| Краткое содержание: | У «Вступі» схарактеризовано стан вивчення досліджуваної проблеми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методи праці, розкрито наукову новизну, окреслено теоретичну і практичну цінність, подано основні етапи апробації результатів дослідження.
У розділі І «Козацтво в українському фольклорі крізь виміри традиційної образної системи» розглядаються основні підходи до інтерпретації феномена козацтва, його історичний та культурологічний сенс, а також компаративні зв’язки зі східними та західними образними відповідниками.
Героїчний епос, пронизаний мотивами національно-визвольної боротьби ХVІ-ХVІІ століть, поза сумнівом, міг бути лише козацьким епосом пасіонаріїв. При цьому слід мати на увазі й ту обставину, що пасіонарність ламає стереотипи людської поведінки, свідчить про вищий рівень походження цієї ознаки, ніж реалізація локальної генетичної програми. Усний епос у своєму розвиткові – не лише засіб відображення національного життя, а й частина історії народу, важливий факт його самопізнання, культури. В основі епічного тексту лежать історичні події. Героїчний епос – це народнопоетичне світоглядне відображення цих подій. Відтак не слід заакцентовувати його історичну достовірність, що в багатьох випадках виявляється надуманою, а розглядати як сукупність художніх творів, сформовану під помітним впливом поетичної традиції.
Динаміка народної прози найяскравіше простежується у змалюванні різних сторін козацького життя часів Хмельниччини. Обряди, звичаї, норми взаємовідносин змінюються в історичному часі то повільно, то поступово, то надзвичайно швидко. Доба Хмельницького – період стрімкої зміни стереотипу поведінки народу, зумовленої появою нових і незвичних, активних форм життя, що руйнували традиційний, віддавна чинний устрій.
Для утвердження нового потрібно, щоб усередині етносу актуалізувалася альтруїстична етика, котра інтереси колективу вивищує над особистісними. Вона не повинна вступати в гострі колізії з егоїстичною етикою, під впливом якої особисте плюс сімейне стає над суспільним. Оскільки історично склалося так, що інтереси гноблених чужоземцями українських селян і носіїв альтруїстичної етики – козацького війська – збіглися, то напружених конфліктів не виникло, і нова етика перемогла. Переважання новітніх мотивів героїчного епосу над традиційними можна пояснити тим, що нове покоління прагнуло не бути схожим на попередні (у такий спосіб актуалізувалася й вічна проблема «батьки-діти»). Із точки зору фольклорної естетики чимало усталених формул втратило історичне значення, набувши різко протилежного звучання. Так, циклічний відлік часу поступився місцем лінійному; генотеїзм (двовір’я) – релігійній нетерпимості між католиками і православними; культ роду, старійшин співіснував з авторитетом влади, козацької спільноти.
Змінилися також підходи до самого епічного героя. Він одержав ім’я реальної історичної особи (зазвичай ватажка, гетьмана), хоча традиційно зберіг риси образу-символа, що був, на загал, не надто схожим зі своїм прототипом. Дослідників дивувала вибірковість народної пам’яті, котра часто фіксувала відомості про малознані історичні постаті й незаслужено забувала добре відомих. Як зазначав П.Куліш, творців фольклору не турбувало те, як саме іменувався пісенний богатир; для народу більше важили характер, оприявнений оспівуваною особистістю, думка та слово, якими вона запам’яталася.
Отже, можемо твердити, що образ козака – це символ (універсальна модель) визвольної ідеї, конкретне визначення якої, як і достеменне ім’я героя, вважалося необов’язковим.
Актуальність дослідження теорій походження необхідна для універсального розуміння образу козака, його феномена, його окремішності. Донині в науці існує декілька гіпотез щодо походження козаччини. Етнічна розглядає козако-руський народ як осібну етнічну групу. Етимологічна виводить назву «козаки» від слів «коса», «коза», «козари» тощо, пов’язуючи виникнення козаччини зі староруськими часами. У козаччині вбачають українську народну стихію, подібну до староруської (озброєна громада староруських часів із татарським іменем). Виникнення козацької організації у вигляді громад із радами переноситься на початок ХVІ століття (М.Максимович, В.Антонович). Козацька княжа, протикнязівська, бродницька та інші теорії ототожнюють козацький громадський устрій із князівсько-дружинним. Проте генетичного зв’язку тут немає, оскільки козаччина у ХV-ХVІ століттях не була громадою чи організованою суспільною верствою. Теорії інонаціонального походження козаччини генетично пов’язують її з татарами – через аналогію козацького й турецько-татарського устроїв (М.Грушевський, П.Куліш), вказують на постання козаків від чорних клобуків, що жили на цій території в ХІ-ХІІ століттях (М.Карамзін, В.Гудаков) чи кавказьких черкесів, які, оселившись на берегах Дніпра, прийняли українську мову, віру та захищали край від татар і турків. Найімовірнішою вважаємо теорію походження козаччини, висунуту М.Грушевським. Учений вважав, що слово «черкаси» слід сприймати як назву певної колонії (осади черкаської). Ймовірно, якась групка кавказьких черкесів колись оселилася тут, залишивши своє ім’я (в ХVІ ст., очевидно, ще не знали, коли це сталося).
Об’єднавши переважно хліборобську, ремісничу та міщанську людність, пов’язану з національним культурним життям, козацтво задекларувало свою духовну єдність із усім українським суспільством. Виступивши в оборону православної віри, козаччина перетворилася на потужну й самостійну політичну, державницьку силу східної України. Слід завважити, що найавторитетніші українські дослідники дошукувалися витоків козацтва у найдавнішій історії (М.Костомаров, М.Грушевський). М.Грушевський кваліфікує козаччину як побутове явище, «знане нам з часів староруських». На його думку, справжня козацька громада з характерним устроєм, організацією сформувалася наприкінці ХVІ століття, ставши наслідком гострого протистояння між осілим способом життя українців і «хижою, розбійничою, кочовою людністю степів». У зв’язку з цим можемо говорити також про зіткнення двох типів ментальності українців – землеробського й козацького, що виявилося (зосібна у фольклорі) через бінарні опозиції «оселя – дорога», «чоловік – жінка», «мир – війна», «усталеність – мобільність» та ін.
Основною передумовою виникнення прозової традиції козаччини були історичні чинники. Грандіозний національний рух, що виник і вже у ХVІ столітті охопив переважну частину населення Середнього Подніпров’я, був темою, котра бурхливо входила у фольклор. За умов життя на «окраїнних» територіях, у ситуації безперервної загрози ззовні склався дружинний, а згодом – лицарсько-козацький тип людини, яка сповідувала ідеали честі, волі, віри, героїки. Характерно, що в народній прозі знайшли відображення майже всі найпоказовіші причини виникнення козацтва: економічні (брак орної землі, колонізація народом вільних ґрунтів Придніпров’я й Дикого поля); національні (полонізація українського населення, наступ католицької церкви на православ’я); політичні (прагнення польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу з охорони південних рубежів від татарських нападів); стратегічні (перманентна небезпека з боку Кримського ханства); соціальні (посилення експлуатації українців литовськими та польськими магнатами, шляхтою, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала).
Переможні козацькі походи в татарські і турецькі землі знайшли яскраве відображення в українських легендах, переказах, думах, козацьких піснях. Ці твори становлять виразно окреслений пласт українського фольклору, магістральною темою якого є героїка козацької боротьби із зовнішнім ворогом. Переважають тут конкретно-історичні картини зображення дійсності, а окремі елементи мають давні міфологічні витоки. Сюжетів відносно небагато, проте кількість текстів збільшувалася за рахунок варіювання мотивів (підступність і напади ординців, полони, боротьба з ними у відкритому бою й винищення завойовників, перемога над супротивником у поєдинку тощо). Як засвідчив аналіз, для створення усного наративу про ті події народ обирав не окремий жанр, а використовував усі форми розповідної й пісенної традиції.
Часи козаччини справедливо розглядати як українську специфічну реалізацію середньовічної ідеї лицарства взагалі, що цілком відображається у народній прозі. Історико-типологічним феноменом постає також особлива за стилем і жанровою специфікою, мовою та семантикою так звана лицарська героїчна поезія. «Зрештою, – завважує Валерій Шевчук, – творення пам’яток героїчної поезії у формах фольклорних та літературних – одне явище, яке взаємно поєднувалося й перепліталося, одне впливаючи на інше: справа майбутніх дослідників з’єднати їх у великій книзі поетичного дієпису нашого народу».
Основні проблеми лицарського буття, відображені в текстах героїчного українського епосу, групуються навколо різних напрямів суспільного життя, включаючи до свого складу такі параметри, як ставлення до свободи, визначеності людських дій, вчинків; місце релігійно-конфесійних уподобань у лицарсько-козацькому житті; громадянська позиція людини за умов військового життя, побуту; лицарська гідність; ставлення до жінки; ставлення до Батьківщини; ставлення до війни.
Образ козака-лицаря є однією з традиційних в українському фольклорі структур, що в загальному вигляді художньо акумулює соціально-історичні, ідеологічні, морально-психологічні закономірності українського буття в їх змістовій взаємозумовленості. За змістовими характеристиками цей образ є своєрідним психологічним типом або поведінковою моделлю, що відображає посутні сторони індивідуального чи колективного буття. Фольклорний образ козака прикметний доволі високим рівнем семантичної універсалізації, внаслідок чого він сприймається в читацькій свідомості як образ-символ, що стає багатофункціональним при включенні в духовну свідомість іншої культурно-історичної епохи, яка сягнула іншого сприйняття навколишнього світу й людської природи. Найочевиднішим результатом такої рецепційної універсалізації стає, як правило, розширення й збагачення змістового обсягу персонажа (сюжетної схеми), ускладнення інтегральних і диференціальних характеристик під кутом зору синхронії та діахронії його функціонування.
У ІІ розділі «Еволюція образу козака в ліро-епосі та народній прозі» дослідницьку увагу приділено витокам козацтва і української фольклорної традиції з індоєвропейської мілітарної традиції та питанням міфопоетичної ґенези власне образу козака.
Досліджуючи архаїчні елементи в культурному комплексі українського козацтва як своєрідного вияву індоєвропейської мілітарної культури загалом, слід одразу ж заакцентувати фрагментарність джерельної бази проблеми. Це поки що не дає можливості повною мірою простежити генетичну спадкоємність і неперервність розвитку індоєвропейської військової культури безпосередньо від праіндоєвропейців IV-III тис. до н. е. Одначе наявних археологічних, лінгвістичних, фольклорних, історичних джерел усе ж достатньо для того, щоб вважати українське козацтво спадкоємцем загальноіндоєвропейської мілітарної культурної традиції, своєрідним різновидом військово-лицарської культури середньовічної Європи.
Про таку спадкоємність наводить на думку образ козака-характерника, який сформувався під впливом залишків стародавнього загальноіндоєвропейського культу воїна-звіра (вовка). Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у балто-слов’янських народів, їх давнє автохтонне коріння, можна твердити, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а прийняло в спадок від культури Київської Русі. Про це свідчить безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології – від язичницьких часів через культуру Київської Русі до пізнього середньовіччя. Відчутна близькість козацької міфології до духовної традиції княжих дружин Х-ХІІ віків (різновид ранньосередньовічних ватаг європейських лицарів) засвідчує глибокий генетичний зв’язок українського козацтва з військовою лицарською культурою Європи. Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо, що є рештками індоєвропейського культу воїна-звіра та пов’язаних із ним уявлень, міфів. Саме образ воїна-звіра відіграв важливу роль у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. Військові угрупування, військові чоловічі об’єднання первісних племен продукували власний ритуальний комплекс, своєрідні вірування, в яких чільне місце відводилося культу звіра-хижака.
За традиційною епічною схемою герой, який досягнув віку фізіологічної зрілості, відправляється з батьківського дому в чужі землі (ліс, гай, за «тридев‘ять земель»…), аби пройти обряд посвячення – пережити тимчасову смерть із подальшим воскресінням, набути магічних властивостей та сакральних знань, завдяки яким можна буде перемогти короля чужої країни, одружитися з його дочкою й узяти «півцарства в придачу». Цей сюжет типовий для билин, чарівних казок, легенд.
Основою значної кількості сюжетів народної прози слід вважати історично вмотивовані тематичні формули смерті, довкола яких групується система мотивів. Аналізуючи твори цієї тематики, неможливо не спостерегти зіткнення різних рівнів етнічної свідомості в їх сюжетах. Трагічна розв’язка притаманна як творам, де герої мають реальних історичних прототипів (козацькі ватажки Наливайко, Нечай, Перебийніс тощо – «Довбушева кара», «Як Довбуш дістав силу», «Савур Могила», «Про Саву Чалого», «Ой, Морозе-Морозенко», «Семен Палій»), так і менш окресленим у конкретно-історичному плані зразкам, центральний персонаж яких – типовий козак. В останніх ці формули певним чином пов’язані з темами шлюбу і води (козак помирає, випливши «на Дунай глибокий» чи біля річки – «Про козака Щербія»). Смерть сприймається як одруження козака (йдеться про метонімічний образ, характерний для багатьох жанрів, – «Зрада»). У деяких сюжетах смерть замінюється шлюбом: дівчина, яка бажає одружитися з козаком, викупляє його. Виокремлюються також формули смерті – стереотипні, пов’язані з війною (козак «порубаний, посічений», страчений, вбитий – «Скарби Кобилиці», «Про Саву Чалого ІІ», «Подвиги Семена Палія»), і, здавалося б, нелогічні, пов’язані з архаїчнішими персонажами (козак сам або разом із конем топиться).
Тематичні стереотипи смерті обмежують систему фольклорних персонажів. Здебільшого це згубник-ворог, який іноді згадується в сюжеті; козак, якого можна назвати жертвою; птах (кінь «Легенда про сотника Харка», «Богатир і кінь», «Богатирський кінь») – вісник і рятівник (дуже рідко цю роль відіграє дівчина, наречена). Зважаючи на те, що в багатьох творах образ рятівника відсутній, дисертант припускає, що він є похідним, утвореним за межею архаїчної традиції внаслідок вторинного фольклорного впливу. Слід зазначити, що, на відміну від інших жанрів (наприклад, балад), народна проза не ускладнена другорядними сюжетними лініями. Її сюжети групуються, зазвичай, навколо стрижневих образів (ворог – герой, герой – рідня або герой – помічник), що несуть основне ідейно-тематичне навантаження, окреслюють конфлікт і є сюжето- та жанроутворюючими компонентами. В основу конфлікту козацької прози покладено типову колізію – боротьба з ворогом. Трагічна розв’язка сприймається зчаста не як результат цієї боротьби, а як дія фатуму, наслідок відчуження жертви від родини, козацької громади.
Отже, очевидно, що історична проза первинно не виникала як проза конкретно-історична, для реального відтворення подій і життєправдивого показу історичних діячів. Основний шлях розвитку героїчного епосу – не втрата, а оволодіння історичним змістом у жорстких межах традиції, тому у легендах та переказах можна виокремити як змістові (обмежений вибір тем, типових художніх образів, конфліктів, фабул), так і формальні (сталі початки, кінцівки творів, характерну композиційну будову, засоби творення художніх образів, постійні епітети, усталені порівняння, типові образи-символи, стилістичні кліше) стереотипи – формули.
Якщо детальніше розглядати своєрідність конфліктів досліджуваного жанру, то звертає на себе увагу та особливість, що найменший відсоток становлять твори з реальними суперечностями, котрі стосуються боротьби з ворогами. Більшість творів із трагічною розв’язкою або позбавлені конфлікту, або ж він виявляється в сюжеті специфічно: у протиставленні рідної землі (родини) чужій стороні (безрідності); у від’їзді козака з батьківщини; у позбутті сина з дому; у ритуальному прощанні (аналогічному до прощання з мертвим) рідних з козаком, якого проводжають у військо; у застереженні рідними (в основному матір’ю) козака перед від’їздом із дому; у наріканні козака на рідних (або долю), «що молодим не женили, в вічну службу затопили»; у розмові вмираючого (або вбитого) козака і птаха-посередника між світом живих та мертвих; у передачі вбитим звістки про свою долю рідним тощо. Дослідження сюжетів із трагічною розв’язкою приводить до висновку: як би не виявлялися конфлікти – в історично реальній колізії чи в змістовій опозиції, в образах реальних суперечностей чи концептуально змістовому протиставленні самих образів, – вони, зазвичай, виражають ідею, що смерть жертви настає внаслідок відособлення від товариства. Це наводить на думку про давні витоки тематичної формули смерті, що перейшла до історичної прози. Очевидно, народна пам’ять зберігає елементи первісного змісту цієї формули, пов’язані зі змієборчим міфом, мотиви якого відомі в багатьох жанрах східнослов’янського фольклору (казках, билинах, переказах) і належать до найпоказовіших прикладів загальноіндоєвропейської спадщини.
У легендах і переказах фіксується тотемічний образ чарівного помічника – коня. Природа образу коня в творах – хтонічна, замогильна, пов’язана з функціями переміщення та лікування (саме кінь, перемігши орла, лікує рани козака). Зі зникненням тотемістичного вірування функція образу коня як помічника-лікаря втрачається. Однак легенди та перекази зберігають сталі формули на позначення коня як зооморфної тварини – предка, посередника між двома світами (він сповіщає родині про загибель свого господаря), крилатого коня (визволяє хазяїна від вірної смерті, несучи його на собі), замогильного коня тощо.
Закономірною послідовністю вирізняються сюжети творів, у яких образи чарівних помічників – коня та чури (джури) – набувають рис, узятих із історичної дійсності. Козацький кінь, подібний до казкового чи билинного богатирського чарівного коня, що «з’їв трави три милі, випив води пів-Дунаю», набуває ознак реальної тварини, які згодом витісняють прикмети його чарівності, роблячи сюжет зрозумілішим. У жанрі легенди та переказу «чарівність» помічників поступово втрачається, і згадка про неї сприймається як художній вимисел, хоч елементи надзвичайного ще присутні (кінь говорить людським голосом). Із часом образ чарівного помічника в козацькому фольклорі поступається місцем історично реальному образові помічника-чури, молодшого товариша, який навчався військової справи, допомагаючи козакові.
Увесь масив козацької епіки пройнятий національно-визвольними ідеями, пафосом звеличення народних ватажків і рядових звитяжців, які стали на шлях боротьби з чужоземними завойовниками. Норми народної етики й естетики потребували поляризації антитетичних сил – оборонців-героїв та їхніх ворогів. У переважній більшості козацька усна проза, як і думи та пісні, пов’язана з персонажем, історичний прототип якого називається в тексті або ж про нього неважко здогадатися. Традиційно багато народних героїв гине, але у зв’язку з цим твори не навіюють зневіри чи песимізму. Смерть за Україну сприймається як домінанта, що висвітлює сутність героя, виявляючи тенденцію до народного ідеалу. Ідеалізація ж народних борців за волю характерна для героїчного епосу загалом. Центральних персонажів дум і пісень творці фольклору наділяють тими якостями, якими, за народними уявленнями, герой повинен бути наділений, – силою, хоробрістю, благородством, кмітливістю.
Як засвідчив аналіз текстів козацького фольклору, категорія героїчного набула в них своєрідного поетичного вираження. Образ козака-лицаря поставлено у загальноукраїнський контекст із акцентуацією його значущості в розвиткові історичної долі України.
У розділі ІІІ «Специфіка фольклорної поетики у відтворенні героїки козацтва» розглянуто своєрідність жанрової природи української народної прози про козаччину, проаналізовано її основні мотивно-сюжетні тенденції та описано головні поетичні деталі, що складають художній образ козака в народній свідомості.
Українська народна історична проза функціонує в системі оповідальної творчості з не меншою інтенсивністю, ніж інші епічні жанри. Україна мала першу в Європі козацьку республіку, вольницю, про яку складено сотні пісень, дум, легенд, переказів. Козаччина стала ідеалом українського чоловіцтва, лицарством, викоханим не золотом-сріблом, а багатством душі – мужністю, чесністю, гідністю, високими вимірами братства, товариськості, про що складено сотні пісень, дум, легенд, переказів. Постійне протистояння чужоземним загарбникам зумовило глибинний патріотизм народної поезії, ідеалізацію образу козака-запорожця, а відтак – створення особливої системи поетичних засобів і мотивів, що формують історичну легенду чи переказ як художній твір, відрізняють їх від епосу багатьох інших народів. Художня специфіка української історичної епіки козацької і покозацької доби полягає в насиченості її конкретикою національно-просторового чи часового тла. Саме тому публікації козацького оповідального епосу позначені впливами часу, коли вони з’являлися.
Від «Запорожской старины» І.Срезневського, «Записок о Южной Руси» П.Куліша, публікацій О.Шишацького-Ілліча в «Черниговских губернских ведомостях», «Трудов этнографическо-статистической экспедиции» П.Чубинського, «Этнографических материалов Черниговской и соседних с ней губерний» Б.Грінченка, «Малорусских народних преданий и рассказов» М.Драгоманова до збірників Д.Яворницького та «Украинских записок» П.Мартиновича домінує (відповідно до відображеного часу) така тематика:
- Хмельницький і козацтво за Хмельниччини;
- гайдамаччина;
- часи гетьманування Івана Мазепи;
- знищення Січі Москвою.
Своєрідними «вкрапленнями» слід вважати трансформовані міфологічні сюжети про рядових козаків, старшину та козацьких отаманів.
Прозова традиція козаччини впродовж століть складалася як певна цілісна система художнього моделювання дійсності, генетично пов’язана з окремою етнографічною територією. Відтак вивчення прози про козаків неможливе в розриві й ізоляції її складових частин. Тому досліджуваним матеріалом стали не лише твори, сюжети яких зафіксовують сліди історичних подій, що відбувалися в краї, імена відомих діячів тощо, але й ті, які не мають історичних вказівок чи певних локальних подробиць, проте відтворюють обставини життя, типові для окресленого часового періоду.
Сутність історизму народної прози свого часу визначили ще П.Куліш, М.Драгоманов і П.Чубинський, включивши до впорядкованих збірок легенди та перекази, в яких відобразилися зміни суспільного устрою. Як зазначали, скажімо, В.Антонович і М.Драгоманов, «іменовані особи і події можуть бути зрозумілі тільки у зв’язку з усією обстановкою, що їх оточувала; вона – тільки зовнішні показники тих процесів, які відбуваються у загальному житті». До антологій учені ввели, зокрема, зразки, що зберегли певні релікти архаїчності (події княжої доби). Дослідники, окрім того, слушно заакцентували наявність у народній прозі сталих мотивів, що внаслідок пізніших нашарувань могли пов’язуватися з тим чи іншим історичним періодом.
Посутній внесок у вивчення історизму народної прози належить О.Веселовському, який заклав фундамент історичної поетики, зорієнтованої на процес розвитку й змін поетичних форм, послідовність переходу форм і смислів. Учений звернув увагу на те, що слід розмежовувати поняття «історія» й «еволюція», «мотив» і «сюжет». Обстоюючи думку про еволюційний, цілеспрямований розвиток історії, він зазначав, що мотив виникає вільно – як художнє відображення життя, потім ускладнюється іншими мотивами, а сукупність спільних мотивів утворює сюжет. Орієнтуючись на теоретичні узагальнення О.Веселовського, доходимо висновку, що народна проза – національне джерело української історичної прози загалом. Її історизм полягає у вираженні ставлення до зображуваних подій, персонажів і обставин, історичного світогляду. Історія у фольклорі – це не лише відтворення аспектів політичного життя. Адже народний побут і свідомість етносу такою ж мірою історичні, як і соціальне буття.
Ураховуючи формульність будови уснопоетичних текстів, слід мати на увазі, що до прози, найдавнішої за походженням, належатимуть твори з міфологічними мотивами, а зразки, які виникли внаслідок вторинного фольклорного впливу (напівавторські), вважатимуться «молодими». Отже, чим «старіша» проза, тим більше вона дистанційована від конкретних історичних подій чи осіб, які змальовуються, тим імовірнішим є висновок, що цей твір справді народний. Лише для «молодих» творів можна визначити певні хронологічні рамки (наприклад, легенди епохи Хмельниччини, доби гайдамаччини тощо). Причому, в ХІХ столітті фольклорна ідеалізація героя-козака відходить від «казкової», піддаючись певним соціально-психологічним впливам. Це знайшло відображення і в тогочасній літературі (Є.Гребінка, О.Стороженко, П.Куліш).
Таким чином, з’являється можливість чітко розмежувати твори, що виникли в епоху фольклорного мислення та в період його контамінації з літературним і пізніше. Твори, зафіксовані збирачами на ранньому етапі історичного життя, передають суб’єктивну оцінку події – як побаченої чи почутої, як певну документальну подробицю, спостережену учасником або свідком. На думку Ф.Колесси, характерними ознаками новотворів є реалістичність світовідбиття, велика кількість подробиць, деталей, брак типізації, локальний характер, наявність докладних указівок на місцевість, називання імен героїв, одноманітність будови, нетипові заспіви та закінчення. Щоб вийти за межі території виникнення, твір повинен містити в собі характерні моменти, пов’язані зі знаковими історичними подіями, героями, відмежуватися від місцевих подробиць, власне, – позбутися індивідуальних рис.
Фольклорну сюжетику традиційних жанрів (казка, легенда) характеризують такі стійкі специфічні риси, як формульно-типовий «набір» мотивів (стереотипність), відносна замкнутість композицій, тем, ситуацій при різноманітності конкретних сюжетних реалізацій, зумовлених історико-стадіальними, соціально-культурними і жанровими категоріями, обов’язковість історико-типологічного успадкування (спирання на традицію, «виростання» на традиції, трансформація), наявність глибинних і часто прихованих зв’язків, закономірна повторюваність почасти в світових масштабах. Це ж можна сказати й про фольклорні образи. Тип героїзації (в легенді, як правило, – ідеалізації героя) притаманний для міфологічного героїчного епосу фактично всіх народів на певному історичному відрізку суспільної еволюції (наприклад, міфи про Гільгамеша, Геракла). У «Повісті минулих літ» оповідь про битву двох богатирів (печенізького й молодого Кожум’яки – від князівства Володимира Великого) має ті ж специфічні особливості, що й легенди та окремі казки, записані в ХІХ столітті. В українській казці традиція характеристики героя через протиставлення трапляється частіше, ніж у легенді (Котигорошко, Бух Копитович, Чабанець тощо). Давній міфологічний мотив народження чудесного богатиря, притаманний майже всій європейській міфології (Одін, Геракл, король Артур – правда з певними видозміненими в процесі міфоеволюції мотивами чарівництва, – міфотворчість про Мерліна, Робін Гуда тощо), на українському ґрунті, відповідно до української національної традиції (вкраплення емоційних мотивів – пестливих слів, моралізаторства, зв’язку із сакральним світом) переростає на цілий епізод, що характеризує малолітнє богатирство (таке пояснення характерне лише для легенди; у казці мотив подається як «даність», схематична сюжетна необхідність).
У народній свідомості козак є носієм знань, що поступово нагромаджувалися і зі століття в століття глибшали. Багатьом козакам ці знання й уміння були відомі, тому вони використовували їх у боротьбі з ворогом. Явище дістало назву козацького характерництва, що стало цілим пластом культури наших предків. Такі козаки не лише глибоко пізнавали характер людини, а й володіли багатьма невідомими нині методами, прийомами його розвитку, спрямування. У народній пам’яті характерництво овіяне нев’янучою славою, ореолом легендарності. Козаки-характерники вміли залякати супротивника, переконати його в своїй нездоланній силі, непереможності, в тому, що їх не вражає ні куля, ні шабля, ні вода чи вогонь. Вороги нерідко вірили, що серед козаків були такі, які голими руками могли брати розпечені ядра чи вміли «обходити» кулі тощо.
Давні українські легенди про видатних козаків-характерників (Іван Сірко, Семен Палій), гайдамацьких (Семен Гаркуша) і опришківських (Олекса Довбуш) ватажків, котрі також володіли характерницькими здібностями, про Устима Кармалюка, Пинтю чи Головача з дивовижною послідовністю стверджують, що всі ці герої мусили в поєдинку вбити чорта і в нагороду отримували від Бога надприродні здібності. Легенди про те, що козак (гайдамака, опришок) перед тим, як стати характерником, таки вбив чорта, мають логічне пояснення. Адже він знищив у собі зло, підкоривши негативні сили власному духу, волі. Тому характерники й славилися тим, що могли, в прямому розумінні слова, «чорта осідлати». На загал же, мотиви характерництва віддзеркалювали уявлення народу про душу як тілесну субстанцію, спроможну вільно переходити з одного стану в інший.
У легендах та переказах знайшли своє відображення різноманітні архаїчні компоненти козацької культури:
1. Своєрідне ставлення запорожців до жінок, їхній звичай залишатися неодруженими пояснюється насамперед майже безперервним перебуванням їх у військовому стані. Ведучи тривалі війни, постійно стикаючись зі смертю, запорожці не могли навіть мріяти про тихе сімейне життя. Лише вирішивши завершити військову кар’єру, січовик із честю залишав товариство, одружувався і жив чи на території Запорожжя, чи в Гетьманщині. Але як би там не було, запорожці здебільшого з повагою ставилися до жінок, оберігали їхню честь, особистісні права.
2. Вірність побратимів, їхня міцна чоловіча дружба, здатність на самопожертву. Маємо на увазі також вишкіл молодих воїнів-джурів.
3. Червоний колір – головна барва, ознака військової верстви козаків-лицарів.
4. Культ шаблі, яку в козацьких піснях називають панночкою, сестрицею, дружиною. Окрім того, вона є символом козацької честі та гідності, ознакою приналежності до лицарського стану.
5. Культ коня. У багатьох творах оспівується побратимство козака та коня. Кінь – не лише вірний товариш у бурхливому козацькому житті, а й істота, що може пророкувати смерть. Про це дуже добре свідчать народні легенди і перекази, зокрема, присвячені уславленому народному улюбленцю, непереможному запорозькому отаману Іванові Сірку.
6. Кобзарство. Кобзарі – співці лицарсько-козацької звитяги – не тільки прославляли захисників Вітчизни, а й зберігали та передали нащадкам козацьке слово.
Важливу роль у народній прозі про козаччину відіграють лексико-синонімічні засоби (архаїзми, діалектизми, історизми), що передають дух тієї епохи. Певне місце посідають тут порівняння та інші тропи, що сприяють глибшому зображенню героїчних персонажів через зіставлення їх з іншими. Звертають на себе увагу й описові метафори, вибудовані за принципом образно-психологічної ситуації, метаморфози, символи. Часто вживається в народній прозі гіпербола (гіперболізація сили, яка виявляється в тілобудові козака, його дій і вчинків). Достовірність зображуваного заакцентовує епічна інтонація й відповідна жестикуляція, що спільно з вербальними засобами творить оригінальний художній світ фольклорної прози з козацької тематики.
У «Висновках» підводяться основні підсумки аналізу та визначаються подальші перспективи розробки теми:
1. Зразки української фольклорної прози та поезії про добу козаччини (казки, легенди, перекази, думи, історичні пісні) є своєрідною системою моделювання етноментального художнього світу, позначеного впливами історичної реальності, з одного боку, та міфологічно-казкової ірреальності – з іншого. Тобто, епічні та історичні компоненти народного героїчного епосу є цілісністю, яка реалізується через певні коди генетичного, типологічного та ареального походження.
2. Образ українського козака споріднений із західноєвропейським лицарством і носить історико-типологічний характер через потрійну зумовленість необхідністю захисту рідної віри, рідної землі й рідної спільноти від ворожих зазіхань. Через це в аналізованому матеріалі спостерігаємо опис та аргументацію лицарських чеснот, які уособлюються для українців саме в образі козака – побратима, земляка, єдиновірця.
3. Образ козака в культурному просторі архаїчних оповідей про козаччину є етноспецифічним виявом успадкованої українцями індоєвропейської мілітарної традиції, перетвореної в народній свідомості на військово-героїчний, лицарський епос. Так, тотемічний культ воїна-звіра (перевертня) простежується у наративах про козаків-характерників; подібні наративи мають стереотипну схему, типову для билин, чарівних казок, легенд, і містять у своєму складі усталені епічні формули, серед яких центральною є тематична група формул смерті (смерть-загибель, смерть-одруження, смерть-утоплення, смерть-викуплення). Поява рятівника (дівчина, кінь, птах тощо) на цьому тлі має інтерпретуватися як вторинний мотив, набутий поза межами архаїчної мілітарної традиції через різні фольклорні імісії.
4. Побутування в українській народній історико-героїчній прозі образу героя-козака інтенсифіковане пильною увагою українців до власної історії (а не міфологічного часу), що притаманне вже сформованим етнічним утворенням. Це, у свою чергу, спричинило насиченість героїчної епіки конкретикою історичних подій, історичного простору та історичного часу, умовною відповідністю сюжетики до історичних фактів та реальних життєвих випадків поряд із гіперболізацією та ідеалізацією самої моделі образу козака. Саме тому в народному епосі простежуються стійкі семантичні структури, що є компонентами системи козацької культурної спільноти (ставлення до жінок, вірність побратимів, функціональна навантаженість червоного кольору, культ коня й шаблі, козацьке виховання/козацька родина, козацьке характерництво й кобзарство).
Марсове поле: Героїчна поезія на Україні Х – першої половини ХVІІ століть / Упорядкування, вступна стаття, біографічні довідки та примітки В.Шевчука. – К.: Молодь, 1988. – С. 7. |
