МОДИФІКАЦІЇ ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНОГО ЖАНРУ У ТВОРЧОСТІ ПІТЕРА АКРОЙДА : МОДИФИКАЦИИ ИСТОРИКО-биографического жанра В ТВОРЧЕСТВЕ ПИТЕРА Акройда

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, сформульовано головну мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, методологічну й теоретичну основу  роботи, а також подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Історико-теоретичні аспекти функціонування жанру біографії в контексті літератури доби постмодерну” присвячено загальній характеристиці жанру біографії у діахронічній й синхронічній перспективах. 

У підрозділі 1.1. “Історична еволюція жанру біографії та актуальні питання його розвитку на сучасному етапі” простежується історико-літературна ґенеза біографії. Особлива увага приділяється інноваційним пошукам у біографічному письмі та місцю біографічних творів у контексті постмодерністської літератури. У підрозділі також виокремлюються актуальні теоретичні проблеми вивчення жанру біографії наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

Зазначено, що основними причинами популярності біографії серед авторів-постмодерністів є продуктивна напруга між теоретичними положеннями пост-сучасності та шкалою цінностей традиційної біографістики (емпіризм, віра в індивідуалізм та гуманізм, у прогресивний поступ історії, важливість хронології, установка на “правду”), а також сприйняття жанру у парадигмі масової культури. Не можна не враховувати й впливу відомої бартівської теорії “смерті автора”: постмодернізм отримує задоволення від відродження історичних авторів як героїв. З’ясовано, що експеримент у біографії має багату історію (принаймні з ХVІІ ст.), але набув тотального характеру лише в останній чверті ХХ – на початку ХХІ ст. у межах постмодерністської історіографічної металітератури. 

Одним з літераторів, чиї твори яскраво відбивають процеси, що відбуваються у сучасній біографістиці, є Пітер Акройд; при тому, що більшість його творів належить до біографічної прози, вони водночас логічно вписуються у постмодерністську художню парадигму.

На сучасному етапі культурного розвитку на передній план у теоретичному осмисленні жанру біографії вийшла низка проблемних питань, що віддзеркалюють усвідомлення науковцями  його суперечливої природи. Серед них – проблема кореляції між фактуальністю та фікціональністю; етичні аспекти біографічного дослідження; проблема автентичності та межі інтерпретацій; принцип вибору героя та його зв’язок з особистістю автора біографії, а також оптимальний ступінь використання уяви під час написання біографії. Різні підходи до цих проблем визначають концептуальне підґрунтя сучасних біографій, у тому числі художніх, і обумовлюють їхні наративні стратегії та поетику. Важливими є вони й для Пітера Акройда, який має власні погляди на жанр біографії та його специфіку.

У підрозділі 1.2. “Піджанр “письменник як герой” в контексті внутрішньо-жанрових пошуків художньої біографії” розглядається сучасна жанрова система біографічного письма з виокремленням та детальним аналізом найважливіших для постмодерністської історіографічної металітератури жанрових різновидів. З огляду на той факт, що в центрі проаналізованих творів П. Акройда перебувають постаті митців-літераторів, особлива увага приділяється характеристиці відповідного піджанру сучасної біографії, зокрема, конкретним формам, у які він втілюється.

Одним із найбільш дискусійних питань у колах як вітчизняних, так і закордонних дослідників сьогодні є створення таксономій всередині самого жанру біографії. Складність, а радше неможливість вироблення уніфікованого підходу до цієї проблеми детермінована не лише різними критеріями, а й тим, що мало не кожний науковець користується власною термінологією. Однак найпопулярнішим і в зарубіжному, і у вітчизняному  літературознавстві терміном для опису біографій, написаних із використанням більшої чи меншої частки вимислу, є художня біографія. Проте не можна залишити поза увагою той факт, що більшість зарубіжних фахівців розмежовують художні біографії (biographical fictions/fictional biographies) і біографічні романи (biographical novel), чого взагалі не роблять вітчизняні науковці.

Жанр біографічного роману посідає особливе місце в біографічній літературі, тому що він підкреслює зв'язок між жанрами роману та біографії. Характерною рисою біографічних романів є видозмінення біографічного матеріалу з метою досягнення відповідності традиційним типам персонажів (поета, коханця, героя), які існують у художній літературі. На відміну від біографічних романів, художні біографії (романи-біографії) являють собою багаторівневі тексти, у яких присутні множинні точки зору. Такі біографії можуть залучати нереалістичні модуси оповіді, властиві художній літературі. Автори подібних творів активно запозичують наративні й стилістичні моделі, що використовуються в романі потоку свідомості для передачі суб'єктивної якості життя історичної персони й створення колориту особистого досвіду. Повага до документальних свідчень про іншу людину – це те, що відрізняє авторів художніх біографій від романістів, хоча вони поділяють упевненість у тому, що уява може слугувати надійним принципом для відбору, організації й інтерпретації матеріалів. Різновидом саме художньої біографії є літературна біографія, під якою мається на увазі життєпис автора літературних творів. Цей піджанр, але під  назвою “письменник як герой”, виокремлює низка сучасних дослідників (П. Франссен, Т. Хонселаарс тощо). У таких творах документальні факти з життя персонажа доповнюються або заміщаються припущеннями та міркуваннями біографа, а життя героїв-авторів часто реконструюються на основі їхніх власних творів. Основною причиною популярності піджанру “письменник як герой” у письменників-постмодерністів є той факт, що автор – це улюблений герой постмодерну, адже в епоху інтертекстуальності життя письменників розглядаються як тексти, з якими пізніші автори вступають у стосунки, типологічно ідентичні взаєминам з літературними текстами.

Найчастіше для написання біографій “письменник як герой” запозичують із ХІХ століття традицію жанрової гри, оформлюючи такі твори не лише як біографії, але і як автобіографії, мемуари і псевдо-документальні історії. Різновидом піджанру “письменник як герой” може бути названа “черевомовна” біографія (термін К. Петерс) – твір, у якому біограф намагається ліквідувати дистанцію між собою й об’єктом розгляду шляхом запозичення його голосу. Автори таких біографій скрупульозно вивчають манеру письма свого героя і його ставлення до творчості, але той факт, що самі вони сприймають себе радше як письменників, ніж як біографів, стимулює інтерес читачів до їхніх книг.

Ще однією видозміною піджанру “письменник як герой” є й “дослідницький” роман (“роман про біографа”, “квазі-біографія”), де головним героєм стає біограф у процесі творчого пошуку. У таких творах комбінуються елементи художньої і документальної літератури, при цьому найчастіше документальна частина вигадана й майстерно вплетена в основну розповідь, що пародіює умовності, дотримувані при написанні біографії.

Пітер Акройд, одночасно  зі створенням доволі традиційних біографій,  постійно вдається до експериментів з цим жанром. Особливо цікавить П. Акройда піджанр “письменник як герой” (більшість його художніх текстів можна віднести саме до цієї категорії). Однак оскільки перед нами типовий автор доби постмодерну, складно говорити про належність його творів до певного, чітко окресленого жанрового різновиду. Будь-які жанрові утворення є для нього лише відправною точкою у створенні власних унікальних модифікацій.

Підрозділ 1.3. “Пітер Акройд як автор постмодерністської біографічної прози: самооцінка та літературно-критичні інтерпретації” присвячено аналізу підходів критиків та літературознавців до творчого доробку П. Акройда та поглядів самого письменника на загальні проблеми біографічного письма і власну художню творчість.

Характерною особливістю світогляду П. Акройда є упереджене ставлення до традиційного ототожнення жанру біографії з категорією “істини”, а художнього тексту – з поняттям “неправда”. Письменник не визнає жодної різниці між літературними й не літературними жанрами, зводячи їх до споконвічної категорії “письма” і, як наслідок, відмовляється від жанрових меж. Окрім того, на його переконання, предметом біографії є зовсім не її герой, а сам біограф.

Книги П. Акройда присвячені, у першу чергу, минулому та його стосункам із сьогоденням. Дослідження національної спадщини та підтримка наступності між минулим і сучасністю становить для нього одне з головних завдань письменників кінця ХХ століття. Однак відносно історії П. Акройд дотримується типово постмодерністської точки зору. У його трактуванні це “лише ілюзія”, вигадана вченими. Усвідомлення цього дає П. Акройду необхідну свободу в поводженні з тим, що традиційна історія вважає непорушними фактами; адже гра “з історичними “рештками” – текстами й художніми репрезентаціями, позбавленими дійсного історичного контексту й змісту, – це єдине, що залишилося сучасному авторові.

Всі акройдівські романи застосовують традиційно англійське культурне минуле й літературний канон, запозичуючи манери оповіді й імітуючи стилі та жанри. Акройд відкрито проголошує, що немає такої речі, як оригінальна ідея, а ідею оригінальності вважає модерністською єрессю. Твори Акройда пронизує мотив повернення, що трактується ним і як містичне / романтичне поняття духовної тяглості, і як більш постмодерністське захоплення циклічністю мови й принципом інтертекстуальності.

У другому розділі “Біографія як автобіографія в романі Пітера Акройда “Останній заповіт Оскара Уайльда””, що складається з трьох підрозділів, розглядається своєрідність жанрової модифікації у названому творі.

Підрозділ 2.1. “Життєвий шлях Оскара Уайльда як об’єкт авторської інтерпретації” зосереджується на аналізі художньої версії біографії видатного попередника, запропонованої Пітером Акродом.

Роман “Останній заповіт Оскара Уайльда” – другий за хронологією роман Акройда, але перший, у якому зроблено спробу сполучити роман і біографію в рамках одного тексту. Цей твір вже містить значну кількість характерних для Акройда тем і мотивів, що постійно цікавлять письменника. Найважливішими серед них можна назвати питання про “правдивість” історії, гру з часом, імпровізації з мовою, запозичення чужого голосу, використання “маски”. Роман, написаний у формі передсмертного щоденника Оскара Уайльда, побудовано на імітації стилю Оскара Уайльда за допомогою пастишу.

Поясненням вибору героя для першого експерименту з літературною біографією може слугувати те, що П. Акройда завжди цікавили конфлікт між митцем і суспільством та роль імітації в мистецтві. Тому щоразу, коли його Уайльд торкається цих проблем, дискурс набуває двопланового характеру, представляючи водночас і роздуми Уайльда про свою творчість  та життя, і міркування автора про природу біографії взагалі та свій внесок до розвитку жанру зокрема. Істотним для “Останнього заповіту Оскара Уайльда” є також мотив запозичення чужого голосу для кращого розуміння як минулого, так і сьогодення.

 Деякі сторони біографії Оскара Уайльда мали для Пітера Акройда більший інтерес, ніж інші: у нього є власні оригінальні погляди на основні рушійні сили уайльдівської долі, і тому він приділяє їм багато уваги. Можна виділити чотири головні аспекти, з яких складається акройдівська інтерпретація життєвого шляху та особистості Уайльда: “ірландськість”, релігійні паралелі, вікторіанство та психоаналітичний аспект. Використовуючи різноманітні ракурси бачення свого героя, Пітер Акройд конструює багаторівневу систему для створення життєво достовірного образу Уайльда, і це допомагає йому талановито виразити власні припущення щодо нюансів біографії видатного митця.

У підрозділі 2.2.  Жанрова своєрідність роману “Останній заповіт Оскара Уайльда” досліджується специфіка жанрової природи роману Пітера Акройда.

Одним із найцікавіших аспектів “Останнього заповіту Оскара Уайльда” є саме його жанрова своєрідність. Поліжанровість, характерна для літератури епохи постмодерну, стала у цьому романі основним прийомом побудови тексту. У даному творі можна виділити декілька “жанрових” утворень. Насамперед, це щоденник. Обравши основною формою щоденникові записи, П. Акройд свідомо починає гру з множинністю їхніх можливих інтерпретацій. Цю ситуацію ускладнює те, що справжнім автором щоденника є сам Акройд, а не реальний історичний Оскар Уайльд. До того ж, щоденник є різновидом автобіографії, а “Останній заповіт Оскара Уайльда” до даної категорії не належить. Форма щоденника-автобіографії використовується в ньому як маска для іншого жанру. Біографія, написана у вигляді автобіографії, – це гра не тільки з інформацією, відомою нам про життя Уайльда, але і з цими двома жанрами, різними й водночас щільно пов'язаними між собою навіть своїми назвами.

Акройдівський Уайльд знову й знову повертається до питання жанру твору  і перебирає дефініції, немов приміряючи маски. Серед цих жанрових масок можна вирізнити “роман виховання”, який натякає на зв’язок героя з вікторіанською літературою, апологію, що провокує паралель з платонівською “Апологією Сократа”, сповідь, романтичний роман (romance), заповіт, критичні нотатки (есе) та притчу. Але особливе місце у цій грі належить жанру біографічного роману. Розбиваючи стандартні рамки, письменник свідомо йде на експеримент та перетворює традиційний біографічний роман на фантазію на тему біографії письменника (Оскара Уайльда), яка належить до піджанру “письменник як герой”. Навіть під маскою Уайльда Пітер Акройд залишається насамперед ученим-біографом, і саме з цієї причини його герой неодноразово розмірковує про сутність і завдання біографії.

Визначення жанру “Останнього заповіту Оскара Уайльда” набуває важливого значення для розуміння полівалентної жанрової природи твору, але рішення Пітера Акройда вести мову від першої особи в автобіографічній формі приватного щоденника дозволяє зробити це визначення дещо вужчим. Тобто, найточнішою дефініцією складеного з багатьох компонентів жанру “Останнього заповіту Оскара Уайльда” є “черевомовна біографія”. 

У підрозділі 2.3. Лінгвістична маска як основний інструмент створення “черевомовної” біографії Оскара Уайльда детально аналізуються засоби створення лінгвістичної маски у романі П. Акройда “Останній заповіт Оскара Уайльда”.

В “Останньому заповіті Оскара Уайльда” органічно сплетено в єдине ціле величезну кількість елементів різних жанрів, при цьому жодному з них не надано остаточної переваги. Об'єднавчою ланкою для них стала створена автором лінгвістична маска Оскара Уайльда. Маска, яка в цьому випадку є модифікацією пастишу, –  це  не лише літературний прийом, на якому будується роман. Адже йдеться про твір, автора якого хвилює доля конкретної творчої особистості й сама природа творчості. Тому образ маски, яку в історії культури нерідко приречений носити митець, постійно повторюється в романі, будучи поряд з мотивом карнавалу/маскараду та темою сміху однією з основних “цеглинок” у художній системі твору.

Маска, яку створює Акройд, є насамперед лінгвістичною, тому найбільшу увагу він приділяє відтворенню письменницького стилю Оскара Уайльда, основні характерні особливості якого зумовлені естетизмом. У романі можна знайти фрагменти, написані в манері майже всіх жанрів, які використовував Уайльд (п’єси, філософські есе, листи), а текст загалом базується на De Profundis. Автор також не міг залишити поза увагою виняткову роль мистецтва бесіди у самопозиціонуванні Уайльда, тому чимало розмов, відтворених на сторінках щоденника, нагадують анекдоти про Уайльда.

Своєрідною “візитною карткою” стилю Уайльда були парадокси. Тому не дивно, що саме їхнє (ре)конструювання є для Акройда одним з фокальних пунктів. Деякі з них запозичені з текстів самого Уайльда, але більшість створена Акройдом за уайльдівськими моделями.

До найяскравіших ознак стилю Уайльда слід віднести також своєрідний словник і синтаксис, а також тенденцію до оригінальності висловлювань, що виявлялася в незвичайних епітетах, метафорах і порівняннях. У процесі створення лінгвістичної маски Уайльда сучасний автор активно імітує та наслідує його словник. З лексичного погляду найцікавішими, мабуть, є псевдо-уайльдівські казки, перенасичені “естетичною” лексикою. Водночас, подібний вокабуляр майже не зустрічається за межами казок та притч, що можна пояснити кількома причинами. По-перше, за основу (гіпертекст) свого твору Акройд бере De Profundis  Уайльда, стиль якого значно відрізняється від написаного ним раніше. По-друге, протагоніст роману Акройда – це внутрішньо зламаний Уайльд останніх місяців життя, обставини яких аж ніяк не сприяли застосуванню різноманітних словесних прикрас. Таким чином, майже єдина барвиста прикмета уайльдівського словника, що залишається Акройду в цій ситуації, – це любов Уайльда до власних імен, яка яскраво виявляється навіть у позбавленому інших лексичних оздоблень De Profundis. Акройд блискуче використовує цю можливість для надання лінгвістичній масці більшої ймовірності, щедро насичуючи текст роману власними іменами, які можна розподілити на імена з грецької та кельтської міфології; біблійні імена; імена літературних героїв; імена відомих історичних осіб; імена людей, що належали до світу мистецтва (письменники, художники, скульптори, музиканти), – сучасників та попередників Уайльда. 

В результаті Пітер Акройд переконливо демонструє, що реальний Оскар Уайльд, особистість якого формувалась та змінювалася за допомогою ігрової адаптації різноманітних масок, залишається недоступним для пізнання.

У третьому розділі “Конструювання біографії через гру з часом у творі Пітера Акройда “Чаттертон””, що складається з трьох підрозділів, досліджено своєрідність застосування різних форм хронотопної організації тексту для створення біографії видатної особистості. 

У підрозділі 3.1. “Образ Чаттертона як історична і літературна проблема” постать Томаса Чаттертона розглядається як об’єкт численних інтерпретацій та важливий культурний міф.

Для Пітера Акройда традиційна думка, що Чаттертона “відкрили” лейкісти Вордсворт і Колрідж, є хибною. Для нього юний поет-містифікатор ХVІІІ ст. – явище яскраве й самобутнє. З погляду письменника, унікальність Чаттертона полягала у його вірі в те, що саме минуле, а також мова минулого, можуть і мають бути відроджені. Він був візіонером, який розумів світ через міфи й легенди. У цьому він постає для Акройда продовжувачем споконвічної англійської традиції, адже протягом багатьох століть британські художники й письменники використовували суміш історичних стилів як засіб для більш точного розуміння минулого.

Написане Чаттертоном ввело в оману багатьох його сучасників і наступників й дало поштовх тривалим дебатам, що одержали назву “Суперечка про Роулі”. Саме вона призвела до того, що протягом багатьох років репутація Чаттертона коливалася між “генієм – майстром підробок” (fraudulent genius) та “чесним невігласом” (honest ignoramus). Парадокс полягає в тому, що лише Чаттертон-автор підробок міг пізніше стати культовим романтичним героєм. Пітер Акройд заперечує створений романтиками образ Чаттертона і пропонує своє бачення цієї суперечливої постаті.

“Чаттертон” Акройда вдало сполучив у собі риси детектива й так званого “дослідницького роману”, популярного у сучасній літературі, причому детективну структуру твору програмує пастиш, представлений у формі ймовірного манускрипту Чаттертона. Твір починається з лаконічного (“об’єктивного”) викладу наявних відомостей про життя Томаса Чаттертона. Надалі в самому тексті Акройд пропонує три варіанти того, що могло б дійсно стояти за цією сухою енциклопедичною довідкою, – роман складається з трьох частин, кожна з яких подає свою версію обставин смерті героя. Відтак, Акройд використовує фігуру Чаттертона для наочної демонстрації відносності історичних фактів як головної проблеми жанру біографії.

Підрозділ 3.2. “Темпоральність як об’єкт постмодерністської гри в романі П. Акройда “Чаттертон”” присвячено дослідженню феномену часу як однієї з провідних тем і водночас сюжетотворчих прийомів роману “Чаттертон”.

Центральність теми часу у романі пов’язана з тим, що у сучасному світі традиційне сприйняття цього концепту, так само, як і історії, втрачає свої позиції та переоцінюється. Через це часова лінійність вже не вважається надійним засобом організації наративу. Тому актуальності набуває його реконцептуалізація, що виявляється у постмодерністських експериментах з різними можливостями пізнання та відтворення плину часу.

“Чаттертон” Пітера Акройда з’єднує оповіді, дія в яких відбувається почергово у ХVІІІ, ХІХ і ХХ століттях, але фактично твір являє собою метанаратив про одночасність різних історичних досвідів і подій. Перетинати межі свого часового континууму й спілкуватися між собою можуть тільки поети, обдаровані надзвичайною здатністю бачити суть речей – Чаттертон, Мередіт та Уічвуд. Однією з найважливіших характерних рис даного роману Акройда стає циклічність, якої дотримано не тільки в сюжеті, а й на рівні наративу, чим підкреслюється циклічна природа самої історії. Час у романі розглядається як лабіринт, де герої мандрують у різних напрямках і, зрештою, зустрічаються. Ця зустріч натякає на переродження, що теж традиційно асоціюється з лабіринтом. Коли персонажі зливаються, минуле й теперішнє збігаються, хоча один із них існує в часі, що передує життю іншого. Таким чином, сам текст роману перетворюється на складний часовий лабіринт, центральним елементом якого стає Смерть.

Пітер Акройд експериментує з різними властивостями часового лабіринту: у романі мають місце стрибки з минулого у теперішнє й назад, коли його герої переживають стан, близький до подорожі в часі. Герої, що долають часові кордони, формують мережі, які охоплюють століття, і пов’язані з тим простором, у якому вони мешкають. У даному випадку це Лондон, якому віддане одне з центральних місць у всіх текстах Акройда. Авторські моделі гри з часом також включають у себе поняття уявного часу, матерії й антиматерії, явище “чорної діри”, коли час нескінченно уповільнюється, а також квантовий зв’язок. Роман багатий на приклади екфразису, які надають цінні ключі для інтерпретації тексту, у тому числі його часових моделей.

У підрозділі 3.3 “Постмодерністські моделі художньої творчості в романі (інтертекстуальність, підробка, плагіат)” здійснено аналіз пост-сучасних підходів до проблеми художньої творчості, представлених у романі П. Акройда “Чаттертон”.

Роман вирізняє глибока зацікавленість у лінгвістичній природі письма, у грі з невловністю значення, у проблематичних взаєминах між індивідуальним письменником і літературною традицією, до якої його відносять, а також увага до співвідношення реальності й репрезентації. Всіх героїв-письменників у творі поєднує неможливість бути оригінальними. Цей стан, що зветься “письменницький застій”, розглядається у романі як результат явища, названого Гарольдом Блумом “острахом впливу”. Квест у пошуках правди про Чаттертона, хоча й у різний спосіб, дає їм розуміння того, що остаточних істин не існує, а отже, кожний вільний запропонувати свою версію.

Для Пітера Акройда креативність у літературі полягає більшою мірою в здатності поглинати, а потому перефразовувати минуле. Справжній дар Чаттертона – не вміння створювати містифікації, а здатність переломлювати свій голос, використовуючи найрізноманітніших персонажів. В інтерпретації Акройда метод Чаттертона підкреслює активну й свідому роль автора у поєднанні різних текстів і дискурсів. Водночас письменник блискуче деконструює звичну концепцію історії літератури як історії великих імен і досягнень. Оригінальність неможлива, тому що історія являє собою ніщо інше, як палімпсест. В епоху високорозвинених технологій відтворення реальності й мультимедійної симуляції проблеми імітації, плагіату, копіювання й оригінальності можна сприймати тільки як засіб створення багаторівневих художніх текстів, які сигналізують про те, що усвідомлюють свою уявну природу. 

Таким чином, у “Чаттертоні” Пітер Акройд пропонує свою концепцію того, чим дійсно є історична правда і в чому полягає природа мистецтва: воно є автономним стосовно зовнішньої реальності, воно не складається з сукупності біологічних і життєвих умов, воно самоцінне, і тому вічне.

У четвертому розділі ““Змінена історія” як нова форма біографічного письма: твір Пітера Акройда “Мільтон в Америці””, що складається з чотирьох підрозділів, розглянуто новаторський підхід П. Акройда до використання популярного жанру масової культури як основи для постмодерністської біографії Джона Мільтона.

Підрозділ 4.1. “Жанрові параметри  “зміненої історії”” присвячено етапам розвитку, становлення, основним рисам та класифікації видозмін жанру “зміненої історії” .

“Мільтон в Америці” позначив важливий етап у творчості Пітера Акройда. Якщо в попередніх творах він лише ставив під питання ті чи ті умовності біографічної художньої літератури, то в цьому творі він уперше повністю відкидає її норми та будує його переважно на власній фантазії, взявши за основу лише деякі відомості з життя Дж. Мільтона та окремі факти з історії Америки часів становлення пуританських поселень Нової Англії. Для цього експерименту письменник обирає молоду жанроформу постмодерністської зміненої історії, яка розвинулася на ґрунті  популярного у сучасній масовій літературі відповідного жанру.

Для позначення творів, де описуються версії історичних подій, відмінні від тих, до яких ми звикли, вживаються різні терміни. Це “альтернативна (змінена) історія”, “альтернатна  історія”, аллоісторія, віртуальна історія, контрфакт, “а що, якби”-сценарій або ахронія. Термін “альтернативна історія” вживається також в сучасній історіографії для позначення історичних робіт, у яких змінюються не події, а точка зору. Саме тому у даній роботі, щоб уникнути плутанини, вживається термін “змінена історія”, коли йдеться про твори, де змінюється звичайний для нас хід подій, і “альтернативна історія”, коли маються на увазі твори зі зміною точки зору.

Існує декілька класифікацій творів жанру зміненої історії (зокрема, класифікації В. Дж. Коллінса та К. Хеллексон). Але вони спрямовані, здебільшого, на впорядкування фантастичних творів, залишаючи без уваги тексти, що перебувають на межі жанрів. Тому в даній роботі пропонується власна класифікація: подорожі у часі, паралельні історії та змінені історії. В останній категорії можна виділити традиційні змінені історії, де поворотною точкою в історії людства обрана певна значуща подія реального минулого (найчастіше це війна), “апокрифічні” змінені історії, які розповідають про те, що могло мати місце в реальності, але відомості про те, чи відбулася ця подія, відсутні й найчастіше  ймовірність цього є досить незначною, та постмодерністські змінені історії, автори яких або припускають те, чого ніяк не могло бути в реальності з метою погратися з можливостями, наданими такою ідеєю, або базують гру з історією на зміні якоїсь дуже незначної деталі, що дає можливість зосередитись на тому аспекті історії людства, який найбільше цікавить автора. У випадку з твором Пітера Акройда, який належить до цієї останньої категорії, такою деталлю стає подорож Джона Мільтона до Америки, якої насправді ніколи не було, а аспект, який наголошується у такий спосіб, – це природа фанатизму.

У підрозділі 4.2. “Джон Мільтон як культурний символ та літературний герой” простежено еволюцію образу Джона Мільтона як важливого символу та персонажу художніх текстів у західній традиції.

Місце Джона Мільтона в історії літератури ніколи не було чимось постійним і незаперечним. Пояснення цьому слід шукати в ідейних переконаннях Мільтона, адже це ім'я настільки тісно пов'язане з пуританізмом, що всі наступні покоління сприймали його спадщину насамперед у цьому контексті. Ситуація кардинально змінилася на початку 1920-х років із приходом модерністів, коли ставлення до Мільтона почали співвідносити зі ставленням до класичного літературного канону і християнської теології, а атаки на нього сприймалися як свідчення радикальної позиції (Т. С. Еліот, Дж. Б. Шоу, Р. Лоуелл, У. Релі). Сьогодні суперечки довкола постаті Мільтона принаймні частково перемістилися зі сфери творчості у вужчу царину оцінки його особистості.

Існує чимало наукових біографій Джона Мільтона; що ж до художніх творів, які так чи так пов’язані з його постаттю, то їх зовсім небагато. До них належать романи Роберта Грейвса “Дружина містера Мільтона; історія Марі Пауелл”, Едмунда Фуллера “Джон Мільтон” і Єви Фіджес “Древо пізнання”. Твір П. Акройда став четвертим у цьому списку. Сюди ж можна додати ще два романи, написані в середині ХІХ століття Анною Маннінг,  – “Марі Пауелл” та “Щоденник Дебори”. Окрім вищезгаданих, існує ще поема Уїльяма Блейка “Мільтон”, яка справила суттєвий вплив на П. Акройда. Саме Блейк уперше спробував зробити те, що повторює Акройд на сторінках свого роману, – дати Мільтону можливість прожити ще одне життя і виправити свої помилки. Але між позиціями Блейка та Акройда існує одне істотне розходження – Блейк вірив, що в Мільтона є шанси виправитись і перейти на інший рівень розвитку свідомості, Акройд же його впевненості не поділяє.

Відтак, Акройд продовжує дискусію про особистість Мільтона й пропонує свою версію того, якою людиною був прославлений поет. Для відтворення особистості Мільтона він використовує тексти самого поета та, занурюючись углиб його свідомості, використовує різноманітні наративні стратегії й звертається до положень сучасної психології.

У підрозділ 4.3. “Роман П. Акройда “Мільтон в Америці” у контексті жанрової системи пуританської авто/біографічної словесності” проаналізовано жанрову систему пуританського авто/біографічного письма з точки зору її впливу на твір П.Акройда.

Письменник використовує майже всі жанри, що існували в рамках традиційної пуританської літератури (пуританські біографії/агіографії, трактати, памфлети, проповіді, сни, видіння/одкровення, пророцтва, щоденники, автобіографії/сповіді, листи). Перша частина роману побудована згідно з жанровими конвенціями пуританської духовної автобіографії (переслідування за Віру у Європі, “вихід” до “обітованої землі”, подорож до берегів Нового Світу з описом аварії корабля, у якій загинули всі, чия віра була недостатньо сильною, та щасливий порятунок і возз'єднання з одновірцями), а вставні розділи, написані у техніці “потоку свідомості”, являють собою варіант традиційної для ранньої американської літератури “повісті про полон”. У результаті цього експерименту створюється напруга між жанровим різноманіттям літератури американських пуритан та фантастичним жанром зміненої історії, що додає роману постмодерністської своєрідності.

Підрозділ 4.4. “Переосмислення П. Акройдом пуританського міфу про Новий  Едем для створення вигаданої  біографії Мільтона” присвячено важливим аспектам використання П. Акройдом засадничих пуританських міфологем як основи вигаданої біографії Дж. Мільтона.

Письменник пропонує свою версію подій, описаних Н. Готорном у новелі “Травнева жердина в Меррі Маунті” на основі мільтонівської легенди про Втрачений і Віднайдений Рай, але вибудовує зворотну послідовність – Рай Віднайдений і Рай Втрачений, що дає йому можливість поєднати мільтонівську версію відомої біблійної легенди і її Готорнове осмислення.

Акройд будує свій твір на грі з багатьма компонентами біблійного міфу про Едем, найважливішими з яких є перше гріхопадіння Людини, постаті Адама і Єви, вигнання у пустище та караючий янгол-охоронець. За їх допомогою Акройд створює для Джона Мільтона нову біографію у Новому Світі, і таким чином спускається до самих витоків американської нації й досліджує першоджерела американської ідеї та національного міфу. Таким чином, твір Пітера Акройда набуває осучасненого звучання й перетворюється на алегорію, метою якої є викриття суті сліпого фанатизму. Водночас він наголошує на циклічності історії, адже помилки повторюються знов і знов. Щодо експериментальної форми роману, вона підкреслює, що потенціал художньої біографії ще далеко не вичерпаний.

У Висновках підсумовуються й узагальнюються результати дослідження, які зводяться до таких положень.

Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. жанр біографії постає багатоплановим і неоднозначним явищем. Як показало дослідження, особливу роль у його розвитку відіграє залучення біографічних жанроформ до парадигми постмодернізму. Кардинальні зміни відбуваються й усередині жанру. Хоча традиційні різновиди біографії все ще активно використовуються письменниками, одночасно з ними створюється чимало нових жанрових модифікацій, що стало  результатом впливу на біографію постмодерністської металітератури з її принципово іншою концепцією історії в плані її онтологічних та епістемологічних параметрів.

За допомогою аналізу жанрових видозмін біографічної металітератури було з’ясовано, що однією з найважливіших її модифікацій є піджанр “письменник як герой”, популярність якого тісно пов’язана з захопленням концепцією “смерті автора” (адже цей варіант біографічного письма має справу саме з біографіями письменників). Біографії “письменник як герой”, у свою чергу, дали поштовх для появи таких нових жанрових різновидів біографії, як дослідницький роман та “черевомовна біографія”.

Серед англійських письменників, які ведуть активний творчий пошук у сфері художньої біографії та успішно використовують піджанр “письменник як герой”, особливу увагу привертає Пітер Акройд. Проведене дослідження доробку цього автора дозволяє стверджувати, що його творчість яскраво відбиває процеси, які відбуваються в сучасній біографістиці. Для творів П.Акройда характерна послідовна тенденція до розмивання меж між історичним “фактом” і художнім “вимислом” і негативне ставлення до традиційного асоціювання літератури з вигадкою, а історії й біографії – з правдою.

Першою спробою П. Акройда поєднати жанри біографії та роману став його другий твір – “Останній заповіт Оскара Уайльда”. Той факт, що головним героєм обрана знакова фігура англійської літератури, надає право віднести “Останній заповіт Оскара Уайльда” до біографій типу “письменник як герой”. За зовнішньою формою це щоденник, який, у свою чергу, є жанровим різновидом автобіографії. Але своєрідність акройдівського підходу полягає в тому, що основним прийомом, на якому базується твір, стає пастиш. Завдяки його майстерному використанню автор створює у “Останньому заповіті Оскара Уайльда” лінгвістичну маску славнозвісного парадоксаліста і за її допомогою пропонує власну інтерпретацію особистості Оскара Уайльда. На увагу заслуговує й специфічна жанрова природа твору – Уайльд Пітера Акройда пропонує чимало варіантів того, як саме можна його розглядати (щоденник, біографічний роман, роман виховання, апологія, сповідь, любовний роман, заповіт, притча, критичні нотатки (есе)), але не робить жодних остаточних висновків, залишаючи вибір за читачем.

Відтак, прийнявши точку зору й манеру письма О.Уайльда, П. Акройд намагається ідентифікувати себе з іншою людиною. При цьому письменник вдається до гри з читачем, адже свідомо конструюється ситуація подвійного авторства наративу, коли експліцитний автор автобіографії містить у собі й реального автора, що вигадав його. Зваживши на це, вважаємо за доцільне визначити жанр “Останнього заповіту Оскара Уайльда” як “черевомовну” біографію.

Наступним кроком у акройдівських пошуках у річищі біографічного письма став “Чаттертон”, який об’єднав у собі результати двох попередніх експериментів – застосування пастишу в “Останньому заповіті Оскара Уайльда” та техніку зіставлення різних часо-просторових площин у “Хоксмурі”. Пітер Акройд будує сюжет твору навколо спроби біографа-аматора Чарльза Уічвуда знайти правду про поета Томаса Чаттертона, тобто жанрова модифікація, застосована у “Чаттертоні”, являє собою яскравий приклад “роману про біографа” (чи дослідницького роману). Такий вибір дозволяє письменникові оприлюднити власні погляди на концепції оригінальної творчості, інтертекстуальності, “смерті автора”, а також поміркувати про природу письма, гру з невловимістю значення та проблематичність відносин між індивідуальним письменником і літературною традицією.

Але найважливіша роль у “Чаттертоні” відводиться грі з часом та детальному аналізу взаємин між минулим і теперішнім. Виходячи з сучасних наукових уявлень та гіпотез, автор пропонує в романі різні моделі такої гри, а саме, подорож (стрибки) у часі, принцип квантового зв’язку, концепцію “чорної діри” та теорію взаємин між матерією та антиматерією. Особливе місце у цьому творі Пітера Акройда належить живопису, який забезпечує зв’язок між часами. 

Ключовим моментом у творчості Пітера Акройда стає “Мільтон в Америці”. Письменник обирає незвичну для біографії жанрову модифікацію – постмодерністську змінену історію, що дає йому можливість нівелювати розбіжності між “дійсною” та наративною історіями. Така навмисна зміна минулого веде до його “зникнення”, що може бути назване соціо-культурологічною прикметою нашого часу. Заслуговує на увагу і той факт, що “Мільтон в Америці” набуває певних рис постмодерністської притчі, що дає автору можливість дослідити проблему зіткнення різних цивілізаційних моделей і подати своє історико-філософське бачення витоків нагальних проблем сучасного світу. 

Отже, з кожною новою роботою жанрові експерименти П. Акройда стають все сміливішими, що призводить до поступової втрати зв’язку з традиційною біографічною формою як такою. Факти з життя відомого письменника перетворюються для Пітера Акройда на відправну точку для написання постмодерністських історіографічних романів, лише умовно пов’язаних із жанром біографії. Одночасно з цим реалізується “зворотний зв’язок” між постмодерністськими біографіями Акройда та його традиційними науково-популярними життєписами, до яких залучаються елементи постмодерністського письма.

Таким чином, оригінальна творчість Пітера Акройда-біографа є яскравим свідченням невичерпного потенціалу біографії та дозволяє говорити про збагачення письменником як біографічної традиції, так і постмодерністської художньої прози ХХ – ХХІ століть.