ЖАНРОВЫЕ ОСОБЕННОСТИ АНГЛИЙСКОЙ ЖЕНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ ПУТЕШЕСТВИЯ КОНЦА XVIII – ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ XIX ВЕКА (НА МАТЕРИАЛЕ ПРОИЗВЕДЕНИЙ О КРЫМЕ)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюються мета й завдання дисертації, визначається наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи, характеризуються методи дослідження й постулюється його концепція.

Розділ перший – «Проблеми англійської жіночої літератури мандрів: напрямки, підсумки, перспективи вивчення» – складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. характеризується жіноча література як естетичний феномен, висвітлюються дискусії навколо неї, коротко розглядається процес сприйняття «жіночої літератури» в Англії.

Хоча жіночій літературі належить важливе місце в просторі культури, вона дотепер не визнана, як самодостатнє явище. Доказ тому – бурхлива двохсотлітня полеміка щодо питання, чи є художня практика жінок-письменниць справді самостійним культурним феноменом. Незважаючи на те, що на боці письменниць виступали лідери світового мистецтва – від Ф. Достоєвського до Г. Уеллса – й сьогодні ще не спростовано думку, начебто історія красного письменства й літератури в цілому – це історія лише чоловічого генія. На жаль, жіноча творчість продовжує кваліфікуватися як щось примітивне, суто розважальне, тобто не варте ані серйозного осмислення, ані широкої популяризації.

Проте в останні десятиліття у Великобританії, як і в загальноєвропейській науці, все більше набирає сили протилежна тенденція – докладно, об'єктивно оцінити жіночу присутність у культурі й літературі й на цій підставі відтворити реальну історію жіночої словесності, звільнивши її від конотації «вторинного», «тривіального». Особливо переконливо ця тенденція виявлена в працях українських дослідників: В. Агеєвої, І. Жеребкіної, С. Павличко, В. Погрібної; російських – С. Айвазової, О. Трофимової;  зарубіжних – К. Гросбі, M. Пуві, Н. Томпсон, Д. Шаток, Д. Якобус та ін.

Розвиваючи ідеї попередників, ми розглядаємо жіночу літературу як реально існуючий естетичний феномен, у межах якого протягом тривалого історичного часу функціонують красне письменство, критика, публіцистика, документально-белетристичні літературні форми, які повною мірою відповідають канонам художньої творчості.

У дисертації показано, що жінки Великобританії досягли успіхів на літературній ниві вже наприкінці XVIII століття, а в середині XIX сторіччя повністю усвідомили себе активними учасницями розвинутої літературної індустрії Англії. До речі, часто вони потрапляли до літературних кіл то завдяки заняттям журналістикою, а то й відправляючись подорожувати, щоб потім зафіксувати нові знання в белетризованій формі. Саме тому жанр подорожі до середини XIX століття посів чільне місце у творчій практиці англійок.

У зв'язку зі сказаним у центр підрозділу 1.2. закономірно виносяться дискусійні аспекти історії й теорії «подорожі». Докладний аналіз численних праць на цю тему переконує: у філологічній науці дотепер не вироблено ані загальних критеріїв потрактування даного явища, ані єдиної термінологічної бази щодо всіх його структурно-значеннєвих одиниць. На основі вивченого ми пропонуємо певний «узагальнений» погляд на літературу мандрів. На наш погляд, вона утворює особливу галузь словесної творчості, в межах якої виділяються, як мінімум, три самостійних ареали. Перший – власне художній – поєднує твори про вигадані мандрівки (роман-подорож, повість про подорож тощо). На протилежному полюсі концентруються описи реальних поїздок, здійснених із суто пізнавальними цілями (дорожні звіти й нотатки науково-популярного характеру, а також путівники, складені на їх основі). Роботи такого характеру вводяться до сфери літературної, а не суто наукової творчості, оскільки в них відбувається відбір, систематизація, компонування й белетристична обробка зібраного матеріалу. Межує з кожним із цих ареалів значний масив творів документально-художнього типу, звернених до невигаданих подорожей.

Саме цей шар літератури мандрів реалізує себе в жанрі подорожі, джерелом якого є переміщення реальних (історичних) осіб у дійсному (географічному) просторі з обов'язковим відображенням побаченого в слові. «Слово» ж це, будучи самостійною жанровою категорією, має конкретні змістові й формальні параметри. Об'єктом зображення тут стають побут, звичаї, вірування, менталітет, минуле й сьогодення людей різних рас, релігій, регіонів. При цьому широкі геоісторичні межі життєвого матеріалу й – відповідно – межі просторово-часового континуума визначають механізм співпідпорядкованості всіх компонентів оповіді. У структурі творів про подорож переважають принципи лінійності, хронікальності, монологічної подачі інформації, коли виклад ведеться від першої особи – особи автора, що водночас виступає в ролі героя і виконує функцію оповідача. Але це потрійне «амплуа» мандрівника ускладнює послідовність і неперервність зображення зовнішнього світу певними відступами (публіцистичними висловлюваннями, ліричними виплесками, автобіографічними спогадами, екскурсами в минуле своєї й чужої країни). Внаслідок цього відхід від центрального сюжетно-фабульного спрямування «подорожі» й повернення до нього вводять у дію асоціативний компонент, що безпосередньо співвідноситься із просторово-часовою точкою зору суб'єкта дії й впливає на вибір форми наратива: щоденник, лист, нотатки, подорожній нарис. Вони й становлять комплекс різновидів жанру подорожі, які детально характеризуються в дисертації. При цьому особлива увага приділяється травелогу як свого роду «жанру в жанрі», виявляється його подібність із перерахованими та іншими жанроутвореннями, а також встановлюється його якісна специфіка у порівнянні з ними.

Таким чином, ми доходимо висновку, що травелог є самостійним типом художнього твору всередині жанру подорожі (травелог у «вузькому» значенні терміна), що не здатний трансформуватися в передтекст (як, наприклад, літературний щоденник у побутовий). Травелог вже сам є творчо оформленим текстом, який не просто спрямований на публікацію, а потребує певної читацької реакції. Остання обставина примушує авторів конкретних травелогів звертатися до ретельної фільтрації життєвого матеріалу, внутрішньої діалогізації монологічного мовлення, типізації явищ і характерів на базі широкої документальності й міфологізму. Водночас травелог розглядається в роботі і як окремий вид жанру подорожі (травелог в «широкому» смислі слова), що співіснує з іншим його видом - нарисом. На конкретному матеріалі доводиться, що нарис у порівнянні з травелогом наділений більшим модусом художності й змістової цілеспрямованості, конструктивною «твердістю», здатністю безпосередньо інтегруватися в белетристичні форми й формувати на їх основі подвійні оповідні структури (нарис-оповідання, нарисову повість, навіть нарисовий роман). Травелогу ж, на відміну від нарису, властива більша ємність зображення, певна децентралізація художнього змісту, що закономірно спричиняє своєрідну поліструктурність, сюжетно-композиційну «розкутість». Будучи суміжними, але не ідентичними видами подорожі, і нарис, і травелог мають свої різновиди. Перший – подорожні, моралістичні, етнографічні та інші нариси. Другий – подорожній щоденник, листи «з дороги», мандрівні нотатки, а також травелог у «вузькому» значенні поняття.

У підрозділі 1.3. розглядається англійська жіноча література мандрів, етапи її становлення й жанрові переваги. Виявляється, що точкою відліку в історії англійських жіночих «подорожей» варто вважати XV століття, коли створюється «Книга Марджері Кемп» (1436 р.). Новий етап у розвитку «подорожі» припадає на XVII сторіччя, коли освічені леді відвідують різні регіони Об'єднаного королівства й відбивають свої спостереження головним чином у формі моралістичних нарисів. Прикладом може бути творчість Сілії Фьєнс, що з 1687 р. до 1702 р. здійснила й описала кілька поїздок Британією, Шотландією, Уельсом. У XVIII столітті закладається традиція жіночого травелогу, одним із перших зразків якого є листи «з дороги» Мері Уортлі Монтегю (1763 р.). Із часом ця традиція набирає сили, і до середини XIX сторіччя жіночі травелоги стають справжніми бестселерами. У другій половині XIX – на початку XX століття травелог зберігає своє положення на вістрі жанру подорожі (твори Т. Грей, К. Гутрі, І. Дуберлі, А. Мікін, Е. Палмер, М. Сікоул, Е. Хорнбі), але поступово окреслюється тенденція до безпосередньої взаємодії з подорожнім нарисом.

Таким чином, травелог формується, існує й еволюціонує як явище художньо-документальної прози, вид і різновид жанру подорожі.

У другому розділі «Кримський текст» у творах англійських мандрівниць» аналізуються причини появи й функціонування кримської тематики в англійській літературі мандрів, простежується процес формування об'ємного й багатоскладового образу півострова, розкриваються його ключові просторово-часові параметри й характер еволюції (2.1.), а також висвітлюється специфіка художнього змалювання Тавриди-Криму в гендерному аспекті (2.2.).

Джерела «Кримського тексту» як оригінального літературного явища віднаходимо наприкінці XVI сторіччя, коли виходить друком книга гарматного майстра Е. Уебба, що побував у татарському полоні. Новий етап становлення цього тексту припадає на XVIII століття, коли налагоджуються різноманітні контакти Росії з Великобританією, й Крим відвідують англійські вчені, дипломати, ділові люди. Вони публікують дорожні звіти, політико-економічні й історико-етнографічні нариси, белетризовані описи флори й фауни півострова. Показовий приклад подібних творів – фундаментальна праця професора мінералогії Е. Кларка.

Особливо активізується творче освоєння кримського матеріалу в XIX сторіччі, коли півострів стає центром притягання релігійних та геополітичних інтересів Великобританії. У цей період Крим відвідують англійські мандрівники С. Денбі, Р. Лайєлл, Л. Оліфант, Е. Спенсер, чиї нарисові твори істотно урізноманітнили «Кримський текст». Поряд із аналізом воєнно-стратегічних особливостей Тавриди в їхніх творах розкривалися окремі аспекти побуту місцевих народів, зміни їхнього національного характеру, зображувалося багатство природи тощо. Але водночас зростали негативні оцінки Росії й росіян як загарбників півострова.

Після завершення Східної війни 1853-1856 років Крим стає місцем паломництва англійців до останнього притулку полеглих воїнів, і в його художній образ вплітаються ноти суму й туги, вводяться описи меморіальних об'єктів, а з іншого боку, ще більше акцентується думка про «варварство» населення, посилюються настрої русофобії. До кінця XIX – початку XX сторіччя, коли півострів набуває слави одного з кращих кліматичних курортів світу, жителі Туманного Альбіону описують його як місце, що не поступається достоїнствами Середземноморській Рив'єрі. Саме в цей час зростає поетизація Тавриди-Криму як «чарівної країни», «казкового світу».

У процес творення «Кримського тексту» значний внесок зробили жінки. У дисертації  встановлено час, цілі, маршрути їхніх поїздок Кримом, виявлено сукупність документально-художніх «подорожей», авторами яких стали місіонерки, жінки, які їхали до Криму зі своїми чоловіками у певних справах, просто туристки. У розділі показано, що вперше британки з'явилися на півострові наприкінці XVIII століття (М. Гутрі, Е. Кравен).  З 20 – 30-х років XIX сторіччя вони бувають у Криму досить часто (А. Нельсон, Т. Грей, Е. Хорнбі). Деякі з них на довгий час осідають серед місцевих народів, пізнають їхнє життя «зсередини» (М. Холдернесс). Під час Кримської кампанії англійські дами відвідують військові табори, навіть живуть там, спостерігаючи за облогою Севастополя (І. Дуберлі, Е. Палмер, М. Сікоул). Зрозуміло, що в цей період британки найбільш суб'єктивні в оцінці супротивника. На межі XIX – XX сторіч опозиція «свого» / «чужого» відповідно до традиційного стереотипу «англійці» / «не англійці» у їхній свідомості стирається, і вони охоче відвідують Тавриду, відтворюючи навколишній світ із витонченістю й вишуканістю.

Результатом художнього освоєння кримської дійсності стали різноманітні модифікації жіночого травелогу – від листів «з дороги» і подорожніх щоденників до мандрівних нотаток із елементами морально-філософських есе та автобіографічної прози. Всі ці варіанти літератури мандрів розглядаються в контексті творів, написаних чоловіками, що дозволяє виявити не тільки подібність, але й відмінність у авторському сприйнятті й художньому втіленні образу Тавриди-Криму. Разом із тим аналіз творів англійок показує, що гендерність у них проявляється поки що на рівні самої оповідачки, її життєвого досвіду, особистої позиції, жіночого погляду на навколишній світ, у зображенні якого гендерний аспект відіграє другорядну роль, а поодинокі жіночі образи слугують лише фоновими персонажами. На відміну від авторів-чоловіків їхні співвітчизниці оцінювали півострів не з погляду його «корисності» чи небезпеки для Британії, а з позицій морально-естетичних та культурно-історичних. Але й ті, й інші формували нові моделі літературного дискурса й тим самим збагачували «кримську сторінку» документально-художньої «подорожі».

У третьому розділі «Жанрова поетика кримського жіночого травелогу кінця XVIII – першої половини XIX століття, його подальша літературна доля» розглянуто художній світ, сутність, перспективи еволюції названого жанроутворення й на цій підставі вибудовано його типологію.

Встановлено, що в межах зазначеного періоду діяли дві моделі травелогу. Перша сформувалася в період занепаду сентименталізму й зародження романтизму (твори Е. Кравен – 1786 р., М. Гутрі – 1796 р., М. Холдернесс – 1816-1820 р.). Друга – в епоху розквіту романтизму й формування вікторіанського реалізму (твори І. Дуберлі – 1854-1856 р., Е. Палмер – 1855 р., М. Сікоул – 1855-1856 р., Т. Грей – 1869 р.). Творчі принципи цих літературних напрямків безпосередньо позначилися на художньому пошукові англійських мандрівниць, визначивши характер відбору ними життєвого матеріалу, засоби його узагальнення й висвітлення, а також форми вираження авторської позиції.

Третій розділ дисертації включає чотири підрозділи. Підрозділ 3.1. присвячено аналізу міфологічного змісту й міфопоетичних констант жіночого травелогу, джерелом яких стали, з одного боку, природна спрямованість жанру на міфотворчість, а з іншого – та міфогенеруюча ситуація, що склалася в Англії наприкінці XVIII – на початку XIX століття й загострилася в період Східної кампанії 1853-1856 років.  Внаслідок цього створено два нових літературних варіанти кримського зарубіжного міфу: етнокультурний – про Крим мирний і соціально-політичний – про Крим військовий.

Аналіз творів свідчить, що формування обох варіантів міфу пройшло три стадії: реактуалізацію міфологічних колективних першоуявлень про Крим, властивих британському суспільству з незапам'ятних часів; авторську деміфологізацію частини цих уявлень; нарешті, вторинну (зворотну) міфологізацію існуючого. Таким чином, на новому матеріалі ще раз доведено принциповий висновок представників кримської школи літературознавства (В. П. Казаріна, М. О. Новикової та їхніх послідовників), що архаїчний міф Тавриди-Криму породжує «Кримський  текст», а той у ході свого розвитку продукує нові кримські міфологеми й літературні архетипи, а також оригінальні форми їх жанрового втілення. Серед цих жанрових форм виявляємо й англійський жіночий травелог.

У роботі продемонстровано, що змістовим ядром названого жанроутворення є поєднання двох поглядів на півострів, парадоксально співвіднесених усередині колективного несвідомого. По-перше, рецепція Криму як небезпечної просторової зони, де панують безжалісні «дикуни» (В. Ітон), чиє найменування – «татари» – трактувалося як «вихідці з Тартару». По-друге, сприйняття Криму як прекрасної країни, генетично пов'язаної із Давньою Грецією.

Перші відвідування півострова сприяли руйнації міфу про войовничих чингізидів і знімали ореол загадковості з їхнього повсякденного життя. Водночас – у дусі романтичної міфотворчості – породжували фантазії про небувалу доброту, щирість та інші чесноти місцевих народів. Поетизація їхнього несуєтного існування реанімувала давній міф про пастушачу Аркадію.

Якщо в житті кримських етносів вбачалися зв'язки з античністю, то знайомство з природою півострова у романтиків викликало прямі асоціації з райською обителлю. Однак із часом відбувалася трансформація райського топоса. Знову відроджувався міф про Крим як порубіжну зону, де відбувається сутичка світлих і темних сил, уособлених – за зрозумілих причин – шляхетними англійськими воїнами й російськими «варварами». На цьому тлі актуалізувався також античний героїчний міф і міф про облогу Трої, яку знову було зруйновано, незважаючи на захист природних стихій і грізну міць новоявлених титанів. Балаклавсько-севастопольський топос перетворюється наче на переддень міфічного пекла, на «Долину смерті». Це пустельна аморфна зона, за межами якої нічого немає (ні розкішної природи, ні місцевих народів), але є штормове море, нестерпний холод і військовий табір англійців. І лише окремі просторові локуси (Георгіївський монастир, Байдарська долина) формують утопічно-острівну міфологему, що випереджала елегійну цвинтарну тему і символізувала рай як спокій для полеглих героїв.

Відомо, що новий літературний міф складається за законами міфу архаїчного. Прямі підтвердження цього містить і англійський жіночий травелог, у структурі якого виявляються безсумнівні міфологічні ознаки:

1. Опозиція свого/чужого простору, пов'язана з мотивом дому в самому широкому його розумінні. При цьому спочатку «чужий Крим» сприймається не лише як територія інших племен, а й як зона іншосвіття, аналогічна «потойбічному світу». Однак у ході освоєння «землі незнаної» відбувається своєрідна її «приватизація», тобто перетворення за допомогою авторської волі на різновид типово англійського локусу й навіть на «острів». Знаками «приватизованого» простору виявляються будинок адмірала Маккензі в Севастополі у Е. Кравен; маєток містера Вілліса в Альмінській долині у М. Гутрі; «Британський готель» у М. Сікоул.

2. Феномен циклічності часу. Звідси – співвіднесеність Тавриди-Криму з архетипами давнього світу: Елладою, Аркадією, Троєю.

3. Система координат поетичної географії півострова, виражена вертикаллю Північ/Південь і горизонталлю Схід/Захід. Відповідно до міфологічної традиції Південь і Схід несли позитивну енергетику, Північ і Захід – негативну. На цьому ґрунті здійснювалася:

а) сакралізація кримського Південнобережжя як місця, ізольованого від іншого світу, що символізує Едем з усіма атрибутами райського топоса;

б) «негативна» сакралізація Західного Криму (Севастополя й Балаклави), де дух тотальної руйнації втілювали архетипові за своєю природою образи вітру, бурі, шторму.

4. Наявність архетипів герой/антигерой та архетипової ситуації їхнього двобою. З ними пов'язані вічні мотиви доблесті, смерті, пам'яті (міф про атаку бригади Легкої кавалерії у І. Дуберлі). Показово, що героєм в англійському травелозі виступає й жінка, в першу чергу, мандрівниця. Вона йде на серйозні жертви, підкорюючи незнайомі простори й несучи іншим народам інформацію про батьківщину. Водночас в архаїчній ролі мандрівниці героїня проходить своєрідний обряд ініціації.

5. Інтертекстуальність, що сформована на базі не тільки архаїчних міфологем, але й навмисних відсилань до відомих літературних фактів. «Ретрансляторами» їх виявляються Геродот, Гомер, П. С. Паллас, Е. Кларк та ін., чий авторитет надає особливої вірогідності міфомоделі Криму як певного осередку світової культури й історії.

Міф «нічого не приховує; його функція полягає в деформуванні, але не в приховуванні» (Р. Барт). Саме тому в межах травелогу елементи міфологічного природно поєднуються з елементами документального, реально-історичного. Документалізм літератури мандрів, форми його вираження, ідейно-композиційна роль у «Кримському тексті» детально проаналізовані в підрозділі 3.2.

Категорія документальності трактується дослідниками (Л. Я. Гінзбург, П. В. Купріяновським та ін.) як насичення літературного твору дійсними явищами й колізіями, як відтворення в ньому достовірних соціально-побутових обставин, підкріплене економічними викладами, цифровими розрахунками, географічними даними. У дисертації показано, що в англійських мандрівниць документальність з'являється у двох іпостасях: як «установка на істинність» та як «фактична точність».

Фактична точність творів у різних авторів досягалася одними й тими ж засобами. Наприклад, Е. Кравен наводила дані про кількісний і якісний склад російських військ на півострові, про чисельність народонаселення Криму. М. Гутрі знайомила з відомостями з історії й натуралістики Тавриди. І. Дуберлі оприлюднила статистику втрат союзної армії в боях під Севастополем. Всі вони згадували відомих осіб (граф М. Воронцов, адмірал М. Войнович, генерал-губернатор В. Каховський), воєначальників періоду Кримської війни (лорд Раглан, генерал Каткарт, князь Меншиков та ін.). Часто застосовувався прийом «тексту в тексті», коли републікувались матеріали британської преси, мемуарні свідчення про бої. Е. Кравен та М. Гутрі використовували невербальні форми документів (замальовки давніх монет, стародавні літографії, географічні карти півострова).

Установка на істинність у різних авторів формувалася по-різному. Так, твори Е. Кравен та М. Гутрі вибудовувалися у формі листів «з дороги» і були адресовані умовному або номінальному кореспондентові, перед яким розгорталася не тільки фабула мандрівки таємничим Сходом, але й історія людської душі, що мужніє у дорожніх випробуваннях. Сюжет-сповідь на тлі об'єктивно-дескриптивного шару оповіді, вибудуваної за схемою «бачу-описую-роблю висновок», збільшував вірогідність змальованої картини, надавав їй емоційно-психологічної виразності, ліричної задушевності, безпосередності прямого свідчення.

Твори І. Дуберлі та Е. Палмер, написані у формі подорожнього щоденника, містили системну фіксацію історичних подій, а також актів рефлексії щодо них. У порівнянні з травелогом попередниць тут була посилена інформативність оповіді, концентрація фактичного матеріалу, динамічність викладу, але помітно зменшена частка описовості й самоаналізу. Причина, здається, обумовлена катастрофічністю життя в період війни, що пробуджувала головним чином громадянські й патріотичні почуття. Засобами їх адекватного вираження ставала публіцистика з її підкресленою тенденційністю, значною кількістю інвектив, риторичних запитань, прямих звертань до читача.

Ще одним варіантом травелогу є твори М. Холдернесс та М. Сікоул. У них із сюжетом переміщення співвіднесений автобіографічний сюжет, причому останній часом превалює над першим, оскільки обидві мандрівниці пробули на півострові тривалий час. Автобіографічна лінія природно вливається в русло документальної оповіді й тим самим підвищує ефект вірогідності зображення. Цьому ж сприяє широко представлений у тексті прийом багатоголосся. В авторський оповідний монолог активно проникає «чуже слово», оформлене то у вигляді прямої мови, то у вигляді діалогу діючих осіб. Право на діалог (а це завжди вибір автора) надається, насамперед, носіям інформації, тому що основна мета мандрівниці – як можна точніше зафіксувати події подорожі. На перетині різних мовних партій і – відповідно – різних думок про життя Криму народжується його цілісний художній образ, глибоко історичний і переконливий.

У підрозділі 3.3. розглянуто категорію хронотопа та її творчу реалізацію в англійському жіночому травелозі. Орієнтиром для аналізу послужили ідеї М. Бахтіна, Н. Гея, Д. Лихачова, В. Федорова, в роботах яких розкрито зв'язок просторово-часових відносин у літературному творі з його сюжетно-композиційними й жанровими особливостями. Цей зв'язок досить чітко проступає й у художньому світі «таврійських подорожей», де сюжетна подвійність прямо співвідноситься зі складною системою темпоральних координат.

Сюжет руху вводить до оповіді час подієвий та біографічний, а сюжет настрою – ліричний. Подієво-біографічний (по суті пригодницький) час формується зміною різних етапів та обстановки вояжу й протікає з неоднаковою швидкістю. Калейдоскоп епізодів і сцен породжує враження плину часу, їх «деконцентрованість» у тексті сповільнює темп дії. У моменти переходу оповіді в опис подієвий час «вимикається» і – залежно від об'єкта зображення – поступається місцем часу побутовому чи природному.

У контексті побутового часу розглядаються особливості матеріальної й духовної культури місцевих народів, з якими поступово знайомиться мандрівниця. Сам процес цього ознайомлення виміряються часом біографічним, що біжить нерівномірно, але безперервно. Побутовий же час позбавлений єдності й цілісності, подрібнений на окремі відрізки, пов'язані з зображенням конкретних аспектів і типових випадків життя резидентів Криму. За допомогою природного часу характеризується буття нерукотворного світу в різних кліматичних зонах півострова. На відміну від інших темпоральних форм він близький до ідилічного часу міфу, що знаходить емоційний відгук у авторів «таврійських подорожей». При описі пейзажу час біографічний плавно перетікає в ліричний, і безпосередньо перед читачем постає гама авторського світовідчуття. Але в цьому випадку плин часу набуває різновекторного характеру, тому що ліричний захват несе мандрівницю то в минуле, то в майбутнє, то у вічне, де часу просто немає, а пересування півостровом відбувається в реальності з її незмінною послідовністю.

Окрім співпадання чи розбіжності хронологічних потоків за їх швидкістю й напрямком у жіночому травелозі спостерігається також перетин і суміжність часових шарів, розділених сторіччями. Це відбувається насамперед при висвітленні історичної тематики, пов'язаної чи з античною й середньовічною давниною, чи з обставинами Кримської війни. Мандрівниці, з одного боку, точно вибудовують реальність за віссю конкретно-історичних координат, а з іншого боку – за допомогою уяви вільно пересуваються всередині різних епох. Внаслідок ретроспекції та проспекції художній образ Тавриди-Криму набуває темпоральної об'ємності.

У дисертації виявлено ті прийоми, за допомогою яких формується «відчуття відбитків плину часу в просторі» (М. М. Бахтін). Так, подієвий, біографічний, історичний час може чітко фіксуватися. Побутовий – маркуватися орієнталізмами (кадій, каймакан, мечеть), епітетами (монотонна, розмірена, безтурботна) тощо. Перехід від історії до сучасності передається формулами типу: «знала кращі часи», «колишня велич», «маса руїн», «руйнація». Розпізнавальними знаками історичної епохи нерідко слугують архаїчні топоніми (Солдайя, Каффа, Ак-Мечеть) та антропоніми, що належать до різних епох (Митридат VI Євпатор, князь Володимир Великий, Флоренс Найнтінгейл, лорд Кардіган). Природний час проступає в реаліях пейзажу з його прив'язкою до конкретної місцевості. У творах М. Гутрі, Е. Кравен знаходяться поряд «прохолодна долина», «лісисті гори», «блакитне море» й «буйна зелень», що символізують ідеальну країну Утопію з її вічною безтурботністю й гармонією. У пейзажних замальовках І. Дуберлі, Е. Палмер, М. Сікоул домінують уже інші образи: моря – «похмурого, штормового, жорстокого»; вітру – «різкого, нестерпно холодного, пронизуючого»; дощу – «безперервного», що перетворив землю на «бруд і болото». Ці образи безпосередньо асоціюються з трагедією й жахами війни, а також гнівом природних сил. Природа стає олюдненим фоновим персонажем (союзником супротивника), за допомогою якого Крим, що раніше виступав як земний рай, трансформується в «Долину смерті», у зображенні якої переважають похмурі й темні тони.

У підрозділі відзначається, що жанрові особливості жіночої «подорожі» чітко виявилися й у сфері організації художнього простору, потрактуванні його як євроазіатського, аксіологічно двоїстого. Оскільки фабула травелогу зводиться до територіальних пересувань, то у творах перших мандрівниць місцем дії виявляється весь Крим (Перекоп – Сімферополь – Бахчисарай – Севастополь – Велика Ялта – Судак – Феодосія – Керч), а в більш пізніх творах – Севастополь, Балаклава та їх найближчі околиці. Всі просторові області дробляться англійками на низку окремих локусів. Одні представляються центрами «європеїзма» (Сімферополь), другі – осередком східної екзотики (Карасубазар, Бахчисарай), треті – наділяються полікультурністю (Севастополь), іноді «рознесеною» у часі (Каффа/Феодосія). Просторовими знаками європейського світу, як правило, виступають бруковані дороги, кам'яні будинки, християнські храми, прямі вулиці. Незмінні прикмети світу східного – лабіринт кривих і вузьких вуличок, глинобитні будинки за високими заборами, мінарети мечетей, ханський палац.

У дисертації розглянуто засоби координації просторово-часових категорій у межах жіночого травелогу. Встановлено, що ключову роль тут грають мотиви дороги й зустрічі, які моделюють і власні хронотопи, й загальний хронотоп «таврійської подорожі». Дорога створює необхідне тло, на яке накладається зображення кримської реальності, а також відкриває можливості для контактів героїні з представниками різних етнічних груп, соціальних станів, конфесій. Разом із тим семантика руху не зводиться лише до зміни просторового місця. Оскільки дорога в письменниць рівнозначна нелегкому шляху їхнього самопізнання й самоідентифікації в чужому світі, то в їхніх творах формується особливий тип хронотопа –  хронотоп людської душі, – який надає травелогу межі XVIII – XIX століть найбільш суб'єктивованого характеру, морально-філософського й психологічного виміру, а 1850-х років – героїко-патріотичного пафосу й національно-історичного змісту.

У підрозділі 3.4. розглядається поетика травелогу початку XX століття, його тематичні й структурні трансформації, виявляються причини й перспективи подальшої еволюції.

Перетворення півострова на кліматичний курорт, місце відпочинку російської аристократії й буржуазії призвело до модифікації кримського культурно-історичного простору в літературі мандрів. На цьому тлі виявилися й вичерпаність колишнього іміджу Тавриди-Криму, і певна «зношеність» творчих моделей, надто часто клішованих протягом півтора сторіч. Нова реальність нагально вимагала адекватних форм художнього відбиття. Травелог оперативно відреагував на цей виклик, ще раз продемонструвавши свою пластичність, здатність до сприйняття й переробки продуктивних властивостей інших жанроутворень. На межі XIX – XX століть він успішно урізноманітнив свій документально-художній арсенал за рахунок взаємодії з подорожнім нарисом. Про це свідчить книга А. Мікін «Росія: подорожі й дослідження» (1906 р.), аналіз якої доводить, що розвиток «подорожі» просувався в напрямку посилення його аналітичних властивостей, загострення проблемності, зростання документальності. Етнографічна й геоісторична парадигма Криму відтіснялася відтворенням курортної інфраструктури, а на місце романтичної мандрівниці, зверненої до вічних цінностей буття, прийшла особистість прагматична, котру захоплювали не екзотика Сходу й героїка війни, а соціальний пласт повсякденного життя. Образ оповідачки поступово відходить на периферію, тому суб'єктивне бачення світу не закриває собою об'єктивної картини зображуваного простору.

Однак, набуваючи властивостей нарису, травелог зумів зберегти й власні генетично продуктивні риси: «широкозахватність» сюжету, розмаїтість темпоральних та просторових форм, міфологічну «оптику» у висвітленні реальності. Правда, архаїчні міфологеми півострова змінювалися новими, і Крим як легендарно-романтичний рай, переживши істотну трансформацію в другій половині XIX століття, до початку XX сторіччя знову набуває атрибутів райського топоса, хоча й позбавленого космічного підґрунтя. Відбувається закріплення нової тематичної лінії, в якій «Схід у мініатюрі» поступився місцем «маленькій Європі». Знаками її ставали Рив'єра й Ніцца (Алупка, Ялта, Гурзуф), Версаль (Лівадійський Імператорський і Воронцовський палаци) тощо. Навіть місцеве населення уподібнювалося життєрадісним італійцям. Під пером професійної письменниці А. Мікін образ Криму знаходив особливу рельєфність і життєвість, а текст її книги в цілому породжував безсумнівний естетичний ефект. Тим самим підтверджується вихідне концептуальне положення дослідження: жанру травелогу, що сформувався в навкололітературних сферах, первісно властивий багатий творчий потенціал, що може й повинен бути актуалізованим професійною документально-художньою прозою.  

Висновки

У дисертації представлено самостійне вирішення важливої наукової проблеми, пов'язаної з виявленням жанрової специфіки англійської літератури мандрів кінця XVIII – першої половини XIX сторіччя. Цю проблему осмислено на основі апробованих наукових концепцій, що стосуються епічних, ліричних, публіцистичних жанрів, а також сучасних підходів до явищ художньої культури: гендерного, рецептивного, типологічного.

Таким чином, на історико-літературному рівні дослідження визначено тенденції й закономірності функціонування британської оповідної прози, зокрема жіночої літератури мандрів, реконструйовано основні етапи її розвитку в Англії; встановлено її спрямованість на освоєння кримської тематики; розглянуто участь у цьому процесі письменників-чоловіків і авторів-жінок; простежено подібність і розходження між ними у висвітленні нового життєвого матеріалу.

На теоретико-літературному рівні дослідження диференційовано поняття «література мандрів» та «жанр подорожі»; уточнено поняття «травелог», запропоновано класифікацію його різновидів.

 На принципово нових текстуальних джерелах досліджено генезис, конститутивні ознаки, спрямованість еволюції, типологію, поетику жіночих травелогів про Крим, і таким чином заповнено значну лакуну в історії британської документально-художньої «подорожі».

Загальновідомо, що жанру подорожі належить особливе, «проміжне» положення між літературою факту, документалістикою, й літературою художньою, белетристикою. Інтеграція всередині «подорожі» власне художніх елементів і документальної вірогідності дозволяє віднести її до літературного жанру, що характеризується певним набором конститутивних характеристик. Непорушною умовою існування даного жанру є сама подорож з наступним відображенням у слові, в ході чого здійснюється белетристична обробка фактичного матеріалу. «Подорож» представлена різними формами нарації, серед них – подорожній щоденник, лист «із дороги», подорожній нарис тощо.

У сучасному літературознавстві для загального позначення подібного типу творів все частіше застосовують поняття «травелог», якому в такий спосіб надається узагальнююче значення. Разом із тим травелог нерідко характеризується і як окремий підвид жанру подорожі, «акумулятор» різноманітних рис інших його різновидів. У дисертації дане поняття також використане в «широкому» і «вузькому» значеннях. Однак у першому випадку ми позбавляємо цю дефініцію універсальності й показуємо, що травелог є таким видом подорожі (як певного «метажанру»), що протиставлений іншому його виду – нарису. У другому випадку виходимо з того, що обидва ці види поділяються на цілу низку власних різновидів, до яких і належить травелог у «вузькому» значенні слова.

Проаналізований історико-літературний матеріал свідчить: як самостійний різновид жанру подорожі травелог близький, але не тотожний іншим його структурам. По-перше, лише в тексті травелогу як оповідній одиниці можуть комбінуватися (у найдовільніших сполученнях) елементи листа «з дороги», дорожнього щоденника, путівника, мемуарів, автобіографії тощо. По-друге, документальність як найважливіший принцип типізації зображуваної дійсності поєднується тут із міфологізацією останньої. Взаємодія документалізму й міфологізму розглядається нами як диференційна властивість травелогу – одного з оригінальних різновидів однойменного виду жанру подорожі.

Ми констатуємо, що, будучи  давнім і популярним жанром світової літератури, «подорож» досягає свого розквіту в мистецтві Англії внаслідок низки об'єктивних соціально-історичних і культурологічних обставин. Тут більше двохсот років тому формується особливий документально-художній феномен – «Кримський текст», втілений у різних формах жанру подорожі, вибір яких обумовлений існуючою літературною традицією й гендерними розходженнями, що стосуються області зображення (проблематики й тематики літературних творів), сфери вираження (характер авторської рефлексії й рівень її об'єктивності), а також манери оповідної стратегії.

У дисертації встановлено, що в кримських травелогах не виявляється істотної спрямованості щодо гендерності, а сам гендерний аспект у творах англійок поки що розвивається на рівні власне оповідачки, її досвіду й світовідчуття. В описах же навколишнього світу вони рухаються в руслі консервативної британської літературної традиції. Мандрівниці моделюють кримську дійсність, у якій домінують образи саме чоловіків (як носіїв інформації) – військової й цивільної еліти півострова, а жінки присутні лише як фонові персонажі на периферії художнього світу «подорожі». Разом із тим це не суперечить завданням і пріоритетам травелогу: адже головне тут – не лише окреслити глибокі психологічні портрети й характери, а й художньо, але з документальною точністю, відтворити реальний простір.

У дисертації також вказується, що автори-чоловіки віддають перевагу таким видам «подорожі», як нарис (проблемний, моралістичний, особливо – соціально-політичний тощо). Жінки ж вибирають більш «інтимні» варіанти жанру – щоденник, лист, нотатки. На основі аналізу їхніх творів виявлено хронологію «малих» підвидів «подорожі»: подорожній лист-монолог домінує наприкінці XVIII століття, щоденникова проза -  у середині XIX сторіччя. До нарису британки звертаються переважно на початку  XX століття, віддаючи перевагу подорожньому нарису.

На авторський вибір і авторську оцінку, безумовно, впливали творчі принципи пануючих тоді літературних напрямків, тобто рухливість жанру в історико-літературному процесі позначалася на еволюції травелогу з точки зору його тематики, проблематики, і особливо – манери оповіді. У дисертації показано, що, незважаючи на безумовну типологічну спільність, у межах «Кримського тексту» функціонують дві різні моделі жіночого травелогу: та, що сформувалася наприкінці XVIII століття й існувала до першої чверті XIX століття, і та, що склалася до середини XIX сторіччя. Саме їх існування свідчить, що для зазначених періодів були актуальні різні наративні підходи до відображення «вторинної» реальності.

Ранньому травелогу властива документально-сентименталістська модель оповіді, що поєднувала об'єктивність зображення навколишнього світу й суб'єктивність його виміру, фікціональну оповідну стратегію, вільну, однак, від художнього вимислу й засновану лише на домислі.  Мандрівні нотатки цієї пори характеризуються темпоральною ретроспекцією й особливо густо забарвлені «місцевим колоритом», що на межі XVIII - XIX століть був невід'ємною частиною зображення «чужого» простору. Завдяки цьому у творах перших мандрівниць також акцентується часткова руйнація піднесених романтичних мрій. Адже вони приходять у зіткнення з реальністю, часом непривабливою й убогою.

Із середини XIX століття превалює фактографічне сприйняття дійсності, і тому формується інша модель травелогу, що, переживши певні жанрові й тематичні трансформації, закріплюється й стереотипізується до початку XX сторіччя. Для неї характерна документально-просвітительська установка на об'єктивність і достовірність зображення, майже повна відсутність елементів автобіографізму в коментуванні побаченого, перевага дескриптивно-інформативної форми викладу. Перевага віддається точним фактам, цифрам, обставинам,  які й несуть явні елементи авторської оцінки, а ліричне «я» поступово приймає на себе лише граматичну функцію.

Як бачимо, травелоги англійських мандрівниць належать до сфери документально-художньої прози з особливим типом сюжету, композиції, стилю й наочно демонструють чималий діапазон творчих можливостей цього продуктивного жанроутворення в межах багатої й багатовекторної літератури подорожі.

У Додатку А наводяться  біографічні дані про англійських письменниць, що відвідали Крим у зазначений період. У Додатку Б представлено авторський переклад розділу «Російська Рив'єра» з книги А. Мікін «Росія: подорожі й дослідження». Ці матеріали можуть бути використані при укладанні біобібліографічних словників «Англійські письменники в Криму і в Україні», антологій «Кримський текст у прозі Великобританії», «Жанр травелогу в зарубіжній літературі подорожі», а також при роботі над книгами про російсько-англійські літературні зв'язки кінця XVIII – початку XX століття.