ПРОБЛЕМА «ОБЩЕСТВЕННОГО СЛУЖЕНИЯ» ЛИТЕРАТУРЫ В ОСВЕЩЕНИИ РУССКОЙ ПРЕД- И РАННЕСИМВОЛИСТСКОЙ ЭСТЕТИКИ И ЛИТЕРАТУРНОЙ КРИТИКИ : ПРОБЛЕМА «ГРОМАДСЬКОГО СЛУЖІННЯ» ЛІТЕРАТУРИ у висвітленні РОСІЙСЬКОЇ ПОПЕРЕД- І РАННЕСІМВОЛІСТСКОЙ ЕСТЕТИКИ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об’єкт дослідження, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, визначено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Історія вивчення ранньої символістської критики» – репрезентовано огляд наукової літератури за темою дисертації «Проблема “громадського служіння” літератури у висвітленні російської перед- та ранньосимволістської естетики й літературної критики» і сформульовано теоретичні й методологічні принципи дослідження. Зазначено, що в 1950–1960-ті рр. символістська критика оцінювалася переважно як негативне явище – таке, що протистоїть марксистській літературній теорії. У 1970–1980-ті рр. почав формуватися більш зважений підхід до символізму (статті О.Л. Григор’єва і С.С. Гречишкіна, О.В. Єрмілова, О.В. Іванової і О.В. Старикової). Велике значення для вивчення критики російського символізму мала монографія А. Пайман, цінність та важливість якої полягає у тому, що в ній уперше подана цілісна картина зародження  символізму в Росії. У розділі особливу увагу приділено аналізу видань останніх двох десятиліть, присвячених означеній проблемі (роботи П. Карден, В.О. Келдиша, Н.П. Лебеденко, І.С. Приходько, Т.С. Шевчук, ряд статей О.А. Андрущенко, Н.В. Анненкової, О.В. Бикова, М.О. Богомолова, П.О. Єгорова, М.Ю. Едельштейна, О.Л. Налепіна, О.Ю. Осмоловської, М.В. Орлової, А.І. Павленка, М.Паоліні, Л.М. Протасова, І.О. Ревякіної, В.В. Шабаршиної у літературознавчих періодичних виданнях). Концептуальні положення розроблено у монографіях Е. Клюс, Л.О. Колобаєвої, С.О. Кочетової, Л.О. Сугай, А.Ханзен-Льове, у дисертаційній роботі В.М. Крилова. Аналіз історії вивчення проблеми дозволяє дійти висновку, відповідно до якого до останнього часу становлення й розвиток ранньої символістської критики не було предметом спеціального ґрунтовного вивчення. У радянському літературознавстві ця тема залишалася практично недослідженою внаслідок ідеологічних заборон. Висновки, що містяться у роботах тих років, потребують перегляду, проте наукової цінності не втратили спостереження щодо характерних для літературної символістської критики тенденцій з оновлення філософсько-естетичних принципів оцінки художніх творів. У роботах останніх десятиліть спостерігається більш об’єктивне ставлення до критики російського символізму, проте поза увагою дослідників залишається полемічний діалог ранніх символістів зі своїми попередниками. Особливості становлення перед- та ранньосимволістської критики, формування в ній нового розуміння соціально-естетичної ролі літератури у житті суспільства потребують спеціального дослідження.

Розділ 2 – «Найважливіші закономірності розвитку російської літературної критики кінця XIX сторіччя» – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. – «Суб’єктивно-соціологічна критика про соціальну функцію мистецтва (М. К. Михайловський, О. М. Скабічевський)» – йдеться про специфіку літературної ситуації кінця XIX ст. На сторінках періодичних видань велися дискусії про соціальний стан сучасного суспільства, про роль літератури та літературної критики у його житті. Відчуття неминучості змін, формування нових культурних парадигм знаходять відображення і в літературній критиці 90–900-х рр., у якій змінювалися критерії оцінки, переосмислювалися уявлення про роль і функцію літератури у житті суспільства. У літературній критиці кінця XIX ст. чітко виокремлюються різноспрямовані вектори: з одного боку, суб’єктивно-соціологічна народницька критика завершувала розвиток реалістичної художньо-естетичної думки XIX ст., з іншого – з переосмислення цієї естетики й заперечення її основ починається утвердження російського символізму. Одночасно представники різних течій по-своєму продовжують характерний для російської літературної критики синкретизм релігійної, соціологічної та естетичної думки, який не тільки не нехтував, а навіть наполегливо спрямовувався на нову інтерпретацію ролі та функції літератури у житті суспільства. Найважливіші принципи естетики «шестидесятників» в різній ступені були підтримані і продовжені у статтях і книгах М.А. Протопопова («Літературна злість дня», 1877; «Розумна книга», 1893; огляди у «Mіж газет і журналів» та «Російській журналістиці», 1893), П.Д. Боборикіна («Краса, життя і творчість», 1893), В.О. Гольцева («Літературні нариси», 1895; «Про художників і критиків», 1899; «Про мистецтво. Критичні замітки», 1890), В.В. Чуйка («Нариси розвитку російської критики», 1887; «Естетичні погляди шістдесятих років», 1889).

Народницька літературна критика найбільш послідовно продовжувала традиції «реальної» критики 60-х рр. ХІХ ст., стверджуючи суспільну значущість художньої творчості. Одним з найвідоміших критиків народницької орієнтації був М.К. Михайловський. Його естетичні погляди сформувалися у 60–70-ті рр. ХІХ ст., коли література розглядалася як суспільна трибуна і на перший план висувалася не художня цінність твору мистецтва, а його суспільна значущість. Своєрідність літературно-критичних поглядів Михайловського особливо яскраво далася взнаки в оцінці творчості визначних письменників-сучасників і у його ставленні до нових тенденцій розвитку літературного процесу кінця XIX ст. Як й інші критики-народники, він виступав проти спроб переосмислити значення реалістичної естетики 60-х рр., які розпочиналися А.Л. Волинським, Д.С. Мережковським, М.М. Мінським, В.В. Розановим. З цими аспектами його естетики та літературної критики пов’язане категоричне заперечення різних декадентських та символістських напрямків і теорій, у яких він вбачав розбіжність з реалістичними традиціями («Декаденти, символісти, маги та інші», «Російське відображення французького символізму» та ін.). Критик дорікав символістам в асоціальності, суб’єктивізмі, вважав, що література повинна мати велике пізнавальне та виховне значення. У підрозділі зазначено, що традиції реальної критики по-своєму продовжував О.М. Скабічевський, про що свідчить його багаторічна співпраця у «Вітчизняних записках». У статтях він активно відгукувався на безліч явищ у російській літературі кінця XIX ст., був непримиренним противником символізму, що народжувався, причому у його статтях виразно виявилися особливості, властиві народницькій критиці у цілому. Скабічевський, як і всі народники, вважав своїм обов’язком захищати надбання «спадщини» 60-х рр. ХІХ ст., був прихильником традицій критики В.Г. Бєлінського, М.Г. Чернишевського, М.О. Добролюбова і більше, ніж інші, писав про них. Він підносив роль літературної критики у формуванні суспільної свідомості, в утвердженні передових, з його точки зору, ідей. Своєрідність позиції Скабічевського полягала у тому, що, з одного боку, мистецтво, на його думку не повинно копіювати дійсність і бути суто утилітарним, а з іншого – для нього були неприйнятними народжувані символізмом «містичний зміст», «розширення художньої вразливості», захопленість експериментами з формою. І якщо Михайловський висунув на перший план життєву правду (як доступну об’єктивному аналізу мистецтва), то Скабічевський, виходячи з тих же міркувань, надав перевагу психологічній правді, хоча й вважав, що художня досконалість форми не може замінити глибоку ідейність. Зародження символістської критики він сприймав як щось вороже тим народницьким ідеалам, які він відстоював, і тому дорікав символістам у відході від суспільної проблематики, аморалізмі, не вважаючи актуальним те коло релігійних питань, на яких акцентувала увагу «нова критика».

Але між народницькою і символістською критикою були й точки дотику: Михайловський розглядав російський символізм як реакцію на натуралізм і з огляду на це підтримував його, спочатку вітаючи «нового критика» в особі молодого тоді Д.С. Мережковського. Натомість Скабічевський ще у 1890 р. вважав за можливе включити ім’я Мережковського у свою «Історію новітньої російської літератури», проте після публікації «Філософських течій російської поезії» виступив з негативною рецензією «Курйози і абсурди молодої критики», у якій різко критикував Мережковського за суб’єктивізм. Думки Михайловського і Скабічевського про зародження символізму прямолінійні і тенденційні, але по-своєму логічні й послідовні. Ці критики, як і пізній Бєлінський, бачили у літературі, перш за все, інструмент суспільної самосвідомості, рупор прогресивних соціальних ідей.

У підрозділі 2.2. – «В.В. Розанов у дискусії з народницькою критикою» – йдеться про обґрунтування принципів нового мистецтва й перегляд сформованого літературного канону. Показано, що деякі її положення були заявлені вже в статтях А.Л. Волинського, Л.Я. Гуревіч, М.М. Мінського, опублікованих в журналі «Северный вестник».

В.В. Розанов брав активну участь у полеміці щодо значення літературної критики. Його перші статті, написані у 1891–1899 рр., було зібрано у книзі «Літературні нариси». Особливістю поетики статей Розанова було руйнування ним традиційних жанрових канонів: у його статтях вирішення важливої для автора проблеми підміняється ліричним началом, у рецензіях – оглядом творчості, що розглядається у широкому суспільно-культурному контексті; тож їхня жанрова своєрідність найточніше відповідає жанру есе. У статті «Чому ми відмовляємося від “спадку 60-х – 70-х років”?» (1891) Розанов звертав увагу на тогочасну перевагу позитивістського над ідеальним, байдужості до природи, небажання вивчати її закономірності. Наслідком цього, на його думку, було неправильне розуміння людини. У статті «Три моменти у розвитку російської критики» (1892) Розанов пропонує розгорнуту характеристику історії російської критики, що має (характеристика) багато спільного з поглядами А.Л. Волинського та Д.С. Мережковського. Для нас найбільш важливими є праці, присвячені Ф. Достоєвському, М. Лермонтову, О. Пушкіну, В. Бєлінському, а також творчості його сучасників. Співпадаючи у деяких своїх ідеях з представниками раннього символізму, Розанов розійшовся з ними в оцінці сутності цього явища у російській культурі. Першою і головною рисою течії, що розповсюдилася Європою, він називав еротику і відзначав її згубний вплив на сучасну літературу. Як і З.М. Гіппіус, Розанов вважав, що декадентство охопило не тільки мистецтво, а й політику, мораль, філософію, «побутові форми», і оцінював це явище негативно. І якщо Гіппіус протиставила декадентським настроям «релігійну громадськість» як нову форму єднання індивідуальності й суспільства у пошуках загального сенсу буття, то Розанов – традиційну російську церковність.

У 1880–1890-ті рр. гостро відчувалася необхідність зміни старої культурної парадигми, що не відповідала ані новим культурно-історичним реаліям, ані запитам читача. Закономірною реакцією на цю потребу часу певною мірою стало, з одного боку, включення до літературно-критичної статті соціологічного, історичного, філософського матеріалу, а з іншого – прагнення до деідеологізації літератури й літературної критики, що спонукало до посилення особистісного, суб’єктивного начала, до пошуку нових літературно-художніх засобів та підходів до аналізу явищ літератури.

Розділ 3 – «Боротьба з “утилітарною” критикою й утвердження нових завдань літератури» – складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. – «Полеміка А. Л. Волинського з “реальною” і народницькою критикою» – йдеться про діяльність активного прихильника й захисника нових художніх пошуків. Підкреслюється, що значення літературно-критичної діяльності А.Л. Волинського недооцінене й сьогодні, хоча його внесок у переосмислення завдань літературної критики є досить вагомим. «Літературні замітки» критика, що публікувалися у часописі «Северный вестник», а пізніше були видані окремою книгою «Російські критики. Літературні нариси» (1896), показували, що незадоволення станом критичної думки і художньої літератури росло не тільки серед символістів. Особливість статей Волинського становить підвищена експресивність, яка нерідко призводила до того, що аргументована полеміка, вочевидь, підмінялася емоційними оцінками критиків минулого (В.Г.Бєлінського, М.О.Добролюбова, М.Г.Чернишевського). Аналізуючи їхню діяльність, Волинський дорікав їм, перш за все, за грубий утилітарний підхід до художніх явищ. На його думку, зосередившись на другорядному, неістотному, вони не зуміли належним чином оцінити те краще, що було у російській літературі. Виступаючи за служіння високій «відвертій істині», Волинський не сприймав не тільки «реальну критику», а й критику сучасну, у якій виражено «суб’єктивне мислення» та «антифілософське начало совісті». Він боровся за тріумф «ідеального» у мистецтві, не поділяв думки щодо естетичних переваг молодого покоління літераторів. Публікуючи у «Северном вестнике» їхні твори, Волинський водночас писав різко негативні статті про етичну звироднілість та естетичний занепад сучасної літератури. Засуджуючи своїх попередників, Волинський все ж таки багато у чому був їхнім спадкоємцем, перш за все у «журналізмі», з яким він не погоджувався, а також у використанні особистих випадів, у нав’язуванні літературі та літературній критиці тих завдань і цілей, які здавалися йому важливими.

У підрозділі 3.2. – «Проблеми становлення символізму і нової російської критики у статтях З. М. Гіппіус» – розглянуті її маловідомі статті 1890-х рр. («Епоха “Мира искусства”», 1968; «Листи З.М. Гіппіус до А.Л. Волинського», 1993; «“Люди і нелюди”: публіцистика З.М. Гіппіус перших післяжовтневих місяців», 1992), коли вона сприймалася читачами тільки як поет і прозаїк. Літературно-критична спадщина молодої З.М. Гіппіус різноманітна, однак зміст її статей визначає прагнення реалізувати «надзавдання», яке вона розв’язувала за допомогою аналізу конкретного літературного твору. У критичних статтях авторка на перше місце ставить проблему, а не літературне явище, тому в них відчутно далося взнаки «вчительсько-публіцистичне і критико-аналітичне начало» (М. Паоліні). У своїх перших роботах Гіппіус стверджувала, що в оцінці творів літератури необхідно утримуватися як від критеріїв утилітарної користі, так і від критеріїв «чистого мистецтва». Проте її літературно-критичні статті наводили на думку про те, що література повинна виконувати релігійно-просвітницькі завдання.

Рецензії Гіппіус розглядаються у контексті її дискусій з А.Л. Волинським про М.К. Михайловського, у зіставленні зі статтями Волинського про історію російської критики, відновлюється історія співпраці Гіппіус у часописах «Северный вестник», «Мир искусства» і «Новый путь», аналізуються естетичні засади критика. Належним чином оцінюючи Михайловського-критика, основним його недоліком Гіппіус вважала ототожнення літератури з журналістикою і пропонувала розділити ці поняття. Показано, що у статтях про драми О.К. Толстого і М.М. Мінського Гіппіус йшла до розуміння літературного твору від «зовнішньої» ідеї, «надзавдання». Вона не бачила жодних позитивних якостей в одній з кращих російських історичних трагедій О.К. Толстого, вважаючи, що основне завдання сучасного їй театру повинно полягати у вихованні релігійного почуття. Тому й драматургія А.П. Чехова, занурена у сучасний побут, здавалася їй спотворенням театру.

У часописі «Новый путь» Гіппіус вперше виступила під ім’ям критика Антона Крайнього. З того часу в історію літератури увійшли дві творчі особистості – поет та прозаїк символістського напрямку та критик і публіцист, що боровся із «занепадом» у мистецтві, відстоював принципи символістської естетики. У журналі «Новый путь» Гіппіус вела власну рубрику, де друкувалися огляди сучасної літератури, що містили її аналіз, який ґрунтувався на засадах «релігійної громадськості». Підтвердженням цього є статті «Остання белетристика» (1903), «Чи потрібні вірші?» (1903), «Про біса, коректорів і критиків» (1903), «Читаю книги» 1904) та ін. Підхід Гіппіус до творів мистецтва все ж таки був утилітарний, оскільки, заперечуючи ідеї служіння потребам народу, вона замінила її ідеєю релігійного служіння. У зв’язку з цим Гіппіус пише про відсутність у новітній літературі «загальної молитви» і ставить перед літературою не властиві їй релігійно-проповідницькі завдання. Думка про релігійне обґрунтування мистецтва є парадоксальним продовженням роздумів про його естетичну самоцінність. У сучасній літературі і мистецтві, як вважала критик, повинна здійснитися проповідь дійсної християнської любові, «загальної молитви», що спроможна була б попровадити читачів до нової Церкви. Це дозволяє віднести ранні статті З.М. Гіппіус до релігійно-проповідницької тенденції у російській критиці. Гіппіус по-справжньому трансформує жанр рецензії, перетворюючи її на проблемну статтю, у якій і літературний твір, і театральна постановка слугують лише приводом для висновків про релігійне призначення мистецтва.

У підрозділі 3.3. – «“Суб’єктивно-художня” критика Д.С. Мережковського» – аналізуються літературно-критичні статті і дослідження Д.С. Мережковського. Його становлення як критика наприкінці 1880-х – на початку 1890-х рр. визначали статті, присвячені творчості російських та європейських письменників.

У підрозділі аналізуються статті «Старе питання з приводу нового таланту (“У сутінках” і “Оповідання” Чехова)» (1888), «Флобер у своїх листах» (1888) і «Руссо» (1889), у яких Мережковський як критик іноді наближався до народницької ідеології. У статті «Оповідання Вол. Короленка» (1889) Мережковський доводить, що письменник високо оцінений ним тому, що зумів виявити симпатію і любов до народу і заговорив про його проблеми художньою мовою. Літературно-критичні пошуки Мережковського 1880-х рр. були зосереджені в основному на подоланні суперечностей, які виникли у російській критиці того часу. Критик запропонував такий погляд на естетичну оцінку творів літератури, що не замикався б у межах жодної з тенденцій. Проте у конкретній оцінці творів він не зміг дотриматися ним же сформульованої точки зору, схиляючись все ж таки до позиції народницької критики. Утім, становлення власного погляду продовжувалося, і на тому етапі стаття про Сервантеса виявилася переломною та багато у чому визначила своєрідність майбутніх досліджень Мережковського. Прикладом того, що він йшов шляхом подолання народницьких принципів, є статті «Про “Злочин і покарання” Достоєвського» (1890), «І.О. Гончаров» (1890), «А.М. Майков» (1891), «Марк Аврелій» (1891) і «Кальдерон» (1891). Ці статті свідчать про те, що естетичні цінності в інтерпретації Мережковського дорівнялися до цінностей релігійних, тобто у літературних творах важливішим за все для нього був вияв християнської любові, пошуки Бога, а не служіння народу, людству чи далеким від реальності чеснотам. Сформульовані у цих статтях тези дозволили критику зробити цілісний аналіз стану літератури у лекції «Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури» (1893), яка набула статусу першого літературно-критичного маніфесту російського символізму.

Аналізуючи стан сучасної йому критики, Мережковський доходить висновку про те, що у ній повинен народитися й утвердитися новий метод – суб'єктивно-художній, який тільки й буде спроможним виявити справжню глибину художнього твору. Долаючи традиції народницької критики з її утилітарним підходом до художніх явищ, сперечаючись з її публіцистичністю та «журналізмом», вносячи до критичної статті релігійно-проповідницький зміст, Мережковський дійсно змінював літературну критику. Він створював художній образ письменника, був уважний до його особи, вивчав його біографію, зіставляв його творчість з настроями епохи, ретельно вивчав поетику творів, зробивши при цьому чимало відкриттів. Багато у чому вони були близькими до відкриттів психологічної школи. Проте метою такого уважного ставлення до митця все ж таки було з’ясування його місця у тій релігійно-філософській схемі, з якою Мережковський підходив до літератури. Прикладом цього може бути книга статей «Вічні супутники, а також дослідження «Л. Толстой і Достоєвський», проаналізовані у підрозділі.

У статтях і дослідженнях Мережковського 1880-х – 1905-го рр. чітко простежується його еволюція як критика: він починав зі спроб залишитися між двома тенденціями, що склалися у російській критиці, схилявся до однієї з них, народницької, а потім заперечував її, висував на перше місце естетичні переваги художнього твору, відшукуючи у ньому релігійний зміст. У порівнянні з літературно-критичними працями його сучасників статті Д.С. Мережковського відрізнялися яскравою образною мовою, підвищеною експресивністю, що поєднувалися з раціоналізмом і точністю схеми. Вони, як і критичні статті З. М. Гіппіус, можуть бути зараховані до релігійно-проповідницької тенденції у російській критиці, традиції якої були закладені ще М.В. Гоголем.

У підрозділі 3.4. – «В.Я. Брюсов як продовжувач традиції “чистого  мистецтва” у російській літературній критиці» – йдеться про літературно-критичні статті В.Я. Брюсова у ранній символістській критиці тих, що стоять осібно. Його статті стосувалися виключно естетичних проблем, суголосних з критикою «чистого мистецтва», далекої від вирішення суспільних, соціальних або політичних завдань. На початку 1890-х рр. він писав переважно маніфести з метою привернути увагу читача до перших московських символістів. Проте до кінця раннього періоду його діяльності, обмеженого 1894–1903-м рр., Брюсов вже виступав рецензентом, якому належали як невеличкі відгуки на сучасну йому поезію, так і розгорнуті огляди творчості (наприклад, «Бальмонт» 1903). Перші публікації Брюсова-критика – «Від видавця» (1894), «Московські декаденти» (1894), «Відповідь» (1894), «Зоїлам і аристархам» (1895) – безпосередньо пов’язані з утвердженням естетики нової літературної течії. За шість років, протягом 1895–1900 рр., він пройшов серйозний творчий шлях становлення, опрацювання основних положень своєї естетичної програми, за якими не передбачалося розглядати мистецтво як спосіб на розв’язання релігійно-філософських, політичних або соціальних завдань.

У підрозділі аналізується перша велика літературно-критична робота Брюсова «Поезія Володимира Соловйова» (1900). У цій статті поєднано стиль рецензії і некролога, проте критик виходить за рамки обох жанрів і створює нарис творчості Соловйова-поета. Брюсов прагнув відтворити цілісний поетичний світ Соловйова з властивими цьому світу законами: двоякість, антитеза, особливе світобачення; критик правильно й цікаво тлумачить окремі мотиви його поезії – Любов, Вічна Жіночність, Час і Вічність та ін. Дещо пізніше до спадщини Вол. Соловйова звернеться й Д.С. Мережковський («Німий пророк»), який не бачив у поеті попередника російського символізму, а вважав його «німим пророком» прийдешньої релігійної революції. У підрозділі також зіставляються їхні оцінки творчості П.Д. Боборикіна, які свідчать про те, що Брюсов дивився на творчість Боборикіна як на таку, що не відповідає прагненням сучасної людини, а Мережковський, навпаки, вбачав у Боборикіні письменника, якого можна «приєднати до перебігу Сучасного Ідеалізму». У ранніх літературно-критичних роботах Брюсова виявилися риси, які значною мірою відрізняли його від інших критиків того часу. Він ставив перед літературою і мистецтвом, перш за все, естетичні завдання, нехтуючи аналізом суспільних, політичних або соціальних проблем, а наукова об’єктивність та художність у його статтях переважали публіцистичність.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Російське літературне життя останнього десятиріччя XIX ст. проходило у напружених ідейно-естетичних дискусіях та суперечках, у центрі яких опинилося питання про суспільне призначення мистецтва. У російській культурі утверджувалося особливе значення літератури, у якій ставилися та вирішувалися проблеми не тільки естетичні, а й етичні, соціальні, економічні, політичні. Представники ранньої символістської критики прагнули подолати замкненість, монологічність культурних стереотипів, що склалися. Вони вважали, що культура не може пояснюватися лише через примітивну та прямолінійну форму відображення реальної дійсності. Завдання літератури, на їхню думку, не повинно редукуватися до соціально-політичної утилітарності.

Декілька статей В.В. Розанова 1890–1900-х рр. були безпосередньо пов’язані з дискусіями про призначення критики («Чому ми відмовляємося від “спадку 60-х – 70-х років”?», «У чому головний недолік “спадку 60–70-х років”?», «Три моменти у розвитку російської критики» та ін.). Себе Розанов символістом не вважав, проте, будучи зацікавленим у трансформації мистецтва, брав участь у спільних з символістами культурних та художніх заходах – тож зрозуміло, що деякі з його поглядів співпадають з поглядами представників цієї художньої течії. Зокрема, переоцінку попередніх ідеалів він вважав закономірною як реакцію на позитивізм та політичний радикалізм «шестидесятників». Для статей Розанова характерний не аналітичний тип аргументації, а, радше, інтуїтивний, коли істина осягалася через одкровення. Розанов розробляв нові для російської літератури форми есе, протиставляючи його вже звичним жанрам рецензії та огляду, публіцистичним статтям народницької критики.

У 1880–1890-ті рр. у російській літературі на противагу питанням соціальної справедливості і громадянськості пріоритет надавався буттєвими релігійно-філософськими проблемами, що знайшло яскраве відображення у ранній символістській критиці. Нові, власні уявлення про соціокультурну функцію літератури формувалися у полеміці з суб’єктивно-соціологічною літературною критикою. І якщо Д.С. Мережковський та З.М. Гіппіус боролися зі спадщиною народництва, що привнесло до літературної критики згубний, як вони вважали, для оцінки естетичних явищ соціологізм, «журналізм» та публіцистичність, то А.Л. Волинський по-своєму переосмислював всю історію російської демократичної критики, починаючи з В.Г. Бєлінського. Волинський був одним з перших, хто, оцінюючи твори російської класики, відмовився від ідеї служіння «громадянськості» та переглянув досягнення революційно-демократичної критики (статті Волинського «Літературні нотатки», зібрані в книзі «Російські критики»). Критик вимагав від літератури філософського змісту, навіть якщо це шкодило задуму художника та запитам часу. Причому ці вимоги Волинський відстоював за допомогою тих засобів, що більшою мірою були властивими тій критиці, з якою він боровся. Його працям притаманні абстрактне теоретизування і пафос учительства, виразно відчутна проповідницька інтонація.

Ранні критичні статті З.М. Гіппіус («Торжество на честь смерті», «Альма», «Трагедія М. Мінського», «Дві драми О. Толстого», «Критика любові. Поети-декаденти», «Хліб життя» та ін.) утверджують новий, самобутній погляд на завдання літератури та мистецтва. Головна думка літературно-критичних статей Гіппіус полягає у тому, що література повинна служити релігійному перетворенню суспільства, виражати ті духовні пошуки, які зароджуються у ньому. До будь-якого літературного явища критик підходила з цим «зовнішнім» завданням, тому переваги та недоліки цього явища визначалися не відповідно до естетичної цінності та художніх відкриттів письменника, а до того, наскільки ці інновації просякнуті релігійною ідеєю. Разом з відстоюванням тези щодо самоцінності літератури особистий підхід Гіппіус виявився певною мірою традиційним, оскільки значення мистецтва встановлювалося у відповідності не до соціальних проблем сучасного їй російського суспільства, а до тієї нової релігії, якої вимагало «релігійне суспільство». І відтак це дозволяє вважати ранні статті Гіппіус приналежними до релігійно-проповідницької тенденції у російській критиці.

У ранніх статтях та дослідженнях Д.С. Мережковського «Старе питання з приводу нового таланту – «Флобер у своїх листах», «Руссо», «Дон Кіхот і Санчо Панса» («Сервантес»), «Про “Злочин і покарання” Достоєвського», «І.О. Гончаров», «А.М. Майков», «Марк Аврелій», «Кальдерон», «Про причини занепаду і про нові течії російської літератури» та ін. – поступово формувалася його позиція як критика. Спочатку Мережковський був переконаним, що література повинна служити народу, утверджувати соціальну справедливість. А потім, захопившись естетизмом, він усвідомив головне завдання літератури – її релігійне служіння, привніс до літературної критики ідеї, що ґрунтувалися на його історіософській концепції. Найбільш адекватним такому розумінню соціокультурної функції мистецтва був для критика новий метод суб’єктивно-художньої критики, завдяки якому тільки можна було виокремити справжню сутність художнього твору. До заслуг Мережковського можна віднести також створення художнього образу письменника, увагу до його особистості, біографії, зіставлення творчості митця з настроями епохи, спостереження над поетикою творів. Разом з яскравою образністю та підвищеною експресивністю у статтях Мережковського відчутно давався взнаки раціоналізм та інтелектуальний схематизм.

Літературно-критичні статті В.Я. Брюсова у ранній символістській критиці стоять осібно. Він звертався переважно до жанру короткої рецензії, оцінюючи зроблене однодумцями або поетами – епігонами символізму. Разом з тим, висловлюючи найважливіші положення власної естетичної теорії, сутність якої полягала в утвердженні самодостатності літератури, Брюсов вважав зайвим у літературній критиці аналіз суспільних, релігійних або соціальних проблем. Тож певною мірою він продовжував традиції «естетичної» критики П.В. Анненкова, О.В. Дружиніна, В.П. Боткіна.

На відміну від Брюсова, більшість російських літературних критиків розглядали історію літератури та критики як історію суспільної свідомості. Питання про мету і засоби критичного прочитання зводилося до більш загального питання – про сутність мистецтва, його суспільну значущість. Символісти не перші поставили ці питання, але вирішували їх вельми своєрідно. Вони намагалися перервати традицію домінування громадянськості у літературі, прагнули звільнити її від гніту соціального утилітаризму. Це дало їм можливість зробити акцент на інших аспектах літературних творів, додало особливої свіжості, новизни, оригінальності їхнім інтерпретаціям. Вимоги щодо художності критичної статті призвели до підвищенням її образності, до звернення до естетичного чуття читача, до пошуків краси у художньому тексті, до поглибленого аналізу його мови. Рання символістська критика виявила у відомих літературних творах такі аспекти, які дозволили відновити актуальність та важливість для читачів їхнього покоління спадщину Пушкіна, Лермонтова, духовні шукання Гоголя, що були прочитані їхніми попередниками перш за все під соціологічним кутом зору. Критики-символісти спромоглися на адекватну і точну оцінку творчості своїх зарубіжних (Г. Ібсен, Г. Гауптман) та вітчизняних (А.П. Чехов, В.М. Гаршин, В.Г. Короленко, О.М. Добролюбов та ін.) сучасників.

Формулюючи нове розуміння соціокультурної функції літератури, критики-символісти одночасно залишалися переконаними у тому, що саме література посідає головне й чільне місце у культурі. Утім, замість соціального вони пропагували релігійно-філософський аспект, висуваючи до літературних творів та їх творців ті ж «зовнішні» утилітарні вимоги: виражати філософський зміст (А.Л. Волинський), втілювати «індивідуальний світ» письменника (В.В. Розанов) або релігійно-філософське світобачення (Д.С. Мережковський, З.М. Гіппіус). Лише в оглядах та критичних статтях В.Я. Брюсова було зроблено спробу відокремити естетичне від соціального, політичного, суспільного, релігійного. Проте його важливий внесок стосовно аналізу сучасних йому літературних новинок, введення до читацького обігу нових імен був дещо знівельований яскравими, вкрай суб’єктивними, часто епатажними статтями Мережковського, Розанова, Гіппіус. Старші символісти зробили сміливу спробу переоцінити усталені уявлення про межі й завдання літератури, про сенс художньої творчості. Разом з тим вони по-своєму продовжували російську загальнокультурну традицію, внаслідок чого зближували літературну критику з історією, філософією та релігією.