Житіє теодосія печерського преподобного нестора і жанрова традиція



Название:
Житіє теодосія печерського преподобного нестора і жанрова традиція
Альтернативное Название: Житие Феодосия Печерского преподобного Нестора и жанровая традиция
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету і завдання, визначено предмет та об’єкт дослідження, окреслено теоретико – методологічні підходи.


Перший розділ Історія дослідження Житія Теодосія Печерського в контексті наукових розвідок про виникнення і розвиток агіографії” присвячено характерові літературознавчих праць, що стосуються агіографії загалом і Житія Теодосія Печерського зокрема.


1.1. Історія дослідження і проблеми житійного жанру. На основі праць К. Крумбахера, Х. Лопарєва, І. Франка, Т. Попової, Л. Фрейберґ, С. Полякової, В. Адріанової–Перетц, Л. Левшун, Г. Павленко, П. Нерінґа, Б. Бермана та В. Лєпахіна вивчається процес осмислення ґенези агіографії та її звязку з античними джерелами, а також основні теоретичні засади такого осмислення. Кожна з порушених проблем досліджувалася лише частково, у межах статей чи окремих розділів (абзаців) у монографіях. Повнішим на цьому тлі виглядає дослідження П. Нерінґа про впливи античної риторики на давні латинські житія, що особливо підкреслює відсутність аналогічної розвідки про візантійську агіографічну традицію. Такий стан дослідження визначив загальні тенденції студій над Житієм Теодосія Печерського.


1.2. Літературознавчі студії над Житієм Теодосія Печерського. Розглядається історія вивчення впливів і запозичень, на яку звертали увагу дослідники, порівнюючи цей твір з Житієм Сави Освяченого (Д. Абрамович, О. Шахматов, Й. Бертнес, Д. Чижевський), з Житієм Антонія Великого, Вячеслава Чеського (Д. Чижевський), Іларіона Великого (О. Александров) тощо. З погляду стилю Житіє Теодосія аналізували М. Грушевський, І. Свєнціцький, Д. Чижевський, І. Єрьомін. На ознаках інших жанрів, зокрема на “патериковості” Житія акцентували увагу В. Крекотень та Ю. Ісіченко. Основні мотиви (ідеї) твору і проблеми його внутрішньої форми вивчали Е. Бенц (E. Benz), Й. Бертнес. Через призму структури хронотопу Житіє Теодосія розглядає В. Топоров. Як окрема проблема цього житійного тексту постає образ автора у розвідках В. Топорова і В. Душечкіної. Образну систему Житія досліджує у своїх працях О. Александров. Чимраз більше привертають до себе увагу питання, пов’язані з внутрішньою жанровою структурою Житія Теодосія Печерського, що позначилося на появі нових тенденцій дослідження, а також урізноманітненні наукових методів.


Другий розділ “Житіє Теодосія Печерського у риторичному вимірі” присвячено проблемам зовнішньої і внутрішньої форми. Поняття риторики тут проявляється у всій повноті значень: спосіб аргументації (особливо, коли говоримо про підставу до канонізації), укладання тексту, своєрідна взаємодія з читачем. Розуміння риторики частково ототожнюється з поняттям канону як зовнішньої форми (структури, композиції), тобто до уваги береться поліфонічність його проявів. Якраз на цьому рівні існування тексту можна говорити про спадкоємність певних рис античної літератури або нове використання античної риторики. Канонічна житійна модель – це модель у сенсі Г.-Ґ. Ґадамера, тобто схема, яка має властивість зникати. Її сформували агіографи перших століть після Різдва Христового. Житійні мотиви, з одного боку, є елементами сюжету, з іншого, глибинного, – проявами святості. Вони увиразнюють зовнішню форму і можуть проявляти внутрішню, проте ніколи не є самодостатніми. Внутрішня форма – сюжетотворчий мотив – формує структурний рівень тексту. Як невидима, сакральна, підпорядкована молитовній системі повторів, внутрішня форма визначає неповторне звучання кожного тексту. На цьому рівні проявляється основний принцип канонічного мистецтва – зображення “внутрішньої” людини, такої, якою вона є насправді.


2.1. Зовнішня форма. У Житії Теодосія Печерського відсутнє упереджене ставлення до риторики, яка для найдавнішої агіографії означала продовження “язичництва”. Водночас агіографічний досвід, що прийшов в українське письменство з перекладною літературою, активізував засвоєння і переосмислення риторики. Найбільш справедливою видається позиція П. Нерінґа щодо продовження традицій античної риторики в сенсі техніки, тобто тоді, коли її перший план становить власне топіка, основне призначення якої аргументувати. Спосіб функціонування житійного тексту зумовлений природою риторики. Житіє Теодосія Печерського, подібно до переважної більшості інших житійних пам’яток, побудоване за схемою: exordium – narratio – argumentatio – epilogus. Нестор, який ставить собі за мету написати справжнє житіє преподобного, ретельно дотримується всіх обовязкових моментів, дбаючи насамперед про таку настанову риторики як правдоподібність. У вступі бачимо повний корпус топосів (у тексті дисертації подано таблицю).


Сповіщаючи про намір написати житіє Теодосія, автор згадує свою попередню працю. Топос скромності поєднує відчуття “недостойності” і покликання, підкреслюючи особливу відповідальність Нестора і викликаючи до нього довіру. Першим аргументом – мотивацією такої праці – стає Притча про гірчичне зерно, другим – про таланти. Образ автора, з яким читач знайомиться у вступі, присутній і надалі (в narratio). Він творить певну спільноту з читачами (ченцями, усіма християнами). Заповівши часову послідовність – “по ряду”, що є основою правдоподібності – головного риторичного правила, Нестор провадить розповідь “від початку”. Житійний час вкладається в межі уявлень про час історичний. Очевидно, такий підхід до справи був для Нестора свідомо продуманий і можливий, бо й сам Теодосій Печерський вів відкрите для світу життя. Нестор витримує конечну для достовірності лінію чисел, що спирається на “обовязкові” дати. З цією ж метою наводиться оповідання про почуті в церкві слова з Євангелія і рішення Теодосія йти до Києва. Правдивість цих фактів не викликає сумнівів і їм належить ключове значення в конструюванні образу (за принципом семи компонентів: persona, factum, causa, locus, tempus, modus, facultas). Риторичний прийом brevis поєднується з творчою засадою повноти життя в сенсі екзистенційно–сакральному. Скорочуючи або опускаючи все, що могло б становити матеріал для іншої сфери, Нестор детально виписує те, що стосується святості; орієнтовно дотримуючись житійно-композиційної схеми, творить глибоко індивідуальну розповідь. У ретельній послідовності проявляється також прозорість як риса риторичності (narratio dilucida, aperta, lucida, perspicua). Житіє написане на основі спогадів, при незначній конкретизації свідків чуд і проявлень, насамперед в argumentatioчастині, яка потребує найбільше свідчень достовірності. Вказівка на джерело, наявна у кінці розповіді про домонастирський період життя Теодосія, композиційно підсилює поділ твору на дві частини. Аргументація переходить у своєрідну ієрархічно вибудовану структуру, коли чудо, засвідчуючи святість, саме потребує підтвердження – свідка. Основним способом аргументації є цитування Біблії.


2.2. Внутрішня форма. Поняття внутрішньої форми пов’язується з герменевтичним принципом розуміння давніх текстів, коли кожен твір треба сприймати відповідно до його внутрішного наміру (Г.-Ґ. Ґадамер). У свою чергу таке сприйняття співзвучне з візантійською теорією образу, зокрема з вченням Псевдо-Діонісія про внутрішній мисленнєвий образ.


Пошук внутрішньої форми, яка наділяє кожен жанр очевидними особливостями, у літературознавчих студіях над Житієм Теодосія Печерського найчастіше пов’язується зі структурою твору. Зокрема Й. Бертнес робить висновок про важливе функціональне значення видінь.


У дисертації зроблено спробу віднайти внутрішню форму на біблійному рівні тексту. Цитати з Біблії розміщені у тексті за принципом повторів та ампліфікацій, що є ознакою сакрального тексту. Зрештою, це принцип стилістичної симетрії, характерний для літератури того часу. Біблійні цитати (прямі і приховані, з посиланням і без нього, алюзії, ремінісценції тощо) є найбільш канонічною, непорушною частиною твору – сакральною, незаперечною, правдивою, такою, що не викликає жодного сумніву. Корпус цитат творить певне тематичне коло, і у кожному з житійних текстів можна помітити ключову цитату, яка повторюється через певні проміжки тексту і розвивається, ампліфікується за допомогою інших. Це також вияв канону (моделі). Дисертаційне дослідження дає підставу стверджувати, що внутрішня форма житія несе подібне семантичне навантаження, що й німб в іконописі: визначає структуру і пропорції твору, залишаючись малопомітною.


У кожному випадку є також свої характерні моменти цитування. Якщо у Житії Антонія Великого цитування часто підпорядковане теологічно–риторичній традиції тлумачень–поучувань (велика частина житія – це передання повчань Антонія), то в Житії Теодосія воно має характер порад, які святий, подібно до Теодора Студита, концепційно втілив у життя.


Цікаво, що цитата з Біблії, яка означала переломний момент у житті Антонія Великого, а згодом Теодосія Печерського, у жодному з цих текстів не є сюжетотворчою. У Житії Теодосія вона стає лише підступом до основної – від Матея VI, 31-33: “Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? …Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться”. Для Житія Антонія Великого сюжетотворчими стають слова – від Луки Х, 18-20, що повторюються частинами, з особливим акцентом на останньому реченні: “Він же сказав їм: Я бачив сатану, що наче блискавка, падав з неба. Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів, і на всю ворожу силу – й ніщо вам не пошкодить. Одначе, не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі”. Елементом сюжету є Біблійна цитата і в Житії Сави. Тут вона стає опорою семантичних звязків, що невидимо перекидається через увесь текст, знаходячи інші опори: “Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, і не вчитимуться більше воювати” (Іс. ІІ, 4). У Житії Теодора Студита найвиразнішою є лінія внутрішньої людини (Послання апостола Павла). У Житії Іоана Златоустого особливо розвинена тема світла: “Ви світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори” (Мт. V, 14). В основі повчань – цитата від Матея XXV, 40: “А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – ви мені зробили”.


Отже, цитати, які використовуються у житіях, якщо не аналогічні, то походять з одних книг Біблії. Спосіб цитування – від точних цитат до алюзій і ремінісценцій – різною мірою характерний для всіх досліджених житій. Проте сюжетотворчі цитати, що повторюються, розвиваються за допомогою інших та ампліфікуються, утворюючи внутрішню форму тексту, навіть при подібних зовнішніх сюжетах, завжди різні. Аналіз житій дає підставу стверджувати, що якраз внутрішня форма відіграє основну роль у побудові структури житія, визначає основні акценти і динаміку тексту. При звичайному читанні її важко помітити, і лише в процесі спеціального аналізу стає зрозумілим, чому образ кожного святого є саме таким, а не іншим, і чому самі житія при подібності прийомів відрізняються між собою.


2.3. Знакова система Житія Теодосія Печерського. Знаки поділяються на ті, якими Господь промовляє до людей (біблійні цитати, прояви Божої волі через інших людей, події, обставини і чуда), і ті, якими людина намагається заявити про свою взаємність Богові. Отож, у прагненні такої взаємності Теодосій і його послідовники означують своє життя різними речами, що є знаками, бо вказують на щось більше, амбівалентне, відповідно до своєї знакової природи. Такими передусім є їжа (просфори, хліб, вино, сочевиця) і одяг (“худ¸е р¸зи”, “одежа св±тлая й славна” і т.д.). Неважко зауважити наскрізність цих образів, як і те, що вони підпорядковані основній (сюжетотворчій) цитаті. Власне, наскільки цитатний рівень житія вибудовує внутрішню форму тексту на синтаксичному рівні, настільки ці знаки проявляють її на рівні прагматичному (Б. Успенський). Вони є іконічним відображенням чи навіть ритуальним маркуванням способу життя відповідно до Біблійної мудрості і окреслюють місце зображуваних осіб у зображуваному світі. Знаки відокремлюють і розмежовують два світи: ченця і світської людини. Одяг проявляє світові і ховає від світу. Зміна одягу насправді означає внутрішню зміну – ритуально, риторично і доволі буквально, що найяскравіше зображено в епізоді про боярського сина. Саме тому, очевидно, Теодосій, приймаючи всіх бажаючих до монастиря, давав їм випробовувальний час – ходити у своїй одежі і лише тоді, коли бачив внутрішню готовність до чернецтва, робив постриг і дозволяв одягнути чернечі ризи.


Мотив одягу–переодягання повязаний з образом дороги як духовного вдосконалення, у ньому проявляється протиставлення “бідний – багатий”. “Поганий” одяг стає символом незалежності, означуючи і вибір святості, і підпорядкованість тілесного духовному.


Ще гостріше момент розрізнення проявляється в образі їжі. Їжа, що мислиться як умова росту, ніколи не буває просто харчем. Вона – продовження “проскурного печения”, дару Божого і людського прийняття цього дару. Їжа (“брашно”) водночас є тим, без чого важко обійтися, – “немощи ради телесн¸я”, і надміром, спокусою для плоті, може стати нечистою, якщо вона не від Бога. Межу між чистим і нечистим визначає міра (за уставом). Через хліб проявляється чудо, молитви святого стають причиною появи їжі, а прихований (через брак віри) хліб – непридатним. І найголовніше: хліб символізує прийняття людиною животворного духа, а Боже слово, що його проповідує Теодосій, окреслюється як духовна страва: “И оттол± часто прихождаше к нему, духовнаго того брашна нас¸щаася: паче меду и с®та сіа суть словеса блаженаго, яже исхождаху от медоточив¸х т¸х уст®". Образи одягу та їжі підпорядковані внутрішній формі твору, тому чернечому ідеалу, який проповідує і втілює Теодосій. Вони перебувають у межах біблійного розуміння, тобто є традиційними. З іншого боку, їх розгортання (ампліфікація) і повторюваність (симетричність), їх емблематичність (властиво – знаковість) не обов’язкові для агіографічного твору, зате є свідченням оберненої перспективи, нормативної для середньовічного мистецтва, що співвідноситься з такою властивістю Несторового письма як іконічність, на що звернув увагу Михайло Грушевський, як і з візуальним характером середньовічної культури загалом.


2.4. Читання про святих князів Бориса і Гліба як ікона. Свідченням іконічності стилю Нестора є його перший агіографічний твір – Читання про святих князів Бориса і Гліба. У ньому особливе місце займає вступ. Потрактовуючи його як “деталь ікони”, отримуємо повноту зображення зовнішнього світу – простору на противагу до внутрішнього у їх глибокому поєднанні. Одна з площин такого зображення – світ, у якому впродовж наступної розповіді шукатимуть свого місця житійні герої. Ці пошуки визначають святість у вертикальному вимірі і спробу її трансформації у горизонтальний. Поняття добра і зла набуває ще більшого окреслення через те, що у Читанні, на відміну від анонімного Сказання, відбувається знівелювання тла. Аналогічне явище знаходимо в іконописі, коли зображаються не речі, а їх характерні властивості.


Попри численні дороги, які творять сюжетну основу Читання, автор не проминає нагоди зупинити своїх героїв і повернути лицем до читача (глядача). Це передусім молитви Бориса і Гліба, співмірні з іконічною статичністю, яка входить у систему оберненої перспективи, що забезпечує множинність точок зору, динаміку читача. Молитви мають особливу функцію: стають найсильнішими емоційними моментами осягнення стану святості. Статичність образів Бориса і Гліба важлива ще й з того огляду, що семантично важливіша фігура зображається, звичайно, в іконі відносно нерухомою, а фігури менш важливі можуть подаватися у русі (Б. Успенський). Такого привілею позбавлений Святополк. Він у Несторовому Читанні другорядний персонаж і ніколи не повертається лицем до читача. З двох можливих іконічних зображень – анфас і профіль – йому підходить лише останнє. Так прийнято було зображувати нечистого. Борис і Гліб віднаходять свої місця у світі, окресленому у вступі, і спрямовують зусилля на входження у Світове Добро.


Третій розділ “Жанрові ознаки хронотопу” присвячено співвідношенню жанрових і часо-просторових структур, виходячи з того, що у житії, з огляду на його жанрову природу, особливе місце займає хронотоп – кожне життя мусить мати часові і просторові межі.


3.1. Типологія просторових структур. Типологічність просторових структур вибудовується на основі аналізу окремих житійних текстів.


У Житії Антонія Великого просторово визначено тип святості – “пуст¸нножитель. Щодо географії, то маємо єдину згадку, що Антоній Великий народився в Єгипті, де, зрештою, і сповнилася святість. Внутрішній світ розкривається у контексті боротьби з нечистим. Зміна простору засвідчує зміну періодів осягнення святості: віддалення в ньому посилює боротьбу зі спокусами, усамітнення очищує. Простір набуває здатності звужуватися до окремої “храмини, в якій відбуваються всі найголовніші події. Сенс життя, за Антонієм, вкладається у просторову метафору біблійного походження: “Нача прочіихь челов±кь научати ходити т±сн¸ми врат¸ к оному т±сному и доброд±тл®ному житію. Найбільша влада над цим простором належить Слову, яке вчить розпізнавати небезпеки. Окрему просторову сферу становлять видіння.


У Житії Іоана Златоустого кожна з географічних назв має своє особливе значення у містичному полі тексту. Зміна простору пов’язана зі зміною життя. У цьому плані центральне місце займає церква, відкрита, радісна, на противагу до капища, і водночас закрита перед недостойними. Ці просторові характеристики визначають сферу діяльності Іоана Златоустого як проповідника. Властивою амбівалентністю наділений знаковий образ дороги. Пустеля тут, на відміну від інших житій, – частіше місце покарання, аніж молитовного усамітнення. Видіння мисляться як місце зустрічей – наприклад, з апостолами Павлом і Петром, Іоаном Богословом. Завдяки видінням розширюється ґравітаційне поле житія щодо життя церкви і Біблійної історії світу, являючи і образ Раю як ідеальної єдності земного з небесним.


Ретельно окреслений географічний простір у Житії Теодора Студита, що зумовлено і постаттю святого (на рівні подієвості), і постаттю автора (на рівні інформації). Точкою відліку традиційно є місце народження. Життєвий простір розширюється освітою, хоча зберігає здатність набувати негативного забарвлення, бо є водночас зовнішнім, державним, насильницьким. З певною ідеалізацією представлено монастирський простір. Теодор Студит працює власне над його розширенням.


Найголовнішою просторовою опозицією в Житії Нифонта є тіло і те, що “поза тілом. Повітря – простір ангелів, шлях душі, – часто основне місце дії, де для посвячених невидиме стає видимим. Через видіння відкривається не лише “темний світ, але й прекрасні обрії Божого Царства. Небо описується як Божа держава, а церква – як його земне відображення. Традиційно розвивається тема дороги: вона символізує неприв’язаність до земного і незахищеність подорожнього, з одного боку, а з іншого – динаміку життя. Виразної біблійної семантики набуває тут “дорога на воді”. Разом з тим зміна простору не означає втечі від гріха. А сторони світу подаються доволі традиційно: Схід – Господній простір, Захід – простір лукавого. Спасіння асоціюється з відкриттям Небесних воріт. Послідовно розвивається тема межовості, перехідності і тріумфальної невідворотності входу за ворота як перемога над всесвітнім злом. Цей новий простір дарує Різдво і Великдень.


У вступі до Житія Сави Освяченого визначено два співмірні у своєму віддзеркаленні небесного у земному місця: пустеля і Небесний град. Значення географічному просторові надає присутність Сави. Дитинство – це Олександрія. Дорога до монастиря коротка, насамперед у плані наміру. У монастирі відбуваються власне просторові модифікації, тобто переходи від зовнішнього до внутрішнього. Поза тим монастирське життя має чимало зовнішніх чинників: праця, спокуси і їх поборення. Зрештою, це дуже великий, географічно конкретизований простір вибраного місця і вибраної особи. Кожна пустеля – етап в осягненні святості. Першою є пустеля біля Єрусалима – місце зустрічі з учителем, що звужується згодом до окремої печери. Наступні численні пустелі мисляться в плані подолання простору з метою вдосконалення, там відбуваються чуда і випробовування.


Сава – пустельник і водночас – засновник монастиря. “Пустельництво” часто обмежується, скажімо, Великим Постом. Основне місце обов’язків і випробувань, місія Сави Палестинська Лавра. Модель “звуження простору” до печери чи келії тут відбувається перманентно. Сава розширює кордони освяченого місця, розбудовує монастир і молиться за нього, очищуючи, як, наприклад, Кастелійську гору. Підтвердженням усіх цих властивостей–обдарувань є те, що спроба організації монастиря без Сави закінчується невдало. Божий промисел у його діяльності засвідчують чуда, а монастир стає простором спасіння. Дороги поміж пустелями і монастирями, життя у спільноті й усамітнення позначені молитвою, покутою, прощею, прощенням.


У Житії Теодосія Печерського просторові координати визначаються вже у вступі: це країна, де народився святий, що розширюється метафізикою подій не лише до меж світу, а й до простору біблійних книг та книг Отців Церкви, до Святих земель, до безмежності здійснення Божих чудес. Географію у вужчому сенсі окреслено назвами: Васильків – Курськ – Київ. Курськ – місто дитинства, батьківський дім, церква, закритий простір дитячої забави і відкритий – книжок. Смерть пізнається з відходом батька як спонука до духовного вдосконалення через фізичну працю. У цей же час для Теодосія відкривається земля, освячена Христовим народженням. Дороги пошуків навчили його читати Божі знаки, а серед них особливу роль відіграють слова з Євангелія. Широкий простір зі своїми перспективами звужується: до Києва – монастиря – печери. Зустріч з Антонієм, під час якої Теодосій побачив печеру, надає цьому просторові властивості розширення, бо це місце Теодосієвого постригу, щоденної праці і нічних молитов. Тут відбувається перехід з горизонталей у вертикалі. Сам Нестор розуміє свою розповідь досі як дорогу. Мандрівки до Єрусалима, Костянтинограда та ін. створюють враження близькості і єдності християнського світу. Водночас їх здійснюють “усі, крім Теодосія”, який “сповнюється” в цьому місці.


У монастирській площині розвиваються дві “просторові“ теми: молитва на самоті, що допомагає вистояти перед “злими духами”, відбути зустрічі світла і темряви, і спільна молитва. Церкву як простір спільної молитви також освячує, відкриває і звершує Теодосій. Дві просторові парадигми – чернеча і світська нерозривно повязані між собою. Антиномію творять путі Господні і путі лукаві, світ тлінний і вічний. А монастир височіє поміж земним (тлінним) і небесним (вічним) як модель Царства Небесного.


Чуда, пов’язані з розбудовою монастирського простору, випливають у певному сенсі зі згаданої притчі про таланти. Коли людина йде назустріч Божому поклику – трапляється чудо. Чудесним знаменуванням місця є світло, яке відкриває його для широкого кола людей, що приходять сюди у своїй потребі, славлячи Бога. Ангели засвідчують перехід простору у безмежжя. Теодосій молиться за єдність місця в людях.


Типологічний аналіз просторової структури дає можливість виділити виразні житійні ознаки. Попри всі відмінності, простір розгортається за тим самим принципом: звужується до освяченого місця – келії, печери, пустелі, – і згодом розширюється знову, але вже вертикально. Земні просторові реалії у кожному житії географічно відмінні: порівняти, скажімо, Київські печери чи Палестинські або ж Єгипетські пустелі. Кожен з авторів інакше підходить до конкретизації географічного простору. Нестор дотримується тенденції “упускання назв, бо все пов’язане з однією місциною на березі Дніпра. У Житії Сави весь простір означений – величезні і численні пустелі, в яких створюються монастирі. Житія Антонія Великого і Нифонта ілюструють, хоча неоднаковою мірою, “мінімалізацію” конкретних назв, яку зумовлює спосіб життя святих, що надавали перевагу затворництву над активною роботою в монастирі. Житіє Іоана Златоустого демонструє ще інше ставлення до простору: його діяльність пов’язана з широким суспільним загалом і зі світською владою. Позбавлений можливості вибирати собі місце для молитов, Іоан Златоустий знаходить його в самому собі.


Простір у житіях завжди однаково важливий. Сама святість часто окреслюється за допомогою просторових понять. Місія кожного зі святих повязана з розширенням, освяченням, проявленням і обороною тих чи інших місць, покликаних стати на землі осередком добра. У просторових житійних структурах проступає ідея впорядкованості, ієрархічності простору за посередництвом святого, через якого діє Бог.


3.2. Типологія часових структур. Часова структура житій відмінна і подібна водночас – усе ж бо насправді відбувається в одному, спільному для всіх, часі. Але відчуття часу у тексті різне. Інколи здається, ніби він цілком відсутній чи його образ створюється, скажімо, за допомогою просторових понять. Це справді проживання моменту, поза яким немає ні минулого, ні майбутнього, проте істину можна віднайти лише у сукупному досвіді цих моментів.


Часова конкретизація входить у “риторичні правила”: для достовірності вводиться хоча б позірна хронологія з кількома обовязковими датами. Ця риса спільна для всіх житій, але часові періоди окреслюються по-різному. Передусім найбільш масштабні: життя до монастиря і в ньому. Житіє Теодосія Печерського не подібне на жодне з перекладних житій, взятих для порівняння, якраз тому, що перший, домонастирський період, становить окрему частину тексту. Порівняння можливе хіба що на рівні важливості розповіді про дитячі роки як прогностичної – передбачення майбутньої святості. У цьому плані близькими можуть бути житія Іоана Златоустого чи Теодора Студита, котрий від юних літ “мнишьск¸м® хот¿щим® житиÇмь жити”.


Час монастирський – виразно структурований, проте в кожному випадку структура має свою заданість. У Житії Антонія Великого вона повязана з ритуальним часом посту, спокус і боротьби з ними. Характерним для цього Житія є розуміння часу як простору, життя як дороги. Окремий часовий період означують видіння і їх сповнення. Зазначення віку у Житії Антонія визначає межу між різними етапами пустельного подвижництва. І в Житії Сави Освяченого вік також має важливе значення щодо випробувань монастирського життя, наприклад: вибір між Лаврою, нижнім монастирем і пустелею. У Житії Іоана Златоустого людина і її людський вік сприймається як відповідник часу.


У Житіях Теодора Студита, Сави Освяченого, Іоана Златоустого, Теодосія Печерського важливою мірою часу є день і ніч. Кожен зі своїм наповненням: ніч – для молитви, а день – для праці над книжками чи звичайної, фізичної роботи, що теж супроводжується “дав¸дова поющам¸ словеса”. Серед днів тижня називаються переважно субота і неділя, причетні до хронології літургій. Серед неділь виділяється тріумфальна – Вербна неділя. Особливі дні у житті монастирів, визначні моменти в церковних службах вписуються в історію церкви конкретними датами.


Найважливішою частиною дня є ранок: час оздоровлення, відкриття, чуда, літургії та Причастя. День і ніч здебільшого існують не у протиставленні, а в єдності прагнень, старань і подвижництва. Ніч стає періодом великих випробовувань і можливих нагород. Повнота проживання дня як цілого життя є важливою ознакою житійного хронографа – це “безпечний у Бозі час”. Він присутній у всіх житіях, особливо розвинена ця тема у Житії Сави, а в Житії Теодосія Печерського такий час стає основним.


У сприйманні часу важливими є також тижні та роки, державні, церковні та історичні події, що з різною мірою конкретизації присутні в розглянутих текстах. Окремого значення набуває церковний рік, що своєю циклічною повторюваністю дає можливість переживати давноминулі події, загострювати відчуття минущого на противагу вічному. Згадки окремих періодів церковного року, наприклад, Великого Посту у Житіях Теодосія Печерського і Сави Освяченого, створюють враження його постійного тривання, як повсякчасного очищення та покути, а самі житія постають у світлі очікування найбільшого – Воскресіння.


Спокуси і боротьба з ними становлять особливо важливий етап у житті аскета, що визначає зміну характеру відносин між людиною і Богом. Відбувши його, подолавши надзвичайною вірою і молитвами, людина стає, як пише Нестор, слідом за Кирилом Скитопольським, небесною людиною чи янголом на землі – здобуває прижиттєву святість. Якщо раніше Бог подавав знаки через якісь земні речі, обставини чи внутрішнє усвідомлення, то тепер Господь винагороджує вищим знанням – Видінням. Випробовування тривають і надалі, але кожне з них попереджене. Святий має запоруку перемоги. Разом з тим починається і час чуд, а, отже, земної слави святого. Точно зазначена година смерті не перериває цього часу, а, навпаки, підкреслює його неподільність.


Часова і просторова структури тісно повязані: власне плин часу викликає зміну простору. Характер монастирської діяльності витворює свою міру цього плину: внутрішньо подієву – для затворників; день і ніч – для монахів, зайнятих впорядкуванням монастирського життя. Поза тим, є спільні для всіх етапи осягнення святості – кожен з наступних чимраз менше пов’язується зі земним часом.


Висновки. Житіє Теодосія Печерського написане в руслі житійної традиції. Преподобний Нестор зумів відчути і переосмислити характерні тенденції агіографії, схопити їх у всій повноті та вільно ними керуватися. Якщо порівнювати Житіє Теодосія Печерського з перекладними зразками (Житія Антонія Великого, Сави Освяченого, Іоана Златоустого, Теодора Студита), то верхня хронологічна межа зупиняється на творах Кирила Скитопольського і підтверджує дві тези: 1) для Київської Русі характерним було ранньохристиянське розуміння святості, що зумовлює використання відповідних засобів; 2) перекладна література  мала ретроспективний характер.


Це стосується насамперед зовнішньої форми, тобто житійного канону як системи норм. Канонічні ознаки виразно засвідчують продовження античної традиції в сенсі принципів риторики як літературної техніки. Вона, антична риторична традиція, органічно підпорядкувалася новій системі світосприйняття і, залишаючись формально тою самою, набула нової сутності. У дотриманні всіх “обовязкових моментів” Нестор досить ретельний. Проте зовнішня форма його творів не чинить тиску на сам матеріал.


Житійний канон проявляється і на рівні внутрішньої форми. Проведене дослідження дає підставу визначити її 1) як сакральну дискретну форму, яка впливає на всю структуру тексту; 2) як постійну ознаку, що втілюється за допомогою одного з характерних прийомів давньої християнської літератури – стилістичної симетрії. Структурний аналіз житійних пам’яток підтверджує думку, що їх внутрішню форму слід шукати на цитатному (обов’язковому, канонічному) рівні тексту. У Житії Теодосія це цитата від Матея VI, 31 – 33. Внутрішня форма має також зовнішні прояви, що стають помітними на рівні знакової системи. У Житії Теодосія це знаки одягу і їжі.


Жанрові особливості виразно дають знати про себе у просторовій і часовій структурах тексту. У кожному з житій святе покликання пов’язане з якимсь особливим місцем на землі. Це основна жанрова ознака у житії засновника монастиря. Діяльність святих ченців – молитва на самоті чи праця для монастирської громади – знаходить свої релевантні відображення у співвідношенні горизонтальної та вертикальної площин дії. Схема розгортання просторової структури узагальнено виглядає як звуження горизонтального простору до окремої точки (печери, пустелі, монастиря) і її трансформативне розширення у вертикаль. Перманентна повторюваність такої схеми у Житії Теодосія Печерського, як і в Житії Сави Освяченого, формує уявлення про монастирський простір як такий, що знаходиться між небом і землею.


Міра означеності простору географічними координатами, а часу –конкретними датами не підпадає під жанрові приписи. Кожен автор в силу своїх можливостей чи поставленої мети вирішує це питання по-своєму. Водночас можна виявити послідовну закономірність: чіткіше окреслення географії поєднується з точним виміром часу. Простір і час, поза тим, – для всіх спільний. Про це свідчить не лише вертикальний вимір – у ґравітаційне поле кожного житія так чи інакше потрапляють і ті місця на землі, де Христос ходив людиною. Часова перспектива, так як і минуле, – теж є спільною у біблійному розумінні. Час святих нескінченно продовжується завдяки чудам, освячуючи земне тривання і надаючи сенсу проживанню кожної хвилини у праці і молитві.


Житіє Теодосія Печерського преподобного Нестора засвідчило органічне і творче засвоєння візантійської агіографічної традиції, християнського духовного досвіду і сформувало ґрунт для подальшого розвитку цього жанру в українській літературі в найбільш властивих для неї художніх та світоглядних виявах.


 








Житіє Теодосія Печерського // Абрамович Д. Києво – Печерський патерик. – Київ: “Час”, 1991. – С. 68.




Житіє Антонія Великого // Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.) \ Упорядкував академік О.І. Білецький. Вид. Третє доповнене. – Київ: “Радянська школа”, 1967. – С.679.




ЖитиÇ и жизнь прпдбьнаго ºца нашего. и испов±дьника Äеºдора. игоумена ст³диискаго // Выголексинский сборник. – Москва: «Наука». – 1977. – С.134 – 135.




Там само. – С. 269.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины