| Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну та методи дослідження, сформульовано мету й завдання, предмет та об’єкт дисертації, коротко охарактеризовано її структуру, розкрито практичне значення роботи. Подано інформацію про апробацію та публікації результатів.
Перший розділ “Творчість Микити Чернявського: стан розробки проблеми” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Життєвий і творчий шлях Микити Чернявського” наведено короткий опис життя і творчості письменника. Це зумовлене, перш за все, тим, що біографія Микити Чернявського широко використана при дослідженні його літературного доробку (зокрема у третьому розділі дисертації при розгляді автоінтертекстуальності автобіографічний синерген розглядається як ключ до виявлення елементів міжтекстової взаємодії). З іншого боку, повна біографія автора досі не була складена й опублікована, тому зроблено спробу відтворити найважливіші етапи життя письменника. Важливим також є те, що при складанні життєпису Микити Чернявського були залучені численні архівні матеріали (епістолярій, спогади сучасників, автобіографії), у яких містяться невідомі факти з біографії письменника. Простеження основних етапів життя автора допомагає виявити, за яких умов формувався його світогляд, які чинники вплинули на ті чи інші зміни письменницького бачення дійсності, як ці зміни вплинули на творчу манеру Чернявського.
У підрозділі 1.2. “Творчість письменника в літературознавстві” з’ясовано, що доробку Микити Чернявського присвячена чимала кількість публікацій, серед яких однак переважають рецензії, газетні замітки, спогади, а власне наукові літературознавчі розвідки складають незначну частину матеріалів. За хронологічним принципом усі спроби дослідження творчості автора можна умовно поділити на дві групи: написані за часів Радянського Союзу та за часів незалежної України. Аналіз літературознавчих і літературно-критичних джерел засвідчив, що найчастіше вони висвітлюють лише окремі вузькі аспекти творчості письменника (нерідко зустрічається опис тематики, дослідники аналізують якусь конкретну збірку чи роман, лише іноді проводячи паралелі з попередніми творами автора). Окремі спроби оцінки творчості Микити Чернявського можна знайти й серед архівних матеріалів, зокрема в особистому листуванні письменника з Б. Степанюком, К. Світличним, М. Щепенком та іншими. Також у архіві зберігаються й рецензії (у тому числі й закриті) на рукописи творів письменника. З усього масиву розвідок варто виділити праці І. Білогуба, Г. Довнара, І. Дубинського, М. Логвиненка, М. Малахути, М. Щепенка, М. Яворенка. Єдина сучасна спроба вивчення доробку автора належить О. Кулініч. Хоча вона й присвячена достатньо вузькій науковій проблемі – історіософському хронотопу в опублікованих творах Микити Чернявського (рукописи письменника не були розглянуті), але має важливе значення, оскільки є першим масштабним дослідженням творчості письменника з позицій новітніх здобутків літературознавства. Дослідниця розглядає відображення історіософських поглядів автора в часопросторових структурах поетичного доробку й хронотоп його прозових творів (історіософську та національну картину світу).
Вивчення наявних публікацій, присвячених художнім текстам автора, довело, що творчість Микити Чернявського (особливо його неопублікована проза) усе ще потребує комплексного й у той же час різноаспектного дослідження.
У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічні основи дослідження” сформульовано теоретико-методологічні засади дослідницької роботи в дисертації. Для досягнення мети та виконання завдань загальний шлях наукового дослідження було визначено як поєднання дедукції та індукції: дедукція використана при дослідженні доробку Микити Чернявського як системи, у якій функція кожного елементу залежить від його зв’язків з іншими частинами системи, а індукція – при визначенні загальних особливостей творчості письменника на основі вивчення конкретних ліричних, ліро-епічних і епічних текстів автора. Також поєднано синтез і аналіз. Висвітлення заявленої в темі проблеми базується насамперед на теоретичних і методологічних засадах системного підходу, структурного й описового методів, прийоми яких комплексно застосовано в усіх розділах дисертації. Сукупність художніх творів Микити Чернявського вивчається з позицій системного підходу, який представлений низкою методів, за допомогою яких можна розглядати будь-яку систему, зокрема й літературну, адекватно до її основних принципів – “цілісності, структурності, ієрархічності, взаємозалежності системи та середовища”. У межах системного підходу використано структурний метод, який дозволяє дослідити побудову найрізноманітніших літературних об’єктів – від образу до цілісної картини світу, створеної уявою письменника. Описовий метод репрезентовано “класичним прийомом безпосереднього спостереження” з метою виокремлення об’єктів художнього твору, які можуть бути розглянуті, як елементи складної системи всього доробку. Саме описовий аналіз надає фактаж для подальшого розгляду творчості автора з позицій структурного методу та системного підходу в цілому. У третьому розділі дисертації застосування окремих прийомів біографічного методу зумовлене тим, що при розгляді автоінтертекстуальності творів Микити Чернявського його біографія виступає як пояснювальна система, дає ключ до розшифрування міжтекстових зв’язків. Окремі прийоми історичного методу використані при дослідженні доробку Микити Чернявського в інтертекстуальних зв’язках з творчістю українських і зарубіжних письменників ХХ століття.
Також у даному підрозділі дисертації проаналізовано такі теоретичні поняття, як цілісність літературного твору (усієї творчості автора) і художній світ літературного твору. Окремо розглянуто такий елемент організації творчості письменника, як змістова домінанта, визначено роль “вічних” тем в об’єднанні різножанрових текстів письменників у цілісну, відносно автономну систему. У цьому ж підрозділі зроблено спробу синтезувати наявні концепції зарубіжних і вітчизняних учених, присвячені вивченню інтертекстуальності. Для дослідження міжтекстових зв’язків творчості Микити Чернявського було обрано класифікацію інтертекстуальних елементів, розроблену Н. Фатєєвою . Згідно з цією класифікацією всі види міжтекстової взаємодії можна умовно поділити на п’ять груп: власне інтертекстуальність (цитати, алюзії, центонні тексти), паратекстуальність (цитати-заголовки, епіграфи), метатекстуальність (інтертекст-переказ, варіації на тему передтексту, дописування “чужого” тексту, мовна гра з передтекстами), гіпертекстуальність, архітекстуальність. Окрема увага приділена введеному Н. Фатєєвою поняттю автоінтертекстуальності (взаємодії елементів різних творів одного автора).
Другий розділ “Художня своєрідність творчості Микити Чернявського” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Проблемно-тематичний комплекс лірики, прози й публіцистики письменника” з’ясовано, що серед синтезуючих елементів, які забезпечують зв’язки між різножанровими текстами Микити Чернявського, важливу роль відіграють загальні змістові домінанти (“вічні” теми), які на рівні кожного окремого твору реалізуються через певний тематико-проблематичний комплекс, а на рівні усієї творчості окреслюють межі життєвого матеріалу, покладеного в основу авторської художньої моделі світу. У творчості Микити Чернявського можна виділити три змістові домінанти – війна, село, людина.
У пункті 2.1.1. “Проблематика в межах теми “війна” проаналізовано одну з основних змістових домінант художніх творів Микити Чернявського, виявлено, що вона по-різному реалізується в ліриці, ліро-епіці та прозі письменника через теми Великої Вітчизняної війни, особистої та історичної пам’яті, морального вибору людини, і, проявляючись у переважній більшості художніх текстів автора, виконує функцію синтезуючого чинника в його творчості. З’ясовано, що особливу увагу звертає Чернявський на показ впливу подій війни на життя українського села, де через загибель великої кількості людей повоєнна відбудова проходила надзвичайно повільно: маленькі діти, жінки, інваліди та літні люди були змушені відбудовувати зруйновані хати, збирати врожай за відсутності не тільки техніки, а й тяглової худоби. Відзначаємо в даному пункті й той факт, що письменника не цікавить війна як феномен, ані в ліро-епічних творах, ані в прозі немає розлогих описів баталій чи коментарів щодо загального пересування фронтів і військ. Автор звертає увагу лише на ті події, які впливають на героїв, змушують їх розкривати свій справжній характер, дії персонажів у критичних обставинах цікавлять митця не самі по собі, а як відбитки внутрішньої боротьби людини, як індикатори її психологічного стану. Опис часів Великої вітчизняної війни Микита Чернявський вводить не лише в тексти, що замальовують 1941–1945 років, але й у твори, присвячені більш пізньому періоду в радянській історії. Через ретроспективні спогади персонажів про війну, а також через їхню вербальну активність (репліки в діалогах, полілогах, внутрішні монологи) письменник нерідко розкриває характери, взявши за основу ставлення героїв до подій воєнних років, їхню поведінку під час німецької окупації.
Друга змістова домінанта літературного доробку Микити Чернявського – наскрізна тема села – розглядається в пункті 2.1.2. “Реалізація змістової домінанти “село”. Аналізуючи різножанрові ліричні, ліро-епічні та прозові твори письменника, доходимо висновку, що ця змістова домінанта реалізується найчастіше через зображення буденного життя мешканців сільської місцевості та їх традицій, хліборобської праці, відносин міста та села як двох світоглядних моделей і двох різних соціумів, змалювання селянина як носія моральних цінностей, показ зв’язку людини з природою. Однією з провідних ідей, розкритих у контексті теми села у творах Чернявського, є визнання письменником того факту, що лише людина, яка не відірвалася від власної землі та не втратила зв’язок зі своїм родовим і національним корінням, може зберегти у вирі життєвих обставин кращі душевні риси та моральні якості. Також у даному пункті відзначено, що в контексті метатеми села письменник актуалізує й тему екологічних катастроф як наслідку руйнівного впливу науково-технічного прогресу. Оскільки хронологічні межі подій, змальованих у творах Микити Чернявського, достатньо широкі (від 20-х до початку 90-х років ХХ століття), то можна сказати, що письменник створив авторську модель життя українського села в ХХ столітті, залучивши як власний досвід, так і загальновідомі факти з радянської історії. І лише за часів здобуття Україною незалежності автор зміг звернутися до так званих “білих плям” історії – до тем голодомору 1932–1933 років, післявоєнної відбудови в селі, голоду 1947 року, вимирання села як наслідку невпинної індустріалізації та урбанізації.
Пункт 2.1.3. “Антропоцентричність творів” розкриває реалізацію в доробку Микити Чернявського третьої змістової домінанти – антропоцентричності. Серед трьох наскрізних тем творчості письменника дана представлена найширшим колом проблем – від філософських роздумів на сенсом людського життя до проблеми творчої свободи митця. Певним чином це може бути зумовлене нелегкими життєвими обставинами, у яких формувався світогляд Микити Чернявського: Велика Вітчизняна війна, робота в підпільному польовому шпиталі під час німецької окупації, тяжке післявоєнне становище, бурхливі кореспондентські будні – все це навчило письменника безперервно досліджувати духовні сили людини, шукати витоки її вчинків і сенс її існування. З’ясовано, що антропоцентричне спрямування художніх текстів Микити Чернявського часто виявляється вже в назвах творів чи збірок, вказуючи на те, яка тема превалює в них. У ході дослідження було виокремлено два шляхи представлення авторських ідей у текстах:
1) у ліричних і ліро-епічних творах письменника переважає безпосереднє звернення до реципієнта з певним закликом, а в прозі твердження-аксіоми проголошуються або персонажами, або самим автором;
2) у поезії, провівши паралель між двома явищами за допомогою різних засобів образності (порівнянь, метафор), Микита Чернявський лише наштовхує читача на певний напрямок роздумів, дозволяючи висновки на основі асоціацій робити самостійно, в епічних текстах письменника подібну функцію іноді виконує відкритий фінал.
У різножанрових творах автора простежуємо також і те, що автор рідко вводить до текстів схематично зображені персонажі, навіть другорядні герої представлені ним як цілісні характери. У досягненні такого ефекту значну роль відграє вміння письменника кількома реченнями створити колоритний образ. Доходимо висновку, що в цілому Микита Чернявський намагається створити художній світ, у якому людина є чи принаймні має бути носієм позитивної енергії (ця риса взагалі характерна для ментальності українців). Але в той же час не відмовляється він і від змалювання тих представників суспільства, які втрачають гідність, нищать духовні ідеали, що споконвіку плекалися людством як основа моральної поведінки. Надзвичайно важливим для людини письменник вважає зв’язок з Батьківщиною, причому для автора це не абстрактний простір географічної карти, а конкретний і цілком реальний куточок землі, де людина народилася, живе, працює.
У пункті 2.1.4 “Тематика публіцистики письменника у зв’язку з тематикою його художньої творчості” проаналізовано публіцистичні праці Микити Чернявського. Хоча ця частина доробку письменника й не була заявлена як основний об’єкт дослідження, але в ході вивчення художніх текстів автора було виявлено, що в контексті всієї творчості Микити Чернявського важливу роль відграють і його публіцистичні тексти (представлені переважно газетними статтями). Зазначаємо, що досліджувана публіцистика друкувалася за радянських часів у періодичних виданнях, які були рецензовані та цензуровані відповідно до існуючих на той час ідеологічних настанов. Через це журналісту, а тим паче завідувачу відділу газети (на цій посаді Микита Чернявський працював протягом кількох років), уникнути тиску офіційної ідеології було фактично неможливо. Тому багато публіцистичних творів Микити Чернявського не позбавлені зайвої патетики й іноді недоречних, неорганічних панегіричних висловлювань на адресу існуючої системи влади, суспільного устрою, партійних лідерів. Використання шаблонних схем побудови газетних публікацій посприяло значному наближенню стилю літературно-критичних статей до стилю суто публіцистичних праць, що зараз дозволяє розглядати їх скоріше як публіцистику, ніж як літературознавчі розвідки. Але незважаючи на наявні недоліки, ці тексти дають змогу глибше зрозуміти мотивацію автора при виборі того чи іншого життєвого матеріалу для прозового, ліричного або ліро-епічного твору, а також, оскільки рівень документальності публіцистичних творів є значно вищим, в окремих випадках допомагають віднайти прототипи персонажів і реальні події, художньо переосмислені митцем. З’ясовано, що тематика публіцистичних творів Микити Чернявського, як і творів суто художніх, теж вкладається в межі трьох визначених змістових домінант – війни, села, людини.
Підрозділ 2.2. “Символіка образів” присвячений аналізу наскрізних символічних образів художніх текстів Микити Чернявського, актуалізація та переосмислення семантики яких відбувається в контексті кожної із змістових домінант. Виявлено, що письменник у своїх творах широко використовує традиційну українську символіку (зокрема фольклорну), осучаснюючи її та майстерно вплітаючи в канву власних текстів. Символи художніх творів письменника можна поділити на п’ять груп:
1) анімалістичні символи (у роботі розглядаються найбільш поширені символічні образи тварин і птахів, зокрема корови, собаки, голуба, а також суміжний образ крил);
2) рослинні символи (степові бур’янисті трави, наприклад, полин, буркун, чебрець, пирій, молочай; образ дуба, суміжний образ гілки);
3) символи об’єктів і явищ природи (образи сонця, вітру, піску);
4) символи-антропоніми (імена, прізвища, “вуличні прізвиська”);
5) символи сновидінь (образи туману, сонця, вітру, жита, крил, калини, крові, діброви).
Образи-символи останньої групи предметно збігаються з окремими випадками інших груп і подекуди мають подібне значення, проте через подання їх в ірреальному часопросторі набувають посиленої символічності, пророчості, незалежно від того, чи закладена функція передбачення в безпосереднє смислове навантаження символу. Важливим є те, що образи із символічним значенням у доробку автора часто переходять з одного твору в інший, їхня семантика доповнюється за рахунок інтертекстуальних зв’язків, що зумовлює організаційну функцію символіки в системі всієї творчості. Реалізуючи традиційне чи індивідуально-авторське значення в різних контекстах, символ у творах Чернявського стає маркером його оригінальної художньої моделі світу.
У підрозділі 2.3. “Трансформація художньої картини світу в пізніх опублікованих і неопублікованих творах Микити Чернявського” здійснено спробу простежити найтиповіші зміни художньої картини світу в ліричних, ліро-епічних і прозових текстах Микити Чернявського, написаних у період кінця 1960-х–початку 1990-х років. Відзначаємо, що доробок письменника є неоднорідним, і це спричинено зокрема й тим, що перші вірші, надруковані ще в 1936 році на сторінках старобільської газети “Колгоспна правда”, від останніх прозових творів, які так і не були видані, відділяють довгі 54 роки. 1936 – початок 1990-х років – це відрізок часу, у який відбулося чимало змін у суспільному житті Радянського Союзу і, як наслідок, в особистому житті письменника та його світогляді. Наслідки голоду 1932–1933 років, сталінські репресії, Велика Вітчизняна війна, голод 1947 року, ХХ з’їзд КПРС, десталінізація та “хрущовська відлига”, війна в Афганістані, прихід до влади М. Горбачова та запровадження політики перебудови, докорінні зміна суспільної ідеології періоду 1980-х–початку 1990-х років – усі ці події відбилися й у літературі, особливо в текстах реалістичного спрямування. Крім того, значних модифікацій зазнає безпосередньо й ідіостиль Микити Чернявського: від соціалістичного реалізму письменник поступово переходить до неореалізму. Тому в пізніх опублікованих і неопублікованих творах зазнає значної трансформації художня картина світу: змінюються типи характерів, поступово персонажі втрачають гіперболізовані позитивні чи негативні риси, перетворюються на живі, реалістичні образи; письменник висвітлює теми, які багато років вважалися забороненими й замовчувалися (зокрема, він пише про насильницьку колективізацію села, про голодомор 1932–1933 років, голод 1947 року, про війну в Афганістані та про екологічні проблеми, до яких призводить невпорядковане використання природних ресурсів тощо).
Підрозділ 2.4. “Стильові модифікації творчості письменника” складається з двох пунктів, у яких проаналізовано найхарактерніші риси індивідуально-авторського стилю Микити Чернявського. У пункті 2.4.1. “Типові засоби характеротворення” з’ясовано, що серед стильових модифікацій творчості Микити Чернявського привертає увагу використання автором широкого спектру засобів характеротворення, якими письменник послуговується для індивідуалізації образів персонажів, надання їм неповторності та колоритності. До найтиповіших засобів належать:
– використання влучних імен, прізвищ, прізвиськ або “вуличних прізвищ” (для творення цих антропонімів Микита Чернявський використовує не лише первісну семантику слів, але й їх символічне значення в контексті народної творчості);
– специфіка мовлення, у тому числі й дитячого (індивідуалізація мовлення персонажів відбувається на різних рівнях – фонетичному, лексичному, синтаксичному);
– власне мова, якою говорять герої творів (зокрема російська мова додає негативної конотації в образ людини);
– опис очей і голосу (нерідко автор використовує порівняння голосу з певними природними звуками – шелестом листя, скрипом деревини тощо);
– пісні, що їх співають персонажі (письменник згадує пісні українські й російські, народні й авторські), на сторінках прозових творів Микити Чернявського співають і жінки, й чоловіки, соло й хором, за працею та під час святкувань;
– введення до тексту персонажа, що є виразником внутрішніх суперечностей іншої людини, зображеної у творі.
З'ясовано, що найчастіше Микита Чернявський використовує відразу декілька із вказаних засобів характеротворення, що дозволяє йому створювати колоритні, реалістичні образи селян (вони так і залишаються улюбленими персонажами письменника). Авторська майстерність змалювання персонажів сягає вершини в пізніх прозових творах Чернявського.
У пункті 2.4.2. “Засоби увиразнення художнього мовлення” визначено, що мовлення художніх творів Микити Чернявського є образним, яскраво індивідуалізованим, увиразненим на всіх мовних рівнях (фонетичному, лексичному й синтаксичному). Основними рисами авторського ідіостилю на фонетичному різні є використання таких засобів, як алітерація (особливо часто зустрічається в ліричних і ліро-епічних творах, куди вводиться з метою збагатити зоровий образ ще й аудіальними елементами); ономатопея – функціонує переважно як звукове доповнення до візуальних образів, що є у творах тлом подій (імітація звуків тварин і співу птахів, звуків явищ природи, звуків, що їх породжують неживі предмети, зокрема, знаряддя праці). На синтаксичному рівні для поетичних і прозових текстів Микити Чернявського характерними є авторський неологізм і плеоназм. Усі письменницькі новотвори можуть бути умовно поділені на дві групи: ті, що виконують суто номінативну або номінативно-зображувальну функцію, і ті, що виконують оціночно-виражальну функцію, створюють певний настрій, передають авторське ставлення, яскравіше окреслюють суб’єктивне сприйняття реалій. Серед стильових модифікацій привертає уваги також і широке вживання письменником просторіччя й народної етимології. Найчастіше просторічної трансформації зазнають наукові чи суспільно-політичні терміни, а також власні назви, що вказує, перш за все, на невисокий рівень освіченості персонажів і додає образам певної негативної конотації. В інших випадках спотворення лексем не несе негативної конотації, а просто вказує на те, що люди не часто стикаються з тим чи іншим номінованим явищем. Серед виявлених у художніх творах Микити Чернявського синтаксичних модифікацій слід назвати такі засоби, як перифраз, тавтологія, анафора, антитеза, ампліфікація тощо. Оскільки цим широким спектром засобів автор однаково вдало послуговується і в ліричних, і в ліро-епічних, і в прозових текстах, вважаємо особливості художнього мовлення ще одним стрижневим елементом цілісної системи художньої творчості письменника.
Третій розділ “Інтертекстуальність творів Микити Чернявського” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Автоінтертекстуальність художньої творчості” зроблено спробу дослідити один з найбільш важливих синтезуючих елементів творчості Микити Чернявського – наявність міжтекстових зв’язків між власними творами письменника (автоінтертекстуальність). З’ясовано, що при розгляді цього типу текстової взаємодії опозиція “свій текст – чужий текст” трансформується в опозицію “більш ранній текст – пізніший текст”, а визначення функцій інтертекстуальних елементів потребує залучення певної пояснювальної системи. У художніх текстах Микити Чернявського подібним ключем виступає автобіографічний синерген (увесь масив інформації про життя та творчість письменника, проаналізований крізь призму історичних особливостей епохи). Автоінтертекстуальність у художніх творах письменника найширше представлена власне інтертекстуальністю та метатекстуальністю. Найбільш розповсюдженими елементами першого типу міжтекстових зв’язків є неатрибутовані алюзії, в основному – іменні. Лексичну базу подібних алюзій складають антропоніми, топоніми, гідроніми та клички тварин.
Метатекстуальність творчості Микити Чернявського репрезентована такими видами елементів, як інтертекст-переказ і дописування у вигляді перенесення цілісної системи персонажів. Перший тип метатекстуальності репрезентований численними випадками змалювання письменником засобами різних жанрів епізодів власного життя, що посилює автобіографічне звучання його художніх текстів. Прикладами дописування є романи “Донбаські грози” та “Суша”: перший розширює хронологію текстів автора в минуле, до подій 1920-х років, другий присвячений змалюванню подій початку 1990-х, що в цілому дозволяє говорити про відтворення в текстах Микити Чернявського цілої епохи, усього періоду існування Радянського Союзу.
Крім того, відзначаємо, що в художніх творах Микити Чернявського на увагу заслуговує ще один вид міжтекстової взаємодії – “запозичення прийому”, який за класифікацією Н. Фатєєвої не належить до жодної з п’яти виділених груп інтертекстуальних елементів. Шляхом аналізу усього масиву творів Микити Чернявського доходимо висновку, що “запозичення прийому” в художніх текстах автора присутнє на композиційному рівні: письменник вдало послуговувався такими прийомами, як сон, спогади, лист, вставна легенда. Окремі прийоми були використані письменником для розширення хронотопу, інші – для посилення естетичного впливу на читача або для безпосереднього вираження ідейного змісту творів. Визначальним є те, що вказані композиційні елементи, що зустрічаються на сторінках текстів різних жанрів, можуть бути потрактовані як один із синтезуючих чинників досліджуваної системи творчості Микити Чернявського.
Підрозділ 3.2. “Літературний доробок Микити Чернявського в інтертекстуальних зв’язках з творчістю українських і зарубіжних письменників ХХ століття” присвячений розгляду місця творчості Микити Чернявського в літературі ХХ століття. З’ясовано, що в цілому літературний доробок Микити Чернявського є документом історичної доби – суперечливим, подекуди двозначним, але в будь-якому разі оригінальним, неповторним. Художня картина світу в прозових і ліричних творах Микити Чернявського проходить шлях еволюції, який в цілому притаманний українській літературі, але з часовим зміщенням майже у два десятки років. Перші романи автора є найбільш наближеними до канонів соцреалізму, але поступово письменник доходить до неореалістичного відтворення дійсності. Риси, які з’являються в українській прозі ще в 1960-ті роки (переміщення в центр системи художніх образів людини з усієї глибиною її внутрішнього світу, посилена психологізація оповіді, показ “живої” особистості в усій складності її характеру, звернення до історичного минулого народу тощо), у творчості Микити Чернявського з повною силою проявляться лише наприкінці 1980-х років.
Відзначено також, що найбільший вплив на становлення письменницької майстерності Чернявського-поета справив В. Сосюра. Привертає увагу спорідненість творчого шляху автора та художньої біографії М. Малахути (еволюція жанрових уподобань письменника від лірики до романної прози, схожість тематики, наскрізна автобіографічність тощо). Доходимо також і висновку, що окремі тексти Микити Чернявського, можуть бути розглянуті в контексті метажанрів різного рівня: роман “Материне серце” – як частина національно-історичної єдності творів про “дітей війни”, а роман “Суша” – як елемент загальнолітературного метажанру “проза одного дня”.
“Висновки” узагальнюють результати дослідження.
Сучасне українське літературознавство переживає певний переломний момент – з одного боку, наявність великої кількості різноманітних теорій і концепцій дає змогу дослідникам обрати різні шляхи висвітлення тих чи інших явищ процесу літературного розвитку, а з іншого, в історії літератури ще досі лишається багато постатей, чия творчість потребує об’єктивного наукового аналізу з позицій новітньої теоретико-методологічної бази. Саме такою особистістю, на наш погляд, є відомий український поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч Микита Чернявський.
При докладному аналізі лірики, ліро-епосу, прози та публіцистики Микити Чернявського очевидним стає той факт, що більша частина доробку письменника утворює певну ідейно-змістову єдність, цілісне сприйняття якої дозволяє глибше дослідити художній світ творчості письменника та динаміку його змін.
Синтезуючими елементами, які об’єднують прозові, поетичні, а подекуди й публіцистичні твори Микити Чернявського в цілісну систему, слід вважати три масштабні змістові домінанти (село, війна, людина), систему образів-символів, найбільш розповсюджені стильові модифікації (засоби характеротворення й увиразнення художнього мовлення), а також автоінтертекстуальність, представлену окремими видами власне інтертекстуальності, метатекстуальності та запозиченням прийому.
Літературний доробок Микити Чернявського постає перед читачем і дослідником якісно неоднорідним: у ньому чітко простежується еволюція письменницької майстерності на шляху від ранньої лірики до реалістичних повістей і романів, написаних в останні роки життя. Тому й про певні оригінальні здобутки творчості письменника можна говорити, починаючи приблизно з другої половини 1950-х років, оскільки саме в цей час Чернявський пише тексти, у яких вже постає його абсолютно сформований індивідуально-авторський стиль і чітко окреслюється художня картина світу, спроектована на особливості авторського сприйняття дійсності.
Серед структурних елементів, які забезпечують зв’язки між різножанровими текстами Микити Чернявського, важливу роль відіграють “вічні” теми – загальні змістові домінанти, які на рівні кожного окремого твору реалізуються через певний тематико-проблематичний комплекс, а на рівні усієї творчості окреслюють межі життєвого матеріалу, покладеного в основу авторської художньої моделі світу. У творчості Микити Чернявського можна виділити три змістові домінанти – війна, село, людина.
Образи-символи, які Микита Чернявський системно вводить у різножанрові твори, є ще одним елементом, який виконує синтезуючу функцію в творчості автора. Усю символіку текстів письменника можна умовно поділити на п’ять груп : 1) анімалістичні символи; 2) рослинні символи; 3) символи об’єктів та явищ природи; 4) символи-антропоніми; 5) символи сновидінь. Майже всі образи мають традиційне значення, притаманне зразкам українського фольклору, проте автор майстерно переосмислює їх, надає тих семантичних відтінків, які найкраще вписують ці образи в контекст художніх текстів письменника.
Письменницька концепція Микити Чернявського постає категорією достатньо динамічною, мінливою, за майже 60 років творчості стиль автора пройшов довгий шлях еволюції. Основним здобутком трансформації художньої картини світу став перехід від змалювання дійсності відповідно до ідеологічних настанов соціалістичного реалізму (рання поезія, перші романи) до неореалістичного відбиття життя (поезія 1980-х років, збірка повістей і оповідань “Батькові руки”, неопубліковані твори).
Структурно-синтезуючу функцію в системі художньої творчості Микити Чернявського виконують і окремі стильові модифікації, які письменник послідовно реалізує на сторінках творів різних родів і жанрів.
У цілому літературний доробок Микити Чернявського вписався в закономірності розвитку української літератури ХХ століття і став не лише результатом художнього осягнення автором власної біографії, а й документом доби, у якому поруч з особистим життєвим досвідом письменника подано широку панорамну картину існування українського села в період 1920–1990-х років.
До того ж, окремі зразки художньої творчості Микити Чернявського можуть бути розглянуті в широкому контексті метажанрів національно-історичного та загальнолітературного рівнів.
Чернявський М. Донбаські грози : роман / Микита Чернявський. – К. : Молодь, 1983. – 216 с.
Чернявський М. Материне серце : роман / Микита Чернявський. – К. : Рад. письменник, 1978. – 192 с.
|
