Диалогичность философской лирики Леонида Вышеславского

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, названо об’єкт і предмет роботи, визначено мету, завдання і методи, джерела й теоретико-методологічну основу дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертаційної роботи, подано відомості про апробацію її результатів.

Перший розділ „Філософська поезія і проблеми діалогізму в сучасних літературознавчих студіях” присвячений з’ясуванню теоретико-методологічної основи для вивчення жанру філософської лірики, визначень її домінантних жанрових ознак, проблем діалогічності, аналізу спадкоємних зв’язків філософської лірики Л.Вишеславського з поетичними системами О.Блока, В.Маяковського, Г.Сковороди, П.Тичини, М.Рильського та інших російських і українських поетів.

У підрозділі 1.1. „Наукова рецепція категорій „лірика – філософія” дисертантом обґрунтовується базова категорія  роботи – філософічність, тобто тенденція розвитку літератури, котра за способом поетичного осмислення дійсності є резонансною з філософією як світоглядом, проте не переносить на себе функції наукового пізнання; і властивість художнього твору, що передбачає присутність поетичного осмислення феномену буття.

У літературознавчих працях, присвячених проблемам теоретичного осмислення філософської лірики, дискусійним залишається питання про те, чи можна її вважати самостійним жанром. Унаслідок цього окремі дослідники надто загально іменують її „різновидом поезії”, „лірико-філософським напрямом” (Р.Халілов), або „явищем” (С.Русова), „явищем літератури”, „типом творчості” (В.Дауетите-Пакерене). Інші вивчають „філософські мотиви” (А.Гризун) або вибирають шлях суто історико-літературний.

Термінологічною інтерпретацією категорії жанра стосовно літературознавчого вивчення філософської лірики, – як вважає І.Козлик, – є „об’ємне потрактування жанра як тієї іпостасі, в якій твір реалізується як певна цілісність у цілісності ж самої літератури як вторинної моделюючої системи взагалі і літературного роду як певної генетичної спільності поетичних текстів”.¹

Теоретична нерозробленість поняття жанра філософської лірики призвела до змішування його з різноманітними видами поезії (медитативна, наукова), або ж до виключення його з категорії „жанр”, вказуючи не лише на відсутність особливих властивостей форми, але й своєрідності змісту.

Автор дисертаційної роботи, проаналізувавши потрактування терміна „філософська лірика” в словникових та енциклопедичних статтях і літературознавчих працях (О.Квятковський, О.Сурков, В.Кожевніков,        П.Ніколаєв, Ю.Ковалів, Е.Соловей та ін.), пропонує власну дефініцію, оскільки жодна з існуючих не відповідає сучасним вимогам генології.

Отже, узагальнений досвід вивчення філософської лірики дав підстави вважати її явищем жанровим: це особлива жанрова структура, специфічно художня спільність творів ліричного роду, об’єднаних як тематично, високим рівнем абстрагування суспільно значимих ідей, так і предметом зображення, а також способом його художнього втілення в чуттєво-образній формі.

У підрозділі 1.2. „Інтертекстуальний зв’язок поезії Л. Вишеславського з українською класикою як аспект діалогу культур” розглянуто спадкоємні зв’язки творчості поета як з філософською поетичною традицією Г.Сковороди, Т.Шевченка, Лесі Українки, П.Тичини, М.Рильського, так і з творчістю російських поетів О.Блока, В. Маяковського та інших.

Лірика Л.Вишеславського, по суті, – перша в російськомовній поезії України цілісна реалістична натурфілософська лірична система. Вона спирається на класичні традиції як російської, так і української літератури, і разом з тим створює власну нову модель людини в світі і новий механізм лірико-філософського узагальнення.

Одним із джерел збагачення художньої палітри поета нарівні з літературними традиціями є народна поетична творчість. Причому фольклор російського і українського народів засвоювався письменником одночасно, нероздільно, впливаючи на формування світогляду майбутнього лірика, його літературно-естетичних поглядів.

З природою України, її людьми, культурою, народною творчістю і мовою _________________________________________

¹Козлик І. Теоретичні вивчення філософської лірики і актуальні проблеми сучасного літературознавства. Монографія. – Івано-Франківськ, 2007. – С.543.

Л.Вишеславський пов'язаний „кровним родством”. Про це сам поет   розповів

у вірші „Коріння” (1954). Автор твору гордий тим, що нарівні з традиціями російської літератури, з дитинства увійшли в його серце, стали частиною його сутності і образи української поезії. Дідусь розкрив йому красу і принаду російської мови, бабуся навчила любити українське слово. Невипадково, українська мова стала для Л.Вишеславського другою рідною мовою. Українською, наприклад, він написав „Оповідання офіцера” (1947), наукову студію „Маяковський серед нас” (1960). Крім того, у книзі „Грунт” (1973), яка вийшла в перекладах українських поетів, він оприлюднив і авто- переклади.

У творах Л.Вишеславського відчутний також вплив Г.Сковороди. Перебування російськомовного лірика України ще в шкільні роки на Слобожанщині, в сковородинівських місцях, залишило глибокий слід в його пам’яті. Саме українському філософу Л.Вишеславський згодом присвятить поему „Сковородинівське коло” (1978), і у такий спосіб віддасть данину урокам видатного мислителя. Продовжуючи традиції Г.Сковороди, російськомовний поет ідентифікує образи – символи Сонця, світла, вогню та інші з духовним життям людини. З ім’ям  Г.Сковороди дисертант також пов’язує і характерну та одночасно життєву простоту образів Л.Вишеславського.

Варто зазначити, що російськомовний поет України духовно споріднений не лише з великим любомудром. Дисертант акцентує на вибірковому характері літературних впливів. До того ж художні традиції можуть бути різними з огляду на їхню роль у житті й творчості конкретного автора. Серед українських насамперед необхідно назвати традиції Тараса Шевченка, основоположника нової української літератури. Його вплив на Л.Вишеславського значний і багатогранний. Цей вплив не може бути            потрактованим лише як „учнівство” у вузькому літературному розумінні, а тим більше як формальне засвоєння „прийомів” видатного попередника в мистецтві. За О.Бушміним, згаданий вплив є багатостороннім. Для Л.Вишеславського творчість Т.Шевченка була „життєдайним джерелом”. Українському поетові автор „Зоряних сонетів” присвятив чимало статей, публіцистичних виступів, художніх творів („Невичерпне джерело”, 1961; „Шевченко з нами”, 1963; „Поезія як пізнання світу”, 1967 та ін.). Образ Т.Шевченка відтворений у ліричних поезіях Л.Вишеславського „Кос-Арал” (1961), „Над гіпсовою маскою Т.Шевченка” (1961), „Портрет Жуковського пензля Брюллова” (1982) та ін. Однією з характерних рис згаданих творів є використання Л.Вишеславським образів з лірики Т.Шевченка, вкраплення його рядків у тканину власного поетичного тексту, а також розширене потрактування висловлювань із щоденника та приватного листування митця. Скажімо, в якості епіграфа до вірша „Очима Кобзаря” (1964) Л.Вишеславський наводить уривок з листа Т.Шевченка: „Я ужасно люблю смотреть на счастливых людей, и, по-моему, нет прекрасней, нет усладительнее зрелища, как образ счастливого человека”. Увесь вірш внаслідок цього перетворюється в своєрідний філософсько-поетичний коментар до епіграфа.

Почасти Л.Вишеславський дослівно вкраплює в тканину вірша окремі рядки і строфи Т.Шевченка. Наприклад, у вірші „Тарас Шевченко – Назиму Хікмету” (1964) він використовує шевченківські слова: „Я в неволе мучусь, – // но не каюсь!” „Будут, // будут люди на земле!”

У багатосторонньому процесі впливу творчості Т.Шевченка на поезію Л.Вишеславського активно проявляються різні форми літературної алюзії. Від простої, коли автор прагне підсилити звучання власного мотиву зверненням до аналогічного мотиву Т.Шевченка (наприклад, у вірші Л.Вишеславського „Ліра й кобза”: „И безумная, вставши ни свет ни заря, // к сонным вербам сошла со страниц „Кобзаря”), до більш складної, як, скажімо, ремінісценція шевченківських творів у вірші Л.Вишеславського „Тарас Шевченко – Назиму Хікмету” та ін.

  У реферованому підрозділі дисертації розглянуті й переклади поезії Т.Шевченка, виконані Л.Вишеславським російською мовою. Живі інтонації перекладеної Л.Вишеславським поеми Т.Шевченка „Мар’яна-черниця”, її поліфонічний ритм особливо відчутні в оригінальній поемі „Форт Андрія і Павла” самого Л.Вишеславського. Вплив ритму шевченківського вірша помітно і в інших творах Л.Вишеславського: „Весняних водах” (1972), „Дніпровські симфонії” (1974). А в поемі „Наречена” (1952), наприклад, він трансформований уже не тільки в ритміці як окремому формальному елементі твору, а багатопланово. Передовсім, неможна не звернути увагу на співвідношення образу Марини та героїні однойменної поеми Т.Шевченка. Тут таке ж ім’я (щоправда, в наступних виданнях „Нареченої” Л.Вишеславський ім’я героїні не вказує), багато в чому тотожні ситуації й колізії (кожна дівчина живе з матір’ю без батька; в силу обставин обидві змушені розлучитися зі своїми коханими; Шевченкова Марина потрапляє до панського полону, а героїня Л.Вишеславського – до окупаційного полону фашистського „нового порядку”). „Перегукуються” й фінали поем: героїня Т.Шевченка підпалює панський будинок, а Марина з твору Л.Вишеславського втікає, „забыв сорвать с себя фату” від „нареченого” – старости.

Однак при досить відчутній проекції на шевченківську Марину, героїня твору „Наречена” – образ самостійного художнього наповнення. Тут Л.Вишеславський звертається до шевченківського твору не з метою стилізації, а передовсім ідентифікує в ньому джерело народної філософії, правди й народного гніву, народного розуміння громадянського обов’язку і народної етики.

У реферованому підрозділі дисертації автор висвітлює також спадкоємні зв’язки  філософської лірики Л.Вишеславського з творчістю О.Блока, В.Маяковського, П.Тичини, М.Рильського та інших російських і українських письменників.

Другий розділ дослідження – „Лірика Л.Вишеславського як художня система” – складається з трьох підрозділів: „Особливості       поетики лірики Л.Вишеславського”, „Специфіка натурфілософії Л.Вишеславського та особливості її художнього втілення” і „Час і простір як філософські концепти лірики Л.Вишеславського”.

У першому з них з’ясовано сутність поняття поетики, розкрито авторську концепцію стосовно ряду термінів: художній світ, поетична система Л.Вишеславського та інші.

У другому підрозділі на основі ліричних поезій, присвячених образам природи, пейзажам тощо, висвітлено домінанту філософських узагальнень поета.

Світ природи у творчості Л.Вишеславського – особливий світ побачених, почутих ним самим звуків і фарб: пісок тече, немов розтоплений віск; сніжинка не просто падає на плечі, а дивовижно співає; льодові бурульки, немов свічки, повернуті полум’ям донизу.

Філософськи осмислюючи вічність, Л.Вишеславський відображає своє уявлення про неї в образах містких і яскравих. Його асоціації привертають увагу точністю і глибиною. Поет постійно наділяє природу рисами живої істоти, людина і природа у нього перебувають у взаємному притягуванні і особливих контактах.

Третій підрозділ розкриває специфіку хронотопу як філософського концепту лірики автора „Зоряних сонетів”. Л.Вишеславський осмислює названий концепт не лише як проблему емпіричного буття, а і як філософську проблему, де важливо було визначити час сам по собі і його відношення до суб’єкта.

Прагнення максимально наблизити до нас, до наших почуттів далеке і важко вловиме (зірки, космос, час), а разом з тим прагнення до крупних планів і до пластики образа проходить через творчість Л.Вишеславського 60-90-х років ХХ століття.

У поезії Л.Вишеславського дисертант умовно виділяє декілька різновидів простору, що часто взаємо перетинаються, проте їхня певна відокремленість очевидна: простір реальний („Ноктюрн”, „Нічне вікно” та ін.), історичний („Космонавт – 1000”, „Дім поета” та ін.), ірреальний („Моя фантазія”, „Сонет сну”, „Нічне” тощо), абсолютний („Сонет прозріння”, „Море”, „Розум” та ін.).

Проблема часу також наповнює поетичний простір поета на всіх етапах його творчого шляху. Згаданій проблемі в різних її аспектах присвячені такі збірки Л.Вишеславського, як „Дивобачення” (1970), двотомник „Основа” (1974), „Напам’ять: Спомини” (1989) та ін.

Результатами дослідження часопростору в ліриці Л. Вишеславського можна вважати наявність у поета просторового всесвіту як першооснови наступних побудувань, створених засобами цілого комплексного відповідних просторових прийомів і образів, згідно із відкритими закономірностями просторо творення митця.

Жоден із домінантних для поета космосу просторів не функціонує у межах якогось одного з виділених типів простору – навпаки: локалізуючись в одному з чотирьох типів, вони мають виходити на решту з трьох.

Час сприймається поетом неоднозначно, а саме як філософська категорія, тому у Л.Вишеславського можна спостерігати час вічний, все узагальнюючий в усіх проявах земного та космічного. 

 Третій розділ дисертації – „Інтертекстуальне поле філософської лірики поета”– присвячено аналізу функціонування літературних претекстів у поетичній творчості Л.Вишеславського.

У підрозділі 3.1. „Ліричний герой і автор: діалогізм образів” дисертант з’ясовує специфіку образу ліричного героя в філософській ліриці                    Л.Вишеславського. Саме ліричний герой є тим стрижневим образом, завдяки якому творчість російськомовного поета України набуває цілісного вигляду. Я-герой сприяє завершеному звучанню навіть тих поезій, у яких безпосередньо не присутній. Йому притаманні конкретні психологічні, побутові, предметні, біографічні та інші характеристики.

Яскраво виражений автобіографічний характер багатьох віршів Л.Вишеславського почасти наповнюється філософським змістом, індивідуальні переживання, психологічний досвід конкретної людини зливаються з філософськими рефлексіями про життя та його суть („Мамин Крим”, „Я гуляю з ним”, „Він гуляє зі мною” та ін.).

Ліричний герой Л.Вишеславського – це своєрідне віддзеркалення тих або інших рівнів і форм авторської свідомості. Поет відтворює в своєму       Я-герої портрети власної душі, характеру, особистості. Я-герой Л.Вишеславського – репрезентант концептуальних роздумів автора, його близький друг. Він впливає на створення художньої форми – композиції, ліричного сюжету, образної системи, оперативно реагує на всі зміни в еволюції світоглядних позицій автора, його модальності і контактів зі світом.

Характерними рисами образу ліричного героя Л.Вишеславського є інтелектуалізм, філософічність. Він – не активний перетворювач дійсності, його психологічне життя сконцентроване передовсім на спостереженні за подіями та почуттями. Я-герой не є носієм чи ініціатором конфліктів, він належить до числа тих, хто страждає від конфліктності життя. Найпотаємнішими прагненнями для таких Я-героїв виступають бажання знайти хоч би крихту безконфліктного буття, гармонійного єднання з природою. З одного боку, образ ліричного героя є носієм авторського світобачення, а з іншого – сам ідентифікує певну цілісність, створену за законами поетичного тексту.

Л.Вишеславський включає в свої буттєві медитації складові парадигми наявності ліричного суб’єкта в творі: ліричне „Я” і відповідні форми „мене”, „мені” ( „Никто меня вновь не приветил…”; „Моя любовь мне счастье не подарит...”; „Ты от меня уходишь…” та ін.).

Вживання замість ліричного „Я” займенника „ми” („нас”, „наш”) і займенника „ти” ( „тебя”, „твой”) приваблюють реципієнта інтелектуально-емоційною стихією: „Мы – материк. Мы цельны. Мы едины…”; „Мы были звездами. Истоки наши – в них... ”) та ін.

Підрозділ 3.2. „Біблія як інтертекст в ліриці Л. Вишеславського” присвячено дослідженню явища інтертекстуальності, а саме особливостей функціонування Святого Письма в поезії автора „Зоряних сонетів” і „Близької зорі”.

Ремінісценції з Біблії, неточні цитати, біблійські образи доволі часто зустрічаються в поетичних творах Л.Вишеславського. Завдяки претекстам, філософська лірика російськомовного поета України сприймається в континуумі світової культури, тим самим створюється ситуація „співпричетності”. Однак використання претекстів не є простим запозиченням: відбувається взаємовплив і трансформація тексту, що наслідується, та авторського.

Добре знання церковно-літургічних текстів дозволяло                            Л.Вишеславському глибоко осмислювати ідеали християнського гуманізму. Завдяки цьому знанню поет звертається до перекладу російською мовою циклу віршів Т.Шевченка „Псалми Давидові”.

Серед філософських поезій російськомовного лірика України, так чи інакше пов’язаних з Біблією, дисертант виокремлює три своєрідні концентричні проблемні кола. У центрі першого перебуває філософська проблема походження життя на Землі і поява ранніх християн. Прикметно, що й зародження життя на планеті, і поширення християнства в рецепції       Л.Вишеславського – однаково рівновеликі події в історії людства („Піаніно кам’яного віку”, „Вогонь”, „Людству зірки рости помагають...”, „Ми були зірками”, „Кров – морська вода” та ін.). Біблійські запозичення вживаються переважно у цих творах без будь-яких посилань. Найчастіше – у формі алюзій, або парафраз, як, наприклад, у вірші „До питання про позаземні цивілізації”: ”Неведомо, кто жизнь вдохнул в земную глину, // потопом притоптал и силу дал опять, // но здесь она зажглась, чтоб никогда не сгинуть, // чтоб, разгоревшись тут, повсюду запылать”.

Серцевину другого кола становлять питання морально-етичного плану. Претекстом тут є передовсім Новий Завіт загалом та міфологема розп’яття Христа. Це ідентифіковано в таких поезіях, як „Відплата”, „Творець”, „Потай від нас”, „Сапер на Карловому мосту в Празі” та ін.

Третя категорія поезій, виокремлених дисертантом, – твори, що ідентифікують систему складного філософського світогляду Л.Вишеславського. Наскрізна ідея поезій згаданого „третього кола” – доля історичного буття християнства, духовним опертям якого є Новий Завіт („Колючий цвинтар”, тетраптих „Відкриті очі”, поема „Сковородинівське коло” тощо).

Отже, звернення поета до текстів Святого Письма дало йому можливість репрезентації власного бачення реальності в контексті християнського культурного спадку і разом з тим стало одним із способів створення індивідуальної картини оточуючого світу.

„Висновки” підбивають основні результати наукового пошуку.

Зокрема, в дисертаційній роботі стверджується, що поетична система Л.Вишеславського репрезентує індивідуально-творчу змістово-формальну субстанцію і засвідчує утвердження поетом власної філософсько-мистецької автономії.

Генетично філософська лірика Л.Вишеславського пов’язана з українською і російською міфологією та фольклором, з творчістю Г.Сковороди, П.Тичини, М.Рильського та інших українських поетів, так само, як і поетів російських О.Блока, В.Маяковського. Обґрунтування діалогічних зв’язків, що існують між творчістю Л.Вишеславського та українською поезією, якраз і є одним з головних висновків дисертації. Діалогічність філософської лірики російськомовного поета України стосується передусім не зовнішньо-формальної атрибутики, а втілення внутрішнього досвіду, виведення його на рівень загальнофілософських ідей.

Сутнісним ядром естетики Л.Вишеславського є філософічність та інтелектуалізм. Ці системомоделюючі признаки екзистенційно трансформовані ним в усі сфери його творчої діяльності (поезія, переклади, наукові праці), спрямованої на формування російсько-українського діалогу культур.

У поетичній системі Л.Вишеславського імпліцитно присутні оригінально-авторські риси структурно-функціональних рівнів поетики, наскрізні системовизначальні політогенні й міфогенні символи, обумовлені індивідуальними прикметами його художньої свідомості, своєрідним типом світовідчуття і світобачення.

Домінантою філософських узагальнень Л.Вишеславського виступає світ природи. Останній у філософській ліриці автора „Садівника” й „Близької зорі” – не тільки предмет зображення та захоплення: він герой лірики нарівні з особою наратора, двійник поетового ліричного „Я”. У Л.Вишеславського людина й природа перебувають у гармонії, в постійному самопізнанні.

Одним з центральних образів філософської лірики російськомовного поета України є образ дерева. Світ дерев для письменника не просто об’єкт захопленого спостереження, а насамперед активний суб’єкт, спроможний слухати й розуміти ліричного героя, заспокоювати та надихати до рішучих дій. Саме тому дерева у Л.Вишеславського – глибоко мислячі істоти, спілкування з ними духовно збагачує особистість, робить її справжнім гуманістом.

Філософськими концептами лірики Л.Вишеславського виступають категорії часу та простору. Хронотоп збірок „Лоно”, „Ковток часу” та інших позначений внутрішніми й зовнішніми критеріями. Поетичний світ Л.Вишеславського наповнений реальним простором і різноплощинним часом, якому притаманна, здебільшого трьохпланова перспектива ( хоча в його ліриці існує ще один, прихований вимір – трансцендентний) – минуле , сучасне й майбутнє.   

У процесі дослідження встановлено, що текстуальний простір філософської лірики Л.Вишеславського побудований як постійний діалог автора з самим собою, своїми героями, адресатом-читачем, різноманітними художніми й культурно-історичними дискурсами, нарешті, – з сучасною йому епохою.

Природно й органічно існують в поезії Л.Вишеславського біблійні образи, мотиви і світобачення. Причому, запозичення з Біблії в його ліриці носять систематичний характер. Діапазон використання претекстів Святого Письма російськомовним поетом України доволі широкий: від окремих лексичних запозичень до перекладів творів на біблійні сюжети і дискусій, що спираються на розгорнуті ремінісценції з Біблії. При цьому реалізуються, по суті, всі основні функції інтертекстуальності: апелятивна, експресивна, конструктивна й безпосередньо художня (поетична). Звернення поета до текстів Святого Письма дало йому можливість репрезентувати власне бачення реальності в контексті християнської культурної спадщини і разом з тим стало одним із способів створення індивідуальної картини світу.

Інтертекстуальність у філософській ліриці Л.Вишеславського є імпліцитним засобом репрезентації концептуальних ідей поета. Дослідження запозичень з Біблії, діалогів з текстами Святого Письма дозволяє визначити інтертекстуальність як продуктивний шлях створення глибокого філософського підтексту в ліричних творах Л.Вишеславського – однієї з характерних закономірностей його творчої манери, дає можливість для виявлення ідеологічних і культурно-естетичних кодів, ідентифікованих в поетичних текстах Л.Вишеславського.