РУССКАЯ ВОЕННАЯ МЕМУАРИСТИКА ПЕРВОЙ ТРЕТИ ХІХ СТОЛЕТИЯ : РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА мемуаристика ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і новизна, визначаються мета й завдання дослідження, його методологічна основа, розкриваються теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі "Динаміка жанрово-стильових орієнтацій російської воєнної мемуаристики першої третини ХІХ століття" встановлено, що серед подій російської історії початку ХІХ ст. жодна не спричинила такого розвитку літератури, як Вітчизняна війна 1812 року. Особливе місце в цій літературі посідають мемуарні твори, поява яких сприяла розширенню проблематики й арсеналу художніх засобів мемуаристики.

З’ясовано, що поряд із традиційною – і раніше єдиною – формою літописних мемуарів, що фіксували історичні події й залишали на периферії "історію душі", розвивався жанр автобіографії, а безпосередньо в мемуарах активізувався оповідач. У річищі загальних тенденцій літературного процесу авторська суб’єктивність мемуаристики досліджуваного періоду стала багатою, різноплановою, індивідуально-ініціативною. Цю важливу особливість демонструють такі мемуарні твори, як "Письма русского офицера" Ф. Глинки та "Походные записки русского офицера" І. Лажечникова. У зазначених творах простежено наявність літературних ролей-масок (сентименталь­ний мандрівник, громадянин-патріот, сатирик-побутописець) і відповідних стильових манер сентименталізму, класицизму й просвітницької сатири.

Досліджуючи стильову динаміку мемуарних джерел 1810-х років про наполеонівські війни, доходимо висновку, що саме в них уперше в російській прозі ХІХ ст. окреслилася тенденція до стирання чіткої межі між естетичними канонами різних літературних напрямів. Виступаючи в контексті матеріалу, що містив протилежне естетичне спрямування, класицистичний чи сентименталістський уривок, або фрагмент, виписаний у традиціях просвітительської сатири, починають взаємодіяти, розчиняючись у ньому, при цьому органічно синтезуючи особистісне біографічне "начало" автора-мемуариста, попри всі його стильові ролі-маски.

З 20-х років ХІХ ст. на стиль мемуарних творів впливала естетика романтизму, що потіснила літературно-естетичні принципи класицизму, сентименталізму й просвітницької сатири. На зміну "рольовій" поведінці автора, який залежав від об’єкта оповіді в тексті, приходить традиція моделювання образу автора й навколишньої дійсності з точки зору авторських уявлень про неї. Така "життєтворчість" виявляє себе й у мемуарних творах епохи, у яких можна спостерігати свідому орієнтацію на певні зразки поведінки – як життєві, так і літературні. Тією чи тією мірою цю орієнтацію простежуємо на рівні сюжетно-композиційної побудови мемуарів і в авторській самохарактеристиці й характеристиці інших персонажів записок, визначає шляхи створення романтичної образності, диктує вибір лексики, віддзеркалюється в інформаційно-синтаксичній побудові фраз. Прикладом цього можуть слугувати "Военные записки" Д. Давидова, де автор відобразив лише той відрізок свого життя, який був наповнений гулом битв і походів, тобто добу наполеонівських війн. Те, що не входило в модель героїко-романтичної поведінки, відповідно й не було включено до "Записок".

Уже автори перших воєнних мемуарів про 1812 рік, створених переважно в сентименталістському ключі, виявляють особливий інтерес до конкретного факту дійсності, акцентують пізнавальний, фактографічний аспекти своїх творів. Конкретний факт реальності в цих творах міг подаватись у характерному для літературно-естетичних напрямів того часу "вбранні". Там, де йшлося про героїзм та патріотизм росіян, конкретні приклади репрезентовано в урочистому, патетичному тоні, з використанням притаманної класицистичному стилю високої лексики, особливих синтаксичних засобів побудови речень. Якщо читачеві пропонувалася "чутлива" сцена, опис її здійснювався за законами сентименталістської естетики, з її тяжінням до перифрастичної, метафоричної манери письма і т. п. Коли в мемуарних творах йшлося про один і той же випадок, свідками якого було декілька авторів, то він описувався з використанням схожих засобів та інтонацій. У цих та подібних ситуаціях письменники-мемуаристи діяли в межах загальної літературно-естетичної установки, суть якої можна визначити як прагнення включити особисто побачене й пережите у сферу дії літературно-естетичних орієнтирів доби (класицистичних, сентимента­лістських або романтичних). Це, на думку авторів мемуарів, повинно було сприяти набуттю фактом прав "літературного громадянства".

Ще одна особливість функціонування факту в мемуарах полягає в його первісній орієнтації на полеміку з усталеною художньою традицією зображення війни. Для прикладу можна взяти "Записки" М. Муравйова, який почав писати їх на основі ранніх щоденникових записів у 1818 р. У автора відчутне явне прагнення ухилитися від максимальної узагальненості, нормативності сентименталістської прози з її риторичними фігурами та перифразами й акцентувати правду "голого" факту. На відміну від своїх сучасників, М. Муравйов відмовляється від рольових масок сентиментального мандрівника чи просвітителя-сатирика, залишаючись передовсім самим собою – молодим офіцером-гвардійцем Семенівського полку.

Якщо у Ф. Глинки та І. Лажечникова дійсні факти, деталі, подробиці відігравали загалом підпорядковану роль, "працюючи" на розкриття авторського бачення реальності в "чутливих", трагічних чи героїчних тонах, то в М. Муравйова факт виявляється цінним сам по собі, як відбиття правди життя, а не як засіб реалізації тієї чи тієї літературної мети. Сюжет у "Записках" М. Муравйова визначається динамікою воїнського життя в багатьох його – часто непривабливих – аспектах.

У тому вільному мемуарному стилі, що утвердився на початку 30-х років ХІХ ст., не існувало чіткої межі між "високою" та "низькою" стильовими манерами, яка була, скажімо, у творах 10-х років. У процесі взаємопроникнення елементи цих стилів зазнали естетичного переосмислення. Опинившись у контексті "низьких" фактів дійсності, декларативна риторика "високого" стилю класицизму втрачає свою цілісність і самодостатність, котрі властиві прозі попереднього десятиріччя, і насичується іронічними відтінками. Авторська іронія, вияви якої так яскраво маніфестувались у "Военных записках" Д. Давидова, тут стає всеохоплювальною, і відбувається це завдяки стиранню чітких меж  між різними стильовими манерами оповіді. У результаті авторові-мемуаристу немає потреби звертатися – залежно від предмета розповіді – до різних рольових масок оповідача. Цікавими ілюстраціями зазначеного є "Рассказы служившего в 1-м егерском полку…" М. Петрова, що репрезентують приклади живого, яскравого, досить іронічного стилю мемуарної оповіді.

Аналіз основних тенденцій розвитку російської воєнної мемуаристики дозволяє по-новому трактувати питання жанрово-стильової своєрідності "Записок" Н. Дурової, на які сьогодні існують два погляди – як на твір воєнної мемуаристики (В. Смиренський, В. Афанасьєв, Н. Ізєргіна) та літературно-художній твір (В. Муравйов). У "Записках" можна простежити синтез елементів, котрі мають різну жанрову природу. Наприклад, перший розділ першої частини є спробою створення романтичної автобіографічної повісті. Тут ми стикаємося з авторською установкою на романтичне "життєбудування", коли Н. Дурова, подібно до Д. Давидова, вилучає із "Записок" усе, що не вкладається в потрібну для неї схему романтичного "міфу" про "кавалерист-дівицю". Але структурним "каркасом" цього "міфу" є не тільки романтична модель-вимисел, а й щоденник воїнської служби "кавалерист-дівиці" в 1807 – 1814 рр.

У другому розділі "Жіноча мемуарна проза першої третини ХІХ століття: типологічні особливості вияву особистісного начала", ураховуючи гендерні особливості творчої психології та стилістики, одночасно розглядаючи творчість письменниць як особливий соціально-культурний феномен, ми пропонуємо доповнити класифікації мемуарних джерел.

Творчість письменниць-мемуаристок розглядаємо як особливий соціально-культурний феномен. Аналіз творів авторів-жінок дає змогу простежити чітку гендерну специфіку творчої психології та авторську стилістику. Це цілком природне явище вперше термінологічно було обґрунтовано К. Юнгом з метою позначення протилежних, відмінних типів духовного устроїв жінок та чоловіків (екстраверсія та інтроверсія).

Ґрунтовне дослідження творів жінок-мемуаристок дозволило встановити та констатувати, що за всього бажання описати воєнні події 1812 року з урахуванням класичних вимог панівних літературних напрямів не вдавалося, бо вони не змогли уникнути почуттєвої домінанти зображуваного.

Ураховуючи зазначене, для класифікації розбіжностей між жіночими мемуарами та воєнними записками письменників-чоловіків нами було запропоновано визначення "інтроверсивні" та "екстраверсивні" підходи до розмежування мемуарів.

Уважаємо, що інтроверсивна установка якісніше характеризує стан жінки-мемуаристки, яка через певні причини змушена була покинути звичну для неї сферу життя (дім, сім’я) і "вторгнутися" в чужий для неї "чоловічий" світ високої політики, воєнних дій, дипломатичних інтриг. "Чужа" територія диктувала жінці адекватний стиль поведінки – замкненість, бажання заглибитись у себе, оборонну позицію по відношенню до можливої експансії зовнішнього стосовно мемуаристки світу.

В екстраверсивних текстах чоловічих воєнних мемуарів (Л. Беннігсен, Л. Боссе, Л. Бургон, Ф. Глинка, П. Граббе, Д. Давидов, Ф. Дюверже, О. Єрмолов, А. Жоміні, Р. Зотов, А. Коленкур, М. Комб, П. Куаньє, Є. Лабом, І. Лажечников, В. Левенштерн, Ц. Ложьє, М. Муравйов, А. Норов, О. Раєвський, Ж. Рапп, Ф.‑П. Сегюр, Ж. Тіріон, В. Штейнгель та ін.) відчутне прагнення до усвідомлення своєї ролі в історичному процесі, простежуємо тенденцію до стирання межі між "я" та "ми" і піднесення "я" особистого до "я" соціального. Демонструючи всебічну компетентність у подіях переломної епохи, чоловіки, автори мемуарних творів, сприймали кожне звернення до своєї особистості як порушення "чистоти" жанру, відхід від усталених канонів і традицій, що вимагало особливих "пояснень-вибачень" для читача.

У мемуаристок-жінок на першому плані – людина та її доля, пропущені крізь фільтри пам’яті, уяви й мистецтва. На відміну від екстраверсивної чоловічої мемуаристики, твори якої швидше схожі на офіційно-публічний портрет, жіноча інтроверсивна мемуаристика характеризується більшою емоційною насиченістю й активним розвитком творчої уяви. Ці функції утверджували право жінки-мемуаристки не тільки на "побутописання", але й на "дописування" життя, відчуттів через свою рефлексію та переживання. Наприклад, у "Записках" Н. Дурової відсутні ті сумніви, вибачення й автокоментарі, котрі з’являються в авторів екстраверсивних мемуарів, коли вони змушені говорити про себе. Відсутнє в "Записках" і вихідне спрямування на відтворення зовнішньої воєнної дійсності. Для "кавалерист-дівиці" характерне прагнення передати власні відчуття й переживання, почуття жінки, яка потрапила в чуже для неї середовище і волею долі опинилася в круговерті найважливіших подій епохи.

Особистісне "начало" у жіночій мемуарній літературі виявляє себе в навмисній суб’єктивності по відношенню до навколишнього світу, вибіркове сприйняття якого повинне, згідно з авторським задумом, слугувати розкриттю внутрішнього світу письменниці. Яскравою демонстрацією суб’єктивно-особистісної орієнтації в мемуаристиці, присвяченій війні 1812 року, є "Записки" О. Золотухіної, основний сюжет яких зведено до розповіді про те, як героїня твору, всупереч усім потрясінням 1812 року, зуміла відстояти своє право не розлучатися з коханим чоловіком. "Записки" О. Золотухіної завершуються об’єднанням героїні з її Матвієм Івановичем. Воєнні події 1812 р. є лише фоном у творі, що перебувають на периферії свідомості авторки. Розлука скінчилася, життя налагодилося і зникла необхідність продовжувати мемуари далі, тобто виправдовуватися у своїх учинках перед рідними, близькими й знайомими.

Для аналізу суб’єктивно-особистісної концептуальності в мемуарах цінними є і "Записки" графині Р. Едлінг, де ця концептуальність простежується досить чітко: зводячи у своєму творі пам’ятник високим чеснотам Олександра І, мемуаристка тим самим прославляє й себе, інтерпретуючи власне життя як взірець беззастережного й безкорисливого служіння властителеві своїх жіночих дум.

"Записки" Н. Дурової – один із тих яскравих випадків, коли суб’єктивно-особистісна концепція мемуарного твору виражається в органічному синтезі принципів, що підпорядковано загальній психології жіночої творчості, й естетичних орієнтирів романтизму. У "Записках" ми неодноразово стикаємося з тим, що "кавалерист-дівиця", опинившись "чоловіком" на військовій службі, потрапляє в досить комічні й незручні ситуації, коли їй доводиться виступати в ролі чоловіка й офіцера перед жінками. Убравшись у чоловічий військовий мундир, Н. Дурова все ж таки залишалася жінкою-дворянкою за свідомістю й світосприйняттям і ніколи не відчувала себе остаточно "вписаною" в чоловічий світ військової субординації та дисципліни. Відчуття своєї "чужості" Н. Дурова пояснює новизною своєї статевої ролі.

Споконвічна "невписаність" жінки в систему чоловічих соціально-культурних орієнтирів сприяла формуванню в неї відстороненого погляду на події навколишньої дійсності. Якщо поведінка чоловіка значною мірою регулюється соціальними орієнтирами і нормами і він завжди був "уписаний" в історичний контекст епохи, то жіноча свідомість, яка сприймає суворе дотримання соціальної бажаності як насилля над власним "я", дозволяє мемуаристці дивитися на події наче з висоти, давати оцінку чоловічому світові, відкидаючи чи приймаючи його.

Прагнення відгородити власне "я" від жорстокої реальності, вибірковість у поданні подій простежуємо і в "Записках" актриси Л. Фюзіль, яка багато років жила й виступала в Москві і стала свідком усіх поневірянь Великої Армії, а також у записках жінок, котрі перебували на найвищих щаблях соціальної ієрархії, таких, наприклад, як Л. Жюно, герцогиня д’Абрантес.

Відчуженість жінки від чоловічих "державних" цінностей, свобода від дотримання нормативів субординації призводили до усвідомлення жінками-мемуаристками незалежності своєї поведінки в суспільстві. У зовсім інших умовах перебували чоловіки – сучасники письменниць. Як би не ставився до свого начальника чоловік-офіцер, чиновник чи придворний, він мусив у межах жорсткої ієрархії дотримуватися певного декоруму по відношенню до особи, яка стояла вище за службовою градацією, тим більше в умовах бойових дій. Це правило діє в "Записках лифляндца" В. Левенштерна стосовно О. Єрмолова, який заздрив мемуаристові й ненавидів його.

Характерною ознакою жіночої мемуаристики наполеонівської епохи є "домашній", приватний ракурс зображення найзначніших воєнних та політичних авторитетів доби, тоді як у чоловічих мемуарах герої епохи представлені, як правило, у світлі військових та державних талантів. Наприклад, у "Записках" герцогині Абрантес вершителів європейської історії (Наполеон насамперед) репрезентовано зануреними в повсякденні справи й розваги. У "Записках" графині Р. Едлінг мемуаристку цікавлять не стільки воєнні чи державні таланти, скільки опис зовнішності, звичок чи манер правителів Європи. Як на приватних осіб дивиться на героїв Вітчизняної війни й Н. Дурова, цінуючи в них передусім приємність у спілкуванні, скромність, відсутність зарозумілості в обходженні з підлеглими.

Ще однією типологічною особливістю мемуарної прози Н. Дурової, Л. Фюзіль, герцогині Абрантес, С. Шуазель-Гуфьє та ін. є оцінка чоловіків із точки зору виконання ними правил світського етикету, норм лицарської поведінки. У чоловічих мемуарах подібні деталі майже ніколи не фіксуються, за винятком шанобливості та поваги з боку високого начальника або ворога. Жіноча мемуарна проза характеризується й винятковою увагою до тих другорядних (з точки зору чоловічої психології та пам’яті) деталей і подробиць побуту, котрі не затримуються в чоловічій свідомості (мемуари Н. Дурової, Л. Фюзіль, С. Шуазель-Гуфьє тощо).

Чоловічі воєнні мемуари наполеонівської доби зорієнтовано на об’єктивацію дійсності, хід оповіді в них визначається "протокольною" послідовністю історичних подій: Аустерліцька битва, битва під Прейсиш-Ейлау, Тільзітський мир, початок Вітчизняної війни, битва за Смоленськ, Бородіно, пожежа Москви і т. п., а відтак вияв індивідуально-авторського ставлення визначався, як правило, участю/неучастю мемуариста в цих історичних подіях, а також своєрідністю їхньої оцінки крізь призму особистого досвіду.

Жіночі мемуарні твори тяжіють до зображення довільних асоціацій з приводу дійсності, їм притаманна менша схематичність і більша пластичність композиційних функціональних меж. Ілюстрацією такої свободи композиційної форми оповіді, коли спогади будуються не в суворому хронологічному порядку, а за принципом "як пригадалося, так і згадалося" можуть слугувати "Записки" герцогині Абрантес із частими хронологічними перестановками подій і хронологічною ретроспекцією.

Про хисткість композиційних меж у жіночій мемуаристиці свідчить наявність у ній уставних новел і анекдотів, присвячених тим чи тим дійовим особам і не пов’язаних з основною лінією розвитку мемуарної дії ("Записки" герцогині Абрантес, "Записки" актриси Л. Фюзіль, "Записки" Н. Дурової). У чоловічих же мемуарах простежуємо тенденцію уникнення подібної "мозаїчності" сюжетних мотивів. Такі вкраплення дозволяють визнати композиційну свободу оповіді, нанизування епізодів на слабо структурований композиційний стрижень, фрагментарність, повернення до певних ціннісно позначених семантичних точок однією з характерних особливостей жіночої мемуарної прози.

У третьому розділі "Соціально-культурні уявлення військових наполеонівської епохи і література: стиль життя в мемуарному висвітленні" зазначаємо, що епоха наполеонівських воєн досить швидко стала сприйматись у Росії як період винятковий за своїм змістом, доба, яка не мала паралелей до подій сучасності. Така оцінка утвердилася в 30-ті рр. ХІХ ст., коли вже чітко усвідомлювався контраст між "віком нинішнім" і "віком минулим". Після 14 грудня 1825 р. у російському суспільстві зникає тип розгульної поведінки, культ буйства й гульбищ, що був поширений у колах дворянської молоді 1800-х – початку 1810-х рр. і свідчив про нестримне прагнення до оригінального самовираження з вільнодумними й патріотичними настроями того часу.

Декабристи покоління 1820-х рр., усвідомлюючи себе дійовими особами історичного процесу, учасниками політичної боротьби, не могли дозволити собі бути ще й п’яницями, картярами, ловеласами, бретерами і т. п. Людина 1800-х – першої половини 1810-х рр., сприймаючи себе учасником історичних потрясінь на полях наполеонівських битв, де від неї вимагалося дотримання норм ідеально-героїчної поведінки, була більше солдатом, ніж політиком і економістом.

Стиль героїчної поведінки людей епохи наполеонівських походів багато в чому пояснюється схилянням перед античною героїкою, що залишилося в спадок від класицистичного ХVІІІ століття. Людина початку ХІХ ст. уявляла себе в системі античних образів і мотивів, якими були пройняті й сфера її політичного життя, і побут, і мистецтво. Антична героїка знаходила відгук у серцях читачів передусім тому, що вони самі були свідками й учасниками не менш героїчних діянь сучасної історії. Античність диктувала поведінкові стереотипи, визначала критерії оцінки людських учинків, викликала в свідомості різноманітні паралелі й аналогії з днем сьогоднішнім. Ім’я того чи того античного героя було своєрідним культурним стереотипом, який визначав спосіб поведінки у відповідній ситуації. Про культ античної героїки свідчить мемуаристика покоління наполеонівської епохи, представники якого дотримувалися найрізноманітніших соціально-політичних поглядів – С. Глинка, Ф. Глинка, Д. Давидов, Н. Дурова, І. Лажечников, О. Муравйов, А. Норов тощо.

Люди початку ХІХ ст. абсолютно природно, без будь-яких негативних оцінок сприймали думки й емоції, оформлені в літературну цитату й підтверджені авторитетом театрального мистецтва. Більше того, репрезентовані подібним чином думки й почуття були своєрідними розпізнавальними знаками освіченої, обізнаної з культурними традиціями людини. Епоха наполеонівських воєн демонструє численні приклади "театралізації" людської поведінки, відбиті в мемуарах сучасників (П. В’яземський, І. Лажечников, Н. Дурова та ін.). Ця тенденція пояснюється тим, що особистість указаної пори вбачала себе дійовою особою вселенської історичної драми, хід якої змінює образ усього світу.

Письменники-мемуаристи наполеонівських часів утілили у своїх творах стереотип, витоки якого сягають глибокої давнини: полководець повинен мати героїчну зовнішність, яка б надихала й захоплювала солдат у вирішальний момент битви (наприклад, розповідь П. Граббе про оборону Смоленська, де представлено два контрастні портрети – генерала від інфантерії Д. Дохтурова, який розгубився від натиску французів, і генерал-лейтенанта Д. Неверовського, який спромігся організувати опір ворогові).

Якщо перевести питання про героїзм у площину ментальності, подивитися на нього з точки зору пріоритетних ціннісних орієнтацій доби, то виявляється, що в наполеонівську епоху чи не найпривабливішим типом є саме тип "діяльнісного" героїзму, героїзму картинного, розрахованого на зовнішній ефект, із "історичними" фразами й театральними жестами. Саме таким "театральним" типом хоробрості були наділені М. Милорадович та І. Мюрат, що відбилось як у історичних анекдотах, так і в тій характеристиці, що її дають мемуаристи, в тому числі й Н. Дурова, показуючи цих полководців у всьому блиску парадно-героїчного вигляду.

Випадки боягузтва, малодушності офіцерів чи рядових солдат, як правило, не згадуються мемуаристами, бо вони не вписуються в поведінкові традиції епохи. "Записки" Н. Дурової є чи не єдиним, як нам здається, мемуарним твором, автор якого прямо зізнається в боягузтві своїх підлеглих. Пояснення такого чесного свідчення можна вбачаємо в тому, що цей конфуз поставив під загрозу репутацію мемуаристки як бойового офіцера, зачепив її професійну гордість, і Н. Дурова змушена була подати детальну розповідь для власної реабілітації. Крім цього, така відвертість природна і з тієї причини, що авторка не вписувалась чітко в рамки військової чоловічої етики, що засуджувала висвітлення негероїчних сторінок військового буття.

Провідною ознакою мемуарної літератури ХІХ ст. є повага до мужності й доблесті супротивника. Це відображає, на наш погляд, характерну властивість свідомості людей наполеонівської епохи, а саме: переконаність у тому, що хоробрість і мужність як основоположні особливості характеру "дітей Марса" є загальним надбанням людства, а не виключною монополією тієї чи тієї ворогуючої сторони, відділеної від іншої класовими, політичними чи ідеологічними бар’єрами.

Загальне шанування доблесті, мужності й відваги, споконвічних чоловічих якостей не могло не обминути жіночої сфери буття. "Записки" Н. Дурової, наприклад, сприймаємо як гімн благородному ремеслу воїна. Період армійської служби видається мемуаристці роками щастя, коли вона могла самореалізуватися, з найбільшою силою виявити себе як особистість. Готовність до героїчного вчинку жила в багатьох інших жінках того часу – в Бетсі Белкомб, яка залишила по собі мемуари про перебування Наполеона на острові Св. Єлени, у якобінці А.‑Ж. Теруань де Мерікур, яку сучасники вважали прекрасним політичним оратором, у Шарлотті Корде, яка вбила Марата, дружині російського генерала М. Храповицького, яка брала участь у військових діях 1812 – 1814 рр. у козачому мундирі й отримала медаль "За взяття Парижа" та ін. Отож, "кавалерист-дівиця" не є єдиною жінкою, яка зазнала впливу культу воїнської доблесті своєї доби.

Закони честі диктували також почуття особливого братерства "дітей Марса", належності до одного військового стану, незалежно від політичних віянь чи збройного протистояння, що зумовлювало виникнення приватних дружніх стосунків між людьми, які були ворогами тільки на полі бою. Наприклад, мемуаристи – В. Левенштерн, О. Булгаков, О. Муравйов, С. Маєвський, О. Єрмолов – писали про особливо теплі стосунки, що встановилися між М. Милорадовичем та І. Мюратом, котрі під час перерв у бойових діях неодноразово зустрічалися на аванпостах армій, обмінюючись люб’язностями. Ідею станової солідарності воїнів простежуємо в ту епоху і у взаємостосунках переможців та полонених. Приклади ми бачимо в спогадах Ф.‑П. Сегюра, І. Лажечникова, Д. Давидова, С. Волконського тощо.

Еталонні поведінкові установки передбачали гуманне ставлення воїна як до ворожого солдата, так і до мирного населення окупованих земель, про що свідчать мемуари Ц. Ложьє, Є. Лабома, В. де Маренгоне, П. Делаво та ін. У російських воєнних мемуарах максимальна кількість прикладів дії принципів людинолюбної поведінки припадає на сцени спасіння французів під час відступу Великої Армії ("Военные записки" Д. Давидова, "Записки лифляндца" В. Левенштерна, "Рассказы о походах 1812-го года" Р. Зотова, "Письма русского офицера" Ф. Глинки, спогади О. Ланжерона й О’Рурка, А. Норова й О. Чичеріна, П. Чичагова та О. Єрмолова тощо). На такому "чутливому" фоні цілком природно виглядає емоційна "відкритість" жіночої мемуарної прози, хоча б тих же "Записок" Н. Дурової, в яких "кавалерист-дівиця" теж не може промовчати про бідування французів під час їхнього відступу з Росії. Як і для інших воєнних мемуаристів, для неї чутливість, людинолюбність є одними із найважливіших оцінних критеріїв людини, і їхня відсутність передбачає негативну маркованість особистості, призводить до висновку про її невідповідність воїнському і – у більш широкому розумінні – гуманістичному ідеалу епохи.

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

1. У творах російської воєнної мемуаристики першої третини ХІХ століття про Вітчизняну війну 1812 року взаємодіють різні стильові традиції, що генетично зумовлені літературними течіями ХVІІІ – початку ХІХ ст. Це, у свою чергу, спричинило те, що конкретний факт воєнної дійсності міг репрезентуватися мемуаристами в "убранні", характерному для того чи того літературного напряму. У випадках, коли йшлося про героїзм та патріотизм військових, приклади наводилися в урочистому, патетичному тоні, що є ознакою класицистичного стилю з високою лексикою, специфічними синтаксичними засобами. За умови, якщо читачеві пропонувався "чутливий" епізод, то його опис здійснювався за принципами сентименталістської естетики з її тяжінням до метафоричної манери письма. Якщо ж у мемуарах спостерігався опис випадку, про який автори або чули, або самі були його учасниками чи свідками, то він описувався з використанням однотипних засобів й інтонацій. Це пояснюється прагненням мемуаристів надати фактам особистого життя літературних переваг, уключивши та показавши їх на тлі літературно-естетичних канонів епохи. Власне це усвідомлення естетичних цінностей фактичного матеріалу є одним із найвагоміших досягнень воєнної мемуаристики 1810–1820 рр. Проведене дослідження мемуарів Ф. Глинки, І. Лажечникова, М. Муравйова, О. Раєвського дозволило виявити випадки, коли факт могло бути включено в певним чином забарвлений контекст, що, у свою чергу, обумовлювало набуття ним додаткових функцій (І. Лажечников, Ф. Глинка), а також виявлено випадки акцентування правди "голого" факту, що ставало своєрідною формою протесту проти літературних штампів зображення непривабливого військового життя (М. Муравйов).

2. У першій третині ХІХ ст. мемуарні твори взаємодіють у полі різних стильових традицій, що генетично пов’язані з літературно-естетичними напрямами ХVІІІ –перших десятиліть ХІХ ст. (класицизмом, сентименталізмом, романтизмом).

Гетерогенність мемуарного жанру призвела до створення передумов для поступового стирання чітких меж літературно-естетичних канонів епохи в рамках мемуарних текстів другої половини 1820-х років. Цьому сприяв уплив романтичної традиції моделювання образу автора й навколишньої дійсності крізь призму авторського сприйняття. Таку романтизацію автохарактеристики й дійсності спостерігаємо у Д. Давидова й Н. Дурової.

3.  Ураховуючи залежність структурно-композиційних особливостей "Записок" Н. Дурової від принципів романтичного моделювання дійсності, доцільно характеризувати "Записки" як проміжне явище між власне мемуарами як жанром документально-художньої літератури і художньою прозою. Це дає змогу по-новому оцінити жанрово-стильову специфіку "Записок", які є неоднорідним структурним утворенням. У "Записках" Н. Дурової наявна спроба створення на основі мемуарного матеріалу романтичної автобіографічної повісті, простежуємо подібність деяких розділів із ретроспективно обробленим щоденником, а також бачимо ту своєрідну стильову еклектику, що була притаманна мемуарам 1810-х років, коли на сторінках одного й того ж твору взаємодіяли класицистична та сентименталістська манери зображення дійсності.

4. Аналіз "Записок" Н. Дурової, а також творів О. Золотухіної, Р. Едлінг, Л. Фюзіль, С. Шуазель-Гуфьє, герцогині Абрантес свідчать про те, що жіноча мемуаристика являє собою особливий (порівняно з чоловічою) тип творів, що демонструють власні відтінки мемуарної психології. Типологічними властивостями жіночої мемуарної прози є інтроверсивний погляд на події воєнної дійсності, яскраво виражене особистісно-автобіографічне начало концепції власного життя-долі, а також такі ознаки специфічно жіночого сприйняття дійсності, як умисне відсторонення мемуаристок від чужого для них "чоловічого" світу; усвідомлення жінками своєї свободи й незалежності перед "сильними світу цього" як результат їхньої "невписаності" в ієрархічну систему чоловічих соціально-культурних уявлень; оцінка людей (чоловіків) як приватних осіб (незалежно від їхніх громадянських чи воїнських чеснот) загалом і з точки зору знання ними норм світського етикету зокрема; пильна увага до другорядних деталей побуту, які, зазвичай, "відсіювалися" більш раціональною чоловічою свідомістю і не відбивались у чоловічих мемуарах; композиційна свобода й відкритість оповіді, яка виявляється, зокрема, в сюжетних розгалуженнях, не пов’язаних з основною сюжетною лінією мемуарів. Ці характерні ознаки жіночої мемуарної свідомості в сконцентрованому вигляді наявні в "Записках" Н. Дурової. Це можна пояснити тим, що на відміну від інших мемуаристок "кавалерист-дівиця", постійно граючи роль чоловіка-офіцера, виступала в одвічно чужій від природи для неї чоловічій військовій сфері буття і, відповідно, мала реальну змогу оцінити цю недоступну, як правило, для жінок сферу дійсності зі специфічно жіночої точки зору.

5. Документально-художня природа мемуарів у силу дії активного жанроутворювального особистісного начала дозволяє синтезувати в межах мемуарного тексту вияви індивідуальної свідомості автора, що обумовлено неповторною самобутністю його особистості, і особливості соціально-культурних уявлень епохи, які вплинули на формування історичної психології мемуариста. Тому можна стверджувати, що саме в мемуарних творах ментальність епохи відбивається чи не найбільше чітко і послідовно. Проаналізувавши "Записки" Н. Дурової в контексті поведінкових стереотипів людини наполеонівської епохи, виокремлюємо цілий спектр специфічних ознак, котрі визначають соціально-психологічний "портрет" воєнного покоління 1800-х –1810-х рр.: ідеал розгульно-удалої поведінки, бретерське ставлення до правил дуелі, культ Наполеона-полководця, сприйняття античності як взірця для наслідування в житейській практиці, театралізація життя (у тому числі й воєнного), героїчний поведінковий "стиль" як єдино можливий і припустимий для справжнього воїна, кодекс воїнської честі, чутливість і гуманізм та ін. Органічний синтез цих ознак створює той колоритний образ людини епохи наполеонівських війн, який у реальному житті найповніше був утілений в особі М. Милорадовича в Росії та І. Мюрата у Франції. Аналіз мемуарів С. Глинки, Ф. Глинки, Д. Давидова, Н. Дурової, І. Лажечникова та ін. свідчить, що навіть один твір спроможний акумулювати в собі характерні ознаки ментальності епохи.

Той факт, що за своєю готовністю до героїчного вчинку та ряду інших особливостей свого світосприйняття Н.Дурова має багато спільного не тільки з чоловіками-офіцерами, але й жінками тієї героїчної епохи, дозволяє, на нашу думку, по-новому подивитись на життя та творчість "кавалерист-дівиці".

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів поставленої проблеми і передбачає подальші наукові пошуки з метою поглибленого вивчення типологічних особливостей російської воєнної мемуаристики наступних десятиліть ХІХ ст.