МАЛІ КОМІЧНІ ФОРМИ В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ЛІТЕРАТУРАХ ВИСОКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І РЕНЕСАНСУ : МАЛЫЕ комические формы в западноевропейской литературе ВЫСОКОГО средневековья и Ренессанса

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, ступінь її розробки в літературознавчій науці, визначено мету, завдання і методологічні засади дослідження, окреслено об’єкт і предмет наукового пошуку. Подано відомості про апробацію роботи, структуру дисертаційного дослідження.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ – “Біля витоків західноєвропейської народної “низової” літератури” – покликаний дати цілісне уявлення про процес становлення західноєвропейських малих епічних форм комічного спрямування. В ньому реконструйовано історико-соціальний контекст функціонування “низової” літератури, а використання провідних принципів сучасної соціокультурології дало можливість з’ясувати причини виникнення і розквіту в західноєвропейському культурному ареалі високого Середньовіччя та Відродження таких жанрових моделей, як французьке фабліо, німецький шванк та англійський джест.

У підрозділі 1.1. – “Гносеологічні та онтологічні передумови виникнення “низової” комічної літератури в інтелектуально-духовному універсумі середньовічної цивілізації” – продемонстровано подібність суспільно-історичних і соціокультурних процесів у тогочасній Франції, Німеччині й Англії, що дозволяє розглядати досліджуваний різновид літератури як західноєвропейську регіональну художню систему. Викликана схожим комплексом передумов, ця література є віддзеркаленням єдиної ментально-ціннісної картини світу головного реципієнта – простолюдина. Крім того, для авторів такого роду художньої продукції характерною є близькість типу художнього мислення незалежно від їхньої національної приналежності.

Поява даної літературної продукції була спричинена рядом онтологічних і гносеологічних чинників, які зумовили суттєві зрушення в усталеному ході історії. Зокрема, найсуттєвішим чинником стало зниження авторитету інституту церкви, ще донедавна надійного моноліту в захисті й координуванні всіх форм життєдіяльності середньовічного суспільства.

Крім того, до переліку онтологічних передумов, які інтенсифікували розквіт “низової” літератури, слід віднести наступні: зростання загального рівня освіченості, швидкі темпи розповсюдження і вдосконалення книгодрукування, стрімкий розвиток міст, а з ним і впровадження нових форм господарювання, поява нової суспільно-політичної сили – бюргерства. Зрушення в соціальній сфері знаходили прямий відгук у сфері гносеологічній, накладаючи помітний відбиток на картину світу середньовічної людини. Головним досягненням стало формування нової особистості, котра із зацікавленістю звертала свій погляд на всі аспекти життєустрою, починала відкривати для себе індивідуальну неповторність кожної людини.

Зумовлена прискореною урбанізацією перебудова “ментального універсуму” третього стану, а також досить стрімке зростання освітнього рівня нижчих прошарків суспільства викликали у новостворюваної міської “низової” культури потребу бути зафіксованою в писемному слові, представленому зрозумілою читачеві-простолюдинові національною мовою. Саме в лоні згаданої культури і сформувалася народна “низова” література, яка не поривала з фольклорною традицією, а, орієнтуючись на відображення реальних сторін повсякденного життя, виробляла власний жанровий канон і відшліфовувала власні наративні стратегії.

Підрозділ 1.2. – “Становлення і розвиток “низової” західно-європейської літератури XII-XVI ст. та національні жанрові моделі комічного спрямування” – є історико-літературною розвідкою, присвяченою висвітленню жанрової генеалогії західноєвропейських малих епічних форм комічного спрямування.

До генетичних джерел даного різновиду літератури можна віднести народну казку, приклади (exempla), анекдот, деякі драматичні жанри, зокрема фарс, інтермедію, інтерлюдію, а також середньовічні латинські новели, наприклад, “Діяння римлян”, східні збірники, як то “Книга про сімох мудреців” тощо. Швидкі темпи зародження і поширення “низової” міської літератури були зумовлені насамперед тим фактором, що вона спиралася як на досить потужний пласт фольклорної традиції, так і на окремі жанрові утворення середньовічної художньої творчості. Однією з найбільш давніх генетичних предтеч фабліо, шванків і джестів можна вважати протоанекдотичні цикли про шахраїв-трікстерів. Подальша трансформація пратрікстеріади знайшла своє відображення спочатку в казках про тварин, потім у чарівних, а згодом і в побутово-новелістичних казках, які за своєю жанровою ідеологією вже наближені до казки-анекдоту. Саме в новелістичних казках чітко увиразнюється основоположна для “низової” літератури тема дурості, що знаходить свою реалізацію в побутовій сфері. Єднає казку новелістичного характеру з фабліо, шванками і джестами також і тип головного героя – представника простонароддя, наділеного життєвою пристосовуваністю, озброєного кмітливістю, невичерпним оптимізмом та житейською мудрістю, які повсякчасно допомагають йому в складних ситуаціях проявляти хитрість і спритність.

Суттєвий вплив на формування зазначених малих комічних форм спостерігається з боку середньовічного жанру exempla, який, будучи приналежним до літератури церковної, помітно секуляризувався і демокра-тизувався за рахунок включення анекдотів, історій побутового, а інколи навіть і жартівливого змісту. Саме широкий спектр сюжетних перипетій, зафіксованих у exempla, приваблював творців міської народної літератури, які, запозичуючи зміст, позбавляли художні тексти моралізаторства.

Простежується також генетичний зв’язок фабліо, шванків і джестів з такими драматичними жанрами, як інтермедія, інтерлюдія, фарс. Інтермедії та інтерлюдії виконувались у перервах між актами п’єс на релігійну тематику і слугували своєрідною розрядкою, презентуючи замість героїв біблійних історій простолюдинів із їхніми дріб’язковими проблемами. Обмеженість текстового обсягу, спричинена часовими рамками антракту, спонукала авторів інтермедій та інтерлюдій виробляти техніку лаконічної, але водночас і емоційно-експресивної подачі матеріалу. Ця техніка, у свою чергу, орієнтувалася на репрезентацію гострого слівця, неочікуваного повороту подій тощо. Отже, саме у драматичних жанрах формувалися ті стилістичні риси (лаконічність, підвищена експресивність, емоційна забарвленість), які стануть важливими елементами поетики фабліо, шванків і джестів. На відміну від exempla, фарси, інтермедії та інтерлюдії, як, до речі, й сама міська “низова” література, були тісно пов’язані з народною сміховою культурою, зокрема з фольклорними жанрами та карнавальною традицією.

Найрепрезентативнішим зразком народної сміхової культури, який слугував своєрідним інтенсифікатором розвитку “низової” літератури, і, по суті, став концептуальним жанром-праосновою фабліо, шванків і джестів, правомірно вважати анекдот. Запозичивши його іманентні жанрові характеристики, зокрема такі, як пуант (незвичайна ситуація, що несподівано вирішується завдяки неочікуваному перебігу подій чи збігу обставин), тип героя та обов’язковий комічний ефект, народна “низова” література йде шляхом наративізації сюжету, що значно розширює і художній простір, і жанрову прагматику утворюваних в її лоні жанрових моделей.

Першим жанровим новоутворенням, що з’явився на теренах міської “низової” літератури західноєвропейського культурного ареалу, правомірно вважати французьке фабліо, ранні зразки якого виникають у другій половині ХІІ ст., а пік популярності припадає на століття наступне. Характерною ознакою цього жанру є те, що він увібрав у себе традиції як куртуазної літератури, так і народної, тим самим зблизивши художні смаки елітарної читацької аудиторії та простолюдинів. Поява цієї жанрової модифікації у другій половині ХІІ ст. зумовила віршоване оформлення творів, оскільки на той час прозові твори ще не відносилися до регістру власне художньої літератури. Більшість із 150 зразків даного жанру, які дійшли до нашого часу, –  анонімні. Щоправда, історія зберегла імена таких авторів фабліо, як Жан Бодель, Рютбеф і Готьє Ле Льо.

Наступним яскравим утворенням “низової” літератури став німецький шванк, історичне життя якого охоплює доволі тривалий період – від ХІІІ ст. до XVI ст. Саме цим і пояснюється той факт, що ранні шванки, як і фабліо, написані віршем, а пізні зразки цього жанру – прозою. Найвідомішими авторами шванків традиційно вважають австрійського письменника Штрікера (“Піп Аміс”, 1236) та поета Філіппа Франкфуртера (“Історія священика з Каленберга”, кінець XIV ст.). Однак всесвітню славу шванкові як жанру принесла анонімна народна книга про Тіля Уленшпігеля (кінець XV ст.) – шедевр німецької “низової” літератури. Цей твір згодом не лише став скарбницею сюжетів для ренесансних західноєвропейських майстрів слова, а й прислужився відомому бельгійському письменникові Шарлю де Костеру в якості протоджерела.

Не менш колоритним і самобутнім аналогом зазначених жанрів на теренах англійської літератури став джест, жанр суто ренесансний. Як було з’ясовано в процесі дослідження історії формування джестової традиції на англійському ґрунті, перші зразки даного жанру, більшість із яких не збереглися, були віршованими. Проте велику популярність жанрові принесли саме прозові джестові книги, зокрема “Сто веселих історій” (1526) і “Торбина новин” (1557), а також джестові біографії: “Веселі та дотепні виверти Скоггіна” (1560) та “Кумедні оповідання майстра Скелтона, поета-лауреата” (1567). Прикметно, що на початку XVI ст. англійською мовою неодноразово перекладалася німецька народна книга про Тіля, тож проблемно-тематичну подібність і типологічні збіги на рівні сюжетних алгоритмів між англійськими джестами та німецькими шванками правомірно вважати наслідками контактно-генетичного резонансу.

Важливим моментом еволюційного розвитку джестової традиції була циклізація окремих оповідок навколо постаті головного героя – спритного крутія. Це сприяло появі оригінальної жанрової модифікації – джестової біографії. Крім вищезгаданих, сюди слід віднести “Джести Тарлтона” (1590) та “Веселі і зухвалі джести Джорджа Піля” (1605). Безперечно, біографіями їх можна назвати лише умовно, оскільки структурно-композиційна єдність забезпечується тут лише наявністю центрального персонажа, а спів-віднесеність із власне приватним біографічним контекстом взагалі відсутня.

Певну подібність до фабліо, шванків і джестів спостерігаємо у італійських новеліно, іспанських новелах-корте, польських фрашках та українських піснях мандрівних дяків, щоправда, поетика цих жанрів заслуговує на окреме спеціальне дослідження.

Очевидна спільність різних західноєвропейських малих комічних форм відчувається вже на рівні загальної тональності, яку визначає присутність комічного начала, детермінована рекреаційним прагненням народу до оновлення своїх життєдайних сил. Тож цілком природно, що певна подібність спостерігається і на рівні проблемно-тематичного спектру, і на рівні жанрової структури, семантики та модальності, а також на рівні творення сміхової стихії.

            У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ – “Західноєвропейські малі епічні форми комічного спрямування: типологічні спільності та відмінності” – здійснено комплексне компаративне дослідження проблемно-тематичного спектру і жанрової природи найрепрезентативніших художніх моделей західноєвропейської міської “низової” літератури – французьких фабліо, німецьких шванків і англійських джестів.

            Перший підрозділ другого розділу – “Проблемно-тематичний спектр” – націлений на з’ясування кола тих тем, при художньому висвітленні яких спостерігаються типологічні збіги, а також на виявлення тих мотивів і топосів, що вирізняються національною самобутністю.

Спільною для всіх трьох жанрів постає тема сатирично-викривального змалювання служителів церкви. Типологічні збіги при розробці антиклерикальної тематики виявляються насамперед у виборі об’єкта висміювання (представники кліру), а також у присутності низки спільних для трьох літератур мотивів: викриття хтивості священиків, висміювання сластолюбства, ненажерливості та жадібності кліриків, справедливе покарання недостойних служителів церкви винахідливими простолюдинами чи самим комічним випадком.

Антиклерикальна спрямованість фабліо має здебільшого прецеденталь-ний характер, а шванки і джести, що демонструють значно вищий ступінь соціокультурної заанґажованості, ставлять під сумнів речі глобальні – доктринальні положення і онтологічну практику католицької церкви. Використання дослідницьких стратегій наукової школи “нового історизму” дозволило визначити соціокультурну функцію фабліо, як функцію “стримування” культурних кордонів, оскільки французька жанрова модель, хоч і висміювала вади окремих представників кліру, але в цілому була націлена на збереження усталених етико-аксіологічних уявлень і доктринальних догм. Шванк і джест, ідеологічний простір яких є значно ширшим, спрямовані на реалізацію функції “розхитування” культурних кордонів, оскільки вони ставлять під сумнів певні культурні практики католицизму (закон целібату, латиномовне богослужіння, належний рівень освіченості кліриків та ін.) і, по суті, виступають провісниками нових реформаційних поглядів.

До числа тематичних домінант, що присутні принаймні у двох жанрах (фабліо і джестах), правомірно віднести так звану ґендерну ситуацію (стосунки між представниками чоловічої та жіночої статі). У художньому просторі фабліо на розробку цієї теми орієнтовані два типи мотивів: куртуазні та соціально-побутові. Присутність куртуазності, як своєрідного топосу у фабліо, детермінована хронологічно-географічними параметрами і потужним впливом куртуазної літератури, яка переживала пік своєї популярності майже синхронно з появою та розвитком традиції фабліо. Прикметно, що навіть при реалізації соціально-побутових мотивів у фабліо домінує позитивне ставлення до жінки, на відміну від загальної антифеміністичної тональності більшості шванків і джестів.

Ґендерна ситуація у жанровому просторі джесту представлена у трьох основних модифікаціях. Перша модифікація презентує різноманітні випадки подружньої зради (реальної, бажаної чи гіпотетичної), причому, як і у фабліо, організатором більшості сюжетних колізій тут виявляється жінка. Друга модифікація зображує недолугого чоловіка і хитромудру жінку, яка завдяки вдалій витівці успішно реалізує свої плани. Остання з-поміж модифікацій ґендерної тематики (жінка-господиня і чоловік, що потрапив у певну залежність від неї) репрезентує жінку як об’єкт критики, а чоловіка, що виходить переможцем із побутових чи інтелектуальних баталій, – суб’єктом комізму. Прикметно, що у тій картині світу, яка вибудовується в англійських джестах на ґендерну тематику, взагалі відсутні куртуазні топоси і культурні коди, якими ряснів художній простір фабліо.

Тематично-проблемне поле німецького шванку і англійського джесту єднає присутність таких тематичних домінант, як демонстрація героєм своєї блазенської натури та апологетика шахрайства. Герої шванків і джестів, як правило, заперечують усталені патріархальні звичаї і тим самим сприяють становленню нового світогляду.

До числа тем, які мають яскраво виражене національне забарвлення і присутні лише в одному із аналізованих жанрів, можна віднести зображення стосунків між майстрами і підмайстрами у шванках, а також сатиричне висвітлення у джестах сутичок чи конфліктів, що виникають між іноземцями й англійцями або між лондонцями та провінціалами. Поява цих тем у конкретних національних літературних традиціях детермінована, безперечно, специфікою соціокультурних контекстів.

Найбільш популярними топосами, що їх використовують фабліо, шванки і джести, виявляються бінарні опозиції (хитромудра жінка – недолугий чоловік; хтивий священик – жінка, вірна своєму чоловікові; тупий селюк – шахраюватий джигун; жадібний клірик – хитрий прихожанин; недостойний священик – супротивник, який викриває його). Загальним місцем “низової” комічної літератури в цілому можна визнати апологетику людської активності.

Симптоматично, що і у фабліо, і у шванках, і у джестах симпатія завжди на боці героя, який є життєво активною особистістю, котра завдяки реалізації своєї блазенсько-шахрайської природи, а також завдяки розуму, дотепності та гострому слівцю завжди досягає своєї мети. Своєрідними засобами підсилення цієї атрибутивної ознаки головного героя є ряд поетичних кодів, серед яких, зокрема, прагнення надати змістові оповідок реального топографічного забарвлення, привнесення “біографічного” струменя, авторська присутність тощо.

Сюжетно-фабульна база фабліо, шванків і джестів, як було продемонстровано в процесі аналізу конкретних літературних творів, виявляється до певної міри спільною, що підтверджується наявністю типологічних аналогій та “мандрівних” сюжетів у різнонаціональних жанрових моделях комічної літератури.

Підрозділ 2.2. – “Жанрова типологія: структура, семантика, модальність” – присвячено дослідженню провідних жанротворчих атрибутів “низової” комічної літератури високого Середньовіччя та Відродження. Такими жанротворчими атрибутами французьких фабліо, німецьких шванків та англійських джестів правомірно вважати розважальність змісту та карнавальне начало, дієвість яких досягається через поетику заголовків та домінування певних сюжетних алгоритмів, а також через характер композиції. Усе це й становить жанрову матрицю досліджуваних національних моделей “низової” комічної прози.

Важливим елементом поетики художнього твору є заголовок, структура і семантика якого відіграють певну роль у формуванні читацьких очікувань. Особливої ваги заголовок набував у творах середньовічної літератури з її прагненням до нормативності. Він, як правило, акумулював змістову сутність твору, постаючи виразником ідейно-художнього задуму. Відтак, при дослідженні жанрологічних особливостей заголовок правомірно розглядати як такий архітектонічний компонент, що має чіткий функціональний статус і виконує певні програмуючі функції.

Здійснений під окресленим кутом зору порівняльний аналіз фабліо, шванків і джестів засвідчив наявність двох основних типів заголовків, специфіка яких обумовлена хронологією функціонування конкретних національних жанрових моделей. Так, наприклад, до першого типу належать заголовки всіх фабліо, а також ранніх німецьких шванків, тобто оповідок, поява і функціонування яких припадає на період високого Середньовіччя. Тут дається взнаки очевидне наслідування тогочасної літературної традиції, орієнтація на певну нормативність у називанні художніх творів. Будучи вкрай лаконічними, заголовки цього типу можуть містити інформацію про основний об’єкт, що є причиною розгортання сюжетної колізії. Лише незначна кількість фабліо має заголовки, які являють собою короткий переказ змісту твору – другий тип назв, що часто зустрічається у пізніх прозових шванках та джестах, тобто у тому масиві “низового” доробку, який відноситься до літератури доби Відродження. Конспективний виклад сюжетної канви, зосереджуючи увагу на інтригуючому сюжеті, стимулює інтерес широкої читацької аудиторії. Уніфікований підхід у називанні творів цих жанрів, що намітився в літературі періоду Відродження, є свідченням творення “низовою” літературою власної поетики.

Аналізовані збірки шванків і джестів вирізняє той момент, що, попри наявність заголовків у кожної з оповідок, існує також і загальна назва збірок – “Тіль Уленшпігель” (повний варіант “Цікава повість про Тіля Уленшпігеля”), та “Кумедні оповідання майстра Скелтона, поета-лауреата”. Деякі типологічні спільності прослідковуються і на рівні цих назв. Так, обидва заголовки фіксують імена головних героїв, котрі були історичними особами, що, в свою чергу, свідчить про бажання подати історії, як реалістичні. Характерним також є й прагнення дати попередню характеристику творам через епітети “цікава”, “кумедні”. Налаштувати читацький загал на позитивно марковані твори, підкреслити їх розважальний характер – це головне ідеологічне призначення заголовків, яке досягається завдяки такій структурно-семантичній побудові.

Специфічність “низової” літератури, її несхожість на інші різновиди пізньосередньовічної літератури чітко простежується і на рівні сюжетних алгоритмів – одного з визначальних компонентів її жанрової матриці. Під сюжетним алгоритмом у даній дисертації запропоновано розуміти своєрідну наперед визначену схему розгортання подієвого ряду. До числа найуживаніших алгоритмів, що активно використовуються і фабліо, і шванком, і джестом, належать алгоритми “нестача/набування чогось бажаного”, “провчання/висміювання когось”, “реалізація вдалої витівки заради досягнення власного задоволення” та “пряме розуміння переносного значення”. Прикметно, що ані проблемно-тематичний спектр, ані характеристика героя не є визначальними чинниками при виборі алгоритму. З певною долею умовності таким чинником інколи можна назвати пуант, який здебільшого відіграє ключову роль у жанровій організації шванків і джестів, а у фабліо представлений досить своєрідно. Наративна розгорнутість французької жанрової моделі дещо знецінює роль пуанта і формує ефект нанизування сюжетних колізій у межах однієї оповідки.

Спільність проблемно-тематичного спектру і жанротворчих атрибутів досліджуваних моделей значною мірою зумовлена контактно-генетичними зв’язками. Французькі фабліо, які швидко розповсюдились за межами свого національного культурного простору, відчутно вплинули на формування німецької шванкової традиції, про що свідчать ранні віршові збірки Штрікера і Ф.Франкфуртера. У свою чергу, для формування англійської джестової традиції важливим інтенсифікуючим чинником стала поява на початку XVI ст. англомовних перекладів німецької народної книги про Тіля Уленшпігеля. Головними наслідками цих контактно-генетичних зв’язків були розширення фабульного фонду за рахунок нового сюжетного матеріалу та відчутне збагачення арсеналу художніх прийомів.

Фабліо, шванки та джести зближує й те, що в їхньому художньому просторі вибудовуються схожі за характером моделі світу. І хоча у фабліо домінує сатирична стихія, інспірована бажанням автора викорінити певні вади, а у шванку та джесті пріоритетною виявляється апологетика людської винахідливості, що підживлює гумористичну атмосферу, у всіх трьох жанрах дуже важливу роль відіграє комічне начало.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ – “Поетика комічного у фабліо, шванках і джестах” – представлено аналіз сміхової стихії, яка є домінуючою в емоційній палітрі досліджуваних жанрів, а також з’ясовано специфіку творення комічного ефекту.

У першому підрозділі третього розділу – “Сміхова стихія і її провідні конституенти” – обґрунтовано гіпотезу, згідно з якою, типологічні спільності між згаданими жанрами спостерігаються й на рівні творення загальної емоційної атмосфери, яку можна назвати сміховою стихією. Естетизація сміхової стихії, характер якої значною мірою залежить від соціокультурного контексту та естетичних смаків потенційного реципієнта, призводить до формування комічного ефекту. Суттєві розбіжності у епістемологічних основах комізму тогочасся і сучасності дають підстави при аналізі фабліо, шванків і джестів говорити саме про сміхову, а не комічну стихію, а результат естетизації сміхового поля розглядати як комічний ефект.

На рівні жанрової структури сміхова стихія може опредмечуватися через такі важливі конституенти, як специфічне жанроутворююче ядро (пуант), сміхові мотиви та систему персонажів.

Важливим компонентом жанрової структури досліджуваних художніх форм є пуант – кульмінаційна точка сюжетного розвитку, в якій стикаються дві антиномічні життєві стратегії або два контрастних явища. У художньому просторі фабліо, шванків і джестів, як і в структурі анекдоту, пуант виконує функцію жанроутворюючого ядра. Крім того, він продукує розгортання сміхової стихії. Серед пуантів, представлених у “низовій” міській літературі, можна виокремити чотири основні типи: вербальний, ситуативний, вербально-ситуативний і ситуативно-вербальний. Тип пуанта, до певної міри, залежить від тематичної домінанти.

Важливими конституентами сміхового поля у фабліо, шванках і джестах постають сміхові мотиви. Під сміховим мотивом у даній дисертації мається на увазі такий різновид мотиву, який спроможний викликати сміх потенційного читацького загалу. Досвід, набутий при вивченні проблемно-тематичного спектру і жанрової типології “низової” комічної літератури, дозволив виокремити декілька груп сміхових мотивів.

Перша група – мотиви, що об’єднані досить специфічним ідеологічним концептом – десакралізацією. Якщо у фабліо сатиричному висміюванню піддаються, головним чином, вади церковнослужителів, то у шванках і джестах об’єктами гострої критики виступають також сам інститут католицької церкви та практика латиномовного богослужіння. У залежності від конкретної суспільно-історичної ситуації в тій або іншій країні кожна національна література презентує той спектр пороків церковнослужителів, який вважався найбільш кричущим.

Друга група сміхових мотивів, присутніх у фабліо, шванках і джестах, об’єднана спільним пафосом – апологетикою винахідливості. Засвідчуючи очевидну типологічну подібність різнонаціональних жанрів комічної “низової” літератури, ці мотиви дають підстави говорити про те, що ментально-ціннісне тло, на якому виникали досліджувані жанри, було спільним і укоріненим у близькі світоглядні орієнтири. У художньому просторі фабліо ця група представлена мотивами, що пов’язані з уславленням людської винахідливості у сфері ґендерних стосунків та в соціально-побутовій сфері. У німецькій “низовій” літературі апологетика винахідливості домінує при висвітленні таких тем, як стосунки майстра та підмайстра, поліпшення героєм свого матеріального становища, а також демонстрація героєм його блазенсько-шахрайської природи. Суто німецьким сміховим мотивом є тема розвінчання діяльності магів та алхіміків. Серед сміхових мотивів джесту, які здебільшого виявляються дуже подібними до шванкових, національно детермінованими можна вважати мотиви, що пов’язані з постатями іноземця та недолугого провінціала.

У системі персонажів “низової” комічної літератури можна виокремити суб’єкт комізму (той, хто ініціює сміхову ситуацію, як правило, це шахрай або блазень), об’єкт комізму (той, хто висміюється), сторонній спостерігач (той, хто вказує публіці на об’єкт комізму і виступає рупором авторської позиції).

Сміхова стихія фабліо, шванків і джестів у цілому була орієнтована на десакралізацію окремих високих концептів (приміром, святості, праведності й моральної вищості кліру) та формування нових етико-психологічних норм і уявлень, яких потребувала нова суспільно-історична формація – капіталізм, що зароджувався й робив перші успішні кроки. Згідно з логікою, що панувала у сміховій стихії міської “низової” літератури, усталена середньовічна ієрархічна вертикаль ставилася під сумнів (фабліо) або навіть руйнувалася (шванк, джест). Важливу роль у запровадженні нових світоглядних уявлень та цінностей відігравало комічне начало.

Другий підрозділ третього розділу присвячений аналізу специфіки і механізмів творення комічного ефекту.

На рівні творення комічного ефекту фабліо, шванки і джести демонструють очевидну типологічну подібність. Комічне начало в усіх проаналізованих жанрах має яскраво виражений карнавалізований характер, щоправда, метою карнавалізації може виступати як сатирично-викривальний імператив (саме він домінує у фабліо), так і прагнення автора досягти рекреаційного ефекту (яке превалює у шванках та джестах).

Серед прийомів творення комічного ефекту домінують наступні: наділення героїв блазенсько-шахрайською природою, використання такого типу комічності, як раблезіанський сміх, а також введення до системи персонажів дзеркальних героїв. Прикметно, що такі прийоми творення раблезіанського сміху, як обсценні жарти та залучення карнавальних культурних кодів (обігрування матеріально-тілесного низу, змалювання скатологічних вчинків та ін.), у фабліо зустрічається значно рідше, що можна пояснити відчутним впливом на цей французький жанр куртуазної традиції.

Спільним для фабліо, шванків і джестів виявляється використання такого художнього тропа, як мовностилістична гра, що реалізує багаті семантичні можливості “культурного слова”. Використання цього прийому у різних жанрах різниться не формою його художньої репрезентації, а його функціональним призначенням. Герой німецької народної книги грає зі своїми супротивниками, озброївшись метафоричним сприйняттям дійсності, а персонаж англійських джестів незрідка використовує словесну гру, як своєрідну прелюдію до основної частини комічної оповідки. У фабліо гра словами зустрічається рідше і постає здебільшого або у вигляді допоміжного елементу розв’язки, або, як і у джесті, стартовою точкою розгортання сюжетної колізії. Введення до системи образів дзеркальних персонажів (відомий шахрай – хитрун, який виявляється ще спритнішим), що найчастіше застосовується авторами джестів, а також залучення карнавальних кодів і найрізноманітніших описів шахрайських трюків, – усе це відтворює радість буття, яка є усвідомленою потребою ренесансної особистості.

У ВИСНОВКАХ запропоновано стислий виклад підсумків проведеного дослідження. Аналіз поетики фабліо, шванків і джестів засвідчив наявність очевидних типологічних спільностей на проблемно-тематичному та морфологічному (структура і семантика заголовків, сюжетні алгоритми, наявність пуанта як жанроутворюючого ядра та ін.) рівнях. Національно детерміновані відмінності спостерігаються здебільшого на рівні творення комічного ефекту, характер якого суттєво впливає на жанрову ідеологію тієї чи іншої моделі. Конституенти сміхової стихії (пуант, сміхові мотиви і специфічна система персонажів) у фабліо, шванках і джестах виявляються, по суті, однаковими. Подібним є і характер комічного начала, іманентну сутність якого визначає присутність карнавально-ігрової стихії.

Прикметно, що у пізньосередньовічних фабліо метою комізму виявля-ється, як правило, сатиричне зображення дійсності. У шванках і джестах – жанрах, історичне життя яких припадає на добу Відродження, – відчутна також і суто рекреаційна інтенція. Відтворення радості буття, взятого у всій сукупності його проявів, для авторів шванків і джестів є не менш важливим творчим імперативом, аніж викривальність, тож і спектр прийомів творення комічного ефекту, якими вони послуговуються, є дещо ширшим.

Використання дослідницьких стратегій “нового історизму” дозволило з’ясувати, що жанрова ідеологія фабліо спрямовується здебільшого на стримування культурних кордонів та збереження усталених етико-аксіологічних стереотипів, а шванки і джести виконують принципово відмінну соціокультурну функцію, розхитуючи ментально-світоглядні норми й сприяючи запровадженню нових орієнтирів у найрізноманітніших сферах буття індивідуума.

Таким чином, західноєвропейські національні варіанти міської “низової” літератури комічного спрямування, що утворюють єдину регіональну систему, демонструють ряд типологічних спільностей і певних відмінностей, детермінованих специфікою розвитку національних літератур та конкретними соціально-історичними чинниками. Як своєрідна сполучна ланка між високою середньовічною та ренесансною літературами, жанрові моделі міської “низової” літератури, що пропускають крізь призму сміху реальні картини життя простолюдинів, закладають історико-літературну перспективу, яка знаходить втілення в одному з найпопулярніших жанрів доби Відродження – західноєвропейській новелі.