ПРОБЛЕМНО-СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ РОМАНІВ О. СЛІСАРЕНКА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, сформульовано мету та завдання роботи, її актуальність, визначено методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну й теоретичну цінність результатів.

Перший розділ “Романи О. Слісаренка у критичних та науково-теоретичних дослідженнях” має історіографічний і методологічний характер. Дослідження цих творів розпадається на два періоди, у проміжку між якими ім’я автора якщо і згадувалося, то побіжно й передусім негативно. У першому підрозділі – “Романна творчість О. Слісаренка в оцінці сучасної письменникові літературної критики” – розглянуто перший етап, що припадає на кін. 1920-х – поч. 30-х рр. Поява романів спричинила вихід публікацій, які містили оцінки сучасників і спрямованість яких визначалася належністю авторів до різних мистецьких угруповань. О. Слісаренко був членом Гарту, одним із фундаторів ВАПЛІТЕ та Техно-мистецької групи “А”, тож оцінка його творів членами ВУСППу, Плуга, Молодняка не могла бути позитивною. ВУСППівські журнали “Критика” й “Гарт” вмістили публікації, де домінував соціологічний підхід (М. Доленґа, Б. Коваленка, І. Кулика, Ю. Савченка та ін.). Статті Л. Підгайного, хоч і належали до ВУСППівської критики, але були першою спробою виділити основні риси стилю О. Слісаренка. Переважно негативним було ставлення до творів письменника критиків “Молодняка” (Г. Гельфандбейна, Л. Юровської). Тенденційно оцінювалися романи в публікаціях “Плуга”, яскравим прикладом чого є рецензія А. Ярмоленка на “Чорного ангела”. Об’єктивніше оцінила романи Є. Старинкевич, відзначивши їх ідейно-художню неоднозначність і зробивши акцент на проблематиці й визначенні художнього стрижня творів.

Об’єктивнішою була рецепція романів у позагрупових журналах “Червоний шлях” і “Життя й революція”, у “Літературному ярмарку”. Першою спробою комплексного аналізу “Чорного ангела” була ґрунтовна стаття І. Миронця. Відносно позитивно оцінив “Зламаний гвинт” О. Фінкель. О. Білецький глибоко проаналізував літературний доробок О. Слісаренка й динаміку його творчого зростання. Роман “Хлібна ріка” не дістав об’єктивної оцінки сучасників, бо в 1932 р. у критиці вже панував вульгарний соціологізм (про цей твір писали В. Коряк, М. Мізь, ін.). У 20–30-ті рр., незважаючи на заідеологізованість робіт, було здійснено спроби окреслити проблемну й, менше, стильову своєрідність романів, закладено підґрунтя для подальших студій. У 1934 р. О. Слісаренка було репресовано, і звернення науковців до його творчості стало неможливим.

Другий підрозділ – “Дослідження творчості О. Слісаренка-романіста в літературознавстві 50-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.” – присвячено аналізові наступного етапу вивчення романів. Його початком є 50-ті рр. – час появи робіт учених діаспори (Ю. Лавріненка, М. Оглоблина-Глобенка, Я. Славутича, ін.). У радянській Україні дослідження з’явились у 60-ті рр. внаслідок суспільно-культурних змін (розвідки І. Дузя, М. Левченка, Л. Сеника, Ю. Смолича й ін.). Помітним явищем стала праця З. Голубєвої про роман 20-х рр., де аналізувалась і романістика О. Слісаренка, розглянута з точки зору проблематики та стилю.

Далі інтерес до О. Слісаренка спадає, у 70–80-ті роки романам присвячено поодинокі розвідки (В. Дончика, В. Музики, В. Фащенка й ін.). Новий сплеск уваги відбувся в 90-ті рр., коли почалося переосмислення спадщини багатьох митців. Доволі високо романи Слісаренка оцінила В. Агеєва з огляду на образи, проблематику, психологічність характеристик, синтез буденно-реалістичного й таємничо-фантастичного висвітлення подій. Приділив увагу “Чорному ангелу” М. Наєнко, окресливши коло проблем і відзначивши принципи творчої манери автора: філософічність, психологічність образів, синтезування ідей, інтригуючу фабулу й динамічний сюжет тощо. Л. Сеник спробував поглянути на романи з точки зору проблеми національної ідентичності, віднайти приховані ідеї поза межами офіційної ідеології. Приділили увагу Слісаренковій великій прозі М. Васьків, М. Ільницький, О. Ільницький, Б. Кравців, Н. Фенько та ін. На поч. ХХІ ст. припали роботи Р. Ленди, яка розглянула всю творчість О. Слісаренка, зокрема романи – результат творчої еволюції, і відзначила як їх чільні риси чіткий психологічний малюнок образів, філософські узагальнення, антитетичну модель образної системи, відображення на прикладі героїв суперечностей доби.

Від моменту появи творів з’явилося чимало розвідок, де аналізувалися аспекти, пов’язані з авторським стилем, колом ідей і проблем тощо, але досі не маємо цілісного аналізу проблемно-стильових домінант романів О. Слісаренка.

Третій підрозділ “Стиль як літературознавча категорія: аспекти сприйняття” містить основну теоретико-методологічну базу роботи. Приділено увагу дискусіям про стиль: де пролягає межа літературознавчого й лінгвістичного аналізу; чи лише елементи художньої форми, чи також і змісту складають стиль твору; якою є діалектика загально-історичного й індивідуального у категорії стилю. Для визначення обсягів поняття стилю в роботі розглянуті концепції М. Бахтіна, О. Білецького, Ю. Борєва, В. Виноградова, М. Гіршмана, Я. Ельсберга, В. Жирмунського, В. Ковальова, А. Михайлова, Л. Новиченка, І. Подгаєцької, Г. Поспєлова, П. Сакуліна, О. Соколова, Г. Степанова, Л. Тимофєєва, В. Фріче та ін. Підтримуючи спроби визначити спільний знаменник різних думок, ми розуміли стиль як неподільну єдність змістових і формальних елементів художнього тексту, сутність якої зумовлена індивідуально-авторською світоглядною концепцією й відбиттям у ній історичних закономірностей. Під поняттям проблемно-стильових домінант ми розуміємо концептуальні проблемно-змістові компоненти творів, втілювані за допомогою найбільш адекватних для реалізації письменницького задуму стильових засобів, які ґрунтуються на стильових пошуках сучасної автору доби.

Другий розділ роботи “Творчі пошуки О. Слісаренка в малій прозі та повістевому жанрі” має два підрозділи. У першому – “Проблемно-стильові домінанти новелістики О. Слісаренка” – досліджується стильова і проблемна специфіка його оповідань. Можна говорити як про наявність у його прозі наскрізних домінант, так і про динаміку ідейно-художніх пріоритетів. Перші зразки Слісаренкової прози припали на 1918 р. У 1924 р. вийшла збірка “В болотах”, вміщені в якій твори увійшли й до збірки “Сотні тисяч сил” (1925). Тоді ж з’явилась і збірка “Плантації”, яка вже мала істотні відмінності.

У ранній новелістиці О. Слісаренка постає більшість проблемно-стильових домінант його прози: неоромантична увага до зламних моментів життя людини й соціуму; сприйняття революції та пореволюційної доби як періоду хаосу в проекції на простір одного села; відбиття футуристичних ідей щодо технізації; імпресіоністичні, лірично-психологічні риси; показ психології людини на війні; акцентування вічних цінностей, вищості людини над обставинами. Реалізації задуму сприяє художній часопростір і наскрізна символіка реалій природного й людського світу. Увагу автора привертають яскраві випадки, коли виявляються характери, тож береться невеликий проміжок часу (“Випадкова сміливість”, “Запалівська історія”, “Крючковар”, ін.), акцентується найважливіший момент, що суб’єктивно уповільнюється. Знакові для соціуму події іноді розглядаються в сатиричних проекціях (“Шпоньчине життя та смерть”, “Пан Слимаківський”, “Президент Кислокапустянської республіки” тощо). У ряді творів розкрито психологію людини на війні (“Редут № 16”, “Канонір Душта”, “Спроба на огонь”, “Алхімік”) – наголос робиться на проблемі втрати світоглядного ґрунту.

Збірка “Камінний виноград” (1927) істотно відрізняється від інших: тут домінує образ митця, мотиви праці, творчості, краси, натхнення як чинників духовної свободи. Властиві збірці проблемно-стильові риси ширше виявились у пізніх оповіданнях. У сатиричній “Драмі в темному коридорі” (1929) знайшла відбиток дискусія про шляхи мистецтва. У пізніх творах домінує звернення до проблематики, ґрунтованої на архетипах свободи/неволі, морального вибору – їх доцільно розглядати крізь призму проблеми духовної свободи. Авторський задум часто реалізується через структуру простору (“Горбате життя”). У цей час у О. Слісаренка виникають і нові мотиви, зокрема проблема влади (“Ігумен і князь”). Протягом творчих шукань зростає психологічна наповненість творів.

У другому підрозділі “Твори повістевого жанру у прозовій спадщині О. Слісаренка” проаналізовано три наявні в його доробку повісті “Плантації” (1925), “Бунт” (1927) і “Страйк” (1932), у яких об’єктом зображення є період революційних зрушень (події 1905 р.) і спричинені ним соціально-психологічні конфлікти. Нових ракурсів набувають традиційні для автора проблеми: життя і смерть, вірність і зрада, злочин і покарання, свобода й неволя тощо. У “Плантаціях” при змалюванні загибелі Вольнера читача підводять до думки, що революційні часи сприяють виявленню в характері людини здатності на сміливі вчинки – аж до офірування життям заради ідеї, але й призводять до розмивання поняття зради, зміщення ціннісних орієнтирів у бік нівелювання чужого життя. Автор досліджує революційні процеси як соціально-психологічний феномен і їх вплив на свідомість соціуму й особи. Кульмінацією “Плантацій” є селянський бунт, на першому плані – натовп як колективний герой. Бунт зіставляється з природними стихіями. Ставлення автора до подій позитивне, але відчувається двозначність, пов’язана з деструктивним вектором сили стихійного бунту.

У “Бунті” і “Страйку”, об’єднаних героями і сюжетними ходами, поглиблено психологізм. Своєрідність “Бунту” визначають два кульмінаційні епізоди: зображено два схожі учнівські бунти проти утисків з боку дирекції, перший з яких скінчився перемогою, ілюзорність якої спричинила повторний бунт. У “Страйку” сюжетне ядро теж подвоєне: показано підготовку до страйку, який не відбувся, а потім результативну спробу. Це єдиний у О. Слісаренка випадок показу організованого масового протесту, протиставленого стихійному бунту. У “Страйку” застосовано прийом, коли на обмеженому просторі перебувають представники різних сил, герої є втіленням ідеологій (школа – модель соціуму).

Вагомим у творах є елемент автобіографізму, що сприяє глибині відтворення психології героїв і прямому втіленню поглядів автора. У “Бунті” і “Страйку” зображено учнівський колектив з невизначеними соціально-психологічними ознаками й домінує мотив хаосу: хаос у свідомості учнів та учнівський бунт як вияв суспільного хаосу. У цьому контексті з’являються образи-символи тиші, тривоги, безодні, а також образи космічного порядку, пов’язані з архетипом світла. Художньому простору властива віддаленість місця подій від політичних центрів; у повістях поєднано об’єктивний, соціально-історичний і суб’єктивно-психологічний час, а часові рамки розсунуто завдяки спогадам і мріям героїв.

Третій розділ роботи “Чорний ангел” – вершина романної творчості О. Слісаренка: проблемно-стильова своєрідність твору” містить чотири підрозділи. У першому “Проблемна багатовекторність роману О. Слісаренка “Чорний ангел”: напрямки й домінанти” розглянуто два шари проблемної парадигми. В одному, пов’язаному з образом автора, увага концентрується довкола проблем влади й мистецтва. У другому шарі, значно розгалуженішому, стрижневою є проблема пошуку сенсу буття, яка в низці варіантів розкрита через образи героїв і з якою переплетені питання злочину й покарання, вірності і зради, кохання, ряд знакових проблем соціального й національного розвитку.

У романі показано творення міфу про революцію: офіційний погляд на загадкову подію і селянський, сповнений марновірств, однаково неправдиві. Події припадають на 1921 р., коли революція поставила людину в ситуацію вибору – їй необхідно подолати хаос у внутрішньому світі, знайти мету. Дуже гостро це питання постало перед українською інтелігенцією, до якої належать герої: для Артема Гайдученка метою стає винахід, для Томи – самотність, для Марти – кохання, для Чмиря – служіння революції. Вигадана героями мета виявляється псевдометою, що є ознакою часу, – і центральною можна вважати проблему поглинання особи кумиром псевдомети. З одного боку, псевдомета є змістом життя всієї країни: комуна – мікросвіт, що моделює макросвіт. З другого, герої створюють собі псевдомету як кумира, яким можуть бути робота, гроші, політика, кохання й ін., відповідна ж біблійна заповідь спрямована на вимогу людської повноцінності. Звуження людини – сотворення кумира – торує шлях до духовного занепаду, а нова доба з її ідеологією звужувала людину.

Автор обережно ставить проблеми впливу революції на соціум, відсутності в політичних зрушеннях сенсу через їх неможливість змінити сутність світу. Знаковою є проблема ролі науки: автор вважає, що незалежно від технічних досягнень люди та стосунки не змінюються. Для позірного ока цензури автором викладено одні ідеї, а прочитання з погляду загальнолюдської моралі відкриває інший план змісту. При змалюванні психологічно складних образів Артема, Марти, Томи виникають проблеми вірності і зради, злочину й покарання. Національна проблема реалізована в образі негативного персонажа – Петра Гайдученка, бо саме такий герой давав можливість завуальовано втілити ідеї.

У підрозділі “Синтетичність стилю роману “Чорний ангел” у контексті ідейно-художніх пошуків автора” досліджено складну парадигму твору, яка містить елементи багатьох стилів. Реалістичний і модерністський дискурси поєднано з неоромантичним струменем; наскрізно виявлений символізм, футуристичні та імпресіоністичні ознаки, елементи сатири. Автор майстерно добирає стильові засоби для розкриття кожної проблеми: проблемна і стильова парадигми взаємообумовлені. Неоромантичний струмінь виявлений на рівнях образності, мотивів і конфліктів, часопростору. Більшість героїв – маргінальні особистості: Тома свідомо пориває зв’язки із соціумом, Марта заради кохання йде проти його норм, Артем внутрішньо відокремлюється від суспільства, Петро стає поза законом. Усі герої прагнуть творити власний світ, у зв’язку з чим виникають екзистенційні мотиви. Спостерігаємо і властиву пригодницьким творам “романтизуючу” функцію науки (винахід – активний чинник сюжету), а також присутність у характеротворенні передчуттів, підсвідомих рухів, снів.

Організуючу роль виконує детективна інтрига, пов’язана з викраденням паперів, яка підпорядкована меті розкрити психологію героїв і створити образ доби. Настанова на психологізм зумовила імпресіоністичні елементи (перехід на позицію героя, зникнення авторського кута зору). Імпресіонізм міг бути ширмою від цензури як іманентно підтекстовий стиль, розчинення в просторі героя дозволяло автору втілити опозиційні настрої. Стильову синтетичність описів героїв забезпечує імпресіоністичність і символічний компонент; дехто наскрізно ототожнюється з символічними реаліями (Марта – з птахом, Петро – з чорним ангелом, Артем – з Дон Кіхотом). У творі є й елементи сатири: тут виявився досвід О. Слісаренка-фейлетоніста (під псевдонімом Омелько Буц).

Однією з провідних рис Слісаренкового стилю є футуристичний компонент. Суперечність міста й села постає як протиставлення природи та цивілізації. Концептуальною ознакою твору є те, що в ньому три окремі світи – місто, село та комуна, яка ізольовано живе своїм життям. Але найсильніше футуристичний струмінь виявився в тому, що в центрі роману – науковий винахід; автор поступово дистанціюється від конкретики й виводить проблему технічного прогресу на філософський рівень. У романі є й елементи “літератури факту” (в текст введено документи) як настанови футуристів на творення нової культури.

У підрозділі “Символіка “Чорного ангела” як структурний і функціональний елемент стилю письменника” аналізується функціонування в тексті символів як засобу реалізації позиції автора, що становить великий інтерес для сучасної переоцінки твору. Роман є вищим щаблем осмислення О. Слісаренком архетипу хаосу, що виступає при зображенні війни й революції, пронизуючи проблемні рівні. Мотив хаосу розкрито через образи прірви та вируючих стихій, які персоніфікуються, корелюючи з християнськими та язичницькими уявленнями: це вогонь (його руйнівна сила виявлена на психічному й фізичному рівнях), вода (дощі, болота), амбівалентно зображена земля, персоніфікований вітер.

В образі прірви виявився вплив філософії Ф. Ніцше. О. Слісаренко тлумачить безодню, де вирує хаос, як непізнанну першооснову: в його інтерпретації туди зриваються люди – хаос максимально наближений до людини. З’являється одвічний мотив виведення “обраною” людиною співвітчизників з неволі; Артем є проекцією образу культурного героя, його стосунки з Петром відтворюють міфологічну ситуацію протистояння братів. Мотив ворожнечі братів здобуває нове життя в часи громадянської війни, які надавали багатий матеріал. Біблійна алюзія міститься вже в назві роману, автор розвиває думку, що в Петрові закладено світле начало, але через гординю відбувається бунт і перехід на позицію “темних” сил. Це робить образ неоднозначним, що відповідає задуму автора, бо Петро уособлює національну ідею, яка не могла бути втілена прямо.

Зображену боротьбу можна розглядати як ініціацію героїв. Люди проходять випробування заради оновлення – це бачимо на прикладі Артема, Петра, Томи, Марти, Віри, Чмиря. Автор сакралізує простір комуни як місця ініціації, яку не всі витримують. Серед символів домінують відрізки доби, пори року, ряд: тиша – неспокій – тривога – жах. З ніччю пов’язано трагічні події, вона надає подіям містичності, що корелює з язичницькими уявленнями. Символіка просторових і часових понять іноді переплетена (болото/ніч, ніч/трясовина). Символіку ночі доповнює колористика, і наголошуваний чорний колір переноситься на стани людської душі. Ще один рівень утворює символіка театру – мотив життя як театру втілено через поняття “трагедія”, “комік”, “роль”, “гра”. Окрему групу становлять космологічні поняття – сонце, місяць і небо, образ-символ хмар, ін.

Четвертий підрозділ “Часопростір роману О. Слісаренка “Чорний ангел”: вираження авторської концепції світу” присвячено хронотопу, котрий сприяє рецепції зламного періоду. Наголошення автором на символічності художнього часу і простору найповніше виявилось у “Чорному ангелі”. Це реалізується в увазі до інтер’єрів і природних топосів, пір року й відрізків доби, у розширенні суб’єктивно-художнього хронотопу завдяки символам і метафорам. Виключної ваги набувають художні деталі, які дають ключ до розуміння ідей, занурених у підтекст. Хронотоп ускладнено часопросторовою двоплановістю та введенням у текст реалій з минулого – письмових свідчень (це щоденники, розрахунки, наукові записи, архівні матеріали, акти слідчої комісії, публікації в пресі тощо). Сюди ж відносимо чутки та плітки, переплетені з марновірними й релігійними уявленнями селян. Правдивішими є спогади, де все відбито суб’єктивно, але без бюрократичних та ідеологічних викривлень, іронічно продемонстрованих на початку твору. Це забезпечує відчуття стереометричності зображення. Автор оперує поняттями міфологічного часу – у такий контекст логічно вписується бачення Артемом себе як деміурга, який винаходом покладе початок новому світу. Концептуальною рисою роману є спрямованість героїв – передусім Артема й Петра – у майбутнє: вони готові жертвувати собою та іншими заради ілюзорного “світлого майбутнього”, яке кожен з них розуміє по-своєму.

Концептуальною ознакою твору є те, що центром подій стає максимально віддалене й “дике” місце, куди потрапляють кілька складних особистостей, які прагнуть кожен до своєї мети з однаковою силою пристрасті. На малій території концентруються різні сили, уособлені героями, що унаочнено розширенням простору твору за межі видимого світу, залученням абстрактних, іноді міфологічних чи релігійних понять (підземний простір, пекло, небо, рай).

Негативні конотації має мотив мандрів, викликаючи асоціації з архетипом лабіринту (варіантом є образ замкненого кола): це блукання через соціальну й моральну нестабільність. З образом Марти пов’язані значущі сни та символічні пейзажі. Сни сповнені багатозначними натяками, суперечливими й абсурдними, як справжній сон, але здатними стати ключем до розуміння авторського задуму. Сни насичені символічними топосами: луг/чорна прірва, земля/небо, обрій, порожнеча, кімната. Образ Томи увиразнено завдяки образу острова, що постає в його уяві. Ключем до розуміння характерів є реальні та образно-алегоричні описи інтер’єрів. Один із шарів художнього часу є суб’єктивно-психологічним і корелює з конкретно-історичним, але міфологізованим описом подій. Осібне місце посідають часові архетипи, пов’язані зі зміною дня та ночі. На нічну пору припадають пророчі сни – це приклад проникнення в майбутнє, як і ворожіння, згадки про які теж є. Площина конкретно-історичного часу широка, хоч подана пунктирно: у діалозі Артема й Томи є перегляд історії людства, епох, але герої по-різному тлумачать їх зміст і логіку взаємозаміни. Автор прагне вписати часопростір пореволюційної України в максимальний історичний контекст.

Четвертий розділ “Основні риси проблематики й авторського стилю в романі О. Слісаренка “Зламаний гвинт” має чотири підрозділи. У першому – “Проблемні домінанти роману як важливий фактор письменницького стилю” – аналізується проблематика твору. Художня дійсність роману нетипова для письменника, чия проза здебільшого пов’язана з селом, – тут показані мешканці європейської столиці, хоча ототожнити країну з певною державою неможливо. Твір, який можна визначити як роман-подорож, має пригодницький характер, тож, закономірно, філософський рівень проблематики заховано в підтекст.

Основною проблемою твору можна вважати пошук людиною сенсу буття. У зв’язку з цим виникає мотив ініціації: задля досягнення внутрішньої гармонії слід гідно пройти випробування, інакше людина духовно деградує. Цю ідею втілено в низці образів: для Тальберга, Ганни, Генріха сенс життя – служіння комуністичній ідеї, партії, народу; існування негативних персонажів (Клейцена, фон Швера), навпаки, підпорядковано підтримці влади; Матильда за основну цінність вважає сім’ю. Показовим є зрадник Тома Берніц: політичну проблему автор переводить у площину моралі, приділяє увагу деградації Томи, який не витримує випробування (війну й арешт). Війна ламає систему цінностей героя, зумовлює його деградацію – і зраду. Проблема зради показана кількапланово – зрада ідеї, товаришів, дружини: якщо людина переступає хоч раз грань зради, це руйнує її як особистість. Автор піднімається до осягнення “вічного” питання вірності і зради, тож можна говорити про філософічність роману.

Через образ Матильди автор торкається питання про роль жінки в соціумі. Не оминає він і національно-мовної проблеми, зробивши Ганну українкою: для неї, окрім революційних ідеалів, ціннісним орієнтиром є національно-мовна самоідентифікація. Така героїня дозволяє автору говорити про історичну долю українців як етнокультурної цілості: мовна політика є індикатором політичного ладу, а стан мовного питання демонструє спосіб буття нації в межах держави.

У другому підрозділі “Синтезування в романі “Зламаний гвинт” різних стильових елементів” аналізується стильова неоднорідність твору. Проблемна складність вимагає відповідного втілення, наслідком чого є звернення автора до різних стильових напрямків. У романі пригодницький елемент відіграє більшу роль, ніж в інших творах письменника, однак його стильова своєрідність цим не вичерпується. На стилістиці роману позначився досвід О. Слісаренка як поета-символіста й футуриста – домінує зображення технічного прогресу, але футуристичні образи мають суперечливу семантику; герої користуються майже всіма засобами пересування, аж до аероплану – транспорту майбутнього.

Вагомими є урбаністичні мотиви: описуючи місто, автор майстерно поєднує зорові та звукові образи, досягаючи об’ємності. Місто постає як перехрестя суперечностей, де стикаються минуле й сучасність, а швидкий темп життя призводить до нівелювання індивідуальності. У творі наявні імпресіоністичні картини, прикладом чого є портрет фон Швера. У подібній манері подається характер Матильди: внутрішню конфліктність передано через ланцюг змін душевних станів. Роману притаманні й неоромантичні риси – часопросторова невизначеність, романтизація науки; цей струмінь яскраво виявлено у втіленні концепції “сильної” особи. Відчутно визначають стиль твору елементи пародії.

У третьому підрозділі “Символіка як важливий стильовий компонент роману “Зламаний гвинт” досліджено побутування символіки в тексті. Автор майстерно використав символіку небесних світил, світла й темряви, стихій і ін. Образ сонця має подвійну семантику – пряму (природний об’єкт) і символічну (надія на краще життя), іноді персоніфікується. Символіка світлових об’єктів складна й пов’язана з символізацією дня та ночі: природне світло допомагає героям, а все, пов’язане зі штучним світлом, має негативне забарвлення – автор фактично засуджує надмірне втручання людини у природу, бажання перебрати на себе функції вищої сили, порушивши гармонію. Властивий футуризмові інтерес до результатів діяльності інтелекту поєднано з непрямим засудженням наростаючої технізації. За допомогою антитези штучного/природного світла і світла/пітьми протиставляються місто й село. Природа в романі символічно виступає на боці героїв; значущою є символіка золота та дорогоцінних каменів.

Задля розкриття внутрішнього світу героїв у творі використано архетипічні образи, пов’язані з неречовинними поняттями. Так, відтворення душевного стану Матильди здійснюється через образ хаосу. Ситуативно антонімічними є тиша і сміх – як такий, що знищує страх, але він може мати протилежну семантику, – наявна амбівалентність. Колективним героєм є натовп, описаний як стихія і схарактеризований через її стани. Зустрічаємо і знаковий мотив життя як театру, наголошений відповідними лексемами на адресу героїв і подій.

Четвертий підрозділ “Складність художнього хронотопу як значуща риса Слісаренкового роману” присвячено часопросторовому виміру твору. У ньому змальовано подорож як варіант ініціації: ситуація мандрів втілена в образах Тальберга, Генріха, Ганни. Обов’язкова для ініціаційних мандрів небезпека пов’язана з ідейним протистоянням, знешкодженням зрадника, що передбачає відновлення справедливості. Зображення подорожі дає змогу порівняти у сприйнятті героїв різні країни. Визначальне значення має перетинання кордону як аналога міфологічної межі між світами; автор протиставляє дійсність своєї держави європейському світові. Традиційний мотив сповнено модерністичними рисами; простір роману позначено футуристичністю, що виявляється при описі міських пейзажів. Просторову будову твору визначають і семантичні описи інтер’єрів, які помітно увиразнюють малюнок внутрішнього світу героїв.

У хронотопі роману окреме місце посідає “вулиця Лицарів”, з якою пов’язані часові проекції, завдяки яким художній час розсунуто далеко в минуле. Іншим варіантом проникнення в минуле є спогади: крізь призму сприйняття Матильди відтворено історію її подружнього життя, а через неї – історичні періоди, розмежовані війною. Час у творі суб’єктивно-психологічний, динамічний, є випадки його суб’єктивного уповільнення. Трансформуючи та реконструюючи художній час, автор проникає у внутрішній світ героїв. Усі семантичні епізоди припадають на нічну пору, що сприяє створенню атмосфери таємничості, героїчності, трагічності, а отже, дотриманню вимог пригодницького жанру.

У п’ятому розділі “Індивідуально-авторський стиль і проблемне наповнення роману О. Слісаренка “Хлібна ріка” чотири підрозділи. Перший – “Багатоаспектність проблематики роману” присвячено аналізу проблемної парадигми, реконструйованої з урахуванням підтексту. Роман не виходить за межі офіційної доктрини, але крізь оболонку з соцреалістичних кодів проглядає проблематика, яка далеко відстоїть від ідеології. Твір є продовженням шукань автора, зокрема у плані філософського осягнення місця комуністичної ідеології серед світоглядних систем. Вагомим є наголошення на зв’язку майбутнього й сучасності, але утопічна картина ідеального суспільства в соціалістичному майбутті є суперечливою, врешті, майже перетворюючись на антиутопію. Концептуальні ідеї роману вимушено розчинені в усьому тексті. За логікою героїв, межею між старим і новим світом є революція: автор подає роздуми про неї й різновекторно осмислює її завдяки опису подій крізь призму свідомості різних за віком і світоглядом героїв. З тексту реконструюється похмура картина пореволюційної дійсності, майже пряма критика стосується духовної сфери буття. Автор не оминає проблеми тяжкого стану селян у період колективізації, обставини, які згодом призведуть до голодомору. Вказано й на нівелювання людської особистості заради мети, на принесення в жертву цілого покоління.

Кілька напрямків має релігійна проблематика: це подане на потребу часу негативне ставлення героїв до релігії; пошук у ній універсального ключа до розуміння подій; тлумачення комунізму як релігії. У пореволюційній боротьбі в селі можна вбачати ініціацію, що підкреслює зміна головним героєм імені. Філософського осмислення революція набуває при її рецепції дідом Бараболею крізь призму Біблії. Стосовно інших героїв піднімається проблема освіти, що визначає світогляд людини; через ставлення до науки показано відмінності у світогляді поколінь. У центрі – проблема конфлікту поколінь, загострена в часи суспільних зрушень, трагічні ситуації в родинах відбивають розкол у соціумі, виникає проблема руйнації сім’ї. Внаслідок цього образи набувають подвійних конотацій, коли в ніби позитивних героях можна побачити втілення духовного занепаду. На перший план виходить проблема спотворення людських стосунків, катастрофічного впливу суспільних процесів на приватне життя.

Особливої ваги набуває вічна антитеза матеріального й духовного, котра підкреслює різницю в пріоритетах героїв і пов’язана з проблемою самотності. Протиставлення справжності й фальші поєднане з мотивом життя як театру; природа та людське житло протиставлені як втілення гармонії світу й дисгармонійності людського буття. Зображення природи переплетене з поетизованим описом селянської роботи; виникає мотив її полегшення завдяки техніці. Війна ж є силою, що відриває людину від природного перебігу життя.

У другому підрозділі “Домінанти авторського стилю й синтез як його важлива ознака в романі “Хлібна ріка” аналізується стильова специфіка твору. Через несприятливі для вільної творчості обставини 30-х рр. автор був жорстко обмежений і в доборі проблем, і в пошуку їх стильових розв’язань. Це зумовило позірне винесення наперед реалістичного струменя, але насправді маємо справу з витонченим способом утопії, коли життя відображене в формі самого життя, а дія нікуди не переноситься. При поверховому ставленні здається, що стильові акценти зміщено в бік реалізму радянського ґатунку, але насправді стиль є синтетичним, із модерністським і неоромантичним струменями. Домінантними компонентами є також символізм і парадигма футуристичних проявів. Автор розуміє вагу техніки, але заховує в підтекст пересторогу щодо сприйняття людини як механізму. Ставлення до науки є фактором характеротворення; в антитезі міста й села реконструюємо натяки на загрозу зникнення сільського простору. Є елементи експерименту – це очуднення подій для неоднозначності показу революції (завдяки їх рецепції дідом Бараболею крізь призму Біблії).

Автор використовує імпресіоністичні прийоми відображення дійсності. Ряд пейзажів розкривають внутрішній стан героїв чи авторську позицію, природа втілює стан селянського соціуму – або і країни. Відчутна підміна психологізму пропагандою, внутрішні монологи позбавлено інтимності – це роздуми-агітації, коли людина розчиняється в колективі, і в цьому відбито трагічну тенденцію до знеособлення. Одним із домінантних у романі є неоромантичний струмінь, коли людина вивищується над обставинами й іншими людьми, – а в реалізмі вона є продуктом обставин. Ці дискурси поєднано: герої-партійці вважають, що стоять над загалом і вказують йому шляхи, але насправді є маріонетками. Революція романтизується, герої сприймають її в ореолі мрій про ідеальне майбутнє. Текст містить романтичні описи природних явищ, передбачень і виявів інтуїції. Є й елементи “фактового письма”, що виявляється в надмірній деталізації. Твору властиві сатиричний елемент і інтертекстуальність (широке цитування Біблії).

Третій підрозділ “Символіка у тканині роману: основні різновиди і специфіка функціонування” містить аналіз символічного рівня “Хлібної ріки”. В умовах цензурного тиску роман потребував кодування авторської концепції, і універсальним засобом стала символіка. Домінуючі шари символіки такі, як і в інших романах: це природні об’єкти, стихії, космологічні реалії, відрізки доби, абстрактні поняття й ін.; помітної ваги набуває персоніфікація, метафоризація. Символічні космологічні реалії мають смислові відтінки, утворюючи складну парадигму; знаковим символом є сонце, що є втіленням ідеї часоплину, зв’язку поколінь, спостерігачем подій людського світу, – цим наголошено одвічність і довічність буття, а проблему зміни поколінь виведено на філософський рівень.

Автор постійно апелює до символіки стихій, що переноситься на площину людського буття. Твір пронизує образ бурі, співвіднесений із процесами в соціумі, і це дозволяє проявити негативні конотації щодо революції. Опис революційних явищ просякнуто негативно забарвленими словами, що створює підтекст: маємо порівняння з пекельним військом, оскаженілим жеребцем і под. Автор дає можливість неоднозначного прочитання символіки бурі: з огляду на мотив оновлення, очищення буремні події можна сприймати як ініціацію. У творі переплетено символіку тиші та станів душі – передусім це спокій і неспокій. Образ природи персоніфіковано та протиставлено людській оселі. У романі два шари символіки: пов’язана з природними реаліями та з результатами діяльності людини (матеріальної і духовної). Показовим є синтез язичницьких і християнських уявлень, коли Бог сприймається як розлите у природі вище начало. У творі наявні властиві світовій традиції архетипові образи – такі, як провалля (прірва) й асоційовані з мотивом лабіринту образи нитки і клубка.

У підрозділі “Часопросторовий вимір роману О. Слісаренка “Хлібна ріка” аналізується хронотоп твору – часопростір життя героїв і конкретно-історичний хронотоп буття країни. Ці площини тісно пов’язані, бо герої задумані як типові члени соціуму. Ознакою роману є віддаленість місця від центру історичних подій: глухе село є ідеальним топосом для розгортання типових на той час конфліктів. Семантичні пейзажі створюють відповідний авторському задумові настрій, відображають стан душі героїв. Описи приміщень сприяють втіленню конфлікту поколінь: у хаті Сидора перехрещуються світогляди і способи життя, їх концентрація спричиняє загострення міжлюдських і міжкласових конфліктів.

Знаковим просторовим архетипом у романі є дорога; із символічним образом шляху як суспільного розвитку пов’язане й поняття руху. Серед сакралізованих топосів у просторі села вирізняється церква: влада прагне до її десакралізації і створення на її місці клубу, але в цьому можна вбачати бажання зберегти топос як осередок духовного життя, що вписується в концепцію комунізму як релігії. Церква перебуває на межі часової і просторової сфер буття: релігія забезпечує нерозривний зв’язок поколінь, непорушність вічних цінностей. Вустами “ідейного” героя проводиться традиційна на той час думка: революція є межею в історії – таке членування часоплину сприяло побудові революційного міфу.

Засобом передачі духовного досвіду предків постає пісня, яка дає відчуття причетності до колективної пам’яті. Через образ пісні протиставлено давню культуру й ужиткове псевдомистецтво. Дія вкладається в короткий проміжок часу, але хронологічні межі розширено спогадами героїв, їх умовно-образними біографіями. Суб’єктивність художнього часу виявлена в його пришвидшенні чи сповільненні в уяві героїв. Автор використовує традиційно символізовані часові реалії й антитези (день/ніч). Семантичний часопростір дозволяє, хай і на рівні підтексту, втілити неоднозначні погляди на історію і на роль революції.