| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь її опрацювання українськими та зарубіжними дослідниками, визначено мету та завдання дисертації, розкрито її наукову новизну та практичну цінність.
Перший розділ дисертації «Екзистенціалізм – художньо-філософська основа літератури доби модернізму» 1.1. – «Центральні концепти екзистенц-філософії як ідейно-тематичне підґрунтя літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття» – присвячений вивченню художньо-естетичних засад європейського екзистенціалізму. Тут проаналізовано праці Н. Аббаньяно, М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, А. Камю, Ж.-П. Сартра, М. де Унамуно, К. Ясперса та ін. Основну увагу звернено на філософські проблеми буття, трагізму, абсурдності та їх віддзеркалення у творах українських і зарубіжних письменників. Потоки свідомості, внутрішнє мовлення, розкріпачення мови літературних героїв у текстах характеризують сутність буття людини. Проаналізовані ідеї екзистенц-філософії засвідчують: попри те, що екзистенціалізм остаточно сформувався лише в 20–40-х роках ХХ століття, ці ідеї викристалізовувалися у попередні століття. У зв’язку з окресленням проблем, яких торкались європейські екзистенціалісти, у роботі констатується, що вже С. К’єркегор обстоював право на самовираження конкретного суб’єкта, звертаючи увагу на його внутрішню ідентичність та відповідальність. Думка Ф. Ніцше про «надлюдину» стала визначальною в екзистенц-філософії, підсиливши тенденції індивідуалізму. Вихідною точкою розуміння екзистенції у М. Гайдеґґера є «буття-в-світі», тобто не в собі, а поза собою. У праці «Буття і час» він розмежував поняття «буття» та «суще», довів, що буття можливе лише у горизонті часу. У модернізмі знаходимо художнє осмислення й естетичне продовження концепцій М. Гайдеґґера.
У Ж.-П. Сартра «існування передує сутності», кожна людина є вільною, вона завжди має змогу вибирати між добром і злом. А. Камю запровадив у філософію екзистенціалізму категорії бунту та абсурду, наголошуючи, що відчуття абсурду виявляється у переживанні плинності часу. В його розумінні відповідальність – це втеча в себе. К. Ясперс наголошував на особливій ролі комунікації в житті людини. Крайнім проявом екзистенціального ірраціоналізму стало філософствування М. де Унамуно. Згідно з його концепцією, люди впадають у відчай тому, що приречені померти. І тільки в любові та через любов індивід може воскрешати себе в іншому. Літературне «проповідництво» Унамуно за характером цілком ірраціональне, засноване на вірі та свободі. Суголосні ідеї знаходимо у творчості письменників нової генерації. Наприклад, автори по-різному трактують проблему самотності. Так, В. Стефаник найчастіше ототожнює її зі стражданнями старих і покинутих дітьми людей («Осінь», «Ангел»); М. Коцюбинський змальовує самітників особистостями, які бачать більше, ніж інші, оскільки переживають справжнє існування, яке характеризується думками про вічне («Цвіт яблуні»), інколи письменник убачає в ізольованості втечу від буденної рутини («Intermezzo», «Persona grata»); для Ольги Кобилянської потреба залишатися наодинці з собою – вершина буття жінки, яка здатна піднятися над юрбою, виокремитися з-поміж інших («Час», «З юних літ Марії»); для персонажів М. Яцківа втеча від світу – необхідна умова екзистенції митця, адже тільки сам-на-сам зі своїм внутрішнім Я творець здатен осягнути «іншу» реальність – творчість; Винниченків самітник – це шукач істини, який нехтує моральними цінностями, часто впадаючи у депресивні стани. Зрозуміло, що шукання українських митців тісно вплетені у загальноєвропейський контекст. Так, зокрема, у Ф. Кафки відчуження – тотальна неминучість, здається, що кожен його персонаж приречений бути ізольованим суспільством («Перевтілення»). Бажання усамітнитися – визначальна риса персонажів і С. Цвайґа («Амок»).
У підрозділі 1.2.письменників нової генерації» – висвітлено рецепцію і трансформацію світоглядних ідей філософії існування в українській культурі «зламу століть». Екзистенційне світовідчуття духовно близьке до менталітету українців, тому його проникнення в український культурний простір було природним, бо вже у творчості Г. Сковороди, письменників початку ХІХ століття простежувалися тенденції, що знайшли своє втілення у модерному мисленні письменників нової генерації. Із рецепцією праць Ф. Ніцше літературні твори втрачали цілісність, лінійність, набуваючи рис мозаїчності, стали фрагментарними, уривчастими, часом напруженими та різкими, нервовими або медитативними; змінився стиль письма, дедалі частіше використовувалися прийоми потоку свідомості, внутрішніх монологів; у діалогах з’явилися риси розкріпаченої мови, яка й була покликана визначати буття людини у світі. У підрозділі акцентуються позиції І. Франка, С. Єфремова, М. Євшана, М. Зерова та сучасних дослідників – Тамари Гундорової, Ю. Кузнєцова, Соломії Павличко, Наталії Шумило та ін., які по-різному окреслювали вказані риси у творчості майстрів слова кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У контексті визначення екзистенційності як домінанти особливу увагу звернено не лише на наскрізні буттєві мотиви, ідеї, проблематику в текстах творів, а й на особистості, типи персонажів, їхнє ставлення до буття. У ході аналізу їхнього світовідчуття, поглядів, манер, які виражаються через мову, розкриття образів, виявлено екзистенціальні концепції письменників нової генерації, аби збагнути екзистенційну сутність персонажів. Це дає підстави весь комплекс названих тенденцій, сформований до появи екзистенціалізму, назвати екзистенційністю, оскільки саме екзистенційність (інтерес до особистості, її проблем та внутрішнього світу) передбачала сукупність рис, які пізніше стали ідейно-естетичною основою власне екзистенц-філософії.
Беззаперечною видається думка, що українська література так само, як і європейські, відчувала та сприймала нові тенденції, зміни, але по-особливому, по-своєму реагувала на них, виявляючи національну самобутність. Буття українців закорінене у християнську традицію, у відчуття страху Божого, у надреальну сутність, яка веде до самозаглиблення, осягнення трансцендентності. Практично всі аналізовані тексти Т.Бордуляка, Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, В. Стефаника, Марка Черемшини виявляють глибоку релігійну свідомість їхніх авторів. На нашу думку, виняток становлять твори В. Винниченка та частково М. Яцківа. Отже, релігійність є домінантною в нашій культурі, що сприяло викристалізовуванню екзистенційного світосприйняття на українському ґрунті.
Аналіз художніх текстів засвідчує, що митці-модерністи змальовували своїх персонажів, їхні переживання в екзистенціальному ключі. Композиція новел В. Стефаника увиразнює відчуття трагізму, безвиході («Синя книжечка», «Кленові листки», «Камінний хрест», «Лан»). Ольга Кобилянська також акцентувала на психологізмі внутрішнього буття героїнь, їхньому життєвому виборі, аристократизмі, меланхолії, стражданнях («Некультурна», «Valse mélancоlique», «Природа», «З юних літ Марії»). М. Коцюбинський приділяв особливу увагу змалюванню психології самотніх людей, які втомилися від життя, тому їхні настрої песимістичні, а дýші охоплені страхом («Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Persona grata», «Лялечка», «Хо»). М. Яцків чи не найяскравіше зобразив відчуження людини. Письменник зумів психологічно розкрити цю грань буття у творах «Чорні крила», «Дівчина на чорному коні», «Архітвір», «Звела з дороги», «Зерно гірчиці», «Білі вівці». Марко Черемшина порушив теми смерті, болю, страждання, трагізму, відчаю, хоча його тексти пройняті оптимізмом (на цьому наголошував ще Д. Донцов у статті «Марко Черемшина»). Б. Лепкий акцентував увагу на трансцендентних ірраціональних проблемах, які впліталися у пізнання таємниць людського буття, а його поезії в прозі своєю настроєвістю характеризували найглибші душевні пόрухи. Аналіз екзистенціального бачення В. Винниченка зосереджено на типах нового героя-індивідуаліста, сильній особистості, «надлюдині», яка виявляла себе і заявляла про своє інше Я, про власну роздвоєність.
Таким чином, екзистенційність – це домінанта, яка була ознакою світовідчуття персонажів. Екзистенційні риси на українському ґрунті помітно розвинулися. Такі екзистенціали, як буття і час, трагізм людського життя, самотність, відчай, страх, абсурдність, яскраво виражені в художніх творах. Автори-екзистенційники (вислів В. Пахаренка) висвітлили проблему існування людини наодинці з буттям, яке сприймається як єдина достовірна реальність.
Другий розділ дисертації – » – складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. – » – висвітлено категорію трагізму в екзистенц-ключі. Теоретичне підґрунтя становлять філософські концепції М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, А. Камю, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, К. Ясперса. Умовне групування новелістики за тематикою виявляє найхарактерніші для української літератури межові ситуації персонажів: переживання трагічного через розрив із землею (еміграція / рекрутчина / війна) («На полях» Ольги Кобилянської, «Камінний хрест», «Вона-земля» В. Стефаника, «Перші стріли», «Бодай їм путь пропала», «Зрадник», «Після бою», «Село вигибає» Марка Черемшини, «Гермес Праксітеля», «Христос у гарнізоні», «У милосердної богині з кам’яним серцем», «Все дурниця» М. Яцківа та ін.); трагізм, який супроводжується людською жорстокістю, злом, черствістю («Сучасний Каїн» М. Яцківа); трагічне сприйняття світу через злидні, важку працю («За що», «Над ставом», «Хлопка» Б. Лепкого, «Горобці» М. Яцківа, «Голод», «На пристані» В. Винниченка, «Новина», «Лан», «Злодій» В. Стефаника); трагізм як невід’ємна частина життя в зрілості та старості через самотність («Вовчиха» Ольги Кобилянської, «Бабин хід» Марка Черемшини, «Що записано в книгу життя» М. Коцюбинського, «Бувальщина», «По дорозі» М. Яцківа, «Сини», «Осінь» В. Стефаника та ін.); відчуття трагізму через розчарування у коханні («Лялечка» М. Коцюбинського), сорому покритки («Зведениця» Марка Черемшини); неусвідомлення власного трагізму через пияцтво («У корчмі», «Лесева фамілія», «Майстер», «Синя книжечка» В. Стефаника); проблема трагічного сприйняття світу через каліцтво («Жебрачка» Т. Бордуляка, «Сліпець» Ольги Кобилянської, «Село вигибає» Марка Черемшини); жагу смерті та самогубства, коли автори розглядають самогубство як вихід із ситуативної екзистенційної кризи («Дід» Марка Черемшини, «Жінка Сарданапала» М. Яцківа, «Юда» Ольги Кобилянської, «Настя» Б. Лепкого, «Стратився», «Басараби» В. Стефаника, «Дебют» М. Коцюбинського).
Сьогодні, коли зняті ідеологічні кліше, у руслі екзистенціалізму інтерпретують твори вище згаданих авторів. Так, В. Стефаник, поставивши своїх персонажів у межові ситуації, заявив про себе як про письменника з екзистенційним світовідчуттям, який зумів передати найглибші порухи і переживання людської душі. Новели «Палій», «Сон», «Озимина», «Сини», «Роса», «Гріх», «Ангел», «Святий вечір», «Скін» та ін. трактуються як психологічно-напружені, де наскрізною темою є трагізм буття старих людей. Трагічне наповнення текстів посилюється завдяки використанню стилістичних фігур у Б. Лепкого («Сім шляфроків», «Жінка з квіткою», «У Шатмарі», «Не виходимо з хати», «Коні»), метафоризації та психологізації у М. Коцюбинського («Лялечка», «Що записано в книгу життя», «Persona grata»), буттєвій наповненості у В. Винниченка («На пристані», «Голод»), символізації та бароковості у М. Яцківа («Furia addormentata»). Трагізм межової ситуації вдається передати насамперед використанням повторів, художніх деталей, риторичних запитань.
Екзистенціальним виявом трагічного є пейзажі, деталі-символи, сновидіння, листи, потоки свідомості, внутрішнє мовлення, фольклорні елементи (пісні, голосіння). Вони підсилюють такі екзистенційні стани, як страх через розрив із землею та рідними, страждання від самотності, каліцтва, старості, неприйняття та небажання смерті, бунт проти війни, абсурдність людського існування тощо.
У підрозділі 2.2. – «Проблеми митця і самотності творчої особистості в епоху політичної та духовної кризи «fin de siècle» – розкривається специфіка розуміння філософами та художниками епохи «зламу століть» проблеми самотності творчої особистості. З цією метою проаналізовано праці М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, М. Євшана, А. Камю, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра. Філософська проблема самотності митця знайшла своє самобутнє втілення у художніх творах письменників «fin de siècle», що підтверджує їх текстуальний аналіз.
Тема митця і мистецтва найширше осмислюється в оповіданнях і новелах М. Яцківа («Поганство юрби», «Готуріди», «Портрет», «Дівчина на чорнім коні», «Adagio consolante», «Архітвір», «Боротьба з головою», «Сфінкс», «Митець», «Гермес Праксітеля», «Афродіта з Кнідос»). Письменник утверджує думку, що справжнє мистецтво твориться на самоті, – це інший вимір буття, трансцендентність, осягнути яку неможливо, не переживши межової ситуації, глибинного духовного потрясіння. У роботі наголошено, що світогляд автора містить й інші елементи філософії існування: трагізму сприйняття світу творчою особистістю, її відчуженості. У новелах М. Яцківа екзистенційність підсилюється змалюванням нероздільності життя і мистецтва, дійсності та сну, матеріального і трансцендентального. Химерність побудови художнього простору поглиблює авторське бачення ірраціональності та нетривкості світу. Модерністичні прийоми відтворення психології персонажів (внутрішні монологи, сни, марення, стани агонії, потік свідомості тощо) довершують філософічність поетики малої прози М. Яцківа.
В екзистенціальному ключі осмислюється тема мистецтва у творчій спадщині М. Коцюбинського, який утвердив ідею, що в душі творчої людини є два світи, де переважає світ митця, який відчуває втому, зосередженість на власному «Я», роздвоєність, швидкоплинність буття, страх перед невідомістю. У низці етюдів автора «З глибини», «Хмари», «Утома», «Самотній», «Сон» простежується думка: творчість – це таємна сила в людині, вона народжується з переживання, тому світ та відчуття себе у ньому митці змальовують так, як відчувають стосовно власного буття. В. Винниченко наголошував, що справжнє мистецтво – нездоланне, воно – своєрідний порятунок для душі («Раб краси»), найтяжче для обдарованої людини – «загубитися» у світі, втратити власну сутність, якщо займатися роботою, яка не до душі («Терень»). Б. Лепкий вважав справжнім те мистецтво, яке ллється з серця («Співачка»), для нього важливо, аби письменник не втратив власної автентичності, обравши стоїчну позицію – писати, незважаючи ні на що («Кидаю слова»). В. Стефаник екзистенційно (крізь призму свого внутрішнього буття) переживав творчість, осмислював її в межах екзистенційного часу, розумів мистецтво як життєвий вибір, за який потрібно нести відповідальність («Дорога», «Моє слово», «Амбіції»). Ольга Кобилянська у поглядах на мистецтво дотримувалася ніцшеанської традиції, вважаючи, що мистецтво, яке випливає із серця, здатне змінити і людину, і світ («Поети», «Impromptu phantasie», «Valse mélancolique», «З юних літ Марії»). Дж. Ґолсуорсі довів, що справжня творчість є жертовною («Санта-Лючія», «Бересклет»). На думку С. Цвайґа, талановита особистість має дослухатися до світу і до себе, а тоді писати («Літня новела»). За словами К. Чапека, митець – це людина, яка внутрішньо вловлює глибинну дійсність («Поет»). Усі згадані твори об’єднує спільна ідея – екзистенціальне сприйняття світу митцями формується завдяки тому, що їм вдалося відкрити межі трансцендентного, доторкнутися до краси, відчути її та по-своєму донести світові.
У підрозділі 2.3. – «Екзистенція жінки у малих прозових жанрах періоду «зламу віків» – звернено увагу на те, що кінець ХІХ століття дав поштовх до розвитку жіночого письма. До того проблеми жіночої психології не стояли так гостро, увага не зосереджувалася на внутрішньому бутті жінки, її переживаннях. Не зупиняючись на аналізі фемінізму як руху чи літературного явища, висвітлюємо найхарактерніші риси екзистенц-фемінізму. Крізь призму феміністичних проблем з’ясовуємо специфіку осмислення екзистенції жінки у новелістиці Ольги Кобилянської («Він і вона», «Думки старика», «Час», «Природа» «Некультурна», «За готар», «Аристократка»), а також у творах В. Винниченка («Зіна»), В. Стефаника («Вовчиця»), М. Коцюбинського («Під мінаретами»), Б. Лепкого («Мініатюра»).
Героїні Ольги Кобилянської є втіленням її переконань. Кожна з них пройшла свій шлях самовдосконалення, ставши самодостатньою, кожна сама гартувала власну волю, виховувала почуття. Вони, як і їхня авторка, прагнули самореалізуватися свідомо (панянка з «Природи») чи несвідомо (Параска з «Некультурної»). Мала проза письменниці, представивши ідеали слов’янської ментальності, національної самобутності буття української жінки, стала визначним явищем європейського фемінізму і заслуговує на подальше ґрунтовне вивчення в річищі переосмислення культурно-естетичних надбань української модерністської літератури.
Завершує розділ підрозділ 2.4. – «Художні аспекти вияву дитячої свідомості та світосприйняття у творах українських письменників екзистенціального типу мислення». У ньому зосереджено увагу на тому, що автори кінця ХІХ – початку ХХ століття найбільш яскраво втілили ефект дитячого трагізму шляхом використання прийомів сновидіння, спогаду, фрагментарності, мозаїчності, художньої деталі тощо. Твори В. Стефаника «Діточа пригода» та «Кленові листки» є вершинним виявом трагедії дитини. Підкреслено, що несформована дитяча свідомість, яка породжує невідповідність сприйняття, – основна тема авторів «зламу віків». Крізь призму екзистенціалізму поінтерпретовано оповідання В. Винниченка («Ой випила, вихилила…», «Гей, не спиться…», «За Сибіром сонце сходить…» та ін.) та М. Коцюбинського («Маленький грішник», «Харитя» та ін.).
У творах дитячої тематики, зазвичай, свідомість дорослої людини бачиться зіпсованою (персонажі В. Винниченка – лановий («Кумедія з Костем»), тітка та дядько («Та немає гірш нікому…»); М. Коцюбинського – батько («Подарунок на іменини»); Б. Лепкого – пані («Двоє дітей»), М. Яцківа – господиня («У наймах»), Марка Черемшини – селяни («Злодія зловили»). Автори підкреслюють, що часто, намагаючись самовиразитися, дитина обирає для себе роль дорослих, які її оточують («Пістунка» В. Стефаника, «Подарунок на іменини» М. Коцюбинського та ін.). Без урахування психологічних аспектів дитячого світосприйняття письменники не зуміли б так вдало моделювати внутрішні емоційні стани персонажів, породжені уявою та вигадкою. Б. Лепкий у новелі «Гусій» звернув увагу на те, що діти також здатні відчувати нудьгу, страх через біль та глибоку самотність, яка стає джерелом внутрішніх роздумів. М. Коцюбинський та В. Винниченко показали, як на фізичному рівні діє страх, як він охоплює внутрішнє єство дитини («Віють вітри, віють буйні…» В. Винниченка, «Хо» М. Коцюбинського). В оповіданні В. Винниченка «Гей, хто в лісі, одізвися…» автор втілив ідею про те, що маленькі індивіди все сприймають надто буквально, тому умовності, які існують у світі дорослих, вони зазвичай долають власними методами. У новелі Марка Черемшини «Бо як дим підоймається» порушено проблему страху за майбутнє крізь призму ментальності гуцулів. Страх смерті також притаманний дітям («Біла квітка» М. Яцківа, «Карби» Марка Черемшини та ін.). Автори-модерністи утверджують таке болісне світобачення засобами різноманітних літературних прийомів (внутрішніх монологів, діалогів, сновидінь, художніх деталей, риторичних запитань тощо).
У третьому розділі дисертації – «Моделювання часу та простору художнього буття персонажів в екзистенційній новелістиці кінця ХІХ – початку ХХ століття» – з’ясовано, що в екзистенціалізмі час і буття людини є ключовими поняттями, а їхнє осмислення – центральними проблемами. Спираючись на праці Н. Аббаньяно, М. Гайдеґґера, А. Камю, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса та ін., у розділі ширше висвітлюється феномен часовості.
У творах митців кінця ХІХ – початку ХХ ст. загалом і в літературі екзистенціалізму зокрема переважає замкнутий художній час, який розкриває психічний час героїв («Віють вітри, віють буйні» В. Винниченка, «Сім шляфроків», «Жінка з квіткою» Б. Лепкого, «Страх», «Захід одного серця» С. Цвайґа). У текстах модерністів сюжетний час набуває рис переривчастості або зворотності, що мотивується психологією пригадування (твори С. Цвайґа, Г. Белля, Ольги Кобилянської, В. Винниченка, Марка Черемшини, Б. Лепкого, В. Стефаника, М. Яцківа, М. Коцюбинського та ін.). У них одна кульмінаційна подія стає визначальною і вирішальною, штовхаючи персонажа здійснити кардинальний вчинок. У багатьох випадках час є головним засобом розкриття долі героїв («Аристократка», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки» Ольги Кобилянської). Виходячи з концепцій Г. Маргвелашвілі, доводиться говорити про час екзистенції та сюжетний час. Розгортання сюжету простежується на рівні хронотопу суголосно з концепцією М. Бахтіна. Тут аналіз новелістики кінця ХІХ – початку ХХ ст. зосереджується на емоційно-психологічному смислі часу (пір року або часу доби), який у модерного героя індивідуалізується, стає суб’єктивним, набуває властивих для персонажа рис («Озимина» «Осінь», «Виводили з села», «Катруся», «Діти», «Лан», «Скін», «Похорон» В.Стефаника, «Весняний захват» М. Яцківа, «Солдатики» В. Винниченка). Сутність предметних деталей висвітлюється на прикладах із творів В. Винниченка («Роботи!») та В. Стефаника («Сама-саміська», «Вона-земля», «Осінь»).
Огляд малої прози Б. Лепкого («Ще час», «В лісі», «В корчмі», «Жертва», «Звичайна історія», «Моя вина», «Мій товариш», «Лежав при відчиненому вікні», «Матвій Цапун» і М. Коцюбинського («Помстився», «Persona grata», «Що записано в книгу життя», «Цвіт яблуні») підводить до висновків, що прийом ретроспекції є важливим засобом у творенні сюжетного та у віддзеркаленні внутрішнього часу персонажів. Це не лише елемент розкриття внутрішнього буття героїв, а й невід’ємний текстотвірний чинник хронотопу, де простежується зв’язок минулого й теперішнього як нерозривних часових пластів людського існування. Якщо епізоди ретроспекції стосуються реальних картин минулого, то проспекції можуть стосуватися нездійсненних мрій, бажань і навіть переходити у трансцендентний вимір буття, посилюючи відчуття дисгармонії земного життя («Матвій Цапун» Б. Лепкого, «Зведениця» Марка Черемшини, «Повернення» М. Яцківа). Завдяки прийому сновидіння відбувається розщеплення художнього часу, розкриваються інші грані дійсності, психічні стани персонажів («Сон» М. Коцюбинського, «Старий двір» «Прикрий сон» Б. Лепкого, «Сниться» Ольги Кобилянської, «Сон» В. Стефаника). Сновидіння нерідко постає символом, попередженням («Ой, не ходи Грицю…», «Жінка Сарданапала» М. Яцківа, «Верховина» Марка Черемшини, «Мати» Б. Лепкого та ін.).
Людське існування, обмежене часовими рамками, слід розглядати як буття до смерті («Сама-саміська», «Осінь», «Святий вечір», «Ангел», «Діти», «Скін», «Озимина», «Катруся» та ін. В. Стефаника). У роботі констатується, що у межових ситуаціях загострюються відчуття відповідальності за власну долю та долю близьких («Кленові листки», «Гріх», Б. Лепкий «Мати» та ін. В. Стефаника). Центральне значення тут має індивідуальний або психологічний час. Екзистенційного осмислення набувають і проблеми минулого, теперішнього та майбутнього. Утверджується думка, що людина в теперішньому – це сума вчинків з минулого («Святий вечір» В. Стефаника, «Перша зірка» Б. Лепкого, «Persona grata» М. Коцюбинського та ін.). Характерно, що В. Винниченко постав митцем сартрівської моделі світобачення. В його новелі «Момент» минуле, теперішнє та майбутнє зводяться до єдиної миті. Проблему «сізіфової праці» – поглинання часу буднями – відтворювали В. Винниченко, Б. Лепкий, В. Стефаник, М. Яцків.
Із появою теорії А. Айнштайна літературні твори модернізму почали суттєво відрізнятися від текстів попередніх епох. Простежуються переходи від минулого до майбутнього і навпаки, художні світи авторів стають більш насиченими, вільними, необмеженими у хронотопних вимірах, зі зміщеннями у структурі часопросторових елементів. Таким чином, автори-модерністи вдавалися до художнього експериментування: час у творах може зупинятися, ущільнюватися або розтягуватися, скорочуватися чи тривати, уповільнюватися чи прискорюватися, трапляються й нашарування декількох часових пластів.
ВИСНОВКИ
Огляд концепцій Н. Аббаньяно, М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, А. Камю, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра, М. де Унамуно, К. Ясперса та письменників-модерністів дає підстави стверджувати, що кожен із них зробив свій внесок у розвиток екзистенціалізму. В екзистенц-філософії першорядного значення набувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті, часу.
Здійснене дослідження підтверджує, що екзистенційність є невід’ємною складовою європейського модернізму, властивою й українському типу мислення. В дусі екзистенціалізму творили свого часу Г. Сковорода та П. Юркевич. Письмо В. Винниченка, Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, В. Стефаника, Марка Черемшини, М. Яцківа відмінне від традиційного реалістичного. Екзистенційність як ключова риса художніх творів, як ідейна основа, як тип світосприйняття викристалізовувалася на українському літературознавчому тлі шляхом рецепції ідей С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, які утвердили принцип індивідуалізму, а також виробленням власних національних матриць.
Говорити про екзистенціалізм в українській літературі у чистому вигляді не доводиться, оскільки у період, коли творили письменники нової генерації, екзистенціалізм як філософська течія ще не був сформований. Митці кінця ХІХ – початку ХХ століття не культивували усталених канонічних форм, а спрямовували творчі пошуки у сферу вияву внутрішніх переживань. Це ставить їхні твори в один ряд із європейськими зразками тогочасної літератури. У процесі аналізу виявлено суголосність тем, ідей, мотивів, манери викладу українських майстрів слова з такими авторами світового рівня, як Г. Белль, Дж. Ґолсуорсі, Ф. Кафка, Т. Манн, С. Цвайґ та ін. Екзистенційність як домінанта малої прози передбачає не лише наскрізно буттєві теми творів, їхні мотиви, ідеї, проблематику, а й особистісні характеристики персонажів. Тому пропонуємо комплекс названих тенденцій ще до формування екзистенціалізму називати екзистенційністю, оскільки– художньо-філософська основа, а екзистенційність – визначальна домінанта світовідчуття персонажів, умонастрій літератури доби модернізму.
Аналіз малої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. дає підстави констатувати, що трагічне світосприйняття персонажів домінує в новелістиці літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Трагізм буття виявляється на рівні мотивів страждання через самотність, через розрив із землею та рідними, через небажання смерті, через нерозуміння та неприйняття оточуючими. На рівні поетики письменники зображали людину в межовій ситуації, виявляючи цим її внутрішню сутність. Художні прийоми – внутрішні монологи, потоки свідомості, діалоги, псевдодіалоги – розкривають глибинний світ людини, дають змогу зрозуміти мотиви її вчинків, виявляють її ставлення до буття. Тропи (метафори, гіперболи, літоти) сприяли розумінню значущості низки екзистенціальних ідей та мотивів не лише для автора, а й для тієї епохи, в яку він творив. Завдяки символам, антитезам, паралелізмам, художнім деталям вдавалося акцентувати увагу на вирваному із життя фрагменті, на тяжінні до осмислення буття як трансцендентної сутності.
У площині конструювання художнього часу та простору за допомогою ретроспекцій, проспекцій, сновидінь, марень, локального чи відкритого простору, заповненого чи незаповненого предметними деталями, автори не лише моделювали зміну художніх подій у сюжетному часі, а й увиразнювали психологію персонажів, структуру їхнього внутрішнього світу. Аналіз малої прози періоду «зламу віків» крізь призму ідей екзистенціалізму засвідчив перспективність подальших наукових пошуків у цьому річищі. Зокрема, доцільними бачимо дослідження генетичних та типологічних збігів, перегуків із психологічною новелістикою кінця ХІХ – початку ХХ століття в інших національних літературах Європи та осмислення розвитку закоріненої в ідеї екзистенціалізму української літератури упродовж наступних десятиліть ХХ століття (проза Т. Осьмачки, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Йогансена та ін.). Такий аналіз уможливлює вихід на рівень системно-цілісного бачення загальнолюдських проблем, глибоко психологічно осмислених у творах митців екзистенціального світогляду.
|
