Художнє відтворення ідеї державності Київської Русі в російській історичній прозі 30-х років ХІХ століття

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації і наукову новизну, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету, зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами кафедри.

У першому розділі «Проблема рушійних сил державотворчого процесу в російській історіографії та літературі ХVIII - першої третини ХІХ ст.: взаємодія наукових концепцій та художніх інтерпретацій» установлено, що посилена увага російської літератури ХVІІІ ст. була зумовлена змінами в культурному житті, що відбувалися в петровській і післяпетровській Росії. Створення Російської Академії наук стало поштовхом до з’ясування витоків Русі на півночі Європи, що збіглося за часом з біронівщиною, десятиріччям німецького засилля за Анни Іоаннівни, зневажливим ставленням з боку іноземців до «варварів»- росіян. Зіткнення ідейної біронівщини і національно-патріотичних настроїв в історичній науці й призвело до появи норманізму, виникнення так званого «варязького питання», домінантою якого було утвердження скандинавського походження прибульців-варягів. На противагу зазначеному напряму сформувалася потужна школа істориків-антинорманістів, не схильних до пошуків початків Русі на півночі Європи від скандинавів-варягів (Ф. Емін, М. Ломоносов, В. Тредіаковський та ін).

Полеміка з «варязького питання» вплинула і на літературу. «Варязькому періоду» історії Русі присвятив свою трагедію «Синав и Трувор» О. Сумароков. У творі змальовано варязьких вождів, прикликаних правити Руссю. Вустами героя Гостомисла драматург закликає монархів бути істинними батьками для своїх підданих. Вигадана любовна інтрига твору ув’язується з припиненням міжусобиці в результаті прибуття варягів. У питанні про походження прибульців драматург іде за «Синопсисом», який повідомляє, що запрошені в Новгород варязькі князі прийшли «от немец».

За часів Катерини ІІ в російській історіографії сформувався офіційно-дворянський напрям, репрезентантами якого були І. Болтін, М. Щербатов, пізніше - Й. Еверс, М. Карамзін та ін. Дворянські історіографи сповідували прагматичний підхід до історії, сутність якого полягала в тому, що минуле розглядалося не просто «як урок», а як корисний, у багатьох ситуаціях просто необхідний досвід вирішення практичних завдань тогочасної дійсності.

У працях дворянських істориків питання про витоки державності на Русі набуває нового звучання. Якщо їхні попередники – Г. Міллер, М. Ломоносов, А. Шлецер – переймалися проблемою етнічної (слов’янської чи скандинавської) приналежності Рюрика та його братів, рівнем розвитку слов’янських племен, то представників офіційно-дворянського напряму, крім цих питань, цікавить й інше, більш важливе: яку систему влади започаткували на Русі варяги? Порушення цих питань було тісно пов’язано з тим революційним потрясінням, що зазнала Франція наприкінці ХVIII ст. Досвід цієї країни змушував замислитись над проблемою: що чекає на Росію, яким шляхом - революції чи без неї - піде вона у своєму подальшому розвитку? У пошуках відповіді на це нагальне питання історики тієї доби розробили теорію, згідно з якою Росія від часу утворення розвивалась як необмежена монархія, у соціальних основах якої не було закладено передумов для революційних потрясінь. Історія свідчить, що будь-яке порушення цих основ призводить до національної катастрофи.

Цю концепцію вирішила підтвердити в історичних і літературних творах сама Катерина ІІ. У п’єсах «Подражание Шакеспиру, историческое представление без сохранения феатральных обыкновенных правил, из жизни Рюрика», «Начальное управление Олега. Подражание Шакеспиру, без сохранения феатральных обыкновенных правил», «Игорь. Историческое представление без обыкновенных театральных правил» вона утверджує дві основні ідеї: споконвічності для Росії самодержавної форми правління та крізь призму вирішення питання про національний характер російських людей ідею ідеальних відносин між народом і його правителями.

Опонентами імператриці в питанні державного устрою Новгорода виступили М. Щербатов та О. Радищев, котрі були переконані, що місто споконвіку керувалося громадою, вічем. Із М. Щербатовим, у свою чергу, полемізував І. Болтін, який уважав монархію одвічним способом правління  предків. З іншого боку, І. Болтін був солідарний із М. Щербатовим щодо прикликання варягів  з метою захисту кордонів Новгорода від ворогів.

Інтерес до проблем національної історії був для діячів російської культури ХVIII ст. не випадковим явищем, оскільки історія, подібно до журналістики або сатири, була полем ідеологічної боротьби, що й підтвердила доля трагедії Я. Княжніна «Вадим Новгородский», тираноборчі декларації якої видалися Катерині ІІ украй небезпечними в контексті революційних подій у Франції. Іншу варіацію «варязько-руського» сюжету представив у п’єсі «Рюрик» П. Плавильщиков. На відміну від Я. Княжніна, П. Плавильщиков робить свого героя не борцем за республіканські традиції предків, а підступним інтриганом, вельможею новгородським, який прагне царської влади. Тим самим посилюється основний ідейний акцент п’єси, спрямованої проти згубного властолюбства вельмож. У фіналі трагедії Вадим визнає моральну перевагу варяга Рюрика й скоряється йому. Образом ідеального правителя Рюрика драматург фактично утверджує ідею благодійності монархії як гаранта законності й безпеки в умовах Росії.

1800 р. вийшла полемічна по відношенню до «Вадима Новгородского» Я. Княжніна віршована повість М. Хераскова «Царь, или Спасенный Новгород». Спасіння Новгорода, за М. Херасковим, - у сильній монархічній владі Рюрика, що запанувала над новгородською черню, котра, скориставшись республіканським безвладдям, перетворила місто в осередок міжусобиць і безладдя. Для М. Хераскова історія Вадима (Ратмира) є повчальною для сучасності.

Шляхами подальшого розвитку Росії переймався М. Карамзін, який уважав, що монархія заснувала Руську державу і вивела Русь на рівень першої держави в Європі. Обґрунтуванню цієї тези служить у М. Карамзіна легенда про мирне прикликання варягів північними слов’янами.

Інтерес М. Карамзіна до історії був ще одним виявом прагнення до національної самобутності, що вирізняє духовно-інтелектуальне життя Росії на рубежі ХVІІІ - ХІХ ст. На цей процес уплинуло поширення оссіанічної прози кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст., обумовлене зростанням національної самосвідомості. «Пісні Оссіана» Д. Макферсона стали на певний час взірцем літературного оформлення національно-героїчної теми й багато в чому визначили ту духовну атмосферу, в якій відбувалося сприйняття й опанування літературою початку ХІХ ст. тем та образів билин, літописів, «Слова о полку Ігоревім» тощо.

Перші зразки оссіанічної прози на давньоруську тематику з’являються в Росії вже в 1790-х роках, наприклад, «Оскольд. Повесть, почерпнутая из отрывков древних готфских скальдов» М. Муравйова, де розвивається ідея Катерини ІІ про участь «помилуваного» Рюриком Вадима в поході русів і варягів на Царгород. Атмосфера героїчного переказу, слов’яно-скандинавські імена, героїчні характери, нічний ландшафт, - усі ці ознаки оссіанічної оповіді про минуле представлено в творі М. Муравйова. Одна з провідних ідей «Оскольда» - поступове примирення Вадима зі своїми вчорашніми супротивниками. Оскольда подано у М. Муравйова в дусі поширеної на той час і пізніше історіографічної традиції змальовування варягів-скандинавів носіями войовничого германського духу.

В оссіанічному ключі написано й початок історичної повісті «Вадим Новгородский» В. Жуковського та уривок «Рюрик» автора, прихованого за підписом «А. М-ский». Історичний уривок «Рюрик» тематично близький до «Подражания Шакеспиру, исторического представления без сохранения феатральных обыкновенных правил, из жизни Рюрика» Катерини II. Очевидно, під впливом твору своєї вінценосної попередниці «А. М-ский» робить своїх Рюрика, Синава й Трувора синами Людбрата, князя фінів і нащадка Одіна та дочки Гостомисла Новгородського, який перед смертю наказує новгородцям покликати їх княжити над собою, відкинувши запропоновану ними кандидатуру запального Вадима. Після хвилі насильств і вбивств, що охопила Новгород, міщанам усе ж таки довелося виконати заповіт Гостомисла й запросити Рюрика, за якого встановився порядок.

Твори М. Муравйова, В. Жуковського, «А. М-ского» були чи не найпершими в російській прозі кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. спробами розкрити  засобами художнього слова складну варязьку тему в контексті офіційної історіографії та ідеології державності, спробами, не зовсім удалими, але все ж таки помітними віхами на шляху до історичного роману другої третини ХІХ ст. Прагнення відчути й зрозуміти «ауру» давно відшумілого часу, увага до історичного документа, до побуту, звичаїв, до вбрання, - усе це, безсумнівно, мало благотворне значення для подальшого розвитку російської історичної прози.

Суттєвим фактором суспільно-політичного й духовно-інтелектуального життя доби стала поява перших томів «Истории государства Российского» М. Карамзіна, котрі збудили полемічний запал у широкої публіки. У полеміці взяли участь О. Бестужев-Марлінський, З. Доленга-Ходаковський, Й. Еверс, Й. Лелевель, М. Максимович, Т.  Мальгін, М. Муравйов, М. Орлов, М. Погодін, М. Полевой, С. Руссов та ін. Одним із головних пунктів дискусії була карамзінська концепція походження державності на Русі. Дискредитація концепції М. Карамзіна означала визнання причин розквіту Київської Русі не в установленні монархії, не в іноземному впливі, а в природному поступальному розвитку слов’ян у «дорюрикову» добу. Суперечка навколо питання про прикликання варягів стала дискусією про демократію й монархію як форми державного устрою, набувала політичного забарвлення.

У другому розділі «Релігійно-державницька ідея роману М. Загоскіна «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого»: концептуально-художні особливості актуалізації історії» констатується, що вплив В. Скотта на російську літературу 1820-1830-х років одразу став суперництвом і боротьбою російських письменників зі Скоттом. Історичні романісти вважали себе його учнями і разом з тим намагалися «виправити» його і доповнити новим матеріалом, художнім прийомом чи новою історичною проблемою, яку не розробив свого часу «шотландський чародій». Перш за все це була боротьба за національний історичний матеріал.

Перед російськими письменниками стояло нелегке завдання: відкрити у вітчизняній історії ті особливості, котрі приваблювали в романах В. Скотта: душевну стійкість, національну самобутність, близькі серцю спогади. Необхідно було зробити знайому культурну Росію країною живописною, поетичною, треба було наповнити її історію високими подвигами й захоплювальними пригодами. Безперечним внеском у розвиток російської історичної прози стали твори О. Пушкіна («Капитанская дочка», 1836) й М. Гоголя («Тарас Бульба», 1835), в яких поетичне тлумачення історичної минувшини здійснюється з акцентом на героїку й народність як основні риси давнього епосу.

Подібні завдання стояли і перед М. Загоскіним. Доба, змальована в його романі «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого» (1833), це героїчна епоха князя Володимира, який увійшов в історію як хреститель Русі. Зображуючи період перших Рюриковичів, М. Загоскін, природно, не міг обійти увагою і «варязьку» тему з її ключовим моментом - проблемою витоків монархічної влади на Русі й сутності ідеї руської державності. Одним із проблемних, винесеним у підтекст роману є питання законності влади монархічної династії Рюриковичів та її моральності, у контексті якого  автор розглядає один із основних конфліктів твору - між правлячою на Русі династією Рюрика та прибічниками поваленої колись влади Аскольда.

Головним ворогом київського князя (і загалом варязької династії Рюриковичів) у романі постає відомий з літопису Блуд, він же Веремід-Незнайомець, персонаж демонічного типу, вальтерскоттівський інтриган. Підступи Блуда-Вереміда, які зазнають згодом краху, створюють інтригу роману, що полягає у викритті його зловмисних дій, і разом з тим - запереченні поглядів на життя. Блуд, прибічник поваленої династії Аскольдичів, мету свого життя вбачає в поверненні спадкоємцям убитого князя того, що належало їм по праву, - влади над Руссю.

Боротьба, яку Веремід веде проти Рюриковичів, є не лише династичною. Блуд-Веремід уособлює ідеологію та інтереси феодалів, котрі неспроможні позбутися рідної минувшини, справа його програна попри весь ентузіазм, оскільки програна справа всього старого, пов’язаного з язичницькою добою. Культ династії Аскольда, що викликає такий вибух самозречення й героїзму, у даному випадку стає суспільно шкідливим, бо намагається повернути історію назад. В «Аскольдовой могиле» династичне за формою протистояння є зіткненням двох світоглядів за суттю.

З розвитком подій драматична династична інтрига в М. Загоскіна перетворюється на інтригу житейську, іноді навіть важко визначити, де яка починається: юний язичник Всеслав, на якого Блуд покладає особливі надії в боротьбі проти Володимира, опиняється перед складною світоглядною дилемою, покохавши дочку християнина Алєксєя. Поєднання приватних і політичних інтриг у М. Загоскіна виконує конструктивну роль, пов’язуючи інтимне життя людей Х століття з історичними перипетіями часу, позначається на глибині художнього віддзеркалення переломної історичної доби, узятої за основу твору.

Події драматичної епохи князя Володимира Святославовича в «Аскольдо­вой могиле» є своєрідним тлом, на якому розігрується двобій моральних категорій, філософських принципів, моделей національних характерів, що набувають ознак живих персонажів із власною лінією поведінки. Зіткнення в «Аскольдовой могиле» варязького (скандинавського) і руського (слов’янського) національних характерів репрезентоване М. Загоскіним не на користь чужоземного етносу. Для нього в руському народі існувала одна риса – смирен­ня, тому гордість, вільнолюбство й бунтарство норманів, про які писали чи не всі, хто так чи інакше цікавився звичаями північних народів, є неприйнятними. «Діяльне начало» варязького духу, про яке зазначав М. Полевой, абсолютно не характерне, на думку М. Загоскіна, для слов’янської національної вдачі. Моральні орієнтири слов’ян, стереотипи їхньої поведінки - повна протилежність варязьким, оскільки це зовсім різні й чужі один одному народи.

Хрещення Русі, головна подія Володимирової епохи, визначило магістральною ідеєю «Аскольдовой могилы» М. Загоскіна ідею релігійну. Цей роман органічно сполучає пізнавальні й виховні завдання. Поєднання епічності та морально-психологічних колізій дозволяє розглядати твір М. Загоскіна не тільки як художнє відтворення конкретного періоду історії в його кричущих протиріччях, але і як повчальну історію людської душі.

Перебіг політичного конфлікту в «Аскольдовой могиле» відбиває специфіку національної психології, національного характеру. За М. Загоскіним, на формування визначальних особливостей російського національного характеру благотворний вплив справило християнство. Персонажі роману чітко «розведені» письменником між двома анта­гоністичними таборами, у протиборстві яких і реалізуються ті непримиренні зіткнення, що є пружиною сюжету. Всі позитивні персонажі «Аскольдовой могилы» - християни, стійкі вірою, тоді як негативні - язичники і віровід­ступники. Релігійність є для М. Загоскіна свідченням особистісної цінності людини, її морального «стрижня». Характери вибудовані на ґрунті відтворення сильних почуттів, пристрастей за допомогою контрастних зіставлень.

Поширення християнських цінностей на дніпровських берегах зображено М. Загоскіним як важкий, драматичний процес. До нього виявляються причетними чи не всі основні персонажі роману - язичники і християни. Табір прибічників поганської віри репрезентовано насамперед язичницькими жерцями, Торопом, стременним київського князя Стемідом, самим князем Володимиром і його варязькими найманцями. Християнами в творі є Алєксєй (Варяжко), його донька Надєжда (Всемила), Дулєб, київські рибалки.

Володимира, як і інших персонажів «Аскольдовой могилы», можна сприймати в двох планах: як сучасника давноминулої епохи і як представника «вічного» людства. Він поєднує в собі «загальне» і «часткове», ознаки минулої цивілізації і те, що споріднює його з усіма поколіннями людей, - жорстокість і честолюбство, жагу ідеалу і бажання повелівати; плотське начало, яке зменшується в процесі розвитку, і начало моральне, людське у вищому, християнському розумінні, що збільшується в історичній еволюції як обіцянка майбутнього.

М. Загоскін переймається питанням: як повинні відбитися суперечності складної, перехідної доби в душі й долі людини? У процесі поступової руйнації старих якостей і повільній появі нових руйнуються й трансформуються світогляд і психологія людей. Їхня поведінка, скоряючись новим мотивам, не будучи стриманою старими заборонами, виходить із звичайної колії і вступає в зону непередбаченого. Люди переживають почуття й чинять дії, несподівані для них самих. Слова конаючого Дулєба викликали в душі суворого Володимира покаяння, і він повеліває оберігати християн. По суті, самовідданість молодого християнина прискорила прихід нової віри на дніпровські кручі. У фіналі «Аскольдовой могилы» мова йдеться про хрещення Київської Русі. Еволюція образу Володимира Святославовича добігає свого логічного завершення.

Слов’яни-поганини, як і язичники-скандинави, показані в романі «рабами пристрастей». Християни ж ведуть простий і суворий спосіб життя. Їхня віра ґрунтується на любові до Всевишнього. Вони сповнені внутрішньої сили, спокою і відчуття моральної переваги над шанувальниками Перуна та Одіна. Це і робить їх небезпечними для кровожерливих служителів грізних богів, культ яких тримається на страху. Свій обов’язок християни вбачають у тому, щоб нести Слово Христове темній юрбі, навіть якщо це пов’язано з небезпекою для життя.

Християни в романі - це не просто людські типи, а персонажі-ідеї, кожен з яких певною мірою є алегоричним означенням якоїсь моральної категорії. Їхня доля в «Аскольдовой могиле» є справді-таки сюжетом-притчею, дидактична суть якої усвідомлюється читачем з характеру конфліктів і сюжетних перипетій (такого принципу сюжетотворення і характеротворення дотримано в романі від початку до кінця, кожен помітний персонаж є уособленням певної ідеї).

Усі намагання Блуда посадити на київський престол нащадка язичницької династії виявилися марними. Вірний прибічник Аскольдичів загинув разом зі своїм слугою Торопкою Голованем, як загинув і сам нащадок варяга Аскольда, княжий стременний Стемід. Так М. Загоскін розв’язує одну з найголовніших проблем своєї творчості - співвідношення особисістої волі та присуду долі. Блуд гине не від того, що через деякий час після зображених у романі подій зустрівся в бою з більш досвідченим воїном, а тому, що боровся із силою, яка сильніша від нього, хотів змінити порядок, посланий Усевишнім. А оскільки страшнішого гріха, переконаний автор, немає, то крах усіх ініціатив Блуда визначено відвіку.

На думку М. Загоскіна, висловлену вустами Алєксєя, тільки самодержавство може принести Русі мир і процвітання, тоді як двовладдя (Аскольда і Діра або якихось інших співправителів) кине народ у прірву смути й кровопролиття.

Слов’янська громада Русі в М. Загоскіна змальована як єдиний живий організм, здоров’я та життя якого залежать від стану окремої клітинки - людської душі. У руських людей відбувається постійне протиборство сил добра і зла, серед них живуть праведники і грішники, і всі - від простого дружинника Всеслава до князя Володимира - роблять у романі свій моральний вибір. «Велика» історія та життя окремої людини взаємозумовлені, від однієї людини може залежати доля всіх.

У третьому розділі «Художня концепція початкового періоду руської державності в історичній прозі О. Х. Вельтмана: сюжети слов’янської історії та їх скандинавське тло» з’ясовано, що події «Светославича, вражьего питомца», як і «Аскольдовой могилы» М. Загоскіна, відбуваються у Х ст. за часів Русі язичеської. Звичайно, О. Вельтман, оригінальний науковець і романіст, не міг у зв’язку з тематичною спрямованістю твору не відреагувати на певні аспекти полеміки з «варязького питання». Але в його творах ці відгуки вплетено в химерне полотно багатьох інших історичних припущень та гіпотез. Для О. Вельтмана проблема походження державності на Русі або, приміром, рівень розвитку слов’янських племен у ІХ ст. - це лише окремі грані великого й не до кінця з’ясованого процесу етнокультурного й соціально-політичного розвитку Європи.

У романі О. Вельтмана динамічна оповідь не виокремлюється з історії. Крізь тканину багато в чому фантастичного сюжету простежуються елементи історичного контексту, деякі історико-географічні реалії, згадуються імена, події слов’яно-скандинавської минувшини. Численні факти історії, які він бере з літописів, візантійських хронік, скандинавських пам’яток, праць П. Малле, О. Даліна та ін., О. Вельтман використовує як своєрідні історичні матриці, заповнюючи їх власним оригінальним матеріалом - народними переказами, сюжетами фольклорного походження, легендами, відомими йому з певних джерел чи з власної уяви, з особистого життєвого досвіду, трансформованого в прозу. Культурні реалії Русі Х ст. постають у поданні О. Вельтмана як оригінальний синтез двох традицій - північної германо-фінської та південної слов’янської, окремі складники якого часто дуже важко відокремити один від одного.

Варязька династія Рюриковичів у «Светославиче, вражьем питомце» репрезентована вже знайомим за романом М. Загоскіна «літописним» набором імен, які вводять дію у визначені хронологічні межі, датують її і надають відтінку «справжності», що допомагає читачеві зорієнтуватись у вимислі. Історичні персонажі наче забезпечують роману певне історичне кріплення, пов’язуючи всі елементи картини й розташовуючи їх у суворо окресленій історичній перспективі.

Свого Аскольда-Скіольда О. Вельтман робить послом від Рюрика до візантійського імператора, тим самим відмовляючи йому в праві вважатися київським володарем, засновником княжої династії. Відповідно можна, на наш погляд, уважати посольський статус Аскольда в романі свідченням авторської підтримки літописної концепції єдиновладдя династії Рюриковичів. Про походження Рюрика з братами О. Вельтман згадував у праці «О Господине Новгороде Великом», де припускав, що вони були синами Гаральда Прекрасноволосого.

Тлумачення образу князя Свєтослава, сина Ольги, зумовлене загальною концепцією твору про конфлікт між двома світоглядними системами, язичницькою та християнською. Саме зі Свєтославом, а точніше, з поверненням княжого черепа до Києва, сили язичництва пов’язують поширення своєї влади на всю Русь. Воскреслий князь спонукає героя твору Свєтославича на пошуки свого черепа.

Слід зауважити, що поняття історичної події в О. Вельтмана не піддається чіткому визначенню. Чи запозичена якась лінія сюжету з історичної пам’ятки, чи є вигаданою автором часом важко з’ясувати, передусім тому, що історичне зерно буває мікроскопічно маленьким, а також із тієї причини, що достовірність відомостей, пам’яток буває досить відносною. Наприклад, у «Повісті временних літ» під 977 р. зазначено, що Володимир, дізнавшись у Новгороді про вбивство Ярополком Олега, утік за море. Після цього в літописі йдуть два «порожні» роки, і в статті 980 року повідомляється про повернення Володимира в Новгород з варягами. Історії невідомо достовірно, куди саме відправився князь Новгородський і що відбувалося з Володимиром у його заморських мандрах. Можна вважати, що герой відплив до Скандинавії або до Англії, де тоді жив знайомий Володимирові по його перебуванню на Русі Олав Трюггвасон. О. Вельтман не відкриває, куди ж плив його князь, запропонувавши свій поворот у цій історичній інтризі: під час морської подорожі Володимир потрапив у полон до шведів. У справедливості цієї версії, яка в романі супроводжується подробицями, без сумніву, вигаданими, можна сумніватися. Але чи є сам цей вибір третього варіанту перебігу подій перекручуванням істини і, відповідно, вимислом? На це запитання, дотримуючись точного смислу слів, слід було б відповісти позитивно. Якщо вважати історичним те, що повідомлено документами, то історичного в романі О. Вельтмана (так само, до речі, як і в творі М. Загоскіна, В. Скотта чи ще будь-кого, хто писав на теми древніх епох) виявиться не так уже й багато. Якщо ж узяти до уваги, що достовірність цих повідомлень є сумнівною, то історичними залишаться хіба що кілька імен та деякий загальний і розпливчастий контур подій.

Отже, доведеться визнати, що відповідність роману документові ще не є достовірністю і що, з іншого боку, сама тільки достовірність не є правдою. Історія перебування Володимира у шведського конунга Еріка недостовірна, проте правдива. Пропозиція Еріка Володимирові одружитися з його донькою Малфрі­дою - припущення, яке не можна довести, однак воно суголосне літописному повідомленню про одну з княжих дружин Малфріду («Повість временних літ» під 1000 роком). Як бачимо, у подібних ситуаціях протиставити історію та вимисел буває дуже непросто, межа між ними надзвичайно розпливчаста.

Роздвоєння Володимира було потрібне письменникові для того, щоб облагородити князя-варяга: усі його злочини, відомі з літописних джерел, приписуються братові-двійнику або норманам з його оточення. Роздвоєння Володимира слід сприймати як прагнення автора підкреслити діаметральну протилежність добра і зла. У зв’язку з цим домінанту композиції слід убачати не в зовнішніх поєднаннях, а у внутрішніх відштовхуваннях різних за своїм значеннях діяннях Володимира і Свєтославича.

У «Светославиче, вражьем питомце» можна побачити в сконцентро­ваному вигляді сюжетну схему, яка була реалізована О. Вельтманом у повісті «Райна, королевна Болгарская» (1843 р.): на перших сторінках у віщому сні Святослава подається історія його останнього походу на Дунай. Подальший розвиток сюжетної інтриги в повісті обумовлюється драматичними перипетіями любовної історії: болгарська царівна Райна (вигаданий персонаж) закохується в правителя країни русів, який прийшов у Болгарію як завойовник. У душі дівчини вирують протилежні почуття - кохання до Святослава і патріотичний обов’язок болгарки.

Твір О. Вельтмана розвиває тему контрасту двох епох - колишньої величі Болгарії та її нинішнього приниженого існування під владою турків. У цій концепції повісті Святославу належить важлива роль, він потрібен письменникові не стільки як історична особа, скільки як символ єднання етнічно споріднених народів - руських і болгар. О. Вельтман послаблює акцентоване вісім років тому в «Светославиче, вражьем питомце» норманське начало Рюриковича Святослава, який з війною пішов на Дунай. В ім’я ідеї російсько-болгарського (й ширше - всеслов’янського) братерства письменник не використовує в повісті повідомлення візантійських джерел про безчинства русів у Болгарії, зосереджуючи увагу на глибинних, індоєвропейських витоках приязного ставлення болгар до київського князя як до представника спорідненого слов’янського народу. Зображуючи зовніш­ність і воїнські звички Святослава, О. Вельтман заглиблюється в індійську історію.

Відносини Святослава з болгарами виникають на грунті споконвічної спорідненості, яка сягає своїми витоками часів індійських предків слов’янства. Союз із Райною в цьому плані - своєрідний акт возз’єднання, який забезпечує порозуміння поєднаних між собою «голосом крові» князя Святослава й дядька «королівни» Вояна, коли мова заходить про могутність болгарського царства.

Відповідно до загальної концепції роману, образ Святослава подано О. Вельтманом у динаміці. М. Карамзін писав про те, що на Дунаї Святослава зустрічали як «неприятеля». Для М. Полевого Святослав був грецьким найманцем у Болгарії. Відлуння подібних оцінок ми бачимо у творі: спочатку князь Русі постає перед нами непримиренним ворогом Болгарії, який переслідує у своєму поході на Дунай лише загарбницькі цілі й на правах переможця претендує на полонянку Райну. Таке тлумачення дій нащадка варязької династії Святослава суголосне повідомленням давньоруських джерел О. Вельтмана. Але письменник усвідомлював, що в процесі роботи матеріал «Повісті временних літ» рано чи пізно ввійде в протиріччя з ідейним задумом «Райны, королевны Болгарской»: захоплене ставлення руського книжника до князя суперечило первинному сприйняттю болгарами Святослава як завойовника. Розв’язати цю проблему авторові допомогла любовна інтрига: під впливом кохання до Райни Святослав поступово проймається приязними почуттями до близького русам народу болгар, допомагає братові царівни, Борису, посісти болгарський престол.

Проведене дослідження дозволило дійти таких основних висновків:

Розвиток ідеї державності в російській літературі ХVIII – першої третини ХІХ ст. безпосередньо пов’язаний із змінами в житті як Росії, так і Європи в цілому, зокрема, полемікою навколо так званого «варязького питання» та проблеми історичних перспектив Росії у післяреволюційному світі.

Творці жанру історичного роману 30-х років ХІХ ст., які зверталися до минулого, намагались осягнути події, що відбувались упродовж останніх тридцяти років, і виправдати історичне існування свого покоління. Історична праця стала для них засобом самовизначення. Серед цих письменників були і М. Загоскін та О. Вельтман. Вихідним принципом своїх романів «Аскольдова могила. Повесть времен Владимира Первого» та «Светославич, вражий пито­мец. Диво времен Красного Солнца Владимира» М. Загоскін і О. Вельтман обрали внутрішню конфліктність історичної ситуації доби київського князя Володимира Святославовича напередодні прийняття християнства.

М. Загоскін, наслідуючи досвід В. Скотта, передає драматизм доби через зіткнення двох моделей національного характеру. Конкретні історико-культурні реалії художньої моделі руської дійсності Х ст. М. Загоскіна відіграють другорядну роль, бо розв’язання художнього конфлікту роману письменник переносить в ідеологічну площину. Такий підхід до актуалізації історичного матеріалу був відгуком М. Загоскіна на складну соціально-політичну ситуацію в Росії після 14 грудня 1825 року.

Важлива ідеологічна проблема законності й моральності влади постає в «Аскольдовой могиле» у зв’язку з релігійно-християнською ідеєю твору. Для християн влада князя з династії Рюриковичів, знаної своїми кривавими злочинами, - од Бога, і зазіхати на неї означає противитися волі Всевишнього. Вірнопіддані настрої росіян, як і релігійність, - їхня одвічна риса, що притаманна співвітчизникам М. Загоскіна споконвіку. Тому в романі й зазнають краху богопротивні, антидержавницькі прагнення Блуда, який хоче повернути Русі стару владу династії Аскольда. Таке висвітлення минувшини М. Загоскіним покликане підтвердити поширену в суспільно-історичній думці Росії першої третини ХIХ ст. ідею про те, що російська нація в усі часи гуртувалася навколо престолу й православної церкви (теорія «офіційної народності»).

У центрі уваги самобутнього дослідника й письменника О. Вельтмана була проблема зародження й подальшого розвитку релігійно-світоглядних уявлень індоєвропейських народів, у першу чергу, слов’ян і скандинавів. О. Вельтман теж не міг не відреагувати на певні аспекти сучасної йому полеміки з проблеми походження державності на Русі, пов’язуючи її розв’язання з вирішенням так званого «варязького питання». Але таких прикладів, котрі лежать «на поверхні», у творах О. Вельтмана небагато, авторська позиція з певних пунктів варязької проблеми вплетена в химерне полотно багатьох інших історичних припущень та висновків. Проблема походження державності на Русі та рівня розвитку слов’янських племен у ІХ ст. - це тільки деякі аспекти великого й складного процесу етнокультурного й соціально-політичного розвитку європейських народів. Типологія історич­них ситуацій, у яких жили й діяли герої творів М. Загоскіна й О. Вельтмана, полягає передусім у їхній переломності, перехідності, серединному розташу­ванні між язичницькою та християнською епохами в історії Київської Русі. Своєрідність поетичної інтерпретації цих ситуацій у кожного письмен­ника пов’язується з концептуальним акцентуванням конкретних моментів в історії Русі: якщо М. Загоскіна Х ст. цікавить, зокрема, як період зміцнення руської державності в драматичній взаємодії старих народних уявлень з новими світоглядними цінностями й традиціями християнства, то для О. Вельтмана це був час, коли в складних, до кінця не з’ясованих процесах слов’янського етногенезу у вогні міжусобиць народжувалась нова християнська держава.

Історико-культурні реалії Русі Х ст. постають у «Светославиче, вражьем питомце» як синтез північної (германо-фінської) та південної (слов’янської) традицій, окремі складники якого часом непросто відокремити один від одного. У дусі романтичного періоду розвитку європейської історіографії історичні реконструкції О. Вельтмана базуються на етимологічних аналогіях, які виходять з фонетичних збігів, і покликані довести спільні індоєвропейські витоки слов’ян й скандинавів.

Як і в «Светославиче, вражьем питомце» у повісті «Райна, королевна Болгарская» О. Вельтман торкається проблеми історичної долі слов’янства, прагне проникнути вглиб століть, додаючи від себе відсутні в історіографії ланки. Повість, котра була написана у драматичний період піднесення болгарського національно-визвольного руху на Балканах, у дусі поширених у російському суспільстві 1840-х рр. панслов’янських настроїв, розвиває ідею російсько-болгарського єднання, витоки якого сягають Х ст. О. Вельтман продовжує тему балканських походів князя Святослава, яка вперше прозвучала на сторінках роману «Светославич, вражий питомец». Екстраполюючи зміст далекої історичної доби на сучасність, О. Вельтман стверджує слов’янофільську ідею месіанського призначення Росії - ще з часів становлення її державності – об’єднувати слов’янські землі, захищати інтереси слов’янства. З ідеалізації минувшини у повісті виникла ідея майбутнього болгарського народу, прообраз якого О. Вельтман убачав у минулому Болгарії, вільному від іноземного ярма та пов’язаному з Російською державою. Відповідно до цього автор змінює акценти образу Святослава Ігоревича, послаблюючи риси його завойовницької норманської вдачі й роблячи князя визволителем етнічно спорідненого з руським болгарського народу від візантійського владарювання.

Проведене дослідження не претендує на вичерпність усіх аспектів поставленої проблеми й передбачає подальші наукові пошуки з метою поглибленого вивчення типологічних особливостей і проблемно-тематичного змісту російської історичної прози наступних десятиліть ХІХ ст.