ПАРИЖСКИЙ ТЕКСТ В ПРОЗЕ ПИСАТЕЛЕЙ МЛАДШЕГО ПОКОЛЕНИЯ РУССКОЙ ЭМИГРАЦИИ ПЕРВОЙ ВОЛНЫ




  • скачать файл:
Название:
ПАРИЖСКИЙ ТЕКСТ В ПРОЗЕ ПИСАТЕЛЕЙ МЛАДШЕГО ПОКОЛЕНИЯ РУССКОЙ ЭМИГРАЦИИ ПЕРВОЙ ВОЛНЫ
Альтернативное Название: ПАРИЗЬКИЙ ТЕКСТ У прози письменників Молодшого покоління російської еміграції ПЕРШОЇ ХВИЛІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, окреслено стан вивчення проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, зазначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про їх апробацію.


У першому розділі «Особливості художнього зображення міської цивілізації у науковій рецепції» окреслено принципи аналізу та типи міських текстів, що вивчаються сучасним літературознавством, визначено підходи дисертанта до інтерпретації поняття міського тексту в цілому та до аналізу паризького тексту зокрема, висвітлено основні напрямки дослідження паризької теми у зарубіжному та вітчизняному літературознавстві.


 У підрозділі 1.1. «Специфіка інтерпретації міського тексту в сучасному літературознавстві» зазначається, що п очаток досліджень власне міського тексту пов'язаний з поняттям «петербурзького тексту» як особливого надтекстового утворення, що було введено до наукового обігу В. Топоровим у 1973 році та отримало теоретичне обґрунтування у його ж праці «Петербург и “Петербургский текст русской литературы”» (1984). Доказом існування «петербурзького тексту» вчений вважав «семантичну пов'язаність» усіх його компонентів, яка повинна підтверджуватись «засобами мовного кодування», тобто суб'єктами, предикатами, ад'єктивними та адвербіальними конструкціями. За В. Топоровим, цілісність надтексту гарантує єдина ідея – сотеріологічний міф Петербурга. Запропоноване В. Топоровим поняття міського тексту викликало чимало дискусій і на сьогоднішній день має як прихильників, які використовують його для власних досліджень (Ю. Манн, О. Ханзен-Леве, Д. Бетеа, А. Долинін, Р. Лахманн), так і противників (В. Шмідт, О. Муратов, І. Смирнов, О. Раппопорт), а покладена у його підґрунтя концепція спричинила численні спроби  Манн, І. Веселова, О. Корольов, Л. Колобаєва, Н. Кожевнікова), пермського (В. Абашев), київського (О. Білецький, В. Скуратовський, М. Петровський, Л. Шевченко, М. Назаренко), кримського (О. Люсий, В. Нарівська, А. Степанова), одеського (О. Губар, А. Місюк, К. Каракіна), львівського (С. Андрусів), італійського (С. Константинова), римського (А. Ранчин), венеціанського (Дж. Хінріх, І. Уварова, Н. Медніс), флорентійського (М. Талалай, Ф. Лур'є, О. Лекманов), берлінського (Р. Х'юз, Л. Флейшман, Д. Циммер, Д. Морев), лондонського (Л. Прохорова) та інших. Окремо вивчаються вченими також «столичний» (Т. Шарбенко) та «провінційний» (О. Сорочан, М. Строганов) тексти російської літератури.


Аналіз «міського тексту» за алгоритмом та обґрунтованими В. Топоровим критеріями відбору тих елементів, що саме його «вибудовують», завдання досить складне. Тому вчені здебільшого схильні розглядати «міські тексти» у межах одного з напрямків сучасного літературознавства – теорії надтекстів (Н. Медніс, В. Абашев, С. Андрусів, О. Люсий), застосовуючи у своїх дослідженнях лише деякі з критеріїв, запропонованих В. Топоровим, та ігноруючи, скажімо як Л. Прохорова, єдину централізуючу в ньому ідею або не розрізняючи, як Д. Морев, таких понять, як «міський текст» та «образ міста». Дослідниками міських текстів на сьогодні не відпрацьовано сталої методології аналізу паризького тексту в російській літературі (більш-менш систематичний розгляд образу Парижа у французькій літературі представлено у дисертації А. Рубан). Саме тому, досліджуючи прозу Г. Газданова, Б. Поплавського, В. Яновського з метою простеження формування у літературі молодшого покоління еміграції першої хвилі специфічної надтекстової єдності – паризького тексту, ми будемо дотримуватися концепції В. Топорова.


Паризький текст у межах дисертації трактується як сукупність текстів про Париж, що має стійку топіку, певний набір оціночних суджень, стабільну семантику та певну позатекстову орієнтацію (глибинну сакральну структуру або ідею), яка відіграє центруючу роль у надтекстовій єдності. 


У підрозділі 1.2. «Паризький текст як історико-літературна проблема» йдеться про основні тенденції дослідження образу Парижа у літературознавстві. Зазначається, що вивченню специфіки репрезентації образу французької столиці у художній літературі приділяли увагу не тільки французькі (П. Сітрон, М.‑К. Банкар, М.‑С. Жан, Ж. Леруа, К. Оссер, М. Скарпа, М. Бланшо, А. Ферре, Д. Дебрей, Г. Башляр, П. Нора), але й російські (М. Ейхенгольц, Ю. Еткінд, А. Цейтлін, Є. Кучборська, А. Владімірова, А. Пузиков, В. Балахонов, Л. Андреєва, Л. Гінзбург, Г. Косиков, І. Толасова, Н. Швейбельман) та українські (Т. Якимович, Д. Наливайко) дослідники. Проте у більшості з написаних ними праць предметом аналізу є французька література. Особливості ж актуалізації цього образу в російській літературі досліджували Н. Крутікова, В. Орехов, В. Кривонос, О. Звєрев, С. Федякін та інші вчені.


У підрозділі зазначається, що дисертант, спираючись на праці Т. Якимович, О. Цейтліна, В. Балахонова, Н. Крутікової, К. Штерле, П. Нора, В. Беньяміна, М. Ямпольського, К. Джонс, Е. Хассі та А. Рубан, визначає основні принципи аналізу образу Парижа, на які він покладається, досліджуючи специфіку формування паризького тексту в російській літературній традиції та в літературі еміграції. Серед них бачення Парижа як семіотичного явища, тобто теза В. Беньяміна про можливість «читати» місто як текст; залежність формування окремого дискурсу про Париж  і паризького міфу від поетики фізіологічних нарисів 30-х – 40-х років та принципів організації панорамної літератури (Т. Якимович та К. Штерле); тенденція вбачати двоїстість Парижа у непримиренному конфлікті денного (театрального) та нічного (ілюзорного) ликів міста (М.‑С. Жуан, Н. Крутікова, С. Федякін); висновки М. Ямпольського та К. Джонса щодо тенденції сприйняття Парижа у французькій літературі як історичного палімпсеста; практика аналізу образу міста крізь призму його бачення паризькими персонажами – філософія фланерства як спосіб пізнання Парижа (В. Беньямін, Е. Уайт); тенденція аналізу паризької культури шляхом виокремлення соціальних (богема, фланери, культура кав'ярень, літературні салони, дно Парижа) та літературних міфів (Париж Ф. Війона, Л.‑С. Мерсьє, О. де Бальзака, Ш. Бодлера); а також узагальнення характерних рис столиці шляхом виділення семантичних опозицій («тіло міста – душа міста», «Париж символічний – реальний», «Париж старовинний – сучасний»), стійкої топіки, архітектурних домінант міста (А. Рубан).


У другому розділі «Проблема рецепції та трансформації паризького тексту російської літератури XVIII – початку XX століття» на підставі праць зарубіжних та вітчизняних дослідників дисертант простежує становлення паризького тексту в російській літературі XVIII – початку XX століття. У розділі визначено специфіку рецепції образу Парижа російською літературною традицією, а також окреслено культурну ситуацію так званого «російського Парижа» 20 – 30-х років ХХ століття, яка зумовила специфіку поетики творів молодшого покоління еміграції першої хвилі; подано огляд сучасних напрямків досліджень творчості представників молодшого покоління літератури еміграції; самостійно визначено такі характерні елементи паризького тексту творів Г. Газданова, Б. Поплавського, В. Яновського, як стійкі топоси, типи героїв.


У підрозділі 2.1. «Становлення та розвиток образу Парижа в російській літературній традиції XVIII – початку XX століття», спираючись на праці зарубіжних та вітчизняних дослідників паризької теми у російській літературній традиції (Ю. Лотман, Ю. Манн, О. Цейтлін, Д. Співак, Н. Крутікова, В. Орехов, Ж. Брейар), дисертант доходить висновку, що у процесі становлення паризького тексту в російській літературі XVIII століття (В. Тредіаковський, Д. Фонвізін, М. Карамзін) відбулося закріплення вторинної моделі опису Парижа, яку було запозичено російськими поетами та письменниками з французької та англійської літератур. Сформувалася структура паризького тексту зі стійким семантичним центром міфом про Париж як втілення духовної свободи, стійкою топікою (тріада Собор Паризької Богоматері – Дім Інвалідів – Пантеон) та специфічними паризькими топосами (Пале-Рояль як символ розкоші та веселощів, паризька мансарда як прихисток богеми, кафе як літературний та політичний клуб, театр як осередок столичного життя тощо),  певними оціночними матрицями («столиця світу», «вічне свято», «парадиз»,  «майстерня мудрості», Вавилонська блудниця, театр, карнавал), прийомами (панорамний опис Парижа, що слугує «текстовим ключем» для розкриття «змісту міста» як явища культури – М. Карамзін).


У XIX столітті під впливом подій історичного, соціального та культурного значення (Велика французька революція, війна 1812 – 1814 років, переворот 1848 року тощо) в структурі паризького тексту з'являються нові трактовки вже існуючих мотивів паризького тексту, здійснюється кристалізація паризького міфу російської літератури.  Мотив Парижа як  «вічного свята», що функціонує у французькій літературі з XV століття, актуалізується в російській літературі в основному з негативними конотаціями: легковажний, гультяйський, шалений, «без душі», духовно порожній, механістичний (П. В'яземський, М. Гоголь, О. Герцен, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, П. Боборикін, Д. Мережковський, З. Гіппіус). Бачення французької столиці російськими мандрівниками двоїсте: «Париж – Нові Афіни» («майстерня мудрості» чи «Град Небесний») або «Париж – блудниця Вавилонська», залежно від політичних та ідеологічних настанов автора (західник чи слов'янофіл). Наприкінці XIX століття у російській літературній традиції (О. Герцен, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін) розвінчується міф про Париж як місто свободи, що несе прогрес людству. Російськими письменниками також переосмислюється мотив уявної подорожі Парижем (уведено до французької літератури Л.‑С.Мерсьє): на простір «чужого» міста тепер накладаються риси рідної культури та російські явища й поняття.


У підрозділі показується, що специфічними елементами паризького тексту в російській літературній традиції, окрім вищезазначених, виступають: наявність двох іпостасей міста – уявної (ідеальної) та реальної, співвідношення між якими регулює мотив першої зустрічі з Парижем, оформлений як специфічна художня ситуація (М. Карамзін), прагнення описувати Париж у синхронії, представивши його як єдине ціле (П. В'яземський, М. Гоголь, Ф. Достоєвський), наявність типу російського «парижемана», а також актуалізований в літературі кінця XIX століття мотив Парижа як вічного міста (В. Брюсов, Д. Мережковський, М. Волошин).


У підрозділі 2.2. «Рецепція паризького тексту в літературі молодшого покоління еміграції першої хвилі. Культурний контекст. Топіка. Тип героя», спираючись на праці дослідників феномену «російського Парижа» (М. Слоним, М. Раєв, Т. Буслакова, Ю. Азаров, О. Демидова, І. Каспе, Е. Хассі), окреслено специфіку інтерпретації літературою молодшого покоління міфу про Париж як столицю світу (літературно-побутовий текст паризької гілки діаспори усвідомлюється як столичний, а Париж через особливу літературну атмосферу починає сприйматися емігрантами як літературна столиця світу). З цим пов'язане підсилення процесу «уніфікації» рис Парижа у творах Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського – місто втрачає «власне» обличчя і чимдалі все більше сприймається як особлива «урбанізована реальність» (наслідування А. Рембо, Ш. Бодлера). Цей процес, у свою чергу, обумовлює схильність письменників до «консервації урбанізованих імпресій» (Р. Тименчик), тобто спроб відтворення в образі літературного Парижа петербурзької атмосфери кінця сторіччя (наслідування практики зборів гумільовського «Цеху поетів»). «Російський Париж» 20–30-х років у творах молодшого покоління, порівняно з російською традицією, суттєво розширює коло стійких топосів. До творів досліджуваних авторів входить топос дешевого готелю (мебльованих кімнат) і паризького пансіону (варіант хронотопу багатоквартирного будинку), опис яких реалізовано за допомогою прийому «знятого даху» (А.‑Р. Лесаж, Ж. Жанен, О. Бальзак, М. Салтиков-Щедрін), що дозволяє показати зріз суспільства у єдиному просторі. Розробляються також: топос російського ресторану (основна функція – сатиричний або гротескний портрет ностальгуючої російської еміграції – Г. Газданов «Нічні дороги»); топос мансарди, що у молодшого покоління використовується для підкреслення соціальної стратифікації (вплив французьких реалістів), а письменниками старшого покоління сприймається як символ долі російських вигнанців: паризька мансарда – «труна» російської інтелігенції (роман О. Купріна «Жанета»), на противагу характерній для французької літератури трактовці топосу мансарди як простору, де живе вільний мистецький дух. Топос «паризької кав'ярні» представляє мозаїчний портрет французького суспільства, допомагає відтворювати фізіологію Парижа. Топос «літературної кав'ярні» – тло, на якому вимальовується портрет та філософія «російського монпарно» (образи «Ротонди» та «Наполі» у романах Б. Поплавського). Особливу категорію становлять паризькі літературні топоси, що на карті літературного Парижа мають значення центру для письменників-емігрантів. Для старшого покоління – це «дім 11-біс на вулиці Колонель Бонне» (літературний салон Мережковських), для молодшого – перехрестя бульвару Монпарнас з бульваром Распай («блискучий Монпарнас»).


Специфіка паризького тексту літератури молодшого покоління еміграції відбивається також у зверненні, згідно з традицією Ретифа де ля Бретона, О. Бальзака та Ш. Бодлера, до особливого типу героя. Образ фланера у творчості письменників-емігрантів слугує осягненню самого Парижа і виконує функції закріплення емігрантської присутності у просторі міста (І. Каспе), стає екзистенційним символом подорожі до глибин свідомості. Поряд з ним образ паризького жебрака трактується як втілення необмеженої духовної свободи (від М. Карамзіна) та зневаги до всього світу. Такий персонаж протиставляє себе суспільній ієрархії та є мешканцем іншого екзистенційного модусу буття. Контамінацією цих двох образів стає створений у літературі молодшого покоління специфічний тип «російського монпарно» (продовження традиції бодлерівського «Les paradis artificiels»). Його кодекс поведінки пов'язаний з паризькою атмосферою духовної свободи (щовечора «магічне» перетворення безправного емігранта на вільного митця), соціальними ритуалами монпарнаського співтовариства (щира бесіда «про долю світу»). Присвоюючи «чужу» форму соціального існування (спосіб життя паризької богеми) та привласнюючи «чужий» простір, письменники-емігранти трактують тип «російського монпарно» як «апокаліптично самотньої» людини (образ та філософія якої розкриті у дилогії Б. Поплавського). З топосом «блискучого Монпарнасу» пов'язано й розкритий у французькій традиції Ф. Війоном та Ретіфом де ля Бретоном образ  паризького дна, що реалізується в прозі молодшого покоління за допомогою мотиву Парижа як лабіринту життя (французька столиця узагальнюється до екзистенційного образу життя через архетипічну тріаду «Я – Місто – Світ»).


У третьому розділі «Специфіка актуалізації паризького тексту у прозі “непоміченого покоління”» детально проаналізовано трансформацію структури паризького тексту у творах Г. Газданова, Б. Поплавського, В. Яновського, описано основні мотиви, міфологеми, оціночні компоненти, особливості часопросторової організації, маркери внутрішнього стану героя та інші художні прийоми, що формують паризький текст у літературній спадщині цієї генерації; на матеріалі творів Г. Газданова, Б. Поплавського, В. Яновського простежено рецепцію традиційних елементів паризького тексту, що сформувались у французькій та російських літературах; визначено особливості функціонування елементів структури паризького міського тексту в творчості молодшого покоління російської еміграції першої хвилі; паризький текст творів Г. Газданова, Б. Поплавського, В. Яновського розглянуто в контексті екзистенційної парадигми їх творчості.


У підрозділі 3.1. «Домінантні міфологеми паризького тексту творів молодшого покоління еміграції першої хвилі» розглянуто трактування паризького тексту літератури молодшого покоління еміграції у межах архетипічної дихотомії Града Небесного та Града Земного, проаналізовано засоби реконструкції «ностальгічних» та «екзистенційних» урбаністичних просторів у загальному просторі Парижа, а також простежено реалізацію парадигми водної стихії у паризькому тексті досліджуваних творів.


У пункті 3.1.1. «Семантика концептів “земне” та “небесне” в мотивній структурі паризького тексту» зазначається, що у паризькому тексті творів Г. Газданова, Б. Поплавського і В. Яновського, на відміну від французької та російської традицій, де зниженим варіантом небесного Парижа є «культурний парадиз» або «жуїрський парадиз», земна іпостась Парижа втрачає небесного двійника. Земному Парижу протиставлений образ Іншого (ідеального, надсвітового) Града. Тому мотив руху містом персонажа-фланера набуває рис подорожі до глибин свідомості, є символом пошуку трансцендентного виходу за межі часу та реальності. У прозі Г. Газданова протиставлення земного Парижа Абсолютному Граду співвідноситься з ідеєю безкінечного шляху (світового руху) як одвічного прагнення Іншого Града (образ світу істинних цінностей) й актуалізовано за допомогою мотиву «неприпустимої двоїстості буття», що розкривається у конфлікті світів денного та нічного існування героя у Парижі й вирішується шляхом віднесення Абсолютного Града до сфери нездійсненного. У романах Б. Поплавського ця дихотомія розкривається за допомогою протиставлення образу Земного Града (Парижа) та небесної сині (сонця) як філософських полісемантичних метафор екзистенційно-стоїчного ставлення до життя. Герой дилогії не може обрати «ні неба, ні землі», що ілюструє екзистенційну картину світу молодшого покоління з притаманним їй відчуттям «позазнаходжуваності». Ретельно виписаний В. Яновським у «Портативному безсмерті» образ «Тисячолітнього Града» – протиставляється задушливій атмосфері Парижа реального (міста зла та інферно) як символ світла, любові та чистоти. На відміну від творів Г. Газданова та Б. Поплавського, Абсолютний Град у В. Яновського не віднесений до сфери нездійсненного: винайдені Жаном Дутом «промені любові» покликані наблизити його втілення у земному просторі. Однак мета письменника полягає в тому, щоб показати абсурдність «насильницького» створення Небесного Єрусалима у паризькому просторі за допомогою набутків цивілізації, а не за допомогою душевних зусиль кожної окремої людини, тому винахід героя призводить до розколу ордену Вірних.


У пункті 3.1.2. «“Ностальгічний” та “екзистенційний” компоненти у паризькому тексті творів Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського» доводиться, що паризький простір у творах письменників-емігрантів завдяки використанню ними мотиву уявної подорожі надає героям можливість конструювати «ідеальні» світи, що включають у себе риси інших міст та епох.  Дисертант простежує, як реальність паризького дна породжує ситуацію екзистенційної «втечі» до сфери ірреального та обумовлює конструювання «ностальгічного», ледь пригаданого образу Росії у паризькому тексті молодшого покоління літератури еміграції. Париж у прозі молодшого покоління представлено як замкнений простір, що належить вічності, «втеча» з якого до «ностальгічного» або «екзистенційного» «душевного міста» (М. Гоголь) можлива лише у нічні (час фантасмагорій) або медіарні години доби (сутінки). Героями Г. Газданова та В. Яновського у «ностальгічному» просторі зазвичай конструюється  уявний образ Петербурга (створений з «чужих спогадів»), у Б. Поплавського – пригадуваний образ, вписаний у московський простір (пісок підмосковної дачі, синій вечір у Сокольниках), але у всіх трьох письменників на «екзистенційному» рівні вимальовується спільна картина – образ нічного міста: «дощ, мерехтять ліхтарі, блищать тротуари» (деколи прямі алюзії до вірша О. Блока «Ночь, улица, фонарь, аптека»), який репрезентує універсальну урбаністичну реальність.


У пункті 3.1.3. «Символіка водної стихії у творах молодшого покоління літератури еміграції»  зазначається, що у текстах творів Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського порівняння Парижа з водною стихією не використовуються так експліцитно, як у їх попередників у XIX столітті. Мотив водної стихії актуалізовано у паризькому тексті цих трьох авторів за допомогою образу дому, що мислиться як біблійний ковчег (варіантами тут можуть бути: океанський лайнер, пароплав, субмарина, корабельний трюм). Образ пароплаву, що загубився в океані, у емігрантських письменників імпліцитно пов’язаний зі спогадами про відплиття з Росії. Доля російських емігрантів трактується крізь призму образу Летючого Голландця. Відчуття довічного ув'язнення у просторі Парижа впливає на сприйняття денного паризького світу героєм Г. Газданова як «водяної в'язниці» (однойменне оповідання). Тема загубленості людини у світі у творах молодшого покоління російської еміграції розкривається крізь мотив загибелі (потопання) у водах (з якими асоціюється Париж) героя, який намагається з «водяної в'язниці» втекти, що у поетиці досліджуваних письменників рівноцінно спробі пошуку метафізичного виходу з екзистенційного глухого кута. Паризька урбанізована реальність суміщається з «внутрішнім простором» героя-емігранта, який асоціюється з «підводним світом», а прориви у трансцендентне та прозріння описуються інвертовано, не як рух догори, а як «занурення під воду». У мотивній організації паризького тексту творів Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського, як і в творах старших представників російського символізму, мотив морської глибини пов'язаний з нічною стороною душі та підсвідомим. Давнє паризьке мистецтво фланування також пов’язане з водним міфом міста через асоціації, які викликає сам рух фланера, що «пливе за течією» вулиць.


У підрозділі 3.2. «Соціокультурна сфера паризького тексту прози молодшого покоління еміграції першої хвилі» проаналізовано мотивний комплекс, за допомогою якого у прозі Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського здійснюється протиставлення денного та нічного паризьких світів.


У пункті 3.2.1. «Мотиви театральності та автоматизму як елементи метаопису образу денного Парижа» зазначається, що у паризькому тексті літератури молодшого покоління письменників-емігрантів, на відміну від  французької та російської літературних традицій, образ нічного міста домінує над образом денного Парижа (останній асоціюється з раціоналізмом та прагматикою повсякденності). Образ денної столиці у досліджуваних творах має яскраво виражену символіку негативного, деструктивного світу, «мурашника», абсурдної тісняви та породжує у героїв бажання втекти до «невідомих градів». Особливістю образу денного Парижа також є включення до його структури переосмислених та трансформованих складових мотиву «Париж – вічне свято». Тут знаходимо фіксацію рис «ідеальної декорації любовного роману», мотив театральності, що пов'язаний з мотивом автоматизму (поява маріонеток, манекенів, масок, автоматів, детермінованість ролей городян), та мотив Парижа як «лабораторії душевних метаморфоз» (Г. Газданов, В. Яновський). Мотив автоматизму актуалізується у паризькому тексті досліджуваних творів у межах екзистенційного конфлікту індивідуальності з містом і підсилюється за рахунок повторюваності знаків міського простору: вулиця, ліхтар, аптека, ілюзіон, поліцейський тощо, а також численних інтертекстуальних відсилок. Образ денного Парижа функціонує у контексті екзистенційного конфлікту людини, яка страждає, зі стратегією механістичного поневолення її повсякденним життям мегаполісу, що вуалює суттєву мету та жах людського життя – смерть.


У пункті 3.2.2. «Карнавал та фантасмагорія як засоби репрезентації обличчя нічного Парижа» зазначається, що, створюючи фантастичний образ нічного Парижа, Г. Газданов, Б. Поплавський та В. Яновський звертаються до досвіду французьких модерністів (Ш. Бодлера, Лотреамона, Ж.‑К. Гюїсманса, Л.‑Ф. Селіна), але, на відміну від французької літератури, нічне місто для них вже не стільки креативний, скільки танатичний світ, у просторі якого герої набувають досвіду смерті. Паризька ніч для письменників молодшого покоління уособлює темний бік життя й асоціюється з такими поняттями, як гріх, пітьма, самотність, злиденність. Поряд із реальним «страшним» обличчям міста виникає образ його ірреального двійника, поява якого висвітлює хаотичну (діонісійську) природу Парижа, провокує в героїв марення, напівсон, непритомність. Найчастіше герой-маргінал протиставляє себе темному світові ірреального міста за ознакою ясності погляду, що дозволяє опиратися оманам, примарам та міражам. При цьому актуалізується мотив Парижа як лаштунків гігантського театру, відкриваються істинні обличчя його акторів. Життя та свята нічного Парижа зображуються як карнавал або балаган, що асоціюються з гротескно-карнавальним нижнім світом та антисвітом. Образ нічного міста, поданий у контексті інфернальної метафорики, що підтверджують характеристики освітлення (тьмяне, зелене, мутне), а також просто штучність світла ліхтарів, що маркує появу привидів, двійників, міражів. Нічний Париж генерує ситуації фатальних зустрічей. Зіткнення зі смертю або її передвісником є своєрідним підсумком нічних поневірянь фланерів-емігрантів містом, простір якого подається як світ мертвих – Аїд. У прозі молодшого покоління російської еміграції з образом нічного Парижа пов’язаний ще й досвід «негативної ініціації»: на світанку відродження у нічних фланерів не відбувається. Нічний Париж інтерпретується письменниками молодшого покоління як символ небуття, смерті, втілений в образі «чорної безодні», «колодязя», на дні якого тьмяно мерехтить вуличний ліхтар.


У підрозділі 3.3. «Просторова сфера паризького тексту прози молодшого покоління еміграції першої хвилі» досліджено особливості репрезентації паризького простору в творах молодшого покоління письменників-емігрантів, а також проаналізовано специфіку реалізації опозицій «природа – цивілізація», «природне – штучне» у паризькому тексті Г. Газданова, Б. Поплавського, В. Яновського.


У пункті 3.3.1. «Квазіпростір у прозі Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського» зазначається, що просторова сфера паризького тексту досліджуваних творів характеризується категорією замкненості, а також високим коефіцієнтом роз'єднаності частин міського простору, що у творчості Г. Газданова реалізується за допомогою мотиву Париж – в'язниця (оповідання «Водяна в'язниця»), у творчості Б. Поплавського – за допомогою образу роз'єднаних у просторі паризьких кварталів (конфлікт кварталів за О. де Бальзаком), у романі В. Яновського – за допомогою мотиву неможливості «контакту» з небом. Освоїти роз'єднаний та замкнений паризький простір героям творів допомагає статус маргіналів (монпарно, нічний таксист, волоцюга, жебрак), вони фланують містом, порушуючи закони соціальної стратифікації, за якими розселяються мешканці, «провокуючи» опис Парижа згідно з традицією подання фізіології міста. Категорії прямизни та широти, що представлені топосами паризьких бульварів, виявляються нерелевантними або «неістинними» для паризького тексту Г. Газданова та В. Яновського у зв'язку з осмисленням перебудованого Османом Парижа за традицією французької літератури (сутність Парижа – хаос та свобода, пряма вулиця – символ підпорядкованості, вона «тисне» на фланера – Ш. Бодлер). У творах молодшого покоління письменників-емігрантів простір Парижа усвідомлюється у співвідношенні з його концентричною моделлю (замкнене коло, виокремлення міста з навколишнього простору, відокремленість від провінції), яка набуває значення закільцьованої «дурної безкінечності», що найчастіше виражається за допомогою метафоричних образів залізниці чи автомобільного шляху (медіатором у Г. Газданова виступає поїзд, у Б. Поплавського – контамінація образів паризького таксі з гоголівською трійкою), або міфологічного образу вулиць-змій – символу уроборосу (В. Яновський). Відсутність вертикальної домінанти у паризькому тексті творів Г. Газданова, на яку вказує К. Куталов , призводить до осмислення письменником Парижа як лабіринту шляхів.


У пункті 3.3.2. «Опозиції “природа – цивілізація”, “природне – штучне” у структурі паризького тексту творів представників “непоміченого покоління”» зазначається, що у паризькому тексті літератури молодшого покоління актуалізовано антитезу «природне – штучне», що характерно для міст ексцентричного типу. У творах Б. Поплавського опозиція «природа – місто» актуалізована найбільш яскраво у зв'язку з тим, що його Париж – це більш метафізичне, ніж реальне місто. Тому класичний конфлікт міста та природи набуває для героїв дилогії письменника символу взаємовідносин людини з Богом та власним «я». Протистояння природи та цивілізації у романах Б. Поплавського має три варіанти: по-перше – протиставлення природи місту як недосяжної сакральної цінності (суперечка з Богом), по-друге – перевага штучного над природним (відхід від Бога), по-третє – природа вписується у простір міста (ренесансна мрія про місто-ландшафт), що подає надію на примирення. Таке розмаїття потрактувань певною мірою можна пояснити поєднанням у поетиці письменника французької (модерністської) та російської літературних традицій. Поетиці паризьких описів Г. Газданова та В. Яновського більш притаманна ідеалізація природи як недосяжної сакральної цінності. Ці письменники більш близькі до демонізації образу міста, що характерно для російського символізму (Ф. Сологуб, О. Блок, А. Бєлий), в якому урбаністичне концентрує в собі негативні ознаки (холод, байдужість, самотність, мовчання, ізоляція), які протистоять позитивності «іншого світу» (природі, Абсолюту). Останній підхід також пов’язаний з трактуванням Парижа як складного механізму або машини.


У Висновках синтезовано результати дослідження. Дисертант стверджує, що особлива культурна ситуація, яка склалася у «російському Парижі» 20-х – 30-х років, вплинула не тільки на художню специфіку інтерпретації паризького тексту в літературі молодшого покоління еміграції (екзистенційна парадигма, вплив естетики декадансу та модернізму, прагнення до реконструкції ностальгічних просторів), але й на процес переосмислення міфу про Париж як столицю світу, на розширення діапазону топосів паризького тексту та засобів їх репрезентації, а також зумовила появу специфічних типів героїв.


Основні мотиви, що перейшли до паризького тексту молодшого покоління з французької літературної традиції, це: акцентація здатності столиці «замінювати» увесь світ (варіант мотиву уявної подорожі – Л.‑С. Мерсьє), розробка «міфу великого міста» – створення нової урбанізованої реальності (Ш. Бодлер), трактовка топосу мансарди як інструменту соціальної стратифікації та символу вільного мистецького духу. Рецепція принципів бодлерівського «Les paradis artificiels», філософії фланерства та міфу про паризьку богему призводять до створення специфічного типу героя-маргінала – «російського монпарно», репрезентації образу нічного Парижа як танатичного, інфернального світу (Ш. Бодлер, Лотреамон, Ж.‑К. Гюїсманс, П. Верлен), актуалізації водного міфу міста (вплив  «Palludes» А. Жида).


Вплив російської моделі опису Парижа позначився на структурі паризького тексту творів Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського наступним чином. Глибинною структурою виступає міф про Париж як втілення духовної свободи. Стійкими топосами стають паризький пансіон (описаний гротескно за М. Салтиковим-Щедріним), «паризька кав'ярня» (відтворює фізіологію Парижа), «літературна кав'ярня», російське кабаре, ресторан, дешева їдальня. Париж оцінюється як театр, карнавал, місто-декорація. З подібною оцінкою також пов’язані: мотив маски та ролі (підкреслюється описом специфічно паризьких способів існування), двоїсте бачення французької столиці – «Нові Афіни» (Град Небесний) та «блудниця Вавилонська» (Град Земний),  наявність двох іпостасей міста – уявної (ідеальної) та реальної. Трансформованим постає мотив уявної подорожі Парижем у такому варіанті, коли на простір «чужого» міста накладаються риси рідної культури чи простору (Петербург чи Москва). Мотив Парижа як вічного міста трансформовано у мотив відсутності часу в паризькому просторі. Образ французької столиці розпадається на два протиставлені світи (М. Гоголь) – денний (театральний) та нічний (примарний), а фіксація уніфікуючих рис мегаполісу актуалізує мотив автоматизму.


Єдиним централізуючим фундаментом для паризького тексту досліджуваних творів виступає кристалізований письменниками-емігрантами з французької та російської літературних традицій міф про Париж як втілення духовної свободи, місто, де відчуваються незвичні для російських легенів «потоки прасвободи» (без «надсад Достоєвського або Ніцше» – вислів В. Яновського). Духовна свобода у паризькому просторі пов'язана з внутрішнім життям героїв досліджуваних творів ( «душевне місто»), а повсякденний Париж сприймається як замкнене «неістинне» місто, текст якого структурується набором загальноміських міфологем (місто-океан, місто-жінка, місто-театр). «Розірваною» свідомістю героя-емігранта він уніфікується до урбаністичної реальності як такої, що дає можливість творити альтернативні простори – «інші» міста та світи. Мотиви катастрофічності світобудови, людської самотності, духовного ескапізму, нестерпної двоїстості буття, скінченності життя  реалізовано у паризькому тексті досліджуваних авторів крізь призму архетипічної дихотомії Града Небесного та Града Земного. Цю дихотомію ілюструють і тенденція героїв до осциляції між двома світами (ідеальним та реальним), і створення «ностальгічних» чи «екзистенційних» урбаністичних просторів у реальному просторі Парижа, і образи водної стихії (образ човна або корабля, загублених у Світовому океані). До екзистенційної моделі світу відсилає і особлива модель поведінки героїв творів (міський жебрак, монпарно, фланер – як образи-символи зневаги до соціальної ієрархії Парижа, «випадіння» з неї, духовної свободи). Повсякденне життя денного Парижа, описане як лабораторія, сприймається як абсурдне, а зняття почуття «жаху», яке викликає простір нічного міста, відбувається за допомогою прийому карнавалізації. Проте карнавалізація не відроджує («не виправдовує») образ нічного Парижа, простір якого дає змогу героям творів молодшого покоління пізнати смерть, змиритися з її присутністю у світі, почати новий «стоїчний» етап життя.


            Париж у творах Г. Газданова, Б. Поплавського та В. Яновського втілює ідею Міста як такого, що архетипічно дорівнюється самому всесвіту (цьому допомагає актуальний для російської свідомості міф про Париж як столицю світу). Отже, специфіка інтерпретації паризького тексту в прозі письменників молодшого покоління еміграції першої хвилі полягає в тому, що образ Парижа детально розробляється авторами у площині метафізичної проблематики. В їхній творчості реальний світ французької столиці набуває рис замкненої структури («дурна безкінечність»), а мандри містом стають подорожами до уявного або метафізичного простору, в глиб себе. І хоча Г. Газданов та В. Яновський багато уваги приділяють аналізу певних рис французького суспільства (фізіологія Парижа у «Нічних дорогах» – образ паризького дна, соціальна проблематика роману В. Яновського), загалом всі три автори зосереджені на образі «душевного міста», яке дозволяє їх героям реалізувати духовну свободу, запропоновану російським емігрантам паризьким простором.  Ця свобода дозволяє вигнанцям зостатися сам на сам зі своєю душею, тобто створює умови для осмислення стосунків людини і світу, людини і Бога у контексті екзистенційного світобачення.


 


 








Топоров В. О структуре романа Достоевского в связи с архаическими схемами мифологического мышления / В. Н. Топоров //  Structure of Texts and Semiotics of Culture. The Hague ; Mouton : ed. Jan van der Eng, 1973. С. 267 273.




Топоров В. Петербург и «Петербургский текст русской литературы» / В. Н. Топоров // Топоров В. Петербургский текст русской литературы : Избранные труды. – СПб. : «Искусство – СПБ», 2003. – С. 7 – 118.




Куталов К. Завершение незавершимого. О некоторых особенностях прозы Г. Газданова [Электронный ресурс] / Кирилл Куталов // Общество друзей Гайто Газданова. – 2002. – Режим доступа : http://www.hrono.ru/statii/2001/gazdan14.html



Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Экспрессия молекул – маркеров нейродегенеративных заболеваний в головном мозге и периферических тканях у людей пожилого и старческого возраста Зуев Василий Александрович
Депрескрайбинг в комплексной профилактике гериатрических синдромов в косметологической практике Резник Анна Вячеславовна
Преждевременное старение женщин зрелого возраста: биологические основы концепта и его операционализация в геронтопрофилактике Малютина Елена Станиславовна
Динамика лабораторных показателей, отражающих функциональную активность макрофагальной системы, у пациентов с болезнью Гоше I типа на фоне патогенетической терапии Пономарев Родион Викторович
Особенности мобилизации и забора гемопоэтических стволовых клеток при аутологичной трансплантации у больных с лимфопролиферативными заболеваниями Федык Оксана Владимировна

ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)