CЕМАНТИКО-ФУНКЦИОНАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ НЕМЕЦКИХ ПОСЛОВИЧНЫХ ВЫСКАЗЫВАНИЙ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
CЕМАНТИКО-ФУНКЦИОНАЛЬНЫЕ ОСОБЕННОСТИ НЕМЕЦКИХ ПОСЛОВИЧНЫХ ВЫСКАЗЫВАНИЙ
Альтернативное Название: CЕМАНТІКО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НІМЕЦЬКИХ Пословичних ВИСЛОВЛЮВАНЬ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується вибір теми, описується об’єкт та предмет дослідження, визначаються мета, завдання, методи дослідження, розкривається новизна, теоретична та практична цінність роботи, викладаються положення, що виносяться на захист.


У першому розділі “Семантико-синтаксичні особливості висловлень-прислів’їв” об’єкт дослідження відмежовується від суміжних лінгвістичних явищ, аналізуються особливості його семантичної структури, специфіка денотативного та сигніфікативного значень, властивості пропозиційної структури та смислових відношень у ВП.


За традиційною дефініцією, ВП – це образні закінчені вислови, які мають повчальний смисл і, як правило, ритміко-фонетичне оформлення (Ахманова О.С.), а також є короткими, усталеними в ужитку та мають здатність функціонувати у мовленні за принципом аналогії (Розенталь Д.Е.). У процесі становлення фразеології як науки визначення ВП було доповнене такими характеристиками як: безваріативність лексичного складу, наявність метафоричного, узагальненого значення (Телія В.М.), неідентичність його основного значення буквальному та наявність так званого “глибинного змісту” (Баран Я.А, Соболєва О.В., Fleischer W.; Mieder W.), орієнтація змісту на “практичне життя” (Peukes G.). ВП мають багато спільного з мікротекстами, які не співпадають з номінативними одиницями словника і не відтворюються як лексичні одиниці, а “цитуються” як, наприклад, вірші чи уривки текстів (Heusermann J.). У нашому дослідженні важливо підкреслити, по-перше, що ВП мають референційне відношення до типової узагальненої ситуації, по-друге, що вони мають свідоме посилання на колективний досвід, загальноприйняті соціальні норми, оцінки і відношення до фактів дійсності, по-третє, що для них потенційно характерна спонукальна прагмасемантична спрямованість завдяки їх дидактико-моралізуючому змісту.


Семантична структура ВП здійснює номінацію типової ситуації, що лежить в її основі, та відображає відношення знаків до денотатів і сигніфікатів, маючи при цьому первинну (поза контекстом) і вторинну (в контексті) референції. Денотативне значення формується у два етапи як складний конструкт, що включає первинне (конкретне) денотативне значення, як означення фрагменту реальної дійсності, і вторинне (абстрактно-узагальнююче) денотативне значення, як означення узагальненої ситуації. Результатом зрощення цих двох видів денотативного значення ВП є його ядерний десигнат, який забезпечує семантичну тотожність ВП у різноманітних ситуаціях і стабільність його номінативної функції. Завдяки комплексності денотативного значення ВП може набувати фразеологічного значення і тим самим мати потенцію до прирощення денотативних ситуативних значень. Завдяки предметно-денотативному значенню декодується “внутрішня форма” ВП, узагальнено-денотативне значення зумовлює його узагальненість, багатозначність і смислову багатоплановість.


Сигніфікативне значення ВП детерміновано комплексністю його денотативного значення і характером номінації у ВП, яка, як правило, пов’язується із семантичним умотивуванням. Семантичне умотивування ВП може ускладнюватись образним представленням його компонентів. Воно здійснюється з опорою на внутрішню форму компонентів і відображає розчленовану ситуацію, що не заважає семантичному та комунікативному членуванню ВП. Для пропозитивної структури ВП релевантні два конституенти: непредикатний знак, який співвідноситься з “партиципантами” описаної ситуації, та предикатний знак, який визначає їх властивості, стан, якості, відношення. Обидва конституенти виступають не як окремі слова або словосполучення, а як окремі знакові позиції. Завдяки цьому зміст ВП розподіляється між пресупозиціями повідомлення та його асертивною частиною. Складова пропозитивного бінома, яка означає пресупозицію повідомлення, реалізує денотативне значення ВП і має такий десигнат, який не має вирішального комунікативного значення і може лексично варіюватись у широкому діапазоні (Wie der Vogel, so das Ei. Like father, like son. Яблоко от яблони недалеко падает. Яке коріння, таке й насіння).


Пропозиціональною складовою ВП, його семантичним інваріантом є структурно-семантичний біном  ППЗ – ПНЗ (позиція предикатного знака - позиція непредикатного знака). ВП є усталеними висловленнями, які складаються, щонайменше, з двох слів, і як правило, семантично членуються на два сегменти (Steter Tropfen // hölt den Stein - Daue de Einwirkung // überwindet das größte Hinde is. Kleine Töpfe // kochen bald über- Unbedeutende Leute // geraten schnell außer sich). Кожен із сегментів має пряме і переносне значення. Такий семантичний двочлен створює пропозитивний каркас не тільки простих, але і окремих частин складних за синтаксичною будовою ВП. У такому випадку має місце ускладнена пропозиція ВП, оскільки вона має дворівневий характер. Пропозиції окремих частин складних ВП мають бінарну пропозиціональну будову першого порядку, коли аргументами предиката є тільки терми (Кобозева І.М.). Між пропозиціями першого порядку в ВП розвиваються пропозиціональні відношення другого порядку, аргументами предиката яких можуть бути предикати першого або n-го порядку. Тобто, пропозитивний біном ПНЗ - ППЗ структурується із різних за складністю частин, що мають певне пропозитивне значення і знаходяться у певних пропозитивних відношеннях, реалізація яких здійснюється у конкретних актомовленнєвих умовах. Наявність таких відношень у ВП є вирішальним фактором у формуванні його усталеності і запорукою потенційного включення до мовленнєвої ситуації, характер якої за типом смислових відношень близький до ситуації ВП.


Смислові відношення між компонентами пропозитивного двочлена декодуються завдяки лексико-семантичному змісту його складників і належать до сфери “імпліцитного синтаксису”. Характерною ознакою смислових відношень у ВП є їх недиференційованість, тобто в одному і тому ж ВП можуть бути виявлені декілька потенційних смислових ліній розвитку подій, що забезпечує їх комунікативну багатозначність та багатоваріантність вживання. Для потенційного адресата ВП імпліцитно закладено завдання: визначити ті смислові відношення, які адресант вважає релевантними для конкретної мовленнєвої ситуації і на базі яких формується комунікативно-прагматична перспектива ВП  (Wenn die Katze aus dem Haus ist, tanzen die Mäuse auf den Tischen – часові, умовні або наслідкові відношення). Ситуація, пресупозиція, орієнтація на адресата визначають вибір ВП з певним структурно-семантичним змістом. Самі ж ВП містять у собі явні (експліцитні) або неявні (імпліцитні) смислові відношення, серед яких найбільш частотними є відношення причини, наслідку, з’ясування, порівняння, протиставлення.


У другому розділі “Функціонально-комунікативні особливості висловлень-прислів’їв” дається системна характеристика ВП як комунікативно автосемантичної мовленнєвої одиниці, а також аналізуються основні засоби її формування, а саме: основні види номінації і предикації в ВП, провідні властивості його ритміко-інтонаційної структури.


Характеристика особливостей ВП у комунікативному аспекті, на відміну від об’єктивованого (тобто без урахування комунікативних параметрів ситуації) визначення відношень між предметами і явищами навколишньої дійсності у семантико-синтаксичному аспекті, передбачає розкриття суб’єктивної антропоцентричної природи цієї дійсності у категоріях комунікативного завдання або комунікативної настанови. При вивченні механізму актуалізації та антропоцентричної природи ВП беруться до уваги два рівні: 1) віртуальний (ВП поза мовленнєвою ситуацією як “готове висловлення”); 2) актуальний (ВП у конкретній мовленнєвій ситуації/дискурсі). ВП є комунікативно автосемантичною мовленнєвою одиницею, що має такий рівень структурної та смислової завершеності, який дозволяє їй передавати новий тематичний план незалежно від семантичного плану сусідніх висловлень і з мінімальною структурною залежністю від контекстного оточення. Формування ВП як комунікативно автосемантичної мовленнєвої одиниці безпосередньо пов’язане  зі специфікою процесів номінації та предикації.


У ВП визначені такі основні види номінації: з особово-образною перспективою (Kühe machen Mühe. Ein Esel schielt den ande Langohr.), з неозначено-суб’єктною особовою перспективою (Jeder kehre vor seiner Tür. Mancher schließt erst dann den Stall, wenn der Gaul gestohlen ist), з прихованою особовою перспективою ( Mit Späck fängt man Mäuse. Nach getaner Arbeit ist gut ruhn.), з непрямою особовою перспективою (Gleich und gleich gesellt sich ge . Ehrlich währt am längsten). Предмет мовлення у ВП, якому в подальшому приписуються різноманітні властивості, якості, ознаки, подається у такий спосіб, що створюється передумова для соціально-орієнтованої актуалізації висловлення, тобто для актуалізації відносно будь-якого члена суспільства. Усі види номінації у ВП служать передачі узагальненого характеру носія ознаки, що позначається на комунікативних властивостях його тематичного члена. У плані мовленнєвого впливу в усіх типах номінації у ВП, де практично усунена конкретна особова перспектива події, закладений стратегічний план прихованого соціального впливу. Це об’єктивує ВП, надає їм статусу соціально-нормативних, що сприяє залученню адресата до сфери загальноприйнятих соціальних відносин і оцінок, має переконуючий прагматичний ефект. У ВП має місце тенденція до звужування ролі номінації, що пояснюється необхідністю відійти від одиничної референції й представити носія ознаки як узагальненого представника типової ситуації. Номінація у ВП виконує не тільки роль ідентифікації предмета повідомлення, а й включає в себе частину предикативної семантики, яка є характеристикою якого-небудь предмета, явища. (Armut {der Mann, der arm ist} findet alle Wege. Ein freundliches Gesicht {der Mensch, der freundlich ist} ist das beste Gericht).


Усі види предикації у ВП – розгорнута (Einem geschenkten Gaul sieht man nicht ins Maul), згорнута (Gesagt – getan. Aufgeschoben – nicht augehoben), глибинна – характеризуються насиченою “означеністю” (часто пов’язаною з образністю) і спрямовані на подання певних відношень, що мають місце між предметом мовлення та його характеристиками в оптимально розгорнутій або синтаксично згорнутій формі. Тип предикації у ВП формується з урахуванням прогнозу мовленнєвого впливу. Тут спрацьовує механізм пріоритетних стратегій, який виділяє та підсилює комунікативно найбільш значущі компоненти змісту й послаблює менш значущі. У такий спосіб формується прагматично орієнтований оптимальний для сприйняття адресатом смисловий план ВП. Стислість і лаконізм ВП надають їм тієї “енергії стиснення”, яка має прагматичний ефект переконання. Невизначена і узагальнена перспектива предикативних відношень у ВП скеровує, зрештою, їх спрямованість на увесь соціум.


ВП відрізняються від вільних висловлень своєю специфічною ритміко-інтонаційною моделлю, що тісно пов’язана з комунікативним завданням. Останнє полягає у тому, щоб встановити такий тип смислових відношень між поняттями, предметами, особами, який відображає прогнозовану динаміку і напрямок комунікативного розвитку висловлення. Конститутивним компонентом усякого ВП, незалежно від його синтаксичної будови, є ритміко-інтонаційний біном. Він структурується із двох (або більше) ритмічних груп, які створюються на базі основних семантичних відношень у ВП, що є висхідними від пропозитивного двочлена ВП. ВП можуть складатися із двох коротких ритмічних груп (Gutes Wort / findet guten Ort); кожна частина бінома може мати дві ритмічні групи (Erst wäg’s, dann wag’s / erst denk’s, dann sag’s); частини ритміко-інтонаційного бінома можуть мати різну кількість ритмічних груп (Hitz im Rat, Eil’ in der Tat / bringt nichts als Schad’. Mitgegangen, / mitgafangen, mitgehangen); не мати чіткої ритмічної рівноваги, і рима зберігається за рахунок рівномірного чергування наголошених складів і імітаціі віршованого ритму (Jeder / hält in seiner Weise Haus). Ритміко-інтонаційна рівновага підтримується за рахунок засобів різних рівнів – фонетичного, лексичного, синтаксичного. Смислові відношення між ритміко-інтоніційними групами ВП активізуються за допомогою наступних засобів інтонаційного виділення:                   1) акцентування кінцевого компоненту ВП; 2) акцентування кінцевого компоненту ритміко-інтонаційних груп ВП; 3) значимої паузи між ритміко-інтонаційними групами ВП; 4) уповільненої та з більш сильним наголосом (порівняно з вільними висловленнями) вимови слабо наголошених слів (тенденція до рівнонаголошеності); 5) римованого виділення слів. Типова ритміко-інтонаційна модель ВП передбачає:     1) бінарність ритміко-інтонаційного членування; 2) виразне акцентування складових елементів ритміко-інтонаційних груп ВП; 3) виразну паузу між ритміко-інтонаційними групами ВП;  4) значущу вимову компонентів ВП, що передбачає наявність підтексту. Ритм, рима і мелодика виступають евфонічними маркерами ВП, які привертають увагу адресата до такого типу висловлень, активізуючи його аперцепційну базу, детермінуючи деякою мірою оцінку цих висловлень з боку адресата з огляду на загальноприйняті норми та посткомунікативний вплив ВП.


Функціонально-комунікативні особливості ВП відображають суб’єктивну, антропоцентричну природу актомовленнєвої ситуації. Категорії комунікативної настанови ВП характеризуються  мовними перспективами, які проявляються у вигляді сигналів, що орієнтують комунікантів стосовно напрямку та інтенсивності розвитку подій,  розподілу інформації, специфіки особових ситуативних стосунків. Комунікативний аспект ВП є перехідним моментом у перетворенні даного висловлення із елемента мовної структури у феномен мовленнєвої реалізації, він орієнтований перед усім на умови і вимоги мовленнєвої ситуації. Тема-рематичне членування ВП відповідає його комунікативному завданню і передає конситуативно-пріоритетну інформацію. У конкретній ситуації відбувається вибір ВП з прагматично релевантним комунікативним вектором (тема - рема або рема - тема). Комунікативну самодостатність ВП у межах одного висловлення забезпечує основний принцип його функціонально-смислової організації – принцип комунікативного напруження, який виявляється у взаємодії двох інформаційних блоків висловлення - тематичного і рематичного - та їх центрів (теми і реми). Комунікативне напруження виступає тим поєднуючим контуром, який охоплює усі компоненти ВП, навіть при відсутності явного синтаксичного зв’язку між ними. Стратегічно воно спрямоване на втілення відповідної комунікативної інтенції мовця і проявляється в інтонаційному оформленні, структурі, семантиці та тема-рематичних відношеннях. Реалізація принципу комунікативного напруження забезпечує оптимальне вирівнювання об’ємів інформативної обізнаності комунікантів: або шляхом поступового зростання смислової незавершеності з наступним смисловим завершенням (розрядкою), висхідною лінією, або шляхом зняття напруження від смислового піку до елементу, який повністю вичерпує комунікативне напруження, низхідною лінією. Комунікативне напруження у ВП створюється внаслідок взаємодії цілої низки засобів – таких, як рамкова конструкція, синтаксична сполучуваність елементів, семантичні зв’язки у реченні, ритміко-інтонаційні засоби тощо.


У більшості ВП має місце поступове нарощування комунікативної значущості елементів, причому найважливіші з них (з точки зору комунікативного наміру) розташовуються в кінці ВП (Ein Faden von vielen gibt für den Bettler ein Hemd). Комунікативне напруження розвивається за типом «повільно розвиваючих структур» (В.Г. Адмоні). Такий симультанний принцип подачі інформації відповідає, перш за все, інтересам адресата і є більш поширеним серед ВП з огляду на стратегічну пріоритетність інтересів партнера, ніж сукцесивний принцип, який служить потребі адресанта розмістити елементи речення у порядку зниження їх комунікативної значущості (Auch ein blindes Huhn findet mal ein Ko ). Вибір релевантного комунікативного вектора (тема -рема або рема - тема) у ВП має антропоцентричний характер, він  детермінується стратегічною пріоритетністю інтересів партнерів по комунікації.


Прагматична стратегія мовленнєвого впливу передбачає принаймні три варіанти: максимальне комунікативне напруження із залученням партнера по комунікації до фази комунікативного очікування з мінімальним ступенем КД (комунікативного динамізму) (5% ВП) (Willst du lang’  leben und bleiben gesund, / iß wie die Katze und trink wie der Hund); мінімальне комунікативне напруження з максимальним ступенем КД і прагматичною настановою на прискорений мовленнєвий вплив на партнера (18% ВП) (Nach Freud // Leid); оптимальне комунікативне напруження з помірним ступенем КД, розрахованим на паритетні актомовленнєві умови (77% ВП) (Arbeit bringt Brot, / Faulenzen Hungersnot). Коли момент комунікативної розрядки навмисне відтягується, ВП мають максимальну для даного типу мовленнєвих одиниць кількість поширювачів теми і реми і прогнозується максимальне комунікативне напруження для адресата. Еліптичні форми ВП склалися з прогнозом мінімального комунікативного напруження для адресата за рахунок високого ступеня КД та моментальнго впливу на адресата без його залучення до фази комунікативного очікування. Основний корпус ВП, протяжність яких корелюється з об’ємом оперативної пам’яті, характеризуються прагматичною стратегією оптимального розвитку комунікативного напруження й оптимального КД. ВП цієї групи мають оптимальний варіант подачі соціально значущої інформації.


У третьому розділі “Функціонально-прагматичні особливості висловлень-прислів’їв” аналізуються особливості прагмасемантичного потенціалу ВП, описується його специфіка як мовленнєвого акту, а саме його основні блоки: антропоцентричний (інтенціональна складова, соціодискурсивні характеристики комунікантів), конситуативний (зокрема аксіологічна складова конситуації) та іллокутивний (план змісту, план вираження та мовленнєва актуалізація висловлення).


ВП зберігаються у «фонді знань» комунікантів як висловлення, які, крім свого власного значення, що базується на змісті самого висловлення, мають певний додатковий смисл, який сформувався завдяки взаємодії цілої низки лінгвальних і екстралінгвальних чинників. ВП належать до групи висловлень «неособистого мовлення», бо мовленнєвий акт ВП має два ряди комунікантів, які відображають актомовленнєву двоавторність ВП, наближаючись тим самим до висловлень, які включають чужу мову, де є початковий (автор) і актуальний (репродуцент) мовці. З метою посилення мовленнєвого впливу за допомогою підвищення рівня достовірності висловлення мовець-репродуцент ВП навмисне “запозичує” соціальний статус початкового мовця ВП, підвищуючи тим самим свій соціальний статус і рівень своїх особистісних характеристик за рахунок “солідності” статусу широкого соціуму, який стоїть за початковим мовцем (Es gibt da ein Sprichwort: “Wer schreit, hat Unrecht”. Bei aller Hochachtung vor dem Lebenszweck des Her Mikis Theodorakis, möchte ich ihn bitten nachzudenken, woran es denn liegen könnte, dass Griechenland – wie er selbst sagt – “eingekreist ist und keine Freunde hat” (Spiegel, №1, 94, S. 8).


При визначенні ситуації ВП розрізняють, як правило, віртуальну ситуацію (ВП поза контекстом) і актуальну (ВП у контексті). Ситуація, в якій використовується ВП (інтерактивна ситуація), не є ідентичною тій ситуації, яка інгерентно притаманна самому ВП (буквальна ситуація прислів’я). Обидві вони не ідентичні референціальній ситуації (ситуація у переносному плані). Завдяки комплексній природі ВП є, по суті, ситуативною “тріадою”, континуумом значень, що створюють діалектичну функціональну єдність. ВП мають буквальне значення, що передає смисл і семантичні відношення, які виводяться із лексичних значень елементів (Morgenstunde hat Gold im Munde – Ранок вечора мудріший); референціальне значення, що виникає в результаті співвіднесення буквального значення з референтною ситуацією і розкриває переносний смисл ВП (Morgenstunde hat Gold im Munde – Ранок – кращий час для дій) та інтеракціональне значення, що утворюється в результаті співвіднесення двох попередніх значень з конкретною ситуацією спілкування через призму інтенції мовця у плані виконання певної мовленнєвої дії (Morgenstunde hat Gold im Munde – Слід зачекати до ранку, а потім діяти – проспективне спонукальне значення. Слід зачекати до  ранку, ранком все знову буде добре – ретроспективне значення заспокоєння).


У так званому «суспільному фонді уявлень» ВП закріплені як думка соціуму, а тому воно має  дидактичний характер та інкорпоровану аксіологічну оцінку. На цьому фоні здійснюється актуалізація висловлення у конкретній ситуації. ВП, що включене в інтеракцію, реалізує основне та вторинне прагматичне значення, не втрачаючи своєї іманентної морально-дидактичної і аксіологічної спрямованості. Остання тісно пов’язана з основною і, певним чином, визначальною для ВП рисою – його здатністю давати оцінку усьому, що відбувається у навколишньому світі з точки зору соціуму, який виступає імпліцитним «автором» ВП.


Завдяки своїй подвійній природі ВП містять два види оцінки - узуальну (потенційну) і контекстуальну (актуалізовану). Оцінювання ситуації відбувається з урахуванням соціальних ролей учасників комунікації та впливає на адресата шляхом схвалення або засудження представленого у даній ситуації стану речей, тобто вона сприяє позитивній або негативній орієнтації адресата. У прагматичному плані така орієнтація у ВП реалізується залежно від  типу соціальних відносин між комунікантами, а саме: як порада, настанова, рекомендація. Оскільки оцінка когнітивна за своєю природою, то в ній домінує не емоційне, а раціональне ставлення до світу, яке є інструментом орієнтації в ціністній системі людини (раціонально-оцінна інтерпретація дійсності). ВП поділяються на дві групи: 1) з позитивною орієнтацією адресата (ПОА –Versuch macht klug); 2) з негативною орієнтацією адресата (НОА – Viel lesen und nicht durchschauen ist viel essen und nicht verdauen).


Оцінне значення ВП є одним із конститутивних елементів прагмасемантичної складової ВП і виражає суб’єктивне емоційно-оцінне ставлення учасників комунікації завдяки своїм основним характеристикам: образності, соціально-оцінній умотивованості, раціонально-оцінній інтерпретації дійсності, функціонально-дієвій орієнтації, когнітивності, асоціативному характеру. ВП входять до лексичного фонду мови як «мовленнєві заготовки» із соціально-оцінною орієнтацією.


ВП мають значний іллокутивний потенціал, який, з одного боку, запрограмований на те, щоб запропонувати адресату певний тип соціальної та/або індивідуальної поведінки, а з іншого, - являє собою «готові найбільш поширені мовленнєві дії». Впливаючи на адресата конкретною фактуальною і концептуальною інформацією, що є відбиттям досвіду широкого соціуму, ВП тим самим спонукає одержувача цієї інформації до виконання тих чи інших розумових або фізичних дій. Іллокутивна сила спонукання ВП підсилюється презумпцією їх достовірності. Спонукальне значення може мати експліцитний або імпліцитний характер. Незалежно від конситуативних умов воно завжди передає директивну іллокуцію з відкритою альтернативою посткомунікативної дії, бо реципієнт не зобов’язаний виконувати той тип соціальної поведінки, який пропонується у ВП, а може діяти на власний розсуд.


За типами спонукальності ВП поділяються на три групи: 1) експліцитно-спонукальні (Sei eine Schnecke im Raten, ein Vogel in Taten), 2) імпліцитно-спонукальні (Kunstreiche Hand geht durch’s ganze Land), 3) модально-спонукальні (Man soll sich nach der Decke stricken). Усі типи ВП орієнтовані на узагальненого адресата і мають мету примусити його виконати / не виконати ті чи інші дії. Фактично вони характеризуються актуальністю на усі часи та виражають зацікавленість адресата в успішності бажаної дії. Спонукальний вплив на адресата ВП найчастіше спрямований на фізичну (54%), рідше на ментальну (30%), інколи на вербальну діяльність адресата (13%), або на сферу буття (3%).


Комунікативна настанова в ВП реалізується не прямим способом, а маскується під пресупозицію, під суспільний фонд уявлень. Формально асертивна частина є іллокутивно полегшеною і змістовно спрощеною. Основним мотивом використання ВП є бажання маніпулювати свідомістю адресата за допомогою «народної мудрості», яка входить до загального фонду знань комунікантів. ВП «нехтують» індивідуальними рисами подій та осіб, підводячи їх під низку аналогій, завдяки чому може реалізуватися цілий ряд мотивів (бажання уникнути ушкодження “лицю” адресата, натякнути адресату на порушення ним норм поведінки, необхідність імпліцитно виразити свої емоції, реабілітувати себе в очах партнерів по комунікації, спонукати адресата (не)здійснювати фізичну або вербальну дію тощо).


Як мовленнєві дії ВП мають певну «спеціалізацію» (відраза, урезонювання, (само)виправдання, порада, докір тощо), яка на докомунікативному рівні не завжди може бути однозначно диференційована. Іллокутивний потенціал ВП співвідноситься з первинно-асоційованими мовленнєвими діями, що притаманні їм як мнемонічним моделям мовленнєвої реалізації. Завдяки своєму іллокутивному потенціалу ВП може включатися в ієрархічно та іллокутивно зумовлену послідовність мовленнєвих актів за принципом координації або субординації з метою іллокутивної підтримки, або як іллокутивно домінуючий мовленнєвий акт. В інтерактивному процесі ВП сприяє реалізації комунікативного наміру мовця шляхом іллокутивного синтезу з корелюючим мовленнєвим актом або актомовленнєвым блоком, виконуючи по відношенню до них ініціюючу або респонсивну функції. Може мати місце іллокутивний синтез однорідних комунікативно-прагматичних типів висловлень (Man kennt die Vögel an den Fede , so die Seldwyler an dem, was sie für lächerlich halten. G. Kellermann) і неоднорідних (Noch ein Glas Wein, nicht wahr? Wer A gesagt hat, muß auch B sagen. K. Herrmann), в результаті чого ВП виступає у складі композитного або комплексного мовленнєвого актів з метою актуалізації комплексної іллокуції. Отже, має місце асиметрія мовного знака, яка проявляється у вигляді “метаморфози” комунікативно автосемантичного висловлення (на докомунікативному рівні) у синсемантичну МА-функцію у дискурсі (на комунікативному рівні).


ВП бере участь в організації дискурсної когерентності, тобто у процесі прагматичної експлікації пропозиціонально-тематичних відношень між окремими мовленнєвими актами (локальна когерентність)  і прагматичної зв’язності усього дискурсу в цілому (глобальна когерентність), яка має антропоцентричний характер. Виконання інтеракціональних функцій визначається не тільки його структурно-семантичними характеристиками, але й місцеположенням (топологією) у  дискурсі, а, значить, і ранжировкою в іллокутивній структурі дискурсу. Включення ВП у дискурс залежить, з одного боку, від умов комунікативної ситуації, а з іншого, - від актомовленнєвих інтенцій адресата (очікувань, інтересів, бажань тощо). Завдяки прагмасемантичній багатоплановості, ВП служать засобом реалізації цілої низки мовленнєвих тактик: апеляції до авторитету, узагальнення, підвищення статусу реципієнта, підсилення, використання досвіду самого адресата і т.ін. З метою досягнення запланованого перлокутивного ефекту мовець організує дискурс, "задає" свою шкалу якісних модифікацій та прагматичної інтерпретації фактуальної інформації, виражаючи своє ставлення до предмета мовлення за допомогою імплікацій, притаманних  цьому типові висловлень, і справляє тим самим емоціональний та інтелектуальний вплив на адресата ВП.  


 


ВИСНОВКИ


 


           Результати проведеного дослідження семантико-функціональних особливостей німецьких висловлень-прислів’їв свідчать, що семантична структура ВП, їхня комунікативно-прагматична організація детерміновані, з одного боку, типізованою моделлю мовленнєвої поведінки учасників комунікації, що закладена в ВП, а з іншого – стратегією експліцитного або імпліцитного впливу на партнера по комунікації. Таким чином, мовленнєві особливості ВП на усіх його рівнях обумовлені, перш за все, комунікативними інтенціями та соціальними стосунками учасників комунікації. Адекватна адаптація ВП до різноманітних ситуативних завдань у різних видах текстів та забезпечення успішної комунікації здійснюється завдяки цілому ряду особливостей їхньої внутрішньої організації, основними з яких є такі:


           На семантико-синтаксичному рівні ВП виступають одиницями вторинного означування і мають комплексний денотативно-сигніфікативний зміст (конкретний і абстрактно-узагальнений), що, по-перше, дає їм можливість отримувати переосмислене фразеологічне значення, та, по-друге, завдяки декодуванню “внутрішньої форми” і семантичної умотивованості (часто ускладненої образним поданням компонентів ВП) зумовлює узагальненість, багатозначність і значеннєву багатоплановість. Семантичний інваріант ВП у вигляді пропозитивного двочлена “позиція непредикатного знаку” – “позиція предикатного знаку” забезпечує розподіл змісту ВП на дві складові (повідомлення та його асертивну частину). Смислові відношення між ними мають недиференційований характер, завдяки чому програмується імпліцитно закладене у ВП завдання для потенційного адресата - визначити релевантні актомовленнєві смислові відношення, на базі яких формується комунікативно-прагматична перспектива ВП та дискурсу.


ВП є комунікативно автосемантичними мовленнєвими одиницями, функціональну самостійність яких забезпечують особливі форми номінації (образна, неозначено-суб’єктна, безсуб’єктна, непряма) та предикації (розгорнута, згорнута, глибинна). Номінація усуває конкретну особову перспективу ВП і створює передумови для їхньої соціально-орієнтованої актуалізації. Типи предикації формуються залежно від прогнозу мовленнєвого впливу за механізмом пріоритетних стратегій, який виділяє та підсилює комунікативно більш значущі і ослаблює менш значущі компоненти смислу. Ритміко-інтоніційна модель ВП бере участь у формуванні смислової структури висловлення, компенсуючи брак синтаксичних зв’язків логіко-смисловими і виконуючи смислоутворюючу і смислопоєднуючу функції. Ритм, рима і мелодика виступають евфонічними маркерами ВП, які привертають увагу адресата, активізують його аперцепційну базу та стимулюють адекватне сприйняття, оцінку і посткомунікативний вплив ВП.


Тема-рематичне членування ВП є орієнтованим на передавання ситуативно пріоритетної інформації. Комунікативну самодостатність ВП забезпечує дуга комунікативного напруження (максимального, мінімального, оптимального), яка спрямована на реалізацію комунікативної інтенції мовця. Подача інформації відбувається за принципом пріоритетних стратегій: в інтересах адресата (у напрямі нарощування комунікативного динамізму) або в інтересах адресанта (у напрямі зниження комунікативного динамізму). Перший варіант є більш типовим для ВП з огляду на стратегічну пріоритетність інтересів партнера.


          Прагмасемантичне значення ВП має комплексну природу і являє собою конгломерат буквального, референціального та інтеракціонального значень, які створюють діалектичну єдність, що забезпечує поліфункціональність, гетероситуативність і полісемантичність ВП.  У “суспільному фонді  уявлень” вони існують як думка (погляд) соціуму, що має дидактичний характер з інкорпорованою аксіологічною спрямованістю. Через схвалення або засудження наведеного у ВП стану речей здійснюється позитивна або негативна орієнтація адресата.


          ВП є висловленнями «неособистого мовлення» з актомовленнєвою двоавторністю, які передбачають прихований сугестивно-когнітивний вплив на адресата шляхом мотивації емотивно-оцінного відношення до світу та приписування соціально прийнятних норм поведінки. Одним із основних мотивів для включення ВП у дискурс, як правило, є бажання маніпулювати  свідомістю адресата  за допомогою «народної мудрості», яка входить до загального фонду знань комунікантів. «Нехтуючи» індивідуальними рисами подій і осіб, і підводячи їх під ряд аналогій, вони реалізують цілий ряд мотивів, які допомагають уникнути ушкодження “лицю” учасників комунікації, імпліцитно передати суб’єктивне і емоційне відношення до подій, уселяти віру в необхідність слідувати тим чи іншим нормам соціальної поведінки.


В інтеракції має місце явище асиметрії мовного знака, а саме процес «метаморфози» комунікативно автосемантичного ВП (на номінативному рівні) в синсемантичну МА-функцію у дискурсі (на комунікативному рівні). ВП бере участь у реалізації комунікативного наміру мовця щляхом іллокутивного синтезу з певним корелюючим мовленнєвим актом або актомовленнєвим блоком, в результаті чого ВП функціонує у складі композитного або комплексного мовленнєвих актів. ВП забезпечують прагматичну експлікацію пропозиціонально-тематичних відношень між окремими мовленнєвими актами (локальну когерентність) та прагматичну зв’язність усього дискурсу в цілому (глобальну когерентність).


Завдяки прагмасемантичній багатозначності ВП здатні реалізувати цілу низку мовленнєвих тактик (апеляції до авторитету, узагальнення, підвищення статусу реципієнта, посилення, використання досвіду самого адресата і т.ін.). Вибір ВП диктується комунікативною настановою мовця створити одночасно дві лінії мовленнєвого впливу на адресата за допомогою усталеного фразеологічного висловлення, що характеризується семантичною і комунікативною двоплановістю. Він детермінується міжособовими стосунками комунікантів, їх соціальним статусом та прийнятими нормами ввічливості мовленнєвого спілкування. Таким чином, ВП можна віднести як до прагматичних, так і до когнітивно-значущих мовленнєвих одиниць, які входять до узусу (що охоплює закономірності використання мовних форм у мовленні) як конвенціональні засоби вираження непрямих дидактико-моралізуючих висловлень.


Результати проведеного дослідження засвідчують плідність запропонованого підходу до вивчення ВП у сучасній німецькій мові та відкривають перспективи їх подальшого дослідження як мовленнєвих дій, зокрема композитних і комплексних мовленнєвих актів за участю ВП, використання ВП у рекламних текстах, передусім, у плані функціонування в якості іллокутивної домінанти дискурсу тощо.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины