УКРАЇНСЬКИЙ ОКАЗІОНАЛЬНО–ОБРЯДОВИЙ ФОЛЬКЛОР : СТРУКТУРНО–ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ




  • скачать файл:
Название:
УКРАЇНСЬКИЙ ОКАЗІОНАЛЬНО–ОБРЯДОВИЙ ФОЛЬКЛОР : СТРУКТУРНО–ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ
Альтернативное Название: УКРАИНСКИЙ окказионально-обрядовый фольклор: Структурно-функциональные АСПЕКТ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, методологічну основу, методи вивчення, предмет, об’єкт,  джерельну базу, наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність дослідження, наведено дані про апробацію результатів роботи.


У першому розділі „До визначення поняття оказіонально-обрядовий фольклор в українській науці про усну словесність” проаналізовано сучасний стан дослідженості утилітарно-сакральних утворень, відповідну наукову і народну термінологію, обґрунтовано доцільність використання поняття оказіональний фольклор  на означення  текстів народних молитов, замовлянь, заклинань, примовок, прокльонів, клятв, які розглядаються як третій самостійний вид української обрядової творчості.


Тривалий час дослідникам не вдавалося виокремити оказіональний фольклор із широкого річища жанрів і видів народної творчості, що пояснювалося його недостатньою вивченістю. У сучасній українській фольклористиці оказіонально-обрядовий фольклор, як і календарні та родинні зразки, все частіше зараховують до обрядової творчості. За словами В.Петрова, на відміну від позаобрядового фольклору, відірваного від побутово-обрядової основи, у якому відокремлена естетична функція від практичної і відмежовано художній образ від ідеологічного уявлення, цей вид народної творчості  зберіг у собі всі риси обрядової архаїчної словесності: тотожність естетичної цілі з практичною, ідентичність словесного тексту і ритуальної дії, безпосередній зв’язок образу й уявлення.


Фактично до кінця ХХ століття в українській фольклористиці паралельно існувала проблема з найменуванням утилітарно-сакральної творчості. Спочатку на означення українського оказіонально-обрядового фольклору вчені використовували одиничні назви заклинання, заговори,  замовляння. У радянський  період  перевагу надано терміну замовляння. Крім того, у  різних  регіонах  України  на  означення  широкого  кола  утилітарно-сакральних утворень як діалектні використовували й інші назви: молитви, заклинання, примовки, шептання.


На невідповідність одиничного терміна замовляння широкому змісту означуваних ним явищ учені звернули увагу наприкінці 80-их – на початку 90-их років. Так, В.Харитонова з цією метою запровадила новий термін замовляльно-заклинальна поезія, Т.Шевчук користувалася поняттям магічна поезія. Проте обидва терміни виявилися не зовсім вдалими, оскільки не відображають основних особливостей утилітарно-сакральних текстів.


У зв’язку з виділенням в етнографії поруч із календарним і родинним комплексами сфери оказіональної обрядовості, у 90-их роках народні молитви, замовляння та інші типологічно споріднені утворення у працях окремих учених усе частіше стали зараховуватися до оказіональних текстів, тобто оказіонально-обрядового фольклору. Подібне найменування утилітарно-сакральних творів повністю себе виправдовує. Воно не тільки вдало характеризує рису ситуативності й особливі рамки часовості текстів, а  й позитивно сприймається як широке видове поняття, що включає в себе більш вузькі жанрові. Крім того, видова назва оказіональний фольклор не вносить ніякого непорозуміння й заплутаності у підсистему жанрової термінології з огляду на поняттєве наповнення її одиниць.


У другому розділі „З історії структурно-функціонального дослідження українського оказіонально-обрядового фольклору” розглядаються найважливіші наукові праці українських і зарубіжних учених, у яких порушується питання структури та особливостей функціонування утилітарно-сакральних утворень, записаних в Україні.


Наукове вивчення структурних та функціональних особливостей українського оказіонально-обрядового фольклору розпочалося у другій половині ХІХ століття з появою праць О.Потебні та Н.Крушевського. У ХХ столітті ця тема знайшла своє продовження в роботах Ф.Зелінського, Н.Познанського, Є.Кагарова, В.Петрова, В.Харитонової та інших дослідників фольклору. Перші більш-менш цілісні міркування про структуру утилітарно-сакральних утворень висловив О.Потебня, який охарактеризував загальні особливості побудови замовлянь та народних молитов. Н.Крушевський услід за О.Потебнею структуру заговорів зводив до побажання, а молитву розглядав як звернення до божества, принагідно звертаючи увагу на часові особливості виконання текстів, роль адресата, дій і матеріальних предметів обряду. Ф.Зелінського можна вважати одним із авторів так званої формульної теорії утилітарно-сакральних текстів, у структурі яких він виділяв формули звернення, введення, два члени паралелізму  і  закріплення. Структурні  особливості  прокльонів,  молитов  і замовлянь були  предметом  наукової  зацікавленості  Є.Кагарова.  Особливодетально дослідник розробив структуру замовлянь, яка включає п’ять основних частин: звертання, епічну та ліричну частини, містичні імена, висновкові слова, а також низку інших дрібних елементів.


Найбільш повно питання структурно-функціональної організації українського оказіонально-обрядового фольклору розглядалося у працях В.Петрова. Поглибивши формульну теорію замовлянь, учений встановив кількісний склад формул. До них належать звернення, побажання, порівняння, запрохування, наказ, прохання, вигнання, запитання, гадання. При характеристиці окремих формул фольклорист проаналізував їх зв’язок з акціональною і предметною парадигмою обряду.


Значний внесок у вивчення структурних та функціональних особливостей утилітарно-сакральних текстів зробила В.Харитонова, яка розглядала їх через призму замовляльно-заклинального акту. Пояснюючи особливості по-будови оказіональних утворень, вона поділила їх на безсюжетні та сюжетні, в основі яких лежать так звані відкриті та закриті синтаксичні конструкції.


Цінні зауваження з приводу дослідження оказіонально-обрядових утворень висловили російські фольклористи І.Чернов, А.Пєсков,  Ф.Агєєва. І.Чернов основну увагу приділив особливостям організації любовних замовлянь, описуючи їх за іменами і назвами, з одного боку, та предметами, які поєднуються з ними – з другого. А.Пєсков, використовуючи методику структурного дослідження фольклору В.Проппа, виділив у замовляннях „каталог” формул фону і дії. Ф.Агєєва з метою вивчення просторових позначень і топонімів вивела й охарактеризувала інваріантну структурну модель епічних замовлянь. Структуру українських та інших слов’янських оказіональних утворень від безсонниці проаналізували Т.Агапкіна і А.Топорков.


Активним структурно-функціональним дослідженням оказіонально-обрядового фольклору, у тому числі й українського, займалися фольклористи та етнолінгвісти Інституту слов’янознавства і балканістики РАН Л.Виноградова, С.Толстая, Т.Свєшникова, М.Толстой. Найбільш показовою у цьому плані можна вважати роботу Л.Виноградової та С.Толстої про ритуальні запрошення міфологічних персонажів на різдвяну вечерю.


У третьому розділі „Український оказіонально-обрядовий текст і його інваріантна структура” розглянуто апелятивне й експлікативне  фольклорне мовлення утилітарно-сакральних утворень, виділено та охарактеризовано систему інваріантних апелятивних та експлікативних одиниць, показано можливість їх трансформації і взаємозамінності у монологічному та діалогічному форматах тексту.


3.1. Українські утилітарно-сакральні утворення, як і більшість фольклорних творів архаїчного пласту, за словами К.Чистова, побудовані за принципами   кумулятивного   нарощування  одиниць  членування.  Завдання структурного дослідження українських оказіональних творів полягає у виділенні системи подібного роду інваріантних одиниць, які лежать в основі формульної побудови будь-якого варіанта утилітарно-сакрального тексту.


          Виділення і дослідження системи інваріантних одиниць ґрунтується на аналізові структури усного мовлення та врахуванні комунікативного аспекту українського оказіонально-обрядового фольклору. Дві основні функції мови і відповідні сфери експлікації й апеляції чітко й послідовно проявилися в усному прагматичному мовленні українських утилітарно-сакральних утворень. Тому воно може бути як апелятивним, так і експлікативним.


Апеляцію ще можна назвати мовленням розмовно-фольклорним, яке завчасно підготовлене й організоване. Його реалізація – апелятивний оказіонально-обрядовий текст – становить особливого роду комунікативну ситуацію або відтворену узвичаєну розмову, що відбувається між трьома, чотирма, рідше – двома сторонами учасників. Найчастіше серед оказіональних творів трапляються “розмовні” фольклорні зразки, що мають форму одностороннього монологу, де виконавець, він же – мовець, веде бесіду з якимось міфічним персонажем, а адресат, якого вона стосується, виступає пасивним мовчазним слухачем. Загальними формальними показниками апелятивного типу фольклорного мовлення є наявність у ньому відповідних інваріантних структурних одиниць (формул).


Експлікація, або описове фольклорне мовлення,  цілком протилежне до апелятивного. Розгортання вербального процесу тут відбувається в суворій описово-епічній манері. Воно не фіксує самої розмови виконавця фольклорного твору з міфічним персонажем або неживим об’єктом. Експлікативна оповідь покликана зобразити й описати їх у хронотопі через різноманітні дії, процеси, які в кінцевому підсумку відображають функціональне призначення цілого утилітарно-сакрального тексту. Експлікативне мовлення, як і апелятивне, чітко структуроване і складається з відповідних інваріантних одиниць. У переважній більшості вони становлять структурні формули, основним компонентом яких виступає дієслово дійсного способу або іменник, займенник.


3.2. Апелятивні оказіонально-обрядові тексти або їх окремі частини – це зразки безсюжетного фольклорного мовлення. Їх структура формується з апелятивних одиниць безсюжетного типу, до яких належать десять формул: звернення, побажання, прохання, зсилання, запрошення, гадання, вимовляння, обдаровування, величання, страхання. Більшість із них виражені дієслівними формами наказового способу 2-ої особи однини або множини.


Звернення (Vocativ, Vc) – структурна інваріантна одиниця оказіонально-обрядового тексту, яка передбачає виокремлення у нечітко окреслених межах наділеного рисами живої істоти  міфічного персонажа для здійснення з ним наступної комунікації. Побажання (Optativ, Op) – це висловлена міфічному персонажеві вимога, яка виступає переломним моментом фольклорного акту і призводить до кардинального вирішення обрядової ситуації через набуття адресатом якісно нового стану, як правило, протилежного вихідному. Прохання (Rogatіv, Rg) має форму шанобливого імперативного послання до вищих божественних сил, яке передбачало отримання адресатом певної допомоги чи благословення у реальному вирішенні тієї чи іншої проблемної обрядової ситуації. Зсилання (Deportatіv, Dp) виражає імперативну вимогу до ієрархічно нижчого міфічного персонажа, яка спричиняє його негайне віддалення, як правило, у зазначене безпечне профанне середовище для дальшого перебування. Запрошення (Іnvіtаtіv, Іn) – структурна інваріантна одиниця оказіонально-обрядового тексту, яка закликала вищих, іноді нижчих за статусом міфічних істот, передбачаючи їх швидку появу або просторове переміщення у спеціально зазначене адресатом місце для успішного вирішення обрядової ситуації.  Гадання (Harіolatіv, Hr) – це ряд різноаспектних за семантикою, але морфологічно однотипних характеристик небезпечного для адресата міфічного персонажа, які покликані визначити його ймовірне походження з метою подальшого видалення з організму. Вимовляння (Recіtatіv, Rc) – блок однотипних компонентів, які з метою видалення з людини шкідливої міфічної істоти перераховували і називали в певній послідовності основні складові частини тіла. Обдаровування (Datіv, Dt) повідомляло міфічного персонажа про матеріально-речове або уявне подання-дар, що покликане задобрити і прихилити його до себе з метою досягнення кінцевого результату вербального впливу. Величання (Glorіfіkatіv, Gl) виражало додаткові до формули звернення позитивні характеристики божественного міфічного персонажа, що забезпечують його прихильность і допомогу в успішному вирішенні обрядового завдання. Страхання (Perterіtatіv, Рr) – висловлена погроза, яка відлякувала міфічного персонажа або сприяла певним учинкам щодо  позитивного вирішення обрядової ситуації.


 3.3. Структура безсюжетної експлікативної оповіді певною мірою подібна до апелятивної. У ній так само можна виділити десять інваріантних одиниць: звернення, побажання, прохання, зсилання, запрошення, гадання, вимовляння, обдаровування, величання, страхання. На відміну від апелятивних формул, експлікативні безсюжетні одиниці не мають наказового імперативного характеру, а описують цей процес за допомогою часових  форм дієслова та додаткових компонентів. Тому безсюжетне описове фольклорне мовлення є перехідним від апелятивного до сюжетного експлікативного.


Експлікативні  звернення  –  структурні   формули,  які  трапляються  в оказіонально-обрядовому фольклорі вкрай рідко. Це означає, що до міфічного суб'єкта легше було звернутися, назвавши його безпосередньо на ім'я (Господи Боже), ніж описати цей же процес опосередковано від власної особи за допомогою особового дієслова (Звертаюся я до Господа Бога). Побажаня-експлікативи поширені не менш, аніж відповідні апелятивні формули. Існує кілька найбільш типових їх моделей. Експлікативні  прохання складаються зі складеного дієслівного присудка з особовими дієсловами просити, благати, які стоять у формі теперішнього або майбутнього часу 1-ої особи однини чи множини, й інфінітивної словоформи, або складеної аналітичної форми майбутнього часу дієслова. У зсиланнях експлікативного типу  головний дієслівний компонент виражений особовою формою дієслова дійсного способу. Запрошення, як і відповідні апелятивні формули, використовуються для закликання на допомогу міфологічних божественних персонажів. Гадання-експлікати трапляються в оказіонально-обрядовому фольклорі значно рідше, ніж аналогічні апелятивні одиниці. Якщо апелятивні формули гадання граматично не скріплюються дієслівним компонентом, чого не вимагає розмовна ситуація, то в експлікативних висловах він обов'язково присутній. Експлікативні  вимовляння  у порівнянні з такими ж апелятивними формулами трапляються значно частіше. Це перераховані за певним принципом основні складові людського тіла. Обдаровування, виражені в описовому вигляді, відображають момент принесення дару не з внутрішнього ракурсу, тобто як безпосередній процес, що спостерігаємо в аналогічних апелятивних формулах, а характеризують його опосередковано – із зовнішнього боку. Величання значно об'ємніші від однойменних апелятивних зразків і мають описовий характер. Страхання частіше мали вигляд експлікативної формули, в основі якої лежить дієслово майбутнього чи теперішнього часу.


Крім безсюжетних експлікативних, у структурі українських оказіонально-обрядових текстів виділяються шість сюжетних експлікативних одиниць: суб’єкт, об’єкт, рух, стан, дія, мовлення. Суб’єкт (Subjekt, Sb) – структурна інваріантна одиниця оказіонально-обрядового тексту, яка зображає міфічного персонажа як активного або пасивного учасника процесів руху, стану, дії, мовлення у відповідних, часопросторово зумовлених рамках сюжетної ситуації. Об’єкт (Objekt, Ob) майже тотожний суб’єктові. Відмінність полягає в тому, що ця одиниця зображає не міфічного персонажа, а неживий об’єкт. Рух (Motativ, Mt) описує і характеризує той чи інший спосіб переміщення як активну дію міфічного персонажа або неживого об’єкта. Стан (Stativ, St) характеризує внутрішні, зовнішні або буттєві процеси міфічного персонажа або неживого об’єкта як замкнуту пасивну дію. Дія (Aktiv, Ak) описує і характеризує зовнішні дії міфічного персонажа або  неживого об’єкта як активний процес.  Одиниця мовлення (Orativ, Or) відображає вербальну поведінку міфічного персонажа або неживого об’єкта як активний ціленаправлений процес.


3.4. За наявністю чи відсутністю апелятивної й експлікативної частин усі українські оказіонально-обрядові твори поділяються на три групи. Першу групу становлять так звані чисті апелятивні утворення, другу – чисті експлікативні, третю – контаміновані фольклорні зразки з апелятивним та експлікативним мовленням.


Чисті апелятивні (А) тексти складаються лише з апелятивних формул. Це порівняно нечисленна група творів українського оказіонально-обрядового фольклору, які невеликі за розміром і легко запам’ятовуються. Друга група чистих експлікативних (Е) оказіонально-обрядових творів значно численніша від попередньої. Їх структуру складають виключно експлікативні формули сюжетного і безсюжетного типів. Чисті експлікативні тексти з самими лише формулами сюжетного типу – явище поширене, натомість безсюжетні експлікативні зразки (б) трапляються рідко. Як правило, це коротенькі примовки, іноді – народні молитовки. Третій різновид чистих експліктивних текстів поєднує в собі сюжетне і безсюжетне фольклорне мовлення. Переважна більшість творів українського оказіонально-обрядового фольклору – це контаміновані тексти третьої групи з поєднанням апелятивного та експлікативного мовлення. Їх структура є наслідком трансформації різних формул апелятивного й експлікативного типів. 


3.5. Інваріантна структура утилітарно-сакрального тексту може ускладнюватися за рахунок діалогу (D). Його структура представлена двома елементами – запитанням (Qudesitiv, Qu) і відповіддю, які мають експлікативну і (значно рідше) апелятивну форму. Запитання є основним структурним елементом діалогу. Воно характеризується запитальною інтонацією і становить експлікативний сюжетний блок із інваріантних одиниць суб’єкта, руху, рідше – стану, дії, а також спеціального запитального компонента (куди? де? чи? що? чого? хто?). Кількість запитань в одному оказіонально-обрядовому творі може бути різною. Найчастіше – це один квезитивний вираз, можливі варіанти – два, три і більше. 


Типова відповідь оказіонального діалогу так само має експлікативний вигляд і складається з інваріантних сюжетних одиниць суб’єкта, мотатива, рідше – стану, дії або мовлення. Відповідають на запитання в оказіонально-обрядових текстах не другорядні, а головні міфічні персонажі. Саме вони допомагають виконавцеві вирішити обрядове завдання під час вербального впливу на адресата. В українській оказіонально-обрядовій традиції діалогічне мовлення найбільш характерне для медичного фольклору.


У   четвертому   розділі    „Функціональні     рівні         українського оказіонально-обрядового   фольклору”   проаналізовано часову  і  просторову парадигму утилітарно-сакральних утворень, охарактеризовано їх зв’язок із традиційним виконавцем й особою адресата.


4.1. Твори українського оказіонального фольклору як вербальний фольклорний компонент ритуалу займають стосовно інших його  складових частин сильну позицію. На різних рівнях тексту вони відображають тісні формалізовані зв’язки з часовою, просторовою, виконавською, адресатною, акціональною і предметною парадигмами обряду.


Категорія часу або часова парадигма виступає в фольклористиці тим „внутрішнім чинним змістом”, який дає право розглядати оказіональну творчість поруч із календарною і родинною як окремий вид українського обрядового фольклору. Оказіональний час утилітарно-сакральних утворень проявляється у двох якостях: як обрядовий, тобто час виконання творів або його приуроченість до відповідних темпоральних циклів, і як міфічний, що відображений у внутрішній сюжетиці фольклорних творів.


Обрядовий оказіональний час є циклічно зумовленим і поділяється на місячний, тижневий і добовий. Місячний час виявляється в періодичній зміні чотирьох фаз місяця: молодика, повні, напівповні, старика. Тижневий час полягає в чергуванні семи днів тижня: понеділка і вівторка, середи й  четверга, п’ятниці та суботи, неділі. Добова регламентація оказіонально-обрядових творів передбачає їх виконання вранці, вдень, увечері, вночі. Названі три часові різновиди реалізують у своїй основі традиційну схему 3+1, яка символізує чотири етапи цілісного природного циклу: народження, розквіт, згасання і смерть-відродження. Вони властиві не тільки оказіональній, а також календарній і родинній хронологічним системам. Конкретні вказівки про обрядовий оказіональний час виконання утилітарно-сакральних утворень, як правило, містилися у доданих позатекстових коментарях. Іноді вони могли знаходитися безпосередньо в самих текстах у вигляді відповідної темпоральної символіки.


               Міфічний оказіональний час також неоднорідний і характеризується чотирма різновидами: 1) час діяння богів, святих та різного роду тео- або агіоморфних персонажів; 2) час перебування хвороби всередині людини та взаємовідношення з різними демонологічними істотами; 3) час діянь самого виконавця, антропоморфних персонажів або неживих персоніфікованих об’єктів; 4) перший або Божий (Господній, святий) час. У деяких утилітарно-сакральних утвореннях могло відбуватися накладання різновидів обрядового та міфічного оказіонального часу, що тим самим не перешкоджало цілісності внутрішньої часовості тексту.


Різновиди обрядового і міфічного часу могли існувати окремо в рамках одного тексту або ж співіснувати паралельно один з одним. У другому випадку  відбувалося  накладання  різних  типів  оказіонального  часу, яке неперешкоджало цілісності хронотопу фольклорного зразка. Наприклад, у народній молитві до місяця поєдналися в одній хронологічній системі місячний (молодик) і добовий нічний (зорі на небі) різновиди обрядового часу із міфічним часом діянь божественних персонажів (Господь) і першим разом: Таку молетвочку говорети до місяця або зурок на небі:”Надиле, Господі, здоров’я,/ перший раз бачу молодого місяця./ Тобі старіти,/ а нам молодіти”. І тако обітремося обома рукамі тре рази.


4.2. Простір – обов’язковий складовий елемент хронотопу українського оказіонально-обрядового фольклору. З огляду на його неоднорідність він розглядався як священний і як профанний. За певних обставин топос міг змінювати свою семантику на протилежну.


            У реальних умовах простір оказіональних утворень, як і час, виступає у двох основних аспектах: обрядовому і міфічному. Обрядовий простір – це реальне місце, де виконавець здійснював оказіональний обряд із проказуванням утилітарно-сакрального тексту. У його ролі могли виступати різноманітні природні локуси, які характеризуються сакральним статусом: хата, поріг, двір, вікно, хлів, млин, пасіка, колодязь, ліс, поле, камінь тощо.


Обрядовий оказіональний простір – це переважно простір статичний, незмінний, суворо фіксований, рідше – динамічний, змінний. Крім того, його можна ще розглядати як простір горизонтальний, оскільки відповідні опорні точки розташовувалися, як правило, на лінії вздовж землі. Вертикальний обрядовий простір – явище швидше виняткове для творів оказіонального виду усної словесності, аніж закономірне.


Міфічний оказіональний простір передає ті локальні обставини, у яких діють персонажі та відбуваються сюжетні події, у тому числі й обрядові. Міфічний простір – це “простір споглядання (Anschauungsraum), тобто тієї категорії змісту свідомості, котра виступає як еквівалент реального простору в непросторовій свідомості й має безпосереднє відношення до розуміння й інтерпретації тексту”. Порівняно з обрядовим, він щільніше заповнений і володіє більшою художньою гнучкістю для епічного зображення. Тому з погляду внутрішньої структурованості цей топос міг бути горизонтальним, вертикальним, концентричним, хрестовидним і паралельним. У деяких текстах обрядовий і міфічний простори могли співіснувати.


4.3. Функціональний рівень виконавця характеризується в українському оказіонально-обрядовому фольклорі через особливості відношення оповідача до внутрішньої структури твору.  З огляду на це в утилітарно-сакральних текстах можна виділити три форми епічної позиції виконавця: 1) виконавець перебуває на зовнішній позиції щодо зображуваного, тобто  як  умовний  глядач  (слухач) він спостерігає (слухає) і перевагу надано терміну  замовляння. Крім  того, у  різних  регіонах  України намагається якнайточніше викласти побачене (почуте) з важливими подробицями і фактами. Формальною рисою подібних оказіонально-обрядових творів  є  мовлення від  третьої особи однини, рідше – множини; 2) виконавець перебуває на внутрішній позиції щодо подій і персонажів власної оповіді.  В оказіонально-обрядових текстах такого типу суб’єкт оповіді виступає одночасно і виконавцем, і персонажем. Це означає, що розповідь іде не про сторонні події, а про власну особу, про те, що з нею відбувається. Автор, розповідаючи про самого себе, називав дії, вчинки або висловлював імперативні команди, благальні прохання. У переважній більшості таких утворень оповідь відбувається у наказовому тоні від другої особи однини, рідше – множини; 3) виконавець знаходиться на зовнішній позиції щодо зображуваного, але внутрішній щодо інших подій та персонажів оповіді, або ж навпаки – на внутрішньо-зовнішній позиції. Звідси виходить, що третя форма епічної позиції є комбінацією двох попередніх. Найчастіше вона проявляється в фольклорних текстах, в яких автор спочатку розповідає про певну міфічну істоту, а потім, використовуючи відповідні клішовані формули, звертається до неї у прохальному чи наказовому тоні. 


4.4. Твори українського оказіонально-обрядового фольклору належать до тієї категорії фольклорних утворень, у яких виразно і чітко представлений функціональний рівень адресата – особи, якій проказувався текст. Відомості про адресата подавалися в текстах у вигляді спеціальних висловів, у яких закладалися інформаційні дані про особу, із яких найважливішим  є її ім’я.


Формальна характеристика адресата значною мірою залежала від гетеро- чи автосугестивності відповідного утилітарно-сакрального тексту. У гетеросугестивних текстах у спеціальних висловах обов’язково вказувалося ім’я особи, для якої виконувалася молитва або інший жанр оказіонального фольклору. В існуючих фольклорних записах текстів на обов’язкову наявність імені вказували різного роду додаткові обрядові коментарі типу треба згадувать ім’я тощо. Характеристика адресата могла також містити вказівки на священний статус особи (хрещений, Божий, священий) або хворий (здоровий), віковий, закоханий чи інший стан людини. Іноді замість імені адресата у вислові могли знаходитися відповідні замінні слова-іменники (раб, раба, хлопчик, дівчинка, младенець, козак та ін.) або окремі особові, вказівні чи присвійні займенники.


В автосугестивних творах українського оказіонально-обрядового фольклору вислів, який характеризував адресата, як правило, був стислим і лаконічним. Найчастіше він мав форму особового займенника я, який стояв у тому чи іншому відмінку, або відповідного присвійного займенника мій. Значно рідше ця характеристика могла доповнюватися додатковими елементами гетеросугестивних фольклорних утворень.


У Висновках підсумовуюється, що оказіональний фольклор – це стародавній за походженням масив української усної словесності, який включає в себе тексти народних молитов, замовлянь та інших типологічно споріднених утворень. У  системі фольклору, так само як календарні та родинні уснопоетичні зразки, вони у своїй сукупності становлять окремий самостійний вид обрядової народної творчості. Термін оказіональний фольклор, який вводиться у дисертації на означення  утилітарно-сакральних утворень, вдало характеризує такі їх риси, як ситуативність та особливі рамки часовості.


Вивчення структурних та функціональних особливостей українського оказіонально-обрядового фольклору розпочалося у другій половині ХІХ століття з появою праць О.Потебні та М.Крушевського. На початку ХХ століття ця тема порушувалася в роботах Ф.Зелінського, Є.Кагарова, В.Петрова. Кілька робіт їй присвятила в 90-тих роках В.Харитонова. Цінні зауваження з приводу структурно-функціонального дослідження утилітарно-сакральних утворень висловлювали російські фольклористи І.Чернов, А.Пєсков, Ф.Агєєва, а також етнолінгвісти ІСБ РАН Л.Виноградова, С.Толстая, Т.Свєшникова, М.Толстой.


При дослідженні інваріантної структури текстів українського оказіонально-обрядового фольклору було виділено систему апелятивних і експлікативних інваріантних одиниць, які лежать в основі формульної побудови будь-якого варіанта утилітарно-сакрального утворення.  Перші  називаються безсюжетними, другі бувають двох видів: безсюжетні та сюжетні. В українському оказіонально-обрядовому фольклорі до апелятивних одиниць безсюжетного типу належать десять формул: звернення, побажання, прохання, зсилання, запрошення, гадання, вимовляння, обдаровування, величання, страхання. Склад безсюжетних експлікативних одиниць такий самий, але вони мають описовий характер. До сюжетних експлікативних одиниць належать: суб’єкт, об’єкт, рух, стан, дія, мовлення. Українські оказіонально-обрядові твори можуть бути чистими апелятивними утвореннями, чистими експлікативними та контамінованими фольклорними зразками.  Одним зі способів ускладнення структури утилітарно-сакрального тексту є діалог, представлений двома елементами – запитанням і відповіддю.


У дисертації досліджено чотири функціональні рівні українського оказіонально-обрядового фольклору: часовий, просторовий, виконавський, адресатний. Особливості часової парадигми є ключовим моментом виділення оказіональної творчості в окремий вид українського обрядового фольклору.   Проаналізовані обрядовий і міфічний типи оказіонального часу. Обрядовий оказіональний час циклічно зумовлений і поділяється на місячний, тижневий і добовий. Усі  три  часові  різновиди  реалізують  у  своїй  основі  традиційну схему 3+1: народження, розквіт, згасання і смерть-відродження.


Міфічний оказіональний час характеризується чотирма різновидами: час діянь богів, святих та різного роду тео- або агіоморфних персонажів; час перебування хвороби та демонологічних істот; час діянь виконавця, антропоморфних персонажів або неживих персоніфікованих об’єктів; перший або Божий (Господній, святий) час. У деяких утилітарно-сакральних утвореннях могло відбуватися накладання різновидів обрядового та міфічного оказіональних часів.


Простір українського оказіонально-обрядового фольклору також виступає у двох основних аспектах: обрядовому і міфічному. Обрядовий топос характеризується статичністю, рідше виступає як динамічний. Крім того, його можна ще розглядати як простір горизонтальний, украй рідко – вертикальний. Міфічний оказіональний простір передає ті локальні обставини, в яких діють персонажі та відбуваються сюжетні події, в тому числі й обрядові. Він володіє більшою гнучкістю для епічного зображення. Обрядовий і міфічний простори могли співіснувати в рамках одного тексту.


Обрядова парадигма виконавця характеризується через особливості відношення оповідача до внутрішньої структури твору.  З огляду на це в утилітарно-сакральних текстах можна виділити три форми епічної позиції виконавця: 1) виконавець перебуває на зовнішній позиції щодо зображуваного, тобто як умовний глядач (слухач) він спостерігає (слухає) і намагається якнайточніше викласти побачене (почуте) з важливими подробицями і фактами; 2) виконавець перебуває на внутрішній позиції щодо подій і персонажів власної оповіді, виступаючи одночасно і виконавцем, і персонажем; 3) виконавець знаходиться на зовнішній позиції щодо зображуваного, але внутрішній щодо інших подій та персонажів оповіді, або ж навпаки – на внутрішньо-зовнішній позиції. Звідси випливає, що третя форма епічної позиції є комбінацією двох попередніх.


 


Функціональний рівень адресата – особи, якій проказувався текст, – відображають у текстах спеціальні вислови, в яких закладалися найбільш важливі інформаційні дані особи, у першу чергу – її ім’я. Формальна характеристика адресата залежала від гетеро- чи автосугестивності утилітарно-сакрального тексту. У гетеросугестивних текстах обов’язково містилося ім’я, а також вказівки на священний статус особи, її хворий (здоровий), віковий, закоханий чи інший стан. В автосугестивних творах подібний вислів був більш стислим і лаконічним. Найчастіше він був виражений особовим займенником я, що стояв у тому чи іншому відмінку, або присвійний займенник мій.

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)