ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ У НІМЕЧЧИНІ XVII СТОРІЧЧЯ : ПУТИ ФОРМИРОВАНИЯ новоевропейской ПОЭЗИИ В ГЕРМАНИИ XVII ВЕКА

Краткое содержание

Вступ містить всі необхідні кваліфікаційні рубрики, в яких обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, висвітлено ступінь її розробки в літературознавчій науці та окреслено коло проблемних питань, об’єкт і предмет наукового пошуку, визначено мету, завдання і методологічну базу, а також практичну цінність дослідження, наведено дані про апробацію результатів і структуру дисертації. 

Перший розділ – „Аналіз структури й образності поетичного висловлювання” – присвячений історико-літературному аспекту вивчення німецької поезії XVII ст., що передбачає осмислення таких ключових для цієї епохи літературних феноменів, як діяльність М. Опица і поезія класицизму, творчість поетів Першої сілезької школи, барокова поезія А. Грифіуса, поетична спадщина Другої сілезької школи, яка і сьогодні вважається в літературознавстві периферійною. У розділі окреслені основні етапи розвитку поезії в Німеччині XVII ст. від національної класики (класицизм Опица, „високе” бароко Грифіуса) до пізньобарокових, мариністичних тенденцій віршування.

            У підрозділі 1.1. – „Лірика класицизму” – розглянуто закономірності художнього слова й образу в рамках поетики класицизму. Творчість М. Опица знаменувала початок нової епохи в історії німецької літератури, пов’язаний зі створенням поезії вченого гуманізму, яка відповідала європейським культурним масштабам. Всупереч скептичним і негативістським поглядам, згідно з якими творчість Опица відіграє прикладну роль, ілюстративну щодо його теоретичної реформи, в дисертації запроваджено підхід до доробку митця (його поезія, програмна теорія, просвітницька популяризація іноземних зразків) як до багатоскладового й органічно цілісного. У поезії Опица утверджуються норми класицизму, розгортаються ідеї патріотизму й миротворства, втілюються провідні європейські ідейні та образно-семантичні культурно-мистецькі засади XVII ст. концепти: carpe diem, memento mori.

У поемі „Вірші розради в незгодах війни”, сонетах і різножанрових віршах Опица наявний новоєвропейський синтез античної строфіки та національного гуманістичного змісту, що теоретично обґрунтований програмною реформою німецької поезії в межах основних засад класицизму. Для творчості видатного реформатора німецької поезії характерне тяжіння до аристотелевських вимог конкретного обрання предмета, чіткості його оцінки, цілеспрямованості зображення. Властива класицизму орієнтація на зважене  поетичне висловлювання виявляється в схильності автора до внутрішньої врівноваженості ліричного почуття та лексичного тону.

Опиц-класицист конституює поетичне висловлювання в орієнтації на ціннісну роль слова, особливо поетичного, яке він підносить до сфери божественного: „поет – божественне натхнення – поетичне створіння – слово розради (поета) – творець світобудови, що втішає світ (Бог)”. Таким чином, слово розради ліричного суб’єкта, який звертається до співвітчизників-німців доби великої воєнної руйнації, містить елементи неостоїцистичної філософії, що закликає до мужності і вселяє надію на кращі часи. Висловлюванню поета властивий раціоналістичний, інтелектуальний характер, його зміст утілює модальність громадянських почуттів. Морально-дидактичне начало, аналітизм, інтелектуалізм вірша часом межує з сухістю, що зумовлене класицистичними засадами манери автора.                  

У підрозділі 1.2. – „Поезія бароко в Німеччині: творчість А. Грифіуса” – простежуються закономірності барокового віршування. Найбільш визначний поет періоду розквіту бароко в Німеччині А. Грифіус своїм глибоко песимістичним переживанням марності земного буття переконливо відтворив сутність художньої епохи бароко. У сонетах Грифіуса постає образ „скорботної німецької музи часу Тридцятирічної війни” (Б. І. Пуришев). Їх відрізняють від класицистичних творів Опица, з яким майстер барокового слова веде відкритий діалог, експресивність висловлювання, екстатичність почуттів, апокаліптичне візіонерство.

Поетична манера Грифіуса (у відповідності до естетичних засад бароко), часом перевантажена полісемантичними образами, асоціаціями, ґрунтується на дотриманні риторичних правил, на раціональному розрахунку. Образна мова творів Грифіуса насичена емблемами, алегоріями, символами, порівняннями й ототожненнями, специфічно бароковою міфологією, метафорами, у тому числі такими, що втягуються у „силове поле” емблеми (С. Шаулов). Для манери поетичного самовираження Грифіуса характерна абстрагована символіка, інтелектуальна напруга. Його сонетам властива поетика логічного й образного дисонансу, прагнення поєднати непоєднуване: спіритуалізм і екзальтованість, аскетизм і афектацію, чуттєвість розумової гри, віру в надчуттєве, що суперечить раціональному началу.

Орієнтована на досвід „готового” слова сонетна творчість Грифіуса реалізує принципи барокової комбінаторики, що передбачає варіювання стійких образів-філософем, які переходять з одного тексту в інший. Ланцюг повторюваних ідейно-образних елементів поезії Грифіуса варто сприймати за аналогією зі значеннєвими універсаліями концептуальної системи бароко. У релігійних сонетах, що потребують ще глибокого вивчення в літературознавчій науці, велику роль відіграють специфічно біблійне іносказання, парабола, символічне порівняння й ототожнення, алегоричне уподібнення. Специфіка образності релігійного бароко, зокрема у творчості Грифіуса, зумовлена використанням емоційно-інтелектуальних біблійних парафразів, роздумів-міркувань, орієнтованих на ієратичний рівень біблійної екзегетики.  

Зміст образів-універсалій Грифіуса полягає не стільки у формалізації поетичного висловлювання, у грі, скільки у творенні макротекстової сонетної єдності, що спирається на наскрізний повтор опорних семантем, у логіці якого простежуються провідні принципи барокової картини світу, зокрема метафізичне коло. Такі, наприклад, у „Сонетах самітності”  мотиви-емблеми швидкоплинності існування, тлінності життя, несуттєвості екзистенції, життєвої суєти й примарності земних благ, що розгортаються через візуально конкретні образи, але в той же час активізують логіко-раціональні абстрактні значеннєві потенції слова. Земний шлях людини у сонетах Грифіуса уподібнюється до шляху прочанина, у пошуках ліричним героєм опори й стабільності народжується своєрідна філософія життєвого самовдосконалення, можливого тільки через нескінченне заглиблення у власне „я”. У цьому аспекті творчість Грифіуса близька до суб’єктивізму поетів-містиків.         

Переживання потрясіння й сум’яття, яке складає ідейно-філософське ядро й визначає ліричний тон поезій Грифіуса, одночасно є головною домінантою інтелектуально-емоційного світу автора в контексті загальнонаціональної катастрофи. Виходячи з уявлення про втілений митцем концепт vanitas із властивим йому настроєм вимушеної замкненості душевного світу ліричного героя, який несе тягар жорстокої тогочасної дійсності, навряд чи доречно закидати автору „нездатність осягнути справжні причини народного лиха” (З. І. Плавскін), адже пафос страждання не є об’єктом соціального розгляду причин і згубних наслідків воєнного часу.

У підрозділі 1.3. – „Поезія Другої сілезької школи” – піддається сумніву положення про маргінальний характер творчих здобутків „других сілезців” відносно магістрального напрямку поетичного процесу століття. Звертаючись до аналізу й оцінки поетичної творчості Другої сілезької школи, автор дисертації не поділяє розповсюдженої думки про даний феномен як про поверховий і формалізований, а також погляди прибічників соціологізованих трактувань, які вбачають у діяльності школи пропаганду абсолютистського порядку та інтересів знаті. Відштовхуючись від тези про те, що поезія „других сілезців” далека від формально-змістовної ясності й простоти, слід зауважити, що зворотною стороною цієї якості є сміливе новаторство, вишуканість вірша, віртуозність їх стильової манери. Прагнучи до створення нової ефективної системи словесного вираження, поети Другої сілезької школи значно розширюють і збагачують можливості поетичної мови, оновлюють техніки віршування, експериментують із жанрами, архітектонікою, строфікою, римою, поетичним синтаксисом і морфологією. Так, Гофмансвальдау вводить 66 нових типів поетичної строфи, відроджує жанр героїчної епістоли, відмовляється від пріоритету антитези зрілого бароко.

Запропонована в дисертації концепція творчості Другої сілезької школи ґрунтується на розумінні узагальнюючого характеру поетичних шукань митців пізнього бароко, які синтезували попередній філософсько-естетичний досвід німецької поезії XVII ст., зокрема епох класицизму й бароко. Основними ознаками поетики пізнього бароко є поєднання рис декоративності, вторинної рефлексії, „техніцизму”. Унаслідок цього в поезії „других сілезців” найчастіше формально вивірена й відточена форма стає самоціллю, домінує гра зі стійкими словесно-образними компонентами, що продиктоване бажанням вразити читача. Це веде до навмисної демонстрації прийому й до клішування поетичного твору. У світській поезії школи послаблюються (порівняно з бароко) настрої релігійно забарвленого стоїцизму, полегшується метафізичне звучання вірша й тим самим розкріпачується поетична інтенція, сприяючи розвитку галантного напрямку в німецькій поезії, що яскраво утілено у ключовому для творчості „других сілезців” 16-ряднику Гофмансвальдау „Світ” („Die Welt”). Оригінальна й новаторська поетична система Другої сілезької школи ще чекає  всебічного розгляду в літературознавстві.

У другому розділі – „Риторичні та художньо-філософські засади віршотворення” – подано комплексний проблемно-тематичний принцип класифікації матеріалу. У цьому розділі визначено підходи, органічні для традиціональної системи поетичної творчості: риторичні основи віршування, взаємозв’язок художньої картини світу з філософською думкою епохи, зумовлена історико-культурним контекстом художньо-поетична антропологія. У роботі враховано, що поняття „ліричний текст” у XVII ст. в епоху традиціоналізму не диференціюється чітко в системі жанрів і не співвідноситься безпосередньо із самовираженням ліричного суб’єкта.

Підрозділ 2.1. – „Риторичні принципи поезування та рольова конвенція” – містить положення про те, що модус поетичного висловлювання митців XVII ст. є значною мірою риторичним, що простежується в риторико-раціоналістичних принципах організації віршової тканини й особливості мовного вираження риторично заданої позиції ліричного героя в поетичних творах Логау, Флемінга, Грифіуса. Риторична конвенція як універсальний принцип творчості передбачає, що в епоху традиціоналізму індивідуальний авторський стиль не становить первинної реальності літературного процесу. Ерудованість, інтелектуалізм поета даної епохи спирається на готові риторичні конструкції, експлуатує образність, структуру, окремі поетичні прийоми і навіть акустичнй потенціал наперед найдених форм. Поет постійно зіставляє власну творчість з готовим (книжним) зразком. Риторична кодифікація, яку помилково було б недооцінити, визначає весь корпус механізму віршування, що співвідноситься з основними розділами риторики inventio, dispositio, elocutio, і не містить протиріччя, наприклад, між метричним ладом і риторико-семантичним планом, як це іноді помилково стверджується.    

Оскільки риторика конституює досвід використання поетом лексичного фонду – відбір слів, їхнє сполучення, то логічно підходити до аналізу риторичних основ поетичної образності німецької лірики системно-парадигматично, тобто з погляду особливостей конвенціонального висловлювання поета. Звернення до найменш вивчених детермінантів, до яких належить взаємозв’язок res і verba, а також рольове начало позиції оповідача, дає можливість простежити специфіку поетичного мислення в епоху традиціоналізму, яка висвітлює такі компоненти процесу творчості в ейдетичній поетиці, як раціонально-умоглядна комбінаторика, авторський контекст, передбачуване коло тем і редукція чужого – крізь призму свого, риторична заданість щодо індивідуальної авторської манери письма.   

У підрозділі 2.2. – „Поезування і філософія. Органічність образу й ідеї. Світ і людина” – розглянуті властивості метафізичної площини поетичного мислення. У поетичній картині світу митців XVII ст., що координується з філософською думкою епохи, простежуються точки дотику наукових і художньо-філософських програм. У поетичній картині світу в модифікованому, естетизованому вигляді відтворюються окремі теоретичні тенденції провідних інтелектуальних парадигм XVII сторіччя. До них належать  філософська теорія світу-теодицеї німецького вченого Лейбніца, європейська програма неостоїцизму Ю. Липсіуса, традиції неоплатонізму, а також філософія містицизму.

Мислення універсаліями диктує філософам і поетам XVII ст. певний тип сприйняття світу, який розгортається у площині метафізики й відповідає теологізованій свідомості доби. Таке світовідчуття реалізується в домінуванні онтологічної, космогонічної проблематики, глобальній спрямованості художніх пошуків. На перший план виступає поетизація абсолютних субстанцій – Бога й часу як вічності, земного буття людини як короткої миті, переживання тлінності життя, його скороминущого характеру, есхатологічні й трансцендентальні устремління „я” перед фактом усвідомлення величної метафізики світобудови.

Лірико-філософський дискурс німецьких поетів на темпоральну тему (Флемінг, Грифіус, Рист, Логау) доповнює й урізноманітнює європейську поетичну традицію осмислення часу як ворожого людині. Референтний склад осмислення концепту часу митцями XVII ст. ґрунтується на ідеї божественно впорядкованого космосу, абсолютних, метафізичних універсалій: „час – безчасся – вічність – Бог / я”. Метафізичним оптимізмом, співзвучним із космодицеєю Лейбніца, пройняті гімни природі (Герхардт, Рист, Дах, Цезен), що поетизують малий космос земного світу в дусі гармонії доцільності, з погляду розумно-творчого блага божественного витвору. Через цю космософську модальність у поетичних текстах поетів XVII ст. реалізуються прямі перегуки з монадичною метафізикою Лейбніца, зокрема в тезі, що творчим самостійним життям у природі наділений кожний індивідуум, включаючи навіть неживі істоти, одухотворені, однак, силою думки й почуття творця, що об’єднав їх у цілісному земному бутті (протестантські гімни П. Герхардта).

            Другий підрозділ другого розділу дисертації складається з двох частин. У пункті 2.2.1. – „Поетична антропологія. Людина й світ” – проаналізовано особистісний вимір класицистично-барокових поезій Німеччини. Важливість розгляду поетичної антропології XVII ст. полягає в тому, що в науці ще не достатньо висвітлений збірний морально-психологічний портрет особистості доби, існує хибна, на наш погляд, думка про „антипсихологізм” традиціональної літератури. Особистість німця епохи бароко відчуває себе у світі на вісі буття, спрямованій від земного, щохвилинного „тут і зараз” до надособистісного – божественної вічності. Прилучення до метафізичних істин розмикає інтимний світ людини. Інтеріоризація глобальних проблем, пізнання універсальних категорій буття, відчуття безпосередньої причетності до макрочасу й макропростору є характерними рисами внутрішнього світу особистості епохи бароко, яскраво відображеними у творчості німецьких авторів. Поезію століття відрізняє, на нашу думку, надзвичайно напружена духовна боротьба ліричного героя-сучасника з несприятливою дійсністю, що не піддається гармонізації.

               У цілісному образі людини у німецькій поезії XVII ст. оприявнюється непересічний і багатий духовний світ чутливої й тонкої особистості, яка відзначена схильністю до відстороненої від побутової повсякденності рефлексії, наділена моральною здатністю впоратися з глибокими потрясіннями, стражданням. Людина XVII ст. сповнена щирих релігійних переконань, звертається до Бога як життєдайної сили. Усвідомлюючи смерть як страшне, але буденне явище, ліричний герой опоетизовує сердечні почуття кохання й дружби, що єднають людей, не дозволяють їм усамітнитися в  чужому світі (С. Дах, П. Флемінг).

У пункті 2.2.2. – „Творчість поетів-містиків” – розглядається своєрідність образної мови містичної течії німецької поезії XVII ст. в аспекті важливих естетичних здобутків, головним з яких є переконання у значимості власного „я” на тлі божественної любові. Альтернативою до  ортодоксального релігійно-поетичного напрямку постає творчість поетів-містиків, змістовою домінантою якої є пошук таємничих, схованих у шифрах природи шляхів пізнання світу та єднання з Богом. Прихильники цієї течії виробляють власну, нетрадиційну стилістику, особливості якої полягають у сполученні натурфілософського інтелектуалізму (алхімія, магія, каббала, метафізика теодицеї) з умонастроями пансофського умиротворення й герметизму.

Вагомими в розгляді художньої специфіки творчості поетів-містиків є мотиви вічної любові душі до Христа (Jesus-Minne), христологічна символіка небесного шлюбу, ідеї тотожності ліричного суб’єкта (людини) з Творцем. Інтерпретовані також мотив занурення в глибини суб’єктивного духу з метою знайти Рятівника у своєму „я”, картина світу в дусі криптограми – таємничої книги, куди Бог заносить знаки, що підлягають адекватному осягненню людиною. Поетизація еротичних поривань як знаку душевної досконалості надзвичайно властива філософії містиків, прикладом чого слугують „Духовні пасторальні пісні душі” А. Силезіуса .

У поезії містиків А. Силезіуса, Д. Чепко домінують потужний символічний підтекст, ідеї ототожнення „я” з Творцем, прагнення до пізнання сакральних істин, тональність одкровення, звернення до вузького кола обраних. Образна езотерична мова в їх творах перетворює поетичне висловлювання на виречення, що тяжіє до семантичного розшарування на суму референцій, має додаткову, спеціально ієратичну вагу, а в інтонаційному відношенні часто набуває екстатичного забарвлення. Серед різних типів символізму, диференційованих симболологією у творчості німецьких містиків, виявляються алхімічний, християнський і христологічний, магічний різновиди. Особливе значення в інтерпретації творчості поетів-містиків відіграє філософія соліпсизму (Д. Чепко).

У третьому розділі – „Значення поетичної реформи М. Опица для системи німецького поезування” – викладені спостереження за сутністю і функціонуванням комплексу теоретичних правил та нормативних принципів силабо-тоніки, що відіграли важливу роль у докорінній реформі поетики німецьких митців XVII ст. Законодавча теоретична програма Опица, формуючись на ґрунті класицизму, увібравши реформаторський досвід попередників, здійснювалася в атмосфері культурного патріотизму. У своїй творчості Опиц спирався на настрої ентузіазму й готовності співвітчизників сприйняти й підхопити зусилля, спрямовані на культурне відродження нації, зокрема в галузі літератури та мови.

Фундаментальна силабо-тонічна реформа Опица, маючи на меті утвердження просодії, була спрямована на оновлення метрики й версифікації в Німеччині, чим здійснила епохальний прорив у сфері національної німецької поезії, наблизивши її до європейського рівня поетичного розвитку. Хоча авторитет програмного маніфесту Опица „Книга про німецьке віршування“ є незаперечним, однак у той же час у Німеччині набув поширення потужний теоретичний дискурс, окремі складові якого базувалися на осмисленні природи поезії, її функціональної сутності, шляхів розвитку літератури, зокрема нормативних тенденцій віршування. Окрім трактату М. Опица власні теоретичні програми запропонували поетики А. Бухнера, Ю. Г. Шоттеля, Г. Ф. Гарсдерфера, Ф. фон Цезена, які не просто продовжували реформу Опица, але й вступали з ним у плідний діалог і в полеміку (як, наприклад, А. Бухнер).

У розділі висвітлено лінгвотехнічні аспекти німецького віршотворення  XVII ст., простежено формотворчі особливості ритміки, метрики, строфіки, фоніки, архітектоніки, функціонально значущі з погляду онтології вірша. Розглянуті особливості жанрового нормування поезії у трактаті Опица, що реалізуються в досить обмежених метричних моделях (олександрійський вірш, загальноуживаний 5-стопник – vers common) та віршованих жанрових формах (сонети, оди, пісні, мадригали, епіграми, фігуративні вірші). Викладені в додатках статистичні дані збагачують розглянуті положення кількісно-якісними підрахунками стосовно жанру сонета, типів римування, морфологічних частинно-мовних особливостей тощо.

               Матеріал, проаналізований у Четвертому розділі – „Німецька поезія в контексті європейської літературної традиції”, – дозволяє зауважити, що безпосередні контактні та типологічні зв’язки з іноземним досвідом віршування слугували для німецьких поетів джерелом ідейних та формальних знахідок на шляху мистецького вдосконалення. Німецька поезія XVII ст. розвивалася в соціокультурній ситуації тісного духовного обміну з іноземним досвідом і активно освоювала творчі досягнення романських літератур. У розділі окреслено статус так званих „відтворюючих” віршів – не запозичень, а, скоріше, асимілятивних перетворень, що входять як органічна складова до загального європейського поетичного дискурсу століття. Значний шар німецької поезії епохи XVII ст. складають творчі переспіви відомих іноземних зразків, передусім любовної лірики петраркізму (антипетраркізму), німецькі поети звертаються до відтворення вигадливого образу маринізму. Аналіз стилістики й образної топіки подібних віршів дає підстави вважати статус поетичних перекладів традиціональної епохи особливим, тому що вони є неформальною імітацією іншомовних джерел. Літературні запозичення піддаються глибокій трансформації у „відтворюючих” віршах, що дозволяє їх оцінювати як ментально адаптовані твори. Таким є досвід німецьких поетів-петраркістів Опица, Флемінга, Векерліна й німецьких мариністів – Гофмансвальдау, Лоенштейна та інших авторів Другої сілезької школи, причетних до поетики образа-кончетто.

У полеміці з існуючими в сучасній германістиці концепціями щодо характеру німецької петраркістської кодифікації у роботі запропоновано суттєві корективи до прийнятого в зарубіжній германістиці розподілу світського, еротичного напрямів петраркізму й антипетраркізму тощо, зроблено аналіз окремих зразків лірики ingenioso elocutio поетів Другої сілезької школи, схильних до блискучих інтелектуальних експериментів маринізму.      

У Висновках стисло викладено підсумки проведеного дослідження. Основні тенденції розвитку німецької поезії XVII ст. осмислені з погляду загальної концепції – формування в Німеччині лірики європейського масштабу. У кандидатській дисертації запропонований системний аналіз поетики та феноменології досліджуваного явища з огляду на новітні теоретичні підходи до вивчення досвіду віршування й продуктивні – як класичні, так і сучасні – методики спостереження над особливостями поетичного висловлювання.

У ході розгляду знайшли підтвердження деякі фундаментальні концепції літературного процесу в Німеччині XVII ст. та разом із цим були переглянуті деякі застарілі наукові положення щодо аналізованого явища. Так, якщо окремі німецькі германісти ще схильні розглядати лірику бароко в Німеччині з редукціоністських позицій, саме як „не цілком німецьку, ліричну й барокову” (К. Вагенкнехт), то дане дослідження пропонує обґрунтоване змістовне уточнення для кожного із зазначених пунктів викладених теоретичних сумнівів (німецька / іноземна; лірична / риторична; барокова / класицистична) і тим самим не скасовує, а утверджує специфічну феноменологію предмета вивчення як такого.    

Запропонована робота засвідчує багатство і панорамність німецької поезії XVII ст., специфіку динаміки її розвитку, невичерпність образно-філософського потенціалу поетичного висловлювання провідних майстрів слова Німеччини XVII ст.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях автора:

1. Дакаленко О. В. Идейно-эстетическая специфика поэтического завещания П. Флеминга / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. − Т. 6 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. – Дніпропетровськ: Навч. кн., 2000. – С. 124 − 134.

2. Дакаленко О. В. Особенности поэтического высказывания в поэзии М. Опица / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. − Т. 8 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. – Дніпропетровськ: Навч. кн., 2000. – С. 137 − 148.

3. Дакаленко О. В. Типология лирической „триады” в Германии XVII века / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. − Т. 9  / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. – Дніпропетровськ: Навч. кн., 2001. – С. 108 − 122.

4. Дакаленко О. В. Мотивы пророчества и назидания в поэзии Пауля Герхардта / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. − Т. 11 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. – Дніпропетровськ: Навч. кн., 2001. – С. 96 − 111. 

5. Дакаленко О. В.  Стихотворение без заглавия. Лирический опыт Георга Филиппа Харсдёрфера / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. − Т. 13 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. – Дніпропетровськ: Навч. кн., 2001. – С. 27 − 35.

6. Дакаленко О. В. „Контекстуально-лексемная игра” в эпиграммах Фридриха фон Логау и Ангелуса Силезиуса / О. В. Дакаленко // Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип. 5 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.] – Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. – С. 53 − 64.

7. Дакаленко О. В. Лирика пансофского мистицизма Даниэля Чепко / О. В. Дакаленко // Література в контексті культури: зб. наук. праць. − Вип. 8 /  редкол.: В. А. Гусєв (відп. ред.) [та ін.]. – Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. – С. 43 − 49.  

8. Дакаленко О. В. Специфика мистической образности барокко в поэзии Д. Чепко / О. В. Дакаленко // Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. − Вип. 7 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. – Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2004. – С. 87 − 92.

9. Дакаленко О. В. Система колористики в стихотворном комплексе барокко Д. К. фон Лоэнштейна / О. В. Дакаленко // Вісник запорізького держ. ун-ту. Серія: Філологічні науки. − № 2 ­/ редкол.: Т. В. Хом’як (відп. ред.) [та ін.]. − Запоріжжя: ЗНУ, 2005. – С. 36 − 42.  

10. Дакаленко О. В. Метафізична лірика Даніеля Чепко у дзеркалі поетичного перекладу / О. В. Дакаленко // Держава та регіони. – Серія: Гуманітарні науки. – № 1 / редкол.: С. В. Козіна (відп. ред.) [та ін.]. − Гуманітарний університет „ЗІДМУ”, 2006. – С. 44 − 49. 

11. Дакаленко О. В. Осмысление времени в немецкой поэзии барокко / О. В. Дакаленко // Мова і культура: (науковий журнал). – Вип. 10, − Т. ІХ (109) / редкол.: Д. С. Бураго (гол. ред.) [та ін.] −  К.: Видавничій дім Дмитра Бураго, 2008. – С. 154 − 158.