| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, окреслено мету, основні завдання, об’єкт і предмет, методи й методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.
Перший розділ роботи ”Національний характер як наукова проблема” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі ”Національний характер у науковій літературі” для з’ясування понять ”національний характер”, ”національна психологія” та ”менталітет” осмислюються наукові дослідження національного характеру провідними українськими й зарубіжними вченими, трактовки цих понять сучасною наукою, а також метод архетипної критики, що дало можливість через ”колективне несвідоме” заглибитись у формування національного характеру, визначити чинники, що впливали на еволюцію характеру українського народу.
Зазначено, що проблема національного характеру цікавила ще Аристотеля, Цицерона, але до ХІХ ст. не було глибоких наукових досліджень у цьому напрямку. Особливості національного характеру українця фіксувалися у спостереженнях тих, хто подорожував Україною, це знаходило вияв у літературі. Перші спроби осмислити національний характер українського народу пов’язані з іменем М. Костомарова, видатного українського історика, політолога, літературознавця й письменника. У своїх розвідках М. Костомаров звертав увагу на спільне та відмінне в національному характері росіян та українців, зазначав, що на формування національного характеру вплинуло географічне розташування України. З останнім погоджувався О. Кульчицький, вважаючи його історичним чинником у формуванні української психіки.
І. Лисяк-Рудницький визначав національний характер як суспільно-культурне явище, яке формується історично й під впливом певних факторів.
Аналізуючи глибинно-психічні чинники формування психіки української людини, О. Кульчицький спирається на психологію ”колективного несвідомого” К. -Г. Юнга, на його теорією архетипів. За К.-Г. Юнгом, у психологічному складі нації присутнє ”колективне несвідоме”, архетип – успадкована несвідома форма або образ, складова психічної структури, яка може спонтанно проявлятись у будь-який час і, слугуючи своєрідним ”мотиваційним геном”, передавати з покоління в покоління досвід, нагромаджений людством. Поняття архетипу корелює з нелінійним, циклічним поглядом на життя. У вигляді архетипів зберігається найдавніший досвід людства. Архетип – це глибинний психосоціальний конструкт інформаційно-енергетичної природи, який знаходиться в так званому колективному несвідомому, надособистісному, лежить в основі загальнолюдської символіки й виявляється в міфах, віруваннях, здобутках мистецтва, літературних творах тощо. С. Кримський, аналізуючи національні архетипи як втілення долі та історичного досвіду народу, зазначає, що архетип – це наскрізні символічні структури національного менталітету. Вони актуалізують минуле, окреслюють перспективи розвитку. С. Кримський вважає, що для української культури є характерними архетипи Істини, Добра та Краси. Цей учений, аналізуючи символіко-тематичний ряд Дім – Поле – Храм як відображення національної ментальності українського народу серед архетипів, характерних для українців, називає архетип землі, архетип слова (мови), архетип софійности, архетип свободи.
Олесь Гончар, як і дослідники світогляду українського народу І. Мірчук та О. Гринів, відзначав негативний вплив на українську національну пам’ять радянського режиму, коли свідомо руйнувалася національна культура. У той же час письменник звертав увагу на певні недоліки українців – інертність у вирішенні державних питань, неповагу до рідної мови. Захоплюючись красою й талановитістю українського народу, Олесь Гончар ставився з пошаною до інших народів і стверджував, що національна своєрідність є складовою загальнолюдської культури.
Проблема національного характеру в літературі взагалі була й залишається актуальною, про що свідчать дослідження літературознавців, у тому числі Л. Горболіс, В. Працьовитого, В. Нарівської, Н. Медвідь, О. Лаврик, Л. Ромас та ін.
У другому підрозділі – ”Аналіз стану дослідження творів Олеся Гончара про війну” – проаналізовано праці вітчизняних літературознавців. Більшість досліджень творчості Олеся Гончара була написана в радянські часи, тому автори спиралися передовсім на марксистський світогляд, їхні праці характеризуються заангажованістю наукового мислення.
Творчість Олеся Гончара вивчалася багатьма дослідниками. Серед них є такі, хто захоплюється талантом письменника, але є й ті, хто вважає його заідеологізованим радянським письменником, що писав на замовлення партії. Узагальнюючи досвід літературознавців, дослідження особливостей відтворення національного характеру українців у творах Олеся Гончара про війну з позиції сучасності є актуальним і потребує докорінного перегляду стереотипів і стандартів радянської доби. Це актуально для виховання патріотизму сучасної молоді, збереження в пам’яті народу неоціненного подвигу українського солдата.
Другий розділ дисертаційного дослідження – ”Висвітлення національного характеру українців у ранній творчості та мемуаристиці Олеся Гончара” структурно поділяється на два підрозділи. У першому підрозділі ”Методологія дослідження. Національний характер у творах Олеся Гончара довоєнного часу та в ”Щоденнику”” – подано характеристику методів, які використовувалися. Така специфічна ознака творів Олеся Гончара про війну, як автобіографізм, спонукає звернутись до методу ”автобіографічного синергену”, запропонованого літературознавцем К. Дубом. ”До об’єму автобіографічного синергену входить усе життя письменника, все написане, сказане, задумане ним, а також те, як воно відбилось у свідомості й виразилось в оцінках критиків, літературознавців, у спогадах сучасників”. Використання методу ”автобіографічного синергену” допомогло побачити, що витоки глибокого інтересу до проявів національного характеру в художній творчості Олеся Гончара тісно пов’язані з його біографією. У дитинстві, особливо під впливом бабусі, яка з півторарічного віку замінила письменнику померлу матір і в екстремальних умовах перших п’ятирічок, колективізації села та голодомору зуміла зберегти для України майбутнього генія, у свідомість Олеся Гончара закладалися архетипи, характерні для української культури. Довоєнна творчість Олеся Гончара підготувала ґрунт для подальших творчих пошуків письменника у змалюванні національного характеру. Перебування на фронті, у полоні, в окупації сформували Олеся Гончара як письменника. На війні Олесь Гончар писав вірші, вів ”Щоденник”, який в радянські часи не публікував. ”Щоденники” Олеся Гончара, як і твори про війну, мають автобіографічну основу. Саме тому його образи розкривають ментальність народу, який в екстремальних умовах вистояв і переміг.
Для поглибленого осмислення основних рис національного характеру українців у творчості Олеся Гончара й з’ясування джерел творів про війну залучено щоденникові записи письменника, які вперше були зібрані в книзі ”Олесь Гончар. Щоденники: У 3-х т. ” ( 2002-2004), упорядкованій В.Д. Гончар. Мемуаристика Олеся Гончара до цього часу майже не досліджувалась; у той же час вона є надзвичайно важливою: без залучення цих творів студіювання творчості митця є неповним, позбавленим реальної, життєвої основи.
Зараз маємо можливість проаналізувати ”Щоденники” і спростувати звинувачення Олеся Гончара в прославлянні сталінського режиму, знайти в них матеріали, що знайшли відображення в художніх творах письменника, а в багатьох випадках – підтвердження того, що українці й на війні не втрачали своїх найкращих якостей. Аналіз щоденникових записів Олеся Гончара розширює уявлення про документальну основу роману ”Прапороносці”, в якому подекуди письменник зберіг навіть справжні прізвища своїх однополчан-українців, художньо осмислив факти зі свого фронтового життя. Цим самим письменник увічнив подвиги реальних людей, відстояв гідність солдата-українця. У щоденнику Олеся Гончара наявні записи, які не позначені ідеологічними стереотипами, це щирі, відверті роздуми молодого солдата про військові будні, про любов до іноземки Юлії. ”Щоденники” свідчать про розуміння Олесем Гончаром природи національного характеру українця, що виявив себе в екстремальних умовах війни. У ”Щоденниках” Олеся Гончара яскраво представлений національний характер українців, такі риси їх характеру, як емоційність, працьовитість, виражені безпосередньо та в архетипах Істини, Добра та Краси.
Мемуарний спадок Олеся Гончара дає невичерпно багатий матеріал для нових пошуків у річищі актуальних проблем сучасного літературознавства. Як зазначає П. Сорока, щоденникові записи Олеся Гончара дають підставу ”для переоцінок і глибших роздумів” стосовно усієї творчості письменника.
Письменницький щоденник має величезне значення не тільки для вчених-літературознавців, критиків, а й для істориків та пересічного читача. Бо це не тільки фрагменти особистої біографії, роздумів, переживань, документальних фактів, а й частина історії України, її культури в ХХ столітті. Вивчення ”щоденників Олеся Гончара дасть можливість у майбутньому створити об’єктивний, незаангажований віяннями доби творчий портрет письменника, без чого українська література ХХ століття буде неповною” .
У другому підрозділі ”Відображення національного характеру у творах про війну інших авторів” проаналізовано відбиття національного характеру в мемуаристиці та художній прозі Олеся Гончара в зіставленні з аналогічними творами інших авторів. Спогади про війну та становище українського народу під час окупації знайшли своє виявлення в щоденникових записах О. Довженка, у романі ”Хрещатий Яр” письменниці з еміграції та діаспори Д. Гуменної та у творах інших авторів.
О. Довженко пройнявся трагедією рідного народу, йому боліло, що радянські війська відступили, залишивши Україну ворогу. Письменник з болем зазначав у ”Щоденнику”, що в окупованій Україні залишились майже самі жінки й діти, писав про вивезення людей на роботу до Німеччини. О. Довженко замислювався над причинами воєнних поразок, проявів малодушності, страху, вважав, що це від недостатнього патріотичного виховання, від того, що молодь не вивчала героїчної історії України як самостійної держави. Мемуарист фіксував у ”Щоденнику” заподіяні Україні кривди й намагався передбачити наслідки, що чекають народ після війни. О. Довженко, як і Олесь Гончар, боляче ставився до того, що після звільнення України від фашистів українців звинувачували в співробітництві з німцями. О. Довженко, як і Д. Гуменна, дотримувався думки, що перемога у війні була здобута за рахунок України.
У повістях А. Дімарова, об’єднаних назвою ”Українська вендета”, йдеться про роки війни. Головний герой повісті ”Сабантуй” Василь Заболотний має спільні риси з Хомою Хаєцьким (так само боявся німецьких літаків з бомбами), служив у санбаті (цим він нагадує Шовкуна з ”Прапороносців”).
О. Сизоненко в романі “Була осінь” зображує події окупації України. Він, як і Д. Гуменна, звернув увагу на те, що серед українців були такі, що чекали приходу німців, сподівалися на краще життя за їхньої влади. Наприклад, образ Івана Михайловича Красного, який здивував своїх односельців прихильним ставленням до німців – несподівано для всіх він подякував німцям, тому й отримав прізвисько Перевертень.
Твори Олеся Гончара мають багато спільного з творами про війну О. Довженка, А. Дімарова, О. Сизоненка. Роман Д. Гуменної представляє протилежний погляд на поведінку українського народу під час окупації.
Простеживши відображення національного характеру в мемуаристиці та в художніх творах Олеся Гончара в зіставленні з творами про війну інших авторів, ми виявили, що й О. Довженко, й О. Сизоненко, й А. Дімаров звертали увагу на те, що в екстремальних умовах війни загострюються почуття, оживлюються в душах людей архетипи природи, землі, мови, свободи. Але у творах Олеся Гончара більше уваги приділено змалюванню національного характеру.
У третьому розділі – ”Національний характер українця в зрілій творчості Олеся Гончара” з’ясовано найважливіші риси характеру воїна-українця, що виявляються в екстремальних умовах війни й специфіку його втілення в художніх творах Олеся Гончара. У першому підрозділі – ”Образ українського солдата у романі ”Прапороносці” як найбільш яскраве втілення національного характеру. Мала проза післявоєнних років”, досліджуючи національний характер у романах ”Прапороносці”, ”Людина і зброя”, ”Циклон”, повісті ”Земля гуде”, ми звернулись до пообразного аналізу із застосуванням аналізу архетипів, через те, що кожен з героїв має характерні риси українців, з яких складається уявлення про народ. Залучили щоденникові записи, фронтові поезії, які слугували джерелом прозових творів, що свідчить про набагато більшу, ніж досі вважалося, документальну основу твору.
Олесь Гончар змалював Червону Армію багатонаціональною, дотримуючись правдивості зображення. Але більше уваги приділив, звичайно, створенню образів своїх земляків-українців. Завдяки національному колориту, створеному в тому числі й за допомогою мови героїв, авторові вдалось створити ”збірний” характер воїнів-українців, донести до читача правду про внесок наших співвітчизників у спільну перемогу над фашизмом. Характери бійців постають як основа цілісного образу української нації. У кожного з героїв переважає якась певна риса вдачі. Так, ”родзинкою” Хоми Хаєцького є почуття гумору, а Маковей є втіленням співучості українського народу, брати Блаженки уособлюють працелюбність, вірність родинним традиціям. В образах Гая й Шовкуна письменник відбив ”селянську делікатність”, готовність пожертвувати собою заради іншого. Сагайда – розбишака, шибеник, який, проте, здатен на духовне відродження. Чумаченко й Черниш трохи не такі, як решта українців у романі. Вони не затуркані, як, наприклад, Ягідка, а освічені, інтелігентні люди. І це дозволяє їм дивитися на світ ширше й при цьому не забувати, що найдорожче – це Батьківщина.
У романі ”Прапороносці” Олесь Гончар зобразив представників різних регіонів України й різних соціальних верств суспільства. Серед них є подоляки, донбасівці, наддністрянці; селяни, робітники, студенти, інтелігенція. Але для найвищих керівників партії вони були просто ”чорносвитниками”, які не змогли відстояти національну гідність, дозволили фашистам порядкувати на рідній землі. Олесь Гончар прагнув захистити українців, особливо тих, хто не воював із фашистами з перших днів війни, не відзначився в героїчних боях під Сталінградом, зазнав окупації, але після визволення, поповнивши українські фронти, виявив себе справжнім воїном, добросовісно виконуючи свій солдатський обов’язок.
Із середини 90-х років почалися звинувачення Олеся Гончара в тому, що його твори перестали бути актуальними, ніби вони були цікаві лише радянським читачам.
Т. Гундорова в статті ”Соцреалізм як масова культура” виділяє образи-ідеологеми, які цементують трилогію: літера ”Л”, політрук, радянський народ, радянський воїн-визволитель, тощо. Олесь Гончар і сам розумів, що літера ”Л” із вказівною стрілкою на захід – необхідне, при соціалістичному реалізмові, вкраплення в текст. Уже в часи незалежної України письменник багато працював над текстом твору, над наданням йому актуальності. Олесь Гончар згадує це редагування у ”Щоденнику” й радіє з того, що зміг наново відредагувати й ”Собор”, й ”Тронку”, й ”Твою зорю”, й ”Людину і зброю”, що вони йдуть до читача в нових редакціях, очищені від тоталітарного накипу, без цензурних понівечень. Твір зазнав детального перегляду й значної авторської редакційної правки під час підготовки видання 1995 року.
Н. Зборовська, аналізуючи прозовий український соцреалізм у контексті психоісторії модерної української літератури, робить висновок, що ”український солдат-сталініст мріє про те, щоб сталінська армія була скрізь, щоб її крила розгорнулися по світу” . З цим твердженням важко погодитись, адже в ”Щоденнику” ще у війну Олесь Гончар занотував: ”Величезна більшість солдатів сучасних армій знає, що війна їм не потрібна, що це злочини, з жиру затіяні вождями-кретинами... Народ загнузданий... Він не в змозі чинити опір своїм катам, що посилають його на братовбивство” . Олесь Гончар називає тих, хто розв’язав війну, ”вождями-кретинами”. Як тепер зрозуміло, мова йшла не лише про Гітлера, а й про Сталіна.
У другому підрозділі – ”Відображення національного характеру в романах ”Людина і зброя”, ”Циклон” й у творах про окупацію” простежено ситуації, в яких найповніше заявляє про себе національний характер і форми його естетичного відтворення в епічних творах різних жанрів Олеся Гончара. Олесь Гончар зображує окупацію України з відчутним національним колоритом як явище протиприродне: ”Ракети над Россю. Кулеметний стукіт по левадах... Залізні лапища танків рвуть груди української землі...” .
Національний характер яскраво проявляється в образах українців Степури, Колосовського, Решетняка, Матері Чиєїсь через символічні образи хати, дуба, заходу сонця, хліба як атрибута національного буття українців. Степура – ”незграбний, широкоплечий”, походить із хліборобського роду. Змалку ставився до хліба, як до чогось святого. І ось на війні ”побачив, що хліб тут уже ніщо, його топчуть, толочать і сам він, бредучи з гвинтівкою серед зарум’яненої, повноколосої прекрасної пшениці сорту ”українка”, змушений толочити її чобітьми, – то це був день найбільшого болю в його житті, це було для нього найжахливішим з усього, що принесла з собою війна” . Святість хліба можуть відчути лише справжні хлібороби, від діда-прадіда. І це суто українська риса.
У романах ”Людина і зброя”, ”Циклон” у центрі уваги автора, як і в ”Прапороносцях”, українці. В їхніх образах Олесь Гончар втілив кращі риси українського характеру. Цим героям притаманні працьовитість, оптимізм, вони зберігають у собі духовне багатство й мудрість народу.
Отже, у творах Олеся Гончара про війну знайшли вираження характерні для українського національного характеру архетипи Істини, Добра та Краси, а також архетипи землі, природи, свободи. Олесь Гончар прагнув приділити більше уваги українцям, щоб переконливо довести, що вони були ніскільки не гіршими воїнами, ніж усі інші. Олесь Гончар у своїх творах про війну заперечує, що російський солдат був єдиним захисником країни, його твори виконують реабілітаційну роль, знімають тавро звинувачень у відступництві й неповноцінності не тільки з воїнів – українців, але й з тих, хто пережив окупацію.
Висновки. Проблема національного характеру взагалі й, зокрема її відображення в літературних творах, залишається актуальною. Сьогодні, в умовах переходу незалежної України від тоталітаризму до демократії та стрімкого розвитку на її теренах громадянського суспільства, постала проблема дослідження глибинних підвалин менталітету українського народу та виявлення національних особливостей суспільства. Вирішення цієї проблеми допоможе зміцненню самосвідомості українців.
Користуючись теоретичними працями провідних українських і зарубіжних учених, ми з’ясували поняття ”національний характер”, ”національна психологія” та ”менталітет”, аналізуючи архетипи, визначили чинники, що впливали на формування характеру українського народу. Важливо, що такий підхід до творів про війну Олеся Гончара дозволяє зняти з письменника ярлик ”заідеологізованого” соцреаліста, що писав на замовлення партії, розвіяти стереотипи, які сформувалися в радянські часи.
Специфіка втілення Олесем Гончаром рис національного характеру полягає у змалюванні екстремальних ситуацій, в яких, згідно з теорією архетипів К.-Г. Юнга, найбільш яскраво заявляє про себе національний характер воїна-українця, а саме: початок війни змусив багатьох зробити вибір – боротися або бути поневоленим; період окупації, коли попри намагання німців знищити народ фізично й духовно, потрібно було зберегти національні цінності, архетипи Істини, Добра та Краси; перебування у концтаборі; період другої мобілізації; останній етап війни, коли бійці-українці воювали за кордоном; післявоєнні часи, коли працьовиті господарі – українці знову поверталися до мирної праці.
Олесь Гончар, перебуваючи в таких ситуаціях, на власні очі побачив, як зміцнюються національні почуття українців під час війни, як люди стають більш згуртованими. В умовах війни прості селяни намагалися допомогти один одному, підтримати з останніх сил, зберегти своє людське обличчя – така психологія українського народу. Письменник бачив, що українці захищали не сталінський режим, а свою землю, свою Батьківщину.
Уперше виконаний комплексний і системний аналіз творів Олеся Гончара про війну з точки зору відображення національного характеру українців, який дає можливість стверджувати, що твори Олеся Гончара про війну, маючи чимало спільного з подібними творами інших українських письменників, суттєво відрізняються підвищеною увагою до національної проблематики. Олесеві Гончару вдалося донести до читача узагальнений образ українського солдата, розкрити природу національного характеру, що краще, ніж будь-коли, проявляється в екстремальних умовах війни. Олесь Гончар у творах про війну створив узагальнений образ українського солдата, розкрив такі риси його характеру, як працьовитість, оптимізм, віру в перемогу, сумлінність, наполегливість, доброту, надійність, скромність, сердечність, делікатність і в той же час стійкість, хоробрість, витривалість, готовність йти на смерть в ім’я перемоги. Національний колорит у творах Олеся Гончара про війну відображений в яскравих українських національних характерах, особливостях мови, у змалюванні побуту, фольклору України, пейзажних та портретних малюнках, у своєрідності бачення світу. Це твори високого громадянського звучання, які зміцнюють почуття національної самоповаги. Герої творів Олеся Гончара – це колоритні національні типи, яких не знайдеш у творах інших авторів радянської доби про війну. Ось чому спадщина Олеся Гончара відіграє важливу роль у розумінні національного характеру українців.
Дослідження в цьому напрямку дадуть можливість по-новому прочитати творчий доробок Олеся Гончара, зняти з митця тавро соцреаліста, показати як людину, що глибоко проникла в душу українського народу й відтворила національний характер у своїх романах, повістях, новелах.
Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. – 2001. – № 4. – С.15. Сорока П. Мудрість доброти. Нотатки на берегах щоденників Олеся Гончара // Слово Просвіти. – 2004. – 24-30 червня. – С.9. Галич О.А. Концепт non fiction Олеся Гончара // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. – 2003. – №9. – С.191.
Гончар О.Т. Щоденники: У3-х т. – Т.1 (1943-1967).–К.: Веселка, 2002.–С. 19-20. Гончар О.Т.Твори: У 2 т. – Т. 1. Людина і зброя; Циклон: Романи / Передм. М.Бажана. – К.: Дніпро, 1983. – С.154. Гончар О.Т.Твори: У 2 т. – Т. 1. Людина і зброя; Циклон: Романи / Передм. М.Бажана. – К.: Дніпро, 1983. – С.123. |
