Древнерусские повести Соломонова цикла: источники, текстология, проблематика, поэтика

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну дослідження, сформульовано мету, завдання, методологічні засади, показано теоретичне й практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію, структуру роботи, публікації.

У першому розділі «Давньоруські повісті про Соломона в російському й закордонному літературознавстві» показано історію вивчення слов'янських апокрифічних повістей про Соломона. Встановлено, що тривала наукова традиція починається з класичних історико-літературних праць середини XIX – першої третини ХХ століть (окремі дослідження й загальні курси з історії російської літератури). У цих роботах був узагальнений величезний емпіричний матеріал, сформульована ідея про запозичення апокрифічних сюжетів із Візантії, за посередництвом грецької середньовічної літератури та в перекладі з грецької мови. Утім, подальший розвиток науки так і не призвів до розшуку цих імовірних текстів-посередників. На цьому етапі вирішальний внесок у вивчення апокрифів про Соломона був зроблений О.М. Веселовським, що присвятив свою дисертацію повісті про Соломона й Кітовраса. По суті, О.М. Веселовський заклав основу інтерпретації казання про Соломона й Кітовраса як твору з бродячим сюжетом, що поєднав східну основу – мотив допомоги демонічної істоти людині – з талмудичним тлумаченням образів і колізій, пройшов через візантійську книжність і влився у перекладну літературу Давньої Русі. Порівняльно-історичний метод, що розвивався, порушував питання про залежність повістей Соломонового циклу від конкретного літературного джерела. Його пошук призвів Веселовського до індійських казань. Талмуд же уявлявся вченому проміжною ланкою в історії розвитку сюжету, яка надала нові імена персонажам і видозмінила колізії, але інваріант сюжету при цьому залишався незмінним, що й дозволяло виявляти різні етапи його історії.

Важливу роль відіграли також праці С.Х. Бейліна, О.М. Пипіна, М.С. Тихонравова. Згідно з С.Х. Бейліним, вплив «давньо-равінської повчально-казкової писемності» на давньоруську позначився в «перенесенні безпосередньо з єврейських джерел деяких легенд і апокрифів», у тому числі про Соломона й Кітовраса та суди Соломона. Але ці міркування були епізодичними: на той час практично повністю панувала компаративістична й культурно-історична методологія, а повісті про Соломона не розглядалися як єдність, тим більше з погляду історії тексту або пошуку єврейських джерел.

За словами В.М. Топорова, у дослідженні пам'яток єврейського походження у середині минулого століття відбувся прорив, насамперед у працях А.Я. Борисова й М.О. Мещерського. Вони запропонували гіпотезу про безпосередній генетичний зв'язок єврейських і давньоруських текстів про Соломона. За словами М.О. Мещерського, «у російській філологічній науці склався…традиційний погляд, згідно з яким перекладна писемність Київської Русі сходить нібито винятково до грецьких (візантійських) оригіналів. Безпосередні переклади з єврейської вважаються можливими тільки починаючи з XV століття.… Тим часом, визнання цієї думки ставить учених у тупик у тих випадках, коли їм доводиться зустрічатися з неспростовними фактами наявності пам'яток єврейського походження у слов’янській писемності найдавнішої доби. Неодноразово доводилося встановлювати наявність паралельних, подібних мотивів у літературах давньоруській та середньовічній єврейській при повній відсутності аналогічних мотивів у писемності візантійській».

Пізніше, у 80-і‑ 90-і рр., розвиток філологічних досліджень спричинив появу низки робіт, проблематика яких на разі не є загальноприйнятою та викликає полеміку. Йдеться про дослідження А.О. Алексєєва, Г. Ланта, М. Таубе й інших учених, що об’єднуються навколо «петербурзької» та «єрусалимської» шкіл юдеославіки, які ведуть між собою дискусію з питання існування перекладів з давньоєврейської в Давній Русі. Зазначений етап в історії науки й, зокрема, вивчення повістей Соломонового циклу триває; його помітна риса – постановка проблем повного наукового видання, всебічного історико-філологічного дослідження не тільки текстів про Соломона, а й усіх типологічно близьких пам'яток.

Аналіз наукової літератури свідчить, що й дотепер проблема, яка вирішується у дисертації, була предметом уваги фахівців з порівняльного літературознавства. Настав час, коли вона повинна бути розглянута та досліджена й істориками російської літератури, на що спрямована ця дисертаційна робота.

Другий розділ має назву «Оповідь про Соломона в історико-літературному контексті». Розділ є вступом до історії оповіді про Соломона в давній і середньовічній словесності на тлі загальних культурно-історичних явищ і тенденцій.

У розділі проаналізовано наративність біблійної Третьої книги Царств, що характеризується величними епічними рисами, а образ Соломона в ній ідеалізований та гіперболізований: йому з винятковою силою властиві проникливість, мудрість, миролюбство, любов до Бога. Біблія визначає основні мотиви сюжету про Соломона: Соломон – мудрець і суддя; Соломон – будівельник; Соломон та жінки. Найважливіші лінії сюжету Соломона в Біблії, що мають значення для подальшої оповіді й одержують у ній подальший розвиток: народження й доля Соломона були визначені заздалегідь; його вибір на користь мудрості й миролюбства був нагороджений Богом, а дар судити людей став однією з дивовижних властивостей особистості царя; найважливіша місія Соломона – будівництво Храму; Соломону вдалося досягти найбільшого процвітання єврейської держави за всю її історію; у другій половині життя він відступив від деяких заповідей й припустився провин, за які були покарані його нащадки.

Ці факти й уявлення є причиною постійного інтересу та пильної уваги до цього образу єврейських мудреців пізньої античності й середньовіччя, а також середньовічних християнських та мусульманських авторів.

Однак з поля зору як творців історичних книг Біблії, так і пізніших коментаторів і тлумачів не випадають гріхи Соломона, його відступ від заповідей: гординя, пересиченість, схильність до ідолопоклонства. У розділі розглядається модифікація оповіді про Соломона в равіністичній і мусульманській літературі. Мотив порушення Соломоном заповідей особливо плідно розвивається в літературі мудреців – мідрашах і Талмуді, разом з уявленнями про надприродні здібності царя й виняткові події у його житті. У мусульманській та християнській традиціях, в останньому випадку і в іконографії, де на перший план висуваються позитивні риси образу Соломона, проте зберігається пам'ять про його слабкості.

У своєму майже двохтисячорічному побутуванні сюжет Соломона відтворився в багатьох культурних традиціях. У середньовічній російській культурі сюжет Соломона виявився релевантним як у переказі й літургійній практиці православної церкви, так і у сюжетному оповіданні белетристики, що на той час формувалася. На Русі історико-літературний контекст повістей становить поява нового типу оповіді, сюжетів і героїв, злам у традиційному світогляді в середині – другій половині XV століття.

Насамперед, мова йде про функціонування сюжету й образу Соломона у православній традиції. У ній біблійний цар сприймається відповідно до його заслуг, але водночас відношення до нього характеризується певною стриманістю. Фокусом такого сприйняття є давньоруська іконографія Соломона, якій властиве як типове, так і оригінальне втілення цього образу. Виявлено типологічні паралелі повістей про Соломона в російській літературі XV ст. Невипадковим є широке розповсюдження повістей про Соломона в російській літературі саме цього століття: надзвичайно розширюється кругозір; створюються великі літописні ізводи; у сферу літературних інтересів книжників потрапляють відгомони античного епосу й близькосхідної культури; з'являються спроби критичного й неортодоксального осмислення суспільно-релігійних норм. Змінюється й естетична свідомість: завдяки «другому південнослов’янському впливу» підвищується роль літературної рефлексії, роздумів над словом. Збагачується діапазон тем і мотивів: у літературу проникають елементи чистої цікавості (сербська «Олександрія», «Повість про Дракулу», «Повість про Басаргу», «Стефаніт та Іхнілат»); отримує розвиток тема чуттєвої любові («Олександрія», казання про Троянську війну). Емоційне життя персонажів зображується або піднесено-етикетно (житія, «Казання про Мамаєве побоїще»), або із щирою безпосередністю («Житіє Михайла Клопського»). «Абстрактний психологізм» (Д.С. Лихачов) властивий майже всім без винятку оповідним жанрам. Емоційно-експресивний стиль, що проявився спочатку в агіографії, поширюється та рішуче втручається у XV ст. і до історичних оповідань («Повість про взяття Царграду» Нестора-Іскандера).

Література розглядуваного періоду з'єднує в собі пам'ятки різноманітних літературних тенденцій: «Повість про Дракулу», «Повість про Басаргу», повісті про Соломона, деякі новгородські житія відбивають прагнення творців відійти від канонів традиційних жанрів, як у структурі сюжетів, так і в мовних засобах.