ПОЕЗІЯ АРКАДІЯ КАЗКИ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛІТЬ ХХ СТ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
ПОЕЗІЯ АРКАДІЯ КАЗКИ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛІТЬ ХХ СТ
Альтернативное Название: ПОЭЗИЯ АРКАДИЯ СКАЗКИ И ЕЕ МЕСТО В литературном процессе первых десятилетий ХХ в.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступі” подається загальна характеристика роботи, обґрунтовано актуальність теми, доцільність дослідження, вибір його хронологічних рамок; сформульовано мету, завдання; визначено предмет, об’єкт дисертаційної праці; характеризується методологічна і теоретична основа дослідження; охарактеризовано джерельну базу. Визначені напрями наукових пошуків, розкриті наукова новизна, практичне і теоретичне значення; викладені основні положення, що виносяться на захист; наведені дані про апробацію та публікацію результатів дослідження.


                        Перший розділ – “Конвергенція контексту доби і філософського світосприйняття у ліриці Аркадія Казки” – присвячений проблемі з’ясування ролі творчості А.Казки в контексті доби, виокремленню типових і нетипових рис його лірики порівняно з тогочасною поезією. З’ясування особливостей поетичного світогляду цього автора відбувається крізь призму компаративного аналізу поетичних текстів представників літературного процесу перших десятиліть ХХ століття, відповідного визначення особливостей відтворення епохи і своєрідного моделювання  онтологічно-гносеологічної концепції, що підпадає під детермінування лірики Казки як філософської.


            Компаративною базою послужили твори Б.-І. Антонича, О.Блока, В.Брюсова, М.Волошина, В.Еллана, Ю.Клена, М.Клюєва, В.Кобилянського, Є.Маланюка, П.Орєшина, В.Поліщука, Я.Савченка, В.Свідзинського, М.Семенка, П.Тичини, М.Хвильового. Їхній вибір пояснюється прагненням якомога повнішого відтворення тогочасної картини текстосвіту, а також з’ясування місця А.Казки у тогочасному поетичному контексті. При аналізі лірики А.Казки звернули увагу на особливості відтворення доби, сприйняття деструкції, засобів трансформації її у поетичному світі, світоглядних особливостях ліричного героя. На основі цього виділено відповідні структурні компоненти першого розділу.


            У першому підрозділі – “Характер епохи й інтеграція суб’єкта у ній” – розкрито особливості літературного процесу перехідної доби загалом та аналізованої зокрема, визначено її основні риси; розглядаються варіативні трансформації реального світу у поетичних текстах, а саме: мотив очікування великих подій, вибух і посттрагедійний дискурс, що реалізувалися в ідеях всесвітньої деструкції, нігілістичного відкидання старого, світової туги за втраченим, віри в можливість настання епохи “золотого гомону”. Говорячи про художнє відтворення дійсності, трактуємо це не як фіксаторський процес. Важливішим є виявлення самого її духу, настрою і пафосу, її позначення на внутрішньому стані людини, що безпосередньо прагнув зробити А.Казка.


Мотив суперечливого пошуку, рекреаційного оновлення проектувався безпосередньо на формально-змістовий, образний, зображально-виражальний пласти лірики. Сама ж література становила собою спробу фіксації подій, почуттів, настроїв, йдучи паралельно з калейдоскопічними змінами сучасності. Тому ще важко говорити про створення цілісності у світоглядно-естетичній картині того часу. Вона відтворювала здебільшого прагнення оновлень, витворень абсолютно нового, стимулювала функціонування симбіотично-антагоністичних образів, як, наприклад, у поезії В.Поліщука чи М.Семенка.


З урахуванням цих аспектів творчість А.Казки вводиться у контекст доби, зокрема з’ясовується її спільність з неокласичною традицією (з неокласиками А.Казку споріднює ідея універсального пошуку, статичність вірша, спроба якомога повнішої реалізації творчо-мисленнєвого потенціалу, прагнення втілювати ідею краси), розбіжності з “Плугом” (А.Казка уникає принципу зображення сучасно-революційного побутовізму, заперечує визначення літератури як деструктора старого буржуазного мистецтва) тощо.


Аналіз творів А.Казки дає підстави говорити про особливість його світорозуміння як суперечливо-трагедійне. Трагізм доби, за дії якої хтось повинен нести спокуту, відчув пізніше і Є.Плужник. Його герой свідомо погоджується прийняти цю спокуту і перебрати на себе біль інших, що й зумовлює взаємодію образів смерті, віри, любові, жертовності (“Я знаю…”, “Я – як і всі…”). В А.Казки відчуття трагічного є наслідком несприйняття деструкції як такої з паралельним бажанням і вірою у можливість вдосконалення людини (варто наголосити, що суперечності зовнішнього світу автор переносить і на внутрішній світ) шляхом пошуку “Вічної Любові” та думкою про вселенське прощення.


Найглибше така концепція простежується у поезії “Зорі”, де відчуття релігійно-містичної настроєвості підкреслюється ще й структурно, зокрема у триєдиній повторюваності образів-домінант, що демонструють осяяння ліричного героя: уявне сходження від землі через споглядання зірок до неба, перехід від трактування деструкції як всенародно-сучасної до безжалісної, а отже, непотрібної, зміна оточуючої какофонії на спів янголів.


Реальність у текстах А.Казки сканується на утопічну модель новоствореного світу, саме тому крізь цю призму криваві події отримують позитивний заряд, набираючи характеристик духовних позитивних змін, зокрема прагнення трансформувати душу людини у кращий бік з християнським підтекстом. Ліричний герой постає то розчарованим у навколишньому, таким, що прагне до самовідокремлення, то сповненим віри у власну внутрішню еволюцію. Бачені реалії (вони датуються не 1917 роком, а початком І світової війни), названі автором “кривавою загравою”, спонукають до пошуку іншого шляху самореалізації, далі – до самозаглиблення і приходу до Любові, тобто до права назватися богорівним (“Встаньте ж, вільні-богорівні!”).


На підставі таких міркувань зроблено висновки про те, що реально існуюча епоха у текстах Аркадія Казки отримує трагічне забарвлення, котре спричинено вже баченими і пережитим раніше, на тлі якого революційні зрушення, деформації були своєрідним продовженням, а точніше апогеєм всесвітньої деструкції. Тож не дивно, що його ліричний герой, який усвідомлює нереальність створення нового кращого світу на уламках і трупах, прагне розмежувати себе і цю дійсність, оскільки принципи її існування не збігаються з прагненням стати апологетом ідеї всепрощення і вищої любові.


                        У підрозділі “Трансформація свідомості: від “світової пожежі” до Великодня” аргументується закономірність зміни свідомості ліричного героя внаслідок усвідомлення себе частиною всесвітнього варіювання і спроби витворити для себе паралельну реальність. Дійсність сприймається А.Казкою як певна бінарна цілісність, у якій він водночас бачить і потворне, і прекрасне. Таке сприйняття мотивується самим способом споглядання й аналізу, тобто у залежності від того, чи береться просто загальна ідея, як-от – оновлення, народження нової людини; чи безпосередні шляхи її реалізації: вбивства, кровопролиття, знищення, для яких уже не важливий поділ на “чужих” і “своїх”.


                        Для яскравішого висвітлення такої тези А.Казка вдається до контрасту, виводячи антагоністичні темряву і світло з їхнім специфічним функціонуванням. Наприклад, у сонеті “Буря” за допомогою засобу енантіоморфізму створюються два паралельні динамічні світи (бажаний і небажаний), дотичні до дзеркального/задзеркального. Причому своєрідне уявне дзеркало сприяє подоланню хаосу внаслідок унеможливлення взаємопроникнення компонентів з різних світових площин, відіграючи роль стіни. Його деструкторами виступають символічні образи вітру, бурі, кривавої пожежі (вони не є типовим символом шляху до абстрактної ідеї створення нового, навпаки, свідчать про неспроможність рекреації у такому контексті) з відповідним емоційним забарвленням (хуртовина скажена, дим кривавий, фігурують номінанти “голод”, “розпуста” тощо). Такий же хаос В.Еллан відтворює в образі вітру, що збився з пантелику (“Вітер стогне…”), а у П.Тичини цей вітер асоціюється зі Страшним Судом (“Плуг”).


                        Важливою особливістю такого світобачення є конкретна номінація двох світів – це Україна реальна й Україна можлива. Над першою висить “кривавий смог”, над другою лунає великодній дзвін, і названа вона “краєм Краси і Правди”. Одночасне їх виведення перекреслює ілюзорність другого, мотивує шлях пошуку й увиразнює ще не реалізоване право вибору. Драматизм світовідчуття поглиблюється застереженням знищення-стирання життя, зокрема зміни його кольорової палітри на чорно-білу (“Кінець”), усвідомленням ліричного героя своєї інакшості й відчуженості, безпорадності, розумінням неминучої смерті цього світу, що виведений у творах М.Семенка (образ всесвітньої пожежі у “Маніфесті”), В.Еллана (спалахуюча пристрасно-п’яна кров у поезії “Тупого болю…”), Я.Савченка (палаюче небо у творі “Сонце під голови”) та ін.


                        На підставі цього мова піде про бівалентність сприйняття світу. Вона ґрунтується не на традиційному понятті зламу як шляху до створення позитивної реальності абсолютно іншого порядку і його суб’єкта – молодого, революційно налаштованого героя, а на усвідомленні негативного заряду деструкції з паралельним підсвідомим прагненням оновлення, на виникненні конфлікту між теперішнім і минулим, бажанні витворити інший світ з чіткою категоріальністю добра і зла, появі суперечностей між спогляданням і відчуттям, реалізованих у деструктивно-рекреаційному синдромі. Такий дисонанс мотивовано аргументується як змішування понять “нова епоха” й “нова душа”, розуміння революції як зовнішнього і внутрішнього звільнення із залученням мотиву Божого благословення, богорівності  й креації храму в душі людини, а також вселюдського примирення і прощення. Прикладом тут також можуть бути поезії “Ой що в Софійському заграли дзвони…”, “Гей, вдарте в струни, кобзарі…” (П.Тичина), “Встаньте ж, вільні-богорівні!” (А.Казки). Революція у цих творах сприймається як звільнення зовнішнє і внтурішнє, що повинно сприяти відродженню людського духу. Перегукується воно з весняним пробудженням і оновленням природи.


                        А.Казка приходить до сковородинівської ідеї про тлінність земного світу і пошук світу істинного, вічного, а також до потреби паралельних змін людини і її світу. Саме їхні диспропорції призводять до виникнення конфліктів на зразок “людина-світ”, прагнення уникнення реальності, створення надміру ідеалізованого задзеркального світу, віри у можливість відродження душі, що перегукується з відчуттям Великодня, вірою у катарсис і спасіння.


                        У підрозділі “Аркадій Казка і філософська лірика” через визначення основних рис поезії Аркадія Казки, за якими можемо віднести її до філософської, виокремлюються онтологічні критерії існування його художнього світу, натурфілософські основи світосприйняття, концепт пошуку, а також визначення гармонійної особистості. Межі такої лірики  ширші за окремо взятий просторово-часовий проміжок, адже її предметом є трансцендентне буття, прагнення універсалізації, збереження раціонального потенціалу. Осягнення оточуючого мотивовано на підставі глибинного світовідчуття зовнішньо-внутрішнього плану, постановки проблеми усвідомлення місця людини у світі, прагненні розшифрувати сенс буття, розуміння його безмежності, синтетичної єдності світу на  основі взаємодії позитивних і негативних полюсів, а також його полікомпонентності.


                        Філософічність поезії А.Казки своєрідна завдяки індуктивному сприйняттю автора, тобто переході від пізнання конкретного до загального. Тому цілком органічним видається поєднання буденних речей і певних філософських категорій (зім’ятий, викинутий трамвайний квиток і життя самотньої, забутої всіма людини; натовп у трамваї і зірки на небі). Навпаки, саме вони, спостереження за ними зумовлюють розвиток людських пізнавальних властивостей.


                        До розуміння світу, враховуючи діаметральну протилежність між ним самим і знанням про нього, Казка підходить з таких позицій: 1) усвідомлення безмежності світу і прагнення його цілковитого пізнання; 2) бачення його як єдності, що ґрунтується на взаємодії позитивних і негативних полюсів; 3) протистояння індивіда і суспільства, що спричинює прагнення витворення нової реальності; 4) полікомпонентність світу, іноді настільки складна, що створюється враження існування кількох світів у межах одного.


                        Онтологічна концепція А.Казки чітко виражена в його поезії. Вона передбачає близькість буття людини і природи. Перш за все, вони можуть сприйматися як дві завершені системи, що повинні взаємодіяти, взаємоузгоджуватися. Природа може бути конкретною метою зображення у поетичних творах без асоціювання її з людиною. Крім того, природне середовище виступає антитезою людського буття або буттям, взаємодоповненим існуванням людини.


                        У В.Свідзинського й А.Казки людина існує у самій природі, а природа живе у людському серці. Вона може залучатися до процесу відтворення внутрішнього стану людини, її оновлення, пізнання оточуючого, що відбувається шляхом уже згадуваної індукції, названої нами “філософією сучкá” (сонет Казки “Сучóк”), сутність якої полягає у можливості побачити в буденних речах таємниці Всесвіту, почути у звичайному навколишньому шумі музику небесних сфер. Наприклад, у поезії “Сучóк” маленький хлопчик (символічне уособлення людської наївності і цікавості) спостерігає за варіюванням світу, зокрема природи, через отвір від маленького сучка. Причому дошка є своєрідною межею між тим сталим, що людина звикла бачити, і чимось абсолютно новим. Гносеологічний шлях полягає у вивченні світу навколо себе, свого власного мікросвіту з послідовним осягненням макросвіту, постійного і вічного.


                        Одночасно в А.Казки немає усвідомлення себе героєм однієї з ланок природи, частиною цих перетворень, як у поезіях Б.-І.Антонича (“Змія”). Поряд з прагненням зрозуміти навколишні явища і ці перетворення виступає окреме, хоча й взаємоузгоджене, функціонування світу людини і світу природи.


                        Прагнення зрозуміти першоначала свого буття супроводжуються постійними шуканнями ліричного героя. Це мандри, здійснювані у чуттєво-емоційному просторі. Вони притаманні поезіям В.Свідзинського (“Як темно стало. Десь сонце скрилось…”), П.Тичини (“Там тополі у полі…”). Поступово герой такого типу відмовляється від пошуку щастя на землі у гармонійному співжитті з природою і приходить до прагнення всесвітніх мандрів, звернення до вищої сфери, яка асоціюється з музикою неба. З’являється образ мандрівного філософа-спостерігача, близького до традиції Г.Сковороди. Цей суб’єкт названий автором гармонійною особистістю, для якої спектр емоцій і почуттів повинен слугувати єдиній екзистенційній потребі пошуку нових форм зв’язку зі світом, що реалізується завдяки зміні об’єкта пізнання – рух по вертикалі від землі до неба, що нагадує середньовічне світосприйняття, зокрема протиставлення землі і неба як тимчасового вічному.


Підсумком таких шукань є поезія “Дорога”, у якій чітко визначено шлях, що ним повинна простувати людина з вільною душею. Знову фігурує мотив самотності (завдяки їй відбувається усвідомлення своєї інакшості, уможливлюється вслухання у тишу; самотність, що може наближатися до поняття “сам”, стає каталізатором світоглядної зміни) – тепер це тиха самотня мандрівка. А через образи зірок, комети, пустелі, безодні, неба, сонця автор відтворює процес виникнення думки і бажання подорожі, мету її, сам шлях і душевний спокій як кінцевий етап. Схожа художньо-образна картина представлена й у сонеті Ю.Клена, а саме – залучення до неї небесного, земного, водного просторів, перший з яких є найвагомішим. Ліричний герой не тільки хоче розчинитися у них, а й увібрати їх у себе, стати цим світом, що досягається за допомогою поетапних прозріння душі, багатства внутрішнього світу, мудрості.


                        Синтезуючи розуміння шукань, враження і висновки пізнання навколишнього, детермінування місця людини, А.Казка підходить до визначення таких критеріїв цілісної особистості, як абсолютна несхожість її з модним героєм-деструктором, спроможність гносеологічного спостереження, певна аскеза. Виступаючи проти шаблонного акту творення героя, поет не вважає силу, сміливість критеріями людської особистості. Хоча, віддаючи данину епосі, може порівняти зміни в людині внаслідок суспільних і моральних випробувань з гартом у горні (сонет “Так думав я…”). Але в людині повинні поєднуватися суперечності різного порядку, наприклад, твердість духу і чуттєвість, що творить своєрідну красу, гармонію і цілісність.


                        Ліричний герой А.Казки відзначається своїм суперечливим ставленням до бачено-пережитого, коливанням між вірою і несподіваною зневірою, імпульсивністю, частими пограничними станами (всеохопна радість змінюється крайнім песимізмом), загостреним інтуїтивним передчуттям нового. Поет зосереджується на людині поза суспільно-історичним контекстом, прагнучи витворити власну “загірну комуну” з національною ідентифікацією, побудувати храм з триєдністю “свобода – праця – знання” і вивести пророка-філософа. Однак натомість він змальовує утопічний образ віруючого революціонера.


                        Це особливість поем А.Казки, серед яких – “Стежечка”, “Він іде”, “Великдень”. Ми свідомо не розглядали ці твори у контексті великодньої тематики (розділ “Трансформація свідомості: від “світової пожежі” до Великодня”), оскільки в них зміщено вектор розуміння духовного оновлення у бік утопічного всесвітнього інтернаціонального Великодня, що не тільки не сприяло розвитку ідеї духовної еволюції, а, навпаки, загальмувало його, спотворило. Відповідно утопія інтернаціонального Великодня стає лише штучно створеною для ідеї атеїстично-християнського взаємопроникнення. Якщо у “Золотому гомоні” П.Тичини немає дисгармонії між використаними образами (Дніпро, голуби, сонце, люди у щасливому очікуванні, музика), то в А.Казки вона виникає внаслідок поєднання релігійної символіки з образами нового ладу (голод-піст, крашанка червона, “великодньо червоніє” храм праці і знання).


                        Попри майстерність пейзажів (це єдине, що залишається від колишнього А.Казки), у поемах не акцентовано на внутрішньому розвитку людини, а оспівування загальносвітових змін, точніше – голих ідей, є дисонансним для її світобачення, що може тягнути за собою не тільки смерть головного героя, а й А.Казки як поета. Відбувається це внаслідок порушення гносеологічної концепції за принципом індукції і переходу до дедуктивного сприйняття, нетипового для лірики досліджуваного нами автора, що призвело до помилкового розшифрування загального.


Другий розділ – “Структура світу в ліриці Аркадія Казки й закони існування у ньому” – сконцентрований на докладному аналізі світу у текстах А.Казки не з позиції сугестивних перетворень певних дій, явищ, емоцій, а з погляду на нього як на самодостатню цілісність з ієрархічною неподільною єдністю його складових. Аналіз відбувається за принципом поділу на сфери реального й уявного перебування ліричного героя і з’ясування відповідних особливостей кожної з них. Перша зі сфер розуміється нами як власне буття героя і буття, дотичне до нього, або ж буття, усвідомлюване як можливе. Сфера уявного перебування розуміється як така, буття якої реально неможливе або ж яка знаходиться ще занадто далеко від пізнавальних можливостей.


Компаративний матеріал – твори Гафіза, Т.Еліота, В.Еллана, М.Жука, М.Зерова, В.Кобилянського, А.Кримського, В.Свідзинського, М.Семенка, Г.Сковороди, П.Тичини, І.Франка, Р.Фроста, Т.Хмайна – мотивовано його спільністю сприйняття певних елементів функціонування світу, схожістю у формальному вираженні тощо. Докладно аналізуються такі твори А.Казки, в яких найчіткіше простежуються особливості виведення основних компонентів і категорій текстосвіту. Також звернена увага на своєрідність побудови самих поетичних творів.


На основі зазначеного виділені такі структурні компоненти розділу.


У першому підрозділі – “Сфери реального перебування ліричного героя” – звертається увага на просторово-часові категорії, особливості взаємодії неба й землі, визначено константний компонент світу.


Поет виводить образи, для яких простір і час не є головними ознаками. Це, як правило, домінанта в образній парадигмі тексту, для якої не є суттєвими просторово-часові зміни. Прикладом може бути образ творів мистецтва, виведений у поезії “Васильки”. Він виражений у контексті через квіткову символіку, що не підвладна плину часу. Ще одним з прикладів може слугувати образ матері у творі “Vers libre”, який, з огляду на його змістове навантаження, свідомо винесено поза часову детермінацію подій у тексті. А.Казка уникає просторової локалізації, чіткої конкретизації місця перебування ліричного героя.


Дослідження особливостей простору і часу ґрунтується на синтезі поліваріативності цих понять з додаванням думки – допоміжного засобу для вибудовування потрібної системи координат, через яку відбувається становлення текстосвіту. Ліричний герой вільно переміщається у просторових сферах і часових площинах. Водночас у А.Казки вони не об’єднані категорією швидкості, адже рух у просторі й часі не фіксований, виразно артикулюються лише результати цього руху, а сам ліричний герой здебільшого займає спостережницьку позицію, і якщо ж рухається, то лише у своїй уяві, або ж аналізує порухи своєї душі. Стаючи реальними в умовному, але повноцінно існуючому світі, простір і час можуть функціонувати так, як і в реальному фізичному світі, щоправда підпорядковуючись у тексті законам художньої умовності; можуть виокремлювати світи зі спільною точкою в свідомості ліричного героя, а також об’єднувати суб’єкт/об’єктні відношення різних часових площин.


Ці відношення стосуються не тільки життя теперішнього, а й пошуку можливого місця перебування після смерті, що асоціюється із забуттям. У П.Тичини виведено образ мандрівника, що вічно блукатиме між світами над світом людським. Новий простір позбавлений чуттів та емоцій, єдине, що ним керує, – це думка (“Зі смутком на серці, з вінком на чолі…”). В.Свідзинський розуміє неповторність і миттєвість життя, плинність якого можна порівняти з життям маленького листочка (“І цей листочок…”), отже, його хронологічні рамки є відносними, адже і весна може прирівнюватися до життя, а не лише виступати черговою сезонною зміною. Якщо А.Казка, П.Тичина вірять в існування нового безчасового простору, в якому перебуватиме герой, керуючись чи то думкою, чи то забуттям, то В.Свідзинський наголошує на цінності не того, що буде колись, а того, що є безпосередньо тепер.


А.Казка намагається роз’єднати просторово-часову єдність, синтезуючи простори різного порядку, а також поєднуючи кілька часових площин. Це може бути протиставлення минулого і теперішнього (“Vers libre”), інтертекстуальне вплетення античних образів ( вінок сонетів “Аргонавти”) тощо. Як і М.Зеров у сонеті “Аргонавти”, А.Казка у своєму вінку використовує античний сюжет для показу того, що знаходиться поза усталеним поняттям хронотопу. Для М.Зерова  – це мистецтво, для А.Казки – любов.


Одночасно автор робить акцент на тісному взаємозв’язку неба й землі, названому нами еротично-танатологічною версією існування світу з порушенням архетипної символіки, коли земля і небо відповідно ототожнюються з жіночим і чоловічим началом. Це призводить до спроби “поміняти їх місцями” (поезія “Як ніжна квітка…”), тобто небо – жіноче єство, земля – чоловіче, до розуміння непотрібності власне земного запліднення, яке гальмує шлях до танаталогічної трансформації, бо несе життя. Для ліричного героя вони є певною єдністю, яку поступово він повинен пізнати, тому тримання за землю як єдину чітку сферу існування не потрібне, оскільки воно загальмує подальшу гносеологічну еволюцію і сходження до розуміння гармонії.


У своїй системі художнього мислення А.Казка виводить силу, яка керує цим взаємозв’язком. Це – сонце, що стає константним компонентом більшості поетичних текстів. Воно – необхідна всепроникаюча сила, потрібна не тільки для фізичного життя, а й для духовного розвитку, – може ототожнюватися з мрією, щастям, істиною. В А.Казки можливі кілька варіантів його трактування: караюча сила (“Посуха”), істина (“Дорога”), комплекс емоцій і почуттів (“Армагедон”), передвісник армагедону (“Загублений спокій”), Бог (“Встаньте ж, вільні-богорівні!”).


Сонцепоклонництво А.Казки відмінне від тичинівського, адже виявляється у постійному відчутті його й актуалізації поняття “сонце-серце”, наближеного до філософії кордоцентризму. Відповідно сонце у серці мотивоване як ідейно-естетичний засіб рецепції минулого і проектування майбутніх перетворень ліричного героя, як шлях до гармонізації особистості. З серцем-сонцем тісно пов’язаний образ дитинства, актуалізований ностальгією за минулим, поверненням людини до зацікавлення, щирості, наївності, спостережливості. Людина, пізнаючи оточуючий світ, звертається до серця, а вже через нього пробує пізнати Бога. Так, наприклад, у поезії “Фотоетюд” ліричний герой приходить до висновку, що гармонія природи й людини, наближення до неба існували постійно поряд. Відправною точкою послужила номінація церкви, образ верб, що нагадували молитовних бабусь і знаходились наче між небом і землею у “піднесенім екстазі”, а далі – молитовна тиша. Проте ліричний герой ще занадто прив’язаний до свого звичайного сталого дня, щоб покинути все, а також він розуміє, що повинен шукати свій власний шлях.


У ліриці А.Казки чітко простежується дилема між сонцем і сонцем-богом, що пояснюється подвійною мотивацією цього образу: як сили для розвитку живого і як сили, що допомагає пізнати своє серце. В обох випадках зберігається вітальна основа сонця, але перехід до Бога є найважливішим. Такі риси притаманні поезіям П.Тичини і В.Свідзинського. Хоча П.Тичина виокремлює свого героя шляхом відкритого і прямого зізнання поклонінню вогню, як у творах “О, я не невільник…”, “Огонь життя лелійте…”, а В.Свідзинський створює фантасмагорію про сонце (“В полум’ї був спервовіку…”, “Запало сонце…”), постійно наголошуючи, що воно – інваріант вогненної стихії, з якої можуть виникнути інші сонця. Але в обох випадках наголошується на тому, що сонце, вогонь повинні бути і в серці людини, що без них вона мертва.


На основі зазначеного можемо говорити про первісне земне утвердження ліричного героя, що є початковим на шляху глобальної гармонізації, і послідовне осягнення вищого і складнішого, що відбувається за допомогою індуктивного пізнання сонця як центру життя фізичного і серця як осердя життя духовного. Принцип образної домінанти у творах А.Казки передбачає існування у текстовій структурі такої ієрархії, згідно з якою функціонування усіх образів є необхідним для мотивування головного з можливим його поліваріантним трактуванням. В окремих текстах – це образи, що тяжіють до певної універсалізації (наприклад, образ квітів, матері, музики). У загальній системі – це сонце-серце.


У другому підрозділі – “Взаємодія сфер уявного перебування ліричного героя” – увага акцентується на особливості сприйняття ліричним героєм сфер, у яких відбувається подальша самореалізація душі. Ми виокремили сновидіння як світ, витворений особливою снотворчістю ліричного героя, подали трактування понять “вічність”, “всесвіт”, “забуття”, “небуття” відповідно до виведення їх у текстах. Тут можна простежити зміщення теперішнього, минулого і майбутнього, герой опиняється у світі іншого порядку, отримує можливість побачити наступні життєві зміни. Вони також є допоміжним засобом розв’язання внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Якщо П.Тичина називає Всесвіт комплексом снів, з-поміж яких людина є найкращим сном, то у А.Казки ця сфера  – частина Всесвіту, ще один паралельний світ.


У текстах з відтворенням картин сну, незважаючи на його змістове навантаження, характер його зумовлений не враженням від щойно пережитого дня, а домінантною думкою ліричного героя, який часто усвідомлює своє існування у ньому, намагається пояснити сновидіння, трансформувати пережите у них в інші відчуття та форми існування. Думка, яка внаслідок переміщення у часі й просторі маніфестується у різних, іноді абсолютно не схожих образах, набуває різних характеристик: від прагнення активного руху, національної самоідентифікації, постійного світопізнання до мрії про душевний спокій, забуття.


У сновидіннях стає можливою реалізація мрій, а також через правильне їх потрактування розуміння майбутнього, як, скажімо, у поезії “Сон” і поемі “Сон старого кобзаря” з дотичною тематикою змалювання лицарів і двобою. Про ембріональну зосередженість на вагомості даного сну, на його пророчому характері свідчать і самі назви творів.


Сон для ліричного героя є також засобом розв’язання різноманітних внутрішніх конфліктів, а сама снотворчість стає своєрідним захистом від світу реального. Відповідно результат її – не фростівська житейська мудрість, а омріяний спокій (“Ой снігу, снігу випало якого!..”), навіть смерть (“Згасає день і незабаром згасне…”). Схоже розуміння сну спостерігається й у поезії В.Кобилянського “Сипле, стеле сад самотній…”, де цей образ мотивується через сприйняття забуття (за Т.Еліотом, забуття, вище за смерть), асоціативного смерті-зимі. В А.Казки межа між смертю і сном ще збережена, адже розум поки що спить. Таке панування думки над атмосферою сну відтворено в поезії В.Свідзинського “Вольготна темрява на полі…”, але тут думка самотнього філософа виступає охоронцем сну всього навколишнього і водночас не дає темряві навіки поглинути цей сонний світ. Обидва поети виводять асоціативну пару смерть – згасаючий (засинаючий) день, що є пророчою деталлю загибелі самого ліричного героя, яка є закономірною частиною природного циклу.


У В.Свідзинського в межах одного тексту можливе варіювання між легким сном і сном майже непробудним. Художньою ж особливістю А.Казки є однолінійність, монотематичність самого сновидіння, його композиційна простота у межах одного тексту.


Паралельно з конкретизацією поняття сну і накладання його на своєрідну систему координат А.Казка виокремлює поняття всесвітнього континуїтету. Це найвища сфера, у якій ліричний герой може відчути Божу еманацію, стати з нею субстанціональним цілим  і поринути в одвічне забуття, після якого вічність трактується байдужою. Поет розмежовує первісне небуття, споріднене з античним хаосом, буття на засадах любові, Всесвіт, який почасти асоціюється з небом, і кінцеве забуття. Всі ці поняття об’єднані у вічність, яку Тичина називає урочистою (“Озвався дзвін”). Розуміння її відбувається за допомогою використання вертикальної опозиції “земля – небо”, виведення образу величної книги буття, яку повинен прочитати поет. У згаданій опозиції земля є втіленням тілесного, небо – душевного. Можлива інша опозиція, барокова, – “земля – море”, де море є втіленням вічності, човен – людської душі (до речі, човен, знаходячись внизу, щоглою впирається у небо), берег – мирським тягарем. Таку ж опозицію пропонує М.Семенко, але у нього вона спрямована всередину, оскільки море є душею людини, а фізичність людини і є тим берегом, який не пускає її у мандри (“Море моєї душі”). У поезії В.Еллана-Блакитного він представлений в образі очерету, шепіт якого про спокій і спочинок нагадує спів сирен (“До берегів”).


У третьому підрозділі –  “Від внутрішньої до зовнішньої гармонії” – звернена увага на музику як особливий засіб світосприйняття і на форму, яку можна назвати спробою фіксації, канонізації сталого світопорядку. Інтертекстуальність музичності включає до своїх координат використання музичних форм та музичних образів, у змістовому зрізі – оспівування музики як такої, своєрідне трактування музики й поезії. У текстах А.Казки беремо до уваги формальний і образний рівні, а також філософський аспект тлумачення музики автором, де за основу взято верленівську тезу по музичність як домінуючий засіб осягнення світу і вагнерівську ідею про жіночий музичний організм.


А.Казка не йде за П.Тичиною у створенні теорії музики як першооснови всього, а виводить свою концепцію музичності, де музика – перехідний етап у русі, що приводить суб’єкта до вищих онтологічних сутностей. У нього немає зміни музики душі на музику вулиці (О.Блок), всесвітньої сонати на марш і витворення нервів-струн (В.Еллан), трансформації тихої музики у гуркіт оркестрів (М.Семенко). На основі аналізу текстів можемо говорити про тяжіння автора до залучення музичної символіки для створення образів, водночас він майже не використовує музичні форми. Для ліричного героя музика – одна з найважливіших складових його життя, необхідний компонент у пізнанні світу і розумінні любові, перехідний етап у русі, що приводить до осягнення вищих онтологічних сутностей, це своєрідний синтез краси, гармонії, кращих проявів людської душі з приматом музики божественної (“Так звик”, “Так, як весна потрібна для квітнення рож…”). Паралельно вона трактується як п’ята (поряд з повітрям, водою, землею, вогнем) узгоджуюча стихія, рекреаційний елемент (“Айстри”, “Весна”).  Образ музики може асоціюватися з жінкою (вона заспокоює дитину, дає життя тощо). А В.Свідзинський ототожнює ці два образи, для нього існує жінка-музика, витворена сонцем (“Давніх літ сон солодкий…”). Отже, вона вогненна, сповнює собою цілий світ, перетворюючи його на щасливий хаос.


Музика не сприймається А.Казкою синестизично, як П.Тичиною, не є витвором сонця-вогню, як у Свідзинського. Створена вона або людиною, або, якщо є однією з частин  самовираження світу, прямо не названим деміургом, постійно присутня поряд; це також основа поетичного слова, змога підкорити ритм. Вона також є засобом вираження різноманітних проявів любові, а отже, силою, спроможною народити світ краси (часткове ототожнення жінки і музики), маніфестований в образі вселенської гармонії.


Здійснений аналіз дає підстави твердити про сталу ритмічну організацію (використовується здебільшого 5- і 4-стоповий ямб), тяжіння до канонізованих строф. З одного боку, моноритмічність пояснюється впливом переважаючого сонета, з іншого – концепцією А.Казки про чіткий впорядкований рух між онтологічними сферами як основу правильної трансформації. Перехід до хорея, ритмічна зміна сприяє зосередженості на важливих для поета проблемах.


Спроба канонізації усталеного нововитвореного світопорядку є одним з чинників використання стійких форм. Серед них – сонети (14), вінок сонетів (1), газелі (3), тріолети (17), рондо (2), рондо складне (1), елегійні дистихи (2). У сонетах, як правило, викладено основні філософські узагальнення, обґрунтовано світоглядну концепцію. Вдаючись до формальної локалізації, автор вибудовує для героя своєрідну точку опори, яка дозволяла краще бачити світ, нелокалізований простір, на відміну, наприклад,  від М.Зерова, який створює обмеження за допомогою темпоральної, номінальної, географічної причетності (“Київ”, “Книжки і автори”, “Образи і віки”).


А.Казці належить також один з перших вінків сонетів “Аргонавти” поряд з “Вінком сонетів” М.Жука. Якщо в першому через кохання, любов до життя, природи реалізується вища любов, то в другому автор зупиняється лише на стосунках між двома закоханими.


У тріолетах домінує мотив розчарування, відчаю, безвиході, що перегукується з настроєвістю тріолетів В.Кобилянського, який частіше використовує образ природи для відтворення смутку ліричного героя, як, наприклад, образ заплаканого неба (у А.Казки, навпаки, небо завжди асоціюється з джерелом тихої радості). Такий настрій пом’якшується в рондо спробою знайти оптимальні шляхи порятунку. У газелях такий мотив зникає, а в елегійних дистихах домінує нейтральна універсальна тематика. Вони не прив’язані А.Казкою до тієї доби, звідки були запозичені (скажімо, у газелях немає східної образної символіки), а взяті як універсальна, перевірена часом форма для моделювання нового текстосвіту.


У “Висновках” викладено результати дослідження лірики Аркадія Казки, визначено його роль у літературному процесі 20-х років ХХ століття, акцентовано на структурних особливостях його тексту і світу всередині нього.


Відчуття трагізму є однією з художніх ознак світосприйняття поета і виражається у створенні паралельних світів, один з яких є реальним, інший – уявним, омріяним, часто ідеалізованим, а також у виведенні відповідного типу ліричного героя, який протиставляє себе світові, відчуває неузгодження з тим, що є, і тим, що мало б бути. Зрушення і зміни поет пояснював двома причинами: змінюється не світ, а душа людини через відповідну систему пізнання; змінюється сам світ і не на краще, що сприяє деструкції особистості.


Ознаками його лірики як філософської є поетичне дослідження онтологічних питань, витворення власної гносеологічної концепції, що ґрунтується на індуктивному вивченні світу, натурфілософські основи буття, виведення спостерігача-філософа як ліричного героя.


Аналіз поетичного світу А.Казки здійснювався з таких позицій: поділ на сфери та їхня взаємодія всередині тексту, виокремлення образної домінанти, показ засобів і шляхів гармонізації, досягнення “вічної любові”, формальне вираження текстів.


 


Отже, філософське підґрунтя лірики Аркадія Казки, розуміння поезії як сплав слова і музики, об’єднаних формою, визначило відповідне моделювання світу у текстах, функціонування якого зумовлювалося правильною взаємодією компонентів,  існуванням природи, музики, світла, людини, що вміє мислити і відчувати, а також детермінувало створення особливого типу ліричного героя. Поет також визначив шлях до світорозуміння, що полягав у спостереженні, пізнанні, вмінні вловити внутрішніми відчуттями того, що не побачиш і не почуєш, в емпіричному відчутті музики, любові, гармонії, синтезі дослідження зовнішнього і внутрішнього світів.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Атюнина Ирина Валентиновна. Реактивность и ауторегуляция церебрального кровообращения при разных вариантах ортостатических гипотензивных реакций у больных артериальной гипертензией старших возрастных групп с цереброваскулярной патологией
Аксенов Игорь Игоревич. Совершенствование решетного стана зерноочистительной машины
Авдеева Елена Юрьевна. Фармакогностическое исследование растений рода Saussurea Dc. флоры Сибири и разработка на их основе новых остеогенных средств комплексной терапии остеомиелита
Абасс Ахмед Зкеар Абасс. Исследование режимов гибридных систем электроснабжения с использованием возобновляемых источников энергии (на примере Республики Ирак)
Юрлов Иван Александрович. Спектроскопия и особенности широкополосного «белого» излучения наноразмерных диэлектрических оксидных и фторидных частиц, легированных редкоземельными ионами Pr3+, Dy3+, Er3+, Yb3+