НОВЕЛІСТИКА В. СТЕФАНИКА І РОДО-ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МАЛОЇ ПРОЗИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання роботи, стисло сформульовано наукову новизну отриманих результатів, окреслено теоретико-методологічну основу і практичне завдання дисертації. Подаються дані про апробацію наукових положень роботи.

У першому розділі – «Історико-літературні та теоретичні аспекти роботи» сформульовано актуальні проблеми вивчення спадщини В. Стефаника, які потребують переосмислення у сучасний період. Стисло проаналізовано праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, присвячені теоретичним аспектам родо-жанрових модифікацій епічних текстів. Визначено концептуально методологічні принципи подальшого дослідження родо-жанрової динаміки у прозі В. Стефаника.

У підрозділі 1.1. «Огляд літературознавчих та критичних праць про творчість                             В. Стефаника» систематизовано історико-літературні та теоретичні концепції стефаникознавців щодо вивчення різних аспектів новелістики митця. З’ясовано, що своєрідність творчості письменника викликала значний інтерес його сучасників, а також активно досліджувалась у літературознавстві початку ХХ ст. Доведено, що діапазон мистецько-дослідницького зацікавлення творчим доробком В. Стефаника був досить широким і характеризувався переходом від описових праць, оглядових критичних відгуків, спрямованих на виявлення ідейно-тематичної специфіки творів, до аналізу формально-композиційних прийомів текстотворення в новелах письменника.

Фокусом сучасних досліджень художнього доробку В. Стефаника стали питання його творчого методу, стильових тенденцій творчості. У цьому аспекті критично розглянуто праці українських (у тому числі, діаспорних) науковців, у яких було проаналізовано засоби текстової артикуляції ознак різних стильових напрямків у прозі В. Стефаника: натуралізму, імпресіонізму, символізму, експресіонізму, неоміфологізму. Визначено, що художньо-естетична картина світу та прийоми письма В. Стефаника формувалися внаслідок синтезування різних мистецьких парадигм.

На основі критичного аналізу праць, присвячених дослідженню мікропоетики текстів письменника (зокрема, механізмів сюжетного відтворення подій, засобів психологізму, «об’єктивного» зображення, функцій діалектизмів у новелах, архітектоніки, наративу, лінгвостилістичних особливостей мовлення, хронотопу), виявлені пріоритетні напрямки сучасного стефаникознавства. Доведено, що вивчення означених аспектів творчості письменника перспективне щодо подальшого дослідження жанрово-стильової специфіки новел, своєрідності художнього мислення митця.

Розглянуто праці науковців, присвячені вивченню жанрової специфіки новелістики                         В. Стефаника у зв’язку із ідейно-тематичним наповненням творів, специфікою конфліктів, засобами психологічного аналізу. Малодослідженим залишається питання родо-жанрового синтезу в прозі письменника у контексті неоднорідних жанрових модифікацій української малої прози цього періоду. Лише спорадично згадувалось про видозміни структурного рівня творів, зумовлені взаємодією різних родових та жанрових ознак у працях М. Грицюти, І. Денисюка,        Н. Жук, С. Крижанівського, К. Кутковець, П. Майданченка, Ю. Мартича, С. Микуша,                     Є. Ненадкевича, А. Островської, М. Ткачука, С. Хороба, Н. Шумило, Н. Яцків. Продуктивними щодо вивчення означеної проблеми вважаємо висновки С. Хороба, який проаналізував структурні показники текстів митця з точки зору проникнення у тканину епічного висловлювання драматичних ознак.

У розділі обґрунтовано доцільність і перспективність компаративістичних аспектів дослідження, вивчення епістолярію митця, а також впливу В. Стефаника на формування засад творчості інших письменників української літератури тощо.

Підрозділ 1.2. «Теоретико-методологічні підходи до проблеми родо-жанрового синтезу» складається з двох параграфів, в яких окреслено теоретичні засади роботи. Проаналізовано праці українського та зарубіжного літературознавства з проблеми родо-жанрових модифікацій прози.

1.2.1. «Драматизація епічних текстів як об’єкт літературознавчих досліджень». Встановлено, що одним із важливих і, водночас, малодосліджених чинників жанрової динаміки в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. стає процес взаємопроникнення родових ознак епосу та драми. Методологічним підґрунтям дослідження стали спостереження критиків та літературознавців початку ХХ ст. (О. Вальцеля, Оттона Людвіга, Р. Печа, Ф. Шпільгагена) над поетикою гібридних текстів, а саме функціями «сценічної» оповіді як об’єктивного зображення подій у формі прямого мовлення персонажів.

У літературознавчих дослідженнях (І. Давидової, В. Дніпрова, М. Дудучави, Ж. Женетта,             Гр. Майфета, Ю. Петерсена, Н. Семейкіної, О. Стопанової, Н. Тамарченка, Л. Тимофєєва, Р. Уеллека, О. Уоррена, B. Халізєва та ін.) виявлено механізми взаємодії родових ознак, що зумовили зміни композиційної будови текстів, суб’єктно-об’єктної організації оповіді. Розглянуто концепції І. Давидової, А. Краєвської, Н. Семейкіної, К. Яковської щодо типологічної схожості поетики класичної новели та одноактної п’єси за особливостями композиційно-мовленнєвого впорядкування художнього матеріалу, характеру розвитку конфлікту. Окреслено перспективи наратологічного аналізу гібридних текстів у працях П. Лаббока, Е. Лайбфріда, Н. Фрідмана, В. Шміда, Ф. Штанцеля, в яких до уваги беруться способи моделювання «драматизованої» оповіді, аспекти апелятивно-комунікативного спрямування наративу. Проаналізовано дослідження хронотопічної організації драматизованої прози Е. Полякової.

Окремо розглянуто теоретично-практичні розвідки, присвячені загальнолітературним тенденціям «драматизації» висловлювання в українській літературі кінця XIX – поч. ХХ ст. (І. Денисюка, І. Ліпницької, А. Музички, С. Панченко, В. Сірук, М. Ткачука, В. Фащенка, С. Хороба, А. Юриняка). Специфіка «драматизованої» оповіді розглядалась у зв’язку із особливостями лінгвостилістики й прагматики діалогів, засобів характеристики персонажів, способів сюжетного впорядкування подій, локалізації часопростору. На основі проаналізованих праць заявлені основні методики аналізу текстів гібридного типу, в яких виявляється синтез епічних і драматичних ознак поетики.

1.2.2. «Ліризація епічних текстів як об’єкт літературознавчих досліджень». Досліджуючи специфіку ліро-епічних жанрових утворень в українській літературі кінця XIX – початку ХХ ст., використовуємо узагальнене розуміння ліризму як структурно-пафосної ознаки художньої поетики, ґрунтовно проаналізованої з позицій формалістської та структуралістської методологій у працях Ю. Лотмана, Е. Маєнової, Я. Мукаржовського, Д. Овсянико-Куликовського, Ю. Тинянова, Цв. Тодорова, Б. Томашевського, В. Шкловського, Р. Якобсона. У критично розглянутих роботах виявлено механізми взаємодії лірики та епосу на основі досліджень мовленнєвих конструкцій текстів з огляду на їх архітектоніку, прагматику, семантику.

У працях В. Агеєвої, Т. Гундорової, І. Денисюка, Ю. Кузнєцова, М. Наєнка, С. Павличко, С. Панченко, O. Реви, Н. Шумило родо-жанрові модифікації української малої прози досліджено у зв’язку із стильовими змінами у літературі кінця XIX – початку ХХ ст. Стильові особливості ліричної прози стають підґрунтям для диференціації її жанрових різновидів. Доведено, що процеси ліризації прози зумовлені загальнохудожніми тенденціями психологізації та суб’єктивізації літератури, що позначилось на змінах способів зображення, творення образів, психологічного розкриття характерів героїв. Перспективним є дослідження специфіки оповіді в гібридних текстах. Так, у працях Т. Гундорової, С. Липіна, Н. Мазепи, Л. Орєхової, М. Ткачука, Н. Шумило проаналізовано текстуальні особливості дискурсу ліричного суб’єкта (героя чи оповідача), через які артикулюються інтенції авторської свідомості, виявляється інтерференція точок зору автора-оповідача й героя. На основі досліджень В. Агеєвої, Е. Бальбурова,                            В. Жирмунського, М. Гіршмана, Г. Іванової-Лук’янової, Л. Іссової, Ю. Орлицького, Т. Скулачової, присвячених типології ліричної прози за особливостями структурно-мовленнєвої організації тексту, засобами кореляції ритму висловлювань, визначено методику дослідження лексико-синтаксичного рівня ліричної прози, специфіка якого зумовлена зміною викладових форм у тексті. У проаналізованих працях Е. Геймбуха, І. Денисюка, Н. Калениченко, В. Костюка, В. Фащенка, Н. Шумило означено перспективні аспекти вивчення жанрової природи ліричної прози, які дозволяють проаналізувати засади ліризації поетики новел В. Стефаника тощо.

Другий розділ «Драматизація мовлення як чинник родо-жанрових модифікацій малої прози В. Стефаника» складається із двох підрозділів, у яких досліджено процеси драматизації прози письменника, що зумовили виникнення жанрового різновиду образку-сценки.

У підрозділі 2.1. «Особливості функціонування діалогів у малій прозі В. Стефаника» проаналізовано сюжетно-композиційні особливості епічного висловлювання, що вбирає функціональні ознаки драматичного мовлення. Ми спираємось на дослідження М. Грицюти, І. Денисюка, Н. Жук, М. Євшана, Б. Козака, К. Кутковець, В. Лесина, Д. Лукіяновича, Ю. Мартича, С. Микуша, Є. Ненадкевича, А. Островської, Д. Рудника, В. Фащенка, С. Хороба, які вивчали механізми родо-жанрових модифікацій у новелах В. Стефаника, зумовлені взаємодією епічного та драматичного первнів. Доведено, що письменник, змінюючи композиційно-мовленнєву структуру творів, інтуїтивно прагнув створити ілюзію «інсценізації» подій (хоча б в уяві реципієнта), що пов’язано з природою неоднозначного художнього мислення митця. Невипадково В. Стефаник пізніше звертається до написання драми «Палій», створює драматичну сценку «Санчата».

Детально проаналізовано, як елементи драматизації мовлення вплинули на жанрову своєрідність новел “Побожна”, “Злодій”, “Лесева фамілія”, “У корчмі”, “Вона-Земля”, “Засідання”, “Шкільник”, “Святий вечір”, “Суд”, “Воєнні шкоди”, “Дурні баби”, “Moritury”, “Синя книжечка”, “Лист”. Драматизовані твори В. Стефаника набули жанрової специфіки образків-сценок із властивою їм концентрацією сюжетно-композиційної структури, часопросторового відображення, іноді відсутністю новелістичної логіки розвитку подій. Діалог в образках-сценках В. Стефаника стає засобом сюжетного зображення, яке майже не позначено авторською оцінкою. Часто діалогічне мовлення «вводиться» у текст експозиційним описом ситуації розповідачем, в якому умовно визначається місце та час подій, окреслено образи персонажів, розкриваються причини виникнення подальшої комунікації. Спостерігається конструкт «рамкової композиції», що дозволяє письменникові відтворити смислову та формальну цілісність діалогічної ситуації («Побожна», «Святий вечір», «Засідання», «Шкільник», «У корчмі»). Подібні сюжетно-композиційні та прагматичні функції діалогів виявлені в образках інших українських митців: О. Авдиковича, Г. Веретельника, М. Левицького, Д. Лукіяновича, Д. Марковича, М. Мочульського, Лесі Українки, І. Франка, А. Чайковського, Є. Ярошинської,  М. Яцкова.

В образках-сценках В. Стефаника розглядаються два типи подій: фабульні, що відбуваються «поза текстом», є лише передумовою динаміки конфлікту, про які читач дізнається через висловлювання героїв, та події-інтриги, що є результатом поведінки персонажів і зумовлюють розвиток діалогічної ситуації. Виявлено, що сюжетна динаміка в образках-сценках зумовлена лінійним принципом конструювання діалогічних реплік: репліка-стимул ↔ репліка-реакція. Зв’язок між репліками здійснюється за допомогою еліптичних конструкцій, повторів. Комунікативна структура питальної репліки проектується на відповідну репліку партнера. Репліки мають чітку семантичну та структурну організацію: запитання – відповідь, додаток до репліки – пояснення. На основі спостережень Я. Мукаржовського розглянуто смисловизначальну та структурну роль діалогів, що виявляється у формі контекстуального протиставлення висловлювань героїв («Побожна», «Злодій», «Мамин синок», «Засідання», «Шкільник»). Діалоги розглянуто не лише як мовленнєвий засіб, а й як певний «дієвий» акт, пов’язаний із прагненням мовців вплинути один на одного. Проаналізовано перформативний аспект висловлювання в образках-сценках В. Стефаника («Лесева фамілія», «Побожна», «Злодій»). Сама прагматика реплік виявляє приховану інтенцію дії у слові, що зумовлює певне цільове спрямування діалогу («Лесева фамілія»). Діалогічні репліки виявляють ілокутивну прагматику наказовості, спонукання, вимоги. Дієслівні лексеми помітно посилюють значення процесуальності мовлення і ритмізують його.

У значному корпусі драматизованих творів В. Стефаника простежено загальну тенденцію до поглиблення психологізму та драматизації художнього зображення. Драматична акція частково переноситься у світ душевних переживань героїв, стає передумовою розвитку психологічних конфліктів. На основі спостережень Є. Ненадкевича у структурі діалогів виявлено прийом градації, що втілюється системою експресивних висловлювань, які відбивають поступове наростання психологічної напруги («Злодій», «Святий вечір», «Синя книжечка»). Емоційність зображення виявляється не стільки через динаміку подій, скільки у вербальній реалізації настроїв, почуттів героїв, їх реакцій на складні життєві ситуації. Висловлювання героїв стають засобом самохарактеристики та саморозкриття. Діалоги втілюють інформаційно-оцінну функцію (через висловлювання дізнаємося не лише про наміри, вчинки діючих осіб, але й про сприйняття та оцінку власного життя, подій). З’ясовано, що в образках-сценках письменник майстерно поєднує пряме мовлення персонажів та „авторські ремарки”, які не впливають на конструювання та розгортання дії, а реалізуються як миттєві вказівки роповідача на місце, час подій, деякі позамовні вчинки героїв.

У розділі досліджено драматизовані образки В. Стефаника, утворені на основі зображення масових сцен, полілогів героїв, психології натовпу («Засідання», «Злодій», «Moritury», «Суд», «Шкільник», «Воєнні шкоди», «Дурні баби»), а також схожі за змістовим наповненням і формальними ознаками поетики образки Д. Марковича, В. Стебника, А. Чайковського, О. Юркевича. У структурі та функціональних властивостях тексту образків-сценок В. Стефаника інтегровані драматичні та епічні ознаки поетики, що виявляються у драматичних властивостях сюжетно-композиційної будови та в епічному змістовому наповненні ситуацій («Шкільник»,                «З міста йдучи», «Майстер», «Такий панок»). Діалог формується як парадигма взаємозумовлених тематичних блоків (мікротем), об’єднаних загальним змістовим контекстом комунікації. Проаналізовано прагматичну функцію діалогів, властиву драматичному мовленню – подвійну адресацію реплік, спрямованих не лише на існуючого опонента героя, але й на читача (глядача) через діалектику контекстуальних смислів висловлювання, вставні синтаксичні конструкції. Діалогічне мовлення набуває надзвичайної виразності, часом – риторичності та емоційності.

Окремо розглянуто образки-сценки В. Стефаника, які мають ознаки «драматизованої» оповіді з елементами іронічного відсторонення («Moritury», «Мамин синок», «У корчмі», «Підпис»). Виявлено певну подібність до жанру драматичного анекдоту образків-сценок за стильовими ознаками, типами й структурою діалогічного висловлювання, наявністю комедійної інтриги. У комічних образках-сценках В. Стефаника немає відтворення напруженої драматичної дії, гострих конфліктних зіткнень персонажів, однак спосіб упорядкування зображених подій (прямою мовою героїв) надає творам сценічного характеру. У структурі діалогічного мовлення реалізується конструкція мовленнєвої гри – взаємодія протилежних за смислом та комунікативною прагматикою висловлювань. Виявляються характерні ознаки ситуативного комізму, дріб’язковості конфлікту побутових сценок із життя сільських людей. Семантичні та стилістичні особливості мовлення відтворюють узвичаєний спосіб спілкування селян, їхні погляди та сприйняття життя. В образках-сценках В. Стефаника відтворено конкретний проміжок часу із життя героїв, усі ситуації реалізуються в локалізованому просторі, на що вказується в ремарках-коментарях розповідача.

У підрозділі 2.2. «Роль монологічного мовлення у новелістиці В. Стефаника» досліджено вплив процесів драматизації монологічного мовлення на родо-жанрові модифікації новелістики письменника. Визначено схожість драматичних сценок-монологів (монодрам) та образків письменника за принципами композиційно-мовленнєвого упорядкування текстів, засобами художнього зображення подій, образотворення. Дослідження поетики образків-сценок                       В. Стефаника («Святий вечір», «Ангел», «Похорон», «Синя книжечка», «Кленові листки», «Діточа пригода», «Лист») доводить, що монологічне мовлення (за своєю будовою, модальністю, рецептивними властивостями) наближається до принципів конструювання драматичних монологів та сповнено драматичного пафосу. Стан тривоги, напруження у творах В. Стефаника суґерується через схвильовані інтонації, синтаксичну структуру монологу, розбитого на короткі абзаци. Реплікація монологічного мовлення виявляє інтенції його діалогізації. Тип такого діалогізованого монологу визначено як монолог-звернення, що втілює безпосередню апеляцію до наявного слухача, який залишається мовчазним. Домінує не повідомлення про події, а реакція на них героїв, динаміка думок, почуттів, внутрішньої дії у свідомості персонажів. Референтне начало у діалозі втрачає свою актуальність. Про обставини, умови існування, що стають причиною душевних страждань селян, читач довідується більше через монтажне зчеплення експресивно насичених реплік, ніж із розповідей героїв про своє минуле.

Особливістю синтетичної природи поетики «драматизованих» новел В. Стефаника стає те, що умовність епічного первня (фабульної основи) зумовлена значним впливом драматичних (висловлюванням персонажів властиві наративні функції, завдяки чому відбувається розвиток конфлікту) та ліричних ознак (сповідальні інтонації, суб’єктивність переживань).

Проаналізовано своєрідний спосіб відображення подій, пов’язаний із наративною перспективою «драматизації свідомості» героїв (за П. Лаббоком). Минулі події реалізуються як візійні картини у свідомості персонажів, які переживають їх заново («Лист», «Похорон»). Спостерігається композиційний прийом «сцени на сцені». Переоповідування подій персонажами створює ефект достовірності, завдяки чому згадувані картини й ситуації сприймаються як окремо розіграні сценки. Підкреслено, що елементи драматизації новелістики В.Стефаника виявляються не лише на формальному рівні творів, але й на ідейно-пафосному. Таким чином, у малій прозі письменника спостерігається синкретизм родових первнів (драматичного, ліричного та епічного), однак у деяких творах очевидною є драматично-сценічна домінанта поетики, що зумовлює виникнення жанрового різновиду образку-сценки.

У третьому розділі «Родо-жанрова динаміка ліричної прози В. Стефаника» розглядаються родо-жанрові зміни поетики новелістики митця у зв’язку з процесами ліризації, акцентується увага на способах формування нових жанрових різновидів ліричної прози.

У підрозділі 3.1. «Поезії в прозі В. Стефаника: художні властивості ліричного первня» проаналізовано особливості поетики синтетичного жанрового утворення поезії в прозі, його походження та функціонування у літературному процесі кінця XIX – початку ХХ ст. Теоретичною базою дослідження жанрової природи поезій в прозі стали праці В. Агеєвої, Е. Бальбурова, Е. Геймбуха, І. Денисюка, В. Жирмунського, О. Івасюк, Л. Іссової, Ю. Кузнєцова, А. Квятковського, П. Майданченка, С. Павличко, А. Підпалого, Ю. Орлицького, Цв. Тодорова, Н. Шумило, Е. Фенової, У. Фюллеборна. З’ясовано, що досі полемічною є проблема кореляції ліричного та епічного родових первнів у художній структурі поезії в прозі. Доведено, що у поетиці більшості поезій в прозі спостерігається певна варіативність мовленнєво-композиційних структур, у яких виявляються як ліричні, так і епічні чинники текстоутворення. Спираємось на дослідження Е. Геймбуха, який аналізує специфіку поезій в прозі не лише з позицій родових зрощень, але й взаємодії різних жанрових форм.

Доведено, що видозміна формально-мовленнєвого рівня поезій в прозі  В. Стефаника пояснюється процесами модернізації висловлювань, зумовлених тенденціями літературного розвитку перехідної доби, а саме: суб’єктивізацією викладу, виявленням ірраціонального, несвідомого у мовленні, відображенням миттєвих вражень, емоцій, нашаруванням різних смислових відтінків у висловлюванні. Так, у поезіях в прозі письменника: «Чарівник», «Вночи», «Городчик до Бога ридав», «Вечір» - структура образів ускладнюється комбінуванням повторів, антитез, тропеїчних форм мовлення, акцентуванням однорідних членів речення внаслідок ритмічних переносів. У поезії в прозі «Вночи» виявлено ознаки жанру поезії-візії. Способи художньо-естетичного пізнання та моделювання дійсності відбивають художні інтенції до навіювання певного настрою, різних асоціацій. Символізація висловлювань й образів у тексті веде до «розсіювання» значень, «стирання» предметності світу та реального об’єкта-референта, які стають певними знаками, символами. Схоже образно-асоціативне розгортання мовлення у формі візій, марень, снів простежуємо у творах В. Жуковецької, Г. Комарівни, Л. Пахаревського.

У структурі поезій в прозі В. Стефаника проаналізовано засоби поетичної градації, що виявляються в динаміці образного ряду, тропеїчних форм мовлення. Так, динаміка метафоричних узагальнень стає основою образотворення, що визначає розвиток сюжетних мотивів («У воздухах плавають ліси», «Вітер гне всі дерева», «Вечір»). Доведено, що семантична взаємодія різнофункціональних тропів створює своєрідну ритмомелодику оповіді, дає змогу втілити приховані смисли слова, які важко передати у будь-який інший спосіб. Переважно це стосується втілення миттєвих емоційних реакцій ліричного оповідача, контрастних переходів від одних почуттів до інших. Проаналізовано семантичні особливості порівнянь у структурі текстів поезій в прозі В. Стефаника, які посилюють не лише ритмічність викладу, а передусім стають важливим елементом рецептивної поетики творів, одним із засобів суґестивного впливу на читача. Формально-змістова структура поезії в прозі В. Стефаника «Амбіції» розгортається у формі послідовного нанизування ланцюга порівнянь. Порівняльні конструкції утворюють образно-асоціативні ряди, в яких поєднуються предметні реалії та далекі від означуваного символічні контекстуальні значення слів, що зумовлює ефект «згущення думки» (за О. Потебнею).

Виявлена жанротворча роль синтаксичних форм: звертань, риторичних запитань, окличних конструкцій, модальних слів у поетиці текстів поезій в прозі письменника. Аналіз композиційних особливостей поезій в прозі В. Стефаника (зокрема, «Чарівник») показав, що наростання експресивності висловлювань та ритмічність оповіді досягається строфічним упорядкуванням текстових елементів, що за своєю структурою та функціями наближається до віршованих строф, виявляє ознаки поетичного мислення. Задля утворення ритмічного ладу тексту речення розбивається на декілька абзаців, неоднорідних за своєю структурою. Конструктивним елементом ритмо-інтонаційної організації висловлювань стає поетика паузації. Нагнітання емоційного напруження, переживань ліричного суб’єкта відбувається саме через короткі паузи, позначені в тексті переважно трикрапкою. Розглянуто композиційну роль рефренів у поезії в прозі В. Стефаника «Ользі присвячую». Динаміка внутрішніх почуттів ліричного суб’єкта виявляється образним рядом рефрену. Доведено, що такі граматичні форми сприяють більшій виразності мовлення (виконують прагмостилістичну функцію). Подібне структурне упорядкування висловлювань, використання риторичних конструкцій, рефренів виявлено у композиційній будові творів О. Авдиковича, І. Валївської, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Л. Лукиченка,                     М. Чернявського.

У поезіях в прозі «У воздухах плавають ліси», «Ользі присвячую» виділено декілька часопросторових планів, означених у відокремлених фрагментах тексту, пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками. Зміст творів виражається через антитетичні міркування, ставлення до дійсності ліричного суб’єкта, що відбивається у двочасній, тричасній будові тексту. Визначено, що такий спосіб сюжетно-композиційного упорядкування та вираження думки співвідноситься із жанровими властивостями елегії. Змістове протиставлення частин тексту, по суті, є відображенням різних способів переживання дійсності суб’єкта мовлення. Елегійний настрій виникає через переконання ліричного суб’єкта у неможливості повернути ідилію минулого життя.

Виявлено традиції народнопоетичної образності у поетичному малюнку «Раненько волосся чесала», в якому через особливості художньо-образного зображення артикулюються глибинні архетипи народного світовідчуття. Поетизація мовлення теж посилюється прийомом асонансу (зокрема, голосного звука «о»), наскрізними повторами, що створюють характерну модальність та стають певним засобом ритмізації мовлення. Незважаючи на те, що оповідь відтворюється як спогад минулого, вагомішою стає передача миттєвості утворення емоцій і вражень, які виникли під час спогадів. Поетика деяких поезій в прозі відбиває рівноправне поєднання епічних та ліричних ознак поетики у тексті (“Старий жебрак”, “Старий Чалий”). Власне, ці твори, за особливостями своєї будови, тематичними мотивами наближаються до «образкових» жанрових різновидів, властивих творчості В. Стефаника.

Підрозділ 3.2. «Ліризація малої прози В. Стефаника: основні закономірності і тенденції» присвячено дослідженню ролі ліричного первня у структурі ліричних новел В. Стефаника. Виявлено, що у ліричній прозі, на відміну від синтетичного утворення поезій в прозі, часто зберігається епічне тло зображених подій, їх узагальнений характер. Епічні ознаки залишаються домінантними, хоча лірична основа значно змінює поетику текстів. Доведено, що за відсутністю фабульної організації тексту увагу зосереджено на внутрішньому сюжеті, монопереживаннях героїв, змінах настрою, психологічних станів. У деяких ліричних новелах В. Стефаника суб’єктно-оповідна та ідейно-образна структура увиразнюється автобіографічним наповненням («Моє слово», «Дорога», «Вечірня година»), що дозволяє визначити їх як «ліричні автобіографії» (за термінологією Е. Геймбуха). Наративні стратегії втілюються у формі вираження особистого суб’єктивного досвіду, сповіді. Проаналізовано медитативні відтінки оповіді, в якій переважає не реалізація певної теми, а характер ліричного переживання автора-оповідача, втілений у роздумі. Разом з тим, крізь комплекс асоціацій, образів, символічність висловлювання, багатоплановість простору і часу сповідь про особисте життя сприймається як поетичне осмислення вічних проблем людського буття.

Жанрові різновиди ліричної прози стали яскравим прикладом нової техніки психологічного аналізу з посиленою увагою до внутрішнього світу людини, процесів підсвідомості. В. Стефаник майстерно застосовує форми внутрішнього мовлення, прийом «потоку свідомості», невласне пряму мову. Спираючись на концепцію Б. Успенського, виявлено, що в оповіді переважає «психологічна точка зору», суб’єктивне світосприйняття та розуміння подій. Детально досліджені наративні особливості, засоби розкриття характеру героя та поєднання його із суб’єктивними інтенціями автора-оповідача у психологічних етюдах, новелах-рефлексіях В. Стефаника («Роса», «Діти», «Сини», «Вечірня година», «Нитка»). Головною ознакою цих жанрових різновидів є відтворення потоку переживань героїв, спогадів, логічно не пов’язаних між собою, навіяних певним настроєм мовця. Визначені хронотопічні особливості суб’єктивованої оповіді, позначеної динамікою часових зміщень «теперішнє – минуле», що нагадує сповідь-роздум, в якому або відсутній адресат, або ототожнюється з суб’єктом висловлювання. Схожі сюжетно-композиційні властивості, поглиблення психологічного зображення простежено у творах І. Вільде,                               Г. Григоренка, Т. Зіньківського, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Н. Кибальчич.

Розглянуто синтаксичну структуру наративу ліричної прози митця. Проаналізовано роль повторів, однорідних членів речення, виокремлених слів, інверсованих фраз. Доведено, що повтори сурядних сполучників створюють характерну інтонаційну лінію, властиву поетичному фольклорному мовленню. Вставні слова, речення (в них подається додаткова оцінка й ставлення мовця до подій), вигуки, риторичні запитання, характерна ритмомелодика фрази – короткої, іноді досить уривчастої – виявляють ознаки суб’єктивізації оповіді, переданої за принципом „я – оповідання”. У сюжетно-композиційній будові ліризованих творів В. Стефаника («Вечірня година», «Роса», «Сини», «Давня мелодія») виявлено стилізовані ознаки народного мелосу, які збагатили експресивні можливості оповіді, увиразнили інтонації та ритм висловлювання. Зокрема, в етюді «Вечірня година» спостерігаються композиційні ознаки народної пісні – рефрен, що розбиває текст на умовні фрагменти – періоди спогадів персонажа. Виявлена «зворотно-поступальна» лірична композиція (за спостереженнями Ю. Нікішева).

У розділі досліджено поетику пейзажних описів в образках (пейзажних малюнках) „Озимина”, „Сон”, „Лан”. Зазначено, що характер пейзажних замальовок та засоби поетики у подібних жанрових різновидах О. Кобилянської, М. Коцюбинського, М. Чернявського, Г. Хоткевича відрізняються від манери письма в образках В. Стефаника прийомами образотворення, «акварельною» технікою зображення, специфікою композиційної будови. Текстуальний аналіз деяких образків (пейзажних малюнків) митця доводить, що замальовки природи використовувались переважно як додатковий засіб психологічного аналізу, суґестії. Так, в образку (пейзажному малюнку) „Озимина” природа виступає елементом того настрою, в якому перебуває персонаж. Це не механічне відтворення краєвидів села, а їх психологічне переживання, візія. Змалювання природи оповідачем в образку (пейзажному малюнку) В. Стефаника «Озимина» відбиває архетипні уявлення, образи, які зумовлюють розуміння психології героя. Проаналізовано засоби акцентування кольору, психологічного паралелізму тощо. З’ясовано, що в образках (пейзажних малюнках) В. Стефаника „Озимина”, „Лан”, ’’Сон’’ сполучено епічні засоби зображення (наратор характеризує образ героя зі сторонньої позиції) та ліричні (в оповіді домінує суб’єктивна точка зору персонажа, відбивається його світосприйняття). Встановлено, що однією з форм виявлення суб’єктивно-ліричного «Я» в малій прозі є невласне пряма мова. Слово персонажа стилістично й граматично «підпорядковане» мовленню оповідача, реалізується у «чужому контексті», що зумовлює суб’єктивну модальність та емоційність оповіді. Виявлено «наративну триєдність» автора – оповідача – героя, що стає типовою ознакою наративу в новелістиці письменника. Розглянуто мовленнєво-композиційну структуру тексту, що характеризується поєднанням „ненаративних” фрагментів (описів, міркувань) із різними формами прямого мовлення, невласне прямою мовою (новела-візія «Вістуни»). Отже, доведено, що ліричні ознаки виявляються як на структурному, так і пафосно-стильовому рівнях ліричної прози В. Стефаника.

У висновках узагальнено результати дослідження. Аналіз різних аспектів поетики новел                В. Стефаника виявив особливості родо-жанрового синтезу (на основі драматизації й ліризації епічного висловлювання), що позначилось на зміні жанрових домінант новелістики та формуванні нових жанрових різновидів, досліджених у контексті жанрової динаміки української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Функціональні й структурні трансформації наративу у новелістиці В. Стефаника виявили способи перекодування епічного висловлювання внаслідок його драматизації. Проаналізовано жанровий різновид малої прози письменника – образок-сценку в аспекті особливостей сюжетно-композиційної будови, хронотопу, функцій і структури прямих форм мовлення. Доведено, що за формальними ознаками організації мовленнєвих актів й функціональним призначенням більшість діалогів і монологів у творах В. Стефаника нагадують драматичне мовлення. Діалоги (монологи) в образках-сценках письменника вбирають функції традиційної оповіді, стають чинниками сюжетного розвитку, динаміки конфліктів, що дозволяє авторові найоб’єктивніше «інсценувати» неприкрашене життя персонажів, створити ілюзію безпосереднього відображення й сприйняття подій.

Змінюється композиційна структура текстів, у яких виявлені різноманітні діалогічні конструкції, структурний прийом «сцени на сцені», поширений переважно у драматичних жанрах. Помічається використання «рамкової композиції», в основі якої пряме мовлення героїв, «обрамлене» короткими зауваженнями-ремарками розповідача. Відтворені в образках-сценках події майже завжди розгортаються в теперішньому часі, в локалізованому просторі.

Драматичний характер діалогів у деяких образках-сценках письменника виявляється у формі паралельного розгортання різних за смисловим контекстом реплік. Даються взнаки такі функції діалогічного мовлення, як зіткнення позицій героїв, конверсійний обмін інформацією. Іноді прагматичне спрямування діалогів утілює перформативну функцію висловлювання. Кожна репліка героїв стає передумовою «об’єктивізації» внутрішніх інтенцій мовця, здійснення певних вчинків та дій. Драматичні ознаки комунікації втілює модель «подвійної адресації» мовлення, коли діалогічні чи монологічні репліки героїв адресовані не лише своїм реальним антагоністам або оточенню, а й, певною мірою, читачу.

У багатьох образках-сценках через діалогічне (монологічне) мовлення передаються не лише акціонально гострі протистояння персонажів, а й психологічні конфлікти, які втілюють динаміку внутрішніх почуттів, переживань діючих осіб. Мовностилістичні властивості діалогів (монологів) в образках-сценках В. Стефаника увиразнюють драматизм відтворених ситуацій, позначених градаційним наростанням психологічної напруги, емоційністю конфліктів. У таких діалогах (монологах) наряду із артикуляцією властивостей драматичного висловлювання проявляються пафосно-стильові тенденції  ліризації мовлення.

В окремому розділі дисертації виявлені тенденції ліризації прози В. Стефаника, що зумовили поширення таких жанрових різновидів, як: поезії в прозі, ліричні автобіографії, етюди, образки (пейзажні малюнки), новели-рефлексії, новели-візії, які також спостерігаються у творчості інших письменників цього часу, але мають своєрідну поетику, стиль, рецептивні ознаки тексту тощо. Проаналізовано засоби образотворення, сюжетно-композиційні зміни ліричної прози письменника, особливості суб’єктивованого наративу, синтаксичного впорядкування оповіді, що виявляє інтенції ліричної основи.

Доведено, що сюжетні акценти у ліричних новелах В. Стефаника переносяться на відображення сфери внутрішніх почуттів, душевних порухів, рефлексій героїв. Ліричність оповіді зумовлена формально-змістовою своєрідністю суб’єктивованого викладу. Досліджено лінгвостилістичні особливості внутрішніх форм мовлення, «потоку свідомості», невласне прямої мови у новелістиці митця. Часто художнім виразником авторської свідомості у текстах стає суб’єктивний наратор або герой, через дискурс якого вгадуються авторські емоції, сприйняття й переживання зображених ситуацій (особливо виразно ця тенденція проявляється в поезіях у прозі, ліричних автобіографіях, психологічних етюдах, новелах-рефлексіях, в основі яких – оповідь-спогад).

Синтез ліричних та епічних родових ознак виявляється у мовленнєво-експресивних засобах, прийомах ліричної композиції, властивих поетиці ліричних творів, як-от: рефрен, строфічна та кільцева структури тексту (найбільш виразно це простежується в поезіях у прозі), асоціативне компонування сюжетних елементів, синтаксичний паралелізм, антитетичний принцип текстової організації. Проаналізовані різноманітні мовленнєві засоби увиразнення ліричної основи у тексті: інверсії, поетична градація, контрасти, анафори, антитези, звертальні та окличні конструкції, риторичні фігури, що створювало особливу ритмічність текстів і посилювало суґестивність оповіді.

Виявлено особливу роль образів-символів, а також тропеїчних форм (порівнянь, метафор) у поетиці ліричної прози В. Стефаника. Помічено зміни у прагматиці мовлення, яке втрачає референтність повідомлення, набуває полісемантичного художньо-естетичного змісту. Образна полісемія формує своєрідну смислову вертикаль. Жанротворчого характеру набуває спосіб мовного впорядкування висловлювань, сама внутрішня форма слова, що надає тексту додаткових інтерпретаційних відтінків. Іноді ліричні переживання, почуття персонажів виражені у формі фрагментарних описів природи, сповнених архетипних образів, що зумовлює не лише емоційне та семантичне насичення оповіді, а й стає засобом авторського психологізму (в образках (пейзажних малюнках)).

Крім того, для ліризованих творів характерною є динаміка часових зміщень, рух сюжету від констатації нинішнього стану ліричного оповідача до філософського узагальнення минулого. У структурі ліричної прози В. Стефаника виявлені жанрові інтенції елегії («Чарівник», «Ользі присвячую»), поезій-візій («Вночи», «Вечір», новела-візія «Вістуни»). Отже, у роботі доведено, що формування нових жанрових різновидів малої прози В. Стефаника зумовлене синтезуванням родових ознак або функціональною переорієнтацією способів висловлювання, що стає однією з характерних рис оновлення та розвитку літератури зламу століть.