки Рафаловича до Гумниськ), що, своєю чергою, веде до елімінації пейзажних замальовок, описовості й зображальності, породжує лаконічність, лапідарність характеристик. Окремі художні деталі пейзажу також працюють на психологічне розкриття образу. Психологічний пейзаж у романах Франка, відтінюючи думки і почуття героя та перегукуючись із його переживаннями, незрідка спонукає до розгортання їх у внутрішньому дискурсі мовлення. Перцепція пейзажу різними персонажами відбиває індивідуальне сприйняття світу залежно від психологічної домінанти образу. Саме вона визначає ставлення людини до інших людей та довкілля (Борис Граб, Тоньо Трацький – естетичне сприйняття, брати Діамантенбауми, Едмунд і Густав Трацькі – споживацьке). У романістиці Франка диференційовано пейзаж-проекцію, вжитий із метою відтворення ситуативного психічного стану героя (хвилювання, зворушення, меланхолія тощо) і пейзаж характеротворчий, який додатково увиразнює (у взаємодії з іншими засобами) перманентну психологічну сутність персонажів. Хронологічно раніше у романах Франка виявлено перший, який витоками своїми сягає ще фольклорної поетики і в підґрунті містить психологічний паралелізм. Другий же різновид пейзажу – пейзаж як засіб психологічної характеристики героя – кваліфіковано як індивідуально-авторський художній винахід, що його вперше вжито в романі „Борислав сміється”. У „Не спитавши броду” він стає засобом поглибленої психологічної характеристики, своєрідним лакмусовим папірцем виявлення у структурі характеру персонажів естетичної й етичної компоненти: через ставлення до природного довкілля увиразнюються й диференціюються їхні психопортрети.

3.2. Засоби інтервентного психологічного зображення. Інтервентна форма психологічного зображення передбачає безпосереднє (пряме) відтворення психічних процесів – як рефлексивних, так і емоційних. Наявність невідповідності між зовнішнім і внутрішнім у світі персонажа, яка потребує поглибленої психологічної аргументації, кваліфіковано як причину її появи. Визначено, що вагоме місце в системі інтервентного психологізму романів Франка посідає авторське психологічне зображення (розповідь про приховані внутрішні процеси), в яке змістовими блоками вплітаються внутрішнє мовлення, сновидіння персонажів. Власне, його потрактовано як „буферну” стадію, яка полегшила перехід від зображення зовнішніх проявів психіки героя до безпосереднього проникнення у його внутрішній світ. З’ясовано, що в інтроспективному психологічному висвітленні постає, головним чином, внутрішній світ головних героїв.

3.2.1. Внутрішнє мовлення в системі засобів психологізації. Психологічне наближення до святая-святих душі героя, відтворення його складних душевних переживань відбувається через внутрішній монолог, із появою якого в літературі пов’язують виникнення інтервентної форми психологізму (І.Денисюк). Виявлено, що його поява у структурі романного тексту найбільш вірогідна, коли йдеться про відтворення безпосередньої психічної реакції персонажа на емоційний струс, з’ясування поворотного для його внутрішнього життя факту. У романах Франка це часто пов’язується з епістолярними вкрапленнями, які, властиво, теж є різновидом художнього внутрішнього мовлення, оскільки містять безпосереднє відбиття психічного стану персонажа у момент написання листа. Внутрішній діалог займає одне з чільних місць у романістиці письменника: контроверсійні думки і почуття героїв, їхня боротьба постають у ньому в питомій своїй формі. Нерідко в нього вплітається „чуже” мовлення (М.Бахтін), вислови інших людей. Інтерес Франка до причинно-наслідкових зв’язків між думкою і поведінкою, стимулом і вчинком визначив місце невласне прямого мовлення у його романах, яке уможливлює вільне втручання автора в хід розповіді. Ритмічна його організація допомагає психологізації та ліризації розповіді. Порівняно менше цікавить письменника сам процес мисленнєвої діяльності, тому-то „потік свідомості” зустрічається у нього вкрай рідко – в ситуаціях граничного внутрішнього напруження героя (стани перед самогубством, смертю). У романі „Лель і Полель” спостережено нове функціональне призначення інтеріоризації: чи не вперше в українській літературі відтворено логізований процес мисленнєвої роботи людини, керований вольовою сферою психіки. Відзначено змістову розмаїтість внутрішнього мовлення героїв: аналіз власних почуттів, поведінки інших персонажів та взаємин із ними, ретроспективне відтворення давноминулих або „свіжих” подій, зрештою, безпосередній відгук на певний „подразник” іззовні у мимовільній думці-репліці. З’ясовано основні передумови розгортання внутрішнього мовлення, як й інтеріоризації загалом: „спроможність” героя здійснювати самоаналіз у складних формах (рівень інтелекту, аналітичні здібності), внутрішня схильність, зумовлена особливостями психічного складу героя (інтровертивність), „зовнішні” умови, що провокують пульсацію думки (усамітнення, час доби).

3.2.2. Сновидіння як засіб інтеріоризації. Феномен несвідомого у художньому моделюванні І.Франка. У майстерному використанні художніх можливостей сновидінь, які репрезентують сферу несвідомого психічного життя, у романістиці Франка виявлено тенденцію до збільшення їхньої функціональної ролі у відтворенні внутрішнього світу героїв і психологічних мотиваціях їхньої поведінки. Так, змістова наповненість сновидіння Бориса Граба, його емоційний стан тільки вгадуються за неконтрольованою свідомісно екстеріоризацією: ті фізичні рухи, що здійснює він уві сні, ніби відбивають динаміку надій і розчарувань у його особистому житті і є квінтесенцією пережитого героєм за останні дні. У романі „Лель і Полель” чи не вперше у творчості Франка відтворено процес засинання, що засвідчило інтерес письменника до перехідних станів входження у несвідоме психічне життя. Сновидіння Євгена Рафаловича, крім відкриття доступу до його підсвідомості, притлумлених мрій і сподівань, містить проекцію-пояснення його майбутньої „свідомої” поведінки. З’ясовано, що Франко повсякчас виявляв художній інтерес до процесів несвідомого, ірраціонального, і це особливо відчутно в романі „Перехресні стежки”, де вони набувають ще й переконливої наукової аргументації. Проте все помітнішими є авторські спроби вирвати людину з полону ірраціональної стихійності несвідомого, вивести на „денне світло” свідомості. Адже спрямування діяльності героя-інтелігента на перетворення довколишнього світу вимагало саме свідомісного рівня. Перебіг процесів несвідомого позначений стихійною неконтрольованістю: потонувши у його глибинах, людина втрачає зв’язки зі світом, а отже, втрачає і себе для світу (Начко Калинович). Виснувано, що психологічне зображення у романах Франка охоплює різні шари людської психіки – свідоме і несвідоме, які мисляться в єдності, у взаємопереходах.

3.3. Засоби фольклорної поетики в системі психологізму. Відзначено продуктивність фольклорних засобів у зображенні внутрішнього світу персонажів, їхню різноплановість у творчості Франка: це і прямі інкрустації фольклору, зокрема народної пісні в художню тканину твору, і використання його імпліцитної метафоричної поетики. Перше функціонує як натяк на внутрішній стан героя за неможливості висловити свої почуття безпосередньо (пісня Густі Трацької, Реґіни Стальської). Серед стрижневих, змістово і психологічно значимих фольклорних мотивів у романістиці Франка виокремлюється полісемантичний мотив дороги і пов’язаний із ним мотив Долі. Семантико-психологічний підхід із залученням імпліцитної метафоричної поетики фольклорного походження, зокрема амбівалентного метасимволу води, допоміг проінтерпретувати назву роману „Не спитавши броду” в аспекті художнього психологізму. Виявлено її полісемантичність, поліфункціональність у структурі роману, що об’єднана єдиною авторською ідейно-художньою концепцією, в основі якої лежать гармонізуючі чинники – шлях досягнення особистісної та міжособистісної гармонії мислиться через утвердження раціонально-вольового первня у психічній структурі індивіда.

У висновках підсумовано основні результати дисертаційного дослідження:

1. У дисертації комплексно розглянуто романи І.Франка „Не спитавши броду”, „Лель і Полель”, „Перехресні стежки” у світлі проблеми художнього психологізму. Системний аналіз творів у функціональному, поетикальному та художньо-психографічному аспектах виявив тенденцію поглиблення авторського інтересу до психічного життя людини, її неперехідних онтологічних цінностей у вимірі індивідуальному та міжособистісному.

2. Увага до внутрішнього світу людини, її психологічного зображення була притаманна і дофранківській прозі, проте письменник вивів його на якісно новий рівень – його людина перебуває у складних взаєминах не тільки з довколишнім світом, а й у суперечностях власної душі, у протистоянні зі своїми „внутрішніми” ворогами. Перемога над останніми в авторській психологічній концепції постає вагомим чинником особистісної і суспільної гармонізації, адже нерідко саме конфлікти внутрішнього плану перешкоджають повноцінній комунікації його героїв зі світом. Власне, Франкова концепція людини і світу функціонує лише за умови збереження тісного зв’язку між особистістю і довкіллям. Автор намагається збалансувати зовнішній і внутрішній світи героя, громадське й особистісне, свідомі й неусвідомлені пориви, узгоджуючи „екстреми”, шукаючи гармонії між ними, апелюючи до концепту „цілісності” (єдності психічних складників). У Франковій концепції рівновага і гармонія осягаються через взаємодію протилежних начал. Вигравши війну „з собою самим”, „самоактуалізувавшись” (А.Маслоу), герой підноситься на вищий щабель у самовдосконаленні, у випробуваннях загартовується його воля. Важливими гармонізуючими чинниками у Франковій етико-антропологічній концепції постають відповідальність людини перед світом, перейнятість обов’язком, мірилом яких є сумління.

Концепція людини і світу в романістиці І.Франка є органічним продовженням етико-антропологічних концепцій української філософської традиції (Г.Сковорода, П.Юркевич, Д.Чижевський), а психологічні ідеї мислителя кінця ХІХ ст. суголосні ідеям сучасної гуманістичної психології (Д.Б’юджентал, Ф.Лерш, А.Маслоу, В.Франкл та ін.).

3. Дослідження засвідчило органічність ідейно-естетичних позицій Франка у художній, теоретико-літературній і літературно-критичній діяльності, що проростала з авторської світоглядної позиції, її цілісного еволюційного поступу на всіх ділянках вияву його творчих потуг. Вужче – взаємні кореляції між основними аспектами Франкової концепції художнього психологізму. У дисертації з’ясовано, як у формах психологічного зображення проступають риси нових стильових тенденцій у прозі кінця ХІХ ст. Нахил до суб’єктивності, зміни ракурсу викладу (крізь сприйняття героєм) корелюють із письменницькою концептуальною настановою щодо цінності особистості, її погляду на світ, який чимдалі частіше постає через суб’єктивне відбиття у людській психіці. Таким чином, народжується поліфонія світобачень за відсутності авторської авторитарної оцінки. За яким із голосів правда – вирішувати читачеві, уявлення якого через рецептивний механізм також включено в онтологію твору. Особливо це відчутно в романі „Перехресні стежки”: відкритий фінал твору, що зумовив полісемантичні тлумачення, ніби наголошує на неможливості вичерпно пізнати світ і людину.

4. Застосування письменником багатої палітри художніх форм, засобів і прийомів психологічного зображення (як екстервентних, так само й інтервентних) уможливлює художнє розкриття внутрішнього світу особистості у багатстві її зв’язків зі світом зовнішнім, у детермінованості її поведінки як соціальними, так і власне психічними чинниками. Завдяки художній інтуїції письменник відчув і відтворив зв’язок між процесами екстеріоризації – інтеріоризації, показуючи людину в єдності зовнішнього і внутрішнього, у причинно-наслідкових зв’язках – мотиву і вчинку, події і переживання, в чому ці процеси, як і форми психологічного зображення, виявляють свою художню доцільність. У доборі художніх засобів психологізації романів Франка панує принцип доцільної рівноваги, який досягається ситуативними домінантами, підпорядкованими авторському задумові, належним співвідношенням екстервентної та інтервентної форм психологічного зображення.

5. Динаміка розвитку психологічного зображення у прозі Франка не завжди окреслюється прямолінійно, скоріше нагадуючи концентричну спіраль, що функціонує за законом взаємного метажанрового взаємозбагачення і художньої доцільності. Уточнено напрям поглиблення психологізму в досліджуваних романах письменника, яке відбувалося за рахунок активізації інтервентної форми психологічного зображення (внутрішнє мовлення, інтеріоризація), реанімації імпліцитних засобів фольклорної поетики. Воно помітне також у тенденції до об’єктивації викладу, залученні читача до процесу спів-творення, у поглибленні комунікативної функції твору. Так, власною письменницькою творчістю, майстерним відтворенням внутрішніх станів Франко накреслив магістралі розвитку української прози у ХХ ст.

6. Творчий геній Івана Франка синтезував інтелектуальний та інтуїтивний підходи у художньому зображенні людини, а ірраціональні людинознавчі осяяння митця в літературній творчості надовго випереджали майбутні здобутки психологічної науки, почасти здійснені пізніше й самим Франком, стимулювали його пошуково-дослідницьку активність в осягненні психологічних таїн художнього творення. Художня, і зокрема прозова, творчість І.Франка стала підготовчою стадією, підґрунтям зростання будівлі його художньо-естетичної концепції, викладеної у трактаті „Із секретів поетичної творчості”. Потужним її підмурівком став також літературно-критичний доробок митця.

7. Увага до аналізу внутрішнього світу персонажів у романістиці Франка з акцентуванням на морально-етичних домінантах дає можливість твердити про етичний персоналізм письменника, його універсальну гуманістичну платформу, на якій зведена авторська концепція художнього осягнення складної системи „людина - світ”.