СЕМІОТИЧНИЙ МЕТОД У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ США : Семиотический МЕТОД В Литературоведение США

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, наукову новизну, визначено мету і завдання дисертації.

У першому розділі – “Історія питання: проблеми семіотики і семіотичного літературознавства у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників” – подається огляд критичної літератури, присвяченої комплексу структурно-семіотичних ідей.

У 70 – 90-ті роки ХХ століття з’явилася низка досліджень як вітчизняних, так і закордонних авторів, де розглядалися проблеми використання семіотичного методу у вивченні літератури.

Одними з перших аналіз структурно-семіотичного підходу до літератури представили Ю.Барабаш, Н.Автономова, І.Ільїн. У цілому вони визнали використання нових методів у літературознавстві корисним, але застерігали від абсолютизації їхнього значення. В активну полеміку з представниками семіотичного напряму вступили М.Храпченко, Л.Землянова, В.Крутоус. Загальну оцінку творчого доробку окремих представників французького семіотичного літературознавства запропонували у своїх роботах Г.Косіков та Н.Ржевська. Деякі аспекти семіотичного підходу до літератури, розроблені американськими вченими (Дж.Каллером та М.Ріффатерром), аналізовано в статтях С.Чаковського та О.Солоухіної. Ю.Борєв, Є.Халізєв та Д.Сілічев відстоюють необхідність використання різних методів аналізу в літературознавчих дослідженнях, одним з яких є семіотичний. Серед праць вітчизняних дослідників окремі згадки про семіотичний метод у літературознавстві зустрічаємо в працях О.Козлова, Н.Нефедова, М.Зубрицької, М.Гіршмана, В.Федорова, О.Галич. Однак ґрунтовних досліджень, присвячених семіотичному напряму в літературознавстві Сполучених Штатів Америки, в сучасній українській філологічній науці немає.

Дещо краще становище спостерігається в західному літературознавстві. Проблеми, пов’язані з вивченням різних критичних напрямів, обговорюються дослідниками з Англії, США та інших країн. Специфіку семіотичного підходу частково розглядають у загальних працях з історії літературознавства та критики В.Лейтч, Ф.Лентріккіа, Дж.Ґрефф, Т.Іґлтон, Р.Кон Дейвіс, Д.Лодж, Р.Шлейфер, Г.Вайт. У дослідженнях В.Рея та С.Маіллокса аналізовано окремі аспекти семіотичного вивчення літератури на матеріалі американського літературознавства. Р.Селден, Дж.Томпкінс, Ф.Райс, П.Воґх зосереджують увагу на зіставленні підходів до вивчення читання та з’ясування ролі читача в цьому процесі, запропонованих представниками різних напрямів, у тому числі семіотичного. П.Зарєв, Л.Штолл, Р.Вейман, Дж.Беттерсбі висловлюють досить критичне ставлення до структурно-семіотичного підходу. А.Блейм, А.Шукман, В.Ревар приділяють основну увагу аналізу діяльності представників московсько-тартуської школи семіотики. Проте, і в західному літературознавстві дослідження, присвячені семіотичному напряму, мають вибірковий характер, визначаються фрагментарністю й однобічністю.   

Підвищення інтересу з боку вітчизняних науковців до нових методологій (у тому числі семіотичної), що спостерігається останнім часом, нерідко уповільнюється через недостатню кількість відомостей про поширені у західному літературознавстві методи дослідження літератури. А відтак необхідним для розвитку наукової бази українського літературознавства видається ґрунтовне вивчення досвіду представників літературознавства та критики інших країн. Тому автор дисертаційного дослідження зосередив свою увагу на комплексному аналізі американської літературознавчої семіотики в широкому контексті розвитку світового літературознавства з метою ознайомлення вітчизняних дослідників з потенціалом цього напряму, активізації літературознавчих досліджень і можливої розробки нової методології через синкретичне поєднання різних методів літературознавчого аналізу.

Другий розділ - “Семіотика і літературознавство” - має два підрозділи. Перший підрозділ - “Становлення загальносеміотичної теорії” – покликаний дати загальне уявлення про історію вивчення знаків, простежити генезис семіотики як науки, показати внесок фундаторів семіотики у розвиток основних загальносеміотичних положень.

Учення про знаки має глибокі історичні корені, джерела її знаходимо з часів античності, коли виник термін “semeiotike”, а в межах знака були виділені позначуване та позначення.

Однак майже до кінця ХІХ століття знаки не ставали об’єктом окремої науки. Фундаторами сучасної семіотики стали американський філософ Ч.С.Пірс та швейцарський лінгвіст Ф.де Соссюр. Перший представив логіко-математичну лінію в семіотиці, займався всебічним дослідженням знаків, створенням їх детальної класифікації, а останній - зосередив увагу на психолінгвістичному аспекті вивчення знаків і розвивав лінгвістичну лінію в семіотиці.

Подальший розвиток семіотики здійснювався у двох напрямках. З одного боку, послідовники американського філософа (Ч.Морріс, Дж.Дьюї, Дж.Мід та ін.) мали на меті створення ґрунтовної знакової теорії, розвиток загальносеміотичних концепцій та категорій; у цілому їхній підхід мав теоретико-філософський характер. Цей напрям поступово розвивався протягом І половини ХХ століття.

З іншого боку, “семіологія” швейцарського лінгвіста дала поштовх розробці прикладної семіотики, що полягала в поширенні методів вивчення лінгвістики та мовного знака на інші сфери життя людини, в тому числі на літературу. Такі дослідження почали виникати лише у ІІ половині ХХ століття.

З точки зору придатності для використання в літературознавстві концепція Ф.де Соссюра отримала більше визнання, оскільки вона була простішою, полягала в орієнтації на лінгвістику, в застосуванні її основних положень до інших сфер культурної та суспільної діяльності людини.

У другому підрозділі – “Генезис основних положень семіотики літератури” - визначено мету та засоби семіотичного підходу до літератури, з’ясовано його специфіку й простежено еволюцію семіотичних ідей у літературознавстві.  

З кінця 50-х років ХХ століття теоретичне підґрунтя, створене семіотикою, починають використовувати в інших галузях науки. У цей час з’являються перші спроби застосування семіотичного методу в літературознавстві.

Виникненню зацікавлення семіотикою з боку літературознавців сприяв ряд факторів. Особлива популярність семіотичної теорії, активний розвиток досліджень у галузі теорії інформації та кібернетики, що актуалізували питання збереження й передачі інформації, стрімкий розвиток структурної лінгвістики, популярність основних ідей швейцарського лінгвіста             Ф.де Соссюра й поширення загального структуралізму створили придатний ґрунт для використання семіотичного методу в літературознавстві.

З середини 60-х років ХХ століття семіотичні дослідження літератури ведуться майже в усіх країнах світу. У Франції яскравими представниками семіотичного літературознавства є Р.Барт, Ю.Крістева, Ц.Тодоров,              А.-Ж.Греймас та багато інших учених. В американській семіотиці традиції Ч.Пірса та Ч.Морріса збагачуються внеском літературознавців: Р.Скоулза, Дж.Каллера, М.Ріффатерра, Т.Гоукса, С.Четмена, В.Стейнер, Н.Армстронг, Ч.Альтмана, Дж.Шеріффа, С.Віттіг, Г.Х’югса, А.Бергера та ін. Особливою плідністю характеризуються праці представників московсько-тартуської школи, очолюваної Ю.Лотманом. Активно розвиваються семіотичні дослідження в Італії, Японії, Німеччині та інших країнах.

Оскільки літературознавча семіотика характеризується значною складністю, певною збираністю, великим різноманіттям поглядів та ідей, що часом протирічать одна одній, в дисертаційному дослідженні необхідним для реалізації поставлених завдань видається зосередження уваги на найбільш характерних її проявах.

Визначним для семіотичних досліджень у галузі літератури став якісно новий підхід до художніх творів та літератури загалом. Семіотики вважають, що весь світ складається зі знаків, які поєднуються у різні семіотичні системи, подібні до мови. Літературу, разом з іншими видами мистецтва, вони розглядають як своєрідно організовану мову, одну з багатьох знакових систем.

Основною метою семіотичного підходу є створення об'єктивної науки про літературу, встановлення специфіки літературного дискурсу, аналіз процедури утворення значення, визначення ролі читача й автора в цьому процесі, з’ясування зв’язків тексту з іншими текстами та навколишньою дійсністю, встановлення норм та правил літературної комунікації та сиґніфікації, розгляд літератури як однієї зі складових культури, уніфікація різних видів знань, спираючись на принцип знака.

У сучасному зарубіжному літературознавстві спостерігається тенденція до спільного розгляду семіотичних досліджень зі структуралістськими (Н.Ржевська, С.Чаковський, І.Ільїн, Н.Автономова, Ю.Барабаш, Л.Землянова, Г.Косіков, Н.Нефедов, Т.Іглтон, Ф.Лентріккіа, Р.Селден та ін.), що нерідко веде до нерозрізнення цих двох підходів. У дисертаційній роботі показано, що ранні семіотичні дослідження здійснюються в загальному руслі структуралістських розробок, однак з часом семіотики все наполегливіше наголошують на своєму відході від структуралізму, починається самостійний розвиток літературознавчої семіотики.

Виходячи з цього, у розвитку семіотичного літературознавства виділено два періоди. Перший з них охоплює 60-ті роки ХХ століття. Для семіотичних досліджень цього періоду характерний тісний зв'язок зі структуралістськими розробками в літературознавстві, а також з лінгвістикою. Розвиток семіотичної методології іде в напрямку, запропонованому Ф. де Соссюром. Прихильники семіотичного методу активно використовують виділені ним дихотомії "мова/мовлення", "позначуване/позначення", "синхронія/діахронія", "синтагма/парадигма" тощо. Літературу розглядають як одну із знакових систем, своєрідну мову, а окремий твір, що дає можливість реалізації цієї мови, вважають мовленням. Представники семіотичного літературознавства стверджують, що література є не простим кодоподібним феноменом, а набагато складнішою системою. Вони здійснюють пошук специфіки "мови літератури", прагнуть встановити структуру, властиву всій системі. За аналогією до лінгвістики семіотики створюють поетику, яка стає теоретичним обґрунтуванням вивчення літератури. Маючи на меті створення об'єктивної науки про літературу, дослідники звертаються до метамови як цілком наукової мови, що дозволила б абсолютно об'єктивно описувати мову-об'єкт. Значення твору на цьому етапі розвитку літературознавчої семіотики ставиться в залежність від системи знаків і встановлюється з інтратекстуальних відношень. Це веде до нівелювання ролі автора, який позбавляється статусу носія значення. Літературознавці-семіотики здебільшого вважають, що художній твір не відсилає до об'єктивної реальності за його межами, а зосереджується на самому собі, на своїх внутрітекстових елементах, він має позначуване не в реальному світі об'єктів, а в самому творі. Ця стадія розвитку літературознавчої семіотики характеризується наданням переваги синтаксичному рівню аналізу текстів.

Другий період розвитку семіотичного напряму в літературознавстві починається в 70-ті роки ХХ століття з критики ряду структурно-семіотичних ідей. Для нього характерне зменшення ролі лінгвістики, відокремлення семіотики від структуралістських досліджень, перехід від вивчення систем до практик означування. Проголошується необхідність розгляду літератури в контексті культури. Запроваджується інтертекстуальний підхід до тексту, на місце структурного аналізу приходить текстуальний, мета якого - з'ясувати процедури означування в тексті. Значення ставиться у повну залежність від конвенцій, кодів та міжтекстових зв'язків. Читач стає центром уваги семіотиків, активним учасником процесу сиґніфікації. Однак він трактується не як яскрава індивідуальність, а як умовний конструкт, певний набір кодів та конвенцій. Прихильники семіотичного методу вивчають сам процес читання. Вони визнають можливість різних прочитань одного тексту і множинність, але не безмежність текстових значень. Усі значення тексту семіотики вважають рівноцінними. Вони доходять висновку про практичну неможливість створення метанауки як абсолютно об’єктивного знання. У цей період поряд із синхронічним підходом починають розглядатися можливості створення діахронічної моделі розвитку літератури, а на зміну аналізу синтаксичного рівня приходить вивчення семантичних та прагматичних аспектів тексту.

У третьому розділі - “Семіотичний напрям в американському літературознавстві” – подано аналіз специфіки розвитку семіотичного напряму в літературознавстві США. Він має чотири підрозділи.

У першому підрозділі – “Історичний аспект становлення семіотичного літературознавства у США” - показано умови виникнення й простежено інсталяцію семіотичної методології в американському літературознавстві.

У літературознавстві США семіотика прийшла на зміну “новій критиці”, яка протягом тривалого часу займала провідну позицію в країні. У 60-ті роки ХХ століття зі зміною соціально-політичної ситуації, крахом ілюзій повоєнного десятиріччя, розчаруванням в екзистенціалізмі й марксизмі американське літературознавство опинилося в кризовому стані. Саме в цей час виникла нагальна потреба критично переглянути основні досягнення літературознавства та критики, по-новому оцінити їхній суспільний статус, перенести акцент на ті аспекти, які до цього часу залишалися поза увагою дослідників. У пошуках методології, альтернативної “новій критиці”, американські літературознавці звернулися до Європи, де чільне місце посіло французьке літературознавство.

У дисертаційному дослідженні показано, що саме Франція стала центром структурно-семіотичної методології, основним ґенератором семіотичних ідей, які активно обговорювалися і були настільки оригінальними, що не могли не привернути до себе уваги представників північноамериканського континенту. Тріумф семіотики та структуралізму у Франції безпосередньо викликав підйом семіотики в США, а праці Р.Барта, Ц.Тодорова, Ю.Крістевої та інших літературознавців визначили напрямок семіотичних досліджень американських вчених.

Характерно, що семіотичний підхід до літератури почав розвиватися у США дещо пізніше, ніж в інших країнах. Перші праці американських літературознавців, присвячені комплексу структурно-семіотичних методів, з'явилися лише у 70-ті роки ХХ століття: “В'язниця мови” (1972) Ф.Джеймсона, “Структуралізм у літературі” (1974) Р.Скоулза, “Структуралістська поетика” (1975) Дж.Каллера, “Семіологія та літературна теорія” (1976) С.Віттіг, “Структуралізм та семіотика” (1977) Т.Гоукса. Вони здебільшого містили аналіз концепцій французьких дослідників і мали на меті ознайомлення американської аудиторії з новими методологіями літературознавчих досліджень. У цей час американські літературознавці ще практично не розмежовували такі поняття як "структуралізм" та "семіотика".

Тільки з середини 70-х років, можливо, внаслідок отримання терміном "структуралізм" ряду негативних конотативних значень, а також в результаті зростання популярності загальносеміотичної теорії в найрізноманітніших галузях суспільного життя, американські літературознавці відмовилися від терміну "структуралізм" і цілком присвятили себе семіотичним дослідженням.

У кінці 70-х – 80-ті роки ХХ століття у США вийшли в світ основні семіотичні праці американських авторів, де були представлені їхні оригінальні концепції: “Пошук знаків” (1981) і “Обрамлення знака” (1988) Дж.Каллера, “Семіотика та інтерпретація” (1982) і “Влада тексту” (1985) Р.Скоулза, “Семіотика поезії” (1978) і “Виробництво тексту” (1983) М.Ріффатерра, “Знаки літератури” (1986) Г.Х’югса, “Кольори риторики” (1978) В.Стейнер, "Оповідання та дискурс" (1978) С.Четмена, “Знаки у сучасній культурі” (1984) А.Бергера, "Доля значення" (1989) Дж.Шеріффа тощо.

Генезис семіотичного літературознавства у Сполучених Штатах Америки можна подати в такій хронологічній послідовності: з 1965-го по 1970-ий роки виникає зацікавлення американських вчених літературознавчими ідеями представників Франції, де семіотичні дослідження здійснюються в тісному зв'язку зі структуралістськими; 1970-й - 1975-й роки є періодом поширення структурно-семіотичних ідей у США, виходом ряду праць американських авторів; з середини 1970-х років структуралізм піддається активній критиці з семіотичних позицій, семіотика виходить за межі структуралізму і відокремлюється від нього, починається розвиток  власне американської семіотики.

Другий підрозділ – “Основні напрямки розвитку семіотики літератури в США” - містить аналіз семіотичних концепцій провідних американських дослідників.

У роботі показано, що семіотичне літературознавство розвивається у США в різних напрямках: розробляється семіотична методологія, обговорюються проблеми співвідношення семіотики та критики, обґрунтовується застосування семіотичного методу до літератури, розвивається семіотика читання, в центрі уваги дослідників - вивчення усього інституту літератури, прози та поезії, різних жанрів, поетичних фігур, розробляється понятійний апарат, досліджуються процеси комунікації та утворення значення, література зіставляється з іншими видами мистецтва тощо.

Найвагоміший внесок у розвиток семіотичного літературознавства зроблено Дж.Каллером, Р.Скоулзом та М.Ріффатерром. Здебільшого їхні дослідження визначили специфіку американської літературознавчої семіотики.

Дж.Каллер одним із перших представив основні семіотичні розробки французьких літературознавців американській аудиторії, пояснив найважливіші положення й специфіку нового підходу, вказав можливості використання семіотичного методу в літературознавстві США.

У своїй книзі “Структуралістська поетика” (1975) він виступив за розвиток поетики, що вивчала б загальні закономірності літературного дискурсу. Об’єктом його уваги стали норми та правила, що визначають літературу як систему. Результатом такого підходу стало введення у науковий обіг поняття “літературна компетенція”. При написанні цієї книги автор знаходився під владою хибної тенденції нерозрізнення семіотики та структуралізму.

Однак уже в наступній праці “Пошук знаків” (1981) Дж.Каллер повністю відмовляється від використання терміну "структуралізм" і займається виключно семіотичними дослідженнями. Він покладає великі надії на семіотичну методологію, сподіваючись, що вона привнесе абсолютну ясність у вивчення літератури. Дж.Каллер поглиблює висловлену раніше думку про необхідність розмежування поетики та критики. Саме перша має стати об’єктом семіотичного підходу, тому американський літературознавець іде до проголошення відмови від інтерпретації окремого твору і переходу до вивчення інституту літератури в цілому.

У своїх семіотичних дослідженнях Дж.Каллер зосереджується на процесі сиґніфікації, на вивченні інтерпретативних практик та технік і поясненні того, як текст може отримувати різні значення. Його також цікавить проблема інтеллігібельності текстів. Центром його семіотичної концепції стають конвенції та коди, саме від яких, на думку семіотика,  і залежить значення тексту.

Американський дослідник не погоджується зі своїми закордонними колегами, коли пише про неможливість створення структури текстів або жанрів, адже в їх основі не лежить певна компетенція, що їх продукує. Оскільки літературну компетенцію може мати тільки людина, Дж.Каллер розробляє семіотику читання, центром якої є читач. Однак, на відміну від представників “критики читацьких реакцій”, він не розглядає читача як яскраву особистість, читач не наділений абсолютною владою над текстом, його діяльність суворо обмежується конвенціями та кодами. 

Останнім часом Дж.Каллер розширює межі об’єкта своїх досліджень. Якщо в ранніх працях він займається виключно літературою, то у книзі “Обрамлення знака” (1988) він аналізує інші знакові системи у складі культури. Тут помітний певний вплив на нього деконструктивістських ідей.

В цілому, Дж.Каллер зробив суттєвий внесок у вивчення процесу надання текстові значення, він детально розглянув відношення текст – читач, здійснив спробу встановити норми та правила, що регулюють процес означування. Його аналіз конвенцій літературного дискурсу та культурних кодів був позитивно оцінений послідовниками. Дослідження Дж.Каллера мали теоретичну спрямованість. Саме вони заклали методологічні засади семіотичного вивчення літератури у США.

М.Ріффатерр не тільки розвинув власну семіотичну теорію, а й запропонував шляхи її використання на практиці. У роботах “Семіотика поезії” (1978) та “Виробництво тексту” (1983) основну увагу дослідник зосереджує на вивченні сиґніфікації. Оскільки для того, щоб текст набув значення, він має реалізуватися, вивчення читання стає центром діяльності семіотика. Він виділяє дві стадії читання: “евристичне” та “ретроактивне”.

Декодування тексту починається вже на першій стадії. Читачі референційно сприймають лінійну послідовність слів і через задієння своєї лінгвістичної компетенції надають значення лінгвістичним знакам. Таке читання є буквальним, міметичним. На цій стадії читання значення тексту постійно змінюється при просуванні від початку до кінця тексту. Однак уже тут читач натикається на ряд “граматичних порушень” – метричних, фонологічних, риторичних моделей, які він не може зрозуміти, спираючись тільки на свою лінгвістичну компетенцію.

Для того щоб зробити текст інтеллігібельним, читач має перейти на другу стадію читання. У процесі “ретроактивного” сприйняття тексту він читає ретроспективно, постійно узагальнюючи, виправляючи, переглядаючи у зворотному напрямі. “Граматичні порушення”, виявлені раніше, тут сприймаються як варіанти однієї матриці й стають ключем до смислу. М.Ріффатерр наполягає на розмежуванні “значення” та “смислу”, перше розкривається на стадії “евристичного” читання, а останнє – при “ретроактивному” сприйнятті тексту. Особливу увагу семіотика привертає перехід від “значення” до “смислу”. Текст розглядається американським дослідником як знак, значення якого залежить від інтертекстуальних зв’язків, що знайшли своє вираження в ріффатеррівському понятті “гіпограма”.

М.Ріффатерр розвинув оригінальну теорію створення текстів. Він виділив два способи утворення поетичних текстів: експансію і конверсію.

Експансія є трансформацією одного знака на декілька, тобто розширенням вихідного слова чи речення – так званої матриці - у текст. Таке розширення може відбуватися за рахунок повторів, зміни граматичної природи елементів речення (займенників - на іменники, іменників на - групи, прикметників - на підрядні речення і т.д.), створення алегорій тощо. У теорії М.Ріффатерра експансії відведено провідну роль в утворенні текстів, саме вона є "принциповим ґенератором смислу" поетичних текстів і виконує функцію трансформування більш абстрактних мовних форм на більш конкретні знаки, образи.

Конверсія встановлює еквівалентність перетворенням кількох знаків на один “колективний” знак, тобто наданням компонентам послідовності однакових характерних рис. Щоб встановити, яка конверсія відбулася, як вербальна структура була перетворена, читач має зіставити послідовність (т.т. сам вірш) з гіпограмою (т.т. текстом, як він уявляється читачеві у претрансформаційній формі) і зробити відповідний висновок. Найчастіше конверсія відбувається просто зміною маркування елементів поетичного тексту з позитивного на негативне чи навпаки.

До недоліків семіотичної концепції М.Ріффатерра слід віднести проголошене ним закриття тексту в інтертекстуальному просторі, відмову визнавати існування зв’язків між реальністю та вигаданим художнім світом. Важко погодитися з його поглядами на роль автора, яка обмежується просто розташуванням уже відомого знання в новій послідовності.

Р.Скоулз представив власний погляд на можливості використання семіотичного методу у вивченні літератури. Його перша праця “Структуралізм у літературі” (1974) мала на меті ознайомлення американських дослідників із новими досягненнями в галузі літературознавства та критики. Тут здійснено критичний аналіз праць французьких теоретиків літератури (Р.Барта, Ц.Тодорова, А.-Ж.Греймаса та ін.), подано узагальнене уявлення про структурно-семіотичні методи дослідження літератури.

У праці “Семіотика та інтерпретація” (1982) Р.Скоулз розробляє власну семіотичну теорію і демонструє можливості використання семіотичного методу на практиці. Американського літературознавця цікавить специфіка літературного дискурсу та літературної комунікації. Р.Скоулз відстоює зв’язок текстів із позатекстовим феноменальним світом і наголошує, що читацька компетенція значною мірою залежить від реального досвіду людини. Він проголошує необхідність вивчення інтерпретації як важливої критичної діяльності й виступає за введення основних досягнень семіотичного літературознавства до практики навчання.

Р.Скоулз розробляє власне визначення літератури як "сукупності повторюваних та відновлюваних актів комунікації" (на наш погляд, не достатньо обґрунтоване). Його цікавить проблема літературності, розв’язання якої він пропонує через використання моделі комунікативного акту Р.Якобсона. Виникнення літературності є, за теорією Р.Скоулза, результатом ускладнення принаймні одного з елементів акту комунікації. Він наголошує, що форми дискурсу, які традиційно вважаються літературними, є такими завдяки певним існуючим конвенціям. Театр існує для створення можливостей рольової гри для акторів, для підслухування та підглядання для глядачів (подвійність адресата та адресанта). У поемі переважають звукові ефекти та словесні прийоми, які стимулюють усвідомлення того, що повідомлення є чимось специфічним та унікальним, таким, що зосереджує увагу на собі самому (подвійність коду). Повість являє собою опис ситуації та розповідь про дії, які в дійсності не представлені читачам, але цілком відтворені в дискурсі; вони потребують, щоб читачі створили зримі образи, чітко уявили собі ситуації та емоційно відреагували на події, до яких вони не можуть увійти персонально, але мають прекрасну змогу поєднати їх зі своїм власним досвідом (подвійність контакту).

У “Владі тексту” (1985) Р.Скоулз все більше захоплюється проблемами викладання і демонструє можливості використання семіотичного методу в процесі навчання студентів. Він розширює межі свого дослідження на всю культуру й аналізує роль конвенцій та кодів у різних видах інституційної діяльності людини.

Заслугою Р.Скоулза є те, що він зробив внесок у дослідження культурних та жанрових кодів, продемонстрував можливості застосування семіотичного методу до вивчення різних систем. Він не схильний абсолютизувати значення семіотичного методу у вивченні літератури і вважає його лише одним із можливих підходів до літератури.

У третьому підрозділі – “Специфіка семіотичного літературознавства у США” - на основі вивчення робіт семіотиків зі Сполучених Штатів встановлено специфіку американського семіотичного літературознавства.

Здійснений у дисертаційній роботі аналіз семіотичного напряму в літературознавстві США дозволив виділити такі його специфічні риси: зменшення ролі лінгвістики, розвиток теорії, вивчення інституту літератури в цілому, надання переваги сиґніфікації, розгляд літератури як вторинної системи, акцентування уваги на дослідженні конвенцій та кодів, вивчення процесу читання, орієнтованість на правила та норми, введення поняття "літературна компетенція", нівелювання ролі автора, розгляд читача як центру в семіотичних дослідженнях, актуалізація проблеми утворення значення, виділення різних рівнів значення, визнання множинності, але не нескінченності можливих прочитань тексту, проголошення антиреференційного характеру літературних текстів, тяжіння до простоти, уникання складних схем та формул, відсутність антиідеологічної спрямованості, конформістський характер та прагматизм американської семіотики, введення основних надбань семіотичного підходу в педагогічну практику.

Четвертий підрозділ – “Місце та значення семіотичного напряму в американському літературознавстві” - присвячено визначенню місця семіотичного напряму в американському літературознавстві, з’ясуванню його взаємозв’язків з іншими критичними напрямами, встановленню продуктивності та доцільності використання семіотичного методу у вивченні літератури. 

Як показано в дисертаційній роботі, семіотичний напрям посідає чільне місце в американському літературознавстві. Семіотичні дослідження, започатковані у 60-ті роки ХХ століття, значно вплинули на розвиток як американського, так і світового літературознавства. Вони певною мірою визначили напрямок подальшого розвитку науки про літературу. Представники різних критичних напрямів або активно полемізують, або погоджуються з основними семіотичними положеннями. Семіотичний підхід став альтернативою традиційному вивченню літератури, здебільшого методології, розробленої "новими критиками". Семіотичне літературознавство повернуло в новому напрямку розвиток психоаналітичної, марксистської, феміністичної критики, "критики читацьких реакцій". Воно викликало розвиток постструктуралістської думки у США, сприяло появі численних культурологічних досліджень, активізувало деконструктивістську критику семіотичних положень.

Основним результатом введення нового методу стала активізація всього літературознавчого процесу, підвищення суспільного статусу науки про літературу, відкриття нових перспектив її системного вивчення, відхід від інтерпретації як основної практики вивчення художнього твору, розвиток теорії, "демістифікація" літератури, виведення її зі сфери таємного й пояснення науковими методами, актуалізація питань створення текстів, їх передачі, сприйняття та розуміння, розгляд взаємовідношень між автором і читачем у новому світлі, розвиток семіотики читання, ґрунтовне вивчення процедури утворення значення, спроба вирішення проблеми інтеллігібельності, зосередження уваги на “колективних структурах” значення, аналіз текстів у взаємовідношеннях з іншими текстами, детальне дослідження культурних кодів та конвенцій, розгляд твору як продукту культури, розробка нового понятійного апарату, введення у літературознавчі дослідження практики міждисциплінарного співробітництва, розробка семіотичної методології, яка дає можливість компаративного дослідження різних видів культури тощо.

Звичайно, семіотичне літературознавство виявило деякі недоліки власного методу: антигуманізм, розчинення індивідуального суб’єкта в інтерперсональних конструкціях, антиісторизм, надання переваги синхронічному підходу, інтерес до колективних структур, що може призвести до втрати унікальності окремого художнього твору, проголошення антиреференційного характеру текстів, закриття тексту в інтертекстуальному просторі, надзвичайне обмеження ролі автора, відмова від розгляду естетичної цінності твору, постійне прагнення осягнути тільки розумом те, що слід сприймати і душею, надмірне поширення категорії текстуальності, занадто абстрактна методологія, невизначеність термінології, тяжіння до схематизму та формалізації тощо.

Однак, незважаючи на недоліки, подальше використання семіотичного методу у літературознавчих дослідженнях видається автору дисертаційного дослідження перспективним, але виключно як одного з методів аналізу художнього твору та всього інституту літератури.  

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження. В роботі здійснено спробу комплексного аналізу семіотичного напряму в літературознавстві США. Завдяки проведеному дослідженню було з’ясовано, що семіотичне літературознавство є одним із актуальних та визнаних напрямів як в американському, так і у світовому літературознавстві.

У середині ХХ століття загальний інтерес до знаків сприяв виникненню нової літературознавчої методології. Перші спроби застосування семіотичного методу в літературознавстві з’явилися у 60-ті роки ХХ століття.

У дисертаційному дослідженні виділено два етапи у розвитку літературознавчої семіотики. Перший з них обмежується 60-ми роками ХХ століття і характеризується тісним зв'язком зі структуралістськими розробками в літературознавстві, а також з лінгвістикою.

Другий етап розвитку літературознавчої семіотики розпочинається в 70-ті роки ХХ століття. Він вирізняється зменшенням ролі лінгвістики, відокремленням семіотичних досліджень від структуралістських.

У літературознавстві США семіотичний метод отримав поширення дещо пізніше, ніж в інших країнах – лише з середини 70-х років ХХ століття. Об’єктивними чинниками, що сприяли виникненню нової методології, стали зміна соціально-політичної ситуації в американському суспільстві, криза в галузі гуманітарних наук, зниження статусу літературознавства та критики.

Зацікавлення семіотичною методологією в американському літературознавстві відбулося опосередковано, через літературознавство Франції. Семіотичний напрям в літературознавстві США розвивався спираючись на розробки представників французької “нової критики” (Р.Барта, Ц.Тодорова, Ю.Крістевої та ін.).

Семіотичне літературознавство розвивається у США в різних напрямках. Найвагоміший внесок у його розвиток зроблено американськими літературознавцями Дж.Каллером, Р.Скоулзом, М.Ріффатерром.

Семіотичний напрям у літературознавстві США має ряд специфічних рис, що підтверджує існування американського семіотичного літературознавства як одного з варіантів світової літературознавчої семіотики.

Значення семіотичного напряму в літературознавстві США полягає в тому, що він збагатив літературознавчу науку новим підходом, запропонував метод дослідження, який до цього ніколи не використовувався у вивченні художніх творів, відкрив нові перспективи і продемонстрував можливість аналітичного підходу літературознавця до об’єкта свого дослідження. Семіотики звернули увагу фахівців на ряд важливих проблем у галузі літературознавства та критики й запропонували власні способи їх вирішення. 

Семіотичні дослідження значно вплинули на розвиток як американського, так і світового літературознавства.

Оскільки жоден з існуючих у сучасному літературознавстві критичних напрямів не дає універсальної методології, що відповідала б усім потребам літературознавців, плюралізм можливих підходів до літератури видається сьогодні більш плідним, ніж прикутість до однієї методології. У сучасного дослідника має бути можливість обирати з різноманіття підходів саме ті, що найбільше відповідають меті та завданням дослідження. Виходячи з цього, використання семіотичного методу може бути перспективним у вивченні як окремих творів, так і усьог