| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовані актуальність і новизна дослідження, сформульовані мета й завдання роботи, визначені її методологічні основи, теоретичне й практичне значення, наведені дані про апробацію, публікації й структуру роботи.
Перший розділ «Мемуари Тургенєва в наукових дослідженнях» містить відомості про стан наукової розробки теми, якій присвячена дисертація. Як випливає з аналізу зібраного в розділі матеріалу, мемуарна творчість Тургенєва належить до найменш вивчених частин його спадщини. Єдина стаття, що носить назву «Тургенев-мемуарист», з’явилася понад сімдесят років тому й несе на собі відбиток розповсюдженого на той час вульгарного соціологізму та грішить однобічним підходом до теми. За минулі відтоді десятиліття з’явилося лише кілька статей, присвячених характеристиці окремих сторін та особливостей мемуарної творчості Тургенєва.
Водночас, певні передумови для розв’язання поставленої в нашій дисертації проблеми були створені. Ми маємо повне зібрання творів та епістолярії письменника, що включає весь необхідний і ретельно відкоментований корпус текстів. Певну цінність мають і коментарі до першого наукового видання «Литературных и житейских воспоминаний», що вийшло в 1934 р., та до зібрань творів письменника, надрукованих у 1930-ті й 1950-ті рр.
Упродовж останніх десятиліть з’явилася значна кількість робіт як присвячених теоретичним проблемам мемуаристики, так і аналізу окремих творів автобіографічних жанрів. Досвід, накопичений їхніми авторами, та суттєві, обґрунтовані судження узагальнюючого характеру повинні бути використані при вивченні мемуарної творчості окремих письменників, у тому числі Тургенєва. Таким чином, існують усі можливості, щоб заповнити прогалину, яка дотепер існувала в тургенєвознавстві.
Другий розділ дисертації «„Литературные и житейские воспоминания” в контексті суспільної та літературної боротьби кінця 1860-х – початку 1880-х років» складається із трьох підрозділів. У першому з них характеризується історія створення й ідейна спрямованість мемуарної книги Тургенєва. Публікуючи «Литературные и житейские воспоминания» як передмову до зібрання своїх творів, Тургенєв прагнув не тільки відновити події минулого й підбити підсумки своєї діяльності, але й задекларувати свої громадянські й літературні позиції. Крім того, це була відповідь письменника на неприйняття тодішньою критикою його романів «Отцы и дети» і «Дым». Особливе значення він надавав статті «По поводу „Отцов и детей”», про яку писав, що вона «щира як сповідь». Стаття створювалася як підсумковий твір, на кшталт літературного заповіту.
Задум окремих мемуарних нарисів виник набагато раніше, була розпочата й робота над ними, але в цей момент Тургенєв планує створити з них єдине ціле, а це дуже важливо: в окремому мемуарному нарисі головний герой – та особа, про яку написаний цей нарис, але в книзі спогадів, де автор розповідає про пережите і зроблене, – головний герой він сам, головна тема – його доля, а всі інші – його супутники, персонажі у п’єсі, що оповідає про нього.
Перший нарис, названий «Вместо вступления» в остаточному підсумку був не чим іншим, як декларацією західництва Тургенєва, що демонструє солідарність автора «Дыма» з його героєм Потугіним. Тут ще раз сказано про причини, що спонукали його подати передмовою до повного зібрання творів свої спогади, але разом з тим – ще дещо нове й істотне. Насамперед, він відзначив, що заздалегідь відмовляється від «зовнішньої єдності, послідовності розповіді», проте в декількох уривках та розділах його спогадів виявиться внутрішня єдність.
Головне у статті «По поводу „Отцов и детей”» – це, насамперед авторський самоаналіз, побачена й відтворювана зсередини творча історія роману. Вона містить цінний матеріал для проникнення в специфіку творчого процесу взагалі й письменницької своєрідності Тургенєва зокрема. Її справжній зміст розкривається з урахуванням численних і дуже важливих висловлювань, що міститься в епістолярії Тургенєва. У листах, більшість яких адресовано близьким людям, він був прямішим, відвертішим, і в них часом точніше відображалася його справжня позиція. Саме в листах він із найбільшою категоричністю писав про те, що тенденція в літературному творі не є досягненням, а найважливішим – є точне відтворення невичерпної різноманітності людського характеру.
Останні сторінки статті поставали певним літературним заповітом Тургенєва. На це його підштовхнуло, за власним зізнанням, «поступове охолодження публіки». Немовби через голови сучасників він звертався до нащадків, переконуючи їх, що письменникові «одного таланту недостатньо… Потрібна правдивість, правдивість невблаганна щодо власних відчуттів; потрібна свобода, повна свобода поглядів і переконань, і, нарешті, потрібна освіченість, потрібне знання!». І ще один заповіт, без якого Тургенєв, звичайно, не міг обійтися, – заклик берегти «нашу прекрасну російську мову, цей скарб, це надбання, передана нам нашими попередниками» і, насамперед – Пушкіним .
Найбільші та найзмістовніші нариси, уміщені в «Литературные и житейские воспоминания», присвячені двом великим сучасникам Тургенєва – Бєлінському й Гоголю. Як не раз підтверджував сам мемуарист, Бєлінський зробив на нього великий вплив і вдячну пам’ять про нього Тургенєв зберіг до кінця життя. Саме Бєлінський скеровував думку Тургенєва на необхідність боротьби з головним злом тогочасної російської дійсності – із кріпосним правом, і на всіх діях Тургенєва як учасника цієї боротьби лежить відбиток ідей Бєлінського.
У дисертації досліджена творча історія нарису, еволюція задумів, які стали виникати ще в той час, коли ім’я Бєлінського було під забороною, їхня послідовна реалізація аж до створення остаточної редакції. Розкривається також полемічна підоснова твору, показано, що в різних його частинах Тургенєв виступає як письменник, як критик, як аналітик літературних і суспільних процесів. Проникливість Тургенєва дозволила йому вловити й переконливо показати зв’язок між особистими якостями Бєлінського як людини та специфікою його діяльності як критика.
«Воспоминания о Белинском» були для Тургенєва не тільки даниною пам’яті людині, яку він любив і якою захоплювався, та відтворенням дорогих йому подій своєї юності, але й відгуком на гостру полеміку, що виникла наприкінці 1860-х рр. Апеляція до Бєлінського була покликана допомогти Тургенєву аргументувати й донести до суспільної свідомості історичну прогресивність і своєчасність ідеї про необхідність засвоєння Росією досягнень західної цивілізації. Водночас Тургенєв прагнув відтворити справжній, історично достовірний образ великого критика, спростувати помилкові уявлення й наклепницькі чутки про нього.
Важливе місце в нарисі посідає портрет Бєлінського. Рішуче знімаючи з його зовнішності будь-який романтичний наліт, мемуарист описує його як людину «досить некрасиву й навіть незграбну». Але його щиросердечні якості робили цю постать особливою, незрівнянною, не схожою на інших, «центральною фігурою» свого часу (ці слова Тургенєв виділив курсивом). Бєлінський мав неоціненну здатність першим давати прозірливу оцінку новому літературному таланту. Так було не тільки з Лермонтовим, Гоголем, Гончаровим, але й із самим Тургенєвим.
Водночас спогади про Бєлінського цілком вільні від будь-якої ідеалізації. Тургенєв не замовчує те, у чому йому бачилися слабкі сторони критика, а розповідь про смугу в біографії Бєлінського, пов’язану з його «примиренням із дійсністю» і зовсім нещадна. У дисертації висвітлюється полеміка, що викликали «Воспоминания о Белинском». Їхня полемічна загостреність проти Чернишевського й Добролюбова не залишилася непоміченою сучасниками. Особливий інтерес викликає полеміка Тургенєва з О.М. Пипіним, автором великої праці «В.Г. Белинский. Опыт биографии». Як підтверджує проаналізований матеріал, «Воспоминания о Белинском» – твір визначний, може, найцінніша частина «Литературных и житейских воспоминаний». І цінна вона не тільки тим, що в ній написано про Бєлінського, але й тим, що в ній містяться ключові передумови для характеристики громадських і літературних позицій Тургенєва в 1860-ті рр. та їхньої еволюції в наступний період.
Поряд із Бєлінським, одне з головних місць в «Литературных и житейских воспоминаний» Тургенєв відвів Гоголю. Зокрема, він розповідає про педагогічну діяльність Гоголя як професора, що читав у Санкт-Петербурзькому університеті лекції із загальної історії. Ці сторінки тургенєвських спогадів неодноразово обговорювалися й зазнавали критики, часом безпідставної. Це, однак, не повинно бути основою для недооцінки тих свідчень, які ми маємо завдяки Тургенєву. Як і в спогадах про Бєлінського, мемуарист приділяє значну увагу опису зовнішності Гоголя. І тут нагнітання непривабливих рис, «негативних» епітетів служить для того, щоб рельєфніше представити красу й велич духовного світу великого письменника.
Значний інтерес викликають сторінки спогадів, присвячених трагічній долі книги Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями», його ставленню до тієї критики, якою вона була зустріта в різних колах російського суспільства. Своєрідною кульмінацією мемуарного нарису Тургенєва треба, на наш погляд, вважати його розповідь про статтю, написану ним на смерть Гоголя, та пов’язані з нею події. За статтю, написану письменником під враженням від звістки про смерть Гоголя, Тургенєв за особистим наказом Миколи I був посаджений під арешт, а потім засланий у Спаське-Лутовинове на проживання під поліцейський нагляд. Ця стаття, повний текст якої письменник увів до своєї мемуарної книги, пронизана не тільки величезною любов’ю до Гоголя, але й усвідомленням неоціненності його внеску в російську літературу.
При цьому Тургенєв і не забував, не замовчував те, що «між світоглядом Гоголя й моїм – лежала ціла безодня. Не те саме ми ненавиділи. Не те любили...». Але він висловлював упевненість, що майбутня критика розсудить їх «безстороннім, але сповненим поваги й любові судом», і в цьому передбаченні він не помилився.
Третій розділ «Події й особи в мемуарних нарисах Тургенєва» складається із семи підрозділів. У центрі більшості з них – портрет діяча, постать якого залишила важливий слід у пам’яті Тургенєва, та історію спілкування з ним, а в одному описані події Французької революції 1848 р., свідком яких став письменник, що перебував на той час у Парижі. Як предмет аналізу, здійсненого в цьому розділі, відібрані різнорідні матеріали – і розділи книги «Литературные и житейские воспоминания», і окремі статті, що мають мемуарний характер. У випадку необхідності вони супроводжувалися відомостями, наявними в листах письменника.
Як підтверджує проаналізований у цьому розділі матеріал, коло осіб, які характеризуються в нарисах та статтях Тургенєва, було розмаїте. Поміж них діячі, що відіграли роль у становленні особистості й світовідчування Тургенєва (М.В. Станкевич) та з ким Тургенєва зближувала подібність громадянських позицій, люди, контакт із якими носив глибоко особистий характер (Ю.П. Вревська), а також особи, у стосунках з якими перепліталися і літературні, і людські контакти (Жорж Санд). Іноді зв’язки з героями спогадів тривали десятиліттями, іноді – були відносно короткими у часі (Т.Г. Шевченко). Думаємо, що таким шляхом вдалося простежити й показати творче різноманіття Тургенєва-мемуариста, типові прийоми характеристики персонажів його мемуарних нарисів і вміння знаходити індивідуальні засоби й барви, найбільшою мірою відповідні специфіці певного художнього завдання.
(Там же. нно действует благотворно на окружающих, возвышает и одушевляет их"венном и умственном отношенииость и нравственность.Нарис Нарис «Литературный вечер у Плетнева» прикметний крім усього іншого тим, що в ньому Тургенєв описує два короткотривалі епізоди, коли йому довелось бачити Пушкіна, а також єдиний, під час якого він спілкувався з Кольцовим. Але головну увагу мемуарист, природно, приділяє Плетньову, з яким його пов’язували багато років спілкування, якого він добре знав, розумів і в цілому вірно оцінював. Саме правдивість, з якою Тургенєв відтворив вигляд цього літератора, викликала дорікання з боку його вдови, що хотіла бачити Плетньова прикрашеним і позбавленим яких-небудь слабкостей. Але час підтвердив правоту Тургенєва.
У низці створених Тургенєвим творів мемуарно-біографічного жанру особливе місце належить нарису «Воспоминания о Н.В. Станкевиче». Він був написаний улітку 1856 р., тобто за багато років до того, як Тургенєв звернувся до мемуарного жанру й створив основний масив віднесених до нього творів. Складається враження, що, написавши цей нарис, Тургенєв про нього чи то забув, чи то відклав як щось таке, що не має цінності. Він не тільки не ввійшов до книги «Литературные и житейские воспоминания», але й узагалі залишився неопублікованим і з’явився у пресі лише після того, як був щасливим чином виявлений Л.Н. Майковим у паперах П.В. Аннєнкова. Тим часом він викликає значний інтерес не тільки завдяки матеріалу, що міститься в ньому, але й тому, що істотно доповнює наші уявлення про майстерність Тургенєва-мемуариста.
Очевидно, Тургенєв, коли писав цю річ, взагалі не сприймав це як свої спогади. Він зробив це на прохання Аннєнкова, який на тоді готував книгу про Станкевича й плідно використовував у ній отриманий від Тургенєва матеріал. Тургенєву вдалося передати унікальність особистості Станкевича, його нарис робить більш зрозумілим, чому цього пересічного літератора, що встиг за свої 27 років написати посередню трагедію й кілька десятків нічим не примітних віршів, сприймали як свого духовного вождя люди, які залишили набагато більш вагомий слід у російської історії: В.Г. Бєлінський, М.А. Бакунін, Т.М. Грановський, О.В. Кольцов, К.С. Аксаков. Спілкування Тургенєва зі Станкевичем було доволі нетривалим, але він зумів зрозуміти й оцінити його так глибоко, що його нарис закономірно випереджає те, що слідом за Тургенєвим напишуть О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський і М.О. Добролюбов.
Для правильної оцінки громадянських позицій Тургенєва велике значення має його нарис «Н.И. Тургенев». Він підтверджує, що саме непримиренна ворожнеча М.І. Тургенєва до кріпосного права й боротьба за звільнення селян зумовили глибоку повагу й симпатію мемуариста до свого однофамільця. Якщо обох Тургенєвих пов’язували багато років контактів і співпраці, то спілкування Тургенєва із Шевченком виявилося вкрай нетривалим. Проте, український поет зробив на російського письменника велике враження. Нарис Тургенєва про Шевченка писався через п’ятнадцять років після їхніх зустрічей, тому характерний для мемуарів Тургенєва майстерний опис зовнішності персонажа в цьому випадку свідчить про те, як дбайливо він зберіг у пам’яті його риси і як майстерно зумів їх відтворити.
Мемуарний етюд «Несколько слов о Жорж Санд», як і деякі інші подібні речі, написаний у формі листа й опублікований із підзаголовком «Письмо И.С. Тургенева к издателю „Нового времени”». Одночасно з ним подібний нарис надрукував у «Дневнике писателя» Достоєвський. Обоє вони усвідомлювали величезний вплив, що зробила Жорж Санд на російських письменників, представників різних напрямків і різних переконань. Але тональність цих двох творів різна: Достоєвський раціональний, Тургенєв емоційний. Тургенєв втратив в особі Санд не тільки близьку людину, а й людину, особистість якої викликала в нього глибоке замилування. Він розповідає про те, як вона допомагала бідним і зауважує: «Як не рідкісний геній, така доброта ще рідкісніша», а завершує нарис словами: «Повірте мені: Жорж Санд – одна з наших святих; ви, звичайно, зрозумієте, що я хочу сказати цим словом».
У заключному підрозділі третього розділу аналізуються спогади Тургенєва про Ю.П. Вревську. Можна лише здогадуватися, які почуття відчував письменник, якому було на тоді під шістдесят і який ніколи не був одружений, до цієї красуні, що була молодшою за нього на двадцять три роки. Стосунки Тургенєва із Вревською реконструюються по листах, що дійшли до нас. Їхня остання зустріч відбулася у травні 1877 р. перед від’їздом Вревської як сестри милосердя у діючу армію на Балкани, де вона й померла від тифу. Тургенєв присвятив їй вірш у прозі.
У четвертому розділі дисертації досліджується мемуарний елемент у листах Тургенєва. Тут відзначається, що в його величезній епістолярній спадщині мемуарному елементу належить вагоме місце. Тургенєв відчував потребу повертатися в листах до пережитого. 13 жовтня 1852 р. він зізнавався одному з найближчих йому людей – Поліні Віардо: «Нікому не дано повернутися на сліди минулого, але я люблю згадувати про нього, про це невловно чарівне минуле…»
Перш ніж безпосередньо звернутися до аналізу цього матеріалу, вважаємо за необхідне зробити деякі вступні зауваження, пов’язані з тим, що саме поняття мемуаристики, мемуарної літератури трактується різними дослідниками по-різному. Ми вважаємо найважливішою прикметною ознакою мемуаристики ретроспективність, відображення в ній спогадів про події, відділених певним часовим інтервалом. Такої думки, до речі, дотримувався й сам Тургенєв. Він писав, що «правду, безсторонню й всебічну правду можна висловити тільки про те, що остаточно зійшло зі сцени» .
До нас дійшло понад 6 000 листів Тургенєва. Обсяг уміщеного в них мемуарного матеріалу такий великий, що охопити його повністю не видається можливим. Тому ми прагнули знайти такі принципи відбору й класифікації, які дозволили б розширити за рахунок залучення листів наше уявлення про Тургенєва-мемуариста.
Насамперед, наша увага була зосереджена на тих листах, які містять саме спогади, ретроспективну оцінку події, зроблену по закінченні часу, з висоти отриманого досвіду. У тематичному плані вважали доцільним зосередитися на декількох групах матеріалу: спогади про дитинство і юність, які найбільшою мірою мають особистий характер, спогади про людей, чия діяльність і високі щиросердні якості справили сильне враження на Тургенєва, спогади про письменників і діячів мистецтва, з якими Тургенєв багато спілкувався та які залишили помітний слід у його пам’яті.
У багатьох тургенєвських листах отримали своєрідне продовження характеристики письменників, про яких йдеться в «Литературных и житейских воспоминаниях». Так, у нарисі «Литературный вечер у П.А. Плетнева» Тургенєв розповів про свою єдину зустріч із Кольцовим. Але саме листи підтверджують, що Кольцов упродовж тривалого часу залишався темою його роздумів. Ми довідуємося про те, що Тургенєвим була задумана стаття «Кольцов и Бернс» і, хоча вона не була написана, сам цей задум свідчить про його високу оцінку творчості Кольцова.
Листи Тургенєва містять великий і важливий матеріал про його ставлення до Герцена. Це й листи, написані в час отримання звістки про його смерть, у яких він ділиться своїми спогадами про зустрічі з лондонським вигнанцем. Новий сплеск емоцій викликало в Тургенєва читання «Былого и дум». У дисертації показано відображену в листах двоїстість Тургенєва у ставленні до Герцена та його підсумкове судження, яке її переборює, що «дотепнішого й розумнішого … у нас письменника не було. І скільки щирості й тепла при всьому феєрверковому блиску!» . Без листів не можна собі правильно уявити динаміку ставлення Тургенєва до Некрасова й до інших своїх сучасників.
У великій епістолярній спадщині Тургенєва звертають на себе увагу листи, які були написані одразу після одержання звісток про смерть близьких письменникові або, на його думку, гідних загальної уваги й пам’яті людей і які можна визначити як листи-некрологи. За кількісним показником їх відносно небагато, але вони викликають особливий інтерес, тому що в них Тургенєв виступає як критик, як літературознавець, як історик, але їхнім стрижнем незмінно залишається мемуарний елемент, саме спогади про небіжчиків і визначають тональність розповіді, і складають невід’ємну частину його змісту.
Варто нагадати, що цей жанр був, можна сказати, санкціонований самим Тургенєвим, і він при цьому наполегливо акцентував провідну роль у цьому жанрі саме його мемуарної складової. Пояснюючи його природу в листі до О.М. Пипіна від 6(18) лютого 1881 р., Тургенєв у зв’язку з наміром «Вестника Европы» одержати від нього некрологи із приводу смерті Достоєвського й Писемського писав: «Здається, найкраще почекати й повідомити за якийсь час свої спогади, сказати, до речі, своє слово про цих двох настільки вагомих і настільки різних особистостей». Як зразки цього жанру в дисертації детально аналізуються листи Тургенєва, написані як відгук на звістки про смерть людей, які з різних причин залишили особливо помітний слід у пам’яті Тургенєва. Серед них і російський письменник (О.К. Толстой), французький письменник (П. Меріме), старший товариш, що зробив помітний вплив на формування духовного світу автора (Т.М. Грановський), молода дівчина, постать якої викликала в Тургенєва симпатію та замилування (С.К. Брюллова).
Слід зазначити, що між спогадами, які ввійшли в листи-некрологи, і тими, на яких побудовані деякі портрети, проаналізовані у третьому розділі, немає істотної різниці. Напрошуються навіть деякі паралелі: Станкевич – Грановський, Санд – Меріме, Вревська – Брюллова. Різниця тут кількісна: у цьому розділі основна увага зосереджена на епістолярному матеріалі.
Предметом проведеного в дисертації аналізу були також листи, які містять спогади, що стосуються історії творів письменника, які відтворюють ставлення до них критики й читачів, або, як любив говорити Тургенєв, «публіки». Із цього погляду характерні листи, що розглядаються в дисертації, до М.Є. Салтыкова-Щедріна, Я.П. Полонського, Г.П. Філософової та деякі інші.
|
