| Краткое содержание: | У «Вступі» подано огляд основних джерел, з’ясовано стан і проблеми дослідження концепції особистості у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка, обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, визначено об’єкт, мету, завдання та теоретично-методологічну основу дослідження, висвітлено апробацію його результатів.
У першому розділі – «Концепція людини у драматургічному художньому мисленні кінця ХІХ – початку ХХ століття» – подано загальну характеристику концепції людини у художньому мисленні Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка. З’ясовано, що драматурги багатогранно розкрили духовний світ людини кінця ХІХ – початку ХХ століття, всебічно відтворили свободу людського духу, втілену в образі індивідуального «Я». На сторінках п’єс «Професія місіс Уоррен», «Пігмаліон», «Украдене щастя», «Учитель», «Брехня», «Гріх» митці окреслили естетичні перспективи драматичного мистецтва. Ці новації влучно увиразнив автор драми «Пігмаліон». Згідно до його твердження, відтепер «твір мистецтва – це не форма, а зміст». Змістові домінанти визначають образ людини у драматургії Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка у вимірі тогочасних зацікавлень, цінностей, знань і переконань.
Обґрунтовано, що п’єси Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка вирізнялися дискусійним характером, новаторством композиції, парадоксальністю ситуацій, оригінальним типом персонажів, концентрацією уваги на психологічних станах створених образів. Сфера художніх прерогатив драматургів – вирішення злободенних національних, етичних і соціальних проблем. Спільним для митців є зображення впливу об’єктивно наявної дійсності на духовний світ людини, яка протиставляє себе суспільству. Сенс життя Віві Уоррен, Річарда Даджена, Анни Задорожної, Омеляна Ткача, Василя Кривенка, Марії Ляшківської виявляється у протидії умовностям, здатності до індивідуального самовираження. Водночас крізь окреслені збіги виразно проступає своєрідність кожного образу. Душевна краса і шляхетність англійського та українського народів знайшли неповторне втілення на сторінках п’єс Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка. Вагомий аргумент наводить В. Марко: «Художня концепція людини – важлива теоретична й методологічна категорія, яка охоплює принципи зображення персонажів і систему суспільно-філософських поглядів письменника на людину».
Виразна деталізація, ретельні описи, паралельні асоціації, психологічний аналіз душевного світу персонажів у п’єсах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка підпорядковані життєвій достовірності. Реалістичні п’єси письменників утверджували логіку, раціоналізм, взаємозв’язок внутрішнього світу людини з мінливим зовнішнім світом. Цю концептуальну засаду реалістичної художньої свідомості формулює Л. Оляндер. Дослідниця слушно наголошує, що «майже жоден метод не пов’язаний так міцно з постійно змінюваною дійсністю, як реалізм». Звідси – прагнення збагнути незмірні глибини людської психології, підсвідомі структури особистості, підґрунтя її поривань, осмислити закономірності еволюції людства. Л. Мороз вичерпно роз’яснює: «Психологічне – дослідницьке – заглиблення художника у внутрішній світ свого героя традиційно вважається особливістю реалізму. Та у творчості найяскравіших драматургів воно перетворювалося на благодатний грунт для зростання найрізноманітніших пагонів». Увиразнені фактори істотно вплинули на зображення літературних характерів у творах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка. Їх драма віддзеркалювала раціональне сприйняття світу, в якому самовиявлення особистостей відбувалося шляхом логічного розкриття конфліктних життєвих ситуацій.
У підрозділі 1.1. – «Концепція людини у драмі-дискусії Бернарда Шоу» – з’ясовано, що Б. Шоу «чудово усвідомлював, що в центрі драматичних або комедійних подій мусить перебувати людський характер». Проведений аналіз засвідчив, що на сторінках своїх творів письменник розкривав історичну, соціальну, політичну сутність доби, осягав людину на різних рівнях її духовності. У п’єсах «Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен», «Серцеїд», «Учень диявола», «Пігмаліон» образне слово драматурга відбивало етнопсихологічні прояви особистості кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звідси – діапазон художніх пошуків Б. Шоу як у баченні світу, естетико-світоглядних концепціях, так і в розробці зображувальних і виражальних прийомів і засобів.
Образи Сарторіуса, Тренч, Кокейна, Лікчіза, Грейс Тренфілд, Ленарда Чартеріса, Віві Уоррен, Річарда Даджена, Антоні Андерсона, Генрі Хіґінса, Елізи Дуліттл, Джона Теннера, Роубека Ремсдена, Октавіуса Робінсона на сторінках п’єс Б. Шоу адекватно віддзеркалюють національні характери, підкреслюють багатогранність англійської ментальності. З-поміж них на особливу увагу заслуговують постаті Віві Уоррен, Річарда Даджена, Джона Теннера. Цим персонажам притаманне скептичне ставлення до життя. Вони викривають позірні умовності, що існують у суспільстві, розвінчують світ «беззаперечних» істин, що побудований на закостенілих уявленнях.
У підрозділі 1.2. – «Концепція людини в новій драмі Івана Франка» – проаналізовано концепцію людини в п’єсах І. Франка. З’ясовано, що у драмах «Украдене щастя», «Кам’яна душа», «Учитель» письменник відтворив домінантні риси української ментальності. І. Франко зображував виразний психологічний портрет, у якому внутрішній світ персонажа, його характер розкривається через зовнішні умови. Справедливо зауважує М. Ткачук, що І. Франко «змальовує долі окремих людей на фоні суспільних процесів». Соціальне підґрунтя допомагає збагнути людську сутність Прокопа Рябини, Олекси Коваля, Анни Задорожної, Михайла Гурмана, Омеляна Ткача, Івана Хоростіля. Їхні переживання, мотиви вчинків, еволюції характерів, пошуки себе, свого місця в житті обґрунтовані причинно-наслідковими зв’язками людини і навколишнього середовища. Відтворюючи історичну своєрідність часу з його побутом, політикою, людьми, І. Франко увиразнив соціальночасову детермінованість устремлінь своїх персонажів. Тут виразно проступає аналітичність манери письменника, що спрямована на дослідження причин виникнення та сутності тих чи інших типів, які тісно пов’язані з соціальним середовищем. Цей зв’язок у драмах «Рябина», «Украдене щастя», «Учитель» – основний рушій драматичних пристрастей і подій.
На цьому тлі очевидними є типологічні паралелі між п’єсами І. Франка «Рябина», «Украдене щастя», «Учитель», «Кам’яна душа», «Будка ч. 27» з європейською новою драмою, творцями якої були Б. Бйорнсон, С. Виспянський, Ґ. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк, С. Пшибишевський, А. Стріндберґ, О. Уайлд, Б. Шоу. Вагомий аргумент наводить Р. Гром’як. Дослідник переконливо доводить, що автор твору «Борислав сміється» «безнастанно включався в освоєння культурних надбань, які кристалізувалися в доступних і досяжних йому текстах». Спільні риси у творчості драматургів підпорядковуються головним домінантам тогочасного художнього мислення, виявляються у показі сучасного суспільства через зображення особистих взаємин.
У підрозділі 1.3. – «Концепція людини в неореалістичній драмі Володимира Винниченка» – увиразнюється факт: образ людини в неореалістичній драмі В. Винниченка вирізняється домінуванням актуальних думок, бажань, намірів. У драмах «Дизгармонія», «Щаблі життя», «Memento», «Брехня», «Базар», «Пригвождені», «Гріх» стрижневе місце займає творче переосмислення усталених поглядів, їх деструктивного впливу на гармонійність існування людини в соціумі. Погоджуємося з твердженням В. Вишинського про те, що прагнення «по-новому осмислити зужилі моральні категорії спонукає В. Винниченка до всебічного соціально-психологічного дослідження життя тогочасного українського суспільства».
В. Винниченко, проникаючи в глибини свідомості своїх сучасників, змалював їх відповідниками реальних життєвих прототипів. Їхні колізії зумовлені усвідомленням нездоланної висоти абсолютизованих уявлень, що передбачає неминучий розрив між ідеалом і його складним втіленням у життя. Це міркування достатньою мірою ілюструє висновок Л. Мороз: «Змістову суть творчості В. Винниченка складають болісні роздуми над невідповідністю ідеалу дійсності, спостереження неймовірної складності людини – як істоти соціальної й водночас безмежного індивідуаліста, – здатної на безоглядну самопожертву й шалений егоцентризм».
Дослідження творчих взаємин В. Винниченка і тогочасних західноєвропейських драматургів виявило типологічну подібність, зумовлену впровадженням у художню структуру п’єси дискусії. Подібно до Г. Ібсена і Б. Шоу, які творили у руслі інтелектуальної драми, автор драми «Дизгармонія» порушував проблеми молодого покоління, користуючись оригінальним художнім засобом – словесною сутичкою. Цей факт підтверджує В. Панченко: «Молоді інтелігенти, завсідники революційних гуртків, бунтівники проти «старої моралі», індивідуалісти, які, по суті, експериментують на собі й на ближніх, намагаючись бути «чесними з собою», – вони влаштовують диспути й «суди», конфліктують з оточенням, закохують у себе екзальтованих соціалісток і просто дівчат чи жінок, які прагнуть любові, демонстративно й холодно відкидають загальноприйняті норми». Дискусія на сторінках п’єс В. Винниченка постає на ґрунті злободенної проблематики: кохання та обов’язок, ідейний фанатизм і свобода волі, справжні та позірні цінності, соціальне й національне.
Другий розділ – «Морально-етичні домінанти характеротворення у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка» – присвячений аналізу домінант характеротворення у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка. Встановлено, що на художні зацікавлення драматургів посутній вплив мала переоцінка етичних цінностей у культурній свідомості Західної та Східної Європи кінця XIX – початку XX століття. Звідси – новації художньо-естетичних вимірів літературних характерів. Тут впадає в око акцентування прав особистості на індивідуальний самовияв. На сторінках драм Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка їй відведено активну роль в утвердженні власної життєвої позиції.
У підрозділі 2.1. – «Етичний парадокс у драмі Б. Шоу «Учень диявола» – досліджено оригінальність творення характерів у вимірах художнього мислення Б. Шоу з проекцією на домінування етичного парадоксу. Драматург, виступаючи за «мистецтво великих ідей, що виражені не в якихось абстрактних формах, а втілені в художній системі характерів і образів», у п’єсі «Учень диявола» стрижневе місце відвів окресленню буденного світу лицемірства, що прагне поглинути людину з оригінальними світоглядними орієнтирами. Змальовуючи Річарда Даджена в моменти його самовизначення, письменник порушив питання перегляду традиційних ідеалів, відмови від звичних уявлень. Центральна постать п’єси Б. Шоу сповідує власні цінності. Вони суперечать загальновизнаним пріоритетам. Цей супротив у парадоксальній формі призводить до руйнації віджилого світогляду, дискредитує недолугі етичні догмати.
Річард Даджен непохитно і цілеспрямовано відстоює своє життєве кредо. Основними рисами його характеру є відсутність конформізму, протидія беззаперечному схилянню перед авторитетами, неприйняття усталених стандартів поведінки, невизнання наявних порядків, норм і правил. Центральна постать п’єси «Учень диявола» викриває блюзнірство людей, які сповідують християнську віру. Різноманітні прояви душевних порухів, що виникають внаслідок Річардового спілкування з середовищем пуритан, зумовлені перешкодами на шляху конструктивного поступу людського духу. Б. Шоу розглядав це конфліктне осердя крізь призму формування свідомості головного героя. Річард – жертва духовних потрясінь, що докорінно змінили його долю. На майдані під шибеницею він переступив через жах смерті. Б. Шоу реанімував у структурно-змістовій схемі мелодрами елемент античного катарсису, коли герой свідомо прямує назустріч своїй загибелі, проте не відмовляється від своїх переконань. У цьому свідомому виборі міститься можливість його фізичної загибелі. Водночас через це рішення відбувається усвідомлення власної потрібності та утвердження оптимістичного сприйняття світу.
У підрозділі 2.2. – «Моральна норма як естетичний критерій у драмі І. Франка «Кам’яна душа» – досліджується звернення І. Франка до проблеми морального становлення особистості у драмі «Кам’яна душа». Йдеться про духовне оновлення людини на основі переосмислення і звільнення від ілюзій щодо непохитності регламентованих етичних підвалин. Доведено, що у тій чи іншій формі ця проблематика характерна як для п’єс І. Франка «Украдене щастя», «Учитель», «Рябина», так і для п’єс Б. Шоу «Учень диявола» та В. Винниченка «Гріх».
Образ Марусі у драмі «Кам’яна душа», дія якої відбувається в Карпатських горах при кінці ХVІІІ віку, розкрито крізь призму зміни її морально-етичних орієнтирів. Створений драматургом характер є відображенням нового погляду на особистість жінки, її місце в українському суспільстві. Маруся, покинувши Делятинського, прагне у взаєминах із Марусяком до співіснування як співдіяльності двох суб’єктів, а не до підлеглості пасивного об’єкта активному суб’єктові. З одного боку, її характер національно виразний, в ньому наявні типові риси української жінки, а, з іншого, – Франкова героїня підноситься до символічного узагальнення образу жінки, яка кохає, бажає навколишнім щастя, добра, готова на самопожертву заради благополуччя близьких їй людей.
Попри душевні муки, що спричинені конфліктом між почуттями до ватажка опришків і відповідальністю за покинутих дітей, Маруся прагне жити своїм життям. Найголовніше для Франкової героїні – піклування про тих, кого вона любить. Маруся сповідує власний етичний закон, йому слідує і підкоряється: це заглиблена в себе, осібна, самотня людина. Ця самотність, випробовуючи її, загартовує і витворює з цієї постаті неповторну індивідуальність. Така особистість може свідомо протистояти загалу, спроможна на рішучі самостійні кроки. Письменник, розглядаючи проблему жіночого щастя в морально-етичному плані, окреслив широкий спектр жіночих устремлінь, проектуючи дійсність з минулого століття на добу, за якої йому довелося творити. У драмі «Кам’яна душа» І. Франко змалював трагічний стан української душі, глибоко проникнув у її психологію і відтворив національно обумовлені порухи українського менталітету.
У підрозділі 2.3. – «Етична концепція «чесності з собою» у драмі В. Винниченка «Гріх» – зроблено висновок, що на формування особистості Марії Ляшківської посутній вплив має ідея «чесності з собою». Вона опановує свідомістю цієї неординарної людини, яка володіє власною системою поглядів на життя. У драмі «Гріх» драматург зробив акцент на взаєминах центральної постаті твору з протилежною статтю. Марія зраджувала свого чоловіка, внаслідок чого той кинувся під німецькі штики. Після своєї негідної поведінки вона не змінюється. Героїня В. Винниченка погрожує Ніні відбити її чоловіка, очима пускає чортиків монаху, який двадцять років сидить у печері. Причиною такого ставлення до життя є її власні етичні норми, що контрастують із загальноприйнятими. Тому вона, не вагаючись, поцілувала б прикутого до стіни монаха, який за двадцять років ні разу не стригся, не мився і нігті в якого чорні та покривлені.
Важлива проблема, порушена В. Винниченком, підкреслює факт: у творі «Гріх» посутнє значення має конкретно-історичний зміст епохи. Він пов’язаний із морально-етичним сенсом загальнолюдських цінностей. У його вимірах особливий інтерес викликає індивідуальне трактування Марією не тільки поняття гріха, а й зради. До неї героїню твору підштовхує пропозиція Сталинського. Жандарм пропонує революціонерці зрадити своїх товаришів в обмін на їхнє життя та свободу. Угода з підполковником спричинює емоційний спалах в душі молодої жінки. Її емоції зумовлені важкістю вибору та призводять до душевного конфлікту. Зрештою боротьба почуттів закінчується згодою вчинити зраду.
У п’єсі «Гріх» вчувається відлуння мотиву принесення себе в жертву. Цей мотив для Марії глибоко вистражданий, особистісний. В інтертекстуальному полі, в яке входить Винниченків твір, простежується зв’язок його героїні з Річардом Дадженом із п’єси Б. Шоу «Учень диявола», а також з Омеляном Ткачем із п’єси І. Франка «Учитель». Центральна постать драми «Учень диявола» вибирає героїчну, жертовну поведінку, що має метою увиразнити сумнів щодо розумності навколишнього світу. Омелян Ткач жертвує собою заради освіти сільських дітей. В. Винниченко, як і Б. Шоу та І. Франко, сценічно виразно й психологічно переконливо простежив процес дедалі більшого опанування людиною обраної для себе моделі поведінки, трансформацію обраного ідеалу у внутрішню суть.
Третій розділ – «Художня концепція особистості у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка: компаративний дискурс» – складається з чотирьох підрозділів, які охоплюють порівняльні дослідження літературних характерів у творчості Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка. Встановлено, що художня концепція особистості у драмі Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка – це система поглядів драматургів на людину, спосіб розуміння та тлумачення письменниками її мотивацій, емоцій та поведінки. Коло прийомів, засоби творення індивідуального образу в п’єсах «Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен», «Учень диявола», «Пігмаліон», «Украдене щастя», «Учитель», «Кам’яна душа», «Рябина», «Щаблі життя», «Memento», «Брехня», «Гріх» мають спільне й відмінне. Типологічні збіги та розбіжності у названих творах виявляються при аналізі процесу характеротворення, визначенні індивідуально-неповторних і типових рис персонажів.
У дослідженні простежено, що письменників об’єднує прагнення до виявлення і підкреслення непересічних рис національного менталітету. Тут посутнє значення має твердження В. Працьовитого: «Кожен народ на певному етапі свого існування об’єднується в спільноту, яка відрізняється від інших фізичними даними, способом життя, побутовим оточенням, психологією, манерою поведінки, сімейним укладом, світосприйняттям, вольовими якостями тощо. Під впливом соціальних умов, історичних обставин, природніх катаклізмів у людей виробляються сталі риси характеру, які за будь-яких зовнішніх впливів в основному вияві залишаються незмінними».
З’ясовано, що художні інтерпретації особистості у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка характеризуються низкою збігів і відмінностей. Вони увиразнюються реалістичним підґрунтям художнього мислення драматургів. Його домінанти в п’єсах митців мають безпосередній вплив на окреслення індивідуальних проявів особистості. Переосмислення усталених конструкцій характеротворення акцентує увагу реципієнта драм Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка на нових світоглядних моделях, що панорамно відбивають духовні устремління кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У підрозділі 3.1. – «Концепція особистості та її значимість в контексті сучасних інновацій» – акцентується назріла потреба всебічного осягнення етнокультурної ідентичності англійського та українського національних характерів. Йдеться про необхідність її розкриття крізь призму естетичних, ідеологічних, етичних, соціальних і культурних орієнтирів у зіставленні із загальнолюдськими ідеалами. Це питання актуалізувалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття – час активної переоцінки етичних підвалин духовності. Особливою актуальністю вирізняється воно і сьогодні – в умовах глобалізації. Модель світобудови у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка характеризується антропоцентричністю. В естетичних вимірах драматургів людина – центр і найвища мета художнього пізнання. Вона трактується як унікальна, неповторна особистість, яка віддзеркалює глибини національного менталітету, літопис народної долі.
У підрозділі 3.2. – «Образ інтелігента у п’єсах Б. Шоу «Пігмаліон» та І. Франка «Учитель» – проведено порівняльне дослідження образу інтелігента у драматургії Б. Шоу та І. Франка. У драмах «Пігмаліон» та «Учитель» розглянуто типологічні спільності та відмінності репрезентантів соціальної групи, якій притаманна велика внутрішня культура, яка займається розвитком і поширенням освіти.
У п’єсі «Пігмаліон» сенс життя професора Хіґінса визначає фонетика. Центральний персонаж твору розбудовує власну фонетичну лабораторію мовленнєвого аналізу, фіксує найтонші нюанси мовлення. Захоплюючись звуками мови, Генрі Хіґінс досягає внутрішньої гармонії й цільності. В його образі виокремлюємо не тільки такі властивості його характеру, як життєрадісність, енергійність, рухливість, емоційність, добродушність і безпосередність, але й психологічну домінанту професорового образу – захопленість певною ідеєю. Герой твору Б. Шоу переконаний у важливості літературної мови і впевнений, що досконале оволодіння нею перетворить неосвічену квіткарку у вишукану пані. Це він доводить на практиці.
Увага до внутрішнього світу освіченої людини – прикметна особливість української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Духовні пошуки такої особистості знаходять відгук у драмах І. Франка «Учитель» та В. Винниченка «Memento». У творчості І. Франка образ інтелігента, який репрезентує сільське вчительство, співзвучний із загальною тональністю ідейно-художніх пошуків тогочасної драматургії. Слушного висновку дійшов М. Зимомря, коли стверджує, що у колі творчих зацікавлень І. Франка «органічно пов’язані духовні пласти різних народів і різних епох».
У комедії «Учитель» наголошується факт: людина повинна жити відповідно до власного сумління. Згідно до цього принципу формується ієрархія духовних здобутків Франкового героя: Омелян Ткач досягає душевної рівноваги, оскільки він нічого не робить усупереч своїм світоглядним переконанням. Центральний персонаж твору І. Франка – натура гармонійна, врівноважена. Він не піддається стану зневіри й цинізму через небажання сільських дітей вчитися. Його ідеали не є ілюзорними, а це свідчить про перспективність його ідеї щодо духовного піднесення сільської громади загалом і кожної дитини – зокрема.
У підрозділі 3.3. – «Феміністичний дискурс у драмах Б. Шоу «Професія місіс Уоррен» та І. Франка «Украдене щастя» – охарактеризовані національні особливості феміністичного дискурсу у драмах Б. Шоу та І. Франка. Доведено, що у драмі «Професія місіс Уоррен» автор створив образ енергійної, жвавої, рішучої, упевненої в собі молодої особи. Характер Віві Уоррен лаконічно втілює в собі незалежність, сутність якої виражається у неприйнятті цінностей, сповідуваних її матір’ю. Віві Уоррен опановує й керує своїм життям. Доступними їй методами вона бореться за власну долю. У цьому ракурсі її образ відповідає статусу модерної жінки. Драматург змалював новомодну за своїми поглядами та уподобаннями героїню. Віві запевняє, що її не цікавлять романтичні ідеали. Вона не задається метою зробити світ кращим. Віві не ходить до церкви, натомість вона вчиться стріляти з рушниці, а про її непересічні розумові здібності свідчить третє місце на екзамені в Кембриджі. Героїня Б. Шоу сповнена жаги до життя, до небуденних звершень. Вона виборює право жити повноцінно, але жити не інстинктами, а розумом.
Особливості феміністичного дискурсу у драмах Б. Шоу виразно проступають при їх типологічному зіставленні з образом модерної жінки в літературах країн як Західної, так і Східної Європи, і зокрема – в Україні. Необхідність окресленого аналізу в контексті загальноєвропейської традиції акцентує С. Хороб. Згідно з його переконливим висновком, українська драма кінця ХІХ – початку ХХ століття – «органічна складова частина загальноєвропейського літературно-сценічного модерного контексту, а українські представники нових типів художнього мислення постають як такі, що увиразнюють свою літературну самобутність на тлі творчості відомих драматургів Європи – Генріка Ібсена, Юліуша Словацького, Моріса Метерлінка, Ґергарта Гауптмана, Станіслава Виспянського, Антона Чехова, Гуго фон Гофманнсталя, Августа Стріндберґа, Бернарда Шоу, Георга Кайзера, Франца Верфеля та ін.».
З’ясовано, що проблема жіночої емансипації мала панорамну вагу для І. Франка у драмі «Украдене щастя». У п’єсі драматург зосередився на зображенні становлення індивідуального жіночого «Я». На початку твору Анна Задорожна неспроможна керувати своєю долею. Франкова героїня настільки безвольна, що нездатна протестувати проти власної неволі, боротися за особисте щастя. Упродовж тривалого часу вона не може усвідомити своєї рівноправності з чоловіками. На відміну від Віві Уоррен, Анні не вистачає сили стати вище за об’єкт свого захоплення. Тут має місце своєрідне уособлення поведінкової моделі патріархальної жінки. Проте, переживши складну життєву драму, Анна стає незалежною. Кохання підносить героїню, надає їй душевної наснаги. Через почуття молода жінка досягає особистої свободи. Еволюція світогляду Анни вмотивована зміною її ставлення до суспільної моралі. Героїня І. Франка відкидає регламентовані шаблони та живе власними переконаннями. Анна крок за кроком виборює право жити повноцінно, жити так, як підказує їй серце. У останній дії Анна – вольова особистість. Вона істотно відрізняється від патріархальної жінки, якою вона була на початку твору. Наприкінці твору Анна, як і Віві Уоррен, – носій новомодних поглядів.
У підрозділі 3.4. – «Своєрідність характеру антигероя в п’єсах Б. Шоу «Будинки вдівця» та В. Винниченка «Memento» – доведено, що п’єси Б. Шоу «Будинки вдівця» та В. Винниченка «Memento» вирізняються своєрідністю характерів Сарторіуса та Василя Кривенка. Центральні постаті названих драм не змальовані відповідно до еталонного образу позитивного героя. Тут має місце зміна фокусування зображення – наголос робиться на дегероїзації персонажів. Ці особливості характеротворення у творчості письменників зумовлені впливом Г. Ібсена. Характеризуючи стрижневі прийоми та засоби окреслення характерів на сторінках творів автора п’єси «Ляльковий дім», Б. Шоу наголошував на їх парадоксальності. Англійський письменник довів, що створені Г. Ібсеном постаті «не є вульгарними негідниками, а людьми, які в звичайному романі чи мелодрамі були б героями».
У характеристиці Сарторіуса відзначимо його владність, рішучість, поважність. Батько Бланш – сильна особистість, яка всім, чим володіє, зобов’язана лише собі. Центральний персонаж п’єси Б. Шоу – виразний представник прагматичного суспільства. З цього погляду примітні його взаємини з навколишніми. До Сарторіуса нелегко підступитися, він наводить страх на слуг. Сарторіус, попри скрутне становище родини, зумів подолати шлях до вершин англійського суспільства. У цьому йому сприяє бережливість, що межує із жадібністю. Формування аморального, егоїстично-меркантильного ставлення до життя у Сарторіуса зумовлене прагненням збагатитися. У п’єсі «Будинки вдівця» показано, як цинічний й агресивний вискочень з низів на шляху до свого утвердження переступає через доброзичливість і порядність, сумління і людяність.
Позбавлена героїчних, виняткових якостей постать Василя Кривенка у драмі В. Винниченка «Memento» є оригінальним втіленням характеру антигероя. Центральний персонаж драми наділений самобутнім характером, втілює нові духовні устремління та тенденції зображуваного історичного періоду. Василь Кривенко розвиває свою теорію виховання здорових нащадків. Не визнаючи нічого над власними принципами, він усвідомлює, що ані духовно, ані матеріально вони з Антониною не можуть забезпечити майбутню дитину. Тому її народження спричинило б його особистісну трагедію, призвело б до втрати сенсу життя. Утверджуючи самоцінність кожної особистості, Василь мріє про досконалого нащадка, який зростатиме в атмосфері, побудованій на взаємній любові батьків, на самопожертві один до одного, де кожний несе відповідальність за благо інших. У цьому він бачить шлях до формування нової ґенерації, яка утворила б ядро сильної, здорової нації.
Досліджуючи глибини людського буття, психологію особистості, Б. Шоу у драмі «Будинки вдівця» та В. Винниченко у п’єсі «Memento» змалювали новий тип персонажів. Центральні постаті п’єс Сарторіус і Василь Кривенко – своєрідні антигерої. Їхні образи-характери виразно проступають у діях, конфліктах і конфліктних ситуаціях, що увиразнюють художню модель англійського та українського національних типів негероїчної особистості.
У «Висновках» узагальнено основні результати дослідження концепції особистості у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка. На основі системного аналізу проблемно-тематичних рівнів образу людини у художньому мисленні письменників окреслено їх естетичні прерогативи, засоби художньої реалізації їх світобачення та світовідчуття. Досліджено морально-етичні домінанти характеротворення, їх концептуальний зміст у драматичній творчості митців, виявлено основні, домінантні риси образів-характерів у п’єсах Б. Шоу «Учень диявола», І. Франка «Кам’яна душа», В. Винниченка «Гріх», обґрунтовано етичне самовизначення героїв у названих творах. У роботі з’ясовано специфіку характеротворення у драмах Б. Шоу, І. Франка, В. Винниченка, розглянуто їхні художні моделі в зв’язку з обставинами життя персонажів і естетичними орієнтаціями драматургів, окреслено компаративні аспекти драматургічної поетики письменників в її взаємозв’язку з художньою творчістю кінця ХІХ – початку ХХ століття. Дослідження засвідчило риси художнього новаторства Б. Шоу та І. Франка при змалюванні характерів інтелігентів у п’єсах «Пігмаліон» і «Учитель», специфіку феміністичного дискурсу у драмах Б. Шоу «Професія місіс Уоррен» та І. Франка «Украдене щастя», особливості естетичної концепції особистості антигероя в п’єсах Б. Шоу «Будинки вдівця» та В. Винниченка «Memento».
Марко В. Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії. Навчальний посібник. Для студентів філологічних спеціальностей / Василь Петрович Марко. – Кіровоград: Степ, 2007. – С. 239. Оляндер Л. Реалізм як філософська категорія, художній метод та його термінологічне вирішення: безсумнівне і дискусійне / Луїза Оляндер // Терміносистеми сучасного літературознавства: досвід розробки і проблеми: Науковий семінар / За ред. Р. Гром’яка. – Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ ТНПУ, 2006. – С. 66.
Гром’як Р. Реконструкція багаторівневої моделі естетичної свідомості Івана Франка як гіпертекст у діалозі культур Європи / Роман Гром’як // Наукові записки. Серія: Літературознавство / За ред. проф. М. Ткачука. – Тернопіль: ТНПУ, 2006. – Вип. 20. – С. 196. Вишинський В. Жанрово-стильові особливості драми Ґергарта Гауптмана: натуралістичний об’єктивізм (німецько-українські типологічні паралелі): дис. … канд. філол. наук: 10.01.05 – порівняльне літературознавство / Володимир Станіславович Вишинський. – Тернопіль, 2007. – С. 157.
Панченко В. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: Книга розвідок та мандрівок / Володимир Панченко. – К.: Твім інтер, 2004. – С. 181.
Зимомря М. Перекладацький досвід Івана Франка: модель нормативного виміру / Микола Зимомря // Теорія літератури, компаративістика, україністика: Зб. наук. праць з нагоди сімдесятиріччя доктора філологічних наук, професора, академіка Академії вищої школи України Романа Гром’яка. – Вип. 19. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – С. 308.
George Be ard Shaw. ... A Fearless Champion of the Truth / George Be ard Shaw. – Moscow: Progress Publishers, 1977. – Р. 216. |
