| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, окреслено зумовлені нею завдання, об’єкт і предмет дослідження, теоретико-методологічну основу дисертації, викладено погляд на наукову новизну та практичне значення здобутих результатів, наведено дані про їхню апробацію й структуру дисертаційної роботи.
У першому розділі – “Становлення і розвиток філософської лірики в російській літературі XIX століття” – осмислюється стан вивченості жанру філософської лірики в російському та українському літературознавстві XX століття, розглядається функціонування цього жанру в російській літературі періоду перехідності кінця XIX століття
У підрозділі 1.1. “Своєрідність філософської лірики і проблеми її вивчення у світлі особливостей поетичного мислення” розглядається науковий контекст проблеми “філософічності” літератури з погляду співвідношення художньої та філософської сфер духовної діяльності. Існує ряд концепцій, що визнають цінність і самодостатність кожної із систем. Думка про співіснування емотивного й когнітивного компонентів у поезії висловлена в монографії А.Ф.Бегіашвілі “Філософія і поезія. Філософські проблеми поетичної мови”. Емотивне пізнання, а також “наявність інтелектуальних емоцій і переживань” дозволяє пояснити природу виникнення “свіжого” поетичного образу і вийти на новий рівень дослідження зв’язків філософії та літератури.
Аналіз філософської лірики в дослідженнях цього жанру ґрунтується на поляризації філософії та літератури всередині художнього простору. Наприклад, Л.М.Щемельова виводить свою теорію диференціації філософської лірики з опозиційності “емоційність – розумовість”. Протиставлення родового, притаманного філософському ставленню до світу, і видового, що репрезентує емоційний стан і самосвідомість ліричного суб’єкта, розкривається в роботі Р.С.Співак. Поширеність такого підходу пояснюється подвійною природою філософської лірики.
Продуктивним напрямком дослідження, на думку автора дисертації, є вивчення взаємозв’язку поетичного мислення і філософської лірики. Поетичне мислення визначає специфіку співвідношення внутрішнього і зовнішнього предмета у сприйнятті навколишнього світу поетом, неповторність емоційної атмосфери тексту, особливості використання слова, організацію й упорядкування його семантичних та фонетичних характеристик. Поетичне мислення спрямоване на формування змісту і пошук адекватного йому стильового вираження. Така настанова у творі реалізується завдяки категорії жанру. Жанр сприяє реалізації мислення художника, яке є його імпульсом і джерелом розвитку. Спираючись на аналіз поетичного мислення, можна осмислити властивості лірики в її динаміці, тобто не лише виділяти певні сталі ознаки, але й простежити її витоки та еволюцію; вивчати трансформації, що відбуваються в системі лірики певного культурно-історичного періоду й зумовлюються насамперед змінами у свідомості людини.
Поняття “поетичне мислення”, з нашої точки зору, доцільне для правильного трактування твердження про міжсистемність філософської лірики. На ранньому етапі становлення філософської лірики простежується її тяжіння до традиційного філософського жанру сентенції, яка включається до тексту практично без структурних змін. Філософські жанри містять закінчену думку, тезу, відтворюють позицію “ззовні”, орієнтовану на позаособистісну об’єктивну фіксацію явища. Завдання сентенції – не лише відобразити процес пізнання, але й переконати в одиничності та істинності його результату. Позаособистісність, відсторонення, остаточність висновку, гносеологічність ліриці не притаманні. Але навіть приймаючи їх, вона не має адекватних засобів зображення і вираження. Цим і зумовлюються запозичення нею філософських засобів вираження думки. Наступним етапом становлення філософської лірики як жанру є зміна в прагматиці тексту. У філософській ліриці, як і в інших ліричних жанрах, переживання, настрої – первинні, але простежується й додаткова інтенція – необхідність обґрунтування, пояснення, апеляція не лише до почуттів читача, а й до його інтелекту. Виникає синтез ліричної емоційності й прагнення до інтимізації неліричного змісту.
Філософська лірика в широкому розумінні – це тематичний клас лірики, що характеризується метафізичністю проблематики, інтересом до глобальних питань буття, переважанням абстрактного предмета художнього зображення над індивідуальним, рефлексивністю, логіцизмом. У вузькому розумінні термін “філософська лірика” позначає жанр, що склався в середині ХІХ століття й утвердився в 1880-х роках. Філософська лірика, увібравши в себе риси лірики й філософії, синтезувала ліричну суб’єктивність і пошук загальних закономірностей, що зумовлює й об’єкт жанрового змісту, й специфіку його вираження.
Погляд на цей жанр з позиції поетичного мислення виявляє риси, характерні тільки для філософської лірики: багатофункціональність філософської ремінісценції в змістовій системі твору, поліінформативна значеннєва структура, подвоєння прагматики, посилення контекстуальних зв’язків і розширення контекстуального поля.
У підрозділі 1.2.“Філософська лірика перехідного періоду (80-ті рр. XIX ст.)” з’ясовується специфіка періодів перехідності та їх вплив на особливості філософської лірики. Центральна проблема цього підрозділу – культурно-історична ситуація, активним фігурантом якої був К.К.Случевський. У розробці цього жанру його філософська лірика мала важливе значення. Вона синтезувала досягнення поетів-романтиків і була новаторською.
Філософська лірика відіграє особливу роль у поезії 80-х рр. ХІХ століття – перехідному періоді в розвитку літератури і суспільства. У цей час сформувались умови для розвитку жанрових ознак філософської лірики. Порівняння періодів передромантизму й передсимволізму та встановлення принципової їхньої схожості (агностицизм, розробка проблеми зла, утвердження дисгармонійності світу, руйнування сталої жанрової ієрархії тощо), дає підстави зробити висновок про наявність типологічних ознак перехідних періодів: асиметричність, багатовимірність, дезінтегративність персональних систем, дискретний і непередбачуваний розвиток як у межах окремого тексту, так і в системі взагалі. Передсимволізм – естетична течія, що виникла на зламі ХІХ–ХХ століть. Вона формує новий погляд на світ, зосереджує увагу на проблемах, яких раніше в поезії не торкалися, і знаходить для них художню форму. Значні видозміни, що зачіпають тематичні структури й жанрово-стильову систему, засвідчують руйнування традиційних поетичних моделей – як смислових, так і формальних – і зародження нового типу мислення, нових почуттів, які підготували появу не лише символізму, а й егофутуризму, акмеїзму. Установка на експеримент з традиційними жанрами, прагнення віднайти форму, здатну передати новий зміст, – найхарактерніші прояви перехідності, зокрема й 80-х років ХІХ століття, які знайшли віддзеркалення в жанрі філософської лірики.
У другому розділі дисертації – “Формування жанру філософської лірики в російській літературі доби романтизму та його розвиток у творчості К.К.Случевського” – з’ясовуються ознаки філософської лірики, сформовані в поезії 20-х – 30-х рр. ХІХ ст. на тлі загальних процесів у жанрово-стильовій системі, досліджується проблема впливу на поезію К.К.Случевського творчості поетів-романтиків під кутом подальшого розвитку філософської лірики.
У підрозділі 2.1. “Становлення жанру філософської лірики у творчості В.А.Жуковського, П.А.В’яземського, Є.А.Баратинського, Ф.І.Тютчева” на основі аналізу текстів поетів-романтиків робиться висновок про динаміку розвитку філософської лірики, відзначаються найбільш яскраві, стійкі риси, сформовані в цей період, акцентується увага на причинах і умовах виникнення жанрових ознак.
У добу романтизму філософська лірика тільки починає закладати умови для оновленого значеннєвого поля і форм його вираження, у яких синтезуватимуться філософія та поезія. Саме тому досить часто джерелом концепцій, необхідних для створення жанру філософської лірики, є романтична топіка, яка репрезентує відповідний тип художнього, а не філософського мислення. Це досить важливо, оскільки в зазначеному жанрі змістовність є його основою, яка визначає більшість домінантних характеристик філософської лірики. Наприклад, поезія В.А.Жуковського відзначається наявністю розширеного інформаційного поля за рахунок зчеплення філософем. Вони поєднують у собі традиційну романтичну образність і занурення в “якусь конкретність”, де тема проявляється в “окремому”, одиничному аспекті, що набув “сили узагальнення, потенції символічних значень”. Дослідження жанрово-стилістичних особливостей поезії В.А.Жуковського дало можливість зробити висновок про те, що жанр філософської лірики в його творчій системі не має закінченої форми. Разом із тим, аналіз поетичної концепції “життя” в творчості В.А.Жуковського показав, що у філософську лірику долучаються нові проблеми, не обмежені жанровою ієрархією, а індивідуальні принципи втілення оригінальної поетичної теми є тими новаціями форми, що складають основу поетики філософської лірики.
Філософська лірика у творчій системі П.А.В’яземського починає закріплюватися на формальному рівні. Навіть у посланні філософські відступи, роздуми, узагальнення виглядають більш незалежними, зумовлюються не поетикою жанру, а світоглядом поета (“Поминки (Ал. Перовский)”). Натуралізація зображення – характерна авторська риса, за допомогою якої досягається не тільки іронічний ефект (як у вірші “К В.А.Жуковскому”), але й пожвавлюється образ, по-новому трактується традиційна тема. Лейтмотивна будова жанру як ознака поетичної системи П.А.В’яземського відіграла вирішальну роль у становленні філософської лірики. П.А.В’яземський формує “погляд з боку” – це переломлення думок і почуття іншої свідомості, що оцінює внутрішній світ ліричного “Я”, освоює можливості поєднання декількох “ролей” ліричного “Я”. Композиційна багатоакцентність, що стала специфічною рисою його поезії, дозволяє поету поєднати філософсько-етичну проблематику з переживанням, спогляданням світу. У розвитку філософської лірики, особливо в поезії передсимволістів, ця ознака буде часто використовуватися й удосконалюватися.
Усі образи, кожен поворот ліричного сюжету, будь-яка думка в ліриці поета-романтика Є.А.Баратинського розгортаються з метою показу монолітного, цілісного філософського уявлення про світ. На відміну від філософської лірики П.А.В’яземського, його поезія не ґрунтується на лейтмотивах; певні тематичні “повороти” є відбитком неповторного ходу мислення, що розгортається в інтелектуальній загостреності піднесення традиційного мотиву, теми. Окрім того, філософська лірика Є.А.Баратинського характеризується звуженням, концентрованістю зображення, поступовим зануренням у проблему. Прикладом такого підходу може стати явище, назване нами як “статична динаміка” (“Финляндия”, “Надпись”), яке проявляє ледь відчутні процеси переходу часу із сучасного в минуле. Навмисний прямолінійний зв’язок між ідеєю та її втіленням, двоплановість, зміна точок зору ліричного “Я”, недоговореність, градація як основний композиційний прийом, – ось ті стилістичні засоби філософської лірики Є.А.Баратинського, які дозволяють поетові показати сходження думки від події-імпульсу до пізнання закону.
У поезії Ф.І.Тютчева простежується формування кількох різновидів філософської лірики, у яких акумулюються й удосконалюються різні типи цього жанру. Особливо чітко, на наш погляд, окреслилися два типи філософської лірики. У першому (наприклад, “Тихой ночью, поздним летом”, “Под дыханьем непогоды”) зображення предмета “очищується” від емоційно-інтелектуальних переживань поета. У цих віршах Ф.І.Тютчев розробляє новий спосіб освоєння дійсності. Поряд із роздумами, медитацією у філософській ліриці поета використовується форма спостереження, що прагне в самовиявленні природи розкрити сутність взаємин між суб’єктом та об’єктом, завдяки чому знімається двоякість між відстороненістю думки й чуттєвістю в зображенні предмета. У другому типі, навпаки, зображуваний предмет позбавляється конкретних ознак, перетворюється на абстрактно узагальнений образ. Зміст такої філософської лірики поета розкривається за допомогою таких виражально-зображувальних засобів, як різні види повторів, гендіадиси, хіазматичні конструкції, нерозповсюджений, вузький набір ключових образів, композиції, побудовані на алегорії та зіставленні. Їхнє призначення у творі – уточнювати й загострювати думку. Це переважно традиція філософської лірики в російській романтичній поезії (твори “С поляны коршун поднялся”, “Не рассуждай, не хлопочи” та інш.). У цьому підрозділі дисертації порушується також проблема формування
жанру філософської мініатюри та її місця в жанровій системі лірики аналізованого періоду. Філософська мініатюра XIX ст. постала з уже відомих малих форм або їхніх трансформацій, проте її поява значною мірою уможливлена наявністю тенденції до створення позажанрових віршів. Джерело філософської мініатюри – ідеї німецького романтизму, а також прагнення поєднати одиничне з ємністю символічного узагальнення. Жанрова своєрідність мініатюри Ф.І.Тютчева полягає в тому, що засоби творення останньої в його поетичній системі інші, ніж у раціоналістичній поетиці. Відкритість структури, розширення інформативного поля, концентрація образного ряду, тісний контекстуальний взаємозв’язок, – процеси, які позначились на філософській мініатюрі.
Нові форми й способи образного відображення дійсності стають характерними для філософської лірики. Нерідко імпульсом до зародження жанру філософської лірики є диспропорційність, дисбалансність, що свідчить про розхитування старих, не досить гнучких форм. Багато рис, у майбутньому типових для філософської лірики, підказані принципами романтичної філософії та мистецтва.
У підрозділі 2.2. “Співвідношення традиції та новаторства у філософській ліриці К.К.Случевського” досліджуються основні шляхи трансформації романтичної жанрово-стильової системи у творчості передсимволіста.
Експеримент для К.К.Случевського – не тільки шлях до жанрового оновлення, але й спосіб ставлення до світу і його проявів. Експеримент реалізує багаторівневий синтез, що визначає суть перехідного мислення поета. Злиття різнорідних процесів або явищ породжує суперечливі образи, емоції, думки. Поряд з імпресіоністичністю, заглибленням у почуття, враження, К.К.Случевський вдається в поезії до розумового тлумачення світу. Художній детермінізм (співзвучність усіх елементів образу світу, їхній взаємоперехід) і диференціація (атомізація, чітко окреслене та ясне сприйняття ієрархізованої реальності) – основні ознаки перехідного поетичного мислення, що відображається на всіх рівнях тексту. Саме тому дослідники виділяють дві тенденції в поетиці К.К.Случевського: “прагнення до розмежування, до поляризації протилежних начал” та “пошук зв’язків і взаємозумовленості явищ”.
Порівняльний аналіз віршів К.К.Случевського і поетів-романтиків довів, що установка на експеримент не тільки з певними жанровими формами чи змістом, але і власним світорозумінням призводить до того, що саме “чужа”, несхожа, неспоріднена за способом бачення світу система визначає зміст, містить приховане значення. Це ми відзначаємо, зіставляючи поетичні системи Ф.І.Тютчева і К.К.Случевського (аналізуються твори “Обвеян вещею дремотой” та “В молчании осени ссыпаются листы”). Наслідування окремих властивостей поетики Ф.І.Тютчева має свідчити про зовсім протилежне ставлення К.К.Случевського до означуваного з погляду “рідної” системи. Заощаджуючи засоби й утримуючись від частого виявлення себе, К.К.Случевський не відступає від правила філософської лірики насамперед нести інформацію про авторське бачення світу.
У роботі відзначено, що і Ф.І.Тютчев, і К.К.Случевський концентрують свою увагу на певному предметі, його ознаці, застосовують композицію наближення. Якщо у своїх текстах Ф.І.Тютчев використовує спостереження як спосіб пізнання, у процесі якого розгорнутий опис природи є концептуально насиченим, не містить авторських коментарів, то у К.К.Случевського зовсім інший підхід. Незалежне, спокійне спостереження його ліричне “Я” не здатне вести. Тому зорові феномени спресовані, стиснуті думкою, що виражається в його поезії через алегоризм або метонімію. Зажуреність у внутрішній світ не вивільняє від примусової об’єктивної даності.
К.К.Случевського та Є.А.Баратинського зближує інтерес до “суміжних” явищ, що балансують між статичною та динамічною позицією, яка сполучає момент життя і його припинення, зупинку в смерті. К.К.Случевський прагне представити явище в динаміці, намагається вловити і вкласти у мініатюру складне відчуття миті до чи після смерті, наголошує на діалектиці цих станів. Він трансформує визначальну для Є.А.Баратинського дистанційованість життя і смерті, минулого і сьогодення, прагнучи їх зблизити. Поет зосереджується на художньому осмисленні страху перед смертю, продовжуючи в цьому Є.А.Баратинського. К.К.Случевський не вдовольняється простою констатацією “суміжного” об’єкта – нововведення романтика. Він створює суміжне ліричне “Я”, що перебуває і не в “житті”, і не в “смерті”. Самим актом дослідження ліричне “Я” стверджує відсутність небуття. Композиційна побудова філософської лірики К.К.Случевського, проблематика якої сконцентрована на переживанні та дослідженні життя і смерті, якоюсь мірою повторює засоби художнього втілення думки, характерної для поезії Є.А.Баратинського: лінійне структурування тексту, антиномічний композиційний принцип, що реалізує діалог свідомості та формує декілька рівноправних значеннєвих центрів.
Внаслідок дослідження можна зробити висновок, що ставлення до традиції у К.К.Случевського двоєдине, бо поєднує протилежності. Він не переймає беззастережно принципи бачення світобудови і людини, вироблені поетами-романтиками, проте постійно звертається до романтичних мотивів та образів, контамінує світоглядне зрушення і традиційне інформативне поле. Так, етико-філософська тема єдності “Я”, яку розробляли багато поетів-романтиків, продукуючи різноманітні опозиції (добро / зло, талант / епігонство, залежність / свобода дійсності від суб’єктивного світу людини), у К.К.Случевського стає однією з провідних.
Як уже зазначалося, для формування змістової структури філософської лірики К.К.Случевський використовує романтичну топіку. Перехідність творчості передсимволіста виявляється у фіксації літичного стану. Це призводить до нагромадження, варіації концептів, мотивів, але водночас і до нездатності руйнування насамперед способу їхнього створення.
У третьому розділі – “Філософська лірика К.К.Случевського та її зв’язок з поетичними системами інших передсимволістів О.М.Апухтіна та К.М.Фофанова” – розглядається поезія 80-х рр. ХІХ ст., доводиться її взаємозв’язок, зумовлений спільністю домінуючих жанрово-стильових тенденцій перехідності, специфікою проблематики філософської лірики цього періоду.
У підрозділі 3.1. “Думка й емоція в поезії О.М.Апухтіна і К.К.Случевського” виділяються передумови створення жанру “філософська лірика” в поетичній системі О.М.Апухтіна, звертається увага на зародження в ній передсимволістських ознак та вказується на наслідування їх К.К.Случевським.
Трансформації жанру в поезії О.М.Апухтіна, який не прагне до новаторства в цій сфері, дозволяють говорити про закономірні зрушення в жанровій системі. Поет дотримується домінанти традиційних жанрів. Формування нового змісту в його поезії відбувається на тлі використання застарілих форм. Традиційно О.М.Апухтіна вважають консерватором. Попри це поет порушував нові проблеми, які відрізняли поетів 80-х рр. від попередників і послідовників. По-своєму втілюючи почуття туги, О.М.Апухтін простежує граничні його точки, випробовує максимальні можливості цього переживання. Саме звідси, з цієї емотивної сфери, виникають значеннєві комплекси. Раніше вони зустрічалися у О.М.Апухтіна. Характерними вони стали і для поезії К.К.Случевського.
Таким чином, віршам О.М.Апухтіна, з одного боку, притаманне превалювання емотивної інформації, тенденція до експерименту з почуттям, що виражається в його максималізації. Туга, хворобливий сон, божевілля, втрата контролю над самосвідомістю утворюють певну послідовність, щоб показати динаміку розвитку почуття. З іншого боку, вірші
“Памятная ночь”, “Швейцарка” аналітичні, про що свідчать їхній алегоризм, характер порівняння, яке дистанціює емоційне та розумове, а також зміна функції ліричного “Я”, що одночасно переживає “чуже” життя і спостерігає за цим процесом. Поєднання двох різних зображувально-виражальних прийомів і навіть самих об’єктів у творі уможливлюється завдяки дисбалансності, що все більше вкорінюється в механізмі мислення поета, у його стилі. Проте названі особливості не є складниками необхідних ознак жанру філософської лірики.
Після порівняння віршів К.К.Случевського “Усталость” та “Lux Aete a” з поезією О.М.Апухтіна стає зрозумілим, що К.К.Случевський звертає увагу на нові якості, що з’явилися і прогресують у людині, роблять її самотньою, призводять до хворобливого і спотвореного сприйняття світу. Саме тому аналітичні засоби творення образу дозволяють поету показати подвійну сутність цих страшних почуттів. Туга, біль, божевілля – все це досліджується, обмірковується, тобто почуття переходить у думку, що і відрізняє поетичну систему К.К.Случевського від системи О.М.Апухтіна.
На підставі аналізу віршів “Астрам” і “Ни отзыва, ни слова, ни привета” О.М.Апухтіна та “Зернышко” К.К.Случевського ми дійшли висновку, що К.К.Случевського приваблюють інші аспекти в тих темах, що цікавили й О.М.Апухтіна. Внаслідок цього в його творах діє зовсім інший механізм розкриття проблеми. Досить часто він тримається на специфіці мислення К.К.Случевського, здатного створювати порубіжжя, позицію “між”, характерну для значеннєвої і для жанрово-стилістичної структури, а також для системи передсимволізму в цілому. Рівень охоплення явищ ширший і “філософічніший”, ніж у О.М.Апухтіна, бо аналізуються субстанціональні ознаки феномена, з’ясовуються його причини – все це у ліричному ключі, крізь призму внутрішнього світу, інтроспективно.
Творчі системи О.М.Апухтіна та К.К.Случевського зближують
спільність проблематики й емоційна атмосфера, що актуалізує почуття втоми, хворобливості. Не зважаючи на те, що К.К.Случевський дає відмінне художнє трактування теми смерті й життя, у співвідношенні яких досліджується стан переходу з одного в інше, а також мотиву безумства як дару прозріння прихованих сутностей, можна констатувати використання ним деяких поетичних засобів, характерних для лірики О.М.Апухтіна: способу контамінації традиційних мотивів (пісні й марення, натовпу й моря) та принципу взаємовитлумачення (наприклад, цикл “Мгновение”) як методів оновлення смислу в “стертих” поетичних вираженнях.
У підрозділі 3.2. “Буттєва проблематика і форми її художнього втілення у філософській ліриці К.М.Фофанова і К.К.Случевського” розкриваються особливості поетичних систем передсимволістів. З огляду на значеннєву і стилістичну своєрідність лірики К.М.Фофанова, осмислюється його внесок у розвиток жанру філософської лірики. К.М.Фофанов, як і більшість поетів 80-х рр., у формуванні жанру філософської лірики спирається на традицію і водночас творчо розвиває її. Великий вплив на філософську лірику справили раціоналістичні жанри (напутнє послання, епіграма тощо). У творчості поета чимало віршів зі схематичною будовою, з алегоричною образністю (наприклад, “Всегда мы чувствуем правдиво”).
На основі аналізу віршів “Деревня скрылася... И нивы...”, “Сумерки”, “В заключении” робиться висновок про те, що К.М.Фофановим підтримував таку тенденцію в розвитку філософської лірики, що склалася в період 80-х років XIX століття, як багатотемність і поліпроблемність: в одному вірші перехрещується кілька проблем, причому значеннєвий епіцентр, своєрідний контрапункт, непомітний, ледь намічений у композиційній побудові тексту. Поет настільки щільно переплітає образи й мотиви, які належать до різних проблемних рівнів, традицій, що в кожному ліричному творі вибудовується завершена й неповторна концепція світу, у якій поєднано трансцендентне й трансцендентальне, а макрокосм людини органічно зливається з макрокосмічним простором.
Філософська лірика К.М.Фофанова відображає найяскравіші особливості передсимволістського світогляду. Наприклад, у вірші “Элегия” традиційна тема розчарування трансформується, набуваючи діаволічного звучання, і супроводжується посиленням почуття як головної жанрової риси елегії аж до відчаю, болісного сприйняття дійсності. Дратівливість, нервовість – типовий емоційний стан для творів передсимволістів – підкреслені особливим синтаксисом тексту, зокрема стилістичним засобом повтору, що завершує кожну строфу і повертає до духовної безвиході ліричного “Я”.
У роботі здійснюється пошук і обґрунтування чинників утвердження жанру філософської лірики як центрального в художній системі передсимволізму. Зіставляючи філософську мініатюру К.М.Фофанова “Догорает мой светильник” і К.К.Случевського “Старый плющ здесь ползет”, знаходимо таку спільну ознаку, як розхитування біполярної структури тексту, що трансформує традиційну філософсько-буттєву опозицію “життя – смерть” у “життя – буття”. У мініатюрах поети спираються на умовно-поетичну образність, нові значеннєві відтінки якої увиразнюються завдяки особливому композиційному прийому.
К.К.Случевський більш аналітичний поет, ніж К.М.Фофанов. Тому нейтралізація біструктурної моделі, на якій базується романтичний текст, у нього починається зі встановлення відношення підпорядкування між явищем і думкою, з домінантою останньої. Якщо К.М.Фофанов залишає природі її самостійність, то у К.К.Случевського її значущість полягає в здатності нести інший зміст, який з неї не випливає. Все це зумовлює специфіку конструкції тексту: він легше розчленовується, розпадається на складові частини – компоненти думки. Проте в жодному разі не йдеться про паралелізм. Поет розробляє нову форму репрезентації змісту – поєднання об’єктивного і суб’єктивного планів, завдяки чому розкривається внутрішнє не через зовнішнє, а як суто зовнішнє. Якщо К.М.Фофанов розмежовує “життя” і “буття”, розуміючи миттєвість людського існування і безмірність буття, то К.К.Случевський абсолютизує життя людини, прирівнюючи його буттю. Така модель світу виключає антиномічні конструкції та структуру.
У ліриці К.М.Фофанова зберігаються тенденції, характерні для передсимволізму: дисбаланс між зовнішнім і внутрішнім світом, хитання між ілюзорним і реальним у відчутті хворобливості чи божевілля, прагнення до переживання “межових” станів. Зауважимо, що поет обмежується їхнім зображенням і роздумами на тему. У його філософській ліриці, подібно до творів О.М.Апухтіна і К.К.Случевського, здійснюється контроль за почуттями, думками, за сферою свідомого і навіть підсвідомого.
Алегоричність, метонімічність, афористичність – риси, притаманні як філософській ліриці К.К.Случевського, так і філософській ліриці як жанру в цілому. Будучи елементами раціоналістичного стилю, вони сприяють відтворенню концептуальності, яка синтезує абстрактне й конкретно-чуттєве в основі образу, мотиву. Починаючи освоєння концепту з алегорії (мотив музею, годинника, скарбнички), К.К.Случевський актуалізує перед усім його раціональну побудову, тобто звертається до витоків образу-концепту – типу мислення, що найяскравіше проявився в добу класицизму. Вдосконалення образної системи, експериментування з жанрами, а також характер порушуваних проблем дозволяють К.К.Случевському розвивати символічність такого концептуального явища як вічність, а також мотивів втілення і мислення. Контекстуальний аналіз поезій К.К.Случевського переконує в тому, що автор послідовно формує концепцію й часто спирається на неї при вирішенні певних проблем, що, як правило, мають високий рівень повторюваності.
Порівняльний аналіз філософської лірики О.М.Апухтіна та К.М.Фофанова з філософською лірикою К.К.Случевського дозволяє зробити висновки про специфіку цього жанру. Саме у 80-ті рр. ХІХ століття закріплюються стійкі ознаки філософської лірики, які й зумовлюють її вихід з категорії позажанровості. Підґрунтям появи таких ознак стала самобутність світовідчування “вісімдесятників”. Жанр філософської лірики починає сприйматися як тип віршованого твору зі стійкою жанровою домінантою – метафізичною проблематикою, що вирішується через інтелектуальне переживання ліричного ”Я”, яке водночас споглядає й аналізує світ, що зумовлює константні елементи форми і способи їхньої організації.
Розпад антиномічної структури позначається на об’єктно-суб’єктній будові тексту. Їхній об’єкт субстанційований, узагальнений, уніфікований. Суб’єкт же підкреслено відсторонений від зовнішнього світу. Передсимволісти використовують алегоричну образність, прийнятну для їхнього типу мислення і стилістичної системи, паралельно з цим експериментують, винаходячи спосіб “контамінації”, тобто комбінують старі, традиційні образи між собою, формують свіжий, з новим, несподіваним змістом образ. Об’єктивність, фактографічність зображеного, підкреслена особливою роллю ліричного “Я”, супроводжується розвитком деталізації, наділенням конкретного предмета абстрактною семантикою, зміною його смислової спрямованості. І, разом із тим, К.К.Случевський створює вірші, особливо філософські мініатюри, у яких пріоритетність думки слабшає. Це мініатюри з циклу “Мгновения”: “Градины выпали! Счета им нет...”, із циклу «Из природы»: «Старый плющ здесь ползет», із циклу «Женщина и дети»: «Есть целый мир в груди моей». З допомогою цілого комплексу різноманітних засобів – синтез жанрових форм, поєднання філософського узагальнення й зображальності, використання принципу взаємовитлумачення, які, разом із тим, є знаковими для передсимволістів, їхнім досягненням, – К.К.Случевському вдається передати відчуття природи, вивільнене від тиску відстороненого “Я”, у якому сконцентровано й переживання, й ідея світу.
|
