| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано тему дисертації, визначені актуальність дослідження, мета і завдання роботи, аргументовані наукова новизна і практична цінність дисертації.
Перший розділ «Аспекти вивчення міфологізму в літературі початку ХХ століття» присвячений огляду літератури з теми дисертації. У підрозділі “Міф і література: проблема взаємозв’язку та розбіжностей” розглядаються наукові позиції літературознавців, міфологів, культурологів (Є.Мелетинський, К.Юнг, С.Аверинцев, В.М’ястківська, О.Холодов) щодо міфологізму в літературі, витоків та взаємовпливу міфу та літератури. Підрозділ “Міфологізм у російській літературі початку ХХ століття” фокусує увагу на міфологізмі літератури “срібного віку”. Звертаючись до досліджень О.Панченка, Я.Поліщука, К.Ісупова, В.Топорова, дисертант відтворює картину доби початку ХХ століття, із її кризою “буденної культури” (термін О.Панченка), увагою до альтернативних релігій, міфологічним світоглядом. Окремо згадуються праці сучасних вітчизняних літературознавців, що досліджують літературний процес як доби “срібного віку”, так і сьогодення: Г.Мережинської, А.Нямцу, В.Поліщука. У підрозділі “Творчість С.Кличкова в контексті новоселянської літератури” реферовано представлений огляд досліджень, присвячених творчості С.Кличкова. Основну увагу приділено сучасним кличковознавцям (Л.Кисельова, М.Нікьо, Н.Солнцева, З.Селицька, С.Куняєв), але наводяться й відгуки сучасників письменника (М.Горького, Л.Львова-Рогачевського, О.Бєскіна та ін.). Дисертант здійснює аналіз наявних на сьогодні досліджень творчості Кличкова, вирізняє їхні спільні та відмінні риси, тенденції сучасного кличковознавства.
У другому розділі “Міфологічний код романістики С.Кличкова” виокремлюються та аналізуються ключові міфологеми романістики письменника.
У підрозділі “Сакральний топос у романістиці С. Кличкова” здійснено аналіз сакральної топіки в романах письменника. Доведено, що здебільшого сакральний топос реалізується в міфологемах “сакрального місця”, “незримого храму”, “заповідної землі”. Ці міфологеми та їхні образні втілення розглядаються в контексті духовних пошуків межі століть.
Особливої актуальності в російській культурі набуває міф про невидимий град Кітеж на озері Світлояр. Він відбився в поезії М.Клюєва, С.Єсеніна, С.Городецького, М.Волошина, у прозі П.Мельникова-Печерського, М.Горького, Б.Пільняка, Д.Мережковського, З.Гіппіус тощо.
Образ “заповідної землі” – наскрізний у прозі та поезії С.Кличкова. Один варіант міфологеми може варіюватися в різних романах, що дозволяє міркувати про світоглядну еволюцію письменника. У дисертації вирізняються такі типи сакрального топосу: природний сакральний топос, людський сакральний топос, духовний сакральний топос.
“Природний Сакральний Топос” найчастіше втілюється в образі лісу. Цей образ можна вважати таким, що моделює творчий світогляд новоселянських письменників. У романах С.Кличкова практично відсутні сцени традиційних богослужінь, для персонажів церкву замінює ліс. Та якщо на початку роману «Сахарный немец» ліс – це альтернатива звичайній сільській церкві, то надалі він вступає з нею в антиномічні відносини, але врятувати людину від гріховного світу не може.
Крім лісу, з природним сакральним топосом співвідноситься й водний простір. Із найвагоміших у романістиці Кличкова слід виділити образи Щасливого озера та Світлого болота, яке навіть на ономастичному рівні співвідноситься з кітезьким озером Світлояр. Але жоден з водних локусів не виступає місцем порятунку.
Дисертант характеризує і “Людський Сакральний Топос”. Доведено, що у творах письменника наявні образи сільських церков та їхніх служителів, але вони не наділені міфологічними потенціями релігійного культу. Вже у першому романі «Сахарный немец» православне духівництво наділене диявольськими рисами і остаточно демонізується в романі «Князь мира», де співвідносяться молодий паламар та диявол. Це свідчить про акцентування специфічної позиції письменника, адже попри розчарування інтелігенції та народу в офіційній церкві, у російській культурі “срібного віку” образ храму (монастиря) лишався сакрально забарвленим.
Ще один варіант людського сакрального топосу – Царство синьої лампади – розкрито в романі «Сахарный немец». У цьому царстві втілюється батьківщина головного героя Зайчика, село Чертухіне. Даний міфологічний образ відображує авторську інтерпретацію концепту батьківщини, ностальгію за минулим.
У романі «Чертухинский балакирь» описується лісовий храм-млин, у льоху якого мірошник Спиридон Ємельянич правив богослужіння. Цей варіант міфологеми храму відсилає до старообрядництва, про що свідчать опис богослужінь і образ Спиридона, який відповідає традиційним уявленням про сектанта з народу. Пріоритет у млині-храмі не сакрального змісту, а форми богослужіння робить його лише формальним храмом, не наділеним благодаттю. Символічна його загибель: від вогню ікони Неопалимої Купини.
Під “Духовним Сакральним Топосом” розуміється сакральне місце, не співвіднесене з географічним простором. Цей образ ментальний та ірреальний і, як показано дисертантом, структурно розгалужений. У романі «Сахарный немец» духовний сакральний топос втілений через образ Розголубої країни, який відсилає до народних утопій. Як у випадку з Кітежем, із Розголубої країни немає вороття, оскільки ніхто не хоче її залишити. Але і потрапити туди важко, а в інтерпретації С.Кличкова – неможливо.
У романі «Чертухинский балакирь» автор зображує тріаду образів, об’єднаних міфологемою заповідної землі. Продовженням лінії Розголубої країни виступає образ райського блакитного саду із золотою огорожею. Сад дуже естетичний, він – мрія богошукача Спиридона, архетипне зображення раю небесного. Але, як показано у роботі, образ саду є соціально маркованим, і головним богошукачам, селянам, туди не дістатися. Остаточно його сакральність нівелюється відродженням плотського гріха, від якого все життя тікав Спиридон. Символом саду і його господаркою виступає не Богородиця, а «<...> прекрасная наша праматерь, благодатная Ева, во всей сияющей своей наготе, еле прикрывши только стыд отнесенной легким ветром косой», яка спокушає Спиридона. Нівелюючи святість саду, С.Кличков десакралізує ще один топос, традиційно наділений міфологічними сакральними характеристиками, особливо серед новоселянських письменників, і цим самим відстоює власну позицію.
Наступний варіант духовного сакрального топосу, який розглянуто в дисертації, має локальну обмеженість та співвідноситься з лісовим і водним локусами – це Загребельне царство. Загребельне царство можна побачити під водою (чергова паралель з міфом про Кітеж), а двері до нього розташовані біля млина, під греблею.
У роботі дається характеристика ще одного наскрізного образу – Сорочого царства. Зазначено, що цей образ вперше з’являється в романі «Чертухинский балакирь» і далі розвивається у романі «Князь мира». У романі «Чертухинский балакирь» Сороче царство – те місце, куди можуть потрапити люди, які не пройшли соціального відбору в райський сад. Підкреслюється, що в царстві Сорочому будуть втілені соціально-утопічні мрії селян. У романі «Князь мира» Сороче царство виявляється просто країною, у якій можна безбідно жити, але про духовний спокій вже не йдеться. Остаточна нівеляція цього образу відбувається у фіналі роману «Князь мира». У Сорочому царстві подорожньому дарують Нерозмінний карбованець, який несе з собою фізичну або духовну загибель. Хоча фінал останнього роману трилогії «Серый барин» припускає повернення образові Сорочого царства його первісних сакральних характеристик, для персонажів романів місце порятунку недосяжним.
Сакральний духовний топос і весь комплекс образів, що його складають, є відображенням найпотаємніших сподівань і мрій персонажів романів С.Кличкова. Можна говорити про нівеляцію автором традиційних, усталених у російській літературі сакральних топосів (далека заповідна земля, райський сад, Єрусалим та ін.). У зображуваній С.Кличковим картині світу потрапити в сакральне місце можна тільки у маячінні, уві сні чи напів’яві, і лише остання путь, завершувана довічним сном, смертю, дозволить залишитися там навіки.
У підрозділі “Міфологема книги у романістиці С. Кличкова” створено типологію варіацій міфологеми сакральної книги. Встановлено, що ця міфологема піддається двом антиномічним інтерпретаціям: традиційно шановані святі писання та створені самим письменником міфологічні варіанти сакральної книги.
Доведено, що священні книги, які стали частиною російської духовної традиції, у романістиці С.Кличкова набувають рис “хибної” святості. Істинна сакральна книга (опозиційний варіант Біблії) у романі «Сахарный немец» зображується за допомогою двох образів – “Ягідний Буквар” і “Златі Вуста”. У наступних романах ці образи зливаються в один – книгу “Златі Вуста”, наділену широким спектром міфологічних потенцій.
У дисертації виокремлюються певні групи образів, пов’язаних усталеними варіаціями змісту. “Книга Природна, єдина з навколишнім світом” – одна з подібних модифікацій. Досліджено, що локальним вмістищем сакральної книги виступає природне середовище, а не людське. Описання книги вказує на те, що творцем у даному разі виступила не людина. Самі письмена виявляються живими. При цьому світ є тією ж сакральною книгою, яку треба навчитися читати.
У дисертації схарактеризовано й таку модифікацію міфологеми книги, як “Книга Пророча, шлях до порятунку” – вона містить у собі потаємні знання і приховану мудрість та асоціюється із сакральним топосом. С.Кличков співвідносить книгу зі старообрядництвом, протиставляючи офіційному православ'ю. Таким чином, сакральна книга відмежовується від традиційної церковної культури.
Вичленовування модифікації “Книга Потаємна, втрачена людиною” зумовлено тим, що в інтерпретації письменника книга, яка вказує шлях до порятунку, виявляється недосяжною. Жоден із тих, хто спромігся володіти нею та навіть почав читати, так і не дочитав до кінця, отже – не дізнався про порятунок душі. Зроблено висновок, що ця модифікація має традиційну міфологічну структуру втраченого раю.
Наголошено, що особливе місце у типологічній структурі міфологеми книги посідає створена Кличковим “Книга Хибна, що характеризується амбівалентністю міфологічних потенцій”. Для розшифрування сакральної книги слід знати її міфологічний код. Алегорично письменник формулює цю позицію, спираючись на давню книжкову традицію та вдаючись до метафори “титла”: розкрити знак, розшифрувати титло і побачити, що приховано за ним, людина не спроможна. Самий зміст сакральної книги теж виявляється амбівалентним, оскільки він варіюється в залежності від прочитання. Сакральна книга “Златі Вуста” може виявитися джерелом гріховного знання – якщо читати її з непросвітленим розумом і нечистою душею.
Таким чином, письменник полемізує із традиційним уявленням “срібного віку” про книгу як незаперечну сакральну цінність (подібні тенденції фіксують О.Панченко, І.Смирнов, Л.Кисельова та інші дослідники).
У підрозділі “Опозиція та синтез плоті та духу в міфологічній інфраструктурі романістики С.Кличкова” досліджується міфологічна антиномія духу і плоті в контексті художньо-філософських тенденцій “срібного віку”.
Відзначається провідна роль сектантської теми в творчості Кличкова, яка органічно пов’язана із духовними пошуками доби. Народне сектантство за “срібного віку” увійшло в культуру і літературу інтелігентського середовища. Розв’язання проблеми синтезу плоті та духу шукали в російському сектантстві, особливо – у містичних сектах. Найбільшу популярність мала секта хлистів, якою цікавилися Д.Мережковський, О.Блок, Андрєй Бєлий, З.Гіппіус та інші.
У першому ж романі С.Кличкова «Сахарный немец» бере початок тема народного сектантства. Подружжя Прохор і Пелагея були членами секти “Ангельська Рать”. Вони прагнули вилікувати в такий спосіб гріховну плоть, але цей шлях призвів не до зцілення, а до загибелі. Герой роману «Чертухинский балакирь» мірошник Спиридон – інший тип народного сектанта. Він сам створює свій храм і своє теологічне вчення. Визначальна риса образу Спиридона – “непомірність” плоті. Формальні атрибути його віри натякають на релігійну течію скопців – відгалуження хлистівства, найбільш радикальне в розв’язанні проблеми плоті.
Ідея єднання духу й плоті в літературі та філософії “срібного віку” спричинила активізацію ідеї андрогінності – єдності чоловічого і жіночого начал. У романістиці С.Кличкова наскрізний андрогінний образ лісовика Антютика. Показовий факт вибору на роль андрогіну саме лісовика. У слов’янській демонології лісовик наділений агресивним чоловічим началом, але Кличков полемізує з даною традицією, зображуючи лісовика неагресивним, двостатевим. Звернення до язичницької традиції також символічне, оскільки саме в язичництві, як писав М.Бердяєв, “<...> було відчуття одвічної святості плоті і плотського життя <...>”. Філософ вбачає спосіб досягти андрогінності в “чистому” (не плотському) шлюбі. У С.Кличкова поміркованість у шлюбі проповідує мірошник Спиридон. Але андрогінні шлюби, як і андрогінне єство, виявляються для людської природи недосяжними.
Жіночим втілення адрогінності вважалися образи Богородиці й Софії. В.Соловйов, о.П.Флоренський, о.С.Булгаков виступили творцями міфу про дуальну природу образу Софії. У філософії “срібного віку” поширюється міф про освячення плоті Богородицею: “Святий Дух сприймався багатьма <…> як Божа Матір, що освятила плоть”. Однак ці образи амбівалентні, адже саме жіноча природа мислилася в російській релігійній філософії як найбільш підвладна статі. У даному аспекті протиставлялися образи Діви Марії та Єви – чистої та гріховної плоті: “<...> матір-земля жіночна, але жіночість її двоїста, як будь-яка жіночна природа, Земля – Єва і Марія”. Подібну диференціацію жіночих образів спостерігаємо й у художній системі С.Кличкова – у протиставленні образів близнючок Маші та Феклуші (роман «Чертухинский балакирь»). Приваблива Феклуша втілює в собі спокусницю Єву. Маша співвідноситься з образом Діви Марії і залишається Дівою, заснувши сном-смертю в першу шлюбну ніч. Цей світ полишає й інша “богородиця” – Пелагея з роману «Сахарный немец». Таким чином, дисертант доходить висновку, що в міфологічній системі Кличкова світ утрачає Богородицю, покликану освятити плоть.
Як показано в дослідженні, у романістиці С.Кличкова головним ідеологом гармонії плоті та духу виступає мірошник Спиридон. Його вчення виправдовує плоть, підносить її на один сакральний рівень із духом. Ідея виправдання плоті активно розвивалася в російській релігійній філософії (В.Соловйов, Д.Мережковський, М.Бердяєв та інші). Фактично висловлюючи традиційні для релігійної філософії “срібного віку” ідеї, С.Кличков указує на їхню нереальність, неможливість здійснення в цьому світі. Спиридон, сам ставши жертвою своєї непомірної плоті, спокушений райським яблуком Єви, визнає свою поразку: «Плотен мир, Петр Кирилыч, и непреоборим!».
Проаналізувавши всі спроби досягти синтезу плоті та духу (шляхом народної релігії, андрогінізму, заступництва Богородиці), дисертант стверджує, що у світоглядній системі С.Кличкова ідея неможливості гармонійного поєднання плоті та духу, ідея споконвічного панування плоті - домінантна.
Другий розділ завершується підрозділом “Авторський міф С.Кличкова”. Здійснене міфопоетичне дослідження дає підстави говорити про певний ізоморфізм аналізованих міфологем, а отже, і про авторський міф письменника.
Міфологічні атрибути сакрального топосу представлені в романах С.Кличкова, однак традиційної функції заповідної землі виступати місцем порятунку в авторській інтерпретації С.Кличкова не дотримано – жодний із сакральних топосів не може стати для людини місцем спасіння. Міфологема сакральної книги також розглядається в руслі міфологічної традиції: постулюється наявність сакральної книги, акцентується необхідність здобути та прочитати її. Але можливість здобуття через книгу порятунку відсутня в авторському міфі С.Кличкова: навіть прочитавши книгу, людина не зрозуміє написане. Проблема синтезу плоті та духу вирішується автором подібним чином. Необхідність гармонійного єднання плоті та духу – одна з лейтмотивних філософських тем романів. Але віднайдення гармонії духу та плоті і досягнення тим самим порятунку, за С.Кличковим, неможливо.
Проаналізувавши комплекс ключових міфологем романістики письменника, дисертант формулює основні засади авторського міфу Кличкова: безумовно орієнтуючись на міфологічну традицію, створюючи структурну подобизну міфологічних моделей, С.Кличков указує на неможливість традиційного завершення міфологічного сюжету.
Проведений у дисертації мотивний аналіз романістики письменника підтверджує попередні висновки. Лейтмотив порушення роботи первинного механізму досягнення гармонії – один із наріжних у міфологічній системі романістики письменника. Людина мислиться як провинник порушення гармонії світу, вона також є зламаним механізмом. Одним із основних мотивів, пов’язаних із “зіпсованістю” людини, є сліпота – людина не бачить істинний світ, відповідно не може його пізнати.
Третій розділ “Жанрова специфіка романів С. Кличкова” присвячений жанровому аналізу романістики С.Кличкова в контексті міфологізму творчості письменника. У дисертації зазначається, що, попри різноманітність визначень жанру романів С.Кличкова (пропонованих Н.Солнцевою, М.Нікьо, З.Селицькою та іншими), можливо виокремити загальні тенденції: виділення казкової основи; визначення міфу як складового елементу жанрового субстрату творів; констатація наявності філософської системи; акцентування уваги на жанрових складових оповіді та ритмізованої прози.
Підрозділ “Жанровий код чарівної казки у романістиці С. Кличкова” містить аналітичне дослідження, проведене з метою вичленовування структурних і семантичних елементів чарівної казки. Результати аналізу дозволяють стверджувати, що в романістиці С.Кличкова представлені наступні казкові “функції” (за В.Проппом): відлучення від родини, виявлення нестачі, випробування та його подолання, здобуття чарівного засобу, мічення героя. Дисертант виявляє відповідності з наступними казковими сюжетотворчими елементами: наявність лісового таємничого локусу, зіставлення образів лісовика та Баби Яги, потрапляння у лісове житло розбійників, здобуття нареченої.
У підрозділі “Оповідь й орнаменталізація прози у романістиці С.Кличкова” жанровий код романів письменника аналізується в контексті тогочасного літературного процесу. Дослідники творчості С.Кличкова (Л.Кисельова, М.Нікьо) відзначають особливу роль прийому оповіді у поетиці романів письменника, його органічність і художню доцільність у відображенні міфологічної складової романів. У романах С.Кличкова наявні й жанрові складові, характерні для орнаментальної прози, особливо для літератури “срібного віку”: поетизація тексту, послаблена сюжетність. В орнаментальній прозі сюжетність найчастіше посідає друге місце у порівнянні з міфологізмом. У дисертації показано, що ця особливість властива й романістиці С.Кличкова, де події так чи інакше відбивають міфологічний сюжет. Персонажі, які в орнаментальній прозі відповідають міфічним зразкам, у романах С.Кличкова також наділені міфологічними атрибутами та виступають носіями філософських ідей. Для даного дослідження жанровий аспект орнаментальної прози важливий з погляду його «міфологічності», оскільки саме орнаментальну прозу сучасні дослідники відносять до однієї з найорганічніших форм відображення міфологічного мислення. У роботі доведено, що стилістична природа романістики С.Кличкова, яка віддзеркалена у прийомах оповіді й орнаменталізації прози, є закономірною і властивою літературі “срібного віку” формою міфологізму.
Підрозділ “Міфологічний аспект жанрової специфіки романістики С.Кличкова: міф і казка, “роман-міф”” присвячений аналізу казкових і міфологічних мотивів у романістиці С.Кличкова. Оскільки порівняльний аналіз жанрової специфіки міфу та казки – тема багатьох наукових праць Є.Мелетинського, теоретичною основою аналізу слугують дослідження цього вченого.
Один із напрямів аналізу – весільні мотиви в романістиці С.Кличкова. Проведений аналіз романістики С.Кличкова доводить наступне: весілля є лише кроком на шляху до пізнання істини, одним елементом обряду ініціації, що характерно для міфу.
Однією з функціональних ознак, яка відрізняє казку та міф, Є.Мелетинський вважає опозицію вірогідність-невірогідність (перша властива міфу, друга – казці). Для романістики С.Кличкова, як показано в роботі, характерна формальна акцентуація невірогідності: оповідач натякає, що розказане може бути неправдою, але врешті наполягає на істинності своїх слів. Отже, дисертант доходить висновку про домінанту міфологічної вірогідності над казковою невірогідністю у романах С.Кличкова.
Пріоритет міфологічних жанрів притаманний прозі “срібного віку”, у якій поширений жанр “роману-міфу”. З.Мінц стверджує: “<…> для більшості символістів <...> показовим є намагання пов’язати художній текст символічного кшталту з міфологічним наративом”. Доведено, що романи С.Кличкова органічно продовжують тенденцію літературного процесу “романізації” міфологічно орієнтованих текстів, створення трилогій (що пов’язано з концепцією В.Соловйова про тріадність (триетапність) будь-якого розвитку). Свої міфологічні романи письменник також планував об’єднати у тріадну композицію – у дев’ятикнижжя «Живіт і Смерть», яке мало складатися з трьох трилогій. Крім композиції, з “романами-міфами” твори С.Кличкова поєднують й інші тенденції, зокрема: гетерогенність міфів, полігенетичність, металітературність. Сама наявність міфологемного комплексу є показником типологічних сходжень романів С.Кличкова і “романів-міфів” його сучасників.
Отже, доведено, що романи С.Кличкова можна вважати закономірним уособленням процесу міфологізації літератури “срібного віку”, вони перебувають у типологічній відповідності з іншими “текстами-міфами” сучасної письменнику літератури. Припустимо вживати щодо романів С.Кличкова термін “роман-міф”, який відповідає характерним і важливим особливостям їхньої жанрової природи.
У ході дослідження дисертант дійшов таких висновків.
1. Неоміфологічна інфраструктура романістики С.Кличкова базується на ключових міфологемах, міфологічних мотивах і сюжетах, які є лейтмотивними для всіх романів письменника: антиномія сакрального і профанного, пошук порятунку, апокаліптичні мотиви. С.Кличков використовує різні джерела міфологізації: традиційні міфологічні моделі; міфологеми, акцентовані й переосмислені в літературі та філософії “срібного віку”; міфологічний код старообрядництва і “народної релігії”; язичницький міфологізм.
Дослідження продемонструвало продуктивність підходу, який базується на проблемному, концептуальному аналізі міфологізму письменника і дає можливість здійснити системний розгляд міфологем на матеріалі всієї романістики С.Кличкова. Подібний підхід дозволяє простежити модифікацію міфологічних моделей, продемонструвати їхню динаміку і виявити еволюцію світоглядних і художніх позицій письменника.
Аналіз міфологічної структури сакрального топосу як комплексу міфологем дозволив вивести наступну типологію: 1) природний сакральний топос – лісовий храм, Щасливе озеро, Світле болото; 2) людський сакральний топос – сільська церква, всесвітні святині, “царство синьої лампади”, “храм-млин”; 3) духовний сакральний топос – утопічні казки, Розголуба країна, райський сад, Загребельне царство, Сороче царство.
Міфологема невидимої книги також структурно неоднорідна: 1) традиційно визнані священні писання; 2) створювані самим автором інтерпретації міфологеми книги (“Златі Вуста”, “Ягідний Буквар”), що характеризуються як: Книга Природна, Книга Віща, Книга Таємна, Книга Хибна.
Міфологічна опозиція духу і плоті багато в чому співвідноситься з ідеями російської релігійної філософії, однак авторська позиція є відмінною від традиційно прийнятої – С.Кличков стверджує неможливість досягнення гармонійного злиття плоті та духу і заперечує філософську ідею виправдання плоті.
2. У дослідженні міфологемної структури романістики С.Кличкова особливу увагу було приділено факту нетрадиційної інтерпретації письменником сакральних міфологем, синтезу в їхніх рамках християнських і язичницьких образів і мотивів, амбівалентності та контамінації різних значень символів, що складають створювану міфологічну картину.
Виявлено наступні тенденції міфологізування С.Кличкова: демонізація сакральних символів, поступова нівеляція міфологічних потенцій сакральних образів (але й поновлення первісних міфологічних характеристик), контрастне протиріччя з міфологічними моделями, поширеними в літературі “срібного віку”.
3. С.Кличков, звертаючись до різноманітних міфологемних і архетипних моделей, зберігає їхню основну міфологічну структуру. Незмінними залишаються базовий набір міфологем, сюжетні та мотивні елементи. Але змінюється інтерпретація міфологічних моделей. Письменник створює індивідуальний авторський міф, інтерпретуючи міфологічні моделі, причому авторська інтерпретація закономірна у прочитанні різних міфологем. Безумовно орієнтуючись на міфологічну традицію, С.Кличков указує на неможливість традиційного, очікуваного завершення міфологічного сюжету. Можна вести мову про деструкцію міфу, за якої логічний плин міфологічного сюжету змінюється, його кульмінація (знаходження гармонії, порятунку) не досягається.
4. У романах С.Кличкова наявний жанровий код чарівної казки. При цьому “функції” і мотиви чарівної казки виходять за рамки казкового жанру, посідаючи важливе місце в міфологічній і філософській структурі романів. Стилістика романів С.Кличкова характеризується використанням прийомів оповіді й орнаменталізації прози, що є природною формою для відображення міфологічного мислення.
Порівняльне дослідження казкового та міфологічного кодів жанрової природи романістики С.Кличкова виявило пріоритет останнього. Дослідження романів С.Кличкова в контексті сучасного йому літературного процесу дозволяє вживати щодо них термін “роман-міф”, який виступає характеристикою неоміфологічних текстів початку ХХ століття.
Бердяев Н. А. Судьба России: Сочинения. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 2000. – с. 167. Зернов Н. Русское религиозное возрождение XX века. – Париж: YMCA-Press, 1994. – с. 194. Бердяев Н. А. Судьба России: Сочинения. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс; Харьков: Изд-во Фолио, 2000. – с. 237.
Шмид В. Проза как поэзия: Пушкин, Достоевский, Чехов, авангард. – СПб.: ИНАпресс, 1998. – 352 с. Минц З. Г. Поэтика русского символизма. – СПб.: Искусство, 2004. – с. 68. |
