КОНЦЕПТ ПОДВІЙНОГО СЕМАНТИЧНОГО ПОЛЯ У ТВОРЧОСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ (ЗА ТВОРАМИ “НІОБА”, “VALSE MELANCOLIQUE”, “НЕКУЛЬТУРНА”, “ЗЕМЛЯ”, “ЧЕРЕЗ КЛАДКУ”)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, подається її загальна характеристика (актуальність, зв’язок з науковими програмами, мета і завдання, визначається об’єкт і предмет дослідження, окреслюється методологічна й теоретична основа дослідження, вказується наукова новизна, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, їх апробація). Запропоновано варіант дефініювання понять “подвійна семантика” і “паралельна дійсність” як літературознавчих для застосування їх у значенні термінологічного інструменту при висвітленні специфіки повістування Ольги Кобилянської.

У першому розділі “Міфемний аспект повісті Ольги Кобилянської “Ніоба” твір розглядається під різними кутами зору. У ньому переплелися документальна реальність, міфічна фабула, чітко простежується лінія авторської оцінки злободенних проблем життя (зокрема жіночої емансипації). На відміну від своєї літературної посестри Лесі Українки, Ольга Кобилянська не вдається до авторського переспіву античного міфу про Ніобу, а застосовує прийом алюзії, проводить аналогію між дра­мою знайомої їй родини і сюжетом грецького міфу, трактуючи цю драму апріорно фатально. Слід зазначити, що класична фабула як стала, наперед задана категорія не обмежує творчу свободу митця. Ольга Кобилянська трактувала образ Ніоби, вдавшись до розлогого багаторівневого прозового твору. Антична фабула лягла в основу повісті із злободенною проблематикою, елементами документалізму й автобіографізму. Натомість Леся Українка в поезії “Ніобея” обмежилась авторським переспівом грецького міфу. Впадає в око також відмінне трактування самого образу Ніоби, що пов’язано з сюжетом обох творів. Ніоба Ольги Кобилянської – дружина священика, яка покірно переносить усі втрати й негаразди. Ніоба ж Лесі Українки, навіть закам’янівши з горя, не може позбутися головної причини своїх негараздів – гордині. “Ніоба” має також ознаки прозової параболічної структури з характерною для неї інакомовністю, що призводить до висновку про фантомність видимого світу, де реальність видається алегорією містики, чогось іншого, незрозумілого (нещастя, що оселилося в родині, реалізується че­рез смерть, нещасливе особисте життя дітей, хвороби).

Паралелі, проведені у творі між античним міфом і реальним життям, зумовили потребу при їх аналізі звернутися до теорій міфу, які існують у світовій філософській думці. Насамперед заслуговують на увагу концепції К. Хюбнера і О. Лосєва про міф як аспект реальності його носія, що не вимагає віри чи обґрунтувань. Концепція міфу К. Леві‑Стросса базується на принципах структурної антропології. Важливо те, що вчений ввів новий термін міфема, створений за аналогією до лінгвістичних термінів на означення одиниці чогось – фонема, морфема тощо. Виходячи з такої концепції, образ Ніоби можна на­звати міфемою як конституент міфу, що уособлює нещасливу матір. В античній версії про Ніобу нещаслива мати має міфемне смислове навантаження, принаймні в аспекті кревності, що перетворюється на екзистенційну проблему життя і смерті, абсурдні глибини якої розкрилися перед Ольгою Кобилянською.

У повісті змальована двоплощинна реаль­ність. Перша площина традиційна для наративного письма, апробованого реалістами. Друга, насичена міфемною семантикою, нетрадиційна для тогочасної літератури, густо затінена реаліями першого плану, але не відтиснута на другорядну роль, тому що дві площини тісно взає­мопов’язані. Можна навіть стверджувати, що перша площина реальності постає полем діяльності другої, не вималюваної детально, а лише за наслідками оприявлених можливостей: передбачення героїв, знаки-провісники, віщі сни тощо. Якби авторка підняла лаштунки другої площини реальнос­ті, можна було б говорити про міф у так званому “чистому вигляді”, що притаманно операм Р. Вагнера та поезії Ф. Гьольдерліна, на чому на­голошував К. Хюбнер. Реальність другого плану теж не потребує доказів чи віри у неї: у повісті вона просто існує як така.

При безпосередньому аналізі тексту “Ніоби” видається необхідним з’ясування сутності понять символ і знак, чітке їх розмежування. У такому разі доцільно звернутися до концепції символу О. Лосєва (“Логіка символу”). Даючи чітке визначення кожного поняття, вчений розмежовує їх і водночас наголошує на їх спорідненості. За дисертаційним спостереженням, символи і знаки у “Ніобі” та інших творах Ольги Кобилянської представлені у кольорах, числах та нераціональних елементах (сон Ніоби перед смер­тю сина, передчуття, прокльони тощо). Семантика підтексту повісті на­сичена в основному тривожними символами, передчуттями героїв, що постійно нагнітають очікування трагедії. Під дією такої символіки твір позбавлений несподіваних поворотів сюжету, виповнений уявлен­ням про фантомність позірного світу, де за видимим тлом реалій пос­тійно присутня містика, лиховісний знак-провісник “щось”. Повість перейнята обґрунтованими фаталістичними настроями. Персонажі, аби застерегтися від ймовірного лиха, постійно вдаються до передбачень. Закорінене в родині нещастя вони тлумачать як кару Господню, фактично знімаючи з себе відповідальність за своє життя і вчинки, пояснюючи всі сімейні драми заздалегідь визначеною до­лею.

Символіка та знаковість кольорів представлена менше. Як і в багатьох інших творах (особливо у повісті “Через кладку”), часто трапляється білий колір, але в різних словосполученнях він несе щоразу відмінне змістове навантаження, символіка білого кольору підсилює семантичне навантаження інших символів.

Письменниця не відходить від тра­диційного використання кольорів при створенні образів, знаків та сим­волів. Водночас слід зазначити, що коливання семантичної амплітуди кольорів досить широке, але достоту змістовно окреслене. Не менш важ­ливим і цікавим видається аспект символіки чисел і цифр у творі, зокрема використання християнської символіки числа 12, а також інших загальновживаних семантичних навантажень чисел та цифр. Іноді доречно говорити про підсилення семанти­ки деяких символів за допомогою цифр. Так, у сні Анни Яхнович (Ніоби) перед смертю сина цифра 4 виступає у поєднанні з символікою чорних круків.

Ольга Кобилянська у своїй повісті використовувала і християнсь­кі символи (хрест, поцілунок Юди), і створені власне нею (“дванадцята година”).

У “Ніобі” друга площина реальності виявляє себе не тільки через окремі елементи, у деяких епізодах вона витісняє реальність першого плану (ніч смерті чоловіка Анни Яхнович) на маргінеси зображення.

“Ніоба” цікава і для феміністичної критики. Частину повісті складає щоденник однієї з доньок Анни Яхнович – Зоні. Він засвідчує, що авторка адекватно трактує жіночий образ, тобто між образом герої­ні й письменницею немає дистанції (автобіографічність твору визнава­ла і сама Ольга Кобилянська), чого не завжди дотримуються письменники-чоловіки при трактуванні жіночих образів. Як жін­ка-митець, Ольга Кобилянська першорядного значення надає душевному життю своїх героїнь, іноді зануреному в містику, в реальність другого плану, яка для героїв “Ніоби” існує лише як інструмент реалізації їх очікувань і передчувань. Проблеми, які згодом стануть пріоритетними в теоретичних працях представниць феміністичної критики, Ольга Кобилянська порушила вже своєю творчістю, зокрема в повісті “Ніоба”. Драма особистого життя Зоні – яскраве завбачення пізніших міркувань Сімони де Бовуар (“Друга стать”). Ольга Кобилянська пішла своїм шляхом у розкритті жіночого характеру, він різниться від традиційного “чоловічого” бачення образу жінки. Повість уписується в тогочасний літературний процес. Беззаперечним є факт, що авторство жінки надало “Ніобі” відповідних відмінностей порівняно з творами авторів-чоловіків (особливо, коли йдеться про розкриття жіночого світовідчуття).

Хоч у “Ніобі” існують дві площини реальності, вони взаємозалежні й у єдності складають одну поляризовану сполуку. Під цим кутом зору повість Ольги Кобилянської “Ніоба” можна назвати індивідуалізованим міфом, у якому змальована реальність існує як така, що не потребує доказів.

Другий розділ “Етноментальний дискурс прози Ольги Кобилянської (за творами “Valse melancolique” і “Некультурна”)” присвячений аналізу зразків малої прози письменниці з погляду заглиблення в національну психологію, в особливості світовідчуття жінки. Ольга Кобилянська увійшла в українську літературу і в суспільне життя в той час, коли, хоч і з суттєвим запізненням, актуалізувалася проблема емансипа­ції. Дискурс цієї проблеми вилився у свого роду “феміністичну практи­ку”, невід’ємною часткою якої була діяльність Ольги Кобилянської. Читання творів німецьких класиків літератури і філософії допомог­ло письменниці вийти на якісно новий рівень світосприйняття і мис­лення (свої перші твори вона пише німецькою мовою). Знайомство Ольги Кобилянської із “Союзом руських жінок” Буковини стало поштовхом до її роздумів над проблемою національної самоідентифікації. Особливістю жіночого руху в Україні, до якого приєдналася Ольга Кобилянська, було те, що він зосереджувався на емансипа­ційних завданнях. Це був рух інтелектуалок за суспільно-політичні права. Від феміністичної проблематики, що виникне в Європі у 70-ті роки ХХ ст., їхні інтереси принципово відрізнялися. Якщо за мету феміністок править радикальна зміна патріархальної культури на матріархальну, то емансипанток задовольняло відвоювання собі місця в тогочасній культурі. Ольга Кобилянська власне цьому і присвятила своє життя. Її творчість не заперечувала мис­тецькі здобутки народницької літератури, а була своєрідною альтернативою їм. При розгляді літературного досвіду змалювання жінки доречно згадати творчість Т. Шевченка, однією з особливостей якої була фемінізація текстів, оскільки адресатом його творів обиралася жінка, чимало поезій він писав від імені жінки, можна навіть говорити про “жіночу” натуру митця. Змальовуючи трагедію дівчини чи жінки, Т. Шевченко не йшов шляхом засудження чи виправдання (що здебільшого притаманне українській літературі), а намагався проникнути в найпотаємніші закутки жіночої душі. І саме цим шляхом заглиблення в суть проблем, але вже на складнішому психологічному рівні, рушить Ольга Кобилянська, зважившись на деміфізацію літературних стереотипів.

Продовжуючи тему традицій у письменстві, варто зупинитися на проблемі “жінка-письменниця і література”. Далеко не останню роль у творчості жінки відіграють матеріальні умови її життя: Ольга Кобилянська походила з небагатої родини державного службовця, і хоч у злиднях сім’я не жила, все ж майбутня письменниця не мала змоги отримати фундаментальної класичної освіти, її жагу знань не вдовольняла провінційна бібліотека, можливості займатися ґрунтовною самоосвітою вона теж не знаходила, бо мусила допомагати в домашньому господарстві. Єдиним позитивом було те, що рідні Ольги Кобилянської не перешкоджали, навіть заохочували її до самоосвіти та письменницької діяльності.

Твори Ольги Кобилянської цікаві ще й тим, що емансипантки та їхні стосунки змальовані через призму світосприйняття жінки, наділеної відверто гуманістичними поглядами. Про несхожість жіночого і чоловічого світо­сприйняття докладно розмірковувала Вірджинія Вулф (“Власний простір”), її думки багато в чому збігалися з художньою концепцією незнайомої їй письменниці. Порушуючи проблеми “жінка-письменниця і література”, свободи творчості, Ольга Кобилянська ввела в літературну галерею нових жінок, але не з античності чи середньовіччя, а із сучасності. Вони продовжили низку жіночих образів, започаткованих попередницями (наприклад, “Товаришки” Олени Пчілки). Зі своїх героїнь письменниця зняла вишиванки (навіть гуцулка у “Некультурній” носить невишиту сорочку), а з їх світогляду – патріархальні шори. Олена Ляуфлер (“Людина”), Наталка Верковичівна (“Царівна”), художниця Ганнуся та піаністка Софія (“Valse melancolique”) розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі, у них новий спосіб мислення й відмінна мета існування, ніж у тих, хто їх оточує. Деякі літературознавці сумнівалися в достеменності такого типу жінок, але не сама авторка, яка у творі “Valse melancolique” постає міфотворцем, змальовуючи вірогідний світ, проектований на довкілля. Персонажів “Valse melancolique” можна ставити у типологічний ряд із гуцулкою Параскою (“Некультурна”). Усі вони наділені спільною рисою – “аристократизмом душі”, що зумовлений не спадковістю, а Божим даром. Внутрішня інтелігентність притаманна багатьом героям письменниці, до цієї теми вона часто звертається у своїх творах, шкодуючи з при­воду того, що українці не мають власної станової аристократії.

Духовний елітаризм у Ольги Кобилянської існує поза соціальністю і суспільною ієрархією. Героїні Ольги Кобилянської, набувши європейської зовнішності, не втрачають самобутньої української ментальності.

Вплив на письменницю культур Заходу спровокував зустрічний рух ідей, які були пов’язані з національною традицією, етногенетичною пам’яттю. Бачення Ольгою Кобилянською внутрішнього світу своїх краян перегукується з висновками дослідників української душі М. Костомаро­вим, О. Кульчицьким, Є. Онацьким, які вказували на притаманні українцям прагнення особистої свободи, демократизм, потяг до духовного, таємни­чого світу, чуттєвість, схильність до артистизму, емоційність; і водночас – індивідуалізм, недисциплінованість, стихійність.

Герої­ні “Valse melancolique” за своїми характерами різні, але вони взаємодоповнюють одна одну. Софія – лірична й емоційна, мало зважає на зовнішнє, живе внутрішніми відчуттями і емоціями. Ганнуся – вольова індивідуалістка, яка не визнає опозиційних щодо себе поглядів, егоїстична і самозакохана. Марта – втілення Великої матері, вона все стерпить і всіх при­мирить, бачить своє покликання у служінні ближнім. Коли всі троє живуть разом, між ними складаються особливі стосунки, особлива духов­на атмосфера. Зі смертю Софії гармонія втрачається. Та артистична ланка, яка постала з появою Софії у житті Марти і Ганнусі, коли вони стали ніби одним цілим, відповідає сутності українського менталітету, де поруч з емоційністю, вродженим аристократизмом і артистизмом існують егоїстичність і стихійність, які примирюють м’якість і доброта.

“Valse melancolique” не пройнятий містицизмом, як інші твори Ольги Кобилянської (“Ніоба”, “Земля”), але і йому притаманні знаковість і сим­волізм, які в основному стосуються постаті піаністки Софії. Щодо неї письменниця вдається до прийому оманливих знаків, де персона зов­сім не впливає на внутрішній світ, тобто “тіло”, зовнішнє фізичне життя існує ніби окремо від внутрішнього. З першого моменту, коли піа­ністка з’являється у помешканні Марти і Ганнусі, її постать невід’ємно пов’язана зі смутком і меланхолією, існуванням “на межі”. Складається враження, ніби Софія підсвідомо відчувала свою приреченість. Вона неначе знала, що зовнішній світ зламає її, і тому цуралася його. Її єдине кохання в житті теж було ніби “не від цього світу”.

Ольга Кобилянська часто зверталася до персоніфікованих образів, що діють поруч з людьми. Це земля в однойменній повісті, природа у “Битві” і “Некультурній”, музика у “Valse melancolique” та у багатьох інших творах. Письменниці вдалося оповісти музичні твори словами, вона фактично переклала ноти на літери. Водночас вона заглиблювалася в емоційний та чуттєвий світ людей. Виконання імпровізованого вальсу Софією оповите містикою і глибоко символічне. Можна припустити, що в цьому епізоді реальність як така відсувається на другий план, а домінує позареальне. Марта стає свідком містичного дійства: ніч, місяць, лиховісні тіні, і Софія своїм вальсом намагається звільнитися від чогось, що мучить її як зсередини (з душі), так і ззовні. Навколо неоднозначної постаті Софії сконцентровані також передчуття Марти, що вкладаються у прийом антиципації. Вона вже наперед знає, якою буде їх третя з Ганнусею товаришка, заздалегідь передбачає трагічну загибель піаністки. Смерть Софії не виглядає раптовою, оскільки Ольга Кобилянська постійно згущує атмосферу навколо неї, застосовуючи прийоми, що відносяться до другого семантичного поля твору. Це сум та меланхолія, які постійно супроводжують піаністку, це “щось” як певна дійова особа твору, це передчуття Марти, вальс, що обривається посередині гами, як і життя Софії.

Колористика твору побудована на протиставленнях, кольороназви мають як символічний, так і знаковий характер. У ньому окреслено два семантичні поля: реальне та позареальне, причому позареальне функціонує на рівні з реальним, самоздійснюється через передчуття, символи і знаки та явища, що не можна раціонально пояснити (“щось”). Світ, у якому жили Марта, Ганнуся і Софія, був певною мірою відокремлений від банального довкілля, але разом з тим самодостатнім і досконалим. Саме з приходом Софії встановлюється гармонія, а як тільки Софія помирає, розпадається і світ гармонії і краси, в якому жили товаришки.

Оповідання “Некультурна” також багатоаспектне. Авторка своїм твором доводить, що в українців існує так званий вроджений аристократизм і інтелігентність, які не мають прямого зв’язку з родоводом і освітою. Параска – звичайна гуцулка, але чи не найкраща представниця народу, серед якого виросла і увібрала в себе усе, що він створив за багато століть свого розвитку, усе, що можна вмістити у багатозначне слово “культура”. Твір багатий на містичні і нераціональні елементи: ворожіння, віщі сни, символи тощо. Героїня щиро вірить у свою долю, яка вже заздалегідь визначена, вірить у своє щастя, яке їй колись наворожив старий дід, але снам довіряє лише “добрим”. У “Некультурній” часто зустрічається позареальне “щось”, на яке багата містична подорож Параски. Усе, що траплялося героїні під час цієї подорожі, було ніби з потойбіччя: і ліс, і потік води, і “чортівський млин”. Місяць, один з найуживаніших Ольгою Кобилянською символів, у “Некуль­турній” подається втіленням світлого, реального, позитивного. Як і Марія з повісті “Земля”, Параска ставиться до слова як до матеріальної, діє­вої сили, її прокльони досягають своєї мети. Символічні кольороназви і числа у творі представлені нешироко.

У цілому оповідання “Некультурна” не можна розгля­дати як таке, що має тільки реальне семантичне поле. У ньому ірреальне активно впли­ває на буття реального світу, нерозривно пов’язане з ним. Реалістичне, ледь романтизоване, з ознаками символізму концептуальне світобачення письменниці, закорінене у глибини української ментальності загалом і жіночої зокрема, зумовило появу низки творів з “подвійним” семантичним полем, де поряд з власне реальною площиною існує ірреальна.

У третьому розділі “Колізії подвійної семантики в повістях Ольги Кобилянської “Земля” і “Через кладку” розглядаються особливості синкретичного стилю Ольги Кобилянської на матеріалі великих прозових творів, їх подвійна семантика. Письменниця не повторюється у виборі мистецьких засобів. Будь-яке трактування творчого доробку Ольги Кобилянської з однієї позиції є правильним, але однобоким і неповним, бо не враховує того, що кожен текст письменниці (не кажучи вже про весь її творчий доробок) – місткий та багатоплощинний. Ольга Кобилянська дозволяє собі відходити і від жанрових канонів. Схиляючись до малої епічної форми (нарис, новела, фантазія, фрагмент, поезія в прозі), поширеної в період раннього модернізму, вона обмежує жанр великої прози повістю, вкладаючи не тільки свій смисл у цю назву, а й змінює традицію повістування, розсуває рамки і вглиб зображення (архетипи, сни як етногенетична пам’ять), і вшир (містика). Творчість письменниці – яскравий приклад вдалого поєднання реалістичного дискурсу з нетрадиційною інтерпретацією. Вона не обмежувалася певним новітнім стилем, скажімо, символізмом чи неоромантизмом, не відки­дала реалістичного досвіду попередників, намагалася, переосмислюючи його, згармоніювати досвід класичної епіки з модифікованим прозописьмом помежів’я ХІХ‑ХХ ст. Її художня практика, спрямована на творення іншої дійсності, не тотожної, але рівновеликої навколишній, не конфронтувала з міметичними засадами здавен апробованої естетики, врів­новажувала високе мистецтво з реаліями повсякдення. Про зображення життя у формах життя тут не могло бути мови. Тому поширені трактуван­ня такої повісті Ольги Кобилянської, як “Земля”, в аспекті норматив­ного реалізму, очевидно, спрощені, хоч, здавалося б, літературознавці мали на це підстави, адже за основу сюжетотворення правила в дано­му разі документальна життєва трагедія. Твір можна розглядати і як кримінальну драму, де наявні злочин, слідство, заплутування слідів, суд. Простір повісті розгалужується на дві частини: соціальну й символіч­ну, а рельєфно виписані образи “Землі” сприймаються як власне об’єкти й архетипи. Для теоретичного обґрунтування наявності архетипів у повісті була застосована концепція К.‑Ґ. Юнґа. Сама назва твору містить у собі подвійні смислові яруси: земля водночас і матеріальний об’єкт, і мікрокосмос, де протікає життя селянина. Вона наділена оз­наками живої істоти, сприймається одночасно за підвлад­ний об’єкт та за зверхню силу. Архетип землі у повісті розгортається у багатоплановому семантичному вимірі, у спалахах бінарних опозицій, постаючи то об’єктом бажання кожного (яке часто набуває аномальних форм), то критерієм оцінки особистості, то, врешті-решт, власне ґрунтом. У такому розумінні феномена землі можна простежити залишки культу “Magna mater” (“Великої матері”).

Архетип лісу у повісті не такий складний, як архетип землі. Ліс змальовується частиною природи, пейзажу і як переважно негативний об’єкт, втілення хаосу; як жива істота, він прагне жертви, його територія ніби існує в іншій системі координат і цінностей. Це не в останню чергу зумовлено тим, що ліс, який селянин не обробляв, як землю, жив за своїми відмінними законами. Отже, є всі підстави говорити про полісемантичність архетипів, смислове розшарування, що відбувається вже на рівні колективного підсвідомого.

Звернувшись до традиційної для українського письменства теми буття селянина, Ольга Кобилянська написала твір, що за смисловою структурою нагадує скриньку з подвійним дном: на перший погляд, “Земля” – повість про братовбивство на підставі корисливих мотивів, але, детально проаналізувавши, вчитавшись у неї, можна побачити душу українського селянина у розрізі. Уявлення про землю і ліс постають як неоднозначні, складні об’єкти.

Заглиблюючись у людську психологію, Ольга Кобилянська дозволяла собі експериментувати. Так, змальовуючи образ Сави, вона заздалегідь “запрограмувала” його на скоєння зло­чину. Від самого початку повісті він подається як деструктивна особистість, схильна до невмотивованих агресивних вчинків, як жива ілюст­рація до розділу про некрофілію пізніше написаної праці Е. Фромма “Анатомія людської деструктивності”.

Персонажі повісті почуваються безпорадними перед долею, в яку беззастережно вірять, вважаючи, що вона визначена “наперед” і змінити її неможливо. Така покора невідворотному часто суперечить християнським настановам, згідно з якими людині даєть­ся право вибору (добра чи зла), та не знімається з неї відповідальність за скоєне. Якою б реалістичною не була “Земля” Ольги Кобилянської, зображені у повісті персонажі та події не можна пояснити тільки з позицій раціональної детермінованості та міметичної достовірності. Йдеться про присутність, як і в кожному творі письменниці, невловного “щось”, ледь зафіксованого у тривожному натяку (за смис­ловий варіант іноді вживається слово “воно”). Дарма що Ольга Кобилянська не вдавалася до конкретного опису ірреальних сил, проте постій­но подавала їх через наслідки їхніх впливів, які можна по­рівняти з діями реальних істот. Ірреальне “щось” позначалося на ду­ші людини і її емоційному стані, спромагаючись затуманити розум, закоренитися в людині, не давати спокою. Лише один Івоніка в момент силь­ного душевного потрясіння бачив те “щось”, але автор­ка не виводить з тіні містичну дійову особу, ототожнювану із Савою.

Особливе місце в повісті займають пророчі видіння і сни, яким селяни дуже довіряють, сприймають їх за вка­зівку діяти, аби запобігти означеним у них небезпекам, реалізувати ті чи ті застереження тощо. Якщо видіння можна розглядати як ледь вловимі натяки, втілення невидимих сил, то сни мають вигляд інформації, закодованої часто у візуальних, пластичних чи видимих образах, прихованої особливою символікою, безпосередньо причетною до людського життя. Для персонажів повісті сни – здебільшого більш звичне і “зрозуміле” явище, ніж видіння, продуковане сферою позасвідомого. Так, задов­го до вбивства Анна бачить видіння, яке пророкує загибель Михайла у лісі, а по своїй смерті Михайло ніби приходить до батька на Свят-вечір у вигляді вихору. У творі змальовані прогностичні обряди як окремий різновид народної світоуяви. Їх виконують дівчата, надаючи особливої уваги снодійству, наділеному ключовим значенням. Як особливий спосіб зазирнути до майбутнього описуються також ворожіння. Персонажі повісті бояться “примовленого” зілля і “лихого” ока. У творі також зустрічаються примовляння як один із способів народної медицини, базований на вірі і слові, що розгортаються у досить розгалужену обрядову сюжетику. Магічною силою виповнюються також прокльони, до яких часто вдається Марія, вірячи у серйозну, часом загрозливу їх дію. Прокльони матері, що впали на голову Сави, досягли своєї мети – наприкінці твору він змальова­ний істотою зі зруйнованою психікою.

Ольга Кобилянська постійно підкреслювала народне розуміння слова як рушійного знаряддя, еквівалентного матеріальному явищу, наділеного потужною енергією, містка між реальним та ірреальним світами, на якому часто людську уяву бентежать тривожні логічно непояснювані передчуття. Так, письменниця переконливо доводить, що, крім видінь, снів і передчуттів, персонажам давалася інформація про зав­бачувані ними майбутні події через розгалужену знакову систему, що потребувала адекватного розуміння та інтерпретаційної здатності. Персонажі “Землі” постійно живляться паралельними до реального світу джерелами інформації і, не годні пояснити їх природу, потрапляють під їх владу. Письменниця не намагається виводити з тіні ірраціональні сили, вона лише акцентує увагу читача на їх існуванні, на невіддільності їх від людського буття. Аналізуючи повість Ольги Кобилянської “Земля” як твір з прокресленими паралельними смисловими полями, критична рецепція неодноразово наштовхувалася на глибо­ко закорінений у них, зовсім не випадковий символізм. Крізь щільну оболонку густо промальованих реалій соціально-психологічного життя найчастіше проступають символи народнопоетичного походження поряд із християнськими, не забуває письменниця і про свій “улюблений” символ – місяць.

Колористика повісті “працює” на підсилення смислових нюансів, іноді бере на себе особливе семантичне навантаження на тлі нескінченної багатозначності. Цифри і числа у творі здебільшого також мають символічне значення.

Отже, твір Ольги Кобилянської “Земля” не можна втиснути у вузькі стильові рамки літературних тенденцій. “Земля” – це переплетіння реа­лізму й символізму, замішаного на містицизмі та психологізмі.

Дещо відмінною видається повість “Через кладку”. Середовище, до якого звернулася Ольга Кобилянська у цьому творі, було їй близьке, і вона вплела в його сюжетну канву багато автобіографічних моментів. Якщо у “Землі” авторка заглиблюється в проблеми українського села, то у повісті “Через кладку” вона порушує проблеми української інте­лігенції, експонує різні її типи. Повість актуалізує питання національ­ного пробудження, національної свідомості.

Відносячи і “Землю”, і “Через кладку” до полістильового дискурсу творчості Ольги Кобилянської, варто відзначити суттєву відмінність цих творів. Якщо в “Землі” містика – друга реальність, то у повісті “Через кладку” містичні елементи сприймаються як вишукані вкраплення в тканину твору, символічність якого, здебільшого, позбавлена містицизму. Не в останню чергу це пов’язано з тематикою творів. У найулюбленішому своєму творі письменниця відходить від традиційних символів (хрес­та, чорних воронів тощо). Тематика твору вимагала чогось світлого і незвичайного, що вдалося знайти Ользі Кобилянській. Уже сама назва повісті – символічна. Кладка розуміється не лише як власне матеріаль­ний об’єкт, але і як амбівалентний символ водночас єднання протилеж­ностей та бар’єру між ними, вона сприймається символом людського життя. Якщо у “Землі” місяць постає втіленням негативного начала, то у повісті “Через кладку” його символічне навантаження зовсім інше, він змальований як лунарна жіноча основа. Символічне значення у творі надається дрібним, на перший погляд, незначним епізодам. “Через кладку” – повість не тільки світла, вона в буквальному розумінні біла, тому що білий колір вживається дуже часто, і задля створення символів також. Хоч повість позбавлена містики, вона має один віщий сон. Цей сон пророкує перед­часну смерть Нестора, для хлопця павук стає “лихим оменом”. Таким чином, повість “Через кладку” відрізняється від інших творів Ольги Кобилянської саме своїм другим смисловим полем. Якщо у “Землі” чи “Ніобі” друге поле є місцем розта­шування невидимого світу містичних істот і подій, які керують життям людей і проти яких вони безсилі й безпорадні, то у повісті “Через кладку” друге смислове поле виключно символічне, без містики і лиховісності.

            Ольга Кобилянська своєю творчістю зблизила українську літературу з європейською, проклала місток між тогочасною народницькою традицією, що переживала кризу, і модерністю. І одним із здобутків письменниці слід вважати те, що вона зберегла баланс між “правдою” і “красою”. Але її розуміння правди виходило за межі традиційного. Оперуючи документальним матеріалом (у тому числі й автобіографічним), Ольга Кобилянська зосереджувала свою увагу на внутрішньому житті цілого народу і окремої людини зокрема. Отже, зовніші події у реалістичних творах письменниці подаються як наслідок дії внутрішніх, не завжди видимих і зрозумілих явищ. Символічна реальність не є екстравагантним додатком до оповіді, а являє собою її повноцінну складову. Символістська практика в реалістичному дискурсі Ольги Кобилянської не була стандартною й одноманітною: письменниця грамотно “дозувала” в ній містику, по-різному підходила до тлумачення символів, знаків. Такі особливості прозописьма Ольги Кобилянської дають підстави говорити про наявність у її творах другого семантичного поля.