ПОНЯТТЯ ДОБРА І ЗЛА В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ ВИННИЧЕНКА-ДРАМАТУРГА : Понятия добра и зла В ХУДОЖЕСТВЕННОМ МИРЕ ВИННИЧЕНКО-ДРАМАТУРГА

Краткое содержание

У “Вступі” розкрито стан розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність; визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень та висновків; указано форми й час апробації та впровадження положень і результатів дисертаційного дослідження, його структуру.

Перший розділ “Вихідні позиції дослідження” містить стислий аналіз праць, у яких на різних етапах розвитку людського мислення не тільки тлумачиться зміст категорій “добро” і “зло”, а й досить чітко окреслюються діалектико-еволюційні етапи усвідомлення їхнього змісту, форм та функцій у всіх основних галузях гуманітарних наук: від міфології й висловлювань стародавніх мислителів до концепцій, сформульованих сучасними філософами, психологами та літературознавцями; від найпростіших уявлень про сутність, основні форми та функції добра, зла і духовності до сучасних концептуально-категоріальних тлумачень найважливіших етичних цінностей людства.

У підрозділі 1.1. “Поняття і категорії “добро” та “зло” в гуманітарних науках” окреслено первісні уявлення про добро, зло та духовність у міфах і міфотворчості айнів, бурятів, греків, єгиптян, кельтів, слов’ян та інших народів світу. При цьому відзначено, що у слов’ян духи природи, божества та боги виключно чітко розрізнялися на “добрих” і “злих” за характером їхнього ставлення до людей (і передовсім за добротворенням чи злотворенням). З’ясовано й те, що самі уявлення про добро та зло вже на перших етапах розвитку людства виступали головними критеріями вияву й розуміння сутності добро- і злотворчих дій та процесів, а отже, й духовності взагалі.

Так, у міфо-релігійних пам’ятках (“Пісня про Гільгамеша”, “Вавілонська теодицея”, “Рігведа”, “Авеста”, “Веди”, “Тора”, “Біблія”, “Велесова книга”) вже формулюються перші досить чіткі релігійні уявлення про добро, зло та про духовність як про віру в наявність і всемогутність Абсолюта, там уже оцінюються й спрямовані на добротворення чи на злотворення думки і вчинки людей.

Стародавні мислителі Китаю, Греції та Риму й саму сутність добра та зла, і особливо духовність, уже тісно пов’язували передовсім зі спрямованістю думок, слів і дій людини на реальне добро- або злотворення.

Так, мислителі Середньовіччя сходилися на тому, що добро – це віра й відданість Богові, а зло – втрата людиною віри і, відповідно, божої милості. При цьому, право на розуміння добра і зла (як найвищих критеріїв і цінностей) усе ще залишалося за Абсолютом. Італійські мислителі епохи Відродження (Дж. Манетті, Дж. Мірандола, П. Помпонацци) самі намагалися визначати зміст понять “добро” і “зло”, чим значно активніше й ефективніше скеровували людей передовсім на реальний альтруїзм.

Філософи XVIII ст. зміст і сутність категорій “добро”, “зло” та “духовність” виводять і зі спрямованості намірів, задумів чи бажань та вчинків на добро- чи злотворення, які нерідко частіше всього називаються ще й “богоугодними” або “небогоугодними” (Б. Спіноза, Ф. Прокопович, Г. Кониський та Г. Сковорода). Тобто, на цьому етапі головними чинниками добро- та злотворення стають реальні вчинки і дії людей, а визначальним фактором духовності оголошується лише їхня спрямованість на реальні добро чи зло, хоча сама направленість намірів і діяльності віруючої людини в ім’я Бога все ще залишається чинником добра.

Філософська думка кінця XVIII ст. – першої половини XX ст. (Г. Гегель, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, М. Грот) остаточно визнає найголовнішими критеріями визначення добра і добротворення – позитивні (розумні та гуманні) думки, слова і дії людей, а зла і злотворення – навпаки, нерозумні, неможливі й несправедливі; а за сутність духовності людини – саму спрямованість її світу внутрішнього та буття  в суспільстві взагалі.

У другій половині XX ст. (В. Куліков, С. Кримський) і на початку XXI ст. (А. Дємєнєв, Й. Сележан) філософи оперують уже досить чітко визначеними поняттями "добро", "зло" та “духовність”, хоча й постійно уточнюють їх зміст (М. Каган).

Психологи, виходячи зі змісту давньогрецького слова “психос" – (душа), досить одностайно і добро, і зло, але перш за все – духовність, пов’язують із психікою людини, зокрема, з формами її виявів: А. Бергсон і М. Лоський – з інтуїцією; зі свідомістю й підсвідомим – З. Фройд. Хоча й вони вказували на зв'язок психіки та духовності людини переважно зі спрямованістю думок (Є. Фромм) та дій (В. Роменець) на добро чи на зло.

Отже, в результаті пошуку було з’ясовано: по-перше, процес формування уявлень і понять про добро та зло в житті людини триває вже не одне тисячоліття, і на всіх етапах люди постійно пов’язують сутність добра і зла з тим, як вони впливають на розвиток, занепад і загибель усього живого на Землі; по-друге, уявлення й поняття про добро і зло формувалися здебільшого відповідно до того, що було благом і шкодою, спокоєм і небезпекою не стільки для окремих людей, родин, родів чи племен різних епох, а й для всього людства; по-третє, творці більшості міфо-релігійних писань за добро вважали перш за все щиру віру в богів і повагу до людських заслуг та чеснот: щедрість, альтруїзм, здатність і готовність жертвувати всім (аж до самопожертви) в ім’я окремої людини, роду, племені й усього народу; злом – усе протилежне й самі наміри позбавляти життя інших безвинних істот, людей, зневага до загальнолюдських цінностей, заперечення добра та навіть невиправдане знищення матеріальних чи духовних благ; по-четверте, висловлювання мислителів та первісні філософські вчення про добро і зло не просто уточнюють зміст досліджуваних уявлень, а й визначають умови творення добра і зла, тобто формулюють поняття; по-п’яте, філософи останніх двох-трьох століть настільки збагачують зміст названих понять, що вони поступово набирають суто категоріального характеру і стають основою для творення самостійної галузі науки філософії – етики; по-шосте, категорії “добро” і “зло”, ввібравши все те, що людство пов’язувало й пов’язує з природним і своєчасним зародженням, розвитком (або з деградацією), з позитивом і негативом, перетворюються у найважливіші його цінності.

У підрозділі 1.2. “Письменники та літературознавці про добро, зло і духовність твору літератури” з’ясовано, що до XIX ст. письменники постійно акцентували свою увагу й увагу читача на процесах творення добра, рідше – зла, а дослідники літератури (Арістотель, Горацій, Е. Роттердамський, Н. Буало) з класицистичною наполегливістю (у вигляді непорушних канонів) рекомендували письменникам засвоювати й відображати прийняті церквою та державою стійкі й чіткі правила та закони зображення добра і зла, позитиву й негативу, і їхніми творами формувати в читачів прагнення до ідеалів добра та добротворення, а також застерігати їх від зла і  злотворення.

У XIX ст. з причин відомих змін у системі монархічних суспільств відбулися й переосмислення ідеалів та цінностей митцями: пріоритетними стають перш за все гуманність і викриття жорстокості, співчуття до знедолених, засудження всього злобиво-негативного та зажерливо-егоїстичного тощо; добро- і злотворча полярність творів літератури (Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, П. Грабовського) надає максимальної загостреності й трагічності, стає очевидно ідейно-етичною – домінантною. А тому й М. Драгоманов, Д. Писарєв, М. Возняк, а пізніше – М. Бахтін, Р. Інгарден, Ж. Сартр, П. Кононенко, М. Гуменний, Н. Малютіна, Ю. Ковалів та довгий ряд інших дослідників постійно акцентували їхню увагу перш за все на позитивних і негативних началах, на добро- і злотворенні в художніх здобутках письменників. Особливо ґрунтовно вивчали й переконливо та об’єктивно оцінювали добро і добротворення, зло і злотворення персонажів літератури минулих століть, як уже зазначалося, М. Жулинський, Н. Шляхова, Г. Клочек, Г. Штонь, Л. Мороз, В. Марко. У кінці XX і на початку XXI ст. дослідники вже не тільки й не стільки інтерпретують зміст категорій “добро” і “зло” у творах української літератури взагалі, не стільки “зобов’язують” митців тлумачити й “нав’язувати” читачам старі чи нові ідеали й антиідеали (як форми виявів добра й, відповідно, зла), а й намагаються бачити за цими вищими цінностями високо одухотворену, антидуховну чи духовно здеградовану (обездуховлену) людину. У цьому плані дуже важливою виявилася монографія "Духовність як літературознавча категорія", в якій подано не лише тлумачення сутності духовності, а й базових для її визначення категорій "добро" і "зло".

Отже, митці слова (й особливо літературознавці) категоріям “добро” і “зло” відводять дуже важливу роль у змісті як окремих творів, так і в творчих спадках письменників, літературних угрупувань, течій, напрямів і методів художньої творчості в літературі взагалі, адже зміст саме цих категорій постійно трансформується й інтерпретується у вигляді особистісних, соціальних, національних та найвищих загальнолюдських цінностей: “ідеал” та “антиідеал”, “позитив” і “негатив”, “благо” і “шкода” тощо.

У підрозділі 1.3. “В. Винниченко і його сучасники про добро, зло та духовність” окреслено процес пошуку драматургом змісту цих категорій у щоденниках, в епістолярній та в публіцистичній спадщині. Так, з’ясовано, що однією з найвищих добротворчих цілей він вважав досягнення гармонії індивідуального, громадського та суспільного життя людей; творення високих цінностей завдяки боротьбі, терплячості та здатності вибачати; а за найстрашніше зло – неволю, егоїзм, несправедливість, гнів, жорстокість, руйнацію і вбивства, будь-яку дисгармонію, відсутність співчуття, нетолерантність, невідповідність життя людей основним законам природи й суспільства. Тому письменник ставив собі за вищу мету прагнення віддавати людям (і перш за все Україні й українцям) свій талант і всі його зусилля в цьому напрямі. Це і був той ідеал до якого прагнув В. Винниченко, який він намагався утверджувати в своїй творчості й особистому житті. Усе назване є і в щоденникових записах, у його листах і публіцистиці, але остаточно й найчіткіше та найпереконливіше це сформульовано лише в трактаті “Конкордизм”, який був написаний майже через двадцять років після роботи над творами його драматургії.

І все-таки найважливіші ознаки повної етико-духовної зрілості В. Винниченка можна простежити вже на останньому етапі роботи над творами його драматургії – уже в 1922-1930 рр. він гранично чітко сформулював і свої розуміння добра та зла, і бажання жити для інших людей, і, передовсім, для народу України, на що й налаштовував героїв останніх своїх п’єс та сучасників із якими постійно дискутував на етико-духовні теми.

У підрозділі 1.4. “Винниченкознавці про добро і зло у драматургічній спадщині автора” виявлено, що дослідники драматургії В. Винниченка спеціально не вивчали ні змісту, ні функцій добра і зла в ній, оскільки в більшості випадків основна увага приділялася перш за все нетрадиційності способів осмислення й тлумачення дійовими особами "старих" та "нових" цінностей у вигляді принципів моралі. А головними причинами та передумовами необхідності такого переосмислення називаються революційні суспільно-історичні перетворення кінця XIX – початку XX ст. (А. Омельченко, Ю. Смолич, О. Векуа, В. Марко), а, отже, й необхідність реформування "традиційної" моралі (Є. Лохіна, О. Олійник). Д. Гусар-Струк, О. Драган, В. Панченко та Л. Мороз бачать причини виникнення морально-етичного принципу “чесності з собою” не лише як породження суто політичних рухів, не тільки як альтернативу “старій моралі” (не дарма деякі з дослідників називають його й негативним – А. Матющенко, Н. Зубрицька), а й проявом звільненого духу особистості. Л. Синявська і С. Хороб пов’язують увагу В. Винниченка до етики та моралі з поширеними в ті часи європейськими тенденціями розвитку драматургії, зокрема з новою поетикою вираження найвищих цінностей (у тому числі й добра та зла). І все ж найпомітніше актуалізується питання осмислення проблем етики в творах В. Винниченка у працях Л. Мороз, Л. Ожоган, Л. Голомб. А Г. Сиваченко, запропоновану В. Винниченком “теорію щастя”, називає не інакше як “етикою третього тисячоліття”. Та всі вони разом відзначають перш за все особливий, креативно-інтелектуальний (іноді навіть “провокативно-інтелектуальний”) характер пошуків В. Винниченком нового змісту та функцій добра і зла в житті людини, суспільства й людства.

Простеживши процес формування уявлень і понять В. Винниченка про добро, зло та духовність, можна сказати: по-перше, В. Винниченко до власних трактувань названих понять ішов поступово, але впевнено; по-друге, найрозпливчастіші уявлення молодого драматурга про добро і зло склалися вже до 1918 року, а в наступні два-три роки вони трансформувалися в досить чітко окреслені й у той же час багаті змістом поняття та категорії “добро” і “зло” (як визначальні цінності його життя і творчості); по-третє, В. Винниченко саме в творах драматургії не лише втілив його розуміння добра і зла, а й творчо апробував їх у процесі образного функціонування і принципу “чесності з собою”, та його ж "теорії щастя", і багатьох таких житейських ситуаціях, суперечностях та протистояннях, які ні одній людині коштували життям.

На основі результатів усіх цих вихідних позицій дослідження було сформульовано такі робочі визначення базової термінології: добро в художньому творі – це перш за все те, що сприяє, а зло – все те, що заважає вчасному (як твердить А. Козлов) зародженню, розвиткові, розквіту й природному відживанню людини чи явища природи (з усіма позитивними й негативними причинно-наслідковими та побічно-супровідними факторами й наслідками цих процесів). А оскільки В. Винниченко постійно наголошував на необхідності боротися проти зла, така боротьба дійових осіб його п’єс і самого автора розглядалася нами як вияви добра і добротворення. У всьому цьому й полягає сутність методики роботи.

У другому розділі “Добро, зло та духовність у художньому світі Винниченка-драматурга (1906-1916 рр.)” простежено й процес художнього втілення добра та зла в думках, словах і вчинках, у способі життя дійових осіб указаних творів, і еволюцію їхніх етико-духовних позицій та таких провідних морально-етичних принципів, як: “чесність з самим собою”, "закони суспільства не повинні суперечити одні одним", "кожна людина має право на щастя" і т.ін.

У підрозділі 2.1. “Натуралістично-соціологічне бачення добротворення й злотворення у п’єсах В. Винниченка 1906-1909 рр.” виявлено й простежено еволюцію змісту, форм вияву й художньо-етичних функцій добро- та злотворень у перших трьох п’єсах драматурга; разом із автором перевірено істинність, життєвість і стійкість указаних принципів, теорій та дій колективізму й анархізму. Усе це здійснено шляхом аспектного та компонентного аналізу змісту, форм, функцій і задумів та реалізацій конкретних добротворень і злотворень дійових осіб та постійного зіставлення їх із авторським трактуванням змісту категорій "добро" і "зло" в епістолярії, у щоденниках та в публіцистичних творах. При цьому враховувалися й вагання та суперечності в свідомості дійових осіб, особливо ті моменти з їхнього життя, коли їм доводилося стояти перед вибором між особистими, громадськими та загальнолюдськими інтересами й цінностями, коли і позитиви й негативи підмінялися одне іншим чи інтерпретувалися й характеризувалися в авторських ремарках та в усіх інших формах і засобах мовлення драматурга.

У результаті такого аналізу з’ясовано, що для головних дійових осіб перших п’єс В. Винниченка “остаточним добром” виступають перш за все бажані виходи зі складних, дійсно дисгармонійних ситуацій і становищ; встановлено, що заради досягнення саме таких цілей головні дійові особи нерідко погоджуються і на можливі жертвування власним щастям в ім’я інших людей (Грицько – “Дизгармонія”, Аня – “Щаблі життя”), і на повну відданість справі суспільного добротворення (Катря – “Великий Молох”, Антоніна – “Memento”), і на готовність будь-якою ціною допомогти однодумцям (Мартин – “Дизгармонія”, Зінько – “Великий Молох”). Помічено й те, що В. Винниченко так вибудовує систему основних діалогів, що в ній простежуються достатньо глибокі роздуми головних дійових осіб над тим, чи можуть бути зло і злотворення використаними як засоби боротьби за їхні ідеї й інтереси; чи може відмова від активних дій стати формою досягнення загального добра чи блага для особистості – “Великий Молох”; терпіння матері в ім’я життя дитини – “Memento”, чи це лише одна із форм свідомого злотворення.

У цьому плані роздуми соціаліста Грицька (“Дизгармонія”) над його ж боротьбою проти умовностей тодішнього суспільства автор подає і як причину внутрішньої (душевної) та суспільної дисгармонії, і як спонуку до надгострих зіткнень цієї людини з громадою. І вчитель Мирон Антонович (“Щаблі життя”) після подібних роздумів убиває рідну матір; егоцентричний художник Кривенко (“Memento”) не лише сам заходить у “глухі” суперечності між так званою “свободою творчості”, обов’язками батька й “потребою” жертвування в ім’я мистецтва, а й опускається до вбивства дитини. Розуміння добра і зла представниками різних класів призводять, твердять дійові особи, до духовного відчуження людей (Семен – “Чужі люди” і ін.). Лише окремі з них здатні переборювати в собі егоцентризм і підпорядковувати своє життя інтересам товаришів, тобто одухотворювати його (Зінько – “Великий Молох”). У різних формах характеристик (Мартин – “Дизгармонія”, Катря й Абстракт – “Великий Молох”) та з допомогою інших прийомів В. Винниченко засуджує і революційний фанатизм, і сліпу покору особи натовпові, і ті наміри та плани бездумно творити добро, реалізація яких неминуче призводить до горя і страждань. А “геніальний” художник (“Memento”), сумніваючись у кінцевих цілях своєї творчості та в надійності критеріїв її оцінки, приходить до неминучого злотворення – руйнує родину, ставить на грань життя і смерті своє рідне дитя та “найталановитіший”, на його думку, твір.

Усе це свідчить про дуже відчутну нечіткість та нестійкість етичних позицій і дійових осіб, і автора, тому що більшість героїв керується ще переважно суб’єктивними критеріями визначення добра та зла.

Таким чином, Винниченко-драматург у його ранніх п’єсах доводив: по-перше, переважна більшість людей початку XX ст. знаходилася ще в процесі етико-духовних пошуків і тому головні дійові особи його творів при виборі шляхів та засобів осягнення цілей керувалися нібито переважно принципом “чесності з собою”, а не загальносуспільними цінностями; по-друге, творять дійові особи добро тільки тоді, коли вони допомагають іншим (конкретним) людям і протистоять злотворенню; по-третє, будь-які форми егоїзму, підступності й дволикості при досягненні цілей, людиноненависництво, безцільність і безпощадність натовпу, безвідповідальність батьків і т.ін. В. Винниченко вже на цьому етапі вважав чітко визначеним злом; по-четверте, у п’єсах “Дизгармонія”, “Щаблі життя”, “Великий Молох”, “Memento” та “Чужі люди” автор підтверджує етичне падіння героїв при апробації принципу “чесності з собою” багаторазовим, багатогранним і справді аналітичним “експериментальним” його випробуванням.

У підрозділі 2.2. “В. Винниченко та дійові особи його драматургії 1910-1913 рр. про найвищі людські цінності” розглянуто те, як дійові особи при розв’язанні особистісно-побутових, громадських та загальносуспільних проблем орієнтуються вже й на поняття добра і зла. У результаті з’ясовано, що переважна більшість із них свідомо, спрямовуючи свою діяльність на маніпулювання інтересами окремих людей і громад, переслідували егоїстичні цілі (“Базар”, “Співочі товариства” та ін.). Особливу роль у п’єсах “Натусь” і “Молода кров” В. Винниченко відводить інохарактеристикам – саме в такій формі найяскравіше виявляється ним оцінка наслідків виховання дітей у сфері злотворення. Тут характеристичні репліки Натуся (“Натусь”) та Ївги (“Молода кров”) є справжніми доказами батьківського егоїзму. Убивча іронія автора відчувається і в репліках про мову, про так звані “культурні осередки” в думках панів, про оновлення їхньої крові – усе це бачиться авторові як прояви зла. Особливо помітним у п’єсах цього підрозділу є й використання поширених тоді символів (“брехня”, “чорна пантера”, “білий медвідь”, “сніжинка”), які самі по собі нібито й не є ні добротворчими, ні злотворчими, але в “конкретних наповненнях” допомагають досить влучно характеризувати дійових осіб. На відміну від попередніх творів, дійові особи п’єс цього періоду – це переважно такі добротворці (“Базар”, “Дочка жандарма”), які відзначаються значно чіткішими етичними позиціями та свідомою здатністю віддати власне життя заради блага інших. Лише одна із головних дійових осіб (“Брехня”) намагалася брехнею творити блага (точніше – матеріальні статки родини).

І в п’єсах цього періоду драматург здійснює апробування деяких принципів моралі, але тепер він виходить і на рівні загальнолюдської етики: з одного боку, він аналізує вже не поодинокі принципи, а цілі комплекси принципів “старої” моралі та етики (етику експлуатації й приниження людини праці іншою), а з іншого, протиставляє їй систему нових цінностей та істин – волю, соціальну справедливість, громадянсько-правову рівність тощо.

У підрозділі 2.3. “Протистояння між особистісними та суспільними цінностями в п’єсах В. Винниченка 1915-1916 рр.” проаналізовано етико-духовні позиції представників тих “інтелектуальних” верств України, котрі при виборі позицій добротворців чи злотворців керуються вже далеко не особистісними чи вузько соціальними інтересами й критеріями (“Пригвождені”), а й постійно виходять на рівень загальнолюдської моралі та етики (“Мохноноге”). При цьому процес осмислення сутності добра і зла дійовими особами й визначення ними етичних позицій конкретизується автором у формі ремарок і ще більш помітно у формі прийому психоаналізу та самопсихоаналізу героїв. Усім цим досягається глибина й переконливість відчуття ними повної безпорадності (Лобковичі – “Пригвождені”; Суховій, Варвара, Базиль, Тетяна – “Мохноноге”), і, навпаки, здатність протистояти злу й творити добро – навіть для цілого людства (Родіон – “Пригвождені”, Дмитро – “Мохноноге”). Та лише героєві (“Мохноногого”) вдається стати настільки духовно вищим від свого оточення, що він починає впливати на інших, даючи їм поради і як удосконалювати себе, і як одухотворювати власне існування між людьми.

Аспектний аналіз п’єс В. Винниченка цього періоду засвідчив: по-перше, драматург почав дивитися на світ і з особистісних, і з загальнолюдських позицій та цінностей; по-друге, він став виявляти неабиякі вміння подавати життя в надгострих суперечностях, протиріччях і протистояннях між поглядами на добро і зло однієї особи й між добро- та злотворцями; по-третє, він одним із перших показав селян, які думають і діють не менш егоїстично, ніж пани (“Молода кров”). Тут усі вони стають і по “той”, і по “цей” бік соціальних “барикад”, по той бік добра і зла взагалі, бо для автора головним стало перш за все те, хто вони – зло- чи добротворці.

Більше того, драматург почав наголошувати на тому, на що саме спрямовані думки, слова та вчинки дійових осіб – на добро- чи на злотворення – репліки Івги і Клима (“Молода кров”), Чиркуна і Душі (“Чужі люди”) тощо.

Отже, драматургія В. Винниченка даного періоду спирається вже й на широке коло гострих загальносуспільних ідей, проблем, цінностей, наслідки пошуків суті одухотворених роздумів та вирішень основних завдань і проблем життя: Пилипенко (“Співочі товариства”) приходить до звичайної бездуховності; Корній (“Чорна Пантера і Білий Медвідь”), не вистоявши перед “вимогами” мистецтва, втрачає і картину, і родину; Петро (“Натусь”) заплутується у власній інтризі й залишає родину; Антось (“Молода кров”) зневірюється у своїй нареченій і скочується до “готовності” вбити людину. У процесі самохарактеристик дійові особи цих творів проходять шлях і від добро- до злотворення, і навпаки.

“Динаміка” змін у процесі усвідомлення змісту категорій “добро”, “зло” та “духовність” дійовими особами дуже складна: то нестійкість і нечіткість етичних позицій дійових осіб підкреслюється незавершеністю реплік та самоспостереженнями, то втрата чіткості таких позицій виявляється в нагромадженні незавершених синтаксичних конструкцій тощо. А в п’єсах “Memento”, “Брехня” і “Мохноноге” автор використовує й такі елементи прийому психо- та самоаналізу дійових осіб, крізь які проглядаються все ті ж болючі пошуки ними загальнолюдських критеріїв і цінностей. І все-таки ще й у цих творах етичні позиції більшості дійових осіб не зовсім стійкі та однозначні.

Усе це не просто помітно ідентифікується з реальними позиціями й поглядами самого драматурга на мораль та етику в житті (виявлених нами в його публіцистичних працях, листах та щоденниках), а й виглядає як таке, що “апробується” в художній дійсності у формах роздумів дійових осіб його п’єс чи здійснення ними дій або вчинків, а найпомітніше – це розкривається у формах діалогів, кожна репліка яких може розкривати і наміри й основні мотиви та причини їхнього добро- чи злотворення безпосередньо і найвідвертіше.

У п’єсах 1915-1916 рр. драматург упевнено виходить і на рівні загальнолюдського мислення та осягнення змісту категорій “добро” і “зло”. А вищий вияв добра та процесу самовдосконалення людини, суспільства і людства він бачить очима письменника Дмитра Бутенка (“Мохноноге”).

У третьому розділі “Етико-духовна зрілість автора та дійових осіб драматургії В. Винниченка 1918-1930 рр.” виявлено й охарактеризовано боротьбу дійових осіб тепер за такі цінності, які сповна можна називати вже і загальнолюдськими, і достатньо чітко визначеними.

Так, у підрозділі 3.1. “Особистісне, соціальне та загальнолюдське трактування добра і зла у п’єсах В. Винниченка 1918-1919 рр.” розкрито такі форми мислення й мовлення дійових осіб, які переконливо свідчать і про свідоме та різномасштабне добро- й злотворення: мати здатна віддати життя за рідну дитину й за цілий рід (“Між двох сил”); жінка виконує всі примхи жандарма, щоб урятувати коханого і справу організації (“Гріх”) тощо, хоча тут є й такі дійові особи, котрі щиро обіцяють творити благо, але далі обіцянок допомагати й співчувати іншим людям (чи їхнім ідеям) не йдуть, бо насправді вони на те й не здатні.

До розряду злотворень автор відносить підступність, зрадливість і корисливість людей різних соціумів: тут є і революціонери (Грінберг – “Між двох сил”), і жандарми (Сталінський – “Гріх”), і кар’єристи. У цих п’єсах лиш окремі дійові особи знаходяться в стані духовної роздвоєності чи на шляху постійного вибору між добром і злом. А найвищого рівня усвідомлення власного буття досягають, на думку автора, тільки ті, котрі знаходяться в стані постійного самоаналізу (Марія – “Гріх” та ін.); лише тоді одухотворює дійова особа своє життя, коли вона спрямовує її думки, слова і дії на свідоме творення добра і блага, перевіряє, контролює та об’єктивно оцінює свої вчинки й наміри саме з точки зору добра і добротворення.

Основними формами художнього вияву й утілення добра і зла у п’єсах цього періоду продовжують домінувати діалоги, і найперше ті з них, у яких подаються роздуми, диспути, передусім – іно- і взаємохарактеристики дійових осіб (“Між двох сил”), де засобами вираження етичних позицій стають гострі й навіть прямолійні висловлювання, взаємооцінки та взаємоаналізи добро- і злотворців.

Незважаючи на надзвичайну суспільну нестабільність і на гостроту й безпощадність подій 1917-1919 рр. (більшовицький переворот, боротьба України за незалежність і т. ін.), В. Винниченко в творах цього періоду вперто йде до необхідності керуватися загальнолюдськими принципами моралі й етики, до багатогранного тлумачення самого змісту категорій “добро” і “зло”.

У підрозділі 3.2. “Домінанта загальнолюдських трактувань категорій “добро”, “зло” та “духовність” над особистісними й соціальними цінностями у Винниченкових п’єсах 1922-1930 рр.” вивчено й з’ясовано, що більшість дійових осіб п’єс цього періоду дійсно має стабільні й чіткі поняття про добро та зло й навіть про шляхи і засоби їх досягнення чи творення, хоча надто вже революційні пориви та наміри героїв нерідко не тільки не дозволяли їм реалізувати їхні вищі цілі, а й руйнували в них самих і в їхньому родинному та громадському житті навіть усе те краще, чого вони досягли раніше. Тепер подібне спостерігаємо перш за все в стані злотворців: сліпе прагнення до помсти (Мітяхін – “Пісня Ізраїля (Кол-Нідре)"), містифікаційне маніпулювання свідомістю конкурентів у боротьбі за спадок (Гайяр – “Великий секрет”) і намагання нажитися на вірі й довірі людей (Райт – “Пророк”). Особливим злом вважав і показував В. Винниченко в п’єсах “Над”, “Великий секрет” і “Пророк” передовсім егоцентричні та егоїстичні наміри, позиції, дії та вчинки пристосуванців-партійців (Смілянський, Гриценко), поміщика (Ковтунець – “Над”), журналіста (Фор – “Великий секрет”), апостолів та ін. (“Пророк”). Та й коливання багатьох дійових осіб п’єс цього періоду між добро- та злотворенням також зображені автором такими, які призводять до жорстоких наслідків – “Закон”, “Великий секрет” та інші.

І тільки в п’єсах “Пісня Ізраїля (Кол-Нідре)", “Над”, “Пророк” В. Винниченко показав найвищий рівень здатності людини бачити світ не лише через призму своїх власних, соціальних та національних чинників, а й у масштабах загальнолюдських цінностей; чітко окреслив шляхи вироблення таких життєвих “формул”, як: “боротьба за людину”, “любов до всієї людськості”, “вища ціль – це духовний та фізичний розвиток” та ін.

У “Висновках” викладно найважливіші результати дослідження.

По-перше, первісні уявлення про добро і зло сформувалися ще в міфо-релігійних писаннях та пам’ятках, більш-менш повні тлумачення змісту цих понять зустрічаються у висловлюваннях мислителів стародавнього світу і в ученнях теологів Середньовіччя; а перші наукові усвідомлення змісту понять “добро” і “зло” людство розпочало з XVIII ст. (Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода, Г. Гегель). Але особливо активно розробляються категорії "добро" і "зло" в XIX – поч. XXI ст. (М. Грот, М. Бердяєв, Ж. Сартр, А. Дємєнєв, А. Гусейнов, Й. Сележан та інші).

У творах мистецтва й у мистецтвознавстві, зокрема в літературознавстві, добро і зло здавна розглядаються як вищі цінності та критерії визначення й утвердження духовності особистості, соціуму й суспільства в цілому (Г. Клочек, М. Гуменний, М. Жулинський). По-друге, зміст категорій “добро” і “зло” на кожному новому етапі поступу людського духу не просто збагачувався та оновлювався, а й поступово почав виконувати функції основного фактора процесу одухотворення життя людей, тобто визначати саму їхню сутність. По-третє, аналіз листів, щоденникових записів та основних публіцистичних праць В. К. Винниченка показав: під час роботи над першими п’єсами перед драматургом гостро постала проблема чіткості полюсів позитиву та негативу, в тому числі й добра та зла (цього вимагав саме обраний вид літературно-театральної творчості), і тому він спочатку в листах 1908 року поряд із роздумами про гармонійність та дисгармонійність тодішнього людського життя та про принцип “чесності з собою” став перевіряти на істинність усе це й власні бажання віддати життя заради інших вищими "мірками" – благом (добром) та злом. Так можна пояснити появу усвідомлення ним причин і (головне!) цілей його особистих добротворчих (а іноді, як йому здавалося, й злотворчих) намірів. І це видається незаперечним, оскільки вже тоді митець досить чітко усвідомлював наявність, як мінімум, двох типів ("старої" й "нової") моралі; двох етик – етики “верхніх” і етики “нижніх” “поверхів суспільства”. І саме тому в 1916 р. драматург приходить до усвідомлення необхідності творити благо й певні цінності не стільки для себе, і навіть не стільки для окремих людей (захищаючи їх від злочинності й підступності злотворців), а й для свого соціуму та всього суспільства. Так уперше стали проглядатися досить стійкі ознаки етичних позицій митця, які невдовзі почали визначати й етичні позиції провідних дійових осіб його наступних п’єс. По-четверте, особливо важливим для визначення особистих поглядів автора на добро і зло став другий період написання творів драматургії В. Винниченком (1918-1930 рр.), адже саме тоді автор не тільки занотував у щоденнику його основні етичні тези та концепції, а й став твердо дотримуватися їх і в житті, і в творчості. А запорукою стійкості й доцільності обраного шляху В. Винниченко став вважати “відсутність злого”, тобто вміння утримуватися від будь-яких форм злотворення. Саме тому з 1920 по 1930 рр. особистісні, соціальні, загальносуспільні й загальнолюдські форми добротворень дійових осіб його п’єс стають справді домінантними в його драматургії, а добро і зло взагалі – найчіткішими і найпереконливішими критеріями їхньої "позитивності" та "негативності". По-п’яте, у 20-х рр. чіткості змісту категорій "добро" і "зло" в свідомості Винниченка-драматурга сприяли перш за все ті надскладні події, які вели до відвертого антагонізму між особистостями, соціумами, націями. І хоча остаточно все те оформилося в струнку концепцію добра і зла аж у трактаті “Конкордизм” (1938-1948 рр.), всі основні ознаки етичної зрілості Винниченка-драматурга проявилися вже в його п’єсах 1922-1930 рр. По-шосте, загалом за добро В. Винниченко спочатку вважав здатність людини бути “чесною із собою” і відвертою з іншими (хоча саме в цьому він пізніше дуже засумнівався); і її готовність пожертвувати своїми інтересами й життям заради інших та уміння спрямувати власну діяльність на їхнє благо; людські бажання й можливості реалізувати батьківські обов’язки як форми добротворення, боротися за соціальну рівність між людьми, готовність не тільки запобігти небезпеці майбутніх поколінь, а й створити та втілити в життя програму розвитку й одухотворення людини. Усе це утверджувалося з року в рік як своєрідні етичні принципи та цілі боротьби дійових осіб і самого автор; а злом – убивство рідної людини (якими б мотивами не керувалася дійова особа), партійно-організаційний фанатизм та відстоювання будь-яких принципів ціною життя людини, маніпулювання людьми, знецінення родинних стосунків чи експериментування з ними, егоїстичне використання батьками дітей, продажність митців і критиків, а особливо – месій та проповідників.

У п’єсах 1918-1930 рр. Винниченко-драматург не просто схвалював дійовий альтруїзм, реальну жертовність і “боротьбу за людину” взагалі; а й ставив питання про діяння особистості будь-якої нації в ім’я загальнолюдських інтересів. При цьому дійовий егоїзм антигероїв, їх корисливі форми маніпулювання долями людей і бездонну зажерливість власників та шахрайство лжепророків зображував майже в кожній п’єсі 20-х рр.

По-сьоме, якщо в п’єсах В. Винниченка 1906-1916 рр. лише намітився поступовий відхід головних дійових осіб від особистісних та вузько соціальних чи партійних інтересів і позицій у поглядах на добро та зло, то герої п’єс 1918-1930 рр. знаходяться в постійному етико-духовному поступі до розуміння добра і зла як критеріїв загальнолюдських масштабів. По-восьме, для зображення саме процесу духовного прозріння й розвитку дійових осіб В. Винниченко використовує такі основні прийоми драматургічного мислення й мовлення: у перших п’єсах (1906-1916 рр.) основними виступають переважно діалоги, роздуми, характеристики та інохарактеристики, ремарки й репліки дійових осіб, у яких подаються лише поверхові, хоча й дуже категоричні морально-етичні та  етико-духовні оцінки дійових осіб, думкам, діям і наслідкам діяльності їхніх опонентів, тоді як у п’єсах 20-х рр. повністю домінують і чітко визначені наміри та прагнення, дії й життєві позиції майже всіх дійових осіб. Та найважливішим є те, що все це виражається автором за допомогою переважно складних, логічних, доказових та переконливих мовленнєво-синтаксичних конструкцій, і висловлювань, за допомогою таких прийомів як типізація, активний мовленнєвий вплив більшості дійових осіб, глибокі й багатогранні роздуми, психо- та самоаналізи як героїв, так і антигероїв (“Брехня”, “Пригвождені”, “Мохноноге”, “Закон”, “Над”) тощо. І в усьому тому так чи інакше відчувається досвід як вітчизняних драматургів (корифеїв українського театру, Б. Грінченка, Лесі Українки, Л. Яновської, О. Олеся й багатьох інших), так і зарубіжних (Г. Ібсена, А. Стріндберга Г. Гауптмана, М. Метерлінка, С. Пшибишевського, Л. Андрєєва, ін.); як постійно присутня класична традиція діалогізування, так і новаторство “модерних” форм спілкування дійових осіб та їхніх роздумів і про сутність добра та зла, й про форми добро- та злотворення в умовах дійсно революційних зрушень в усіх галузях і на всіх рівнях свідомої діяльності людей.

Тобто, категорії "добро" і "зло" в драматургії В. Винниченка відіграли різні й дуже важливі функції, але найголовнішими з них є: свідчення про те, що цей автор не лише правдиво відтворював реальну революційну дійсність світу початку XX ст., а й геніально прогнозував і навіть проектував подальший її розвиток; саме етико-духовне прозріння й поступ Винниченка-драматурга дає можливість говорити не лише про безвихідно-трагічну суперечливість світобачення і головних дійових осіб, і самого автора, а й про таку гостроту їхніх поглядів, принципів і добро- та злотворчих задумів, дій та протистоянь, які врешті-решт закінчувалися справжньою етичною зрілістю і в масштабах особистості та соціуму, і в масштабах суспільства та людства.