ПОЭТИКА И ЖАНРОВАЯ СИСТЕМА ПРОЗЫ М. ГОРЬКОГО 1890 – НАЧАЛА 1900-Х ГОДОВ




  • скачать файл:
Название:
ПОЭТИКА И ЖАНРОВАЯ СИСТЕМА ПРОЗЫ М. ГОРЬКОГО 1890 – НАЧАЛА 1900-Х ГОДОВ
Альтернативное Название: ПОЕТИКА та жанрова система ПРОЗИ М. ГОРЬКОГО 1890 - ПОЧАТКУ 1900-Х РОКІВ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет та об'єкт дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами й планами, продемонстровано наукову новизну й практичну цінність отриманих результатів.


Перший розділ„Історія та актуальні проблеми вивчення ранньої творчості М. Горького” – складається із двох підрозділів.


У першому підрозділі – „Основні етапи вивчення ранньої творчості М. Горького” – простежена логіка розвитку наукової думки в роботах, присвячених творам Горького 1890-х років. Доведено, що безпрецедентна популярність творів Горького в означений період зумовила появу величезної кількості літературно-критичних і публіцистичних статей. Роз'яснюючи сутність, ступінь новизни й суспільне значення горьківських образів, критики (В. Воровський, М. Гельрот, М. Мінський, М. Михайловський, Н.Я. Стєчкін, А.І. Скабічевський, В. Поссе, І. Страннік та ін.) торкались питань суспільно-літературної позиції письменника, його художнього методу, зв'язків з попередньою літературою та ін. Хоча  на межі століть критики не прийшли до єдиної думки щодо художньої специфіки та значущості прози Горького, вони залишили ряд цікавих спостережень і міркувань, що не втратили актуальності для сучасних дослідників.


Систематичне вивчення творчості Горького почалося в післяреволюційні роки. Однак ідеологічна запрограмованість дослідників, положення „буревісника революції” у радянській літературі, довго зумовлювали однобічне тлумачення горьківських творів. Дуже заглиблюючись у розробку соціальних питань, дослідники недостатньо уваги приділяли філософському, естетичному та власне художньому аспектам творчості, у тому числі й ранній. Починаючи з 1970-х років, відверто вульгарно-соціологічні трактування творчої спадщини письменника поступилися місцем більш аналітичним концепціям. Дослідників цікавили проблеми жанру та стилю горьківських творів, їх філософська проблематика, що відбилося в роботах В. Гречнева, В. Келдиша, Л. Колобаєвої та ін. Крім того, намітилася ще одна важлива тенденція: прагнення досліджувати горьківську спадщину в руслі літератури „срібного століття” (напр., у монографії В. Піскунова Тема о России).


Пострадянські „перегляди” горьківської спадщини спочатку призводили до майже повного заперечення будь-якої її цінності. Однак згодом ситуація відчутно змінилася. Сучасне горькознавство усвідомило необхідність ретельного дослідження літературно-критичної й суспільно-філософської думки межі XIX – XX ст. Про це свідчить видання збірників („Максим Горький: pro et contra: особистість і творчість Максима Горького в оцінці російських мислителів і дослідників в 1890–1910-і роки”, „Горький і його епоха: дослідження й матеріали” та ін.). З'явився ряд цікавих досліджень окремих аспектів творчості та творів Горького (статті І. Сухіх, В. Ханова, Т. Саськової, А. Шапошнікової, та ін.), а також узагальнюючі роботи (монографія А. Удодова, статті П. Басинського, Ю. Зобніна, В. Келдиша, Л. Колобаєвої, Е.Д. Брауна та ін.). У дисертації доведено, що, незважаючи на розширення горизонту дослідження й сучасний науковий рівень цих статей і монографій, запропоновані в них інтерпретації й оцінки далеко не однозначні.


У другому підрозділі – „Теоретичні основи вивчення ранньої творчості М. Горького” – схарактеризовано методи вивчення творчості письменника в сучасному літературознавстві і визначено основні теоретичні засади дисертаційної роботи.


В основу дослідження покладено методологічні принципи цілісного аналізу літературного твору, мотивного аналізу, а також порівняльного аналізу художніх текстів. Розробкою теоретичної бази цілісного аналізу займалися такі літературознавці, як М.М. Гіршман, В.М. Жирмунський, Б.О. Корман, Д.С. Ліхачов, Ю.М. Лотман, П.В. Палиєвський, Б.А. Успенський та інші. Ці вчені виходили з необхідності аналізу всіх рівнів художнього тексту та їхнього взаємозв'язку. У той же час запропонована методика уможливлює переважну увагу до найбільш значущих рівнів ідейно-художньої структури, наприклад, до системи персонажів або організації оповідання. Оскільки такий підхід дозволив визначити у творах Горького важливу роль мотивів (у тому числі й символічних), у дисертації застосовується методика мотивного аналізу, розроблена Б.М. Гаспаровим.


Зіставлення ранньої прози Горького з белетристикою кінця XIXпочатку XX століття зумовило використання робіт із теорії масової літератури І. Гурвіча, К. Дякової, М. Лотмана, М. Мельникова, М. Черняк. Її найхарактернішими рисами дослідники вважають сталі жанрово-тематичні канони, заданість сюжетної схеми, спільність тематики, “серійність”, тиражування прийомів, використання шаблонних конструкцій, типовість героїв, що зображують представників певної професії, середовища.


Ще одним вектором дисертаційного дослідження є співвіднесення творчості Горького з літературою модернізму. В останні роки з'явився ряд робіт, в яких проводяться паралелі між творами Горького й модерністів. Так, Ю.В. Зобнін у статті По той бік істини (випадок Горького) зближує творчість молодого письменника й символістів, стверджуючи, що для них твір мистецтва є не подобою, а антиподобою дійсності. Але якщо у Горького життєподібність формально зберігалася, то символісти руйнували її не тільки на змістовному, але й на формальному рівні. Про близькість Горького та символістів пише й Е.Д. Браун, який доводить, що на творчість письменника впливали символісти та інші представники модерністських течій. Дослідник відзначає, що вплив символістів на прозу Горького особливо чітко простежується у творах 1920-х років, але водночас стверджує, що майже у всіх ранніх оповіданнях письменника (наприклад, в “Мальве”, “Бывших людях” та ін.) домінує символ і метафора.


У другому розділі„Відображення літературно-естетичних поглядів М. Горького в його ранній прозі” – досліджуються твори письменника 1890-х років, присвячені роздумам на літературно-естетичні теми: “Макар Чудра” (1892), “О чиже, который лгал, и о дятле – любителе истины” (1893), “Об одном поэте” (1894), “Грустная история” (1895), “О мальчике и девочке, которые не замерзли” (1894), “Рождественские рассказы” (1896), “Как меня отбрили” (1896), “Читатель” (1897), “О черте” (1898), “Еще о черте” (1899), “Пузыри” (1900), “О беспокойной книге” (1900), “Публика” (1900), “О писателе, который зазнался” (1900).


На початку творчого шляху Горький намагався виробити власну систему поглядів на найважливіші проблеми естетики. Його перший твір („Макар Чудра”) – це зухвалий виклик усій реалістичній літературі XIX століття. В алегоричній притчі „О чиже, который лгал, и о дятле – любителе истины” автор окреслює коло важливих для нього питань: яким повинне бути мистецтво, неправда та істина в ньому, хто такі сучасний письменник і читач. Проблематика, система мотивів, персонажів та значною мірою сюжетна схема, що лежить в основі цієї історії, стануть моделлю для наступних творів на літературно-естетичні теми. В оповіданні „Читатель” заявлені проблеми певною мірою знаходять своє вирішення. У дисертації показано, як від умовних алегоричних форм автор поступово переходить до життєподібного зображення дійсності, а потім до образів-символів, як характерних результатів художніх пошуків митця.


У цілому ряді творів автор розмірковує про читачів і сучасне йому суспільство. В оповіданні „О чиже...” він змальовує алегоричні типи птахів-читачів, які згодом втілюються в образах перукаря („Как меня отбрили”), героя оповідання „О беспокойной книге”, слухачів з „Публики”. Здебільшого – це обмежені та байдужі люди; кожний з них окремо не викликає жодних побоювань, однак гротескно-узагальнюючий, символічний образ „публіки” („О писателе, который зазнался”) викликає жах.


Розглядаючи особистість сучасного письменника, Горький також починає з алегоричного образа – чижа („О чиже...”). Герой наступного твору („Об одном поэте”) – менш умовний, а персонажі „Грустной истории”, „Как меня отбрили” та ін. цілком життєподібні. У фіналі ж оповідання „Пузыри”, герой якого завершує галерею письменників, виникає образ пузиря, який символізує творчу й духовну порожнечу не тільки Івана Івановича, але й усього „сучасного Парнасу”.


Прагнення до синтезу художніх, релігійно-філософських, публіцистичних, літературно-критичних та інших жанрів було характерною рисою культури “срібного століття”. Художня проза “озброювалася” філософсько-естетичним фундаментом, а публіцистика та літературна критика естетизувалася та тяжіла до ессеїстики. Особливо інтенсивно естетизувалися релігійно-філософські твори символістів і близьких до них діячів “нового мистецтва”. Подібні тенденції виявляються й у творчості таких письменників, як Л. Андрєєв, І. Бунін. Перший перетворює фельєтони в есе і художні ліричні мініатюри, інший включає міркування над питаннями естетики у свої новели. Розглянуті оповідання Горького вписуються у цей контекст і виявляють ту ж тенденцію до синтезу й діалогу різних форм культури.


Цикл оповідань-роздумів письменника про літературу – це діалог і з читачами, і з самим собою. Однак цей діалог на теми естетики не вирізняється глибиною, концептуальністю і ведеться у примітивній, порівняно з символістами, «фольклорній» формі: досить співвіднести оповідання „О черте”, „Еще о черте” зі статтею Д. Мережковського „Про причини занепаду й нові течії сучасної російської літератури” (1893) і його концепцією художника в трилогії „Христос та Антихрист” (1895–1900). Це зближувало ранні оповідання Горького, розраховані на масового демократичного читача, з провінційною журналістикою та белетристикою.


У третьому розділі – „Літературні казки, легенди й перекази М. Горького” – здійснено аналіз умовної прози письменника: “Девушка и Смерть” (1892), “О маленькой фее и молодом чабане” (1892), “Макар Чудра” (1892), “О чиже, который лгал, и о дятле – любителе истины” (1893), “Старуха Изергиль” (1894), “Песня о Соколе” (1895), “Хан и его сын” (1896), “Немой” (1896), “Легенда о еврее” (1896), “Слепота любви” (1896). Умовні жанри, що домінували протягом перших  п'яти років літературної діяльності Горького, виявилися найбільш прийнятними для вирішення питань, що цікавили молодого письменника. Саме в літературних казках, легендах і переказах він починає досліджувати тип сильної особистості, співвідносної з ніцшеанською „надлюдиною”, що стала однією з домінант його ранньої творчості. Радда, Зобар, Ізергіль, Данко, Толайк Алгалла та ін. – різні варіанти горьківського героя-ніцшеанця.


Особливої уваги заслуговує авторська позиція. Як показало дослідження, письменник намагається уникати однозначних оцінок героїв та їхніх вчинків, пропонуючи читачеві різні погляди на те, що відбувається. Очевидно, саме тому до більшості своїх творів Горький вводить образ оповідача, що висловлює власну думку. Авторська ж позиція, як правило, виявляється на перехресті кількох точок зору, представлених у творі. Це свідчить про процес вироблення автором власної концепції світу й людини.


У дисертації показано, що природа горьківських умовних жанрів набагато ближча до поетики модернізму, ніж романтизму та реалізму. У своїх ранніх оповіданнях Горький „грає” з жанром романтичної поеми та балади, інтертекстуально включаючи їх у текст твору. Але при цьому його герої-егоцентристи, осмислені в дусі літератури кінця XIX– поч. XX ст., співвідносяться не з романтичним типом особистості, а з „надлюдиною” Ніцше. Про це свідчить філософська проблематика творів, пов'язана з осмисленням типу сильної особистості ніцшеанського зразка, авторське ставлення до такого героя, високий ступінь умовності, інтертекстуальність, міфопоетичність образів. Переносячи героїв та їхні подвиги в давню давнину, автор міфологізує їх і створює свою „нову міфологію”, свій „пантеон” богоподібних героїв і героїнь. Ці спроектовані в минуле „нові міфи”, насправді вирізнялися гострою актуальністю і спрямованістю на ствердження необхідності й можливості виникнення сильної героїчної особистості в недалекому майбутньому (порівн.: „Христос та Антихрист” Д. Мережковського).


Поряд з рисами неоміфологізму, характерними для символістської літератури, твори Горького містять також елементи фольклорних жанрів. Фольклорність (казковість, легендарність) виявляється не тільки в сюжеті та системі героїв, але й на рівні мікропоетики – художньої мови. Так, описуючи головних героїв „Макара Чудри”, письменник використовує традиційну фольклорну символіку, яка була близька масовому читачеві. В його умовній прозі виявлено й ряд інших рис, характерних для масової літератури, насамперед повторюваність прийомів, що особливо позначилося на композиції горьківських оповідань. Більшість творів побудовано за схемою оповідання в оповіданні, що взагалі є характерним для ранньої творчості письменника. Деяка стереотипність, шаблонність композиції та прийомів вирізняє і його легенди, написані в 1896 році („Легенда о еврее”, „Немой”, „Слепота любви”, „Хан и его сын”). Всі вони характеризуються схематичністю, риторизмом а в художньому плані набагато слабші за інші твори письменника. Крім того, горді, волелюбні горьківські герої-ніцшеанці („надлюди”, „супермени”), можуть бути зіставлені з серійними персонажами белетристичної літератури. Вона теж створює досить схематичні, але легко пізнавані образи героїв, які сприймаються читачем як старі знайомі.


У четвертому розділі – „Календарна проза М. Горького: святочні й великоднє оповідання” – розглянуто оповідання “О мальчике и девочке, которые не замерзли” (1894), “Извозчик” (1895), “Рождественские рассказы” (1896), “Наваждение” (1896), “Песни покойников” (1899), “В сочельник” (1899), “Еще о черте” (1899), “На плотах” (1895). Їх зіставлення з творами попередників і сучасників Горького дозволило дійти висновку про своєрідність жанрової природи календарної прози молодого письменника. Особливо близькими до неї виявилися святочні оповідання і тип героя Чехова. Чеховський герой зовсім не лиходій, а цілком добропорядна людина, але автор ставить його в таке положення, що він виявляє найгірші риси своєї натури („Сапожник и нечистая сила” та ін.). Ще більше це властиво героям Горького, які демонструють жорстокість, заздрісність, жадібність та ін.


У календарній прозі письменник продовжує художнє дослідження сучасної людини й приходить до досить невтішних висновків. У великоднім оповіданні „На плотах” в образі Силана він зобразив чергового претендента в „надлюди”. Однак, перенесений на реальний ґрунт російської дійсності, цей герой продемонстрував жорстокість і малодушність, що ріднять його не стільки з умовними персонажами казок, легенд і переказів Горького, скільки з непривабливими  героями його святочної прози.


В горьківській святочній прозі свідомо обігруються особливості календарних жанрів та їхні можливості в осмисленні сучасного світу й людини. Подібний прийом уже був використаний Лєсковим в “Жемчужном ожерелье”. На початку 1900-х років Горький не тільки підносить цей прийом до рівня домінанти жанрової поетики своїх святочних оповідань, але й насичує їх інтертекстом, що виходить далеко за межі лєсковської календарної прози. Так, він грає з героями й сюжетами творів Достоєвського. Подібна гра з „чужими” зразками календарної прози стане одним з улюблених прийомів письменників-модерністів 1900-х років.


Таким чином, Горький одним із перших на рубежі століть створює нову модифікацію святочного оповідання. Його твори, зовні відповідаючи традиціям жанру, насправді були полемічними йому. Наповнюючи святочний жанр новим змістом, автор підкреслював зрушення в морально-філософській свідомості людини XX століття й необхідність створення адекватних їм жанрових різновидів.


Опановуючи календарні жанри, письменник творив згідно з вимогами „срібного століття” російської літератури, деколи випереджаючи новації символістів. Однак його святочну й великодню прозу скоріше можна віднести до того шару художніх здобутків, що, не належачи до творів письменників першого ряду, безумовно, піднімалися над масовою белетристикою межі XIX та XX ст. Горький оновлював жанр, орієнтуючись на масового читача свого часу, однак він не опускався до його рівня, а шокував „публіку” правдою про сучасний світ і людину.


П'ятий розділ – „«Босяцька» проза М. Горького” – складається із двох підрозділів.


У першому підрозділі – „Типи героїв і мотиви оповідань про босяків” – схарактеризовано проблематику, типи героїв і мотивну структуру „босяцьких” оповідань Горького: “Емельян Пиляй” (1893), “Дед Архип и Ленька” (1893), “Челкаш” (1894), “Однажды осенью” (1894 или 1895),Коновалов (1896),В степи(1897), Супруги Орловы (1897),Бывшие люди (1897),Мальва (1897)Проходимец(1898), Каин и Артем (1898). Особлива увага приділена новому типу героя – босяку й, у зв'язку з цим, дослідженню еволюції ніцшеанського типу особистості в ранній прозі письменника. У 1892–1895 роках автор поступово доходить висновку, що сильна особистість, співвідносна з ніцшеанською „надлюдиною”, в умовах російського життя кінця XIX століття може з'явитися лише в маргінальному середовищі „бывших людей”. Однак уже в другій половині 1890-х років письменник стає на інші світоглядні позиції, про що свідчить образ „тліючої” людини.


Як показало дослідження, Горький, якого традиційно сприймали як “певца босячества”, насправді   ставив не стільки соціальні, скільки екзестенційні проблеми, що експлікувало екзистенціальну і буттєву сутність людини. Цьому сприяла система мотивів, серед яких особливу роль відіграють взаємоповязані мотиви домівки/ями (труни, могили, склепу) та живої/неживої природи.


У багатьох горьковских розповідях про босяків головні герої постають як бездомні люди (“Емельян Пиляй”, “Дед Архип и Ленька”, “Дело с застежками”, “В степи” та ін.). Але в деяких, найбільш значних творах, письменник описує процес перетворення людини в бродягу або пояснює причини, які змусили героя змінити свій соціальний статус (“Коновалов”, “Супруги Орловы”, “Бывшие люди”, “Мальва” та ін.). У зв'язку з цим особливого значення набуває мотив домівки. В описі помешкань горьківських героев фігурує ряд характерних деталей: це сирі, темні, брудні приміщення. Такою є пекарня Коновалова, кімната Орловых, заклад Аристида Кувалди.


Особливої уваги заслуговує просторова характеристика цих помешкань. У перших двох випадках автор згадує, що герої живуть у підвалі, а що стосується закладу Кувалди, то невипадково стелею йому служить днище барки. Отже, якщо герої оповідань “Коновалов” та “Супруги Орловы” живуть на дні ями, то “бывшие люди” під ним. Варіаціями мотиву домівки у горьківських творах є мотиви труни, могили. Так, Гришка Орлов називає свою кімнату ямою. В “Мальві” автор порівнює бараки, у яких живуть промислові робітники, з величезними трунами. Таким чином, місце, що є для героїв домівкою, виявляється насправді його антиподом. Образ домівки-ями, домівки-могили поступово розширюється. Ямою виявляється не тільки кімната Орловых, але й увесь двір, а в “Бывших людях” ціла вулиця. Зрештою,  символічний образ ями охоплює все життя.


Сприйняття як ями, могили не тільки будинку, але й життя в цілому породжує в героях неприйняття існуючої дійсності, а це, як правило, приводить їх у шинок. Символічною є назва закладу, до якого йде Коновалов, – “Стінка”. Якщо стосовно попередніх помешкань назва “яма” все-таки було метафорою, то “Стінка” яма в прямому й переносному значенні цього слова. Тут знову виникає мотив могили: оповідач порівнює шинок зі склепом, а його відвідувачів із заживо похованими. У фіналі оповідання “Супруги Орловы” шинок постає як жерло, що поглинає людей. Символічний образ трактиру-ями виникає і в “Челкаше”. Як показує аналіз, образ шинку (трактиру) містить у собі цілий ряд деталей (недолік світла, бруд) і вписується у ряд мотивів ями, могили, склепу, характерних для образу домівки. Однак перший сприймається як більш трагічний, безвихідний, як глухий кут.


Ще одним мотивом, надзвичайно важливим для розуміння проблем, поставлених у творах Горького про босяків, є опозиція живої/неживої природи. Вона намічається в першому ж “босяцькому” оповіданні “Емельян Пиляй”, а потім розвивається в “Челкаше”, де виникає ще один мотив людини-раба. Другій зустрічі Коновалова й оповідача передує надзвичайно показова картина будівництва молу. Тут, як і в описі гавані, що відкриває оповідання “Челкаш”, чітко звучить мотив поневолення людей. Автор підкреслює незначність людей перед всемогутністю природи. В “Мальві” акценти трохи зміщаються: величній природі протиставляється людина. Тут письменник не просто акцентує увагу на опозиції природа/людина, а підкреслює неестетичність, непотрібність людей. Невипадково бараки порівнюються із трунами.


Таким чином, у другій половині 1890-х років Горький остаточно розчаровується у героєві-ніцшеанці. В останніх творах „босяцького” циклу маргінали-босяки Кувалда („Бывшие люди”), Промтов („Проходимец”), Артем („Каин и Артем”) скоріше являють собою пародію на надлюдину.


Дослідження мотивної структури “босяцької” прози письменника також дозволяє уточнити уявлення про його художній метод. Припускаємо, митець вписується не стільки в реалістичну та романтичну традицію, скільки в модерністську. Соціально-психологічне реалістичне оповідання у Горького переростає свої рамки за рахунок міфопоетики та символіки, що зближає прозу молодого письменника з оповіданнями символіста Ф. Сологуба, неореаліста А. Купріна й такими оригінальними письменниками, як І. Бунін і Л. Андрєєв. Все це свідчить про загальні тенденції розвитку російської літератури 1890-х років – від реалізму XIX до „нової” літератури XX ст. Зіставлення прози названих письменників дозволяє уточнити уявлення про місце „босяцьких” оповідань Горького в літературі межі XIX – XX ст. У них насамперед виявляються тенденції, характерні для модерністської літератури. Так, безвихідності й розпачу горьківских героїв відповідає світ без “відродження”, що виникає у творчості символістів 1890-х років. Крім того, для творів про босяків, як і для творчості символістів, характерно негативне сприйняття неживої природи (порівн.: демонізація міста у Бальмонта, дияволічне місто Мінського та ін.). Крім того, їх споріднює тип героя, співвідносний із ніцшеанською „надлюдиною”.


Для творчості письменника також характерне створення міфу про Максима Горького. Цьому сприяв не тільки псевдонім, але й образ оповідача, що вперше з'явився в „Макаре Чудре”, а потім автоінтертекстуально пройшов через ранню творчість Горького. У деяких творах фігурує ім'я Максим, що дозволяє припустити його тотожність міфічному авторові – Максиму Горькому, за маскою якого ховається сам О.М. Пєшков. Це, з одного боку, зближало творчість письменника з літературою символістів, а з другого, – із законами створення та функціонування масової белетристики.


Для горьківської “босяцької” прози характерні й інші риси масової літератури. Так, цикл про босяків близький до „серії”, яку поєднує тип героя та шаблонність, повторюваність прийомів. Характеризуючи своїх героїв, автор найчастіше використовує прийом протиставлення, контрасту: оповідач і Піляй („Емельян Пиляй”), Челкаш і Гаврило („Челкаш”), Кувалда й Учитель („Бывшие люди”) та ін. Досить однотипна (серійна) і композиція творів: більшість із них, як і умовна та календарна проза, побудовані за схемою „оповідання в оповіданні”.


Разом з тим, „босяцькі” оповідання письменника вигідно вирізняються з масової белетристики, що характеризується естетичною вторинністю. Герої Горького, на відміну від „серійних” персонажів, все ж таки змінюються, еволюціонують від твору до твору, а схарактеризована композиція його оповідань була зумовлена й діалогічністю мислення Горького, який прагнув до зображення ситуації під різними кутами зору. Усе сказане дозволяє говорити про ранню прозу Горького як про “нову” літературу, що не вписується в традицію (реалістичну й тим паче романтичну). Але на відміну від “високої” літератури символістів, розрахованої на елітарного читача, горьківська проза, як і масова белетристика, була розрахована на ширшу аудиторію.


У другому підрозділі – „П'єса М. Горького «На дне» як підсумковий твір «босяцького» циклу” – драма „На дне” проаналізована в контексті не тільки оповідань про босяків, але й усієї ранньої творчості письменника. Показано, що цей твір дає відповідь на головне питання ранньої прози Горького 1890-х років: що становить собою сучасна людина й чи можливе існування сильної особистості на рубежі XIX – XX ст. Васько Попіл із драми „На дне” завершив галерею сильних людей. Еволюція героя-ніцшеанця відбувалась від Данко, одного з перших надлюдей, що освітив своїм палаючим серцем дорогу людям, до „тліючої” людини Коновалова та Попелу, прізвище якого говорить само за себе. У драмі Горький досліджує вже не „надлюдину” (ця тема виявилася вичерпаною ще в „босяцькій” прозі), а людину як таку. Помістивши своїх героїв на „дно” життя та розкривши їхню екзистенціальну сутність, письменник показав катастрофічність буття сучасної людини.


У драмі На дне Горький підводив підсумок міркувань і над однією із центральних проблем його літературно-естетичного циклу – вибору між правдою та неправдою. Лука, який, по суті, проповідує „піднесений обман”, зазнає нищівної поразки. Про це красномовно свідчить його власне зникнення в розпал трагічних подій і смерть Актора, вірного послідовника Луки. Щодо „низьких істин”, то про їхню згубність для людей Горький заявив ще в „Читателе”, а Кліщ, у свою чергу, справедливо зауважив: ...какая тут правда? И без нее дышать нечем....


Драму На дне можна вважати підсумковою і для календарного циклу, художній світ якого, всупереч жанровим канонам, пройнятий песимізмом. Фінал драми (смерть Актора й виникаючий у зв'язку з цим образ смерті-рятівниці), дія якої відбувається на “святі свят” (на Великдень), фарбує її в ще більш похмурі тони. У дисертації показано, що п'єса На дне не тільки завершила художнє дослідження сильної особистості та зобразила світ на порозі катастрофи, але й ознаменувала початок нового етапу у творчості письменника – богобудівництва. Про це свідчать, зокрема, знамениті монологи Сатіна, у яких автор намагається позначити контури нового героя й віри.


У висновках узагальнюються результати дослідження, основні з яких є такими:


– найбільш репрезентативні твори Горького 1890-х років утворюють ідейно-художні єдності (неавторські цикли), твори кожного з яких поєднує жанр, проблематика, образ оповідача, тип героя та система мотивів. У свою чергу, ці ж ознаки зумовлюють взаємодоповнення циклів;


– центральна проблема горьківської творчості 1890-х років – пошук і художнє дослідження типу сильної особистості, співвідносної з ніцшеанською „надлюдиною” – означена в умовній прозі, продовжувала розроблятися письменником у календарних та „босяцьких” оповіданнях;


– горьківський герой, якого дотепер традиційно називають романтичним, створювався хоча й з урахуванням романтичних моделей, що функціонували в якості інтертексту, але виник під впливом Ніцше, з одного боку, і новими реаліями російського життя, з другого. Горький відкрив й ввів його в літературу одночасно із символістами (порівн.: подібний тип в „Христі та Антихристі” Мережковського та ін.). Але, на відміну від їхніх „нових міфів”, у горьківських „казках” цей тип був лише пунктирно окреслений, а його концептуальним ядром виявився егоцентризм, витлумачений як свавілля й право сильного;


– казки, легенди та перекази Горького співвідносні не тільки й не стільки з фольклорними та романтичними зразками, скільки з „новими міфами” символістів і масовою літературою;


– створюючи свою календарну прозу, письменник модифікує жанр у руслі тенденцій літератури „срібного століття” і водночас пише твори, доступні лише для найширшої читацької аудиторії і, обманюючи при цьому очікування читачів, полемізує з масовою белетристикою;


– горьківська „босяцька” проза переростає рамки соціально-психологічного реалістичного оповідання за рахунок екзистенціального рівня дослідження людини, міфопоетики та символіки, що зближує прозу молодого письменника з оповіданнями символістів, і водночас вона тяжіє до масової літератури, вписуючись у поняття „серія”;


– п'єса „На дне” є підсумковою не тільки щодо оповідань про босяків, але й усієї ранньої прози Горького, оскільки тут узагальнено всі основні проблеми, які були поставлені в його оповіданнях 1890-х років. Драма „На дне” не тільки завершила художнє дослідження сильної особистості та зобразила „світ на порозі катастрофи”, але й ознаменувала початок нового етапу у творчості письменника – богобудівництва;


– ранній прозі Горького властива взаємодія (іноді еклектична) принципів відтворення світу, притаманних реалізму, модернізму та масовій літературі того часу;


– рання творчість письменника репрезентує його як оригінального й талановитого, письменника „другого ряду”, піднесеного публікою на вершину літературного Олімпу.


 


 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Экспрессия молекул – маркеров нейродегенеративных заболеваний в головном мозге и периферических тканях у людей пожилого и старческого возраста Зуев Василий Александрович
Депрескрайбинг в комплексной профилактике гериатрических синдромов в косметологической практике Резник Анна Вячеславовна
Преждевременное старение женщин зрелого возраста: биологические основы концепта и его операционализация в геронтопрофилактике Малютина Елена Станиславовна
Динамика лабораторных показателей, отражающих функциональную активность макрофагальной системы, у пациентов с болезнью Гоше I типа на фоне патогенетической терапии Пономарев Родион Викторович
Особенности мобилизации и забора гемопоэтических стволовых клеток при аутологичной трансплантации у больных с лимфопролиферативными заболеваниями Федык Оксана Владимировна

ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)