| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовується вибір теми та актуальність обраної проблематики, визначається мета та завдання дослідження, його методологічні основи та методи, а також практична цінність роботи.
У першому розділі “М.А. Булгаков і Україна” розглядаються передумови впливу української художньої традиції на творчість письменника. У його першому підрозділі “Булгаков та український соціо-культурний простір як предмет вивчення” визначено наукове поняття традиції та наведено критичний огляд основних напрямків сучасного булгаковознавства. Суттєвою для методології нашого дослідження української художньої традиції, в тому числі давньоукраїнської, в прозі М.А. Булгакова є думка М.М. Бахтіна: “Якщо не можна вивчати літературу окремо від всієї культури епохи, то тим більш згубним є замкнення літературного явища лише в межах однієї епохи його створення, в його, так би мовити, сучасності. Ми зазвичай прагнемо пояснити письменника саме виходячи з його сучасності та найближчого минулого … Ми боїмось відійти у часі далеко від явища, що вивчається. Між тим, твір сягає своїм корінням у далеке минуле”.
Основну критичну літературу класифіковано за трьома напрямками: історично-оглядовим, концептуальним та компаративістським. Роботи М. Чудакової, Л. Яновської, А. Кончаковського, М. Петровського, Я. Тінченка та Ф. Балонова підводять до висновку про те, що М.А. Булгаков знав українську мову, добре орієнтувався в політичній ситуації в Україні, був обізнаний з її культурою й традиціями. Ряд учених, таких як Н. Гончарова, О. Солоухіна, І. Золотусський, Б. Єгоров, розглядали гоголівські мотиви у творах Булгакова, і їх праці є базою для вивчення гоголівських традицій у творчості письменника. Дослідження Б. Гаспарова та І. Белзи дають підстави для детального вивчення плідного студіювання М. Булгаковим праці М. Маккавейського “Археология истории страданий Господа Иисуса Христа” під час роботи над романом “Мастер и Маргарита”. Статті Н. Кузякіної та Н. Лисенко розкривають різнобічність сприйняття творчості письменника в Україні. Праці В. Скуратівського є прикладом компаративістського прочитання булгаківських творів.
У другому підрозділі першого розділу “Україна серед культурних пріоритетів М.А. Булгакова” розглядаються біографічні аспекти знайомства письменника з українською мовою, літературою та художніми традиціями, а також аналізуються спогади сучасників та листування Булгакова, яке дає матеріал для висвітлення питання про ставлення письменника до України. Розглядається знайомство родини Булгакова з видатним знавцем української літератури професором М.І. Петровим. Взагалі вважається, що воно мало значення лише за життя А.І. Булгакова, тобто до 1906 р. На підставі листа брата письменника Миколи Афанасійовича Булгакова з Загреба від 16.01.1922 р. нами висунута гіпотеза про те, що це знайомство продовжувалось і пізніше, до початку 1920-х років. Як відомо, М.А. Булгаков зберігав у своїй бібліотеці праці КДА (1891 – 1914 рр.). Ми припускаємо, що письменник не тільки спілкувався свого часу з М.І. Петровим, але також знав його роботу “Киевская искусственная литература XVII-XVIII вв., преимущественно драматическая”, яку було надруковано у працях Київської духовної академії (1909-1910 рр.). Завдяки цій роботі письменник також, скоріш за все, був обізнаний з українською великодньою драмою “Слово про збурення пекла”, якій М.І. Петров надавав великого значення в історії української драматургії.
До уваги беруться і твердження сучасників про те, що письменник був обізнаний з поезією П.Г. Тичини, театральною діяльністю Л. Курбаса, враховуються й свідчення дружини письменника О.С. Булгакової про те, що Булгаков володів розмовною українською мовою.
Окрема увага приділена роботі М.А. Булгакова над “Курсом истории СССР” у 1936 рр., де велике місце відведене саме українській історії та її значенню в історичному та культурному розвитку Росії. Нами доведено, що М.А. Булгаков не тільки досить глибоко знав історію України, але й з повагою ставився до волелюбних прагнень українського народу в його боротьбі за незалежність. У подробицях він описує повстання під керівництвом Максима Залізняка та Івана Гонти, життя Запорізької Січі. Помітно також, що письменника цікавила роль діячів культури, що були вихідцями з України. Він відзначає, наприклад, просвітницьку роль Кирила Разумовського, з волі якого була надрукована трагедія О.П. Сумарокова “Хорев”, а серед найвидатніших діячів культури ХІХ століття згадує як українців, так і росіян: “Пушкин, Лермонтов, Белинский,
М. Гоголь, М. Глинка, Т. Шевченко”. Таке висвітлення історичного матеріалу свідчить про глибоку зацікавленість письменника українською історією та культурою.
Третій підрозділ першого розділу - “Вживання української мови у романі “Белая гвардия”. В ньому аналізується застосування української мови та фольклору, а також роль деяких мотивів української літератури ХІХ – ХХ століть. Мовна різноманітність роману є ознакою орнаментальної прози та способом створення карнавальної плутанини. Як зазначає М.С. Петровський, герої роману постійно перевдягаються, і це відповідає жанру “кровавой оперетки”, як автор визначив політичну ситуацію, що склалась у Місті напередодні входу військ С. Петлюри. Письменник використовує мову (російську, українську, німецьку, єврейську) не тільки як покажчик місця та обставин дії (масові сцени), але й з метою характеристики героїв, їх здатності змінюватися і перевтілюватись. Вірність своїй мові розглядається як ознака вірності та відданості своїм принципам. Страх або зрада зазвичай спричиняють і зміну мови. Зрадник Тальберг, якого Олексій Турбін називає “бесструнной балалайкой”, найпершим з російських офіцерів кидається вивчати українську, щоб пристосуватись до нової політичної ситуації. У лиху годину він першим покидає Місто і своїх близьких. У німецькому потязі, що прямує до Берліна, він розмовляє вже німецькою: “…В третьем от паровоза вагоне, в купе, крытом полосатыми чехлами, вежливо и заискивающе улыбаясь, сидел Тальберг против германского лейтенанта и говорил по-немецки. - О, Ja, - тянул время от времени толстый лейтенант и пожевывал сигару”.
Українська мова поряд з іншими також вживається в романі для створення ігрової ситуації або як засіб маскування. Мишлаєвський розмовляє українською, коли йде на розвідку. “Несимпатичный” Василиса намагається говорити українською з бандитами, яких він прийняв за петлюрівців. Письменник Горболаз, якого використав Шполянський, щоб відвернути увагу від більшовистського оратора, теж намагається говорити українською, хоча й не дуже вдало. Витворюється абсурдна ситуація, коли з поета роблять злодія. Вона перегукується з українським водевілем Г. Бораковського “Як на лобі роги ростуть”, тим більше що прізвище Горболаз у зворотному прочитанні (справа наліво) нагадує цю назву. У водевілі, щоправда, Книшолопенко, якого виставляють то злодієм, то божевільним, користується, на відміну від інших героїв, російською мовою, щоб виглядати більш поважною персоною, й виглядає ще смішнішим.
Треба відзначити, що гра двома мовами є традиційною для української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. Не тільки у п’єсах Г. Бораковського, але й М. Старицького (“За двома зайцями”, “По-модньому”), М. Куліша (“Мина Мазайло”)
амбітні герої підлагоджувались під російську мову, і це завжди було засобом створення комічного ефекту та карнавальної атмосфери. Те саме робить і М.А. Булгаков, тільки в його політичній ситуації престижнішою здається українська мова, - тож звернення до неї у певних випадках посилює комізм.
Співставлення зображення параду у грудні 1918 р. на Софійській площі у романі “Белая гвардия” та поемі П.Г. Тичини “Золотий гомін”, яка змальовує проголошення української автономії 1 Універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р., розкриває багато спільних моментів. Обидва твори підкреслюють складність сприйняття подій натовпом: піднесений настрій і водночас внутрішнє почуття безладдя, розбрату. Спільними в обох випадках є змалювання язичницького ставлення до сонця, язичницької радості і в той же час відчуття самотності у натовпі, образи калік на площі. М.А. Булгаков і П.Г. Тичина сповідували протилежні політичні погляди під час зображуваних подій, але як митці втілювали схожі реалії.
У другому розділі “Давньоукраїнські традиції у прозі М.А. Булгакова” розглядаються художні традиціїї часів Київської Русі. Перший підрозділ “Давньоукраїнська художня просторова модель у “Белой гвардии”” присвячено порівнянню просторових особливостей давніх літописів та роману Булгакова.
Як і у Лаврентіївському літописі, в романі світ поділяється на свій, “цивілізований” простір і на “землю незнаєму”, яка сприймається як дика, культурно не опанована площина. Цей “чужий” простір постійно вимагає пильної уваги, бо звідти загрожує небезпека. Його наявність десь недалеко, по сусідству, весь час підтримує напруженість та готовність захищатись мешканців цивілізованого ареалу. Найстрашнішими нападниками часів літопису були татаро-монголи, в романі – це повстанці, які захопили Місто. “Монгольские раскосые глаза” згадуються під час гонитви повстанців за Олексієм Турбіним. Заходить мова про татар і під час зображення параду військ С. Петлюри: “В черной прорези многоэтажной колокольни, встречавшей некогда тревожным звоном косых татар, видно было, как метались и кричали маленькие колокола, словно яростные собаки на цепи”. Автор свідомо повертає читача до літописних часів. Тому цікаво порівняти ставлення до ворога в романі й Лаврентіївському літописі. В обох випадках наявні спільні риси:
- часткова міфологізація образу ворога,
- духовно-історична оцінка події,
- поява есхатологічних мотивів у зв’язку з його нашестям.
Міфологізації образу ворога сприяє його загадковість. У літописі читаємо: “В тот же год пришли народы, о которых никто точно не знает, кто они и откуда появились, и каков их язык, и какого они племени, и какой веры”. А ось як
змальовується минуле Симона Петлюри: “Прошлое Симона было погружено в глубочайший мрак. Говорили, что он будто бы бухгалтер.
- Нет, счетовод.
- Нет, студент”.
Міфологізація образу ворога полегшує його тлумачення у сакральному аспекті. Але Булгаков уникає песимізму. Він з іронією подає апокаліптичні пророцтва, які викликає постать Петлюри. Автор розуміє глибоку історичну обумовленість трагічних подій, що відбуваються, і врешті-решт головним ворогом постає не Петлюра і не повстанці, а руйнівний потенціал, що міститься в душі кожної людини і виплескується під час історичних катаклізмів. Давнє літописне уявлення про вимір простору екстраполюється на духовні поняття і набуває розвитку у подальшій творчості письменника.
У другому підрозділі другого розділу “Традиції духовного живопису у творчості М.А. Булгакова” розглянуто протиставлення язичницьких та християнських способів світосприйняття у прозі М.А. Булгакова. Це зроблено на матеріалі аналізу мотивів світла та спокою, а також авторського застосування об’ємного та плаского зображення.
Кризова ситуація у Росії на рубежі ХІХ – ХХ століть, стан політичної напруги спричиняли звернення багатьох митців до давньохристиянських тем, образів та естетичних засобів, що традиційно уособлювали ідеали ладу з собою та іншими. Спокій – один з його проявів. Давньоруські мотиви живопису В.М. Васнецова, М.О. Врубеля, М.М. Ге, П.Д. Коріна, В.М. Нестерова вплинули на формування естетичної палітри М.А. Булгакова, привернули його увагу до духовного світу часів Київської Русі. Розпис північної стіни Володимирського собору у Києві “Суд Пілата над Христом” роботи П. Свєдомського і В. Котарбинського не вважається одним з найвидатніших шедеврів собору, але ця робота досить помітна, і неможливо уявити, щоб Булгаков її ніколи не бачив. На ній Пілат у критій колонаді допитує Христа. Як Пілат, так і Христос зображені в білому одязі, і сидяча фігура Пілата виглядає як кам’яний моноліт, тоді як постать Христа на її тлі сприймається як більш тендітна. Скульптуроподібність сидячого Пілата також підкреслюється складками одягу. Обабіч колонади на східцях можна побачити й легіонерів, які також могли надихнути письменника на створення образу Марка Крисобоя.
У романі “Белая гвардия” спокій є метою, бажаною, але майже недосяжною. У романі “Мастер и Маргарита” спокій протиставляється світлу. Вирок Майстра, згідно з яким він не заслуговує світла, але заслуговує на спокій, підтримує думку, що автор, як і давні митці, віддає перевагу стриманому, непомітному ззовні внутрішньому стану спокою.
Протиставлення плаского зображення об’ємному також сягає корінням часів прийняття християнства на Русі. Ідолоподібними, масивними зображує автор героїв у невигідному для них спектрі. Зазвичай ця масивність підкреслюється яскравим світлом. Цей язичницький покажчик послуговує маркуванню примітивності духовного світу персонажа, особливо в тих ситуаціях, коли він претендує на особливу важливість своєї персони. Це й Тальберг, який під час виборів гетьмана у цирку “стоял на арене веселой боевой колонной и вел счет рук”. Це й Пілат у випадку суду над Ієшуа: “Прокуратор … сидел как каменный, и только губы его шевелились чуть-чуть при произнесении слов”. У романі “Мастер и Маргарита” пам’ятник О.С. Пушкіну зображений як ідол, “металлический человек”, що пов’язується з примітивним сприйняттям його творчості членами МАСОЛІТу. На відміну від цього зображення духовно піднесених героїв є пласким, подібним до ікони і супроводжується не світлом, а тінню. Таким виглядає Ієшуа на Пілатовому суді, Єфросімов в останній розмові з Дараганом у п’єсі “Адам и Ева”. Це дозволяє зробити висновок про успадкування і розвиток М.А. Булгаковим традицій перших століть прийняття християнства у Київській Русі.
Третій підрозділ другого розділу “Катарсис у “Слові о полку Ігоревім” та у “Белой гвардии”” дозволяє провести паралель між двома творами різних часів та глибше зрозуміти ідею булгаківського роману. Роман успадковує тип катарсису, коли найдраматичнішим моментом для героя стає його відхід від лицарського етикету й призводить до усвідомлення подій на новому духовному рівні. У “Слові” князь Ігор тікає з полону, що суперечить лицарським поняттям. Д.С. Лихачов зазначає, що, рятуючись з полону, князь “скоїв вчинок, який навіть прибічник Ігоря, літописець, змушений був назвати “неславным путем””. Подібне трапляється і з Олексієм Турбіним, який тікає від петлюрівців, зриваючи офіцерські погони і вбиваючи переслідувача. У такий спосіб він ніби стає на один рівень з нападниками, і його хвороба після цього кульмінаційного моменту стає періодом усвідомлення подій на новому рівні.
Розглядається й молитва сестри Турбіна Олени, коли вона просить залишити життя братові ціною втрати чоловіка, якщо це необхідно. Її молитва виявилась дієвою, брат одужує, а чоловік знаходить собі іншу дружину, не повертається. Цей мотив також походить з давньоукраїнських джерел. Наприклад, у Києво-Печерському патерику описаний випадок, коли Петро Сіріанін жертвує своїм життям по обітниці за порятунок іншого святого - Миколи Святоші, і той залишається жити.
Як і давньоукраїнські твори, роман “Белая гвардия” розкриває переваги єдності порівняно з міжусобицею, а мотиви “Слова о полку Ігоревім” посилюють його патріотичне звучання.
Четвертий підрозділ другого розділу “Традиції Київської духовної академії у романі “Мастер и Маргарита” розглядає вплив богословського середовища, в якому виховувався М.А. Булгаков, на його творчість. Перш за все цей вплив полягає у вшануванні давніх традицій, у самому факті звернення до євангельського сюжету.
Переказ Священного Писання присутній в українській літературі, починаючи з “Повісті врем’яних літ”. Професор КДА М.К. Маккавейський починає свою працю “Археология истории страданий Господа Иисуса Христа” такими словами: "Величие истории страданий Господа Иисуса Христа дает нам право думать, что даже простое повторение евангельского рассказа о ней не только никогда не может оказаться лишним, но, напротив, всегда весьма полезно, а потому желательно и даже необходимо для каждого христианина." Це зіграло роль у прямому зверненні М.А. Булгакова до образу Христа, адже взагалі для літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття популярнішим було його непряме зображення, як, наприклад, у п’єсі К.Р. “Царь Иудейский”. Вченими доведено, що М.А. Булгаков знав працю М.К. Маккавейського “Археология истории страданий Господа Иисуса Христа” з юності, а під час роботи над романом “Мастер и Маргарита” вивчав її детальніше. Це вплинуло на композицію єршалаїмських глав. Маккавейський простежує події від моменту взяття Ісуса під варту у Гефсиманському саду, прискіпливо відзначає порушення правил судочинства під час розгляду справи Каіафою і акцентує увагу на моральній відповідальності Понтія Пілата за його невтручання у розвиток подій.
В романі Булгакова події описуються з моменту суду, але і взяття Ієшуа під варту теж згадується. Судочинство також, як і у Маккавейського, поділяється на дві частини: перша - звинувачення у спробі зруйнування храму, яке виявляється безпідставним, і друга, провокаційна. У Євангелії, за тлумаченням Маккавейського, провокація полягає у змушенні Христа визнати себе сином Божим, у Булгакова провокація зводиться до розмови про владу, до якої Іуда підступно підводить Ієшуа. Характерно, що тексти Євангелія, хоча і змальовують, але не підкреслюють наявність провокації. Це робить М.К. Маккавейський, детально вивчивши давньоіудейське судочинство, і слідом за ним - М.А. Булгаков. Також Євангеліє не робить акценту на провині Понтія Пілата, а Маккавейський зосереджує увагу саме на цьому факті.
Булгаківське розташування резиденції Пілата у палаці Ірода також отримує додатковий зміст завдяки “Археології” Маккавейського. За його описом, резиденція могла розташовуватись у будь-якому палаці Ієрусалиму, але Іродів палац знаходився у затишному місці, подалі від скупчення людей, тож облаштування Пілата саме там підтверджує його втому від справ та бажання триматися подалі від народу, традицій та звичаїв якого він не розуміє.
Додаткових рис набуває і образ Каіфи у романі Булгакова в контексті праці М.К. Маккавейського. Останній підкреслював лицемірство Каіафи у момент відмови завітати до Пілатової оселі. Перебування у будинку язичника означало осквернення напередодні великого свята. Дотримання Каіафою закону про чистоту після винесення смертельного вироку Ісусові Христу Маккавейський вважає лицемірством. М.А. Булгаков підкреслює спеку, яку витримує Каіфа заради дотримання обрядового закону, і це викликає скоріше пошану до звичаїв іншого народу, ніж засудження. Це також глибше розкриває уявлення про творчий метод Булгакова, який полягає у тому, що письменник принципово уникає суду над своїми героями.
Третій розділ має назву “Успадкування традицій української культури Нового часу у прозі М.А. Булгакова”. Тут розглядається вплив на творчість письменника української художньої традиції від епохи бароко до кінця ХІХ століття.
У першому підрозділі третього розділу “Розвиток філософіїї Г.С. Сковороди у романі “Мастер и Маргарита”” здійснено спробу прочитати твір М.А. Булгакова у річищі творчого спадку українського філософа. Цей напрямок дослідження було започатковано роботою Л.І. Галинської.
Якщо розглянути зміст спілкування традиційних українських героїв з нечистою силою, можна помітити деякі риси принципово відмінного підходу до цієї теми у різні часи. Порівняння таких моментів у “Києво-Печерському патерику” та у творах Г. Сковороди нами здійснено на тих підставах, що обидва джерела широко відомі на терені України і створюють певний контекст прочитання роману М.А. Булгакова.
У давньоукраїнській релігійній літературі бесіда з бісом можлива тільки у випадку, коли герой не розуміє, з ким розмовляє, наприклад, як у “Слові про преподобних Феодора й Василя”, що наводиться у Києво-Печерському патерику. Як правило, така бесіда не веде ні до чого доброго. Диявол вважається ворогом Бога, а Бог сприймається як особа. У роботах Сковороди присутнє розуміння Бога як неособистісної субстанції, він лише уособлює моральне почуття людини. Тому бесіда з сатаною набуває пізнавального значення і не виключається з практики духовного роздуму.
Відхід Сковороди від православної традиції демонструє Л.В. Ушкалов на прикладі відомих рядків: “Петр для чинов углы панские трет, Федька-купец при аршине все лжет. Тот строит дом свой на новый манер…” і т. д. На противагу дослідник наводить слова святителя Дмитра Ростовського: “Не лжи яко вси грешнии, ты же точию един праведен еси. Не иних суди, но себе, не иних укоряй, но злейшим всех себе быти вменяй. Никого бо тако веси, якоже себе, ничие же тако ведати можеши согрешения, якоже своя недосточества.” Герой вірша Сковороди не є християнським праведником, він філософ язичник, який не кидається у житейське море, щоб пізнати на собі його силу і власну неміч, але, подібно до деміурга, створює навколо себе гармонію буття.
Булгаківський Майстер певною мірою успадковує таку життєву позицію. І тому для нього спілкування з представником нечистої сили є можливим та філософськи обумовленим. М.А. Булгаков творчо переосмислює філософію Сковороди. В його романі набуває розвитку уявлення Г. Сковороди про Бога як безособову сутність, і наслідком цього стає пріоритет категорії спокою і роль Воланда, своєрідність якої ми розглядаємо у наступному підрозділі.
Другий підрозділ третього розділу “Традиції українського бароко у романі “Мастер и Маргарита”” присвячено розвитку у творчості письменника жанрових особливостей великодніх віршів-орацій та вертепу. Хоча у романі “Мастер и Маргарита” принцип вертепу не такий наочний, як у “Белой гвардии”, але він також є значущим. У вертепній виставі священний сюжет супроводжується інтермедійними розважальними сценами, і в романі “Мастер и Маргарита” священні єршалаїмські події розгортаються перед читачем на тлі комічних подій московського життя. Герої московських глав ніби позбавлені духовного виміру. Нездатність до духовного розвитку таких героїв, як Алоїзій Могарич, Андрій Фокович Соков, Стьопа Лиходєєв та ін., уподібнює їх до ляльок, які не мають жодного іншого виміру існування крім того, який бачить глядач під час гри.
П.В. Михед вважає, що повчальна апостольська традиція світського письменництва походить з часів доби бароко. Починаючи з “Апостольства” Симеона Полоцького, проповідницька місія, дорівнювана до божественної, стає однією з важливих установок російської літератури. Ця традиція набуває розвитку і в романі Булгакова. Доказ того, що Ісус все ж таки існував, наводиться спочатку Берліозу і Бездомному, пізніше сюжет єршалаїмських глав розгортається то в уяві самого Бездомного, то перед очима Маргарити, але в той же час це робиться і для читача. Жанр діалогу про буття Боже, яким починається роман, також сягає корінням традицій українського бароко.
Важливою для розуміння роману Булгакова є феєричність української великодньої драми, яку успадковує роман. Серед засобів естетичного та емоційного впливу театру доби бароко відомі перевдягання, крадіжки, бійки, криваві сцени, танці, дивовижні події та істоти, польоти у повітрі, масові сцени, алегоричні фігури, музика, плач тощо. Все це притаманне й роману “Мастер и Маргарита”. Але феєричність полягає і в тому, який оптимістичний заряд отримує твір. Г.М. Нога так визначає функцію гумору у цих творах: “Позбавлений аспекту непримиренного ставлення до предмету, український різдвяний та великодній бурлескний сміх стверджує основне та важливе в явищах - прославляє народження та воскресіння Христа. В той самий час гумор очищає
засобами сміху полотно святкової події - відокремлює антигероїв від реального світу, позбавляє їх влади. Такий сміх створює певний дух оптимізму,
веселість авторів передається їх слухачам, зміцнює життєві сили народу”. У романі “Мастер и Маргарита” гумор виконує ту саму життєстверджуючу роль.
Образ Воланда також набуває своєрідного значення. В. Розов наводить перелік творів українського театру XVII - XVIII століть, у яких на основі “Никодимового Євангелія” було створено образ гордого, владного сатани. Г.М. Нога згадує випадок, коли у великодньому бурлеску промова Люципера насичена церковнослов’янською лексикою. Якщо взяти до уваги, що ця промова є привітанням Іуді в пеклі, то можна припустити, що зміст такого заходу обумовлено урочистістю моменту. Покарання зла могло сприйматися автором як торжество, гідне високого стилю.
Подібне пояснення прийнятне і для булгаківського вирішення образу Воланда. Хоч останній спілкується з персонажами, чий дискурс має стилістично занижений характер, сам він – взірець величі, що представляє силу, яка здатна покарати зло та відновити справедливість.
Третій підрозділ третього розділу “Травестія пушкінських мотивів як спадок “котляревщини”” зосереджена на інтерпретаціїї мотивів російської класики у контексті традиції, що походить від часів “Енеїди” І.П. Котляревського і продовжується М.В. Гоголем. Поняття “котляревщина”, у нашому випадку, не має негативного відтінку. Ця традиція полягала у пародіюваннї або стилістичному зниженні образів, що є втіленням загальновизнаних авторитетів. Це мало на меті утворення системи поглядів та пріоритетів, відмінної від офіційної, і у такий спосіб - подолання її диктату.
Починаючи з ранніх оповідань і закінчуючи “Мастером и Маргаритой”, образи пушкінських героїв і самого Пушкіна даються, як правило, у подвійній інтерпретації. Письменник відокремлює Пушкіна як поета і Пушкіна “для загального вжитку”. В цьому випадку ім’я Пушкіна є ознакою того прошарку населення, чиє уявлення про нього вичерпується загальними фразами або оперним репертуаром. У "Записках на манжетах" пародіюється неуцтво сучасників і ситуація, що склалася на початку 20-х років, коли доводилося відстоювати право лірики Пушкіна на існування. У лібрето до опери "Петр Великий" травестовані мотиви драми "Борис Годунов" слугують створенню певного підтексту, коли образ Петра Першого виявляється співвіднесеним з образом Бориса Годунова, і в такий спосіб розкривається злочинна природа "сильної" влади. Ця ідея проектується на ту людину, аналогом якої виступав Петро, - на Сталіна. У романі “Мастер и Маргарита” Пушкін постає як ідеал і водночас як його спотворений двійник – ідол, що використовується в інтересах правлячих кіл.
Інтерпретація пушкінських мотивів у М.А. Булгакова є лише окремим проявом тих травестійно-бурлескних традицій, що в Україні отримали назву “котляревщини”. Подібної художньої обробки в його творах зазнають мотиви творчості й інших класиків.
Четвертий підрозділ третього розділу “Травестія лермонтівських мотивів в оповіданні “Необыкновенные приключения доктора”” продовжує розгляд аспекту української художньої традиції, який втілюється у пародіюванні Булгаковим класичних текстів російської літератури. Світ лермонтівських ремінісценцій в оповіданні пов’язаний з лицарською романтикою та монархічною ідеєю, яку критично осмислює головний герой. Громадянська війна на Кавказі, в якій виявлється задіяним доктор, виглядає як гірка пародія на романтичні уявлення. Травестійне висвітлення мотивів лермонтівського “Демона”, “Казачьей колыбельной песни” супроводжують героя на шляху до усвідомлення безперспективності ідей, які підживлюють війну. Як “Енеїда” Котляревського, відштовхуючись від класицизму, пародіювала монархію свого часу, так герой оповідання Булгакова через травестію романтизму зрікається монархічних ідей свого часу.
Об'єктом пародіювання виступає не тільки художній твір, але й військова документація з її претензією на визначеність формулювань за будь-яких умов. Пародіюється впевненість у тому, що ситуація під контролем, що все можна розкласти по поличках і наклеїти ярлички на всі події, давши їм коротку і точну оцінку. У такий спосіб травестується “високий” стиль монархічного світу. Руйнується колишня аксіологічна система, і спроба зберегти властиві їй знакові вираження обертається абсурдом.
Доктор N просто “грає” у колишнє, некритичне ставлення до війни, коли було зрозуміло, де свої, а де чужі. Роблячи вигляд, що він проводить розслідування, доктор підігрує фельдшеру Голендрюку: той нібито пропав безвісти - доктор нібито провів розслідування. Як не парадоксально, але саме таке ставлення до речей, далеке від військової романтики, виявляється людяним і виправданим.
П’ятий підрозділ третього розділу - “Гоголівські традиції у романах “Белая гвардия” та “Мастер и Маргарита””. У першому пункті підрозділу йдеться про роль мотивів “Миргорода” М.В. Гоголя у романі “Белая гвардия”. Важливим компонентом стилю роману стає травестування. Наприклад, образ Василіси є травестійним переспівом образу Тараса Бульби. Але на ідейному рівні травестується і гоголівська романтика козацької вольниці. Перед судом сучасності постає минуле, що призвело до духовної убогості. Деградує романтична традиція в цілому, і російська, і українська. Процес утілення романтики в реальність без достатнього духовного забезпечення її змісту перетворив ідеал на його протилежність в обох споріднених культурах.
Про те, що М. Булгаков мав на увазі саме це, на наш погляд, свідчить і просторова концепція роману “Белая гвардия”, що також є полемічною щодо романтичної традиції XIX століття. Наприклад, лермонтівський замок Тамари, якому в ідеалі варто було б знаходитися на горі, у Булгакова виявляється в льосі, тобто не на узвишші, а в ямі. Причому це уточнення (те, що "замок Тамары" - це саме льох) з'являється безпосередньо після петлюрівського
параду, тоді як до узяття Міста петлюрівцями серед лермонтівських ремінісценцій превалювала поетика "Бородина".
Г.А. Гуковський зауважував: “"Миргород" - це є трагедія спотворення ідеалу у дійсності, настільки ж реальній, як і ідеал". Булгаков продовжує цю тему на новому історичному матеріалі, коли трагічною стає спроба втілити у життя принципи козачої романтики. Якщо в “Миргороде” найвищим смисловим рівнем є повість “Тарас Бульба”, її войовничий героїзм, то у “Белой гвардии” найвищою цінністю виглядає сім’я, дім та мирне життя, а войовнича наснага – лише джерело безладдя та невиправданої жорстокості.
Чим вища цінність людських стосунків, тим гострішим, здавалося б, повинен бути осуд зрадництва. Але це не завжди так. У "Тарасе Бульбе" зрадництву Андрія протиставлено епізод, у якому говориться про удаване зрадництво Мосія Шила, коли він у такий спосіб входить у довіру до турків і звільняє своїх з полону. Не виключено, що в “Белой гвардии” є образ, полемічно відповідний йому, - Михайло Семенович Шполянський, ім'я якого певною мірою співзвучне імені Мосія Шила. Шполянський втирається в довіру до захисників Міста, щоб зіпсувати машини, що могли б допомогти у затриманні ворога на якийсь час, імітує власну смерть, а через деякий час “воскресає” на Петлюрівському параді і допомагає "прикрити" більшовицького оратора, "підставляючи" замість нього українського поета, гарячого прихильника Петлюри. Але образ цей не настільки привабливий, як гоголівський. У своїй системі відліку Шполянський досить органічний, але його життєва доктрина далека від понять людяності. Якщо Мосій Шило, рятуючи своїх, убиває турків, то в контексті середньовіччя він не засуджується, тому що це "чужі", загарбники. Хитка грань між "своїми" і "чужими" у XX столітті ускладнює оцінку "подвигу" Шполянського, що приходить, як він говорить, "к этой сволочи гетману в броневой дивизион" і, вивівши з ладу машини, стає причиною загибелі не своїх чи чужих, а просто - людей, які живуть у Місті.
Метод М.В. Гоголя в "Миргороде" не вичерпується романтичною традицією. Як пише В.М. Гуминський, "не випадково в другій редакції повісті ["Тарас Бульба"] письменник широко вводить в описи козацьких битв ... образи давньоруської літератури, "Слова о полку Ігоревім", народних дум і пісень (битва - бенкет; кривава ріка; тіла, що падають, як снопи і т.д.), змінює стиль оповідання відповідно до епічної традиції, та й весь "гомеричний" перелік імен Козаків, що залишилися під Дубно, ... свідчить про те ж саме - герої битви "на очах" стають героями епосу".
Роман М.А. Булгакова також містить епічний елемент, і можна сказати, що в цій площині продовжує і гоголівську традицію. Наприклад, наведений перелік імен офіцерів, що загинули під Попелюхою (їхні імена читає Олексій Турбін на трунах під час похоронної процесії); гротескний перелік втікачів з Москви з невеликими відступами займає чи не три сторінки. В описі війська Петлюри також присутні епічні ноти: "То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам - то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад". В описі самого параду гротескні ноти сполучаються з епічними, як і в описі втікачів.
М.А. Булгаков організує простір роману на принципах, протилежних гоголівським, а з іншого боку, успадковує епічний лад оповіді, коли мова йде про захоплення Міста.
У другому пункті цього підрозділу розглядаються мотиви “Пропавшей грамоты” М.В. Гоголя у романі “Мастер и Маргарита”. М.А. Булгаков творчо опановує просторові уявлення гоголівського оповідання, а також його головні мотиви: мотив компромісу з нечистою силою заради благородної мети та мотив випробування в її володіннях, яке має пройти герой. Булгаков успадковує християнський мотив готовності до жертви заради своїх близьких, котра виражається й у готовності до компромісу, і в сміливості під час проходження випробувань.
В. Розов відзначав, що образ гордого і владного сатани, відомий старому українському театру, не відобразився у творах М.В. Гоголя. М.А. Булгаков, навпаки, безпосередньо апелює до цього образу і водночас вирішує завдання, яке свого часу ставив М.В. Гоголь: створення позитивного ідеалу сучасника. Як відомо, Гоголь вважав цю проблему настільки актуальною, що навіть звернувся до якісно нового жанру “Выбранных мест из переписки с друзьями”. Булгаков вирішує це завдання в художньому творі. Висвітлення позитивного ідеалу через звернення до традицій бароко призвело до стилістичного відродження й образу диявола як гордовитого, владного й могутнього.
У висновках дисертації підводяться підсумки роботи. Дослідження української художньої традиції у прозі М.А. Булгакова дозволило визначити ставлення письменника до цієї традиції та головні способи і форми її втілення в його творчості.
У творчості М.А. Булгакова наявне збереження й розвиток традицій давньоукраїнської літератури часів Київської Русі. Воно здійснюється в ідейно-моральному, проблемно-тематичному та формально-тематичному аспектах. Особливо це проявляється в успадкуванні епічного характеру оповіді під час зображення історичних подій у “Белой гвардии”. Ідеї гуманізму в цьому творі народжуються на ґрунті ідеалів всенародної єдності та відчуття того, наскільки важким є шлях до його досягнення. Як у “Слові о полку Ігоревім” доля князя Ігоря є проявом драматичних наслідків міжусобних воєн, так і в “Белой гвардии” життя родини Турбіних тісно пов’язане з перебігом громадянської війни в Україні. Власний досвід героїв та їх участь у подіях веде до усвідомлення ними особистої відповідальності за те, що відбувається. Епічні традиції реалізуються через успадкування характеру катарсису, який переживають герої. Вплив “Слова о полку Ігоревім” на роман є безпосереднім. Епічні ноти оповіді та ремінісценції, що легко розпізнаються, свідчать про активне літературне навчання Булгакова у автора “Слова” і свідому орієнтацію на цей твір, тоді як ряд життєвих мотивів з Києво-Печерського патерика, радше за все, перейнято несвідомо.
Традиція переказу Священного Писання в оповідному тексті також сягає корінням у часи створення літописів. Її успадковує роман “Мастер и Маргарита”. Дається взнаки виховання письменника у традиціях Київської духовної академії з її прискіпливою увагою до духовних проблем. Вплив праці М.К. Маккавейського “Археология истории страданий Господа Иисуса Христа” відбивається, наприклад, у композиції єршалаїмських глав. Що ж до філософсько-естетичного аспекту, рецепція є контрастною. М.А. Булгаков відходить від богословських традицій. Він не вдається до суду над своїми героями.
Важливу роль у творчому спадку письменника відіграють традиції українського бароко, що особливо відчутно в інтерпретації образу Воланда. У контексті української народно-сміхової культури цей образ набуває більш оптимістичного прочитання. Він втілює у собі прагнення “маленької людини” до відновлення справедливості та покарання винних. Одним із засобів впливу зазначеної традиції на творчість письменника постає “Слово про збурення пекла”, з яким письменник був обізнаний, завдячуючи М.І. Петрову, який досліджував цей твір. Вплив творчого спадку доби бароко набуває значення й у просторово-композиційному вирішенні роману, який фактично побудований у формі діалогу про буття Боже.
Великого значення у творчості М.А. Булгакова набувають травестійно-бурлескні традиції української літератури, пов’язані з “котляревщиною”. Починаючи з “Енеїди” І.П. Котляревського, стилістичне зниження загально-відомого класичного тексту відкривало шлях ствердженню нових пріоритетів у житті та мистецтві. Успадковуючи цю традицію у формально-стилістичному аспекті, М.А. Булгаков піддає травестії мотиви російської класики. У такий спосіб письменник опонує тиску державної системи, яка прагнула наповнювати класику зручним для себе змістом. Творчість М.В. Гоголя також відіграла свою роль у становленні цього напрямку у прозі М.А. Булгакова.
Глибоке опанування українськими народно-сміховими, літературними та драматичними традиціями стилістично і філософськи збагачувало прозу М.А. Булгакова упродовж всього його творчого шляху і сприяло створенню унікального художнього світу як синтезу двох культур: російської та української.
Бахтин М.М. Ответ на вопрос редакции “Нового мира” // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. – М.: Худож. лит., 1986. – С. 504. Творчество Михаила Булгакова : Исследования. Материалы. Библиография. – Ленинград, 1991. – Кн. 1. – С. 291. Петровский М.С. Мастер и Город. Киевские контексты Михаила Булгакова. – К.: Дух і Літера, 2001. – С. 138.
Булгаков М.А. Собр. соч.: В 5-ти т. – М.: Худож. лит., 1989. - Т. 1. – С. 384. Памятники литературы Древней Руси: ХIII век. – М.: Худож. лит., 1981. – С. 133. Булгаков М.А. Собр. соч.: В 5-ти т. – М.: Худож. лит., 1989. - Т. 1. – С. 228. Булгаков М.А. Собр. соч.: В 5-ти т. – М.: Худож. лит., 1989. - Т. 1. – С. 197. Булгаков М.А. Указ. соч., 1990. - Т. 5. – С. 20 – 21.
Маккавейский Н.К. Археология истории страданий Господа Иисуса Христа. - К.: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1890. – С. 1. Бэлза И. Ф. Генеалогия "Мастера и Маргариты" // Контекст. – М.: Наука, 1978. – С. 161. Яновская Л.М. Творческий путь Михаила Булгакова. - М.: Сов. писатель, 1983. – С. 246. Маккавейский Н. К. Археология истории страданий Господа Иисуса Христа. - К.: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1890. – С. 135. Галинская И.Л. Криптография романа “Мастер и Маргарита” Михаила Булгакова // Галинская И.Л. Загадки известных книг. – М., 1986. – С. 65 – 125. Ушкалов Л. В. Сенс “дзеркальної діалектики” самопізнання Г. Сковороди // Філософська і соціологічна думка, 1992. - № 5. – С. 136.
Михед П.В. Українська літературна культура бароко і російська література // Київська старовина. – 1998. - № 4 (322) – С. 33. Нога Г.М. Поетика бурлеску в українській віршовій літературі XVII -XVIII ст.ст. – Дис. ... канд. філол. н.:10.01.01 – Укр. літ. – К., 1992. – С. 181. Розов В.А. Традиционные типы малорусского театра XVII – XVIII вв. и юношеские повести Н.В. Гоголя. – К.: Тип. Императорского Университета Св. Владимира, 1911. – С. 18.
Гуковский Г. А. Реализм Гоголя. – Ленинград: Гослитиздат, 1959. – С. 74.
Булгаков М.А. Собр. соч.: В 5-ти т. – М.: Худож. лит., 1989. - Т. 1 – С. 386.
|
