| Краткое содержание: | У Вступі розглянуто стан наукової розробки проблеми, визначено її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено його обґєкт і предмет, методологічні засади, новизну і практичне значення.
У першому розділі “Міфологізм та міфопоетична парадигма літературного твору в аспекті порівняльної типології української та західноєвропейської “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.” виділено ключові проблеми міфопоетики та через синтез сучасних концепцій вітчизняних (Д.Наливайко, А.Нямцу, О.Козлов, Я.Поліщук, О.Забужко, Т.Саяпіна й ін.) та зарубіжних (Є.Мелетинський, В.Найдиш, Н.Фрай та ін.) учених уточнено і поглиблено базові поняття галузі. Висвітлюються риси типологічної подібності української, норвезької та англійської літератур кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. і характер художнього втілення теми землі в європейській прозі заявленого періоду.
Концепт міфу в літературі й особливо повґязана з цією сферою термінологія розроблені недостатньо (підрозділ 1.1. “Міфологічний фактор у літературі та способи його проявлення в художньому творі. Питання міфотворчості”). На означення присутності міфологічної складової у творі дисертант уводить поняття міфологічного фактора в літературі, звертає увагу на різні інтерпретації звґязків міфу й літератури та виділяє як більш універсальну систему модусів оприявнення міфу в художній творчості: міфологізація, реміфологізація і деміфологізація. Обґрунтовується доцільність включення до числа цих модусів власне авторського міфу (паралельно порушується проблема самого поняття “авторський міф”) та пропонується визначення літературної міфотворчості як художньо-естетичного явища культури (яке найбільший розвиток отримало в кінці ХІХ-ХХ ст.), коли письменник, спираючись на міфологічний матеріал і художньо його опрацьовуючи, створює варіантну, осучаснену модель давньої широковідомої міфологічної оповіді (модуси міфологізації, реміфологізації і деміфологізації), або ж коли на ґрунті власне авторського досвіду й світовідчування окреслюється потужне структурно-змістове ядро, яке “кодує” художній світ твору даного письменника та, можучи стати об’єктом інтерпретацій інших митців, зазнає “культурологічної” міфологізації (модус авторського, або ж “нового”, міфу).
У підрозділі 1.2. “Міфопоетика літературного твору та міфопоетична парадигма” уточнено і поглиблено поняття міфопоетики, висунуто оригінальну систему вираження міфологічного фактора в літературному творі, визначено міфопоетичну парадигму твору як модель осмислення світу, в основі якої – міфопоетичні уявлення автора (-ів) про світ і світобудову як втілена в художньому творі оригінальна світоглядно-філософська система.
Також уведено ряд термінів (у рамках запропонованої системи вираження міфологічного фактора в літературному творі): ядро міфопоетичної парадигми (гомогенне, гетерогенне), міфопоетична атмосфера твору (гомогенна (гомогенізована), гетерогенна), структура міфопоетичної системи твору (лінійна, фрагментна, комбінована).
Підрозділ 1.3. має назву “Історико-культурні передумови порівняльно-типологічного вивчення української, англійської та норвезької літератур кінця ХІХ - першої третини
ХХ ст.”. Зіставлення визначальних для вказаних літератур періоду рис і чинників розвитку свідчить про певну близькість цих літератур (особливо української та норвезької). Вагому роль у процесі літературного зближення України та Норвегії відіграють російські переклади.
Творчість Гамсуна вплинула на митців, твори яких досліджуються в дисертації (зокрема, Коцюбинського, Кобилянську, Лоуренса), захоплювався ним Стефаник, та й сам Гамсун читав українські твори. З українських митців найближчим Гамсуну за своїм пантеїстичним світоглядом та художнім стилем є Коцюбинський; типологічно співвідносний також художній світогляд Гамсуна, Лоуренса і Жіоно.
У підрозділі 1.4. “Тема землі в українській та європейській прозі кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.: характер художнього втілення” виділено основні передумови актуальності “селянської епіки” в другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст. та вказано провідну ідейну “формулу” цієї літератури – “владу землі” над людиною.
В європейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. зберігаються у трансформованому вигляді дві провідні тенденції “селянської прози” ХІХ ст.: романтично-утопічна (Лоуренс, Гамсун, Жіоно) і соціально-аналітична (Золя, Чехов, Бунін та ін.), а також виокремлюється проміжний відносно цих тенденцій тип (Гарді, Реймонт). Подальше студіювання доводить зазначену тут тезу про міфологізованість переважного масиву “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., ступінь якої визначається, зокрема, тяжінням до вказаних тенденцій.
Парадигматична відмінність “прози про землю” в літературі ХІХ ст. і межі ХІХ-ХХ ст. полягає в тому, що засадничі концепти цієї прози другого періоду є філософсько-психологічними, а не соціально-побутовими, як раніше. Розглядаються динаміка розвитку “прози про землю” в Україні та Західній Європі (Англія, Франція, Німеччина), основні ознаки цієї прози досліджуваного періоду.
Другий розділ роботи – “Міфопоетична парадигма в українській, англійській та норвезькій “прозі про землю”: типологія й національні особливості”.
У підрозділі 2.1. “Біблійні мотиви як “сюжетотворчі” чинники у творах О.Кобилянської “Земля”, Т.Гарді “Тесс із роду д’Ербервіллів” та К.Гамсуна “Соки землі” визначено типологічну подібність та особливості “сюжетотворчої” функції біблійного складника у вказаних творах. Якщо в українській повісті проступають контури легенди про Каїна і Авеля (Сава – Михайло), а в образі Ісака в “Соках землі” символічно зґєднано біблійні постаті Адама та Ісака, то в англійському романі виявлено дві трансформовані моделі “Адам – Єва” та “Ісус Христос – Марія Магдалина”, які простежуються у відносинах Енджела і Тесс (образу Алека “відводиться” роль псевдо-Адама і спокусника). Прикметно при цьому, що домінантним у Гарді є жіночий образ. У цілому в романі превалює варіант моделі “Адам – Єва”, хоча обидва міфологічні сюжети в ході їх реміфологізації синтезуються.
Ядро міфопоетичної парадигми “Землі” Кобилянської є гомогенним за способом виникнення (міфологізаційний – внутрішній – вектор твору); в повісті утворюється гетерогенна міфопоетична атмосфера, оскільки, поряд з біблійною моделлю, тут поєднано соціокультурний (зовнішньо направлений) міф: це спроба авторки висунути нову щодо традиційної української парадигму, де центр духовних шукань українця зміщується з хліборобської ниви на “інший світ” – ниву науки, культури. Роману “Соки землі” властиві гетерогенність міфопоетичного ядра та гомогенізованість міфопоетичної атмосфери в цілому (наявний усепоєднуючий модус авторського міфу). Цей роман (як і “Пана”) можна сприймати й системно – як етап еволюції гамсунівського метагероя. Ядро міфопоетичної парадигми “Тесс...” гетерогенне в силу поєднання в романі, поряд з біблійними мотивами, античного мотиву фатуму; присутній у книзі модус (загального) авторського міфу – “світу Уессекса” – інтегрує в собі міфологічні “начала” роману, чим забезпечується гомогенізованість міфопоетичної атмосфери твору в цілому.
Таким чином, Гарді, Гамсуну та Кобилянській властиві відмінні творчі парадигми рецепції біблійного матеріалу. Принципово різні ці парадигми в норвезького, з одного боку, та англійського й українського митців – з іншого. Для Гамсуна найбільш важливими є образ та повґязана з ним ідея, комплекс ідей. Його Ісак взятий із Біблії сутнісно – іменем; в його образі зосереджено ідеї бути господарем на землі, творити – сіяти і т.ін. Специфічна включеність в образ норвезького Ісака й постаті біблійного Адама як першолюдини. Тобто як Адам Ісак у Гамсуна приходить у земний Едем і перебуває в ньому (вигнання з раю тут принципово немає: герой знаходить земний Едем, “повертається” до нього) і як старозаповітний Ісак живе та “порає” й “доглядає” свій “Едем”.
Гарді і Кобилянська ж використовують моделі відносин – біблійні ситуації (хоча українська письменниця у творі дещо виходить за рамки моделі “Каїн – Авель”). Домінантний у Гарді вектор драматизації твору постає як “трагедія ситуації” (Дж.Кінг), що в принципі пояснює, чому інсталяція елементів біблійної міфології втілилась у митця в такій формі – як моделі відносин.
Відповідно, по-різному виявляється в авторів і “впізнаванність” міфологічних структур. У Гамсуна це: імґя головного героя (та імена деяких інших персонажів); спосіб життя героя та його моральні переконання (іпостась біблійного Ісака), а також факт “початковості”, “першості” героя в описуваній місцевості, яка осмислюється як центр світу, “закоріненість” у неї (іпостась Адама). У Гарді ж бачимо, передусім, порівняння головних героїв з біблійними образами: Тесс – із Євою і Марією Магдалиною та Енджела – з Адамом і Ісусом Христом (Алек “проходить” як псевдо-Адам і спокусник). Наступною відзначальною рисою тут є характер побудови взаємовідносин між Тесс і Енджелом та Тесс і Алеком, специфічне наголошення мотивів жертви, спокути та відродження.
“Впізнаванність” біблійної ситуації в повісті Кобилянської виявляється переважно через значні фабульні сходження твору й біблійної історії, через підтекст; у повісті певним чином поєднується рецепція безпосередньо біблійних мотиву (ситуації) та образів.
У Гамсуна акцентується людина як особистість на своїй землі та можливість реалізації прагнень цієї людини (зокрема, обезсмертити себе) у разі вільного вірного вибору нею життєвого шляху – праці на землі. Твори Кобилянської і Гарді споріднює наскрізний у них мотив фатуму. Зокрема, у фокусі Гарді – людина “в контексті” її долі як чогось наперед визначеного (фатуму), людина у звґязку з іншими людьми (коханою людиною, предками, соціумом та його законами взагалі).
Досліджені твори Гамсуна і Гарді ілюструють цікавий момент у механізмі реінтерпретації традиційних (міфологічних) образів – їх взаємоперехід і поєднання в новій літературній версії. Якщо в романі Гамсуна Ісак (“Адам-Ісак”) – центральний образ в абсолютному розумінні (його художня реалізація в міфологічному плані, в принципі, відбувається тільки завдяки йому), то в англійського письменника образ Тесс-“Єви-Магдалини”, попри його центральність, безсумнівно, потребує для здійснення міфопоетичної програми роману присутності й інших – контекстуально однорідних (біблійних) – персонажів: Енджела (“Адама-Христа”) і Алека (лже-Адама й спокусника). Аналогічну ситуацію маємо в “Землі” Кобилянської, де авторський варіант біблійного міфу утримується тільки парою персонажів – Михайлом-“Авелем” і Савою-“Каїном”.
Розглянуті у творах Кобилянської, Гарді і Гамсуна інтерпретації біблійного матеріалу відзначаються оригінальністю мистецьких підходів і вписуються у множинність українських та зарубіжних версій переосмислення біблійних образів і мотивів як традиційних – є частиною цього “своєрідного культурологічного метатексту” (А.Нямцу).
Аналізу “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. з погляду наявності в ній пантеїстичного струменя присвячено підрозділ 2.2.: “Елементи міфопоетичного моделювання в системі пантеїстичного світобачення українських та зарубіжних авторів “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.”. Розгляд широкого кола різнонаціональних творів (Коцюбинського, Кобилянської, Стефаника; Реймонта, фон Поленца, Чехова, Буніна, Жіоно, Лі (у п. 2.3. аналогічно йдеться про Гарді і Лоуренса)), а також епістолярних матеріалів свідчить, що європейська “проза про землю” цього часу в тій чи іншій мірі послідовно зберігає пантеїстичні мотиви й інтенції, які найчастіше переплітаються з біблійними мотивами. Очевидно, якщо християнська тематика визначається сучасною європейською духовною культурою, то пантеїстичному факторові тут сприяє самий спосіб життя селянина, збережений ним споконвічний звґязок із землею, сприймання якої досі де в чому залишається міфологічним. Пантеїстичний струмінь надає творам неповторної глибини, філософського звучання, розмикаючи й універсалізуючи їх проблематику, оповідь у цілому. Першорядного значення тут набуває той факт, що самі вказані автори схильні до ірраціонального сприймання дійсності.
Особливу увагу приділено компаративному дослідженню “Тіней забутих предків” Коцюбинського і “Пана” Гамсуна, близьких у світоглядно-філософському та сюжетно-композиційному планах. Визначальна у творах думка про світ як про єдиний живий організм і про людину як його невід’ємну частину. Пантеїстична картина світу розкривається через призму сприйняття Івана і Глана (в “Тінях забутих предків” – переважно Івана), чиї образи відтворені згідно з концепцією “природної людини” з її первісним світобаченням. Це натури тонкої психічної організації, здатні проникатися природою всією глибиною свого єства. Повне злиття їхнього “я” з навколишнім світом ґрунтується на абсолютній любові до всього сущого. Відмінність у відтворенні їх міфопоетичного світосприймання пов’язана з різними предметами розповіді і творчими завданнями митців: Коцюбинський філософськи осмислює збережену гуцулами їхню язичницьку культуру, а Гамсун звертається до давньогрецького міфу про Пана, переосмислює і вплітає елементи цього міфу у тканину твору.
Пантеїзм Івана і лейтенанта Глана має свої витоки і характер. Глан вірить у силу й опіку над собою Пана, відчуває його присутність і створює для себе своєрідну альтернативну реальність, міфосвіт. Свідомість же Івана, вже “налаштована” на сприймання виробленого поколіннями гуцулів міфологічного досвіду, “підкоряється” обґєктивно існуючому в суспільній свідомості міфу карпатських лісів і полонин – цій міфологічній для себе дійсності, даності. Іншими словами, пантеїзм Івана має підґрунтям не лише особисту схильність героя до такого світогляду, а й досвід свого соціуму, “голоси, силу предків”, цей пантеїзм відзначається своєрідною фундаментальністю. Іван зростає в атмосфері міфу, і останній постійно впливає на формування особистості юного гуцула.
Глан сам є міфотворцем. Він входить у “чистий” нурланнський світ уже зрілою людиною, переживає свій, суб’єктивний міф зараз; його міфосвіт “теперішній”, а пантеїзм “абстрактний”.
Міфосвіти “Тіней забутих предків” і “Пана” співвідносні, що виявляється в пантеїзованості першоелементів світу в них, яка вказує на культ природи як головний лейтмотив творів, їх внутрішню чуттєво-емоційну атмосферу; це й можливість аналогій між Паном норвезького твору і щезником, лісовиком твору українського тощо. В межах міфосвітів повісті і роману виявляємо “ступінчасту тріаду протиставлень”: а) опозиції до міфопоетичних світів головних героїв, уособлювані окремими другорядними персонажами зі “зниженими” морально-етичними й духовними орієнтирами (Палагною, Юрою й Химою в повісті та Маком у романі);
б) протиставлення головних героїв – Івана й Марічки та Глана й Едварди – на рівні міфологем вогню і води, що відповідають у творах чоловічому й жіночому началам; в) полюсність (“вібрацію”) в усвідомленні Івана і Глана їх природного “статусу”: від позиції “підпорядкована природі її частка” до відчуття “господар природи”.
Духовне осягнення людиною світу тлумачиться в повісті і романі як шлях її самопізнання, адже мікрокосмос є певною мірою відбиттям макрокосмосу. У підтексті творів читаємо: все істинне вже первісно закладене в людину природою, й уважне ставлення до останньої відкриває потаємні внутрішні знання (і силу) особистості. Потяг людини до спілкування з природою проявляється як “звертання вдячності”, як пантеїстична молитва, а усвідомлення спорідненості з усім сущим доводить, що єдино правильним є “природний” спосіб життя. У прямім спілкуванні з природою людина осягає свою самоцінність, що наштовхує її до міркувань про своє буття у всесвіті. У цьому контексті норвезькому герою в більшій мірі притаманне переживання “радісної космічної самотності” (О.Черненко), а для героя української повісті усамітнення можливе тільки як тимчасове (що відповідає “моделям” філософій художнього світу письменників: соціального спрямування у Коцюбинського та асоціального – в Гамсуна).
Простежується динаміка пантеїстичного світосприймання метагероя романів Гамсуна. Образи Нагеля (“Містерії”), Глана та Ісака репрезентують ступені розвитку пантеїстичної філософії письменника, і найочевидніша тут кореляційна пара типів пантеїзму Глана – Ісака: “абстрактний” пантеїзм дисгармонійного й імпульсивного лейтенанта та “монументальний” пантеїзм епічної широти селянина.
Підрозділ 2.3. “Міфопоетична інтенційність корелятів “природа – місто” у творах вітчизняних та західноєвропейських письменників. Міфологема землі як наскрізна в цих творах”.
У пункті 2.3.1. (“Опозиція “природа – місто” у творах О.Кобилянської, Т.Гарді і Д.Г.Лоуренса. В.Стефаник і місто”) проаналізовано особливості названої опозиції як однієї з основних у міфопоетичних парадигмах “Землі” і “Битви” Кобилянської, “Тесс...” Гарді і “Райдуги” Лоуренса. Її полюси залежно від контексту можуть набувати значень: “природний” – світлий, живий, свій, добрий та “міський” – темний, мертвий, чужий (інший, ворожий), злий. Полюс “природа” тут фактично ототожнюється з поняттям “село”. Неприйняття у творах цих авторів техніки (як основного атрибута міста) відповідає загальному табу на машину в тогочасній європейській (і зокрема, українській) літературі.
Міфологічний вектор “Тесс...” спрямований в минуле: це оспіване Гарді патріархально-селянське гармонійне життя, що відходить. Кобилянська розвиває свою версію міфу про землю, звертаючись переважно до майбутнього й наголошуючи на потребі вивільнення українця з-під влади землі. Хоча розриву між землею (природою) та “культурою” (містом) у повісті “Земля” немає, тобто в Кобилянської, на відміну від Гарді, “іншість” міста постає вже не як небуття, а як позбавлена первинного негативу нова реальність; так напруга між полюсами “природний (свій) – міський (чужий, інший)” дещо знімається. Авторка намагається ствердити новий спосіб національного мислення з поєднанням цих типів культури.
В силу історико-економічних факторів розвитку тогочасних України та Англії місто відносно “природного” села оприявнюється в Кобилянської переважно як паралельний світ, а в Гарді – через вторгнення (елементів) міської цивілізації в село. Проте якщо в Кобилянської і Гарді природа і місто – реально існуючі світи, то у Лоуренса світ міста набуває рис не-реальності, страшного сну і в такий спосіб цілком заперечується.
У вказану парадигму сприйняття села – міста (загальну формулу якої можна означити так: на зміну “природному” йде штучний, раціонально-жорстокий закон “цивілізованого” життя, міста, “мертвого” світу речей і техніки, рабом (жертвою) якого стає людина) вписуються й погляди інших письменників, зокрема, Стефаника, Реймонта, Гамсуна, Жіоно. Дисертант розвиває положення Д.Наливайка про внесення у європейські твори про землю драматичного елемента сюжетним мотивом “вторгнення цивілізації в селянський світ” і доводить, що названий мотив тут глибоко міфологічний.
Пункт 2.3.2. – “Іпостасі образу землі у творах О.Кобилянської, В.Стефаника та Е.Золя: типологія полюсності”. Образ землі у Кобилянської (“Земля”), Стефаника (“Вона – земля”) та Золя (“Земля”) набуває певної “вібрації”, виступає в різних іпостасях.
Образ (“полюс”) природи в повісті Кобилянської структурується переважно через характерну для авторки опозицію образів поля і лісу. Через взаємонаближення цих образів за функціональними характеристиками, порівняння “людей поля” з представниками “лісового царства” межа між полюсами “поле” та “ліс” стає менш помітною; образ же землі як хліборобського поля набуває вираженої амбівалентності. У певній мірі це пояснюється тим, що образ поля не є близьким самій авторці. Кобилянська любить землю як годувальницю людини, та реальне поле, степ (= площина) викликає в неї певне психологічне напруження. Відчуття захищеності, “опіки” письменниця повґязує, зокрема, з рідним для неї лісом, хоча як міфологічний образ він набуває переважно негативних характеристик (водночас поле на символіко-міфологічному рівні – як освоєний людиною і безпечний для неї простір – звичайно концентрує в собі максимально позитивну інформацію).
Відповідність топосам поля і лісу визначених універсальних символічних значень та сприймання цих топосів Кобилянською за “іншою” парадигмою спричинює внутрішній конфлікт у повісті. Бачення письменницею (лісистих) гір і поля як двох окремих, “протилежних” світів (з яких безумовна перевага віддається першому) типологічно близьке концепції Жіоно, в якого також спостерігається модель “верх (позитивний) – низ (негативний)” і “полюси” якої, до того ж, відповідають складникам опозиції “природа – місто”.
Амбівалентна й водночас міфологічна, як і в Кобилянської, інтерпретація образу землі у Стефаника (який у новелі “Моє слово” близький до біблійного контексту): земля як богиня-мати, годувальниця і земля як жорстока богиня, що вимагає жертв.
У романі Золя образ землі вібрує від іпостасі “земля як антропологізований образ (жінка)” (мати-годувальниця чи дружина-коханка) до іпостасі “земля як природна стихія, жива субстанція”, байдужа до людей (тут же землю осмислено і як вічний хрест селянина). Образам землі і людини притаманні взаємовідповідні іпостасі вираження (певна їх симетричність): землі-“жінці” – селянин-“самець”, а землі-“стихії” – селянин-“комаха”; коли ж земля порівнюється з морем, селянин – “матрос”. В усіх випадках образ землі домінує; переважає іпостась «олюдненої» землі, тоді як образ селянина послідовно «отваринюється». Інверсована картина світу і в «Битві» Кобилянської – де дерева олюднені, а люди змальовані як комахи (лісоруби) чи як рослини (гуцули) – та в типологічно близькому їй фрагменті “Селян” Реймонта (про рубку лісу): олюднені дерева, та лісоруби – “дятли” й “вовки”.
Художня “вібрація” образу землі в розглянутих творах Кобилянської, Стефаника та Золя відповідає принципам міфопоетичного світосприймання, має типологічні сходження й виявляє при цьому оригінальні закономірності художніх світів цих митців.
Розгляд богоборчого мотиву в “Землі” Золя та “Синах” Стефаника свідчить про відмінність мотивації богоборства їх героїв і про те, що психологічно складнішою є ситуація в українській новелі.
Продуктивна в європейській “прозі про землю” зазначеного часу й міфологема “золотого віку”, яка має різні варіанти художньої реалізації. В підрозділі 2.4. (“Варіанти реалізації міфологеми “золотого віку” в українській та західноєвропейській “прозі про землю”) висвітлюються оригінальні репрезентації цієї міфологеми на матеріалі “Тесс...” Гарді та “Камінного хреста” Стефаника. В обох творах домінує міфопоетичний мотив дороги, який має різні щаблі тлумачення (в горизонтальному й вертикальному контекстах) і включає у свій символічний комплекс ряд міфологем, одна з яких – “золотого віку” – є для цих творів фактично структуротворчою. В романі Гарді висвітлено декілька варіантів цієї міфологеми: а) “золотий час” для сімґї Тесс (уявне повернення в часі до величі середньовічних предків), б) “золотий час” особисто для героїні (цей варіант інтерпретації співвідноситься з мотивом “втраченого раю”) тощо.
Якщо в “Тесс...” інтерпретація міфологеми “золотого віку” майже завжди повґязана з минулим, з концептом повернення, то в новелі Стефаника її художнє вирішення інверсоване: з логічно визначеного в майбутньому уявний “золотий вік” у кризовий момент життя героїв переноситься в минуле, раніше марковане як негативне. І коли в “Тесс...” міфомотив дороги як такої реалізується, то в “Камінному хресті” – фактично ні: осмислюючись і як могильний, хрест Дідуха є кінцем будь-якого шляху й відкриває героям дорогу символічну – в хаос потойбіччя, небуття.
У Висновках узагальнено основні результати дослідження.
У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. в європейській “прозі про землю” вибудовується своєрідний міфопоетичний метаобраз землі з відносно постійними характеристиками. Звичайно дієві тут християнський та античний (язичницький) контексти (іноді поєднані в одного автора: Гарді, Золя та ін.): постає проблема інтертекстуального прочитання цих творів. Світ і буття часто осмислюються крізь призму як відомих міфологічних образів, сюжетних моделей, мотивів (у Кобилянської, Стефаника, Гарді, Гамсуна й ін.), так і через залучення власне авторської міфології (Лоуренсом, Гамсуном, Жіоно та ін.), – простежується певна інсталяційна амплітуда міфоелементів у творах. Звернення до міфологічного матеріалу у творі може бути послідовного (лінійного), фрагментного чи комбінованого типу.
Ця проза складає ніби єдиний метатекст про сутність буття людини у світі (вагоме місце тут займає мотив праці), а міфологічність сприяє філософській універсалізації цього метатексту. Типологічний ряд утворюють (часто монументалізовані) образи Івоніки Федорчука, Івана Дідуха, Ісака (“Соки землі”), Мацея Борини, Траугота Бютнера й ін. Спостерігаємо й своєрідне моделювання простору: частіше це універсалізація оповіді – коли події в описуваній місцевості звучать як події світового (чи національного) масштабу (в “Соках землі”, “Тінях забутих предків”, “Камінному хресті”, “Степу”, “Райдузі” й ін.), або ж коли описувана місцевість, “відокремлена” від навколишнього світу, уявляється його мікромоделлю (у “Тесс...”, “Хай збудеться моя радість” тощо).
В осмисленні теперішнього часу в розглянутому літературному масиві присутня мрія про “золотий вік”, який може уявлятися в минулому (Тесс, Трауготу Бютнеру, в “Тінях забутих предків”), майбутньому (Урсулі Бренгвен) чи переноситись із майбутнього в минуле (для Івана Дідуха); іноді в одному творі наявний ряд таких варіацій (“Fata Morgana”).
Органічним для людини визнається “природне” життя; в різний спосіб підкреслено нерозривний звґязок людини і природи. Образ землі (“святої” – у Стефаника, Реймонта й ін.) уособлюється, а відтак часто спостерігається антропоморфічність та одухотвореність простору. Земля (природа) може набувати функцій головного героя в досліджуваних творах Кобилянської, Стефаника, Чехова, Золя, Гамсуна тощо; міфопоетичний образ землі часом виявляє певну “вібрацію” (у Кобилянської, Стефаника, Золя). Як основа людства на землі постає селянин – органічна частина космосу, “плід” землі (Гамсун), “рослина” чи “тварина” (Кобилянська, Золя й ін.). Селянин вічний і сучасний (Гамсун), він богатир на землі (у Гамсуна, Стефаника; в Золя – “комаха”, що виконує титанічну працю), який має специфічний християнсько-язичницький світогляд, вдячний світові (Гамсун, Стефаник), прагне радості (Коцюбинський, Гарді, Лоуренс, Жіоно), та є самотнім (Коцюбинський, Гамсун, Золя, Жіоно, Лоуренс); його життя сповнене містичних знаків і передвість (Кобилянська, Гарді).
У літературі про землю підтверджується теза О.Шпенглера про “нову побожність” селянина. Завдяки селянину в сучасній культурі актуальні давні культи й вірування (світоглядні парадигми), які так чи інакше інтегруються в сучасну цивілізацію. Тобто постать селянина – перехідна ланка між давніми й сучасною культурними епохами, завдяки йому досвід пращурів постійно перебуває в “синхронії культури” (Ю.Лотман).
Загроза природному світу селянина йде від міста (світу цивілізації), вплив якого дедалі посилюється. Місто нівелює особистість і може перетворити на свій “гвинтик”, “автомат” (Кобилянська, Гарді, Лоуренс та ін.).
Оскільки в розглянутих творах про землю картини світу близькі за міфологічним звучанням, то, очевидно, й світоуявлення українських та західноєвропейських селян (та авторів досліджуваних творів) типологічно споріднені, а отже, й певною мірою універсальні. Відмінності ж тут, як правило, не є визначальними для певної національної картини світу як такої і можуть пояснюватись індивідуальними особливостями письменників (як, скажімо, в Кобилянської). Таким чином, можна говорити про типологію міфопоетичних парадигм в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., а отже, – про міфопоетичну парадигму в європейській “прозі про землю” цього періоду.
Типологічне висвітлення міфоелементів різних рівнів організації в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. сприяє не лише всебічному осягненню художнього світу вітчизняних та зарубіжних митців, але й зорієнтоване на виведення загальної типології міфопоетичних технік в європейській “прозі про землю”, що цілком вписується в русло пріоритетних завдань вітчизняного літературознавства.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Гурдуз А. Повість М.Коцюбинського “Тіні забутих предків” і роман К.Гамсуна “Пан” у порівняльно-типологічному висвітленні // Слово і Час. – 2003. – № 11. – С.40-44 (0,34 д. а.).
2. Гурдуз А. Специфіка творчого стилю М.Коцюбинського в контексті західноєвропейського літературного процесу: норвезька паралель // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – № 3. – С.26-33 (0,83 д. а.).
3. Гурдуз А. Витоки міфопоетичної парадигми повісті Ольги Кобилянської “Земля”: (міфологеми поля і лісу) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 5-6. – С.194-198 (0,35 д. а.).
4. Гурдуз А.І. Метагерой романів Кнута Гамсуна: динаміка пантеїстичного світосприймання: (Образи Нагеля (“Містерії”, 1892), Глана (“Пан”, 1894) та Ісака (“Соки землі”, 1917)) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – № 2. – С.54-56
(0,42 д. а.).
5. Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор у літературі: (Загальнотеоретичні проблеми студіювання) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2004. – № 3. – С.120-126 (0,6 д. а.).
6. Гурдуз А. “Битви” О.Кобилянської та В.Реймонта: На матеріалі новели “Битва” і роману “Селяни” // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – №8. – С.23-25
(0,34 д. а.).
7. Гурдуз А.І. Кнут Гамсун у сучасній Україні // Зарубіжна література в школах України. – 2005. – № 10. – С.18-20 (0,44 д. а.).
8. Гурдуз А.І. Міфопоетика роману Еміля Золя “Земля” // Зарубіжна література в школах України. – 2005. – № 9. – С.11-13 (0,49 д. а.).
9. Гурдуз А.І. Міфопоетична парадигма в романі Томаса Гарді “Тесс із роду д’Ербервіллів”: контури біблійних моделей // Зарубіжна література в школах України. – 2005. – № 8. – С.10-14 (0,83 д. а.).
10. Гурдуз А. Міфопоетичні парадигми “Землі” Ольги Кобилянської та “Соків землі” Кнута Гамсуна // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених / НАН України. Ін-т л-ри
ім. Т.Г.Шевченка. – К., 2005. – Вип.7. – С.17-22 (0,62 д. а.).
11. Гурдуз А.І. Міфопоетика літературного твору та міфопоетична парадигма: теоретичний аспект // Зарубіжна література в школах України. – 2006. – № 6. – С.57-59 (0,57 д. а.).
12. Гурдуз А.І. Типологія міфопоетичних технік в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - І третини ХХ ст.: аспект рецепції біблійного матеріалу // Наукові праці / Миколаїв. держ. гуманіт. ун-т ім. П.Могили. – Т.59. Вип.46. Філологія. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2006. – С.126-129 (0,36 д. а.).
Наливайко Д. Типологія української реалістичної літератури на європейському тлі // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С.283. |
