| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено його мету і завдання, предмет і об’єкт аналізу, теоретичні і методологічні засади роботи. Розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну значущість дослідження, наведено дані про апробацію роботи та зв’язок дисертації з науковими програмами і планами.
У першому розділі – «Основні етапи, аспекти та методи вивчення прози А. Бєлого у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві» - визначено стан наукового опрацьовання проблеми, означено шляхи та методи дослідження автобіографічної творчості Бєлого. Розділ складається із двох підрозділів.
У першому підрозділі – «Основні етапи і напрямки вивчення прози А. Бєлого» – подано огляд науково-критичної літератури, присвяченої творчості Бєлого і особливостям російської художньої автобіографічної прози.
Бєлий був помітною фігурою «срібного віку» і брав активну участь у розвитку культури кінця ХІХ і початку ХХ століття. Творчість і суспільна діяльність письменника (щодо якого вираз «майже геній», за дотепним зауваженням М.Л. Гаспарова, став мало не терміном) привертали увагу сучасників. У першому розділі дисертації здійснено огляд різних прочитань спадщини Бєлого у відгуках Еліса, В. Шкловського, Іванова-Разумника, А. Вронського й інших критиків, що належали до різних напрямків російської культури першої третини ХХ століття.
У 1940-х – 50-х роках творчість Бєлого, як і література модернізму в цілому, не була предметом спеціального дослідження у вітчизняному літературознавстві. До середини 1970-х рр. у радянській періодиці з’являлися лише окремі роботи про творчість Бєлого. Велика заслуга у «поверненні» Бєлого та вивченні його спадщини належить ученим Тартуської школи. Бєлознавсьтво другої половини 70-х рр. пов’язане з науковими працями Л. Долгополова, М. Гаспарова, З. Мінц, А. Лаврова. Вчені означили взаємозв’язки прози і поезії Бєлого з творчістю А. Блока, М. Волошина, Б. Пастернака, А. Потебні, намітили перспективи дослідження символізації і рецепції «чужого» слова в текстах письменника. Однак матеріал і тематика досліджень були обмеженими: ім’я Бєлого згадувалося найчастіше «поруч із Блоком», а з величезної спадщини письменника і теоретика символізму вивчалися тільки романи «Петербург», «Серебряный голубь» та «симфонії» і окремі поетичні збірки.
У 1980-ті рр., крім названих учених, до спадщини Бєлого звернулися С. Ільйов, Н. Кожевникова, Л. Новиков, В. Паперний. Художні тексти Бєлого стали матеріалом для визначення і аналізу естетико-філософських поглядів символіста, особливостей міфотворчості, хронотопу, мови, ритміко-звукової та лейтмотивної організації його прози і поезії. У цей час продовжується вивчення літературного і філософського контексту спадщини Бєлого – творчості Ф. Ніцше, А. Чехова, М. Гоголя та ін. У 1988 році було видано першу радянську колективну монографію про творчість Бєлого: «Андрей Белый: Проблемы творчества: Статьи, воспоминания, публикации».
У 1990-х - на початку 2000-х років до вивчення джерел філолофсько-містичних концептів у творчості Бєлого звернулися Л. Сілард, М. Співак, Е. Глухова, Н. Бонецька, Г. Нєфєд’єв. Х. Шталь-Шветцер, А. Ханзен-Льове й інші вчені досліджують мотивну структуру, мелодію, ритм, контрапункт у текстах Бєлого. Б.В. Авєрін, М. Малікова, Н. Ніколина розглядають творчість Бєлого у зв’язку з проблемою автобіографічної прози модернізму.
У дисертації показано, що в численних наукових працях про спадщину Бєлого, що з’явилися протягом останнього десятиліття, вичерпно розроблені окремі важливі питання бєлознавства. Проте сьогодні ще не сформоване узагальнююче уявлення про творчість художника і його місце в літературному житті епохи. Певною мірою це пов’язано з тим, що значна частина пізньої творчості письменника («Крещеный китаец», «Глоссолалия», «Записки чудака», ряд філолофсько-теоретичних текстів) практично не був об’єктом філологічного аналізу. Це призвело до недооцінки тієї частини творчого добутку Бєлого, яка була створена після «Петербурга».
У другому підрозділі - «Теоретична основа дослідження прози А. Бєлого» - схарактеризовано методи вивчення творчості письменника в сучасному літературознавстві і визначено основні теоретичні засади дисертаційної роботи. Її мета і завдання зумовили використання методів мотивного та інтертекстуального (Б.М. Гаспаров, А. Ханзен-Льове, Н.А. Фатєєва, І. Смирнов), порівняльно-типологічного і системного (Б.В. Аверін, Н.А. Ніколина) аналізу. Також було використано принципи аналізу структури символістського роману, розроблені С.П. Ільйовим.
Жанр художньої автобіографії ще не одержав у літературознавстві вичерпного і несуперечливого визначення. Але дослідження сучасних учених (Б.В. Авєріна, М. Малікової, Н.А. Ніколіної та ін.) дають достатні підстави для того, щоб визначити специфіку автобіографічного жанру в епоху модернізму. Тема автобіографії - історія розвитку особистості, а її комунікативна мета - зберегти у колективній пам’яті інформацію про своє життя. Автор і герой автобіографії тотожні. Для автобіографії модернізму характерні такі риси, як суб’єктивізм, неоміфологізм, заміщення фактичної достовірності «ліричною правдою», фрагментарний характер спогадів.
Другий розділ - «Принцип контрапункту в поетиці “Котика Летаева” і “Крещеного китайца”» - складається із двох підрозділів.
У дисертації досліджено історію створення «Котика Летаева» і «Крещеного китайца». Ці твори написані Бєлим у період серйозного вивчення антропософії Р. Штейнера. Вони є не тільки самостійними художніми текстами, але й частинами грандіозного, замисленого в 1914-1915 роках, але не здійсненого задуму роману-епопеї «Моя жизнь». Первісний задум масштабного художнього полотна («Невидимый град») був пов’язаний із завершенням «тріади», тезою й антитезою якої, на думку Бєлого, були його романи «Серебряный голубь» і «Петербург». Пізніше задум «Моей жизни» трансформувався в проект багатотомної «Я. Эпопеи», «прологом» якої Бєлий назвав свої «Записки чудака».
У першому підрозділі – «Контрапункт в архітектоніці “Котика Летаева” і “Крещеного китайца”» – показано, що початкова приналежність різних творів Бєлого до єдиного задуму позначилася на схожості поетики його творів. Принцип подібності проявляється на всіх рівнях текстів. Він відображає синтетичне світосприйняття Бєлого і зв’язаний з основною темою всіх його монументальних задумів «антропософського» періоду: художньо відтворити історію людської душі як «композицию в пространстве и тему в вариациях времени» .
В автобіографічних романах тема спогадів виражається у численних модифікаціях інваріантного мотиву пам’яті, в поетиці автоінтертекстуального повтору, коли наступні тексти «пам’ятають» або «нагадують» попередні. Спогади автора в автобіографічних романах Бєлого відтворюються як символи, «переливи слів», що не називають, але намагаються наблизитися до визначення герметичного знання про істинний шлях душі.
У дисертації показано, як тема «варіацій душі» відбилася в архітектоніці романів, зокрема в принципі контрапункту. Структура тексту «Котика Летаева» і «Крещеного китайца» нагадує складний контрапункт в музиці. У романах варіативно повторюються всі елементи тексту: співзвуччя і ритмічні фігури, морфеми, слова, фрази, великі текстові фрагменти, синтаксичні конструкції, та ін. У результаті варіативних повторів функції різнорівневих елементів тексту наближаються до функції мотива – семантичної єдності, яка здійснює інтертекстуальний зв’язок між творами. Таким чином, у пізній прозі Бєлого розвивається принцип його ранніх «симфоній». У 1912 році, на початку свого антропософського шляху, Бєлий писав А. Блоку, що знову переживає епоху «2-й Симфонии». І не випадково письменник називав своєю «п’ятою симфонією» роман «Котик Летаев». У цьому романі контрапунктний принцип виражає глибоку філософську концепцію – антропософ Бєлий розуміє світ як цілісний організм, побудований на подібності і синтетичному взаємозв’язку всіх його частин.
Архітектоніка «Котика Летаева» повторює архітектоніку роману-передтексту «Петербург». Це стосується не тільки графічної побудови твору, але й, ширше, особливостей композиції: функцій епіграфів, принципів найменування глав і главок, ролі звуків (зокрема суттєвих для автора алітерацій «к-л-п»).
У другому підрозділі – «Контрапункт у сюжетопобудові “Котика Летаева” і “Крещеного китайца”» – показано, що «Котик Летаев» є найважливішим передтекстом «Крещеного китайца». Сюжет «Крещеного китайца» - це варіація і розвиток сюжету двох останніх глав «Котика Летаева». Тому цілком природно, що ряд важливих мотивів цього роману і художня форма їхнього втілення майже без змін перенесені в роман «Крещеный китаец».
У сюжеті-«контрапункті» «Котика Летаева» і «Крещеного китайца» взаємодіють кілька сюжетних ліній. Події і ситуації, що формують сюжет романів, мають символічну природу і припускають кілька рівнів розуміння. По-перше, це події і ситуації, характерні для класичної «дитячої» автобіографії. Але фактичний сюжет у романах відіграє другорядну роль. Це видно, зокрема, з того, що факти, які в класичній автобіографії відкривають книгу («родился я вечером, около девяти» та ін.), з’являються лише в третьому розділі «Котика Летаева». Бєлий наголошував на тому, що його текст - це «документ свідомості», а не просто художнє відтворення фактів його дитинства. Основним конфліктом у «дитячому» сюжеті романів є пошук мови, що дозволила б Котикові передати його спогади про свої до-свідомі враження і знову встановити зв’язок між матеріальним і трансцендентним світом. Образ Котика Летаєва наділений рисами, що зближають його з образом пушкінського Пророка. Пошук нової мови, здатної описати духовно-містичний досвід «присвяченого», є також головним завданням дорослого автора-оповідача романів. І якщо маленький Котик Летаев у фіналі обох романів виявляється лише на порозі віщого «Слова», то пошук мови для дорослого автора-оповідача увінчується створенням цих текстів.
В автобіографіях Бєлого, на відміну від класичної російської автобіографії, оповідач-дорослий не є статичним «ідеалом», до якого рухається оповідач-дитина. Свідомість дитини і свідомість дорослого антропософа аксіологічно тотожні і являють собою єдину свідомість, «кінематографічно» зображену одночасно в різних ракурсах. «Присвята», яку переживає дорослий оповідач, є для нього «другим народженням», слідом за яким повертається дитинство, «только этот возраст – по-иному». Динаміка росту свідомості втілена в розгортанні міфологеми «шляху присвяти», поза якою Бєлий не мислив свою біографію. На цьому метасюжетному рівні роману інтерпретуються події і ситуації «дитячого» і «дорослого» рівнів сюжету і найбільшою мірою виявляється інтертекстуальна природа романів, особливо «Котика Летаева», оскільки в ньому мотив-інваріант «присвяти» втілюється у численних варіантах. У сюжеті про «шлях присвяти» контрапунктно з’єднані образи текстів А. Данте, Ф. Ніцше, Р. Штейнера, давньогрецьких і давньоєгипетських містерій, Біблії, класичної російської поезії, Л.Н. Толстого, М.В. Гоголя і багатьох інших джерел. Включаючи цитати в контекст роману, Бєлий тим самим інтерпретує їх і вводить авторів фрагментів, що цитуються, у міфологічну лінію «шляху до присвяти», яку веде від містерій Давнього Єгипту до вчення Р. Штейнера і власних прозрінь. «Ініціатичний» рівень романів Бєлого звернено до «присвяченого» читача. Характерною формою «тайнопису» у «Котике Летаеве» і «Крещеном китайце» є втілення суттєвих ідей в іронічну форму.
Найважливішим джерелом «присвятної моделі» в «Котике Летаеве» є «Божественна комедія» А. Данте. Відомо, що для символістів шлях героя «Божественної комедії» був «парадигмою великого присвятного шляху, якого багато хто з них шукали для себе цілком реально». В «Котике Летаеве» «Дантова» міфологема «ініціації» експлікована в образах духовних наставників-провідників, в особливостях художнього простору, наділеного ритуальними функціями, у відтворенні обрядового діалогу біля «порога» / «воріт», що передує початку ініціації, й інших мотивах. Поліінтертекстуальні образи, пов’язані з «присвятною» моделлю, створені як своєрідний палімпсест. Так, наприклад, образ Сонечки (Софії) Дадарченко, що є провідником Котика на його духовному шляху, відсилає не тільки до Беатриче Данте, але і до гностичного образу Софії у творчості Вл. Соловйова.
Дослідженню особливостей інтертекстуальності романів Бєлого присвячено третій розділ дисертації - «Інтертекст “Котика Летаева” і “Крещеного китайца”», який складається з трьох підрозділів.
У першому підрозділі – «Від “Дантового коду” “Передмови” до Голгофи “Епілогу”» – досліджено інтертекстуальну природу найбільш важливих мотивів «Котика Летаева» і «Крещеного китайца», завдяки яким автобіографічний сюжет співвідноситься з міфологемою «ініціації». Система мотивів «Передмови» «Котика Летаева» визначає основну тему і конфлікт роману. Це мотиви «перебування на горах», «підйому» і «спуску», «чекання “другого народження”». Вони сягають до двох ключових для символізму текстів: «Божественної комедії» А. Данте і «Так говорив Заратустра» Ф. Ніцше. «Передмова» і «Епілог» «Котика Летаева» утворюють семантичну «рамку» роману. Це діалог оповідача-дорослого та оповідача-дитини. Такий діалог стає можливим тому, що свідомість дитини і «самосвідомість» дорослого оповідача рівнозначні, а тридцять два роки свідомості в пересічному значенні, що лежить між ними, – це «провал» (у значеннях «провал» та «ущелина»), листопад сухих «листьев-смыслов».
У мотивній організації «Котика Летаева» і «Крещеного китайца» контрапунктно з’єднані моделі Ніцше і Данте, антропософська модель, софіологія Вл. Соловйова, образи стародавніх містерій.
У другому підрозділі – “Поетичний інтертекст «Котика Летаева»” – досліджено віршовані цитати та епіграфи до розділів роману, який являє собою складну єдність поетичної та прозової мови. Для епіграфів до розділів «Котика Летаева» Бєлий узяв рядки A. Пушкіна, Вл. Соловйова, А. Толстого, Ф. Тютчева, А. Фєта. На думку Б.В. Авєріна, велика кількість цитат і алюзій в «Котике Летаеве» зв’язана з пошуком багатозначної мови, що дозволила б Бєлому описати свої до-свідомі відчуття. У цьому підрозділі дисертації показано, що метою цитування є також інтерпретація текстів, які цитує письменник, створення міфу про автора «чужого» слова, інтеграція культурних шарів в автобіографічний текст, що прагне стати моделлю світу. Повторення поетичної цитати в різних автоконтекстах перетворює її у формулу, що привласнюється Бєлим і позначає будь-які становища або події у свідомості оповідача. Так, в «Котике Летаеве» і в «Записках чудака» Бєлого рядки Тютчева «все во мне, и я во всем» стали символом до-свідомих відчуттів «розчиненої» у макрокосмосі дитини і «другого народження», яке переживає дорослий оповідач у момент присвяти. Епіграфи “Котика Летаева” не тільки зв’язані з текстом відповідних розділів, але також утворюють свого роду «літературну» сюжетну лінію роману, включену в його «присвятний» сюжет. У цей сюжет, наприклад, входить характерне для публіцистики Бєлого протиставлення художньої свідомості Пушкіна і Тютчева. Рядки Тютчева відкривають перший і четвертий розділи «Котика Летаева», а рядки з «Євгенія Онєгіна» служать епіграфом до п’ятої глави роману. Слідом за Вл. Соловйовим Бєлий називає Тютчева співаком «темного коріння» життя, хаосу, що захований під його «золототканим покривом». На думку Бєлого, Тютчев боїться цього хаосу; Пушкін, напроти, вивчає його «темну мову». Включаючи рядки з «Стихов, сочиненных ночью во время бессонницы» Пушкіна, у «Котик Летаев» та інші тексти, Бєлий у своєму автобіографічному міфі визначає себе як спадкоємця Пушкіна – живописця не матеріальної, а «іншої», «невимовної» природи.
У сюжеті про шлях до ініціації в «Котике Летаеве» і «Крещеном китайце» важливе місце займають образи супутників-наставників. У «Котике Летаеве» функціями супутника наділений Володимир Соловйов. Остання глава роману, де йдеться про завершення учнівського шляху, відкривається епіграфом з «Песни офитов» Вл. Соловйова.
У третьому підрозділі – «Інтертекст Л.Н. Толстого і М.В. Гоголя в пізній прозі А. Бєлого: автобіографічний роман та “Епопея”» – досліджено толстовський і гоголівський інтертекст “Котика Летаева” і “Крещеного китайца”.
У мемуарній трилогії 30-х років Бєлий підкреслював відмінність своєї «дитячої» прози від традиції автобіографічного роману, пов’язаної з «Детством. Отрочеством. Юностью» Л.М. Толстого. Найважливішим толстовським інтертекстом у романах Бєлого є «Война и мир», інтерпретована письменником з антропософських позицій. Рецепція «Войни и мира» в «Котике Летаеве», «Крещеном китайце», у ряді статей і доповідей Бєлого, а також у його незавершеній історіософській книзі «Итория становления самосознающей души» створює, по суті, міф про текст Толстого. Це характерний для письменника вид рецепції «чужого» слова – тенденція приписати «іншому» деякі елементи «свого» художнього світу, свого світогляду, відзначена Е. Григор’євою. Цитати з роману-епопеї Толстого і їхня інтерпретація підводять читача до думки, що важливою темою толстовського твору, як і автобіографій Бєлого, є тема «пам’яті про пам’ять». Лейтмотив «пам’ять про пам’ять» позначає спогади героя-оповідача про той стан його свідомості, коли остання була злита з недоступним тепер для героя духовним світом. Спогади дорослого оповідача, тобто його занурення в глибокі шари пам’яті, є шляхом до «присвяти», знаходження герметичних знань про світ.
У порівнянні з «Котиком Летаевим» і «Записоками чудака», в «Крещеном китайце» «основна тема» епічного автобіографічного задуму Бєлого реалізована в більш «романній», фабульній формі. Хоча образність роману має таку ж поліінтертекстуальну основу, що й образність «Котика Летаева», особливості поетики «Крещеного китайца» вказують на домінуюче інтертекстуальне джерело. Це творчість М.В. Гоголя, і насамперед – «епічна поема» «Мертвые души». На думку Бєлого, М.В. Гоголь, як і Ф.І. Тютчев, побачив стихійну безодню, «нічну» сторону світу. Вважаючи себе готовим проникнути в цю сферу (шляхом занурення в глибини своєї до-свідомої пам’яті), Бєлий підкреслював, що його власна творчість наслідує творчість Гоголя. У книзі «Мастерство Гоголя» (1932) він писав, що його проза відроджує в ХХ сторіччі «школу» Гоголя. У «Крещеном китайце» Бєлий віртуозно використав і ускладнив художні прийоми Гоголя: гіперболізацію, звукопис і кольористику, різноманітні словесні і синтаксичні повтори-рефрени та ін. А в «Мастерстве Гоголя» він приписав Гоголю риси власної художньої творчості, зокрема перехід персонажів і тем з одного твору в інший.
Генетичний зв’язок «Мертвых душ» з «Божественною комедією» Данте і відношення Гоголя до поеми та інших своїх творів як до «історії своєї власної душі» багато в чому визначили характер рецепції гоголівської творчості в автобіографічних текстах Бєлого. Історії «мертвих душ» Бєлий протиставив свою історію «самоусвідомлюючої душі». У «Котике Летаеве», «Записках чудака», «Крещеном китайце» тема історії індивідуальної душі втілена в найбільш природній для неї автобіографічній формі: «приходится черпать материал, разумеется, из своей жизни, но не биографически: т.е. собственно ответить себе: “как ты стал таким, какой ты есть”». У прозаїчній «поемі про звук» «Глоссолалии» ця тема перетворюється в підкреслено суб’єктивну історію світобудови, а пізніше, в «Истории становления самосознающей души», вона винесена в заголовок і позначає вже не шлях індивідуальної свідомості, а етапи загальнолюдського розвитку. Таким чином, тематика і романно-епічний інтертекст «Котика Летаева» і «Крещеного китайца» додає традиційно «камерному» автобіографічному жанру епічний розмах, і автобіографічний текст стає основою для створення художньої моделі світу.
Схожість фіналів двох романів пояснює, чому два задуми Бєлого – третій том «Востока и Запада» і епопеї «Моя жизнь» - не були завершені. В основу свого автобіографічного міфу Бєлий поклав міфологему про шлях учнівства і присвяту в духовні таїнства. Однак фінальний етап такого шляху є герметичним і лежить за межами художньої творчості. Тому «історія душі» щораз обривається «на порозі Храму».
У четвертому розділі - «Автобіографічні романи А. Бєлого в контексті російської автобіографічної прози постсимволізму» - «Котик Летаев» і «Крещеный китаец» співвіднесені з найбільш продуктивними тенденціями розвитку художньої автобіографічної прози першої третини ХХ століття. Розділ складається з трьох підрозділів.
Характерні риси автобіографічних текстів модернізму досліджено у першому підрозділі – «Модернізація жанру художньої автобіографії». На рубежі ХIХ – XX століть і на початку ХХ століття автобіографія і мемуаристика були дуже популярними жанрами. Свої спогади записували не тільки люди старшого покоління, але й двадцятилітні письменники і поети. Важливим чинником створення модерністських автобіографічних текстів стали принципи усвідомлення життя як тексту і перетворення дійсності в художньому тексті, зокрема, символістське «життєстворіння». Автобіографічну прозу створювали І. Бабель, К. Бальмонт, А. Бєлий, І. Бунін, М. Волошин, М. Горький, О. Мандельштам, В. Маяковський, В. Набоков, Б. Пастернак, К. Петров-Водкін, М. Пришвін, А. Ремізов, Д. Хармс, М. Цвєтаєва і багато інших художників. У цей період особливо інтенсивно проявилася специфічна властивість автобіографічного жанру – різноманіття його варіантів. Утім виявити основні шляхи модернізації автобіографічного жанру в літературі модернізму все-таки можна. Єдність життєопису змінюється єдністю стилю, лейтмотиву; «фактична» правда заміщується правдою «ліричною»; підсилюється суб’єктивність і містифікаторський характер текстів. Процес спогаду, який був дійсно особистим і пов’язаним із власним містичним досвідом автобіографів, «був витлумачений як цінність, не менш, а можливо, і більш важлива, ніж його результат»; з’являється сюжет процесу споминів. Художня автобіографія по ступені вірогідності прирівнювалася до документального тексту.
Автобіографічні романи Бєлого демонструють здатність модерністського автобіографічного жанру вбирати у себе різні жанрові моделі. Для текстів письменника характерне по’єднання традиційної «романної» автобіографічної теми з епічним задумом; здійснення епічного задуму в «ліричній» прозі; високий ступінь інтертекстуальності і лейтмотивної зв’язаності автобіографічних текстів, що дозволяє розглядати їх як гіпертекст; принципове значення художньої техніки і форми, що зближує романи Бєлого з експериментальним романом XX століття. Змінився статус «дорослого» оповідача, який не являється завершеним і незмінним, а сприймає втрачену дитячу свідомість як цінність, яку треба повернути; в «Котике Летаеве» експлікований рух «дорослого» і «дитини» назустріч один одному в межах модельованого у тексті міфу про присвяту.
У другому підрозділі – «Автобіографічні романи А. Бєлого і “Детство Люверс” Б. Пастернака» – романи Бєлого порівнюються з прозою Б. Пастернака. Відомо, що на молодого Пастернака, який успадкував багато ідей і художніх принципів символізму, сильний вплив справила творчість Бєлого і Блока. Творчість Пастернака щодо ступеню зв’язаності наближається до творчості Бєлого і також являє собою «варіації декількох тем». Вплив символістської творчості найпомітніший у ранній поезії і прозі Пастернака. Рання повість поета «Детство Люверс» (1917-1918) – це початок втраченого роману, задум якого був пов’язаний із прагненням «показать, как складывается в сознании момент абстрактный, к чему это впоследствии ведет и как отражается на характере». Цей задум близький до творчого завдання, яке було сформульоване Бєлим так: «показать, как ядро человека естественно развивается из себя». Автор «Детства Люверс» і автор «Котика Летаева» у своїх оповіданнях про дитинство звернулися до однієї теми – історії формування свідомості, і, зокрема, до теми засвоєння свідомістю мови. Л. Сілард і Дж. М. Коппер указували на подібність «сюжету номінації» у «Детстве Люверс» та етапів оволодіння мовою в «Котике Летаеве».
Пророча недорікуватість Котика в «Котике Летаеве» символізує внутрішній пошук «Слова», яке було б тотожним трансцендентній сфері світу. Заповітне «Слово» розчинено в «переливах слів», у контрапунктному сплетенні всіх елементів роману. Таким чином, твори Бєлого реалізують символістський ідеал тексту-откровення.
У творчості Пастернака оволодіння мовою пов’язано не з проникненням у трансцендентну сферу, а з джерелами мистецтва. Пошук «слова» для «враження без імені» у «Детстве Люверс» є прообразом художньої творчості. Пізніше, в автобіографічних творах Пастернака «Охранная грамота» і «Люди и положения», найважливішим об’єктом осмислення стане тема зародження художнього твору.
У літературі постсимволізму продовжили своє існування чимало мотивів символізму. У дисертації зіставлено концепт «сестры-жизни» Пастернака і лейтмотивний образ Софії в «Котике Летаеве». У лейтмотивах «сестры-жизни» і «дівчинки» Пастернака успадковані символістські пошуки «Душі світу», пов’язані з софійною символікою у творчості Вл. Соловйова. В «Котике Летаеве» дівчинка Сонечка (Софія) постає одночасно і як сестра-кохана оповідача, і як його внутрішня сутність. У Пастернака «женщина-жизнь» стає «близнюком» «я», а потім і його «прообразом», «душею» (Н.А. Фатеева). Саме в «Детстве Люверс» відбувається зміна позиції «я» щодо софійного начала, яка полягає в «переході на її внутрішню точку зору» (С.Н. Бройтман). Але якщо в «Детстве Люверс» для Жені повільний вихід з дитинства пов’язаний зі збагненням свого жіночого єства, то для Котика розрив із світом Вічності означає також утрату жіночого, софійного начала. Дорослий оповідач в автобіографічних романах Бєлого осягає сутність Софії через «філо-софію» (антропософію) і через любов до втраченої коханої, «королівни».
У третьому підрозділі – «Автобіографічні романи Бєлого і “автобіографії” Д. Хармса» – досліджено принципи, що зближають прозу Бєлого з естетичною парадигмою авангарду. Незважаючи на розходження символістського й авангардного мистецтва, їх поєднує відчуття взаємозв’язку і взаємозалежності власного життя і творчості. Твори Бєлого фіксували етапи його «життєстворення» («присвяти»), а Хармс створював власне життя як мистецтво. У творчості авангардизму активно розвиваються принципи зіткнення серйозного і комічного, а також іронічного «остранення», які відіграють важливу роль в художньому світі Бєлого.
Хармс і Бєлий, виходячи з різних світоглядних позицій, висловлювали схожі ідеї про словесне мистецтво, співвідношення мовної та позамовної реальності. Це стосується, зокрема, тенденції до «отілеснення» слова (М. Ямпольский).
Заголовки текстів Д. Хармса «Симфония», «Синфония №2» і «Пассакалия № 1» явно натякають на «Симфонії» Бєлого. У Хармса жанр літературної «симфонії» подається «навиворіт», пародіюється. Пародіювання жанрів відбилося й у створених Хармсом текстах автобіографічного характеру: «Теперь я расскажу, как я родился» (1935), «Инкубаторный период» (1935), «Я родился в камышах» (1937) і ін. У тексті «Я родился в камышах» ситуація народження героя-оповідача підкреслено міфологізована. Однак, на відміну від символістської автобіографії, у тексті Хармса міфологічна ситуація деміфологізується, вірогідність міфу руйнується. У тексті «Теперь я расскажу, как я родился» Хармс указує дійсну дату свого народження, і цим маркує свій текст як автобіографічний і «правдивий». Але з подальшої оповіді читач дізнається, що і зачаття, і народження героя відбулося із «загальноміфологічної» третьої спроби. Весь текст побудований на комізмі невідповідності традиційно серйозної теми народження майбутнього художника («генія», як вказує оповідач) і підкреслено зниженої форми її втілення. «Друге народження» героя, що традиційно символізує якесь «духовне» народження, у тексті Хармса відбувається в результаті того, що «родительницу пронесло» від «хорошей порции английской соли». Сюжет «Инкубаторного периода», що продовжує сюжет попереднього тексту, торкається теми пам’яті і постає як пародія на спроби описати власні «перші миті» і на ті «одкровення» дитинства, що запам’яталися художникам-автобіографам.
У художній автобіографії модернізму переборювалася характерна для класичної автобіографії настанова на вірогідність, а правда авторського міфу інтерпретувала і заміняла собою правду біографічного факту. Цей процес особливо помітний у прозі Бєлого, який відповідно до змін свого світогляду не тільки перебудовував власну біографію, але й прагнув створити новий варіант світової історії. У творчості Хармса цей процес доведений до логічного фіналу. Автобіографічний жанр вичерпується, оскільки «автобіографічний» текст не описує життя автора, а стає етапом біографії як художньої імпровізації.
У висновках узагальнюються результати дослідження, основні з яких є такими:
- мотивну організацію «Котика Летаева» і «Крещеного китайца», а також ряду інших прозових, поетичних і філолофсько-теоретичних текстів Бєлого «антропософського» періоду можна звести до загального тексту-інваріанту, що відображає створену автором історію розвитку людського духу;
- інтертекстуальність і контрапункт є важливими принципами світогляду Бєлого і його творчості, яка представляє собою гіпертекст;
- інтертекст і автоінтертекст є продуктивними жанротворчими факторами «Котика Летаева» і «Крещеного китайца»;
- Бєлий створив специфічну модель художньої автобіографії. Це заснований на фактах біографії, містичному досвіді автора і його енциклопедичних знаннях текст-міф, у якому інтерпретація власної біографії пов’язана зі створенням авторської моделі світової історії;
- створена Бєлим модель художньої автобіографії вплинула на розвиток автобіографічного жанру як в модерністській, так і в авангардній прозі;
- тема пошуку джерел свідомості і етапів формування свідомості подібним способом втілена в автобіографічних текстах Бєлого й у ранній прозі Б. Пастернака (повість «Детство Люверс»);
- принцип міфологізації у творчості Бєлого, що розхитує «достовірність» автобіографічного жанру, пов’язує прозу символіста з естетичними принципами авангарду. В автобіографічній творчості Д. Хармса цей принцип набуває ігрового характеру.
Цит. по: Долгополов Л.К. Начало знакомства. О личной литературной судьбе Андрея Белого // Андерй Белый: Проблемы творчества: Статьи, воспоминания, публикации. Сб. – М., 1988. – С. 79.
Цит. по: Борисов В., Пастернак Е. Комментарии // Пастернак Б.Л. Избранное: В 2-х т. – Т. 2. – М., 2003. – С. 510.
|
