| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються її актуальність, наукова новизна, встановлюються мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, окреслено наукову і практичну значущість роботи.
У першому розділі «Історико-критичний і поетичний аспекти вивчення творчості
О. Гріна» висвітлюється ступінь вивчення неоромантизму Гріна літературною критикою протягом значного історичного періоду. Творча доля Гріна склалася вкрай своєрідно. Його художній доробок завжди викликав гострі суперечки. В дореволюційній літературній критиці переважало негативне ставлення до його прози. Критики 1920-х років дотримувалися попередніх оцінок, раппівських поглядів на романтизм. Такий підхід до творчості Гріна зберігається аж до 60-х років двадцятого століття, коли письменника було “повернуто” читачам разом з іншими, незаслужено забутими, авторами.
Об’єктивне грінознавство починається в 60-ті роки, з моменту виходу в світ шеститомного зібрання творів Гріна (1965). У першому томі опубліковано статті В. Вихрова і В. Россельса, які по-іншому дослідили творчість письменника. Це було продовжено працею В. Ковського «Романтический мир Александра Грина» (1969), після якого стали з'являтися роботи дисертаційного та монографічного характеру.
Вагомий внесок у вивчення романтичної прози Гріна зробили у 70-ті роки Л. Михайлова,
А. Ревякіна, М. Саїдова, В. Харчев, В. Хрульов та ін. Про ранню творчість Гріна ведеться мова лише в книгах Л. Михайлової «Александр Грин. Жизнь, личность, творчество» (1972) і В. Харчева «Поэзия и проза Александра Грина» (1975). На жаль, обидва автори йдуть шляхом описового літературознавства, обмежуючись хронологічним викладом життєвих і творчих подій у біографії письменника. Проблема становлення романтичного героя як складний творчий процес не привертає їхньої уваги. Осторонь залишається також і питання формування грінівської художньої моделі світу.
Натомість у 80-ті роки з'явилися монографії І. Дунаєвської та М. Кобзєва, були захищені дисертації Т. Загвоздкіної і А. Ревякіної. М. Кобзєв присвячує своє дослідження «Роман Александра Грина» (1983) жанру грінівського роману. Автор аналізує багато питань, у тому числі й проблему еволюції романтичного героя в прозі Гріна 20-х років. Постановка проблеми близька нашим пошукам, але вирішується в дослідженні другого періоду творчості неоромантика.
Новим аспектам творчості Гріна присвячено роботи останніх десяти років: дисертація
Т. Дикової «Рассказы Александра Грина 1920-х годов: поэтика оксюморона» (1997) і монографія М.Кобзєва «Поэтический мир Александра Грина» (2002). Грінознавці досить значення приділяють поетичним рівням грінівської прози.
Щодо романтизму Гріна, то грінознавство завжди на ньому акцентувало. Ще в 1910 році А.Горнфельд підкреслював, що романтизм Гріна подібний до романтизму М. Горького. Саме в романтизмі звинувачували Гріна раппівці і перекривали йому шлях до літератури. В.Харчев у
60-ті роки опублікував матеріали, що стосуються провідних особливостей романтичного методу Гріна. У 1990 році В.Ковський у монографії «Реалисты и романтики» називає романтизм Гріна незвичним. А в найновішому збірнику «Актуальные проблемы современной филологии» (2005)
Є. Овчіннікова констатує, що в пізній творчості Грін виступає «чистим» романтиком. Якщо не брати цього до уваги, то романтизм Гріна не викликає сумнівів уже протягом майже ста років (1909-2005). Цілком зрозуміло, що Грін не повторював класичного романтизму, але рухався в межах його традицій, модернізував його й збагачував новим світовідчуттям. Це був грінівський романтизм, новий романтизм, інакше кажучи, неоромантизм.
Однак у літературній спадщині письменника багато що вимагає особливої уваги. Це стосується, насамперед, раннього періоду його творчості. Він залишається недостатньо дослідженим критиками. Хоча саме тоді відбувалося становлення майбутнього, нині широко відомого, російського письменника-неоромантика першої третини ХХ століття. Без детального вивчення своєрідності його творчості цього періоду не можна зрозуміти головного: як міг з'явитися такий оригінальний майстер слова, звідки до його прози прийшли Грей і Друд, як виникла така неповторна художня модель світу, чому в цьому світі багато достовірного, правдивого й реального до впізнаваності? Вивчення цих аспектів відкриє нове бачення неоромантизму Гріна, сприятиме більш ефективному осмисленню тих поетичних рівнів, на які неухильно виходить сучасне грінознавство: час, простір, символіка, міфологізм тощо.
Другий розділ дисертації «Ранній реалізм О. Гріна» складається з чотирьох підрозділів.
Про ранні реалістичні оповідання Гріна мова йде у першому підрозділі «Від героя-революціонера до “маленької людини”». Багато з них увійшло до першої збірки письменника «Шапка-невидимка» (1908). В оповіданнях, насичених конкретним життєвим матеріалом, перед читачем з'являвся далеко не романтичний суворий побут борців із соціальним злом. Молодий письменник створює галерею привабливих образів рядових революціонерів. Але Грін не обмежується висвітленням лише позитивних засад руху за перебудову суспільства. В художньому осягненні життя він переосмислює особистий досвід революційної боротьби та приходить до переконання про обмеженість і безперспективність тієї боротьби, яку вели соціалісти-революціонери. Грін зневіряється в необхідності терору (оповідання «Маленький заговор», «Карантин» та ін.). В оповіданні «Апельсины» (1907) герой втрачає партійну мету й закликає не до боротьби, а до життя. Мету боротьби втрачено. При цьому автор не називає партію. Треба вважати, що це стосується революційного руху взагалі.
Згодом Грін звертається до теми «маленької людини». Образи знедолених поступово захоплюють письменника. В новому героєві найбільш привабливим для автора стає внутрішній світ («Кирпич и музыка», «Ерошка», «Гранька и его сын», «Тайна леса» та ін.). Письменник побачив у ньому людину, визнав за ним право на повноцінне життя і тому з усією реалістичною достовірністю представив його читачу. Лейтмотивом побутових оповідань Гріна стала думка про право маленької людини на щастя.
У революціонерах Гріна приваблюють ентузіазм, самовідданність, цілеспрямованість. У “маленьких людях” – сум за іншим життям, невгамовна сила мрії. З органічного сплаву цих двох засад і визріває в авторській уяві герой якісно нового духовного складу. Ентузіазм і мрія, злившись, дали невідоме до цього поєднання – романтичного героя Гріна. В особі Тарта («Остров Рено», 1909) він знаходить свою первинну матеріалізацію. Але цей герой для свободи дій зажадав від автора особливих обставин. З 1909 до 1914 року Грін проводить інтенсивне випробування життєздатності свого романтичного героя. Він ставить його в різноманітні життєві ситуації, уважно вивчає їх, домагаючись найбільшої адекватності натурі свого героя.
У другому підрозділі «Реалістична повість як творчий експеримент письменника» висвітлюється проблема пошуку Гріном найбільш притаманного для його нового героя життєвого середовища. Він вирішує випробувати свого романтично налаштованого героя в реалістичних обставинах, у сюжетах із російського побуту. Для цього письменнику довелося розширити межі зображення: він звертається до жанру реалістичної повісті, нового для його творчої практики. Грін створює дві повісті: «Приключения Гинча» (1912) і «Таинственный лес» (1913), що допомогли йому осмислити ряд творчих проблем і визначитися в напрямку своїх розшуків. У першій повісті романтично налаштований герой Гінч опиняється в реалістичному середовищі Петербурга початку ХХ століття. Якщо до приїзду в місто його мрії захоплювали своєю поетичністю, то дії героя в столиці виявилися безкрилими, тому що життя постійно корегувало й приземляло їх. Це доводить Гінча до психічної неврівноваженості, він вступає у відкрите протиріччя з існуючими етичними нормами й виходить із цих зіткнень осоромленим. Повість «Приключения Гинча» – це історія виродження насправді доброї душі, яка не знайшла в реальному житті підґрунтя для реалізації здорових моральних ідеалів. Пошук романтичного героя в реальному оточенні привів письменника до однозначного висновку: дійсність не здатна представити такого героя в його досконалому вигляді.
Письменник проводить ще один важливий для себе художній експеримент: він знаходить умови, близькі до романтичних, і занурює в них героя романтичної натури і професії. Відбувається в реальних межах гармонійне злиття середовища й бажаного героя. Мова йде про Тушина, героя повісті «Таинственный лес», мисливця, самітника, який відмовився від звичайного людського життя і зблизився з природою. Він мужньо впроваджує в життя свої ідеали, і дівчина Ліза, яка випадково зустріла його, захопилася ним. Тушин теж покохав її. Він і не підозрював, що ця любов зруйнує його романтичний спосіб життя. Ліза проголосила своє право спочатку на кохання Тушина, а потім і на самого Тушина, наполягаючи на негайному від’їзді до столиці чи великого провінційного міста. З надламаною душею Тушин сходить зі сторінок повісті.
Таким чином, і другий романтично налаштований герой Гріна, який знайшов своє природне середовище в реальній дійсності, зазнає краху. Письменник переконується, що, яке б середовище не вибудовував герой на межі з реальним оточенням, воно не залишить його в спокої та обов'язково поширить на нього своє «силове поле». І в зіткненні з ним тушини програють.
Отже, новий герой, якого автор шукає в реальній дійсності, не існує. Письменник остаточно переконується в тому, що шлях, який відкрився йому з «Острова Рено», є найбільш плідним й органічним. Тому Грін, починаючи з 1913 року, інтенсифікує свої творчі пошуки в романтичному напрямку.
Роль реалістичних повістей у становленні художньої майстерності письменника осмислюється в третьому підрозділі «Особливості сюжету ранньої прози Гріна». Ці повісті стали неначе узагальненою відповіддю Гріна на всілякі інсинуації та пусті вимисли про його творчу загадковість. І, насамперед, письменник відкриває, «виявляє» простоту свого сюжету. Немає в ньому нічого загадкового, химерного. Автор не звертається до штучних прийомів сюжетобудови. Відсутність фабульного накопичення, простота і чіткість – основні ознаки грінівського сюжету. В основі реалістичного сюжету лежить випадок, а романтичного – незвичайний випадок. Коли «клубочок» подій розмотаний, сюжет завершується. Сам же «клубочок» вкрай простий. Він складається з однієї, рідше – з двох подій. Подія, як правило, неодмінно має відтінок пригоди, що додає малій прозі Гріна елемент цікавості. В центрі дії – один головний герой. Одна подія, один центральний персонаж, однолінійний розвиток дії надають реалістичному сюжету письменника граничної простоти. Такий сюжет розвінчує міф про «надзвичайність» і нетрадиційність грінівської прози. Для російської літератури така сюжетобудова не нова.
Особливості композиції ранньої реалістичної прози Гріна є предметом розгляду в четвертому підрозділі «Структурні компоненти поетики: пейзаж, портрет, сцена».
Головний компонент грінівської композиції – сцена. Розділ і сцена у письменника часто збігаються. Монтаж коротких динамічних сцен, близький до кінематографічного, складає стрижневий принцип архітектоніки його оповідання.
Повість показала, що структура сцени не завжди однакова. Якщо дія протікає спокійно, то сцена, як правило, одночастинна. Коли ж дія прискорює темп, тоді сцена розширюється і вбирає в себе кілька епізодів.
У свою чергу до сцени входять й інші компоненти «головної анатомії» (Ф.Достоєвський). Реалістична повість вносить помітні зміни до романтичного стилю Гріна. Вона неначе вгамовує епітетну палітру його романтичної новели. Рівновага моторних і визначальних компонентів у пейзажі стає для письменника органічною.
Реалістична повість закріпила й узагальнила художні досягнення ранніх реалістичних оповідань Гріна. Вона ж допомогла письменнику переконатися у вірності своїх пошуків. На основі творчого експерименту він приходить до виправдання як свого нового – романтичного – героя, так і того умовного середовища, в якому відтепер він буде жити «напруженим життям» (А.Горнфельд).
До третього розділу «Становлення романтичного героя і синтетичного середовища» входять три підрозділи.
У першому підрозділі «“Зурбаганский стрелок” як етапна новела на шляху Гріна до неоромантизму» визначається місце названої новели у творчих пошуках Гріна.
Уже з першої романтичної новели письменник приступає до створення для свого героя особливих, «остраненных» (В.Шкловський) обставин, які можна назвати синтетичним середовищем. Пошуки найбільш адекватного синтетичного середовища привертали творчу увагу Гріна до 1920 року. Спочатку це був безлюдний острів, укритий тропічними лісами («Остров Рено»), потім острів перетворився на півострів – колонію Ланфієр, яку письменник населив людьми. Між романтичним героєм і цими людьми встановлюються перші контакти. З часом синтетичне середовище Гріна знаходить певні окреслення, що приведе письменника до створення географічно й соціально цілісної моделі світу, яку в 1934 році К. Зелінський назве “Грінландією”. Але створення Грінландії – процес тривалий і складний.
Вперше окремі стабільні прикмети Грінландії з'явилися в новелі «Зурбаганский стрелок» (1913). Перед нами своєрідний синтез екзотичних і суспільно-соціальних обставин, що знайшов своє конкретно-художнє втілення в образі умовного міста Зурбагана. Зурбаган став першим значним структурним компонентом майбутньої грінівської художньої моделі світу. Після нього географічний вигляд нової країни став вимальовуватися більш інтенсивно.
Разом із фізичним народженням відбувається духовне становлення цієї країни. Створення грінландського суспільного світоустрою корегувалося в автора постійною співвіднесеністю із сучасним йому своєкорисливим буттям. Тому світ, що вимальовувався під рукою митця, став виявляти риси схожості з буржуазним світом. Прообразом соціального устрою Грінландії стала капіталістична Росія. Недарма дореволюційні сучасники письменника за романтичними героями й екзотичним антуражем одразу ж відчули головне: гостру злободенність його новелістики.
Що ж стосується головного героя «Зурбаганского стрелка» Валуера, то він визначив долю неоромантичного героя Гріна. Валуер маніфестував не лише відкриття соціального устрою прийдешньої Грінландії, але й причетність нового героя до «асоціативної системи» (М. Шагінян) буржуазної дійсності. Якщо раніше герой Гріна шукав шляхів до людей, то в «Зурбаганском стрелке» відбувається справжнє, реальне зближення героя з людьми. А саме перебування героя в народонаселеному потоці виявляє помітну реалістичність подій, що відверто перегукуються з характерним пульсом російського життя. Глибокий зміст подвигу Валуера й Астарота полягає в проповіді та ствердженні добра. Під знаком «творити добро» прийдуть до творчості Гріна за Валуером інші герої: Жиль, Лі, Біг і Бітт-Бой (новела «Вокруг света» (1916), поема «Ли» (1917) і новела «Корабли в Лиссе» (1918)), що стануть попередниками Артура Грея. Але до 1920-го року, року створення «Алых парусов», неоромантичний герой Гріна набере значної моральної висоти. Сам письменник таких героїв, як Гнор, Жиль, Бітт-Бой називає «гнучкою людською сталлю». Для нового романтичного героя Гріна характерна спрямованість до людей, здатність творити для них добро й красу.
У другому підрозділі «Робота письменника над формою романтичного твору: фраза, пейзаж, металогія» йдеться про особливості художньої майстерності письменника, зокрема, про своєрідність грінівської фрази, пейзажу, широкої палітри тропів.
Художній формі своїх творів Грін приділяв пильну увагу. Структура фрази хвилювала письменника від самого початку його творчого шляху. В одному з абзаців повісті «Приключения Гинча» говориться опосередковано про те, що молодий Грін не був байдужим до «синтаксичного профілю» своєї фрази. Гінч, називаючи імена класиків, пише: «інтимна, усміхнена, чиста і сильна, як рука лицаря, фраза Мопассана; скуйовджена – Достоєвського; велична – Тургенєва; співуча – Флобера; ... мудра і скупа – Кіплінга».
Знання стилю великих майстрів слова допомогло Грінові прийти до власної структури фрази. Особливість його фрази полягає в тому, що вона насичена віддієслівними зворотами. Небайдужість до таких зворотів випливає із загальної настанови письменника на динаміку тексту. Окрім легкості, плавності, вишуканості й благозвучності, вони наповнюють фразу додатковою кінетикою.
Пейзаж Гріна завжди привертав до себе увагу аналітичної думки, починаючи з
Л. Войтоловського (1910), який захоплювався його ніжними, квітучими описами, й закінчуючи
М. Щегловим (1956), який назвав Гріна першокласним пейзажистом, чиї зображення природи знаходяться на рівні вишуканого «пленеру» нового живопису. Пейзажі Гріна точні за методом зображення, пильністю бачення, виразністю деталей. Предметність, матеріальність є основою будь-якого пейзажу Гріна. До синтетичного світу неоромантика пейзаж як «предметний» фон приходить не з берегів Оріноко (Грін), а з милої й дорогої його серцю середньоросійської смуги й «екзотичного» Криму.
Крім реалістичності звучання пейзаж у Гріна вирішує багато сюжетно-композиційних завдань. Він, як правило, характерологічний. Краса дикої природи вразила Тарта («Остров Рено»), вдесятерила його порив до волі. Автор об'єктивує в пейзажі душевний стан героя. Не через пряме зображення, а опосередковано, через палахкотливу красу природи, стає зрозумілим «спалах» душі в Тарта, «вибух» його «свідомості».
Прийнято вважати, що пейзаж – найбагатше за фактурою, «найрозкішніше» місце в прозі. Це цілком стосується романтичної новели Гріна. Крім епітета, що пережив у пейзажі ініціацію приборкування, Грін широко використовує метафору й порівняння. Метафора в письменника – найбільш емоційний поетичний троп. Мистецтвом метафори він володіє досконало. В його новелі зустрічаються зразки різних метафор – від звичайної малопомітної, тобто «робочої», до яскравої, барвистої, що стає «впоперек» тексту так, щоб затримати, зупинити на собі увагу сприймаючого. В основі будь-якої метафори лежить реальне зерно уподібнення. Тому метафора в Гріна має силу реальної характеристичності. Міжпредметний паралелізм надає метафорі нескінченної асоціативності. Метафора Гріна не буває «самовитою». Виявляючи нову якість предмета, вона поетизує його, тобто перетворює, робить яскравішим, виразнішим, підсилює загальний оцінний аспект.
На одному рівні з метафорою в Гріна знаходиться порівняння. На ньому також лежить помітний відбиток оцінної функції. Порівняння, як і метафора, маніфестують асоціативний характер грінівського художнього мислення. Потік співставлюваних предметів реального світу дивує безмежністю й неочікуваністю. Порівняння Гріна, наслідуючи природу, водночас вміщує в собі поетичність, доносить красу матеріального світу. В мистецтві уподібнення письменник виступає великим майстром. Його порівняння різноманітні не лише за обсягом, але й за своєю зовнішньою структурою. Грін не байдужий до форми художньої кореляції. У двочленній формі при великій кількості порівнянь сполучники «як», «точно», «начебто», «як, так» дуже швидко набридли б, стали звичними. Але вони в Гріна розчиняються у величезній кількості найрізноманітніших співвідносних слів і порівняльних структур. Внутрішня матеріальність грінівського порівняння надає синтетичному середовищу, в якому живе герой, значного ступеня реалістичності.
Стилістичні тропи Гріна – універсальний інструмент, що сприяє переконливому відтворенню романтичних характерів у життєподібних обставинах.
Наявність імпресії, ефективної метафори, різноманітних епітетів, багатої палітри порівнянь, інтенсивна асоціативність, музика вигаданих найменувань, всепроникаючий ліризм, емоційна напруга оповідання – все це свідчить про поетичну природу грінівської романтичної прози.
Своєрідність грінівських пошуків у сфері зображення психології героїв висвітлюється в третьому підрозділі «Особливості раннього психологізму Гріна». Пошуки свого почерку в описуванні душевного стану персонажів неважко знайти вже в ранніх оповіданнях Гріна («Карантин» (1908), «Третий этаж» (1908)). Але найбільш помітно письменник починає працювати в психологічному просторі особистості в низці новел військового циклу: «Загадка предвиденной смерти» (1914), «Баталист Шуан» (1915), «Ужасное зрение» (1915), «Ночью и днем» (1915), «Тайна лунной ночи» (1915) тощо. За словами грінознавця В. Россельса, війна в Грінландії така ж жахлива й нелюдська, як і в будь-якій реальній країні. Військові мотиви дали письменнику можливість поглибити свої спостереження над безмежністю світу людської душі. В першу чергу, його хвилюють так звані «незбагненні» психічні стани. В той час Грін активно цікавився літературою з психології, яку нині іменують парапсихологією. В «Загадке предвиденной смерти» автор описує відчуття людини, засудженої до страти. Грін достовірно зображує стан почуттів свого героя. Письменник переконливо об'єктивує психологічний стан маніяка-вбивці в новелі «Ночью и днем». У творі «Тайна лунной ночи» Грін вдало вирішує ілюзію роздвоєння особистості. Подібні нюанси психічних процесів хвилювали його й раніше. Але на відміну від американського письменника Амброза Бірса, який звідусіль витягав екстракт «жаху», Грін використовував «незбагненні» стани як художній прийом із метою більш глибокого пізнання людської душі. Таким чином, Грін знімав із загадкових станів ореол «незбагненності» й містики. Феномени містики, за Гріном, цілком з'ясовні і не мають нічого спільного з ірраціональним.
Найбільш яскравою психологічною новелою Гріна цього періоду стала «Повесть, оконченная благодаря пуле» (1915). Автор вирішує в ній першорядне для себе завдання: проблему психологічної правди характеру. Глибокої психологічної вірогідності романтичних колізій у творі Грін досягає шляхом їх співвідношення з реальними життєвими ситуаціями. Перевірка життям – важливий принцип творчості романтика Гріна. Нами позначені лише деякі особливості романтичного психологізму письменника, що згодом знайдуть глибокий розвиток у великій формі Гріна – в його романах. Але вже в ранніх пошуках способів зображення душевних станів героїв можна виділити чотири типи грінівського психологізму: оповідальний, інтроспективний, імпресивний і психологізм відчуження чи парапсихологізм.
До четвертого розділу «Феєрія “Алые паруса” - вершина романтичних пошуків
О. Гріна на першому етапі творчості» входять три підрозділи.
У першому підрозділі «Творча історія, образи, проблематика феєрії» мова йде про творчу історію знаменитої повісті Гріна, її неоромантичних героїв і про ті проблеми, що вирішують вони і сам автор.
Феєрія «Алые паруса» була завершена Гріном у грудні 1920 року. В ній письменник йде далі обраним шляхом «створення» своєї синтетичної моделі світу. Грінландія з'являється тут уперше в «суто» грінівському вигляді. Ще не все чітко прокреслено на її карті, але дія вже цілком перенесена в «реальний світ» (М.Щеглов) уяви письменника. Відбувається поступове відторгнення Грінландії від конкретно-історичних обставин. Вона отримує вигляд незалежної умовно-узагальненої дійсності, що виростає на ґрунті буржуазного суспільства взагалі.
У своїй творчій свідомості Грін виношував задум феєрії понад чотири роки – з 1916 року. З осені 1919 року Грін служить зв'язківцем в армії й у солдатському мішку разом із чистою білизною носить загорнений у ганчірку пакунок із «Красными парусами». Такою була перша назва повісті. «Жива мрія», – думав він про повість. Мрія і стане «задушевною думкою» твору.
Центральним героєм феєрії є Артур Грей, тому що з ним письменник пов'язує вирішення головної ідеї книги, чітко сформульованої в словах героя: «...я зрозумів одну нехитру істину. Вона в тому, щоб робити так звані чудеса своїми руками». Саме серцем і руками Грея Грін здійснює те чудо, на яке спрямовано у феєрії все: дія, сюжет, композиція, поетика. З лінією Грея – в усіх її аспектах – Грін пов'язує і проводить думку про реальність цього дива. І насамперед, реальністю і достовірністю в усьому пронизане саме життя головного героя. Тут немає нічого незвичайного чи фантастичного, навпаки – все, як у житті. Письменнику це необхідно для того, щоб читач побачив у Грейові не виняткового героя, не особливу індивідуальність, наділену незвичайними якостями та здібностями, а людину цілком земну, сущу. Якщо і є в ньому щось незвичайне, підсилене, так це саме відчуття життя, здатність бачити в ньому поезію, відчувати й розуміти прекрасне. На цьому підґрунті почне формуватися «летящая душа» (Грін), здатна на героїку вчинку, на романтику дії.
Зустріч із Ассоль допомагає Грею краще зрозуміти самого себе. Грей осягає своє призначення як провидіння. Тому дії його рішучі й активні. Грей виконав місію чудотворця та сам досяг земного раю. Так мрія й життя в Гріна, взаємодіючи, зімкнулися. І стало зрозуміло, що казкового, надприродного чаклунства не відбулося. Сталася звичайнісінька, земна подія, але вирішена святково для людської душі. Саме в цьому й бачить Грін необхідне для земних людей диво. Такі чудеса роблять життя прекрасним.
Грей як неоромантичний герой, що завершує галерею грінівських героїв раннього періоду творчості, воістину прекрасна людина. Краса його – в безмежному духовному багатстві, справжній свободі внутрішнього світу. Ним рухає дух неприборканої жаги пізнання. Грінівський герой «греїчного» (утворення самого письменника) типу, будучи глибоко людяним, войовниче відстоює людяність у кожній земній душі.
Відтворюючи неоромантичну особистість вищого ґатунку, Грін розкриває в людині непочатий і невичерпний резерв її духовно-творчих сил. Письменник прагне бачити все людство духовно прекрасним.
У другому підрозділі «Індивідуалізація мовного стилю персонажів» йдеться про те, що Грін уперше у своїй романтичній прозі звертається до індивідуалізації внутрішнього світу персонажів. У «Алых парусах» персонажі розділені на два полюси. Центральні герої, як правило, герої неоромантичні, другорядні – персонажі реалістичного плану. В цьому полягає одна з відмінних прикмет грінівської художньої системи. Реалістичність другорядних (і позитивних, і негативних) героїв у Гріна безсумнівна і доводиться багатьма аргументами. Крім того, що вони діють у реально-побутовому оточенні, мають неповторну зовнішність, несхожість доль, вони відрізняються чітко індивідуалізованим внутрішнім світом.
Переконливій індивідуалізації цих героїв сприяють їх мовні характеристики. Вони не лише виявляють духовні властивості героїв, а й несхожість самої мовної культури, помітно виражений індивідуальний мовний стиль діючих осіб. Подібного в класичному романтизмі не спостерігалося. Ця риса прози Гріна формується все виразніше наприкінці першого етапу творчості. В дореволюційній новелі письменника (вона позначалася тоді посиленим буянням фарб, нечисленністю персонажів, невеликим обсягом) розмова чи діалог носили переважно уніфікований характер, тобто всі герої говорили однаковою мовою. Це була суто літературна мова, без тих специфічних домішок, що надають їй несхожості, особливої жвавості, життєвості, тобто індивідуалізації. І лише в «Алых парусах» герої Гріна заговорили вперше кожен своєю мовою. Це ще яскравіше підкреслило принцип так званої реалістичності як очевидної складової грінівського неоромантизму.
Своєрідність міфопоетичного мислення неоромантика Гріна досліджується в третьому підрозділі «Міфопоетика феєрії “Алые паруса”».
Романтики вперше поставили проблему міфа як символу вічних начал, «первинного матеріалу» (Ф.Шеллінг) будь-якого справжнього мистецтва і створили свою романтичну міфологію. Грінові завжди було властиве міфопоетичне мислення. Грінландія, що з'являється в «Алых парусах» у відносно завершеному вигляді, побудована за міфопоетичними принципами початку ХХ століття, у світлі його традицій і культури. В той же час Грінландія – не наслідування давнього міфа і не його стилізація. Це нова художня реальність, створена відповідно до міфопоетичної природи філософсько-естетичних поглядів Гріна, специфічний грінівський «міф про світ». Архетипічні засади, що включають мотиви міфа, казки, легенди, романтичної поеми, любовного й лицарського роману, добре відчутні у феєрії «Алые паруса». Сюжет повісті Гріна – це вічна легенда про кохання у викладі російського неоромантика ХХ століття. У феєрії багато сюжетів-прототипів світової літератури, в тому числі й казковий сюжет про щасливу зустріч бідної дівчини з прекрасним принцем («Попелюшка»). Образи-архетипи зустрічаються в «Алых парусах» як на рівні віддалених ремінісценцій («Трістан та Ізольда» – образи моря й вітрила), так і на рівні ремінісценцій початку ХХ століття (романс «На берегу сидит девица»). В образі Ассоль відчутна контамінація архетипів, багатство асоціативного ряду, що породжує в образі-міфологемі численність голосів, «мерехтіння» змістів. В «Алых парусах» міфологія світла, вогню, сонця отримує значення очисної, небесної сили, стихії, що знищує хаос і морок навколишнього світу. Грінівське бачення прекрасного як явленість світла, що сходить з вершин, орієнтоване і на християнську естетику: вічне божественне світло і вище сяйво є джерелом усякого земного буття – «Бог є світло».
Образ Грея теж вбирає в себе ряд міфологем (образи раю, капітана, Орфея, Доріана Грея та ін.).
Вплив міфологічних і культурних традицій, значно розширивши естетичні можливості творчості Гріна, позначився на побудові його моделі синтетичного світу та на системі художніх образів. Вони визначили поетичну й жанрову своєрідність феєрії «Алые паруса».
Висновки
З 1906 до 1909 року Грін писав реалістичні оповідання або оповідання, за його словами, «дія яких відбувається в Росії». В цих творах помітно відбилася сувора російська дійсність. У них же добре відчутні реалістичні традиції І. Тургенєва, М. Гоголя, Ф. Достоєвського і Л. Толстого. Реалістичні твори свідчать про те, що Грін був талановитим майстром слова. Але молодого письменника все більше не задовольняв його герой (і революціонер, і «маленька людина»).
Життєвий досвід, неординарна натура вивели Гріна на романтичний шлях творчості. Перша спроба на цьому шляху – новела «Остров Рено» (1909) – визначила нового героя, того, якого шукав і бачив у своїй уяві письменник.
Новий герой зажадав для себе іншого, не побутового антуражу, в пошуках якого письменник починає важливий творчий експеримент. Він пише дві реалістичні повісті – «Приключения Гинча» і «Таинственный лес», – у яких випробовує свого романтично налаштованого героя (Гінч, Тушин) у реальних обставинах та обставинах, наближених до реальних. Досвід показав Грінові, що реальна дійсність не може бути життєтворним середовищем для його нового героя.
Обидві реалістичні повісті допомогли Грінові вдосконалити художню майстерність, підготувати вирішальний перехід до нової, неоромантичної манери письма. Це позначилося на сюжеті та композиції його творів.
На основі творчого експерименту Грін приходить до виправдання як свого нового героя, так і того умовного, синтетичного середовища, в якому відтепер буде він діяти і яке стане для нього єдино життєтворним.
Помітною віхою у творчих пошуках Гріна на шляху до неоромантизму стала новела «Зурбаганский стрелок» (1913). Вона визначила у творчій свідомості художника загальний вигляд того синтетичного середовища, в якому одержить постійну прописку новий герой. Грін починає поступово заселяти це середовище та наділяти його етико-соціальними нормами автономного людського гуртожитку. Звідси бере початок грінівська художня модель світу, що одержала в критиці назву Грінландія. Зурбаган – це перший знаковий структурний елемент грінівської моделі світу. Після нього географія Грінландії почне інтенсивно окреслюватись, а прообразом соціально-психологічного ладу синтетичного середовища стане тогочасна Росія. Соціальна атмосфера буржуазної Росії неначе опромінює грінівську модель світу й визначає її соціально-моральний клімат.
Поряд із художнім освоєнням синтетичного середовища Грін продовжує вирішувати проблему неоромантичного героя. Образ Валуера із «Зурбаганского стрелка» закріплює досягнення письменника в художньому осмисленні цього героя. Глибинний зміст подвигу Валуера полягає в проповіді та ствердженні добра. Особливу роль у процесі становлення нового героя Гріна зіграли поема «Ли» (1917) і новела «Корабли в Лиссе» (1918). У цих творах тріумфує активне добро. Такі герої, як Жиль, Лі, Біг, Бітт-Бой зумовлюють природний прихід у прозу Гріна Артура Грея – першого значного героя неоромантичного типу.
Реалістичний досвід письма позначився в Гріна не лише на «реалістичності» загального вигляду синтетичного середовища, але й на психологічній вірогідності центрального романтичного героя, на його формуванні як особистості в тісному зв'язку з навколишнім (умовним) середовищем.
Письменник наполегливо творить неповторний «стилістичний профіль» своєї прози. Про це свідчить його робота над пейзажем – «найпишнішим» місцем в оповіді Гріна. Прагнення до рівноваги моторних і колірних компонентів у пейзажі стає для письменника органічним. Загальній виразності і вірогідності пейзажу, крім епітета, сприяють метафора й порівняння, яким притаманна особлива емоційність і барвистість. Завдяки багатій тропіці рельєфнішими й поетичнішими стають також образи неоромантичних героїв письменника.
Вершиною грінівської галереї героїв неоромантичного типу першого періоду творчості став Артур Грей з «Алых парусов» (1920). Феєрія була задумана письменником у 1916 році й стала підсумком художніх пошуків раннього Гріна. «Задушевна думка» (В.Бєлінський) феєрії вміщена в словах Грея про те, що варто робити чудеса своїми руками. Грей здійснить те чудо, на яке спрямовано все в повісті.
Грінівська казка про Ассоль Корабельну втілюється в життя так, що втрачає елемент казковості. Її просто інсценує Грей. Проте диво відбувається – диво людяності, диво здійснення бажань.
У феєрії «Алые паруса» Грін іде далі обраним шляхом створення своєї синтетичної моделі світу. Грінландія тут з'являється вперше у своєму відносно завершеному вигляді. Ще не все окреслено на її карті, але дія вже цілком перенесена в «реальний світ» уяви письменника. В романах Грін внесе до її вигляду завершальні штрихи. Вона поступово звільняється від конкретно-історичних прикмет та отримує обрис незалежної умовно-узагальненої буржуазної дійсності. Правдиве зображення стосунків у грінландському світі, заснованому на соціальній нерівності (Меннерс – Мері, Меннерс – Лонгрен, пізніше Давенант – Ван-Конет), підкреслює реалістичність неоромантизму Гріна, його новаторський характер у порівнянні з класичним романтизмом. Крім того, якщо колишній романтизм освоював світ переважно в алегорично-фантастичних формах, то Грін віддає перевагу «реальній фантастиці» (М. Шагінян), тобто художньому освоєнню соціальної дійсності у формах, ідентичних самій дійсності. Такий неоромантизм дав Гріну можливість спілкуватися з читачами загальнозрозумілою мовою людських відчувань, думок і діянь. Духовний стан людини став для нього основним об'єктом естетичного інтересу. Це й зумовило реалістичне звучання неоромантизму Гріна в цілому.
|
