ЛИТЕРАТУРНОЕ ТВОРЧЕСТВО Н.В. СТАНКЕВИЧА : Літературна творчість Н.В. Станкевича

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його мета, завдання та методи, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення виконаної роботи, наводяться дані про апробацію результатів дисертаційного дослідження, публікації та обсяг дисертації.

У першому розділі «Історія вивчення літературної творчості Станкевича» з’ясовується науковий стан розпрацьованої в дисертації проблеми. У зв’язку з цим розглядаються наукові джерела, критичні та літературознавчі праці, пов’язані з оцінюванням літературної спадщини Станкевича. Відзначається, що поезія Станкевича, його трагедія, прозові твори й літературна творчість у цілому не були предметом спеціального вивчення. Творчу спадщину Станкевича дослідники розглядали у контексті його особистого впливу на сучасників, його вкладу в популяризацію німецької ідеалістичної філософії в Росії 1830-х років, а також вивчення творчої спадщини В.Г. Бєлінського й поетичної творчості членів гуртка Станкевича.

У 1856 році М.Г. Чернишевський у статті «Очерки гоголевского периода русской литературы» високо оцінив значущість особистості Станкевича та висловив думку про його сильний і благотворний вплив на розвиток російських письменників. М.Г. Чернишевський, як і пізніше М.О. Добролюбов, О.І. Герцен, С.А. Венгеров, П.М. Сакулін, В.М. Шулятиков, Б. Сиром’ятников, С. Штрайх, Ю.В. Манн, Б.Т. Удодов, розглядав Станкевича не як літературного діяча, а передусім як керівника літературно-філософського гуртка, наголошував на його особистому моральному впливі.

У 1857 році була опублікована книга П.В. Аннєнкова «Биография Николая Владимировича Станкевича», в якій були не лише подані факти біографії Станкевича, але й описана його духовна еволюція. Літературні твори Станкевича П.В. Аннєнков розглядав як складник його духовного життя. Цей погляд П.В. Аннєнкова поділяють інші дослідники літературної творчості Станкевича.

Суттєвий внесок у вивчення творчості поетів гуртка Станкевича зробив С.І. Машинський. У передмові «Кружок Н.В. Станкевича и его поэты» до збірника «Поэты кружка Н.В. Станкевича» (1964) дослідник висвітлив біографічні відомості про поетів гуртка, схарактеризував їх творчість. Як і Л.Я. Гінзбург, С.І. Машинський називає Станкевича найменш професійним і найменш цікавим з-поміж поетів гуртка. Разом із тим він підкреслює, що за змістом своєї життєтворчості Станкевич був доволі типовим для гуртка.

Світобаченню Станкевича присвячений розділ VI книги Ю.В. Манна «Русская философская эстетика (1820 – 1830-е годы)» (1969). У художніх творах Станкевича, як і в його теоретичних працях, дослідник бачить відбиття найважливіших напрямів загального естетичного розвитку передових людей епохи.

Починаючи із кінця 1950-х років, деякі вчені досліджували філософські погляди Станкевича: Б.В. Ємельянов, А.А. Галактіонов, М.М. Григор’ян, З.А. Каменський, В.Г. Томілов. Вірші, прозові твори, а також листи Станкевича вони розглядали як матеріал для вивчення його духовного життя.

У статтях Г.Г. Єлизаветиної «Духовное наследие Н.В. Станкевича» (1982) та Б.Т. Удодова «Человек должен сам себя создавать» (1988) подається стислий огляд літературної творчості Станкевича. Однак у цих роботах значна увага приділена не аналізу літературної спадщини Станкевича, а проблемі феномену особистості Станкевича, його духовній біографії та життєпису.

Літературознавці, які зверталися до поетичної творчості Станкевича (П.В. Аннєнков, Л.Я. Гінзбург, Ю.В. Манн, С.І. Машинський, Л.Г. Фрізман), називають його вірші творами другого плану. Разом із тим вони підкреслюють філософічність його поезії, відчутний вплив на неї поезії любомудрів (Д.В. Веневітінова, О.С. Хом’якова, С.П. Шевирєва).

Трагедію Станкевича «Василий Шуйский» дослідники (П.В. Аннєнков, Ю.В. Манн, М.Я. Поляков та ін.) розглядали як слабкий і недосконалий твір. Хиби трагедії, на їх думку, сягають канонів класицизму. Проте науковці вирізнили у цьому творі декабристські традиції.

Повість Станкевича «Несколько мгновений из жизни графа Z***» визнана вченими відносно слабкою. П.В. Аннєнков, О.Л. Волинський, З.А. Каменський, П.О. Мезенцев, С.І. Машинський, М.Я. Поляков, Б.Т. Удодов підкреслювали автобіографічність цього твору. Діалог Станкевича «Три художника» до цього часу менше вивчений, ніж його повість. У своїх дослідженнях О.Л. Волинський, Г.Г. Єлизаветина, Ю.В. Манн лише називають його, але не характеризують.

У розглянутих критичних та літературознавчих роботах не наводився цілісний аналіз тематичної та ідейно-стильової своєрідності поезії Станкевича, не була досліджена ідейно-художня своєрідність драматичного та прозових творів Станкевича, не був предметом аналізу його діалог.

У другому розділі «Поезія Станкевича» аналізується тематична та ідейно-стильова своєрідність поезії Станкевича.

Станкевич зазнав впливу німецьких романтиків, зокрема, Шиллера і Гете. Більшість його віршів – романтичні елегії про самотність, несправджені надії, зневіру, відчуженість від суєтного світу, відмову від радостей («Утешение», «Весна», «Два пути», «Раздумье», «Песни», «Слабость»,         «К месяцу»). Він висвітлює такі характерні для романтичної поезії теми, як тема протиставлення обраної особистості натовпу невігласів («Мгновение», «Отшельник», «Не сожалей»), тема духовного подвигу («Отшельник», «Подвиг жизни»), тема ранньої смерті («На могилу сельской девицы», «На могиле Эмилии»), тема романтичної коханої («Прости!»), тема протиставлення «земного» і «небесного» кохання («Две жизни»).

Станкевич звертався до жанру так званої «нічної поезії» (вірші «Луна», «Элегия», головні герої яких – місяць, зорі, душі померлих), а також до модного у 1830-х роках жанру «фантазій» («Избранный», «Филин», «Ночные духи», «Песнь духов над водами», «Фантазия»).

У поетичній творчості Станкевича чітко не окреслені соціально-політичні проблеми сучасності. Проте на його поетичну творчість певним чином вплинула поезія декабристів з її громадянсько-патріотичною спрямованістю, особливо поезія К.Ф. Рилєєва. Цей вплив відчувається у патріотичних віршах Станкевича – «Надпись к памятнику Пожарского и Минина», «Кремль», «Бой часов на Спасской башне». Ці твори пройняті палкою любов’ю до батьківщини, благоговінням, гордістю за неї, шанобливим ставленням до її пам’яток.

Станкевич писав вірші в основному ще до того, як розпочав серйозно і систематично займатися філософією. До 1834 року йому був притаманний загальноромантичний, шеллінгіанський світогляд, який сформувався під впливом романтичної поезії й університетських лекцій російських прихильників натурфілософії – М.Г. Павлова та М.І. Надєждіна. У творчості Станкевича, на відміну від М.Ю. Лермонтова, спостерігались художні тенденції, властиві поетам-любомудрам. Багато дослідників (А.І. Журавльова, З.А. Каменський, С.І. Машинський) підкреслюють вплив поезії любомудрів на Станкевича. Сам митець вважав їх своїми попередниками.

Станкевич був послідовником філософсько-риторичного напряму, який зародився у гуртку поетів-любомудрів. Він – поет-філософ. Його поезія – споглядальна, філософська. Вона пройнята думкою неспокійною, у вічному пошуку, тривогою за долю людства.

У таких віршах Станкевича, як «Грусть», «Старая негодная фантазия», «На могиле Эмилии», «Песнь духов над водами», «К месяцу» виразно відчувається філософський підтекст, спроба у поетичній формі розв’язати проблеми плинності людського буття, зв’язку людини з природою. Станкевич, із дитинства відчуваючи близький зв’язок із природою, розглядав її як вічне джерело гармонії. Відчуття гармонії всесвіту, притаманне поету, виникло у нього внаслідок філософського сприйняття світу, що сформувалося під впливом вчення Шеллінга.

Людина у поезії Станкевича – це епіцентр протистояння фізичного й духовного начал. У цьому полягає одне з джерел її дисонансів, яке неможливо усунути. Незважаючи на трагічну скінченність існування, людина для Станкевича за своїми духовно-творчими можливостями – найвеличніше диво, «земний бог», прообраз всесвіту («На могиле Эмилии», «Вздымают ли бури глубокую душу...»).

Станкевичу, як і В.А. Жуковському, близький пейзаж ночі, що навіює думки про вічне. Споглядаючи на «світи у тиші голубій», ліричний герой Станкевича розмірковував про всесвіт, про проблеми світобудови. Тому «нічна поезія» Станкевича («Луна», «Элегия») набуває філософського звучання.

Станкевич, який освоював традиції російських поетів Є.А. Баратинського, Д.В. Веневітінова, В.А. Жуковського, О.С. Пушкіна та зарубіжних поетів Гете, Шиллера, Шекспіра, зазнав також впливу епігонської романтичної поезії 1830-х років. Тому його стиль – це, як зауважила Л.Я. Гінзбург, середньопоетичний стиль, який на той час уже встиг остаточно усталитися й вивітритися.

Станкевич, як і члени його гуртка (поети К.С. Аксаков, І.П. Клюшников, В.І. Красов), висвітлив у своїй поетичній творчості трагічні реалії російської дійсності. У післядекабристський період руйнування високих ідеалів російська передова молодь 1830-х років відчувала душевну скорботу, безмежну тугу, глибоке невдоволення життям. Усе це було відображене у творчості Станкевича. Отже, його творчість стала невід’ємною складовою загального літературного процесу, який, за словами С.І. Машинського, спонукав людей мислити, сприяв пробудженню громадянської самосвідомості.

Третій розділ «Трагедія Станкевича «Василий Шуйский» присвячений аналізу ідейно-художньої своєрідності твору.

У написанні трагедії «Василий Шуйский» Станкевич орієнтувався на громадянсько-патріотичну традицію російської драматургії XIX століття. Незважаючи на те, що трагедії не властива безпосередньо виражена алюзійність (героїв твору не можна зіставити з конкретними сучасними Станкевичу особами, а події – з подіями сучасного Станкевичу часу), вона близька по духу до громадянських алюзійних трагедій, створених на історичному сюжеті і покликаних виховувати патріотизм (трагедії С.М. Глинки, О.М. Грузинцева, М.В. Крюковського та ін.). Патріотизм Станкевича-драматурга поєднується з його монархічними переконаннями. Разом із тим персонажі трагедії Станкевича, як і персонажі трагедії В.О. Озерова «Димитрий Донской», а також тираноборчих трагедій М.П. Николєва та Б.Я. Княжніна, протягом усієї драматичної дії говорять про порятунок вітчизни, а не монархії.

Фабульна дія трагедії Станкевича «Василий Шуйский» відбувається наприкінці царювання Василя Шуйського. В основі центральної колізії – змова властолюбного Дмитра Шуйського, брата царя, проти талановитого полководця Скопіна-Шуйського.

Кульмінаційний момент – звістка про смерть Михайла Скопіна-Шуйського. Кульмінація готує розв’язку – повалення царя. Проте розв’язка не збігається з кінцівкою трагедії. Як підсумковий момент автор уводить розгорнуті монологи поваленого монарха. Драматична боротьба завершується перемогою ворожого Василю Шуйському угрупування.

У повній відповідності до історичної правди в трагедії не представлений конфлікт ідей. Група заколотників, що виступає проти Василя Шуйського, не висуває нової політичної концепції управління Росією. Бояри, які очолили змову, лояльні до самодержавної влади як такої, більше того, вони обстоюють ідею захоплення російського престолу. Таким чином, мотивацією розвитку фабульної дії і основною темою трагедії Станкевича «Василий Шуйский» є боротьба за владу.

Трагедія Станкевича – перший драматичний твір, головним героєм якого став Василь Шуйський. Пізніше з’являться драми П.Г. Ободовського «Царь Василий Иоаннович Шуйский, или Семейная ненависть» (1842) та О.М. Островського «Димитрий Самозванец и Василий Шуйский» (1867).

Станкевич продовжив розпочату ще драматургами кінця ХVII – початку XVIII століття (зокрема, О.П. Сумароковим) розробку образу ідеального царя з позиції просвітницького абсолютизму. Василь Шуйський у його трагедії постає освіченим монархом. Як самодержці у трагедії О.П. Сумарокова, він говорить про необхідність для царя бути батьком своїх підданих, турбуватися про них. Наділивши головного героя своєї трагедії рисами освіченого монарха, який турбується про добробут російського народу і розквіт Росії, Станкевич не дотримувався історичної достовірності.

Образи трагедії Станкевича значною мірою умовні, вони (як і образи класицистичних трагедій) ґрунтуються на певній домінантній рисі людського характеру («пристрасті»). Так, визначальним у характері Василя Шуйського є його прагнення зробити свій народ щасливим, у характері Михайла Скопіна-Шуйського – патріотизм, Дмитра Шуйського – честолюбність. Герої Станкевича характеризуються не стільки цілісністю, скільки однолінійністю, схематичністю. Подібно до озеровських героїв, вони позбавлені внутрішнього драматизму і статичні, оскільки залишаються незмінними протягом усієї трагедії.

Драматична дія трагедії розвивається повільно: тематика фабули розкривається в основному у репліках персонажів. У цьому творі, як і в більшості трагедій кінця XVIII – початку XIX століття, монолог виступає композиційним центром трагедії і є провідним засобом розкриття характерів.

У трагедії Станкевича є деякі специфічні компоненти історичної драми, що сягають витоків жанру: віщий сон Марії, пророцтво якогось доброго старця, розповідь про подію, молитва. П’єсі притаманні й ознаки класицистичної трагедії: вибір теми, героїв (цар, князі), схематизм характерів (виявляється у наділенні характерів єдиною всеохопною пристрастю), їх внутрішня статичність, переважання декламації над дією, активне використання форми монологів, декламаційно-ораторський виклад глибоких пристрастей і героїчних почуттів, уведення фігур повірників, піднесена мова з великою кількістю старослов’янізмів.

Крім того, для трагедії «Василий Шуйский» характерні також ознаки романтичної драматургії: інтерес до революційного моменту національної історії, до незвичайних, гострих ситуацій, вибір героя-патріота, який перебуває у специфічній ізоляції, вигадана любовна інтрига, неповне дотримання всіх класицистичних єдиностей, романтична фразеологія. Відчутні у творі і декабристські традиції. Вони виявляються у зображенні Михайла Скопіна-Шуйського, передової людини свого часу, справжнього патріота, який обстоює інтереси простого народу і приносить в жертву своє життя в ім’я звільнення батьківщини, у зображенні народу, роль і значення якого визнають і цар, і бояри, а також у високому патріотичному пафосі, яким пройнята трагедія Станкевича.

Четвертий розділ «Повість Станкевича «Несколько мгновений из жизни графа Z ***» присвячений дослідженню проблематики, сюжету, образної системи та композиції твору.

Поява повісті «Несколько мгновений из жизни графа Z***» у 1834 році підтвердила надзвичайну популярність жанру повісті у 30-х роках XIX століття. Передаючи дух часу, твір Станкевича посідає належне місце з-поміж інших російських романтичних повістей, які розкрили реальний тип героя часу.

Як і передова молодь 30-х років ХIХ століття (зокрема, члени гуртка Станкевича), граф, щирий і відвертий, уникав суєтного «світу», займався наукою, звертався до мистецтв, болісно відчував дисгармонію світу, готувався до здійснення «подвигу». Але свій «подвиг» він не міг здійснити через неповноцінність скінченного людського духу, що марно прагне до нескінченності. Ця неповноцінність спричинила виникнення у Z*** непевної туги, душевного невдоволення, роздвоєння свідомості. Цей стан свідомості отримав назву рефлексія. Вона була притаманна самому Станкевичу, а також багатьом передовим людям другої половини 30-х років ХIХ століття. Рефлексія була для них випробуванням, так званою хворобою зростання, тяжкою, але необхідною. Для Z***, як і для Станкевича, вона була джерелом внутрішнього збагачення.

Відповідно до назви у повісті подані лише кілька епізодів (чи вибраних моментів, які, на думку М.І. Надєждіна, повинні бути предметом філософської повісті) із життя головного героя. На перших сторінках повісті розгортається картина життєвого шляху графа Z***. Особливістю кульмінаційного моменту повісті є його епохальна значущість. Адже зустріч із близькою душею і кохання дуже змінили життя Z***, надавши йому смислу і значення. Розв’язкою повісті є смерть головного героя, яка, хоча й не вирішує порушених Станкевичем проблем, сприяє збереженню цілісного образу графа Z***, будучи водночас апофеозом його життя. Особливість сюжету повісті – відсутність конфликту. Головний герой не займає суперечливої позиції щодо інших персонажів. Нестерпні суперечності жили в його душі, він не сприймав не довкілля (хоча воно й було для нього чужим), а самого себе. Душевну рівновагу він віднайшов лише тоді, коли пізнав кохання.

Висвітлені у творі Станкевича ідеї ототожнення Бога з природою, любові як твірного начала життя, а також порушені філософські проблеми пізнання, осягнення істини, сенсу життя (який для головного героя полягає в здійсненні «подвигу» задля щастя усього людства) дозволяють назвати твір філософською повістю.

Твору Станкевича притаманні риси романтичної повісті: її дія концентрується навколо головного героя, натури піднесеної і незвичайної; головний герой повісті сповідує високі моральні принципи; атмосфера повісті – декоративний фон; пафос повісті характеризується святковою піднесеністю. Головний герой твору Станкевича – схильна до рефлексії людина, яка не визнає активної дії. У повісті немає соціально мотивованого конфлікту, зацікавленості соціальним протистоянням, пафосу високої громадянськості. Основна увага Станкевича-прозаїка, як і Станкевича-поета, зосереджена на відображенні внутрішнього духовного світу свого героя.

У п’ятому розділі «Діалог Станкевича «Три художника» розглядається ідейно-тематична і жанрова своєрідність твору, його образна система.

Станкевич завжди активно цікавився мистецтвом: доказом цього є його діалог «Три художника». Про свої міркування щодо мистецтва він розповів у листі до свого найближчого друга Я.М. Нєвєрова від 24 липня 1833 року. Із цього листа ми можемо визначити дату написання твору, а також зрозуміти ідейний задум автора – висловити думку про спорідненість трьох видів мистецтва – музики, живопису й поезії.

Мала жанрова форма «Трех художников» зближує цей твір із оповіданням, проте у ньому недостатньо розвинута сюжетна лінія. До жанру есе цей твір наближає образний стиль, суб’єктивно забарвлена оповідь, прагнення автора висловитися з конкретного питання (яким є проблема мистецтва). Проте висловлена автором думка не є оригінальною: у «Трех художниках» викладені основні положення «Естетики» Гегеля. Тяжіння до алегорії, дидактичності, а також відсутність розвинутої сюжетної дії зближують цей твір із жанром притчі. Отже, «Три художника», поєднуючи риси усіх названих жанрів, не належать до жодного з них.

Напевно, найбільш правильним і таким, що передає справжню жанрову сутність цього твору, є визначення, яке дав сам Станкевич у вищезгаданому листі до Нєвєрова, назвавши «Трех художников» твором, «подібним до Платонових бесід», тобто діалогом, у якому зазвичай думки автора висвітлюються у вигляді співбесіди-суперечки персонажів.

У «Трех художниках» діалогічне мовлення обмежується двома репліками персонажів, на якусь суперечку між ними не має й натяку. Власне, особливої потреби у веденні діалогу-суперечки немає, оскільки усі персонажі твору розуміють один одного без слів, перебувають у стані гармонійної узгодженості. Отже, розуміючи певну умовність цього визначення, ми вважаємо за доцільне класифікувати цей твір Станкевича як твір, написаний у жанрі діалогу.

У діалозі Станкевича три види мистецтва символічно представлені в образах трьох братів-митців: музиканта, художника і поета. Автор називає їх «обраними» (що цілком відповідає уявленню романтиків про винятковість особистості митця, вищого за звичайних людей). Їх призначення – творити, втілювати ідеї в реальні образи. Вони живуть у своєму, ідеальному світі, вони можуть розуміти щось потаємне. Передати це потаємне у своїх творах – головна мета їх творчості. Образи трьох митців – це підтвердження розвинутої автором думки про спорідненість мистецтв.

У шостому розділі «Літературно-естетична проблематика у листах Станкевича» подано еволюцію літературно-естетичних поглядів Станкевича, систематизовано його судження про літературу.

Станкевич не створив чіткої історико-літературної системи. Він не ставив собі цього за мету. Його літературно-критичні висловлювання – переважно безпосередні відгуки про художні твори. Вони сприяють розумінню поглядів письменника на літературу. Станкевич визнавав світове значення Гете, Шиллера та Шекспіра. Він заперечував творчість письменників «псевдовеличної» школи (В.Г. Бенедиктова, Ф.В. Булгаріна, М.О. Польового та ін.) і, якщо й вітав «Димитрия Самозванца» Ф.В. Булгаріна, «Руку Всевышнего…» Н.В. Кукольника та історичні романи І.І. Лажечникова, то пояснював це насамперед патріотичним духом цих творів. Зовнішній талант Станкевич визнавав у Н.В. Кукольника, О.Ф. Вельтмана, Жан-Поля. Кращим прозаїком сучасної йому російської літератури Станкевич вважав М.В. Гоголя, другим за значущістю прозаїком він називав І.І. Лажечникова.

Оцінка Пушкіна Станкевичем має подвійний характер. З одного боку, він називав Пушкіна справжнім поетом, з іншого, – вище за його поезію ставив поезію рефлексивну, тобто насичену свідомою філософською думкою. До цього типу поезії, на думку Станкевича, належала поезія Гете. Аналогом гетевського напряму в російській літературі Станкевич називав поезію Д.В. Веневітінова, заперечуючи поезію Є.А. Баратинського, М.О. Дмитрієва та С.П. Шевирєва, які, на його думку, не філософствують, а розмірковують у своїх віршах. У постаті Д.В. Веневітінова Станкевич убачав талант іншого, вищого типу порівняно з пушкінським, який мав би привести письменство до поєднаного, художньо-філософського напряму, а можливо, навіть до чистої філософської думки.